В. М. Галицький (переднє слово), Л. Г. Авдєєв 4), А. В. Алєксєєва 10), О. В. Астахова 3), С.І. Бандур 1), О.Є. Баришнікова 6), Л. В. Бондарчук 4), О. Ю. Вілкова 6), М.І. Десненко 5), О. М. Діденко (

Вид материала

Документы

Содержание 4.2. Організаційно-методичні засади реформування 4.3. Психологічні аспекти

Подобный материал:

• Всеукраїнської науково-практичної конференції (30 жовтня 2009 р.) Київ 2009 ббк 74., 6863.63kb.
• Тамара мельник (методичні рекомендації для учителів-словесників) Севастополь, 642.86kb.
• Психологія пізнання І навчання, 221.1kb.
• Лекція 6 Тема : Основи психології спілкування, 252.65kb.
• Переднє слово, 11301.61kb.
• «Ми у Європі знаємо одну Русь — Київську,останнім королем якої  був Данило Галицький», 141.39kb.
• Д. Г. Діденко Аспірант кафедри асоіу автоматизовані Системи Обробки, 69.47kb.
• О. Д. Гудзинський доктор економічних наук, професор, 4226.79kb.
• Алєксєєва І. С. Професійний тренінг перекладача, 6.49kb.
• Приложение к лекции Ю. Астахова. Педагогика, 62.16kb.

4.2. Організаційно-методичні засади реформування

професійного навчання безробітних


Від часу офіційного визнання в Україні проблеми безробіття та започаткування заходів, спрямованих на подолання його негативних наслідків, минуло двадцять років – достатній термін, щоб оцінити що зроблено і визначитись, куди і як рухатись далі. У цьому контексті зростає роль професійного навчання незайнятого населення. На відміну від традиційних освітніх систем, професійне навчання незайнятого населення є не тільки одним з інструментів регулювання ринку праці, одним із заходів активної політики, а й педагогічною системою, яка має чітко визначені мету, завдання, функції, кінцеві результати.

Аналіз практики свідчить, що можливості професійного навчання незайнятого населення як освітньої галузі не використовуються повною мірою. Це проявляється, насамперед, у недостатньому рівні професійної компетентності громадян, які пройшли навчання, і як наслідок – в посиленні дисбалансу між попитом і пропозицією у професійно-кваліфікаційній структурі робочої сили, неспроможності протистояти негативним тенденціям на ринку праці. Одним із чинників, що деструктивно впливає на якість професійного навчання незайнятого населення є низький рівень організаційно-методичного забезпечення. У свою чергу, розв’язання цієї проблеми стримується недосконалістю законодавчої бази, що не дозволяє:

- врахувати в навчальному процесі вплив соціально-економічних трансформацій на освітні потреби незайнятих громадян;

- забезпечити умови, необхідні для здійснення навчального процесу відповідно до заявлених результатів;

- впроваджувати сучасні організаційні форми навчання дорослих;

- налагодити партнерський діалог щодо варіативності навчальних програм, розширення спектру освітніх послуг.

Щоправда, останнім часом намітилися певні позитивні зміни в оновленні нормативно-правового забезпечення як в освітній галузі, так і в галузі праці. Розроблено проект нової редакції Закону України “Про зайнятість населення” та Закону України “Про національну систему кваліфікацій”; здійснюється пошук правового механізму удосконалення управління професійним навчанням незайнятого населення; схвалено Концепцію Державної цільової програми розвитку професійно-технічної освіти на 2010–2015 роки¹ (до кризи у 2008 р., на базі професійно-технічних навчальних закладів навчалося понад 16,7 тис. осіб із числа безробітних громадян²). Однак в цілому процес створення нового покоління нормативно-правових актів уповільнений. Підтвердженням останнього є відсутність: концепції Державної програми розвитку професійного навчання незайнятого населення в Україні; нової редакції Концепції професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації незайнятого населення (1996 р.); правового механізму забезпечення участі роботодавців у підготовці кадрів, зокрема з числа незайнятих громадян. А проте саме цими документами мають бути визначені перспективні напрями розвитку професійного навчання незайнятого населення в умовах поширення процесів інтеграції, конкуренції, інформатизації та шляхи зменшення негативних наслідків безробіття засобами навчання.

Основний контекст проблем організаційно-методичного забезпечення професійного навчання незайнятого населення в Україні також простежується через поглиблення суперечностей між:

- зростанням кількості незайнятого населення, рівень підготовки яких не відповідає завданням високотехнологічного розвитку галузей виробництва, та відсутністю схваленої на державному рівні Стратегії розвитку професійного навчання незайнятого населення в Україні;

- потребами громадян в достовірній інформації про потреби ринку праці у робочій силі та відсутністю прогнозу щодо технологічної й структурної перебудови галузей економіки;

- вимогами суспільства щодо результативності професійного навчання незайнятого населення, функціонування його цілісної педагогічної системи та недосконалим нормативно-правовим, науковим, навчально-методичним, матеріально-технічним, кадровим та фінансовим забезпеченням;

- потребами у модернізації матеріально-технічної бази навчальних закладів, підприємств, що використовуються для навчання незайнятих громадян, та низьким рівнем активності суб'єктів господарювання у створенні умов для відтворення трудових ресурсів на основі професійної підготовки;

- необхідністю приведення змісту навчання у відповідність до завдань інноваційного розвитку економіки, забезпечення випереджувального, модульного, особистісно орієнтованого підходів у навчанні цієї категорії громадян та застарілими підходами до розроблення навчально-програмної і методичної документації, фрагментарною взаємодією державної служби зайнятості з навчальними закладами, підприємствами щодо її оновлення;

- необхідністю створення організаційно-педагогічних умов, які б враховували специфіку незайнятого населення, та відсутністю якісних змін у взаємодії центральних і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів управління освітою, навчальних закладів, роботодавців щодо забезпечення кінцевих результатів навчання.

Розв’язання цих суперечностей потребує здійснення заходів, спрямованих на реформування системи професійного навчання незайнятого населення. Вихідними положеннями щодо реформування мають стати потреби суспільства у забезпеченні інноваційного соціально-економічного розвитку держави в умовах обмеженого фінансування та чітких часових рамок. Це зумовлює потребу обґрунтування лише найважливіших проблем цієї галузі освіти та реальних шляхів їх розв’язання у найближчій перспективі. Разом з цим процес реформування може бути успішним за умови об’єктивного оцінювання стану проблеми та реалізації саме тих заходів, які знайдуть широку підтримку й розуміння в суспільстві, серед незайнятих громадян, інженерно-педагогічних працівників навчальних закладів, навчальних структур підприємств та роботодавців.

Враховуючи специфіку професійного навчання незайнятого населення, недосконалість організаційно-методичного забезпечення, основними напрямами реформування системи має стати:

- модернізація системи управління – створення центрального колегіального органу з питань розвитку професійного навчання незайнятого населення як освітньої системи та його структур у регіонах; запровадження державно-громадської моделі управління професійним навчанням незайнятого населення, заснованої на принципах демократизації, децентралізації, поєднання державного й громадського управління, залучення громадських організацій до розроблення та прийняття управлінських рішень в галузі розвитку системи;

- оптимізація механізму надання освітніх послуг – розроблення й впровадження сучасної технології профорієнтаційної роботи з кандидатами на навчання, методики оцінювання якості навчання у навчальних закладах і на виробництві; здійснення постійно діючого моніторингу щодо змін на ринку професій; створення галузевих центрів професійної підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів (регіональних центрів професійного розвитку дорослих); налагодження співпраці з навчальними закладами та суб’єктами господарювання щодо ключових і професійних компетенцій випускників;

- підвищення якості навчання – участь в розробленні й впровадженні Національної рамки кваліфікацій, професійних і освітніх стандартів нового покоління, національної системи оцінювання якості професійної освіти і навчання (впровадження дескрипторів для оцінювання якості і результативності навчання, створення незалежних кваліфікаційних центрів, інституціоналізація незалежного оцінювання, в тому числі щодо єдиної системи показників якості навчання); здійснення незалежного рейтингу навчальних закладів та підприємств; створення організаційно-педагогічних умов та вдосконалення процедур, спрямованих на врахування в навчальному процесі специфіки професійного навчання незайнятого населення;

- розроблення сучасних навчально-методичних комплексів – створення навчально-методичної структури в галузі навчання незайнятого населення; формування електронного банку даних щодо навчальних програм, сучасних технологій та методик навчання дорослих; налагодження співпраці з навчальними закладами та підприємствами з питань розроблення навчально-методичних комплексів;

- удосконалення кадрового забезпечення – створення системи підвищення кваліфікації інженерно-педагогічних працівників для професійного навчання незайнятого населення; посилення професійної компоненти у підготовці викладачів та майстрів професійно-технічних навчальних закладів, запровадження їх цільового стажування в умовах ефективно працюючих галузей виробництв та сфери послуг; впровадження механізму стимулювання інженерно-педагогічних працівників;

- запровадження інформаційно-аналітичного супроводу – створення системи інформаційно-аналітичного забезпечення професійного навчання незайнятого населення; розроблення методики та здійснення постійного моніторингу діяльності структур, що організовують та здійснюють навчання незайнятого населення;

- впровадження передового міжнародного досвіду – участь в міжнародних проектах з питань професійного навчання дорослого населення для потреб ринку праці; організація цільового стажування організаторів та інженерно-педагогічних працівників;

- підвищення ефективності фінансування та матеріально-технічного забезпечення – запровадження єдиних стандартів вартості навчання одного слухача з урахуванням складності професій; перегляд норм за якими формуються бюджет професійного навчання незайнятого населення; цільове фінансування фундаментальних і прикладних наукових досліджень, спрямованих на організаційно-методичне забезпеченням даного напряму підготовки кадрів.

Таким чином, світові глобалізаційні виклики зумовлюють зростання безробіття та поглиблюють суперечності в сфері продуктивної зайнятості населення. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки, забезпечення її інноваційного розвитку потребують системних заходів, спрямованих на збереження, відтворення та розвиток трудових ресурсів¹. Професійне навчання незайнятого населення дозволяє не тільки забезпечити ефективне використання виробничого потенціалу держави, а й забезпечити потреби суспільства та конкретної особистості у підвищенні конкурентоспроможності на ринку праці.

Специфіка професійного навчання незайнятого населення полягає в тому, що воно інтегроване як в економічну, так і в освітню систему. У контексті освітньої системи провідне місце належить організаційно-методичному забезпеченню навчального процесу. Водночас вирішення цієї проблеми потребує здійснення системних кроків, спрямованих на оновлення законодавства та розв’язання низки суперечностей, що накопичилися в практиці навчання цієї категорії громадян.

Спроби реформувати систему професійного навчання незайнятого населення в Україні не дали очікуваних результатів. Це пов’язане, з тим, що в основу стратегії реформування закладалися дві ідеї: або удосконалити окремі компоненти системи, або скопіювати західний досвід без врахування національної специфіки. У контексті зазначеного актуальними проблемами розвитку професійного навчання незайнятого населення як цілісної педагогічної системи є:

- створення нового покоління навчально-програмної та методичної документації, що враховуватиме досягнення психолого-педагогічної науки та сприятиме реалізації людиноцентризму на основі врахування освітніх потреб особистості у професійному розвитку та соціальному захисті;

- впровадження в навчальний процес освітніх інновацій, зокрема гнучких педагогічних та інформаційно-комунікаційних технологій навчання;

- запровадження системних заходів, спрямованих на удосконалення змісту навчання, в тому числі шляхом включення в навчальні програми інноваційних навчальних курсів з основ енергоефективності, здорового способу життя тощо;

- впровадження системи оцінювання якості навчання незайнятих громадян як у навчальних закладах, так і безпосередньо на підприємствах, здійснення незалежного тестування знань випускників.


4.3. Психологічні аспекти

професійного самовизначення особистості


Сучасне українське суспільство зацікавлене в тому, щоб кожен громадянин якнайповніше реалізував свій професійний потенціал, самоактуалізувався на ринку праці. У статті 43 Конституції України записано: “... Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на роботу, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб...”.

У теперішній час в Україні перехід до ринкових відносин пов’язаний з великими труднощами, виникненням багатьох соціально-економічних проблем. Одна з них – проблема зайнятості, яка нерозривно пов’язана з людьми, їх виробничою діяльністю. Дорослі люди часто стикаються з питаннями вибору професії і планування кар’єри через вплив внутрішніх і зовнішніх чинників.

До загальних (економічних, соціальних, соціокультурних, соціально-психологічних) характеристик ситуації безробіття додаються чисто психологічні проблеми громадян – якщо раніше “робота шукала людину”, то тепер остання повинна шукати її. Але не всі здатні до цього. Невизначеність, нестабільність соціально-економічної ситуації в країні призводять до виникнення внутрішнього дискомфорту, емоційної нестійкості, розчарування, байдужості, невпевненості в завтрашньому дні, нездатності самостійно та усвідомлено ухвалювати рішення, до втрати самоповаги. Це у свою чергу сприяє різним стресам, соматичним хворобам, розгубленості та афективним станам. Психологічний дискомфорт, невпевненість в майбутньому, соціальна дезадаптація ведуть до дисбалансу в сім’ї, психологічної невротизації, що у свою чергу впливає на фізичне, соціальне і духовне здоров’я.

Від готовності людини активно шукати нове місце роботи, володіння навичками цього пошуку залежно від внутрішніх факторів і зовнішніх умов, схильності змінювати професію і місце проживання багато в чому залежить конкурентна здатність працівника на ринку праці, успіх його працевлаштування. З цих причин в сучасних дослідженнях посилюється тенденція до розширення тимчасових меж професійного самовизначення і вивчення професійного розвитку людини в дорослому періоді її життя. Нездатність більшості людей після вимушеної втрати роботи активно включитися в подолання як соціальних, так і індивідуальних наслідків безробіття, призводить до значних соціально-психологічних і соціально-економічних втрат як з боку держави, так і з боку людини.

Безробіття – це не тільки масове соціальне явище, але й конкретна життєва ситуація, для якої характерний певний психологічний стан людини. Воно створює загрозу всім основним життєвим потребам, типовим психологічним станам, що розвиваються під впливом екстремального чинника безробіття, зокрема першої фази стресового стану, який характеризується надмірно високим рівнем емоційної напруги і перевершує можливості людини управляти стресом, призводить або до хвороб, або стану, за якого неможлива реалізація фізичного і психічного потенціалу організму.

Проблеми психології професійного самовизначення людини в ситуації безробіття, умови її самореалізації, в тому числі на ринку праці, розглядалися багатьма вченими.

Складнощі теоретичного аналізу проблеми викликані тим, що поняття самовизначення використовується в психологічній літературі в досить широкому діапазоні значень, залежно від розуміння певними авторами, по-перше, психологічного змісту процесів, індивідуального самовизначення особистості; по-друге, акцентованих аспектів у вивченні цих процесів різними галузями психології – “життєве самовизначення”, “соціальне самовизначення”, “моральне самовизначення”, “професійне самовизначення” та ін. Кожне з цих словосполучень відображає різні психологічні явища і стосується різних сторін життя людини.

У теоретичних підходах поняття “самовизначення” найчастіше пов’язують з проблемами:

• розвитку особи і її самосвідомості;
  
• соціальної зрілості і визначення життєвої позиції;
  
• самоздійснення і самореалізації особистості.
  

У віковій психології самовизначення особистості вивчається у зв’язку із специфікою юнацького віку, процесами формування світогляду, соціалізації і вибору сфери професійної діяльності.

Так, у віковому аспекті проблема самовизначення була дуже повно і глибоко розглянута Л.І. Божович. Підкреслюючи важливість самовизначення, вона не дає однозначного визначення цього поняття. На її думку – це “вибір майбутнього шляху, потреба знаходження свого місця в праці, суспільстві, в житті”, “пошук мети і значення свого існування”, “потреба знайти своє місце в загальному потоці життя”¹.

Роботи Л.І. Божович розширюють знання психологічної природи змісту поняття “самовизначення”. На думку М.Р. Гінзбурга, висловлені нею положення є ключовими для побудови теорії самовизначення². Автор відзначає дуже істотну характеристику двобічності самовизначення: воно здійснюється через діловий вибір професії і через загальні, позбавлені конкретності пошуку змісту свого існування.

В роботах Л.І. Божович також подано принципову відмінність професійного самовизначення від вибору професії. В її роботах професійне самовизначення особистості розглядається як тривалий процес розвитку, що має певні стадії. Професійне самовизначення є “формуванням в особистості відношення до себе як до суб’єкта професійної спрямованості, в якій відображається настанова на розвиток професійно значущих якостей”, – вважає Л.І. Божович.

Професійне самовизначення – це не одномоментний акт, а процес, що складається з ряду етапів, тривалість яких залежить від зовнішніх умов та індивідуальних особливостей суб’єкта вибору професії.

Професійне самовизначення не зводиться до акту вибору професії, в даний час вибір професії розуміється як частина, як фаза складного процесу професійного самовизначення, яке є істотною стороною загального процесу розвитку людини.

Професійне самовизначення як психологічний феномен також стало предметом глибокого дослідження М.С. Пряжникова, який істотно збагатив теорію й практику професійного самовизначення. Постійно підкреслюючи нерозривний зв’язок професійного самовизначення із самореалізацією людини в інших важливих сферах життя, він відзначає: “суттю професійного самовизначення є самостійне і усвідомлене знаходження значень обраної або вже виконуваної роботи і всієї життєдіяльності в конкретній культурно-історичній (соціально-економічній) ситуації, а також знаходження значення в самому процесі самовизначення”¹.

Автор популярної за рубежем теорії професійного розвитку Д. Сьюпер розглядає вибір професії як подію, а сам процес професійного самовизначення (побудови кар’єри) – як постійно змінюючі один одного вибори. Вибір професії він розуміє як процес, що є однією фазою професійного розвитку. В основі цього лежить “Я-концепція” особи як відносно цілісне утворення, яке постійно змінюється у світі дорослішання людини. На його думку, залежно від часу і досвіду змінюються як об’єктивні, так і суб’єктивні умови професійного розвитку.

З позицій особистісного підходу Н.С. Пряжніков виділяє чотири стадії процесу професійного самовизначення:

1. Виникнення і формування професійних намірів і первинне орієнтування в різних сферах праці (старший шкільний вік).

2. Професійне навчання як освоєння вибраної професії.

3. Професійна адаптація, що характеризується формуванням індивідуального стилю діяльності і включенням в систему виробничих і соціальних відносин.

4. Самореалізація в праці (часткова або повна) – здійснення тих очікувань, які пов’язані з професійною працею.

Психологія розвитку ототожнює початок професійного самовизначення. Перший його етап – з дитячою грою, коли дитина приймає на себе різні ролі і програє елементи пов’язаної з ними поведінки. Другий етап – підліткові фантазії, що викликаються різними привабливими для підлітка професіями. Третій етап – підлітковий і велика частина юнацького віку – попередній вибір професії, коли різні види професійної діяльності оцінюються з погляду інтересів, здібностей, системи цінностей. І, нарешті, четвертий етап – практичне ухвалення рішення, що охоплює два основні компоненти: визначення рівня кваліфікації, обсягу і рівня професійної підготовки; вибір спеціальності.

К.А. Абульханова-Славська розглядає самовизначення як певну форму активності, в процесі якої відбувається формування життєвої позиції. Згідно з її трактовкою, життєва позиція, життєва лінія – пролонгована реалізація позиції в часі, а також сенс життя як її ціннісне визначення, формують життєвий шлях особистості. Таким чином, Абульханова-Славська, хоча й не розкриває психологічного змісту самовизначення як такого, але пропонує нам теоретичний аналіз іншого феномена, що становить результат самовизначення, – життєвої позиції особистості. Життєва позиція – це узагальнюючий і обраний особистістю на базі її цінностей спосіб здійснення життя. Це – сформоване особою на основі взаємодії зі світом вторинне утворення, котре виступає головною детермінантою всіх її життєвих проявів. Життєва позиція особистості містить у собі потенціал її розвитку, сукупність об’єктивних і суб’єктивних можливостей, які розкриваються на основі такої позиції. Зроблений К.А. Абульхановою-Славською аналіз проблем життєвого шляху і життєвих стратегій особистості, якому притаманна новизна і цілісність підходу, – це вагомий внесок в теорію психології особи, але ще залишаються не розкритими питання щодо психологічних змістів як об’єктивно-поведінкових, так і суб’єктивно пережитих індивідуумом в процесі його життєвої позиції.

У працях, присвячених проблемі самовизначення, часто зустрічається термін “особистісне” для позначення найширшого змісту використання поняття. Так, наприклад, у М.Р. Гінзбурга особистісне самовизначення описується опосередковано через поняття смислового майбутнього, яке є “ідеальною самопроекцією особистості в майбутнє і ділянкою, що ціннісно мотивує процес розвитку особи”. Гінзбург визначає особистісне самовизначення як “орієнтований в майбутнє процес формування своєї позиції стосовно соціально значущих цінностей і вияв головних особистісних змістів”. Це процес змістовного конструювання людиною свого життєвого поля, який охоплює сукупність індивідуальних життєвих сенсів і простір реальної дії (загальної і потенційної). Підхід М.Р. Гінзбурга здається цікавим і перспективним, оскільки охоплює людину та її життя як ціле. Однак і тут автор розкриває результат процесу “конструювання життєвого поля”, але не пояснює, як саме він відбувається.

Намагаючись подолати обмеженість поширених підходів до з’ясування змісту проблеми самовизначення, деякі автори вводять поняття “життєвого самовизначення” (В.І. Журавльов), “життєвих перспектив” (Є.І. Головаха).

Життєві перспективи особистості досліджуються через її життєву мету і життєві плани. Мета, яку ставить перед собою людина, – це “предметна і хронологічна межа актуального майбутнього”, плани – “заповнюють проміжок до мети”. Регулятивну функцію в процесі реалізації життєвих перспектив виконують ціннісні орієнтації.

Особистісне самовизначення – це найвищий рівень життєвого самовизначення, що мінімально обмежений зовнішніми факторами. Його відмінність полягає в тому, що людина не просто володіє роллю, але й створює нові ролі і “займається соціально-психологічною нормотворчістю”. Особистісне самовизначення, згідно з таким підходом, пов’язане також з формуванням оригінального і неповторного “образу Я”, розвитком і утвердженням його серед оточуючих. Професійне самовизначення виступає як частина життєвого і відбувається в умовах меншої свободи вибору, його зв’язок з особистісним самовизначенням залишається незрозумілим.

Докладно розробляє проблему психології самовизначення особистості у своїй монографії В.Ф. Сафін¹. Він досліджує форми самовизначення: конвенційно-рольову, професійну, сімейну і соціальну. Кожна з цих форм пов’язана з певною сферою життя особистості. Всі ці форми самовизначення разом створюють життєве самовизначення особистості, певним чином вступаючи у зв’язки між собою. З його погляду, самовизначення охоплює два аспекти. Перший – це визначення себе стосовно цілей і цінностей, враховуючи вимоги малої соціальної групи, колективу, суспільства, а також свої можливості, здатності, умови середовища. Другий аспект самовизначення – це активність особистості, її свідома діяльність, спрямована на реалізацію обраних цінностей і самоактуалізацію. Процесуальний план самовизначення, таким чином, пов’язується з функціонуванням самосвідомості і “Я-образу”, а також з самореалізацією в діяльності, з процесами самопізнання і саморегуляції. Отже, самовизначення особистості за В.Ф. Сафіним – це “цілеспрямована багатостороння творча поведінка, мета якої – оволодіння сферами життя як системою на основі ідеї, що повністю охоплює суб’єкт і є результатом особистісної переробки і особистісного переживання”.

Головні рушійні сили, на його думку, – це розв’язання основних протиріч між одиницями сутнісних сил індивіда (“хочу”, “можу”, “маю”) як внутрішніми умовами, між особистістю і метою інших, між бажаним і можливим, між внутрішніми принципами і зовнішніми умовами. Тобто психологічні механізми самовизначення – це процеси узгодження внутрішніх умов і принципів індивідуальності. З обраною метою, з одного боку, та із зовнішніми обставинами її реалізації – з другого. Результатом цих процесів виступає сформована програма дій і поведінки. Оскільки здійснення вибору загальної мети, яка матиме життєвий сенс, є ознакою особистості, що самовизначилась, саме вибір необхідно зробити центральною ланкою в дослідженнях феномена самовизначення особистості.

Найважливіший аспект проблеми вибору, з погляду В.Ф. Сафіна, – позиція особистості, яка формується “вибірковістю і цілеспрямованістю її ставлення до життя”. Отже, вибір – це процес усвідомлення свого “Я” стосовно мети. Психологічний зміст самовизначення розкривається через процеси самотворення і самореалізації, самоствердження і самовдосконалення, функціонування яких забезпечує саморегуляція особистості.

Таким чином, у монографії В.Ф. Сафіна зроблено докладний і глибокий теоретичний аналіз процесуального аспекту самовизначення особистості у його відношенні до розвитку самосвідомості особистості, процесу вибору і визначення життєвої мети. Але залишилося чимало питань, які потребують серйозних додаткових досліджень, особливо, коли мова йде про професійне самовизначення безробітних в умовах ринкових відносин. Залишається відкритим питання про рушійні сили феномена “хочу” на різних рівнях суб’єктності людини (на рівні організму, індивіда, особистості, індивідуальності, суб’єкта). Аналіз літератури з психології професійного самовизначення дає підстави віднести феномен професійного самовизначення до реально-практичної структури вчинку людини, компонентами якого є:

ситуативний компонент – своєрідне поєднання внутрішніх факторів професійного самовизначення і зовнішніх умов;

мотиваційний компонент – своєрідно властиве людині первинне усвідомлення збуджуючого “хочу” і спонукального “вимагають”;

дійовий компонент – мається на увазі весь комплекс реально-практичних дій людини в умовах ринку, спрямованих на прийняття рішення щодо морального змісту актуальної ситуації та на реалізацію прийнятого рішення;

післядійовий компонент вчинку – комплекс пізнавально-перетворюючих дій, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення здійснених вчинкових дій, на усвідомлення результатів вчинкового діяння, на оцінювання, осмислення їх тощо.

Поза увагою дослідників залишилися і такі питання:

Як саме здійснюється і в чому полягає “особистісна переробка”, в результаті якої особистість оволодіває різними сферами життя, зокрема професійного, і якими психологічними факторами зумовлена індивідуальна специфіка “особистісного переживання”?

Як функціонує психологічний механізм узгодження внутрішніх факторів і зовнішніх умов, що виступають “рушійною силою самовизначення”?

Як цей процес переживається суб’єктивно і чи існують критерії визначення міри сформованості “програми дій і поведінки”, яка виступає результатом процесу узгодження суперечностей мети з внутрішніми факторами і зовнішніми умовами?

За яких умов може трапитися переформування такої програми? Чи залишається незмінною позиція особистості, коли “вибіркове” її ставлення до життя змінюється з тих чи інших причин?

Які саме зміни відбуваються в життєвій позиції людини в процесі розвитку її самосвідомості, набуття та інтеграції нового індивідуального досвіду?

Ці питання, з нашого погляду, можна з’ясувати лише в контексті суб’єктно-вчинкової парадигми в психології.