Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Все по Біблії
Подобный материал:
1   ...   24   25   26   27   28   29   30   31   ...   67

Все по Біблії


Цей світлий образ рідної оселі,
турботливих батьків блаженні дні,
де я малий, щасливий та веселий,
такий близький і дорогий мені.


Ох… , доріжка понад річкою додому!

Неможливо описати всю глибину почуттів, що раптом охоплюють твоє серце. І нехай там батьків вже не залишилось, може й хати теж вже немає, і яблуні спиляно, а в городі чужа картопля, нехай звідти розлетілися твої друзі-ровесники, вийшли давно заміж сусідські дівчата, хай ти сюди не навідувався «тисячу років» зі своєї волі, про все це не хочеться й думати, тому що щемить-ниє серце, наповнюючи радістю з кожним пройденим кроком.

… Ти йдеш квапливо повз біленькі хати в квітучих смарагдових садах: вони чи присіли від часу, чи це ти так підріс. Жовті дикі гвоздики лягають ниць біля твоїх ніг, а там за кожним низеньким парканом море фарб, зелені, гряди квітів. Тебе поступово огортає чудовий запах горошку і матіоли, настурції та флоксів, красенів турецьких бобів.  Цей природний килим із живих квітів змушує тебе зупинятися  майже біля кожного забору, а чудовий запах повнить і повнить твої груди. Тут не рвуть квіти, не ставлять їх марніти у вази. Такою «пільгою» користуються хіба що гладіолуси та тюльпани. Старі люди  говорили: «Природа зробить капець, коли навіть вирвеш на лузі  жаб”ячий жовтець».
Біля  нашої хати  не ростуть акації, бузок, черемшина, жасмин, каштани.

А  навіщо? – казав батько- ніякого толку від них немає…

Зростають смородина, агрус, вишні, абрикоси, сливи берези і чорнобривці під вікном батьківської хати… Кажуть, сам пан Кошовський  заохочував розведення цих дерев.

Немовичани  здавна тяжіють до  незалежності, гідності, закликавши інший раз на допомогу жадібність, заздрість, рішучість, ризик і в той же час обережність. У немовицького поліщука в душі одночасно уживаються християнська любов до ближнього і небажання поступитися в ім’я цієї любові чимось своїм. Здоровий егоїзм змушує розраховувати на свої сили, незалежно, чи соціалізм на дворі,чи капіталізм . Старанні, дбайливі, працьовиті, кмітливі і хитрі (сучасне життя навчило бути і балакучим, і хитрим) селяни з незапам’ятних часів навчилися робити чайки, дубити шкури, шити кожухи, костюми, сукні, спідниці, робити граблі, бочки, плести кошики, рибальські сіті і волоки, верші, кувати підкови , цвяхи, мотики, петлі, ножі, довгі ключі і чоботи…

Тутешні поліщуки  будували хати, крили їх очеретом, соломою, дранкою, мостили берега    бурхливої  і неспокійної весінньої повеневої  Язвинки, вирізали з золота сережки, персні випилювали, довбали човни і підковували коней…  Одним словом, що не хата, то свій талант, свій гонор, свій форс, своя вдача і свої порядки.

Тут народжувалися, виростали, одружувалися, двічі фотографувалися у пана на “карточку”: в дитячому віці,і в день весілля . Ніщо, здавалося, не могло порушити і змінити встановлений порядок життя. Ростили дітей, коротали на сонечку перед хатою довгі роки старості, які була переповнені працею. І якось непомітно помирали люди, які  показуючи на літак, що іноді пролітав в небі над селом, розсіваючи добрива, казали: «О, все по Біблії. Там сказано, що будуть літати залізніі птахи …».

Влітку я іздив у Немовичі, щоб пройтися вуличками, по яких у дитинстві бігав босоніж і зустрів свою юність.

Навіть якщо мене ніхто не впізнав, і не зустрів, був впевнений, що завжди побачу ластівок над тихо плинним позеленілим Случем  бо вони чекають і зустрічають всіх, навіть   незваних гостей…

Тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих


Наслідки Чорнобиля.

Закінчувався квітень 1986 року, самий мінливий і нестабільний місяць року- на Закарпатті його називають “дурним апрелем.”

25-го квітня разом з донькою Людмилою приїхав на Батьківщину, в своє рідне поліське село, що знаходиться по прямій від Чорнобиля десь за 150 км. Якось так клалося, що в день нашого приїзду, нікого не виявилось на обійсті, а на городі лежав недорозкиданий гній. Я,щоб дещо допомогти батьку, відразу ж взявся за роботу, а моя донька знайшла березовий віник і як могла, старанно замітала двір.  Потім знайшлась, ще якась невеличка робота, якої в селі безліч, що не переробиш ніколи.Так, в маленьких сільських клопотах прийшов вечір.

Скільки щастя світилося в очах моїх батьків, коли вони побачили зроблене нами. Мама тільки бідкалась, що дуже жаль роботи моєї доньки, бо завтра будемо саджати картоплю, і всі її старання будуть зведені нанівець. Донька ж задоволена, що її хвалять, пообіцяла: -”Нічого бабусю, я ще раз підмету…”
Наступного дня встали ранесенько, бо орачів обмаль-до обіду необхідно засадити картоплею ділянку площею з гектар. Здивувало, що ранок якийсь незвичайний, не такий, був не по весінньому задушливий, з якимось незрозумілим маревом з боку Києва.
До обіду саджали картоплю. Діти були біля нас. А після такої тяжкої роботи помились в річечці, що протікає в сотні метрів від обійстя.
Прийшов Першотравень. Відсвяткували його на маївці. Хто гуляв. а хто займався городом, не знаючи , який страшний, невидимий ворог панував вже над ними.
4-го травня  всі поїзди, що поверталися з Києва на Закарпаття перевірялись на вміст радіації /це ми зараз знаємо, а тоді…/. Тільки-но ми зійшли з поїзда,як до нас підійшли двоє незнайомих людей і без пояснень відвезли в місцеву лікарню на обслідування. Нічого не пояснювали, але мене тоді дуже здивувало, що на приладі, яким щось міряли, стрілка зашкалювала і чогось прилад весь час пищав. В лікарні сказали,що все нормально,а от одяг необхідно спалити. Більш-менш здогадався,чого ж то нас з донькою забрали прямо з поїзда в лікарню ,коли подивився Новини – на Чорнобильській АЕС сталася аварія.
Наступного року село здивувало мене асфальтованими вулицями і наявністю дозиметрів “Прип”ять” в кожній хаті.
Поїхали з братом подивитись на наслідки радіації в лісі, на в”їздах до якого були встановлені попередження “Заборонено”. Не передати словами мого здивування від побаченого – ожина була у два рази більша від звичайної, ягоди /чорниці/, мов сливи, а папороть сягнула під два метри. На лісовій доріжці натрапили на вбитого вужа,  трішечки  тоншого від пожежного шланга.  Багато дерев, особливо листяних, були неприродньо скривлені. Зовсім не було чути співу пташок…
   А що ж люди в селі? Ніхто із селян не звертав належної уваги на небезпеку, адже її не видно,а українці не повірять, поки не пощупають. За радянського часу в селі  давали сяку-таку допомогу продуктовими пайками та платили “гробові”. При черговому приїзді в село спостерігав таку кумедну сцену; діти поверталися зі школи,котили ногами кавуни,як футбольні  м”ячі, бо руки були зайняті мішечками з лимонами, апельсинами й іншою всячиною.
Зараз ,  через 25-років після Чорної біди, переважної більшості тих Поліщуків, які хотіли “пощупати”, цю біду, давно немає в живих. І що найстрашніше – біда косить молодих, чим до корення нищить і без того мало-чисельний поліський генофонд.