Тратегія підприємства в контексті підвищення його конкурентоспроможності

Вид материала

Документы

Содержание Познякова О.О., Риндіна А.А. Державно-приватне партнерство на прикладі країн європи Романенко Н.Г., Говорова Л. О., Матюхова О. О. Державно-приватне партнерство у галузі житлово-комунального господарства: проблеми та перспективи їх вирішення Список використаних джерел Соціальний інститут справедливість як одна із форм регулювання в економічній сфері Соціальна справедливість в економічних відносинах: інституційні аспекти

Подобный материал:

• Систематизація та дослідження сучасних теоретико-методологічних підходів до оцінки, 449.68kb.
• Розглянуто передумови підвищення конкурентоспроможності підприємства. Визначено основні, 38.51kb.
• Розглянуто сутність конкурентоспроможності персоналу та методи його оцінки, 41.43kb.
• Інвестиції, їх види І характеристика, 270.81kb.
• 1 Сутність та значення конкурентних переваг для підвищення конкурентоспроможності підприємства, 692.09kb.
• 2. Матриця „Привабливість-конкурентоспроможність, 49.49kb.
• Розділ І теоретичні основи формування конкурентоспроможності в молокопродуктовому підкомплексі, 406.47kb.
• План вступ розділ І. Методологічні та теорЕтичні аспекти конкурентоспроможності продукції, 74.48kb.
• Тарію обліково-аналітичного забезпечення в управлінні маркетинговою діяльністю підприємства, 268.52kb.
• ДГ10 аналіз міжнародного досвіду підвищення конкурентоспроможності регіонів, 129.88kb.

Познякова О.О., Риндіна А.А.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна


ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО НА ПРИКЛАДІ КРАЇН ЄВРОПИ


Згідно закону України № 2404–VІ, державно-приватне партнерство – співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами в особі відповідних органів державної влади та органів місцевого самоврядування (державними партнерами) та юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами - підприємцями (приватними партнерами), що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом та іншими законодавчими актами.

У широкому смислі термін «державно-приватне партнерство» включає в себе всі форми кооперації між державою і приватним сектором, які знаходяться в полі між вирішенням завдань, що традиційно відносяться до компетенції держави, самою державою, з одного боку, приватизацією, з іншого.

Державно-приватне партнерство є ефективним та перспективним інструментом економічного і соціального розвитку на регіональному та місцевому рівні, засобом залучення коштів у проекти, де державні та місцеві органи влади намагаються зберегти контроль та налагодити співпрацю з інвесторами. Під час такого співробітництва між державою і суб’єктами господарювання досягаються кращі техніко-економічні показники та результати господарювання, ефективніше використовуються державні ресурси і комунальне майно.

В Україні розвиток партнерських відносин держави і бізнесу знаходиться на початковій стадії, зокрема не сформовано інститути та інституціональне середовищедержавно-приватного партнерства.

В європейській практиці існує безліч прикладів ефективної взаємодії державного і приватного секторів у процесі реалізації соціально-економічних завдань. В Європі перші прецеденти укладання угод державно-приватного партнерства сприймалися як одноразові акції, які не повторювались після покращання фінансового становища органів влади. Однак у 1992 р. консервативний уряд Дж. Мейджора і Великої Британії та Північної Ірландії запровадив Ініціативу приватного фінансування (Private Finance Initiative), яка стала першою систематизованою програмою, спрямованою на впровадження державно-приватного партнерства. Спочатку державно-приватне партнерство базувалося на концесійних договорах, згідно з якими користувач був покупцем послуги, а приватний сектор – її постачальником. Застосування державно-приватного партнерства все більше зосереджувалося на наданні послуг для соціальної інфраструктури, такої як школи, лікарні, в’язниці. У цьому разі уряд, державний сектор є покупцем послуги. Сьогодні програму Великої Британії можна вважати зрілою: підписано понад 900 проектів, багато з яких реалізуються у сфері соціальної інфраструктури. Це відображає пріоритети уряду, який намагається розв’язати дуже серйозну проблему завантаження банків, зокрема в галузі медицини та освіти, а також у транспортному секторі, в установах виконання покарань, у сфері обробки відходів, у військовому секторі та в секторі житлово-соціального найму. Більшість цих проектів здійснюється органами місцевої влади. У результаті із 100 проектів, що функціонує, у 80-90% випадках рівень їх виконання є задовільним. Аналіз показав, що державно-приватне партнерство є результативним у середовищі зі стабільною політикою. Дуже важливо, щоб державний сектор був незмінним і чітко визначив те, чого він хоче. З’ясовано, що державно-приватне партнерство не дуже добре працює на незначних проектах, оскільки складність та операційні витрати відносно високі. У цілому державно-приватне партнерство має величезне значення для підвищення стандартів надання послуг державним сектором Великої Британії.

Важливим є досвід державно-приватного партнерства у Франції. Країна мала значну практику державно-приватної взаємодії у сфері інфраструктури, але в основному у формі концесій. Правова база тут була стабільною і дуже слабкою. Державний сектор ініціював розвиток державно-приватного партнерства. Були прийняті нові форми партнерських контрактів, за якими, зокрема, побудовані медичні заклади, поліцейські дільниці та інші установи.

Існують різні підходи щодо вибору форми власності між повністю державним або спільним з приватним сектором підприємством. Наприклад, в Англії і не так давно в Німеччині вибір був зроблений на користь спільного з приватним сектором підприємства. У Франції вибір зроблений таким чином, що тепер державно-приватне партнерство є кращою структурою, яка надає адміністративні послуги.

Досвід Італії у сфері державно-приватного партнерства демонструє значні переваги цієї форми правління. У країні активно застосовуються механізми впровадження і реалізації державно-приватного партнерства, його правові та економічні аспекти, концесійні механізми.

Державно-приватне партнерство є одним з найбільш перспективних та ефективних інструментів міського і регіонального економічного та соціального розвитку.

Використання європейського досвіду ефективної державно-приватної взаємодії сприятиме застосуванню механізмів, ідеології та принципів державно-приватного партнерства щодо умов нашої держави на регіональному та місцевому рівнях.

На підставі аналізу практики застосування та підтримки державно-приватного партнерства в економічно розвинених країнах можна стверджувати, що кожна країна використовує свої інструменти сприяння розвитку державно-приватного партнерства. Високий рівень його застосування передбачає скоординовану діяльність урядів, органів державної і місцевої влади та приватних партнерів.

Романенко Н.Г., Говорова Л. О., Матюхова О. О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського,Донецьк, Україна


ДЕРЖАВНО-ПРИВАТНЕ ПАРТНЕРСТВО У ГАЛУЗІ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ЇХ ВИРІШЕННЯ


Житлово-комунальне господарство України давно перебуває на межі повного занепаду. Ще кілька років бездіяльності призведуть до того, що Україна опиниться у круговерті комунальної катастрофи[4]. На 1 січня 2010 р. дебіторська та кредиторська заборгованість галузі становила відповідно 11,1 млрд. та 11,4 млрд. грн. Збитки підприємств за підсумками роботи у 2009 р. склали 1,9 млрд. грн..

Актуальність розгляду питань державно-приватного партнерства у галузі житлово-комунального господарства (скор.-ЖКГ) обумовлена необхідністю негайного втручання державної та місцевої влади у вирішення багатьох наявних проблем цієї галузі, які загрожують безпеці як кожного громадянина України, так державі в цілому.

Різним аспектам цієї проблеми приділили свою увагу такі науковці, як В. Варнавський, С. Данасарова, Б. Данилишин, І. Драган, О. Конькова, М.Кулагін, М. Мейєр, В. Михєєв, В. Полуянов, О. Полякова, К. Щеглов та інші. Житлово-комунальне господарство — ссылка скрыта, а вірніше, сукупність галузей, що забезпечують ссылка скрыта і роботу населення країни в нормальних умовах, а також постачання підприємств галузей народного господарства необхідними ресурсами ссылка скрыта, ссылка скрыта, теплоти й ссылка скрыта. Система ЖКГ представлена виробниками і споживачами ссылка скрыта[3].

Сьогодні головним джерелом фінансування ЖКГ є бюджетні кошти. Але, враховуючи те, що в умовах загострення фінансової кризи та політичної нестабільності в Україні всебічне фінансування сфери ЖКГ є складним процесом, виникає необхідність розвитку різних форм державно-приватного партнерства, а саме: залучення приватного капіталу на ринкових умовах. В зв’язку з цим, галузь ЖКГ потребує впровадження нових механізмів стимулювання інвестиційної діяльності та ефективної системи їх регіонального забезпечення.

Державно-приватне партнерство - співробітництво між державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами і юридичними особами, крім державних та комунальних підприємств, або фізичними особами-підприємцями, що здійснюється на основі договору в порядку, встановленому цим Законом, іншими законодавчими актами[5].

Важливим кроком на цьому шляху є Концепція розвитку державно -приватного партнерства у житлово-комунальному господарстві, схвалена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16.09.2009 № 1184-р (далі - Концепція). Згідно із Концепцією шляхами розв'язання проблеми є залучення приватного сектора до розвитку житлово-комунального господарства у формі, зокрема, передачі в оренду, управління, концесію об'єктів житлово - комунального господарства[6].

Для реалізації Концепції необхідно:

1. забезпечити прозорість діяльності органів державної влади і органів місцевого самоврядування у житлово-комунальній галузі;
   
2. організувати проведення широкої роз'яснювальної роботи серед населення з питань реформування житлово-комунальної господарства і підвищення ресурсо- і енергозбереження;
   
3. забезпечити підготовку кадрів з питань використання сучасних механізмів державно-приватного партнерства;
   
4. реалізувати пілотні проекти державно-приватного партнерства на об'єктах житлово-комунального господарства та поширювати набутий досвід[6].
   

Реалізація Концепції сприятиме залученню коштів для модернізації та розвитку житлово-комунального господарства, підвищенню енергоефективності житлового фонду та підприємств житлово-комунального господарства, зменшенню енергоємності економіки, підвищенню якості і надійності надання житлово-комунальних послуг та ефективності бюджетної підтримки житлово-комунальної галузі.

На думку багатьох вчених, найбільш успішний досвід державно - приватного партнерства напрацьовано у Великобританії, де його суть полягає в тому, що в рамках договорів про державно - приватне партнерство приватному сектору передаються функції фінансування (у сфері будівництва, реконструкції, експлуата­ції, управління і т.д.) об'єктів соціально-культурної і виробничої ін­фраструктури, які перебували в державній власності[5].

Сьогодні житлово-комунальному господарству притаманні дві основні проблеми. По-перше, це застаріла інфраструктура, яка потребує постійного оновлення та модернізації. По-друге - необхідність залучення інвестицій як національних, так і іноземних інвесторів. Оскільки більшість послуг житлово-комунального господарства надається саме комунальними підприємствами, а інфраструктура знаходиться у комунальній власності територіальних громад, то вирішення цих проблем покладається саме на місцеву владу, якій на цей час достатньо складно вирішити наявні проблеми[1].

В Україні у сфері правового регулювання відсутній законодавчий акт, який би встановлював єдину державну політику у сфері відносин державно -приватного партнерства та основні принципи його реалізації в Україні[6].

На сучасному етапі існує багато перспектив та напрямків розвитку комунального господарства, проте основною перешкодою для їх втілення в життя є недостатнє фінансування, а також непослідовність у діях керівництва щодо впровадження реформ. Також необхідно залучити населення до процесу реформування , адже втілення проектів проводиться для підвищення якості надання послуг.

На основі практики країн, де державно-приватне партнерство посідає чільне місце при фінансуванні проектів у житлово-комунальному господарстві, в Україні також потрібно створити ряд організацій, які б сприяли практиці поширення і використання такого досвіду. Зокрема це завдання ставить перед собою і нова комісія УСПП з питань розвитку та реформування житлово -комунального господарства України[4].

Рішення про створення такої було ухвалено 11 липня 2010р. на засіданні Правління УСПП. До складу комісії ввійшли представники різних громадських організацій (Асоціації міст України, Всеукраїнської асоціації інвесторів ЖКГ, Всеукраїнської асоціації роботодавців ЖКГ, Асоціації приватних інвесторів і власників, Української асоціації якості), незалежної профспілки енергетики України та керівники підприємств – надавачів житлово-комунальних послуг[4].

Найважливішими напрямками діяльності комісії визначені:

1. аналіз нормативно-правових актів, які сприятимуть діяльності житлово-комунальної галузі;
   
2. підготовка та розгляд проектів законодавчих та нормативних актів, які впливатимуть на підвищення ефективності роботи житлово-комунальної галузі, формування добросовісної конкуренції, впровадження прогресивних технологій та поліпшення інвестиційного клімату галузі;
   
3. розгляд і проведення громадської експертизи державних програм та планів з розвитку житлово-комунального господарства в Україні[4].
   

Сподіваємося, що діяльність комісії вплине на процеси реформування житлово-комунальної сфери, а влада зможе почути й зрозуміти пропозиції представників бізнесу та місцевих громад. А участь представників бізнесу, незалежних експертів, громадськості у формуванні стратегії та програм розвитку ЖКГ допоможе уникнути небажаних помилок у ході реформування.


Список використаних джерел

1. Вавричук О.С. Державно-приватне партнерство як механізм фінансування житлово-комунального господарства [Електронний ресурс]. – Режим доступу:ссылка скрыта
   
2. Данилишин Б. Державно-приватне партнерство - стратегічна форма взаємодії влади і бізнесу [Електронний ресурс]. - Режим доступу ссылка скрыта
   
3. Житлово-комунальне господарство [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ссылка скрыта
   
4. Порятунок сфери ЖКГ – державно-приватне партнерство [Електронний ресурс]. - Режим доступу: org.ua/interview/17. poryatunok-sferi-zhkg-derzhavno-privatne-partnerstvo.php
   
5. Проект Закону України "Про основні засади взаємодії держави з приватними партнерами" № 5239 від 16.10.2009 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ссылка скрыта
   
6. Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку державно-приватного партнерства у житлово- комунальному господарстві» від 16.09.2009 № 1184-р // Офіційний вісник України. - 2009. - № 78. - Ст. 2650
   

Інституціональний механізм національної економіки


Гарбуз В.А., Ільченко О.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, Донецьк, Україна


СОЦІАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СПРАВЕДЛИВІСТЬ ЯК ОДНА ІЗ ФОРМ РЕГУЛЮВАННЯ В ЕКОНОМІЧНІЙ СФЕРІ


Як соціальний інститут справедливість - одна з форм організації, регулювання та впорядкування громадського життя і поведінки людей в економічній сфері. Як економічний інститут вона постає у вигляді правил і обмежень економічної поведінки.

Розглянуте поняття відповідає визначень інституту, даним видними представниками інституціональної теорії Д. Нортом і Т. Вебленом [1, 2], і включає його основні ознаки:

- правила дотримання соціальної справедливості;

- норми поведінки, які структурують повторювані економічні відносини (взаємодії) між людьми;

- механізми, що забезпечують виконання як правил дотримання соціальної справедливості, так і норм поведінки людей в економічних відносинах;

- поширене уявлення про те, що економічні відносини в суспільстві, виконувані ним і людиною функції повинні бути підпорядковані принципам соціальної справедливості.

Інститут соціальної справедливості в економічних відносинах може носити формальний і неформальний характер. Формально він визначається у вигляді офіційно прийнятих правових норм, що закріплюють той чи інший допустимий рівень або міру справедливого економічної поведінки в економіці та суспільстві. Неформально він встановлює для всіх суб'єктів економічної діяльності конвенціональні норми поведінки, що складаються на основі економічної культури, системи цінностей, звичок і традицій, менталітету, які впливають на поведінку економічних суб'єктів і процеси розвитку будь-якої соціально-економічної системи в цілому.

Формальні і неформальні норми даного інституту знаходяться в тісній взаємодії. Наприклад, при розподілі фонду оплати праці на малих підприємствах, де зайняті люди, пов'язані дружніми і сімейними відносинами, як правило, має місце повна відповідність зазначених норм. У той же час етичні кодекси, що вводяться в багатьох підприємницьких структурах не відповідають сформованим в Україну неформальним міжособистісних відносин, соціально-психологічного клімату та організаційної культури.

Стратегія зміни адміністративно-командної системи управління в Україні значною мірою ґрунтувалася на ідеї формування вітчизняної економіки за зразком західних країн, шляхом трансплантації чи запозичення інститутів, які показали свою ефективність, правда в інших інституціональних умовах. Неможливість прямого перенесення зарубіжних інститутів, що складають основу відкритого суспільства, переконливо довів негативний досвід українських реформ. Насильницьке нав'язування альтернативних інституційних моделей в з'єднанні, зокрема, з перекрученими. уявленнями про автоматичне досягненні соціальної справедливості в умовах ринку призвело до різкого погіршення соціального та економічного становища більшості населення країни.

Введення і трансплантація нових норм соціальної справедливості, що діють в іншому середовищі можуть бути позитивно сприйняті одними соціальними і професійними групами і негативно - іншими. Наприклад, такий пропонований рядом економістів інституційний захід, як вилучення до бюджету природної ренти з метою вирівнювання несправедливого розподілу доходів, буде негативно зустрінута працівниками видобувних галузей, тоді як представники інших соціальних груп цю акцію швидше за все схвалять.

Встановлення норм соціальної справедливості в економічних відносинах багато в чому обумовлено попитом на зазначені норми та їх пропозицією. Так, в даний час в країні зростає відповідний попит з боку багатьох соціальних груп населення. Зокрема, у сфері пенсійного забезпечення та оплати праці його пред'являють відповідно пенсіонери та працівники бюджетної сфери - громадяни з низьким рівнем доходів. Даний попит можна розцінювати як позитивний, оскільки він сприяє посиленню соціальної справедливості в економіці країни. Прикладом норми соціальної несправедливості, що викликає негативний попит у більшості населення, можуть служити непродумані та фінансово не забезпечені спроби комерціалізації житлово-комунального господарства.

Пропозиція норм соціальної справедливості може існувати і при наявності попиту, і за його відсутності. Так, якщо незахищені верстви населення з низьким рівнем доходів на чолі з демократично налаштованими політиками пред'являють попит на подібні норми, то владні структури можуть або створити нові норми соціальної справедливості з власної ініціативи, або трансплантувати їх з розвинених країн під тиском певних політичних кіл.

У ході дослідження процесів трансплантації інститутів в інституційній теорії були визначені основні типи трансплантаційних дисфункцій: атрофія і переродження інституту, активізація альтернативних інститутів та відторгнення, інституційний конфлікт і парадокс передачі. Стосовно до розглянутого інституту виникнення зазначених дисфункцій представляє реальну загрозу для соціально-економічного розвитку Україна.

Список використаних джерел

1. Норт Д. Институты и экономический рост: историческое введение.//THESIS,1993, т. 1, вып. 2, с. 69-91.

2. Веблен Т. Теория праздного класса. М.: Прогресс, 1984. 420 с.


Вітісова М.Д., Ільченко О.О.

Донецький національний університет економіки і торгівлі

імені Михайла Туган-Барановського, Донецк, Україна


СОЦІАЛЬНА СПРАВЕДЛИВІСТЬ В ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИНАХ: ІНСТИТУЦІЙНІ АСПЕКТИ


Дослідження соціальної справедливості як фактора ефективності економіки є однією з фундаментальних проблем економічної теорії. Економічні концепції соціальної справедливості розглядалися такими вченими, як А. Сміт, І. Бентам, У. Петті, Дж. М. Кейнс, К. Маркс, Дж. Мілль, Дж. Роулс, Д. Хайман, А. Маршалл, В. Ойкен , М. Алле, Дж. К. Гелбрейт, А. Сеп та ін В даний час в Україні широке розповсюдження отримали порушення господарюючими суб'єктами правових норм і етичних правил економічної поведінки, і зокрема вимог соціальної справедливості. У цих умовах система державного регулювання потребує потужної інституційної підтримки, орієнтованої на підвищення рівня соціальної справедливості в економічних відносинах.

Чимало політиків, експертів і вчених стверджують, що ефективність національної економіки та побудова громадянського суспільства в Україні багато в чому залежать від того, наскільки дотримуються принципи соціальної справедливості в усіх сферах суспільного життя, включаючи економіку. Головний орієнтир соціальної політики на сучасному етапі - всебічне стимулювання економічної активності, формування передумов, за яких кожна людина зможе своєю працею, енергією, ініціативою і талантом забезпечувати достатні умови життя для себе і своєї сім'ї. Це відповідає як вимогам ефективності, так і принципу соціальної справедливості суспільства. У даних цілях необхідно створення соціально орієнтованих і економічно ефективних інститутів національного господарства.
Невід'ємна обов'язок, місія і "домінуюча компетенція" держави - реалізація притаманних йому функцій, в тому числі інституційної. Йдеться про роль держави у створенні (запозичення, перенесення, трансплантації і т. п.) і закріпленні інститутів - формальних і неформальних законів, правил і норм суспільного життя суспільства [1].

Соціальну справедливість в економічних відносинах ми розглядаємо як особливий вид соціально-економічного інституту [2].

Для її забезпечення на державному рівні необхідно розробити відповідний інституційний механізм.

Соціальну справедливість в економічних відносинах можна визначити як спосіб існування людини як основного елементу будь-якої соціально-економічної системи. З рівня окремого індивіда це властивість переноситься на рівень останньої і трансформується у справедливість або несправедливість соціально-економічної системи в цілому.

Наявні підходи до вирішення проблеми соціальної справедливості носять теоретичний характер, і застосовувати їх у практиці державного та внутрішньофірмового регулювання економічних відносин дуже складно. Нам видається більш продуктивним інституційний підхід, суть якого полягає у створенні інституційного середовища, що сприяє дотриманню принципів соціальної справедливості в економічних відносинах. Розглянемо: деякі конкретні форми її прояву, виходячи з зворотного, тобто звернемося до типових ситуацій соціальної несправедливості, які спостерігаються в практиці господарювання.

Наведемо два приклади таких типових ситуацій. На мікрорівні це: оплата праці, форми і способи матеріального стимулювання, що не відповідають реальним результатам праці та індивідуальному трудовому внеску працівників підприємства. На макрорівні: порушення принципів справедливого розподілу пільг та впровадження системи, яка ігнорує економічні інтереси окремих груп пільговиків.

В системі соціально-економічних інститутів Україну одним з найбільш важливих має стати інститут соціальної справедливості в економічних відносинах. Дію цього інституту має загальний характер, оскільки норми соціальної справедливості можуть і повинні охоплювати відносини між усіма типами економічних суб'єктів на всіх рівнях управління. В даний час через багато в чому непродуманої політики держави він у нашій країні не отримав достатнього розвитку, хоча затребуваний широкими верствами населення.

Зважаючи на розмаїття подібних ситуацій не існує єдиного рецепту вирішення виникаючих проблем. Тому для кожної типової ситуації необхідно розробити свої принципи і критерії соціальної справедливості. Під принципами соціальної справедливості в економічних відносинах ми розуміємо ті вихідні положення, правила та настанови, якими потрібно керуватися при створенні умов та механізмів її досягнення, а під критеріями - ознаки, на основі яких виробляється оцінка заходів соціальної справедливості та наслідків від недотримання її принципів. Сформульовані принципи і критерії повинні бути інституціоналізовані за допомогою введення їх у відповідні нормативно-правові акти та неформальні конвенціональні норми, що регулюють економічні відносини, і створення інституційного механізму їх реалізації. Необхідність і переваги інституційного підходу до побудови моделі соціальної справедливості в економічних відносинах багато в чому обумовлені складністю адекватного моделювання соціальних процесів взагалі і справедливості зокрема. Тому традиційні методи її забезпечення ми пропонуємо доповнити інституційними правилами регулювання поведінки економічних суб'єктів, таких, як фізичні особи, домашні господарства, підприємства (організації) і корпоративні структури, галузеві та регіональні комплекси і, нарешті, національна економіка в цілому.