В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Содержание

4.4. Форми професійної орієнтації
Профорієнтаційне обслуговування безробітних у структурах державної служби зайнятості на сучасному етапі.
4.5. Інновації у професійному навчанні безробітних

Подобный материал:

1 ... 15 16 17 18 19 20 21 22 23

4.4. Форми професійної орієнтації

в діяльності державної служби зайнятості

Питання про необхідність розбудови національної системи професійної орієнтації населення постало як актуальне з перших років проголошення незалежності України. До цього спонукали обставини, що склалися в галузі зайнятості на початку 90-х років. Перехід до ринкових відносин, зміна галузевої структури господарського комплексу, ліквідація збиткових виробництв та підприємств привели до появи надлишкової робочої сили та формування національного ринку праці. Враховуючи позитивний досвід країн світової спільноти щодо використання професійної орієнтації як ефективного засобу протистояння безробіттю та рекомендації Міжнародної організації праці, Міністерство праці України приймає рішення про створення державної системи професійної орієнтації як складової загального механізму впровадження активної політики зайнятості. Відповідно визначаються основні завдання першого етапу побудови цієї системи в країні: розробка Концепції державної системи професійної орієнтації населення та нормативно-правової бази для її практичної реалізації; створення розгалуженої мережі центрів професійної орієнтації населення.

Концепція була розроблена групою науковців та фахівців і після схвалення Кабінетом Міністрів України (1994 р.) набула чинності. Протягом наступного часу згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів відповідними міністерствами, відомствами та зацікавленими організаціями були розроблені, погоджені та затверджені у встановленому порядку нормативно-правові документи, що регламентують профорієнтаційну роботу з різними категоріями населення та забезпечують практичну реалізацію Концепції. До таких, у першу чергу, слід віднести: Положення про територіальний центр профорієнтації населення; Положення про професійну орієнтацію молоді, яка навчається; Положення про Міжгалузеву координаційну раду з питань профорієнтації та професійного навчання; Положення про методичну раду територіального центру професійної орієнтації населення.

Одночасно з розробкою нормативно-правової бази в Україні створюється розгалужена мережа профорієнтаційних осередків. У спадщину від минулого на території України залишилось сім центрів професійної орієнтації молоді. Вони були включені до структур державної служби зайнятості з одночасним коригуванням напрямів їх діяльності з урахуванням реальних обставин та нагальних потреб сьогодення: у нових умовах їх діяльність спрямовувалась не тільки на надання послуг молоді, яка навчається, а й на обслуговування дорослого населення, передусім тих, хто потрапив до лав безробітних. На кінець 1993 р. на території країни функціонувало 29 центрів професійної орієнтації населення, серед них 1 – республіканського (АР Крим), 4 – міського (Київ, Кривий Ріг, Севастополь, Дніпродзержинськ) та 24 – обласного рівня. Усі вони були забезпечені кваліфікованими спеціалістами, які мали не тільки відповідну освіту (деякі – й кандидатський ступінь), а й багаторічний досвід практичної роботи у сфері профорієнтації.

Значна увага з боку керівництва державної служби зайнятості приділялася питанням підвищення кваліфікації фахівців, вдосконалення інструментарію та технічного оснащення профорієнтаційної роботи. Координацію та аналіз роботи з профорієнтації населення, визначення її соціальної та економічної ефективності здійснювали Міжгалузева рада з профорієнтації та професійного навчання, що була створена Міністерством праці та Міністерством освіти, а на місцях – відповідні територіальні ради.

Вдосконаленню профорієнтаційної роботи певним чином сприяла співпраця Міністерства праці України з Міжнародною організацією праці. За участю фахівців останньої в Україні були реалізовані декілька важливих проектів, спрямованих на організацію профінформаційного обслуговування населення (створені спеціалізовані інформаційні підрозділи у центрах зайнятості Києва, Броварів, Черкас, Запоріжжя); організацію взаємодії суб’єктів профорієнтаційної роботи на рівні окремого міста (м. Славутич) та області (м. Одеса); вдосконалення методичного забезпечення профорієнтаційної роботи в службі зайнятості.

Незважаючи на те, що процес реалізації Концепції перебував на постійному контролі апарату Кабінету Міністрів, профорієнтаційні осередки створювались та функціонували лише в структурах державної служби зайнятості, інші міністерства та відомства, у тому числі Міністерство освіти та Міністерство у справах молоді і спорту, перебували в очікуванні.

У 1996 р. наказом Державного центру зайнятості, виданим на підставі спільної постанови Кабінету Міністрів та Національного банку України “Про вдосконалення структури державної служби зайнятості та економії коштів на її утримання”, центрі професійної орієнтації населення, що функціонували на той час, були ліквідовані. Незначна кількість фахівців з профорієнтації були включені до складу відділів професійного навчання регіональних центрів зайнятості. На цьому перша спроба створення державної системи професійної орієнтації населення в Україні була призупинена, але профорієнтаційна робота з населенням не припинялася. Найбільш широкий спектр профорієнтаційних послуг кожен, хто бажав, міг отримати в базових центрах зайнятості. У структурах окремих міністерств, відомств, у навчальних закладах та кадрових агенціях створювалися підрозділи з надання профорієнтаційних послуг різним категоріям населення, але їхня діяльність не мала системного характеру. За такої ситуації виникла потреба в об’єднанні загальних зусиль та координації діяльності профорієнтаційних осередків, тобто знов постало питання про створення цілісної системи професійної орієнтації. У 2007 р. згідно з розпорядженням Кабінету Міністрів України розробляється та затверджується “План заходів, спрямованих на розвиток системи професійної орієнтації населення на період до 2009 р.”. Відповідно до нього розробляється та затверджується (2008 р.) нова редакція Концепції державної системи профорієнтації, створюється міжвідомча Рада з питань профорієнтації населення (січень 2009 р.) та доручається відповідним міністерствам і установам, в межах їхньої компетенції, вжити необхідних заходів щодо практичної реалізації завдань, які на них покладаються. Це свідчить про появу нової можливості вдосконалення профорієнтаційної роботи та формування її як цілісної системи.

Профорієнтаційне обслуговування безробітних у структурах державної служби зайнятості на сучасному етапі. Сьогодні державна служба зайнятості, відповідно до чинного Закону України “Про зайнятість населення”, Положення про державну службу зайнятості та інших нормативних актів, надає соціальні послуги профорієнтаційної спрямованості (професійна інформація, професійна консультація, професійний відбір) різним категоріям населення. Особливості профорієнтаційної роботи в структурах державної служби зайнятості зумовлені спрямованістю діяльності самої служби (сприяння ефективному працевлаштуванню в оптимально скорочені терміни), специфікою контингенту, який обслуговується (це головним чином особи, які втратили роботу і намагаються повернутись до активної трудової діяльності) та характером послуг, що надаються. Організація цієї роботи виписана в Єдиній технології обслуговування незайнятого населення в центрах зайнятості України (ЄТОНН) та конкретизована у численних методичних рекомендаціях.

У кожному базовому центрі зайнятості, відповідно до ЄТОНН, створені сектори, що спеціалізуються на наданні профорієнтаційних послуг: сектор професійної інформації та сектор активної підтримки безробітних. У кожному з них працюють спеціалісти відділу професійної орієнтації.

У секторі професійної інформації кожен відвідувач, виходячи з власних потреб, може отримати та опрацювати (самостійно або за допомогою спеціаліста): матеріали з описом професій/спеціальностей (папки, відеофільми, буклети); перелік професій, що є актуальними на ринку праці; перелік професій, за якими служба зайнятості організовує професійне навчання безробітних; інформацію про професійно-навчальні заклади, підприємства, організації та установи регіону, що є потенційними роботодавцями; інформацію про можливості залучення до підприємницької діяльності і самозайнятості; добірку періодичних видань, що містять у собі корисні відомості для шукачів роботи. Для відвідувачів створені окремі робочі місця для самостійного опрацювання інформаційних матеріалів.

Потрапити до цього підрозділу центру зайнятості відвідувач може самостійно за власним бажанням або за рекомендацією спеціаліста відділу працевлаштування. Спеціаліст профорієнтаційного підрозділу, відповідно до покладених на нього обов’язків, формує та актуалізує банк нормативно-правових та довідково-інформаційних матеріалів; проводить індивідуальні та групові консультації інформаційного характеру; допомагає відвідувачам знайти необхідну інформацію, організовує та забезпечує умови для її самостійного опрацювання; бере участь в організації та проведенні масових заходів (інформаційні семінари, ярмарки вакансій тощо); розробляє та готує до тиражування матеріали, що роздаються, – листівки, проспекти, буклети тощо.

Останнім часом інформаційні можливості служби зайнятості значно розширилися завдяки використанню Інтернету (портал “Труд”), багатоканальної телефонної системи (“Пошук роботи”) та наданню цільових послуг (про вакансії тощо) за допомогою мобільних телефонів.

Найбільш широкий спектр профорієнтаційних послуг кожен клієнт може отримати в секторі активної підтримки. У разі первинного вибору професії або потреби у зміні набутої профконсультант допоможе клієнту з урахуванням його інтересів, намірів, здібностей та наявного життєвого і професійного досвіду визначити найбільш підходящу з числа актуальних на ринку праці та підказати оптимальні шляхи її набуття. Спеціаліст з профорієнтації здійснює поглиблене профдіагностичне обстеження громадян та на підставі отриманих даних дає обґрунтовані рекомендації щодо професійного відбору претендентів на наявні вакансії (з урахуванням професійно-кваліфікаційних вимог конкретного роботодавця) та під час формування списку осіб, які спрямовуються на професійне навчання. Профорієнтаційні послуги із застосуванням психодіагностики також надаються клієнтам з метою виявлення їх здатності до підприємницької діяльності. Профконсультанти цього сектору частіш за інших залучаються до проведення семінарів з вивчення техніки самостійного пошуку роботи та різноманітних тренінгів психологічної спрямованості.

Отримати зазначені послуги клієнт служби зайнятості може за направленням спеціалістів відділу працевлаштування або відділу організації професійного навчання.

Сьогодні державна служба зайнятості веде наполегливу роботу, спрямовану не тільки на конкретизацію та підвищення якості профорієнтаційних послуг, що надаються представникам різних категорій населення, а й на зміцнення співпраці та посилення зв’язків з соціальними партнерами, які причетні до цієї роботи і можуть внести вагомий внесок у загальну справу.

4.5. Інновації у професійному навчанні безробітних

Ринок освітньо-професійних послуг є однією з найдинамічніших систем, розвиток якої стимулюється науково-технічним прогресом. Тому новий етап розбудови професійно-технічного навчання висуває завдання пошуку таких факторів його розвитку, які не використовувалися раніше, або використовувались неповною мірою та не узгоджувались з політикою зайнятості безробітного населення.

Метою держави у сфері соціальної політики є пом’якшення через інститут державної служби зайнятості негативного впливу безробіття. До найбільш ефективних засобів досягнення цієї мети відносять професійне навчання, очікуваний результат якого – гарантоване працевлаштування. Останнє досягається через підвищення якості робочої сили шляхом удосконалення професійного навчання безробітних громадян із впровадженням інноваційних технологій.

Планування та реалізація заходів у межах трикутника “мета – засіб – результат” – процес керований, і одним із інструментів позитивного впливу на ефективність цього процесу має стати передвипускна виробнича (стажувальна) практика слухачів професійно-технічних навчальних закладів. У цілому виробничу практику слухачів можна розглядати як триєдиний навчальний процес, об’єднаний цілями і завданнями, що визначені поняттями:

виробнича практика – формування на основі здобутих професійно-теоретичних знань готовності до самостійної професійно-практичної діяльності в специфічних умовах конкретного виробництва;
випробування при прийнятті на роботу – на основі оцінки результатів виробничої практики визначається відповідність слухача як працівника майбутній роботі чи посаді;
стажування – процес забезпечення через навчання (виробничу практику) професійної відповідності працівника роботі. Стажування може бути як самостійним видом навчання, так і одним із розділів навчального плану.

Таке поєднання за цілями і завданнями складових професійно-практичної підготовки слухачів на етапі виробничої практики визначає сутність і зміст терміна “передвипускна виробнича (стажувальна) практика”. Логічним наслідком професійного навчання безробітних на замовлення служби зайнятості може бути тільки гарантоване працевлаштування без встановлення перед прийняттям на роботу випускників професійно-технічних навчальних закладів із числа безробітних випробувального терміну чи стажування.

Незважаючи на те, що цільове призначення кожного з видів професійного навчання, в тому числі і різновидів підвищення професійної кваліфікації, за своєю специфікою дещо відмінні одне від одного, вони об’єднані спільною кінцевою метою.

Крім того, всі види професійного навчання за робітничими професіями організовуються та здійснюються за єдиними принципами навчання – системності, послідовності, систематичності, практичної спрямованості, на основі типових структур навчально-програмної документації та навчального процесу, державних стандартів професій.

Згідно з дидактичними принципами, навчальний процес професійної підготовки за робітничими професіями від початкового до найвищого кваліфікаційного рівня є цілісним, тому розподіл його на первинну професійну підготовку робітників, перепідготовку робітників, підвищення кваліфікації та стажування як різновид підвищення кваліфікації робітників є умовним.

З огляду на це, логічно-методична структура програми будь-якого виду навчання за професією певною мірою забезпечує не тільки оволодіння раніше невідомими слухачу професійними знаннями та уміннями, а й їх вдосконалення, розширення за обсягом та поглиблення за змістом. Тому елементи стажувальної практики як процесу вдосконалення набутих професійних знань, умінь та навичок завжди присутні на всіх етапах професійно-практичної підготовки, де термін “стажування” використовується в розумінні удосконалення набутих умінь виконувати професійні обов’язки на робочому місці в процесі виробничої практики.

Планування та організація передвипускної виробничої (стажувальної) практики слухачів за інноваційною технологією – це процес удосконалення педагогічної технології професійної підготовки слухачів за направленням державної служби зайнятості.

Передвипускна виробнича (стажувальна) практика є заключним етапом професійно-виробничого навчання, який гарантує оволодіння слухачами необхідними додатковими професійними компетенціями, що доповнюють вимоги кваліфікаційної характеристики професії працівника, та виробничими операціями чи роботами, специфічними для конкретного виробництва (підприємства). Головною перевагою інновації є насамперед можливість створення оптимальних умов для формування готовності слухачів до виконання не тільки типових, загальних для даної професії завдань, а й специфічних, характерних для даного виробництва, що значно розширює поле професійної діяльності працівника.

Таким чином, узагальнено метою впровадження передвипускної виробничої (стажувальної) практики слухачів стає:

досягнення рівня відповідності змісту виробничої практики реальним вимогам робочого місця, що виключає необхідність професійного “донавчання” безпосередньо на виробництві та забезпечує гарантоване працевлаштування за набутою професією і закріплення випускника професійно-технічного навчального закладу на робочому місці;
виключення можливості виникнення обставин, за яких відмова роботодавця у працевлаштуванні на постійній основі мотивується надуманою необхідністю встановлення для випускників (із числа безробітних) професійно-технічних навчальних закладів чи закладів професійно-технічної освіти державної служби зайнятості випробувального терміну чи попереднього стажування всупереч тому, що вони мають бути працевлаштовані за професією та на постійній основі.

Організаційно-методичне забезпечення передвипускної (стажувальної) виробничої практики здійснюється поетапно:

перший етап – відбір навчального матеріалу з урахуванням умінь та навичок, які повинні набути слухачі;

другий етап – формування програми виробничої практики: навчальний заклад визначає зміст, форми і методи відпрацювання виробничо-практичних завдань слухачами та погоджує їх із замовником кадрів;

третій етап – складання плану виробничої практики, відповідно до якого слухачу видаються персональні виробничі завдання.

Головною складовою першого етапу процесу формування змісту програми передвипускної виробничої (стажувальної) практики є опис її змісту.

Основу змісту виробничої практики становлять вимоги кваліфікаційної характеристики професії працівника певного кваліфікаційного рівня, що викладені у відповідних розділах кваліфікаційної характеристики професії працівника:

у розділі “Спеціалізація” подано дані про похідні назви професії, характеристику робіт, галузеву віднесеність, посилання на устаткування, механізми та інструменти, які вказують на особливості професії. Розділ вводиться в кваліфікаційну характеристику в тому разі, якщо певна професія є професією широкого профілю і дозволяє розподіл праці за напрямами спеціалізації;
якщо професія дозволяє розподіл праці за розрядами, то до кваліфікаційної характеристики професії вводиться розділ “Приклади робіт”, в якому наводяться типові для даної робітничої професії роботи з розподілом їх за розрядами. У розділі наводяться назви робіт і застосовуваних машин і устаткування, безпечних та нешкідливих умов виконання зазначених робіт, засобів оснащення технологічних процесів;
у розділі “Завдання та обов’язки” розкривається зміст робіт, які має виконувати працівник. У робочій інструкції цей розділ повинен містити характеристики робочого місця.

Важливо також уточнити та погодити з роботодавцем перелік робіт, які входять до складу статутів, регламентів, технологічних карт, інструкцій тощо, установлених керівництвом підприємства; виявити перспективи технологічних нововведень на підприємстві, потреби в робітниках з профілем професійної компетентності, необхідним для застосування при виконанні виробничих завдань за спорідненими професіями; визначити пріоритетність трудових навичок, найбільш важливих для виконання виробничих завдань та рівня достатності володіння ними.

Складовою програми виробничої практики обов’язково має бути перелік верстатів, обладнання, оснастки, інструментів.

Вирішальним фактором для визначення змісту програми виробничої практики є відбір такого навчального матеріалу, який задовольнятиме вимоги кваліфікаційної характеристики професії та робочого місця конкретного виробництва.

Відбір навчального матеріалу починається з аналізу професії. Аналіз професії – це процес визначення обов’язків чи конкретних операцій, необхідних для виконання кожного з обов’язків у межах певної професії чи групи професій. Цей процес потребує істотного внеску роботодавців і слугує обов’язковою передумовою розробки робочої навчальної програми, яка б відповідала поточним потребам виробництва.

Навчальний заклад може провести аналіз професії самостійно або використати існуючий аналіз цієї професії, розроблений іншим навчальним закладом.

Погодження змісту виробничої практики має відбуватися в певній послідовності: на основі типової навчальної програми готується перелік операцій (навичок), які представники роботодавців узгоджують відповідно до потреб виробництва чи вимог робочого місця, визначають важливість їх для даної професії, а також пропонують нові операції, які слід додати до існуючого переліку, а застарілі вилучити. Тільки за такої побудови змісту виробничої практики програми професійної підготовки слухачів відповідатимуть вимогам робочого місця, а випускники матимуть більше шансів знайти роботу.

Зміст програми виробничої практики повинен якнайбільше відповідати не тільки вимогам кваліфікаційної характеристики професії працівника, а й конкретного робочого місця. Якщо ці вимоги не збігаються, то виникає потреба в розробці програми виробничої практики як комбінації завдань та обов’язків, що мають фактично виконуватися відповідно до вимог робочого місця, а також загальних типових вимог кваліфікаційної характеристики професії працівника певного кваліфікаційного розряду.

Якщо певна професія є професією широкого профілю і дозволяє розподіл праці за напрямами спеціалізації (наприклад: базова професія – муляр; спеціалізації: вогнезахисник, пічник, укладальник цегляних промислових труб, футерувальник), то практичне поєднання таких вимог має відбуватися на основі кваліфікаційної спеціалізації, яка визначається конкретним набором знань та вмінь для виконання завдань та обов’язків на конкретному робочому місці.

Кваліфікаційна спеціалізація може бути пов’язана не тільки з використанням інструментів, устаткування, матеріалів, технологій тощо, а й з вироблюваною продукцією чи послугами, що надаються, та відповідати певному, чітко визначеному колу професійних завдань та обов’язків. При цьому поєднання та освоєння декількох споріднених кваліфікаційних спеціалізацій визначається поняттям “спеціаліст широкого профілю”. Соціально-економічним наслідком цього стає розширення професійної компетентності та кваліфікаційна мобільність працівників.

Слід зауважити, що перехід від типової програми виробничої практики до робочої програми передвипускної виробничої (стажувальної) практики супроводжується конкретизацією її основних параметрів у певних межах: вимоги кваліфікаційної характеристики професії можуть бути доповнені та розширені з урахуванням виробничих потреб замовників кадрів, мати чітко виражену сферу чи функціональну зону практичної реалізації. Всі практичні роботи мають бути деталізовані.

Враховуючи, що включення до робочих навчальних програм (у межах 20% загальної кількості навчального часу) вивчення нової техніки, обладнання, технологічних процесів тощо є процесом довготривалим у часі, то відпрацювати такі питання доцільно на курсах цільового призначення (за необхідності) на підприємствах у процесі трудової діяльності працівника за програмою підвищення кваліфікації.

Розробці плану передвипускної виробничої (стажувальної) практики мають передувати:

аналіз виробничих завдань (операцій), що виконуються в межах професійної діяльності;
підбір навчальних робіт відповідного кваліфікаційного рівня та погодження їх переліку з майстрами виробничого навчання підприємства;
розробка інструкційно-технологічних карт у тій послідовності, в якій слухачам належить виконувати роботу;
визначення та оцінка умінь і навичок, володіння якими потрібні на робочому місці для належного виконання конкретної роботи;
визначення переліку робіт, які входять до складу регламентів;
виявлення особливостей устаткування, інструментів, машин, механізмів, матеріалів, що використовуються для виконання робіт.

На основі деталізації виробничих операцій, визначених кваліфікаційною характеристикою професії працівника, та з урахуванням вищезазначених складових формування плану передвипускної виробничої (стажувальної) практики визначається перелік виробничих завдань слухача на весь період практики. Опрацювання та структурування навчального матеріалу з виробничої практики бажано здійснювати з викладачем спецтехнології.

Передвипускна виробнича (стажувальна) практика, як складова процесу професійного навчання, організується і проводиться на основі об’єднання професійного навчання з виконанням виробничих завдань за професією на виробництві, тобто на основі нерозривного зв’язку теорії з практикою.

Форма проведення практичних занять – виробнича практика.

Форма організації виробничої практики – індивідуальна, із закріпленням за слухачем майстра виробничого навчання (інструктора).

Місце проведення – робоче місце за професією в реальних умовах виробництва.

Час проведення – не менше 6 годин виконання робіт (виробничих завдань) за робочий день.

Загальна кількість годин, що відводиться на виробничу практику, визначається робочим навчальним планом. Для визначення часу на виконання робіт, передбачених навчальною програмою, необхідно із загальної кількості годин відрахувати кількість годин, відведених на виконання кваліфікаційної роботи.

Час, відведений на робочу зміну, бажано розподілити таким чином:

підготовчий (отримання виробничого завдання, інструктажу з питань безпеки праці);
час технічного обслуговування робочого місця (заточування інструменту, налагоджування верстата, заміна робочого інструменту тощо);
час організаційного обслуговування робочого місця (розкладання інструменту та оснастки на початку та їх прибирання в кінці робочої зміни);
час безпосереднього виконання робіт, визначених програмою та планом виробничої практики;
час на відпочинок та особисті потреби.

Перед початком виробничої практики керівник підприємства видає наказ про закріплення за слухачем робочого місця, визначає відповідно до змісту програми виробничої практики види робіт, а також призначає (з числа інженерно-технічних працівників та кваліфікованих робітників) осіб, відповідальних за проведення виробничої практики.

Слухачі на час виробничої практики до складу (списку) працівників підприємства не включаються.

Рівень досягнення мети та якості виконання програми передвипускної виробничої (стажувальної) практики визначається за результатами вихідного контролю, який передбачає виконання слухачем кваліфікаційної роботи.

Комплекс кваліфікаційних завдань з професії розробляється професійно-технічним навчальним закладом. Для проведення кваліфікаційних робіт підбираються характерні для даної професії роботи, які за змістом та складністю відповідають:

вимогам кваліфікаційної характеристики професії відповідного кваліфікаційного рівня;
вимогам конкретного робочого місця;
меті та змісту практики;
технологічним вимогам, які діють на даному підприємстві.

Кваліфікаційна робота є складовою державної кваліфікаційної атестації.

Кваліфікаційні роботи (завдання) виконуються: в умовах виробничих дільниць підприємств; за різними варіантами виробничих ситуацій; за рахунок навчального часу, відведеного на професійно-практичну підготовку.

Перелік і зміст кваліфікаційних робіт визначається майстром виробничого навчання під керівництвом старшого майстра, погоджується з керівником відповідного підрозділу підприємства, де слухач проходить виробничу практику, розглядається методичною комісією та затверджується заступником керівника навчального закладу. Тривалість виконання цих робіт має бути в межах однієї робочої зміни, а норми часу повинні відповідати нормам, встановленим відповідним регламентом.

Виконавець кваліфікаційної роботи забезпечується відповідним робочим місцем, необхідними пристроями, інструментами, сировиною, технологічною документацією, кресленнями тощо.

Кваліфікаційна робота виконується під наглядом майстра виробничого навчання та інженерно-технічного працівника підприємства – замовника кадрів.

Рівень кваліфікації слухача визначають майстер виробничого навчання разом з представником підприємства – замовника кадрів на підставі виробничої характеристики слухача та виробничих показників, досягнутих ним під час виробничої практики.

За окремими професіями, пов’язаними з обслуговуванням агрегатів, виробничих дільниць та інших технологічних процесів, коли немає можливості встановити конкретний зміст кваліфікаційної роботи, рівень кваліфікації визначається кваліфікаційною комісією на основі безпосередньої перевірки членами комісії підготовленості слухача до самостійної роботи, що засвідчується висновком кваліфікаційної комісії у письмовій формі.

Blog

Содержание