Тратегія підприємства в контексті підвищення його конкурентоспроможності
| Вид материала | Документы |
- Систематизація та дослідження сучасних теоретико-методологічних підходів до оцінки, 449.68kb.
- Розглянуто передумови підвищення конкурентоспроможності підприємства. Визначено основні, 38.51kb.
- Розглянуто сутність конкурентоспроможності персоналу та методи його оцінки, 41.43kb.
- Інвестиції, їх види І характеристика, 270.81kb.
- 1 Сутність та значення конкурентних переваг для підвищення конкурентоспроможності підприємства, 692.09kb.
- 2. Матриця „Привабливість-конкурентоспроможність, 49.49kb.
- Розділ І теоретичні основи формування конкурентоспроможності в молокопродуктовому підкомплексі, 406.47kb.
- План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
- Тарію обліково-аналітичного забезпечення в управлінні маркетинговою діяльністю підприємства, 268.52kb.
- ДГ10 аналіз міжнародного досвіду підвищення конкурентоспроможності регіонів, 129.88kb.
Список використаних джерел
1. Клейнер Г., Петросян Д., Беченов А. Еще раз о роли государства и государственного сектора в экономике // Вопросы экономики. – 2004. – № 4. – С. 32 - 33.
2.Социальная справедливость в экономических отношениях. [Електронний ресурс] – Режим доступу: ones.com/general/601-socialnaya-spravedlivost.phpl
Ільченко О.О.
Донецький національний університет економіки і торгівлі
імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
ПОБУДОВА Інституційного механізму ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ В ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИНАХ
Сутність поняття "інституційний механізм" недостатньо розкрита в науковій літературі. Наприклад, він визначається як "система трансформації господарських взаємовідносин суб'єктів у напрямі їх ієрархічного впорядкування відповідно до вимог традиційно існуючого або легітимно встановленого суспільством інституту" [1].
На наш погляд, визначення інституційного механізму обов'язково повинно охоплювати цільові, структурні і функціональні аспекти його будови, дії і розвитку, а також конкретну предметну область його застосування. Виходячи з цього, запропонуємо власний підхід до його визначення. Інституційний механізм забезпечення соціальної справедливості в економічних відносинах включає: систему цілей її регулювання і забезпечення; типові економічні ситуації прояви соціальної несправедливості; принципи і критерії соціальної справедливості; формальні і неформальні норми інституту соціальної справедливості.
Акторами, що створюють і реалізують даний інститут, виступають державні органи влади та управління, громадські організації, що представляють інтереси різних верств населення, а також економічні суб'єкти на всіх рівнях системи господарювання, які формують, поширюють і трансплантують в економічному середовищі відповідні норми та інституційні обмеження .
До складу функцій інституційного механізму соціальної справедливості в масштабах національної економіки Україна ми включаємо: маркетингові дослідження стану попиту на норми соціальної справедливості та їх пропозиції; конструювання її норм і правил поведінки економічних суб'єктів; тиражування, просування і впровадження норм регулювання економічних відносин; методи взаємної адаптації норм та економічних суб'єктів і способи вибору ними стратегій поведінки відповідно до вимог інституційного середовища.
Парадокс передачі полягає в тому, що донор, що передає свої інститути, ефективні в його умовах, може виграти за рахунок не готового до цього реципієнта. У такому випадку донор здатний нав'язувати реципієнту свої правила гри, домагаючись для себе особливих переваг. Наприклад, в результаті трансплантації західних соціально-економічних інститутів в перші роки ринкових реформ Україна відмовилася від зрівняльного розподілу, яке здійснювалося на надзвичайно низькому рівні, але сприймалося населенням як справедливе. Країна перейшла до дикого капіталізму, дуже нагадує період первісного накопичення капіталу, а рівень соціальної несправедливості перевищив всі розумні межі. Таким чином, через ослаблення України західні країни-донори виявилися у виграші, а наша країна-реципієнт істотно програла як в економічному, так і в соціальному і морально-етичному плані.
Щоб зменшити негативні наслідки трансплантаційних дисфункцій, необхідно оцінити можливі прямі і трансакціонні витрати, очікувану економічну ефективність вводяться норми соціальної справедливості. Для цього потрібна незалежна експертиза запропонованих варіантів проекту норми, для того щоб мінімізувати можливості її використання в інтересах тих чи інших груп впливу і спрогнозувати наслідки її впровадження.
Пропонований нами інституційний механізм забезпечення та регулювання соціальної справедливості в економічних відносинах має сприяти тому, щоб економічні суб'єкти в особі їх представників, наділених правами підготовки та прийняття рішень, слідували принципам соціальної справедливості, вибираючи стратегії економічної поведінки. Це досягається за допомогою двох компонентів інституційного механізму. Перший компонент визначає економічні цілі суб'єкта - підвищення його конкурентоспроможності на основі інституціоналізації соціальної справедливості в економічних відносинах. Іншими словами, дотримання принципів соціальної справедливості економічним суб'єктом повинна сприяти зміцненню його ділової репутації серед партнерів, що забезпечить приплив нових клієнтів та інвестицій і в кінцевому рахунку призведе до підвищення конкурентоспроможності даного суб'єкта на ринку в цілому. Навпаки, порушення принципів соціальної справедливості буде мати результатом втрату ділової репутації та інвестиційної привабливості економічного суб'єкта, відтік клієнтів і зниження його конкурентоспроможності.
Другий компонент визначає можливості мотивації економічних суб'єктів, з тим щоб вони дотримувалися принципів соціальної справедливості. Представники суб'єкта повинні здійснювати вибір стратегії поведінки на основі психологічної взаємодії та узгодження внутрішніх мотивів та зовнішніх стимулів, що проявляються у вигляді формальних і неформальних норм інституту соціальної справедливості. Умова вибору оптимальної стратегії економічної поведінки, що сприяє дотриманню її принципів, - максимальна узгодженість внутрішніх мотивів із зовнішніми інституційними стимулами. Вона досягається за допомогою включення в зовнішні норми справедливості системи позитивних стимулів і штрафів, що мають превентивний характер і поширюються в рівній мірі на всіх суб'єктів економічної діяльності, незважаючи на їхній статус.
Список використаних джерел
1. Лебедева Н. Н. Институциональный механизм экономики: сущность, структура, развитие. – Волгоград: Волгоградский гос. ун-т, 2002. – 830 c.
Кліменко О.Ю., к.е.н., Корнілова О.В., к.е.н.
Донецький національний університет економіки і торгівлі
імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ТА СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ
Проблема вдосконалення системи соціального забезпечення та соціального захисту населення в умовах економічної кризи є найважливішою, без вирішення якої неможливе існування будь-якого сучасного демократичного суспільства.
Одним із аспектів вирішення цієї проблеми є уніфікація понятійного аппарату, зокрема, важливим є дослідження співвідношення понять «соціальне забезпечення» та «соціальний захист населення», що передбачає розкриття їх змісту, сутності та розмежування з низкою суміжних термінів.
Розглядаючи будь-яке явище, велике значення при цьому має понятійний апарат, його визначення, що несе смислове та змістовне навантаження. Саме тому вважається важливим здійснення аналізу співвідношення понять «соціальне забезпечення» та «соціальний захист».
Слід зазначити, що термінологічна дискусія з цього приводу в наукових колах триває вже досить довго. Проте вважаємо, що на сьогодні необхідно чітко визначитися з понятійним апаратом у цій сфері, адже це має не тільки наукове, але й прикладне значення. Наприклад, у різних джерелах терміни «соціальний захист» та «соціальне забезпечення» вживаються як тотожні, у деяких випадках як взаємопояснюючі а також як складові частини один одного, при цьому існують протилежні точки зору. Так в юрідичному словникові ці терміни визначаються тотожними, але при цьому категорія «соціальне забезпечення (соціальний захист) визначається, як система суспільно-економічних заходів, спрямованих на матеріальне забезпечення населення від соціальних ризиків (хвороба, інвалідність, старість, втрата годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві тощо)» [2].
В іншій довідковій літературі при розкриття суті значення «соціальне забезпечення» визначальним є термін «захист» – «соціальний захист (забезпечення) – система забезпечення та обслуговування престарілих і непрацездатних громадян, а також сімей, де є діти» [4, с. 254]. Вважаємо це визначення досить спрощеним та вузьким.
У ст. 46 Конституції України зазначено: "Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості".Мінімальний рівень такого забезпечення- пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування.[1].
Як вважає М.Д. Бойко, термін «соціальний захист» за своїм змістом, має значно ширше поняття і включає в себе термін «соціальне забезпечення».На його думку соціально-економічні заходи з соціального захисту крім матеріального забезпечення та обслуговування, передбачають компенсаційні виплати, відшкодування, поновлення прав та інші соціальні гарантії.
У широкому розумінні соціальний захист розглядають як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування та розвитку повноцінної особистості, створення умов для самовизначення й ствердження в житті. У вузькому – соціальний захист розглядається як сукупність економічних і правових гарантій, котрі забезпечують додержання найважливіших соціальних прав громадян.
Таким чином, поняттям соціальний захист охоплюються соціальні права людини: право на працю, освіту, житло, відпочинок, безпечне довкілля, охорону здоров’я, достатній життєвий рівень, безпечні умови праці, заробітну плату, не нижчу мінімально встановлених стандартів та ін. Що стосується терміну «соціальне забезпечення» то його визначають як систему державних заходів, спрямованих на надання матеріальної допомоги громадянам [4].
Термін «соціальне забезпечення» означає форму матеріального забезпечення непрацездатних громадян. В Україні система соціального забезпечення включає пенсії, допомоги працюючим, багатодітним і одиноким матерям, малозабезпеченим сім’ям, у яких є діти; утримання й забезпечення престарілих та інвалідів у будинках-інтернатах, професійне навчання та працевлаштування інвалідів; пільги інвалідам та багатодітним матерям [4].
Як соціально-економічна категорія, соціальне забезпечення є відносинами щодо перерозподілу національного доходу з метою забезпечення встановлених соціальних стандартів життя для кожної людини в умовах дії соціальних ризиків [3].
Таким чином, термін «соціальний захист» за своїм змістом має значно ширше поняття і включає в себе термін «соціальне забезпечення». Форми і методи соціального захисту населення повинні забезпечити кожного громадянина життєво необхідними потребами не нижче прожиткового мінімуму. Особливістю соціального захисту є його адресна спрямованість, тобто соціальна допомога повинна надаватися тим громадянам і в таких обсягах, яких вони потребують.
Список використаних джерел
1. Конституція України : держ.закон: [прийнято 28 черв. 1996 р.] / Ін-т законодавства Верхов. Ради України - К. : Феміна, 1996.- 116 с.
2. Юридичні терміни. Тлумачний словник / В.Г. Гончаренко, П.П. Андрушко, Т.П. Базова та ін.; за ред. В.Г. Гончаренка. - 2-ге вид., стереотипне.- К.: Либідь, 2004.-328 с.
3. Великий тлумачний словник сучасної української мови / [голов. ред. В.Т.Бусел, редактори-лексикографи : В.Т.Бусел, М.Д.Василега-Дерибас, О.В.Дмитрієв, Г.В.Латник, Г.В.Степенко]. - К. : Ірпінь : Перун,2005. -476 с.
4. БойкоМ.Д. Право соціального забезпечення України : Навч. посіб. : - К.: «Олан», 2004. – 312 с., ISBN966-7984-05-2
Некрасова О.Л., к.е.н.
Донецький національний університет, Донецьк, Україна
комплексний підхід до визначення економічної безпеки банківської діяльності
Стабільність функціонування банківської системи та захист її від загроз зовнішнього та внутрішнього характеру залежить від створення дієвих механізмів економічної безпеки банківської діяльності, у рамках національної безпеки. Проте дослідження й публікації щодо проблем економічної безпеки банківської діяльності присвячені здебільшого організаційним, технічним і правовим аспектам.
У Концепції безпеки комерційного банку [1] під його безпекою розуміється стан захищеності інтересів власників, керівництва і клієнтів банку, матеріальних цінностей та інформаційних ресурсів від внутрішніх і зовнішніх загроз, проте не зазначено яка саме ступень захищеності від загроз.
Вищезазначене дозволяє нам сформулювати авторське розуміння економічної безпеки банківської діяльності, що означає такий стан банку, який при рівноважному та збалансованому використанні фінансових, матеріальних, трудових та інформаційних ресурсів обумовлює попередження можливих загроз банківської діяльності та здійснення ефективного управління ризиками, формує сприятливі умови для повної реалізації принципів і функцій банку, його стійкого, стабільного розвитку та максимізацій прибутку.
Проаналізувавши існуючі точки зору з приводу складу загроз економічної безпеки банківської діяльності [2; 3, с.27-28; 4, с. 15-20], та узагальнюючи досвід роботи банківських служб безпеки, запропоновано комплексний підхід до класифікації визначення загроз економічної безпеки банківської діяльності (рис. 1).
Рис. 1. Класифікація визначення загроз економічної безпеки банківської діяльності
Цей підхід дозволяє на конкретному етапі діяльності банку визначати певні пріоритети безпеки, що не є постійними і можуть змінюватися, залежно від конкретної ситуації і характеру загрози.
Про наявність загроз можна дізнатися проаналізувавши деякі показники економічної безпеки, а саме: темпи зростання прибутковості та посилення економічної стабільності; рівень матеріального і соціального забезпечення працівників банку; розмір боргових зобов’язань банку; структура дебіторської заборгованості банку; обсяги використання тіньового капіталу; недостатній рівень надходжень; розмір капіталу, неадекватний обсягу операцій, що проводить банк, та ризику, який він бере на себе, здійснюючи їх; виникнення тенденції до збільшення обсягу проблемних активів; поява тенденції до зменшення обсягу коштів, які традиційно становлять ресурсну базу банку.
Таким чином, проблема виміру загроз економічної безпеки банківської діяльності набуває великої значущості і актуальності. Так, оцінка повноти, своєчасності і результативності заходів із ліквідації, попередження і запобігання загроз економічної безпеки банківської діяльності, є необхідною складовою адекватної оцінки наявного рівня банківської безпеки
Список використаних джерел
- Концепция безопасности коммерческого банка [Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: //www.sec 4all.net/bank.phpl.
- Шурпаков В.А. Проблемы методологии анализа банковской безопасности [Электронный ресурс] / В.А. Шурпаков. – Режим доступа: http: // ссылка скрыта
- Гриценко Р. Економічна безпека банківської системи України / Р. Гриценко // Вісник Національного банку України. – 2003. – № 4. – С. 27-28.
- Гамза В.А., Ткачук И.Б. Безопасность коммерческого банка: организационно-правовые и криминалистические проблемы. – М.: Изд-ль Шумилова И.И., 2002. – 251с.
Распопова В.А., к.э.н., Васильев Ю.В.
Донецкий национальный университет экономики и торговли
имени Михаила Туган-Барановского, Донецк, Украина
ТРУДОУСТРОЙСТВО ИНВАЛИДОВ В УКРАИНЕ: ПРОБЛЕМЫ И ПЕРСПЕКТИВЫ РАЗВИТИЯ
Человек с ограниченными физическими или другими способностями, как любой гражданин Украины, согласно Конституции Украины имеет право на труд. Однако из-за состояния своего здоровья инвалиды не всегда имеют возможность выполнять работу, на которую способен здоровый человек. В связи с этим трудоустройство для них в настоящее время является реальной проблемой. Актуальность обусловлена тем, что проблема трудоустройства инвалидов еще недостаточно изучена и представляет большой интерес для современного общества и науки, а законодательство Украины, регулирующее данный вопрос, требует существенной доработки.
Сегодня найти подходящую работу в Украине среднестатистическому человеку нелегко, а для человека с ограниченными физическими или другими возможностями это является серьезной проблемой. Еще в начале 2006 года всех работодателей обязали трудоустраивать инвалидов самостоятельно (ст. 19 Закона № 875) [1]. Трудоустраивать инвалидов законодательство обязывало исключительно по основному месту работы. Только в этом случае норматив считается выполненным.
На современном этапе работодатели и предприятия сталкиваются с множеством проблем при трудоустройстве инвалидов. Первая проблема (в случае, если в штате работают 50, 100 и более человек) заключается в том, что найти необходимое количество работников-инвалидов, которое предусмотрено Законом, не просто. Закон обязывает работодателя осуществлять поиски инвалидов для найма самостоятельно. В случае невыполнения данного мероприятия работодатель будет вынужден заплатит штраф. [2] Поиск мест работы для инвалидов является социальной услугой. Однако, в соответствии с Законом Украины «О социальных услугах», предоставление социальных услуг должно осуществляться на основании лицензий. Имеет место противоречие в законодательстве Украины. Поскольку работодатель (в большинстве случаев) не является субъектом предоставления социальной услуги в соответствии со статьей 7 Закона, не имеет соответствующей лицензии на осуществление данного вида деятельности, на него не может быть возложена обязанность по трудоустройству инвалидов.
Другой проблемой является нежелание работодателей осуществлять найм инвалидов во избежание найма низкоквалифицированного и неопытного работника. Этому способствует одна из льгот инвалидов, которая заключается в том, что работодатель обязан взять инвалида на работу без испытательного срока. Это лишает возможности уволить его при недостаточном соответствии занимаемой должности.
Существуют разные способы решения проблемы найма инвалидов. Самым распространенным является способ, когда трудовая книжка инвалида находится в отделе кадров, а работодатель выплачивает ему среднюю заработную плату. Распространены случаи продажи инвалидами своих трудовых книжек. Инвалид числится как работник предприятия, но фактически в нем не работает, а лишь получает заработную плату.
Проблемой является и то, что многие инвалиды нуждаются в психологической помощи. Об этом шла речь на заседании комиссии по социальной политике и труду Одесского горсовета еще в 2009 году. Однако, даже получив желаемое рабочее место, инвалид, как правило, сталкивается с проблемой адаптации в коллективе. Более того не все справляются со своими обязанностями. Единственный способ обойтись без множества неприятностей и дискомфорта - это квалифицированная помощь психолога. [4]
Для этого необходимо создание специальных центров по работе с инвалидами, где будут проводиться мероприятия по адаптации и психологические тренинги для людей, столкнувшихся с этой проблемой.
Известным фактом является также то, что бюджетные предприятия и учреждения должны создавать рабочие места для инвалидов и трудоустраивать их. Однако за нетрудоустройство инвалидов санкции к ним не применяются. Статья 20 Закона № 875 предусматривает, что положение ч. 1 этой статьи не распространяется на предприятия, учреждения и организации, которые полностью содержатся за счет средств государственного или местных бюджетов. Таким образом, частные работодатели дискриминируются относительно бюджетных учреждений. [3]
Таким образом, на сегодняшний день в Украине существует множество проблем, связанных с трудоустройством инвалидов разных групп. Это обусловлено несовершенным законодательством и нежеланием не только работодателей принимать на работу инвалидов и предоставлять им соответствующие условия труда, что, в свою очередь, осуществляется за счет работодателя, но и нежеланием самих инвалидов участвовать в трудовом процессе.
Для улучшения ситуации необходимо устранить пробелы в законодательстве Украины и создавать более выгодные условия для предприятий и работодателей, побуждающих их брать на работу инвалидов, а не искать способы уйти в тень или «купить» трудовую книжку.
Список использованной литературы:
- Закон Украины от 21.03.1991 № 875-XII «Об основах социальной защищенности инвалидов в Украине».
- Больная тема: трудоустройство инвалидов [Электронный ресурс] – Режим доступа: vo.ua/subject-week/bolnaya-tema-trudoustroiystvo-invalidov.phpl
- Особенности работы инвалидов на предприятии [Электронный ресурс] – Режим доступа: m.ua/index.php?pageid=3152
- Проблемы трудоустройства инвалидов [Электронный ресурс] – Режим доступа: ссылка скрыта.
Расулова У.С., к.е.н., Волкова Н.О.
Донецький національний університет економіки і
торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
Державне регулювання ринку праці: стан, проблеми,
шляхи вирішення
Дослідження державного регулювання ринку праці є досить актуальним і життєво – необхідним особливо в період організаційно – економічних змін. Відповідно до Закону України «Про зайнятість населення» державна політика зайнятості спрямована на реалізацію конституційного права громадян на працю [1]. Функціонування ринку праці в умовах фінансово-економічної кризи вимагає здійснення заходів, спрямованих на створення умов для мінімізації негативного впливу кризових явищ на стан економічної активності населення, підтримку зайнятості та запобігання масовому вивільненню працівників і значному зростанню безробіття, визначає актуальність досліджуваної теми.
В сучасних умовах розвитку економіки особливої актуальності набувають проблеми ефективної зайнятості населення України, створення ринку робочої сили і запобігання масового безробіття. Ринок праці посідає центральне місце серед інших ринків. Кон'юнктура ринку формується під впливом стану економіки, способу господарювання і структурних змін, технічного і організаційного рівня підприємств, кількісно-якісної збалансованості засобів виробництва і робочої сили. Але, представлений людським фактором виробництва, ринок праці здатний не тільки діяти в межах певних завдань, а й самостійно створювати умови для їх вирішення.
Основні напрями проведення державної політики зайнятості на 2010 – 2011 роки є інструментом регулювання ринку праці за допомогою правових, організаційних та економічних важелів, які створюють умови для мінімізації негативного впливу фінансово-економічної кризи на стан ринку праці, підвищення економічної активності населення. Вони визначають шляхи та заходи розв’язання проблем зайнятості населення та передбачають консолідацію зусиль усіх сторін соціального діалогу, спрямованих на регулювання процесів, які відбуватимуться на національному ринку праці.
Ефективність державного регулювання ринку праці у нинішніх трансформаційних умовах не може визначатися одним видом державної політики. Виходячи з положень сучасної економічної теорії, необхідно віднаходити консенсус між монетарною й фіскальною політикою з урахуванням соціальних і правових чинників. Зважаючи на зазначене, ваги набуває інституційна теорія регулювання ринку праці. Інституційний напрям регулювання ринку праці відображає широкий спектр діяльності державних органів щодо впливу на попит і пропозицію праці.[2,с.97-99].
Нині нормативно-правова база регулювання ринку праці України достатньо багата й наповнена; запроваджено систему соціального страхування на випадок безробіття; водночас існує низка проблем. Так, вимогою сьогодення є вирішення суперечностей щодо важкості тягаря податкових і соціальних виплат і розмірів соціального забезпечення тих, хто цього потребує, — це обмежує можливості розширення сфери прикладання праці та працевлаштування, утворюючи таким чином замкнене коло. Водночас підвищення заробітної плати в економіці автоматично збільшує обсяги податкових відрахувань, що створить резерв коштів для соціальних виплат. Для удосконалення податкового законодавства необхідно, аби воно набуло більш персоніфікованого характеру, тобто градуювалося щодо сфери діяльності підприємства, місця його розташування, обставин діяльності, наявності природних ресурсів, виробничих площ.
Іншою невирішеною проблемою, дотичною до вказаної є умови провадження підприємницької діяльності. Для цього необхідно доопрацювати, а подекуди й прийняти нове українське законодавство, запобігаючи при цьому частим змінам в умовах провадження підприємницької діяльності та ведення звітності. Це стосується насамперед введення пільгового оподаткування для новостворених підприємств (до 1 року), цільового та адресного кредитування.
Перспективним напрямом є організація малих підприємств шляхом залучення на них випускників профтехучилищ, технікумів з подальшим переведенням цих підприємств на оренду, викуп. Важливим напрямом активної політики зайнятості є професійна підготовка, перепідготовка і підвищення кваліфікації працівників з метою створення сприятливих умов для широкомасштабного розгортання процесів структурної та технологічної перебудови економіки, запобігання змушеному хронічному безробіттю, розв'язання кадрових завдань, пов'язаних із раціоналізацією зайнятості [3,с.52-55].
Таким чином, серед заходів регулювання ринку праці першочергового значення набуває удосконалення нормативно-правого поля регулювання ринку праці, вирівнювання системи соціальних стандартів і гарантій; заходи непрямого економічного впливу. Зниження напруженості на ринку праці можливе завдяки створенню робочих місць із режимом неповного робочого дня передусім у пріоритетних видах економічної діяльності. Запропоновано змістити акценти у державній політиці зайнятості на інноваційну компоненту із пріоритетним розвитком людини в умовах інформаційного суспільства та нарощування глобалізаційних процесів. В даний час український ринок праці не збалансований, про що свідчать серйозний дисбаланс у першу чергу з боку попиту.
Список використаних джерел
1. Про зайнятість населення : Закон України від 01.03.1991 № 803-XII // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. – С. 120 – 170.
2. Бражко О. В. Вплив людського потенціалу на соціально-економічний розвиток України / О. В. Бражко // Економіка та держава. – 2009. – №7. – С.97-99.
3. Кондратюк Т. В. Характеристика сфери сімейних відносин суспільств сучасного типу як об'єкта державного управління / Т. В. Кондратюк // Економіка та держава. – 2009. – №8. – С. 52-55.
4. Офіційний сайт Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.nbuv.gov.ua
5. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс] – Режим доступу: ссылка скрыта
Расулова У.С., к.е.н., Cирватка К.В.
Донецький національний університет економіки і
торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
Безробіття молоді в Україні
«Молодь - це окрема соціальна – демографічна група, яка відрізняється за сукупністю вікових характеристик, особливістю соціального становища та обумовлених тим чи іншим набором соціально – психологічних якостей, що визначаються суспільним ладом, культурою, закономірностями соціалізації, вихованням в умовах певного суспільства»[2].
В Україні молодіжне безробіття вважають одним із найактуальніших питань соціально-економічної політики держави, оскільки молодіжні проблеми суттєво впливають на майбутнє економіки та державне становлення України.
За останні роки питома вага молоді в загальній кількості безробітних досягла 30%. Так, станом на травень 2011 року, за даними Держкомстату України, в державі зареєстровано 549,2 тисяч безробітних, що становить 2% від усього населення країни працездатного віку. З них – 164,76 тисяч безробітних – молодь[1].
Це обумовлено наступними причинам[3]:
- зменшення кількості зайнятих в країні;
- посилення процесів трудової мобільності;
- збільшення чисельності зайнятих в тіньовому секторі;
- виникнення ринків дитячого труда;
- збільшення робочих міст для людей післяпенсійного віку;
- відсутня система розподілу молоді під час навчання (стажування або практика) та на роботу після закінчення навчання;
- виділення найменш захищених прошарків населення з точки зору трудового законодавства, тобто молоді.
На нашу думку, з приведених вище проблем однією з головніших є відсутність системи розподілу молоді під час навчання та на роботу після закінчення навчання, так, як молода людина в сучасному світі не має підтримки та надії в майбутньому.
Вважається, що молодь є однією з більш нестійких та уразливих категорій населення і всі ці проблеми призводять не лише до злочинності, психічних розладів, самогубства, а й до втрати молоддю взагалі віри у життя, суспільство та справедливість.
На основі цього відокремлюють 4 фази стресових ситуацій при втраті роботи[4]:
- Фаза стану невизначеності та шоку. Людину охоплюють дуже важки переживання, особливо, якщо робота втрачена досидь недавно;
- Фаза настання суб’єктивного полегшення і психологічної адаптації до ситуації;
- Фаза загострення психологічного стану. Наступає після півроку вимушеної бездіяльності;
- Фаза безпорадності та примирення з ситуацією. В наслідок постійних невдач у пошуках роботи у людини виникає апатія, розчарування та втрата надії.
Таким чином, можна запропонувати такі заходи, щодо зменшення рівня безробіття серед молоді в Україні:
- необхідно активізувати процеси підтримки ініціатив молоді щодо професійної підготовки та працевлаштування, заохочення її до активного пошуку роботи й отримання спеціальності або професії, що користується попитом на ринку праці;
- середньо та довгострокове прогнозування кадрових потреб української економіки;
- розробити комплексну програму вивчення динаміки ринку праці, що дозволить молодій людині дізнатися, які професії користуватимуться найбільшим попитом на момент закінчення школи;
- відновити зв’язки вищих учбових закладів з виробництвом – обов’язкова практика хоча б найбільш перспективних студентів на підприємствах.
Також, важливим напрямом запобігання безробіттю серед молоді є реалізація спеціалізованих програм, які забезпечують розширення зайнятості молоді шляхом створення для неї додаткових робочих місць без великих матеріальних витрат, зокрема шляхом організації сезонної і тимчасової участі в проведенні сільськогосподарських робіт, обслуговуванні і ремонті сільськогосподарської техніки, транспортуванні і реалізації урожаю, через надання допомоги інвалідам, людям похилого віку, через роботу в лікарнях, інтернатах, дитячих будинках та ін.[3].
Аналіз сучасних особливостей питання молодіжного безробіття дозволяє зробити висновок, що молодіжне безробіття має величезні негативні наслідки для суспільства, а саме призводить до зниження рівня життя населення. Молодіжне безробіття сьогодні є не лише проблемою України, а досягло рівня загальносвітової, й потребує негайного вирішення. Тому для його подолання потрібно вивчати як вдалий так і негативний досвід інших країн, необхідно впроваджувати сумісні зусилля з боку урядів всіх країн та міжнародних організацій, створювати різноманітні комплексні програми з подолання молодіжного безробіття.
Список використаних джерел:
- Офіційний сайт [Електронний ресурс] – Режим доступу: www.ukrstat.gov.ua
- Волкова О.В. Ринок праці (навчальний посібник).-К: Центр учбової літератури, 2008 р.;
- Багаєв В. Зайнятість молоді - завдання державна / / Людина і праця. -2009 р.;
- Корчун М. Україна: Аспекти праці (науково економічний журнал): Київ 2010 р.
Руденок О.Ю., Онищенко Д. А.
Донецкий национальный университет экономики и
торговли имени Михаила Туган-Барановского, Донецк, Украина
РЫНОК НЕГОСУДАРСТВЕННЫХ ПЕНСИОННЫХ ФОНДОВ В ПОСТКРИЗИСНЫЙ ПЕРИОД
На данном периоде развития пенсионной системы Украины, в постризисный период, остро стоят проблемы вероятности увеличения трудового стажа, а также введение запрета на получение государственной пенсии, если человек продолжает работать.
Эти проблемы являются актуальными для многих стран мира, в Украине же на 1 января 2010 г. подрабатывал каждый пятый пенсионер. Среди способов позаботиться о безбедном существовании в преклонном возрасте, наряду с накопительным страхованием и сбережением средств к старости на долгосрочных банковских депозитах, существуют вложения в негосударственные пенсионные фонды.
Целью данной работы является рассмотрение рынка негосударственных пенсионных фондов (НПФ) в посткризисный период.
Перспективы развития негосударственного пенсионного страхования в Украине рассматривали Д. Моргун, А. Федоренко, В. Минаева, А. Самохвалова, В. Хара, Я. Сухий, О. Стоян.
Согласно Закона Украины «О негосударственном пенсионном обеспечении» негосударственный пенсионный фонд – это юридическое лицо, которое имеет статус неприбыльной организации, которая функционирует и осуществляет деятельность исключительно с целью накопления пенсионных взносов в пользу участников НПФ с последующим управлением пенсионными активами, а также осуществляет пенсионные выплаты своим участникам[1].
Деятельность НПФ заключается в том, что управляющая компания вкладывает пенсионные активы, которые накапливаются в фонде в различные виды ценных бумаг с целью получения прибыли.
В период с 2008 по 2010 год общие активы негосударственных пенсионных фондов значительно увеличились с 612,2 млн. грн. до 1144,3 млн. грн. (табл. 1). Такое увеличение естественно произошло за счет пенсионных взносов юридических и физических лиц. Хотя этот период и характеризуется различными кризисными явлениями в финансовой сфере, но количество участников негосударственных пенсионных фондов возрастает. Так же значительно возрастает чисто лиц, которые получают пенсии с 10,9 тыс. до 47,8 тыс. человек то есть на 36,9 тыс. человек, что является немаловажным показателем для функционирования НПФ. Пенсионные выплаты в этот период значительно растут с 27,3 тыс. грн. в 2008 году до 158,2 тыс. грн. в 2010 г.
Таблица 1 - Основные показатели системы негосударственного
пенсионного обеспечения за 2008-2010гг. [2]
| Показатели деятельности НПФ | 2008 год | 2009 год | 2010 год |
| Количество участников, тыс. человек | 482,5 | 497,1 | 569,2 |
| Общие активы, млн. грн. | 612,2 | 857,9 | 1144,3 |
| Пенсионные взносы, в том числе, млн. грн. | 582,9 | 754,6 | 925,4 |
| - от физлиц, млн. грн. | 26,0 | 31,8 | 40,7 |
| - от юрлиц, млн. грн. | 556,8 | 722,7 | 884,6 |
| Пенсионные выплаты, млн. грн. | 27,3 | 90,1 | 158,2 |
| Количество лиц, которые получают пенсию, тыс. человек | 10,9 | 28,1 | 47,8 |
| Сумма инвестиционного дохода, млн. грн. | 86,8 | 236,7 | 433,0 |
Негосударственные пенсионные фонды в 2010 г. получили инвестированного дохода 433,0 млн. грн., что в четыре раза больше чем в 2008 г., это свидетельствует о стремительном развитии фондов, в признании гражданами негосударственных фондов, как альтернативы государственного обеспечения [3].
Приведенные показатели свидетельствуют о росте заинтересованности граждан в формировании своей пенсии.
Важнейшей задачей деятельности негосударственных пенсионных фондов является сохранение пенсионных сбережений граждан – то есть обеспечение дохода, превышающего уровень инфляции.
Несмотря на возникавшие в 2008 году неблагоприятные процессы на финансовых рынках большинство негосударственных пенсионных фондов вновь продемонстрировали свою способность, сохранность пенсионных накоплений граждан.
Список использованных источников
- О негосударственном пенсионном обеспечении: закон Украины от 09.07.2003 № 1057-IV // Законодательство Украины [Электронный ресурс] / Верхов. Рада Украины. – Электрон. данные. – К. : Упр. компьютериз. систем Аппарата Верхов. Ради Украины, 1996-2011. – Режим доступа: da.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1057-15. – Название с экрана.
- Информация о состоянии и развитии негосударственного пенсионного обеспечения Украины ссылка скрыта.
- Підсумки розвитку системи недержавного пенсійного забезпечення за 2010 рік [Електронний ресурс]. – Электрон. текст. данные. – Режим доступа: ссылка скрыта
Смирнов Є.М., к.е.н., Лаврова Г.В.
Донецький національний університет економіки і
торгівлі імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
ВПЛИВ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ КРИЗИ НА РИНОК ПРАЦІ В УКРАЇНІ
В умовах глобальної фінансово-економічної кризи одним з найбільш актуальних питань стає проблема стабільності ринку праці. Вже перші прояви погіршення макроекономічної ситуації, зумовлені посиленням кризових явищ в економіці України, призвели до значних змін на ринку трудових ресурсів наприкінці 2008 року. Насамперед це стосується збільшення масштабів безробіття та зниження економічної активності населення, посилення процесів вимушеної трудової мобільності, поширення використання підприємствами практики неповної зайнятості, зростання заборгованості з виплати заробітної плати тощо.
Метою цієї роботи є дослідження проблем розвитку українського ринку праці в умовах впливу фінансово-економічної кризи.
Розробка ефективної політики регулювання вітчизняного ринку праці не можлива без детального аналізу негативних сторін впливу кризи на зайнятість населення і реальний сектор економіки. Розглянемо деякі з них.
Одним із перших наслідків кризи було безпрецедентне зниження економічної активності практично у всіх галузях економіки. Так, за підсумками 2009 року зменшення виробництва промислової продукції до докризового 2008 року склало 12,0%, індекс обсягу сільськогосподарського виробництва знизився з 100,1% в 2005 році до 98,5% в 2010 році, індекс обсягу виконаних будівельних робіт знизився з 109,9% в 2006 році до 94,6% в 2011 році [1].
В свою чергу зниження економічної активності підприємств не могло не позначитися на стані ринку праці, стабільності його функціонування. Насамперед зростання економічних диспропорцій призвело до підвищення масштабів структурного безробіття, особливо прихованого. Намагання вітчизняних підприємств знизити витрати на виробництво продукції, спричинили розвиток нерегламентованої зайнятості населення.
За оцінками Міжнародної організації праці, рівень безробіття в Україні становить близько 10%. Однак, як показали опитування мешканців великих міст із населенням більше 500 тисяч осіб, проведені з ініціативи журналу «Експерт», у період кризи 39% українських родин шукали можливості додаткового приробітку. На думку експертів, саме ця цифра – 39% – і відбиває масштаби схованого безробіття в країні [2].
Якщо перші кризові явища в економіці країни торкнулися в основному працівників інвестиційно-фінансового сектору (оскільки криза розпочиналась як фінансова) та важкої промисловості, то вже наприкінці 2009 року хвиля скорочень торкнулася і інших секторів економіки, наближених до кінцевого споживання: роздрібна та оптова торгівля, фармація, виробництво продуктів харчування.
Звільнення, спричинені кризовими явищами в економіці призвели до вивільнення значної кількості робочої сили на ринку праці. Труднощі з пошуком робочого місця змусили багатьох фахівців знизити свої грошові очікування, у порівнянні з минулорічними. Однак, на думку експертів, помилково буде вважати, що на ринку праці з'явиться багато висококваліфікованих працівників, які будуть згодні на меншу заробітну плату. Число таких здобувачів збільшиться не більше, ніж на 10% від докризової ситуації, тому що криза змусить роботодавця втримувати грамотних, активних, талановитих кадрів [3]. З 2008 року потреба підприємств у працівниках зменшилася з 91,1 тис. в 2007 році до 63,9 тис. в 2010 році, при цьому кількість безробітних збільшилася, та в 2008 році становила 1425,1 тис. осіб, а в 2010 році – 1785,6 тис. осіб [3].
Зміни торкнуться і попиту на робочу силу. В умовах посткризової стабілізації можна очікувати тенденцію до підвищення вимог до кваліфікації та здібностей потенційного працівника з боку роботодавців, які будуть зацікавлені у пошуку нових конкурентоспроможних кадрів, здатних вирішувати актуальні антикризові завдання.
На перший погляд вирішити цю проблему можна за рахунок системи освіти, яка визначає ступінь готовності працівника до професійної діяльності. Теперішній стан розвитку вітчизняної освітньої системи забезпечує досить високий рівень знань і практичних навичок. Але, проблема відсутності зв’язку між системою освіти та ринком праці суттєво ускладнює процес працевлаштування випускників. Потреби конкретного підприємства в висококваліфікованих фахівцях, які б у повній мірі відповідали специфіці його діяльності та встановленим цілям розвитку, залишаються фактично не задоволеними. З іншого боку, підприємства висувають такі вимоги до майбутніх фахівців, що фактично роблять неможливим їх працевлаштування. Так, наприклад, в умовах високої конкуренції за робочі місця випускники програють по ряду позицій, головними з яких є досвід і стаж роботи. Не розуміючи того факту, що молоді фахівці володіють, не менш важливими, ніж досвід роботи, якостями, підприємства самі ставлять себе у складне становище [4, с. 148].
Зростання напруженості на ринку праці посилюється й тим, що диспропорційність попиту і пропозиції на робочу силу супроводжується зниженням соціальних гарантій, що викликає потребу працювати у значної частини пенсіонерів і підлітків.
Таким чином, соціально-економічна криза, яка починалась як фінансова, призвела до суттєвих порушень функціонування вітчизняного ринку праці: зростання рівня безробіття, зниження заробітних плат для працівників і зростання некваліфікованих працівників для роботодавців. Рішення цих проблем має стати одним із першочергових завдань антикризової стратегії розвитку української економіки.
Список використаних джерел
Рынок труда Украины: тенденции, плюсы и минусы [Электронный ресурс]. – Режим доступа: //http.www. ссылка скрыта.
- Светлана П. Падение рынка труда Украины: влияние демографических, социальных и экономических факторов. [Електронний ресурс]. – Режим доступа: //http.www.dialogs.org.ua.
- Особенности и этапы формирования рынка труда в Украине. [Електронний ресурс]. – Режим доступа: //http.www.alkj.ru.
- Смирнов Є.М. Підвищення якості підготовки фахівців як основа забезпечення конкурентоспроможності вітчизняних підприємств / Є.М. Смирнов, Р.С. Близький // Проблеми і перспективи працевлаштування випускників вищих навчальних закладів: зб. тез доповідей ІІ Всеукраїнської наук.–практ. конф. (14 листопада 2007 року). – Донецьк: ДонДУЕТ, 2007. – С. 146-149.
Солоха Д.В., к.е.н.
Донецький державний університет управління, Донецьк, Україна
Бєлякова О.В., к.е.н.
Донецький національний університет
імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
СТРАТЕГІЧНІ ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ ПРОМИСЛОВИХ ПІДПРИЄМСТВ – БАЗОВОЇ СКЛАДОВОЇ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ РЕГІОНІВ
Одним із шляхів розв'язання проблеми доступу сучасних вітчизняних підприємств до передових технологій, виробничих ресурсів, фінансових коштів, є розвиток інноваційної інфраструктури регіону, удосконалення системи державного управління інноваційним розвитком, що має подолати цілу низку фінансових та організаційно-управлінських бар'єрів.
Сьогодні на території України функціонує певна кількість різновидів організаційних форм інноваційної інфраструктури, таких як технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, інноваційні центри, тощо. Український досвід створення технопарків досить унікальний, оскільки згідно з вітчизняним законодавством технопарк та його учасники не обмежуються територією розташування, як це прийнято в інших країнах, а можуть утворюватися як договірні об'єднання підприємств з метою реалізації інноваційних проектів, що пройшли відповідну державну реєстрацію в Міністерстві освіти і науки України [1, с. 62].
В умовах фінансового та ресурсного дефіциту орієнтація на максимальне використання потенціалу існуючої інфраструктури великих міських агломерацій може розглядатись як передумова розвитку нових форм інтегрованих корпоративних структур інноваційного сектору економіки. На відміну від більшості зарубіжних технопарків, у парках, створених в Україні згідно із Законом України «Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків», фінансування здійснюється шляхом реінвестування коштів, що нараховуються на спеціальні рахунки виконавців інноваційно-інвестиційних проектів та самих технопарків. Таке фінансування має здійснюватися за умов спеціального режиму діяльності та розвитку власної науково-технічної, дослідно-експериментальної бази та виробничої інфраструктури (наприклад, за таким режимом працює технопарк «Інститут електрозварювання ім. Є. О. Патона») [11, с. 468].
Насьогодні особливого значення набуває впровадження такої організаційної форми регіонального інноваційного розвитку, як кластери, що, на думку багатьох дослідників, комбінують ринкові важелі й адміністративне регулювання, дозволяють перебороти ізольованість і розрізненість малих та середніх підприємств, поєднуючи їхні зусилля з підвищення ефективності інвестицій у інноваційні проекти. Історія розвитку кластерів в Україні нараховує менш десятиріччя і свідчить про повільність їх створення, домінування негативних рис їх функціонування та обмеженості їх інноваційної спрямованості [229, с. 45]. Слід також підкреслити, що перетинання діяльності різних кластерів, які працюють у межах єдиного регіону, не завжди може мати позитивний синергітичний ефект. Іноді складається ситуація, що відображає протиріччя, подібні моделі монополізованому ринку, на якому, як відомо, здійснюється конкурентна боротьба великих підприємств за право володіти більшою часткою ринку. Досягнення цієї ринкової мети не завжди супроводжується підвищенням якості задоволення потреб кінцевих споживачів з боку монополій. Якщо більшість учасників кластера не конкурують між собою безпосередньо (через те, що обслуговують різні сегменти галузі), завжди існує імовірність перетинання їх економічних інтересів щодо привабливого ринкового сегменту[3, с. 38].
До специфічних факторів, що спонукають вітчизняні підприємства до об'єднання у великі структури, можна віднести не прагнення посилити свою інноваційну активність, а бажання мінімізувати трансакційні витрати, що зростають у результаті відмови від прямого державного управління. Слід також враховувати, що може скластися ситуація, коли досягнення мети мінімізації трансакційних витрат в інтегративних корпоративних структурах типу стратегічних альянсів, венчурних холдингів, ФПГ тощо приведе до появи так званих специфічних активів взаємодіючих підприємств (обмін ноу-хау, результатами НДДКР, кваліфікованими кадрами, реалізація спільних проектів щодо технічної реконструкції основних фондів), що забезпечить ефективність функціонування створених корпоративних структур саме в інноваційній сфері. Надалі відносини довгострокової контрактації можуть переходити у партнерські відносини щодо взаємоучасті в інноваційній діяльності, як це відбувається у сучасних західних інтегрованих корпоративних структурах [4, с. 202].
Отже, можна зробити наступні висновки про те, що незавершеність формування інституційної (законодавчої, нормативно-розпорядчої та інфраструктурної) бази гальмує перехід вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку; процеси становлення інноваційної інфраструктури є досить повільними та переслідують, передусім, соціально-економічні, а не інноваційні цілі розвитку регіонів при недостатній підтримці цього процесу з боку державних органів управління на центральному і регіональному рівнях.
Список використаних джерел
1. Жилінська О.І., Чеберкус Д.В. Розвиток інноваційної інфраструктури // Фінанси України. – 2005. - № 7 – С. 57-67.
2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О.І.Волков, М.П. Денисенко, А.П. Гречан та ін.; Під ред.проф. О.І. Волкова, проф. М.П.Денисенка. – К.: ВД “Професіонал”, 2004. – 960 с.
3. Паламарчук Г., Паламарчук А. Трансформация организационных структур в экономике Украины // Экономика Украины. – 2005. - № 12. – С. 40-46.
4. Матросова Л.М. Управління розвитком інноваційного потенціалу регіонів в перехідній економіці України. Монографія / Л.М. Матросова, О.А. Овечкина, К.В. Іванова, Д.В.Солоха. – Донецьк : Донбас, 2009. – 496 с.
Яковченко М.С., Ільченко О.О.
Донецький національний університет економіки і торговки
імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна
ПРОЕКТУВАЛЬНА ІНСТИТУЦІЙНА МОДЕЛЬ ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОЇ СПРАВЕДЛИВОСТІ В ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИНАХ
Важливу роль в процесі розробки, впровадження та адаптації норм інституту соціальної справедливості грають інструменти проектування і вдосконалення інституційної системи національної економіки. Нижче пропонується опис однієї з основних інституційних моделей, що виконує проектувальних функцію.
Проектувальна інституційна модель створюється як інструмент досягнення основної мети інституційного проектування - побудови системи узгоджених між собою економічно ефективних і соціально справедливих інститутів. Можливі різні підстави для класифікації інститутів [1]. З урахуванням контексту інституційного проектування ми пропонуємо наступні критерії їх класифікації:
- ступінь економічної ефективності: ефективні, малоефективні, неефективні;
- Ступінь соціальної справедливості: справедливі і несправедливі;
- характер дії: діючі і недіючі;
- ступінь раціональності процедури впливів на економічних суб'єктів: раціональні та нераціональні.
Відторгнення ряду діючих норм інституту соціальної справедливості спостерігається в тих випадках, коли існує негативний попит на нові формальні норми, що встановлюються владними структурами, і трансплантація носить примусовий характер. Наприклад, введення високих ставок прогресивного оподаткування може сприяти догляду підприємців у тіньову економіку.
З наведеної класифікації можна виділити інститути, що стримують розвиток національної економіки. До їх числа відносяться: малоефективні, неефективні, несправедливі, недіючі і нераціональні. Умовно назвемо їх негативними. Однак подібна класифікація не дозволяє побудувати інституційну модель національної економіки, так як в ній відсутні критерії інституційних цільових орієнтирів. Виходячи з цього, ми пропонуємо виділити чотири великі групи інститутів: актуальні, затребувані, ідеальні і консенсусні.
Під актуальними ми розуміємо сукупність діючих формальних і неформальних інститутів. Під затребуваними ми маємо на увазі сукупність нових інститутів, які, на думку різних акторів (тобто організаторів) і користувачів, необхідні для розвитку інституційного середовища економіки. З урахуванням наростаючого попиту населення Україна на норми соціальної справедливості вони повинні посісти гідне місце в складі цих інститутів. Ідеальні інститути визначають вчинені в усіх відношеннях норми поведінки економічних суб'єктів і задають лише своєрідний орієнтир, до якого потрібно прагнути, але якого на практиці не можна досягти. Таким інституціональним ідеалом можуть бути інститути громадянського суспільства, які включають регулятори соціально-економічних відносин з позицій критеріїв сприяння гуманізації та транспарентності, підвищення їх економічної ефективності, соціальної справедливості і соціальної відповідальності [2].
Консенсусні інститути представляють систему узгоджених між собою економічно ефективних і соціально справедливих інститутів. При цьому очевидно, що будь консенсус в соціально-економічних відносинах ніколи не буває оптимальним.
Виходячи з наведеної вище класифікації інститутів і виділяючи найбільш суттєві їх види, проектувальних інституційну модель можна представити у наступному загальному вигляді:
Ік = [(Ia / Iн) U (Iз / Iнз)]-Iі (1)
де: Ік, Ia, Iн, Iз, Iнз, і Iі, - відповідно безлічі консенсусних, актуальних, негативних, затребуваних, негативних затребуваних і ідеальних інститутів.
Іншими словами, консенсусні інститути Ік формуються на основі актуальних інститутів Ia шляхом виявлення і усунення з їх числа негативних інститутів Iн та об'єднання різниці множин (Ia / Iн) і (Iз / Iнз); останнє включає нові затребувані інститути І (вирощені та / або трансплантовані ), з числа яких також виключені негативні затребувані інститути Iнв;. Отримана система консенсусних інститутів Ік повинна прагнути до ідеальних інститутам Iі.
Таким чином, основною характеристикою інституціонального середовища є узгодженість складових її і взаємодіючих між собою інститутів. Тому консенсусні інститути Ік і складові їх норми повинні бути найкращим чином узгоджені між собою.
Список використаних джерел
1. Введение в институциональный анализ / Под ред. В. Л. Тамбовцева. М.: ТЕИС, 1996. – 652 с.
2. Манохина Н. В. Институциональные структуры реальной экономики: теория развития и практика хозяйствования. Саратов: СГСЭУ, 2002. – 484 с.
ЗМІСТ
УПРАВЛІННЯ ЗМІНАМИ В ПІДПРИЄМСТВАХ
Садєков А.А., д.е.н., професор, Пруднікова Г.І.
Аналіз стратегічних змін діяльності підприємства, необхідних для ефективної реалізації стратегії диверсифікації виробництва 3
Льофштед Адам, доктор, професор, Футало Ю.
Менеджмент в системі змінювання організації і управління 5
Таубер Давид Роман, доктор, профессор
Развитие гостинично-ресторанного бизнеса в Польше 7
Баранцева С.М., к.е.н., Доценко Ю.М.
АВС- та XYZ-аналіз як інструменти управління витратами виробничого підприємства 10
Безпарточний М.Г.
Формування системи управління змінами торговельних підприємств 12
Горова К.О., к.е.н., Лангова Г.М.
Оцінка ефективності корпоративного управління на підприємстві 14
Гусєва О.Ю., к.е.н.
Методичні основи розвитку динамічних здібностей підприємства на основі використання аутсорсингу 17
Перегуда Є.Ф.
Диверсифікація як важливий фактор стабільного розвитку підприємства 20
Полонский А.Н., к.э.н.,Машихина Р.О.
Направления улучшения использования энергоресурсов предприятия 22
Полонский А .Н., к.э.н., Харенко С.В.
Рационализация производства 24
Расулова У.С., к.э.н., Вовченко А.В.
Специфика управления персоналом в условиях кризиса 26
Шестов Л.С.
Розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у готельному господарстві 28
Юдович К.Ю.
Вдосконалення організаційної структури сервісного відділу 31
МЕХАНІЗМИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ПІДПРИЄМСТВОМ В КОНКУРЕНТНОМУ СЕРЕДОВИЩІ
Альошкін С.Л.
Керування якістю надання побутових послуг 33
Ангелина И.А., к.э.н., Кучина М.Ю.
Разработка стратегии позиционирования на примере гостиницы Донбасс Палас 35
Веремейчик О.Ф., к.е.н.
Виробнича стратегія як фактор підвищення конкурентоспроможності підприємства 38
Воскобоєва О.С., Воскобоєва О.В., к.е.н.
Коефіцієнт оборотності - важливий показник ефективності управління товарними запасами 40
Горовий Д.А., к.е.н.
Оцінка людського капіталу сучасного підприємства 42
Давидюк И.В.
Выбор стратегии как основа стратегического планирования деятельности туристического предприятия 45
Донец Л.И., к.э.н., Бужинская Е.Д., Пророчук Н.Ю.
Влияние мотивации персонала на повышение эффективности управления предприятием 47
Донець Л.І.,к.е.н., Ткаченко А.С.
Стратегічне управління: теоретичний аспект 50
Дуда С.Т., к.е.н., Шипот М.
Структура та відтворення виробничого потенціалу підприємства 52
Ефимовская Л.А., к.э.н.
Инновационный потенциал как фактор конкурентоспособности торгового предприятия 55
Забродська Л.Д., к.е.н., Носач В.В., Костоглодова Я.О.
Передумови формування антикризової стратегії підприємствами роздрібної торгівлі в конкурентному середовищі 57