Geum.ru

Поезія

Вид материалаДокументы

Содержание


Запізніла розмова з батьком
Подобный материал:
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   67

ссылка скрыта


ссылка скрыта

     З самого краю села в поганенькій й невеличкій хатинці жив Поліщук з жінкою Варкою. 
Привів він її з сусіднього,такого ж поліського села. Вже четвертий рік живуть в Немовичах,- а все ніяк не можуть доточити своє хазяйство. Худоби в них не було, птиця вся виздихала , а самі перебивалися з хліба на воду.
Якось встала Варка вдосвіта. Почала тихенько поратися біля печі, а Поліщука послала за хмизом для розтопки... Поки не було чоловіка думала молодиця: " Якби цей тиждень прожити, бо ж до весни вже недалеко, а там може Господь допоможе і вдасться випрохати в кума коня та й поїхати до батька в Тинне, може хоч дещицю він підсобить.
       Рипнули двері. Поліщук зайшов з оберемком дров.
      "Ох і холодно сьогодні на дворі, геть Дід Мороз клятий сказився!"-хукаючи на руки випалив чоловік.
        Розтопила молодиця в печі, поставила чугуни з горшками. Тоді підійшла до діжки з мукою у тужно, з докором, глянула вбік чоловіка:
      - Що ж ми будемо робити, борошна й на один раз не вистачить, може два ощипки якісь вийдуть?
       Від розмови, а може з голоду прокинулась дитина в колисці, причіпленій до почорнілої від кіптяви балки. Молодиця взяла дитинча на руки й притисла до грудей. Воно вхопилося голодне та й з гірким  плачем відвернулося; молока не було.
     Поліщукові цей дитячий голодний плач ножем навпіл краяв... Не витримав, рвучко зібрався, грюкнув дверима і пішов. По двору тиняється і все думає: " Так можна й померти з голоду. Піду в ліс або на Немовицьку станцію, когось перестріну й гроші відберу, а як прийдеться то й вб"ю, за одежину ще якийсь гріш вторгую..." І так потрохи до цієї думки так призвичаївся, що  й не лякався зовсім її.
     День минув у тяжких роздумах, ніч насунула свою ранню зимову темінь. Одягнувся Поліщук, так щоби не впізнали його та й направився в сторону таємничого лісу. І відразу страшно чоловікові стало. Щось перехопило дух, серце так лунко стукало в грудях, що аж озирнувся, чи бува хто не почув. За спиною аж мурашки лазити почали.. Прислухався. Навкруги тихо, лише шуміли верховіття дерев. І тут в голові наче проясніло. Прийшла спасенна думка: Навіщо вбивати когось, коли можна з  вагона вкрасти зерна, або з приколійної комори... Миттю виник план.
     Бігцем повернувся додому. Прихопив мішечок і свердло й підтюпцем знову через ліс подався в сторону станції.
      Ось показалися вогні станційних фонарів. І знову одразу наче снігом обсипало. То вже спокійний був і сміливий був, а тепер трясти почало.
  -Йти чи не йти?- якийсь черв"як сумніву й гріха свердлив мозок.- А якщо зловлять?
Знов почав прислухатися. Навкруги було так тихо, шо було чути, як гулко тріпотить серце.
.... І тут в пам"яті спливли сумні, повні докору очі дружини і голодний надривистий плач синоч
ка.
    - Якщо я вернуся, то завтра будемо геть голодні, бо муки вже нема!... Ні, щоб там там не трапилося - піду!
        Обійшов пристанційні будівлі, дійшов до пакхаузу з таким заповітним написом "Зерно" і заліз під будівлю. Недавно тут, на станції розвантажував вагон й зсипав зерно, отож знав, з якого боку свердлити. Наставив свердло і щосили натискав одночасно повертаючи. Свердло все глибше і глибше влазило у трухляві доски. Намацав мішок, витягнув свердло і підставив мішечок.        Трясучись як той заєць перед вовком, наповнив нішку, ще й за пазуху насипав.Заткнув дірку ганчіркою, що завбачливо зняв з чужого плоту...
     Повернувся додому, висипав жито в діжку. Ліг на канапі.
     -Варко ти спиш? Є вже в нас хліб жінко,не помремо з голоду- прошептав в темінь.
     -Я все бачила чоловіче, я за тобою навзирці йшла - почув у відповідь - Роби що хочеш, але недобре вчинив ти чоловіче! І тобі в помочі я не буду!
        Пройшов час. Поліщук ще декілька разів ходив на промисел. Так і пережили лиху годину. А тут і доля змиловистилась. Батько Варки якусь копійку підкинув. Хоч злидні зосталися злиднями, але хоч немилосердний  голод не допікав. А про крадіжку ніхто нічого не говорив. Але не міг Поліщук заспокоїтися. Не стало того спокою з часу крадіжки. І не так крадіжка його мучила, як думка, що за ним шпигувала його жінка і яка стала не тою Варкою. Зникла щира розмова в хаті. Цілими днями й слова не проронить. Зрозумів що разом з крадіжкою зерна, вкрав і їхнє щастя, яке було навіть тоді, коли мучив пекучий голод. А тепер усе зникло. Тільки вогнем груди пече... Тепер жінка вже не жінка, а дитина мовби й не його дитина... Старався, щоб не вмерли з голоду, а  що того вийшло...- злодієм став і сім"ю втратив.
     По обіді одягнувся, перехрестився, поцілував сина і вийшов з хати. Направився у сторону станції...
     На другий день мов вулик гуділо село. На коліях, недалеко від станції,  знайшли тіло без голови. Чиє воно було, неможливо було впізнати бо геть було понівечене колесами поїзда...

Сніг


ссылка скрыта

      Лютий 1986-го...

      Небо вже не таке було сіре, як в перші зимові місяці, а наче скляне голубіло, мов би його протерли вогкою ганчіркою і воно стало ближчим, можна піднятись на Темнатик, простягти руку і донесхочу полоскатись в ньому. Сонце котилось своєю небесною дорогою, уже досить високою, як і належало йому об цій кінцевій зимовій порі. У його промінні виблискували кристалики сніжинок, до нього тягнулися кімнатні квіти, але сніг не танув.

Сонце ледь пробивалося крізь густі хмари, і коли проривалося на землю, ярко світило, але чомусь замість того щоб гріти, кусалося. Перехожі пахкали хмарками пару, лише в дітей  щоки червоніли від морозу, сніг дзвінко рипів під ногами, мов не змащений віз, ворони каркали високо на деревах, а з електричних дротів звисав кошлатий іній. Як колись, у давні часи, коли ще не було асфальту й тротуарів, між хатами гірського Воловця лежали снігові перелоги, а по краю від  хижі до хижі звивалася павутина втоптаних пішаків. Навіть центральні широкі вулиці селища були засипані снігом і прорізані мереживом, втоптаних багатьма ногами, стежок... А густий, лапатий сніг з вітром, сипав і сипав, безперестанку, день і ніч...

      Усю справну техніку: трактори, снігоочищувачі, бульдозери- а також робочу силу було кинуто на основні магістралі. Але й там не встигали добре очистити дорогу від снігу. Тільки позсували  на боки, і він лежав тепер височезними кучугурами, що й машин не було видно.

        Насипало гори снігу і ми опинилися в льодовиковому періоді. Дуже скоро всім надоїло таке життя в снігових завіях і дуже вже хотілося, щоб сніг як найшвидше розстанув і всі проблеми вмить пропадуть. Мов би нічого особливого. Вже початок березня, а сніг усе ще лежить і не збирається танути. Навіть у світі, якось холодно і буденно. Як і холодна погода триває «холодна війна», в газетних статтях і телевізійних новинах запанувала метереологічна термінологія на кшталт-«Холодна атмосфера в Женеві»...,"Знову крижані вітри над Китаєм» і так далі. Повідомлення про погоду різнилися між собою: про сніг, який 50-років тому випав у кінці квітня і паралізував наступ німців , і що на цей раз він надовго,були і серйозні наукові дослідження, які доводили, що глобальне потепління наступає у зв»язку із знищенням лісів, забрудненням атмосфери промисловими відходами і дуже частим запуском космічних кораблів, які наробили безліч озонових  пробоїв у небі....» Це, так само- пояснював лектор, виступаючи з лекцією на Воловецькому заводі «Електрон»- якби хтось постійно відчиняв двері на двір з цеху, де ви працюєте, адже навколоземна атмосфера- це оболонка, яка захищає нас від космічного холоду, а якщо її постійно дирявити, то чи буде вона нас захищати? Ми ж настільки втратили глузд, що власну стелю дирявимо, мов кухонний друшлак...Прийде час, що людство буде помирати не від страшних хвороб, а від якогось грипу або діабету....»

   Дні минали, а сніг лежав одноманітним білим покривалом. Метеостанція на Плаю зафіксувала в улоговинах між горами до 6- метрів снігу. А в економіці творилося щось дивне і незрозуміле. Зник бензин, світло в будинках відключали через кожні дві години. Значно збільшився попит на сірники, керосинові лампи і свічки, і через декілька днів вони зовсім зникли з продажу.Потім так зникли: спирт, гас, навіть запальнички і сіль. Благо, хліб до крамниць  підвозили кіньми на санах, хоч і постійно його не вистачало.

      День розпочинався з того, що люди зчищали сніг з дахів і пробивали тунелі від обійсть до вуличок. Помалу звикали до снігових заметів, які ледве виднілися через намерзлі  візерунками шибки. Через два тижні снігового пекла на центральних вулицях селища появились військові танкові снігоочищувачі та величезні бульдозери, які навивертали величезні гори снігу пообіч очищенної 3-метрової смуги дороги. За ними, в сніговій  завірюсі ,рухався аеродромний монстр, який здував  і розсівав ці гори на 10-15 метрів від дороги.

    Поволі, але впевнено Воловець повертався до нормального свого буденного життя. Якщо можна вважати нормальним те, що автобуси не ходили, на роботу люди з ближніх сіл добиралися пішаком, а начальники тепер сиділи разом з підопічними біля «буржуйки», або теплуватого «самопального» електронагрівача, який доки було світло нагрівав цеглу, яка потім ,при відключені світла ,підтримувала в приміщені теплий дух. І не було тоді ніякого задоволення бути начальником, платня й без того мала, зовсім нічого була варта. Паперові купони-карбованці / були такі гроші/ годилися хіба на розпал або для іншого призначення- у  відхожих місцях валялися сотенні купюри, використані за призначенням, а з копійок можна було робити гудзики та грузила для вудок.

    Кажуть, що не буває лиха без добра. Цю відому думку на кращу користь для себе завжди повертали горяни. Через те що люди більше рухалися, позбавляючи свої обійстя від снігу, не їздили автотранспортом, ходили по глибокому снігу на роботу-кількість інфекційних захворювань зменшилася на третину, значно рідшими стали такі раніше поширені «соляні» хвороби.

     Разом з таким добром ,вулицями снувала і біда; ,  можна були почути , що Василь з Гукливого, йдучи з ганделика, заснув у снігу. Вранці його знайшли в кучугурі., або у Розтоці, сусіди помітили, що з комина хати вдови четвертий день не видно диму. Довго стукали в двері, але ніхто не відчиняв, і коли виламали їх, побачили: вдова лежала мертва. Мабуть старенькій стало недобре і через те що не було кому розкласти вогонь у грубі,вона замерзла декілька днів тому»... Сніг у селах лежав глибокий. Шаг вліво, шаг вправо з протоптаного пішака і провалися з головою. Щоб поховати покійника, до цвинтаря родичі нагортали гори снігу, пробиваючи тунель для жалібної процесії.

        По ночах стало чути виття, особливо у ясну ніч, коли місяць викочувався на небо. Мешканці лісових присілків і  сільських околиць нашорошували вуха і їх охоплювала невиразна тривога, як тоді, коли людина передчуває нещастя, але нема сили боротися проти нього.  Вони, як тільки стемніє, закривали в хлівах собак, а самі ,озираючись на ліс, ховалися в хатах; чули, що вовки нападають на собак і відривають їх разом з ланцюгами, якими вони були прив "язані.Час від часу, після ночі, зникав  чийсь сусідський пес.., а   у Вишньому кінці селища серед білого дня вулицею гуляв ведмідь...

     Усе це було і все справді траплялося. Подібне повторилося у  березні 2001 року, але люди, навчені минулим в дечому гірким досвідом, легко справились з черговим природнім катаклізмом.

Запізніла розмова з батьком


  Автобус зупиняється відразу ж за вказівною табличкою "с.Немовичі", на перехресті доріг. Звідси треба дійти до контори,минути сільський клуб,перейти кладку -і онде рідна хатинка, під вишнями ,на самому краю села.
Іншим разом , бувало не встигнеш глянути на село і ти уже біля хати. А тепер...
Село встелене сніговою ковдрою, яка глибоко сховала до болю знайому дорогу. Пронизливий поліський вітер,що дме з боку Сарнів, розлючено шмагає по обличчю. Навколо біло-біло,тільки ближній придорожній ліс в лапатих шапках тут-там понуро виє верховіттям своїх перемерзлих сосен.
Провалюючись, у наметах, бреду по сипкому снігу,бо вітер не дає йому влежатись.Та не чую втоми. Онде рідна хата при лузі на краю села,а там батько! Поспішаю до нього.
Ще кілька кроків і вийде він... Але не виходить батько зустрічати, не питається:
-Ти приїхав сину? А чи надовго?...
На біліючому полі,із-за снігової віхоли виглядають хрести та гранітні пам"ятники, свіжі
і давні,сірі і почорнілі,стоячі і похилені. А в уяві батько. Молодий усміхнений, в сорочці з
підкоченими по лікті рукавами.Такий, яким врізався у мою пам"ять- на новому тракторі з жовтою кабіною на зеленому, зеленому картопляному полі...
Навколо свище,стогне хурделиця.Я стою стискаючи в руках вушанку. Вітер сріблить снігом моє посивіле волосся.Мені не холодно.Нехай гуде,скаженіє хурделиця.Мені байдуже. Адже поруч батько. А переді мною все моє дитинство...
Вщухла хуртовина. Поникли,зажурилися на цвинтарі дерева.Залягла важка тиша, защеміло серце. В руках зім"ята шапка. Відчуваю на собі благий і водночас сумний і якось незвично проникливий погляд батька. Погляд його очей...
Отим поглядом колись проводжав він мене в дорогу,а зараз мовби промовляє:
-Твоя мама і твій брат вже тут,біля мене. Їм вже добре, бо ми разом,хоч і поховані на різних кладовищах.
- А,як ти,там живеш мій сину?
Заболіло, защеміло щось в грудях. Так хотілося б дізнатися лише про одне,як так "вийшло", що те сімейне надбання на яке "старались" всі, дісталось одному. Чому так сталося, що найстаршому із синів,якому за радянських часів прийшлося "годувати" худобу
з раннього дитинства; цілі літа вставати ранесенько -косити сіно для корів і телят на відгодівлю,ледь сповнилось 12 років.,бо ж відгодівля худоби в той час - то була основна колгоспна валюта- не дісталося нічого?. Адже будувалися селяни завдяки саме відгодівлі худоби.Але що з того... В житті так повелося,що виграє нахабніший.
Ще попросив би поради , але хіба ж почує?...
Попрощався з селом і рідним краєм, бо тонесенька ниточка,що зв"язувала мене з ним порвалася зі смертю твоєю батьку і твоєю мамо.

Розділ4. новели