Державний Прапор України, Держаний Герб України І Державний Гімн України, опис І порядок використання яких вста­новлюється закон

Вид материала

Закон

Содержание 1. Суспільна небезпечність Злісний характер ухилення від робіт Систематичне порушення громадського порядку 7. Суб'єктивна сторона Стаття 391. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи 1. Суспільна небезпечність Стаття 392. Дії, що дезорганізують роботу виправних установ 1. Суспільна небезпечність 3. З об'єктивної сторони Активна участь Суб'єктивна сторона 1. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи 1. Суспільна небезпечність Використання зброї

Подобный материал:

• Державний Герб України, Державний Прапор України, Державний Гімн України; Конституція, 107.5kb.
• Козацька демократична конституція, 466.79kb.
• Скарби, повернуті народу України”, 266.05kb.
• Про Порядок нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення, 620.98kb.
• Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
• Звучить Державний Гімн України. Ведучий. Життя іде. Дорослішають діти, сивіють матері, 53.82kb.
• Символ національної І державної величі, 384.5kb.
• Стаття 20 Конституції України, 422.88kb.
• Державний Герб України затверджено постановою Кабінету Міністрів України № від 200, 1866.91kb.
• Державний комітет україни по земельних ресурсах міністерство сільського господарства, 589.46kb.

1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пере­шкоджає виконанню вироку і досягненню цілей покарання, порушує нор­мальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечу­ють виконання покарання.

2. Склад злочину, передбаченого ст. 390 КК, є формальним, і його об'єктивна сторона за ч. 1 ст. 390 КК характеризується ухиленням від відбування покарання у виді обмеження волі (ст. 61 КК), що може бути вчи­нене як шляхом дії, так і бездіяльності і являє собою: а) самовільне зали­шення засудженим місця обмеження волі; б) злісне ухилення від робіт, до яких в обов'язковому порядку залучається засуджений (ст. 107³ ВТК); в) си­стематичне порушення засудженим громадського порядку; г) систематичне порушення встановлених для засуджених правил проживання (ст. 107² ВТК). Злочин визнається закінченим з моменту вчинення засудже­ним до обмеження волі хоча б одного із зазначених діянь.

3. Особи, засуджені до обмеження волі, відбувають його в кримінально-виконавчих установах відкритого типу — виправних центрах. Вони постійно перебувають у межах цього центру під наглядом і мають право залишати йо­го лише за спеціальним дозволом адміністрації (ст. 107² ВТК). Про межі ви­правного центру, заборону самовільного залишення його території та про відповідальність за ці порушення засудженим оголошується під розписку (див. пункти 2.3, 9.4 «Інструкції про організацію виконання покарання у виді обмеження волі в установах кримінально-виконавчої системи» від 4 ве­ресня 2001 р.). Тому самовільним є таке залишення виправного центру, яке вчинене: а) без спеціального на те дозволу адміністрації; б) особами, які по­переджені про межі цього центру та про відповідальність за їх порушення.

4. Злісний характер ухилення від робіт у кожному конкретному випадку встановлює суд. Таке ухилення може виражатись у відкритій, демонстра­тивній відмові від виконання робіт; у тривалому ухиленні від роботи шля­хом симуляції хвороби; у прогулах та інших неодноразових порушеннях трудової дисципліни; у з'явленні на роботу в нетверезому стані тощо. Про злісність такого ухилення може свідчити, зокрема, характер і тривалість по­рушень, неодноразовість їх вчинення, застосування за раніше вчинені пору­шення заходів стягнення.

5. Систематичне порушення громадського порядку полягає у вчиненні за­судженим не менше трьох адміністративних (дрібне хуліганство, азартні ігри тощо), а систематичне порушення встановлених правил проживання — не менше трьох дисциплінарних проступків (збереження в житлових при­міщеннях заборонених для засуджених предметів, виробів та речовин, неодноразова відсутність у житловому приміщенні після відбою, знищення або пошкодження меблів та інвентаря, вживання спиртних напоїв тощо), за які у встановленому законом порядку до особи були застосовані заходи адміністративного чи дисциплінарного стягнення.

6. За частинами 2 та 3 ст. 390 КК настає відповідальність за неповернен­ня до місця відбування покарання після закінчення строку короткочасного виїзду, наданого особі, яка засуджена до обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі.

Відповідно до ст. 39' ВТК засудженим до позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) може бути дозволений короткочасний виїзд за межі кримінально-виконавчої установи на строк не більше семи діб у зв'язку з винятковими особистими обставинами (смерть або тяжка хвороба близьких, стихійне лихо, заподіяння значного матеріального збитку). За тих самих об­ставин може бути дозволений короткочасний виїзд за межі виправного цент­ру і засудженим до обмеження волі (ст. 61 КК). Останні можуть одержати дозвіл на такий виїзд і з інших поважних причин: за необхідністю зверну­тися до медичного закладу з приводу захворювання або лікування; для скла­дання іспитів у навчальному закладі; за викликом судово-слідчих органів;

для попереднього вирішення питання про працевлаштування і побутове вла­штування після звільнення; у разі виникнення інших життєво необхідних обставин, що вимагають присутності засудженого (ст. 107² ВТК). Засуджені до обмеження волі можуть отримати дозвіл на виїзд до близьких родичів у святкові, неробочі, вихідні дні або у відпустку строком до дванадцяти діб як захід заохочення (ст. 107¹⁰ ВТК).

В усіх зазначених випадках неповернення особи до місця обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі після закінчення строку, наданого їй для виїзду і за відсутністю поважних причин, розглядається як ухилення засуд­женого від подальшого відбування покарання, що тягне за собою відпо­відальність за ст. 390 КК, Якщо причини неповернення в строк були поваж­ними (наприклад, за наявністю обставин, зазначених у статтях 39 та 40 КК), відповідальність особи за частинами 2 чи 3 ст. 390 КК виключається.

7. Суб'єктивна сторона злочину характеризується наявністю тільки пря­мого умислу і спеціальної мети — ухилитися від відбування покарання.

8. Суб'єкт злочину — спеціальний: за ч. 1 ст. 390 КК особа, яка засудже­на та відбуває покарання у виді обмеження волі, а за частинами 2 та З ст. 390 КК — яка відбуває обмеження (ч. 2) або позбавлення (ч. 3) волі на певний строк і отримала дозвіл на короткочасний виїзд за межі криміналь­но-виконавчої установи.


Стаття 391. Злісна непокора вимогам адміністрації виправної установи

Злісна непокора законним вимогам адміністрації виправної установи або інша протидія адміністрації у законному здійсненні її функцій особою, яка відбуває покарання у виді обмеження волі або у виді позбавлення волі, якщо ця особа за порушення вимог режиму відбування покарання була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу (одиночної каме­ри) або переводилась на більш суворий режим відбування покарання, —

карається позбавленням волі на строк до трьох років.


1. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він перешкоджає виконанню вироку, досягненню цілей покарання та порушує нормальну діяльність органів кримінально-виконавчої системи, які забезпечують вико­нання вироку суду та призначеного цим вироком покарання.

2. Потерпілими від злочину є представники адміністрації кримінально-виконавчої (виправної) установи, до яких належать службові особи виправ­них установ, які відповідно до статей 71 та 107¹³ ВТК мають право засто­совувати до засудженого передбачені законом (статті 67, 107" ВТК) заходи дисциплінарного стягнення. Непокора або протидія іншим особам, що не є представниками адміністрації (наприклад, особам, які здійснюють загально­освітнє та професійно-технічне навчання засуджених), тягне за собою лише дисциплінарну відповідальність (статті 67, 107" ВТК).

3. Склад злочину, передбаченого ст. 391 КК, є формальним, і його об'єктивна сторона виражається як у діях, так і в бездіяльності, що являють собою: а) злісну непокору законним вимогам адміністрації; б) іншу про­тидію адміністрації у законному здійсненні її функцій. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення одного із зазначених діянь. Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є місце вчинення злочину — кримінально-виконавча (виправна) установа, де відбувається обмеження (ст. 61 КК) або позбавлення (ст. 63 КК) волі.

4. Під злісною непокорою (бездіяльність) вимогам адміністрації слід ро­зуміти відкриту, демонстративну та виражену у зухвалій формі відмову за­судженого від виконання наполегливих, неодноразово висловлених закон­них вимог або розпоряджень представника адміністрації, який на підставі свого службового становища має право висувати такі вимоги та віддавати розпорядження, а засуджений зобов'язаний і має можливість їх виконати.

Така непокора може виявлятися: в неодноразовій відмові від роботи без поважних причин; невиконанні вимог про припинення порушень режиму відбування покарання або правил внутрішнього розпорядку; у демонстра­тивних та зухвалих заявах і обіцянках продовжувати допускати порушення тощо. Якщо представник адміністрації не звертався до засудженого з кон­кретними вимогами про припинення порушень, то вчинене засудженим діян­ня не може бути кваліфіковане за ст. 391 КК.

5. Інша протидія адміністрації в здійсненні її функцій (дія) виражається у вчиненні винним різних дій, спрямованих на перешкоджання нормальній роботі та навчанню засуджених, проведенню різних заходів відповідно до правил внутрішнього розпорядку (організація страйків та активна участь у них; зрив культурно-масових заходів та процесу навчання засуджених; не­одноразові порушення розпорядку дня; псування обладнання та інвентаря тощо). Якщо протидія адміністрації у здійсненні її функцій виражається у тероризуванні засуджених, нападі на адміністрацію або в створенні з цією метою організованої групи чи активній участі в ній, дії винного слід кваліфікувати лише за ст. 392 КК (див. коментар до цієї статті).

6. Злісна непокора або інша протидія вимогам адміністрації тягне за со­бою відповідальність за ст. 391 КК лише в тому випадку, якщо вона була вчинена протягом року після накладення на винного дисциплінарного стяг­нення у виді його переведення до приміщення камерного типу (одиночну камеру) або на більш суворий режим відбування покарання за допущене ним порушення вимог режиму відбування покарання (статті 47, 67, 107" ВТК). Вчинення непокори або протидії після закінчення року з дня відбування такого стягнення виключає відповідальність за ст. 391 КК, оскільки особа визнається такою, що не має стягнення.

7. Кримінальна відповідальність за ст. 391 КК можлива лише у випадках, коли вимоги представника адміністрації до засудженого мали законний ха­рактер, а порушення, допущені винним, не були малозначними. Тому відмо­ва виконати незаконні вимоги чи протидія таким розпорядженням виклю­чає відповідальність за ст. 391 КК. Вчинення засудженим малозначного про-ступка (наприклад, порушення форми одягу, запізнення до шикування) тяг­не за собою лише застосування заходів дисциплінарного стягнення (статті 67 та 107'' ВТК).

Якщо особу засуджено за ст. 391 КК за злісну непокору чи протидію адміністрації, яку вона вчинила під час незаконного обмеження або позбав­лення її волі, вирок підлягає скасуванню, а справа припиненню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК.

8. Із суб'єктивної сторони злочин може бути вчинений тільки з прямим умислом.

9. Суб'єкт злочину — спеціальний: особа, яка відбуває покарання у виді обмеження (ст. 61 КК) або позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) та за порушення вимог режиму була піддана протягом року стягненню у виді переведення до приміщення камерного типу або переводилася на більш су­ворий режим відбування покарання.


Стаття 392. Дії, що дезорганізують роботу виправних установ

Тероризування у виправних установах засуджених або напад на адміністрацію, а також організація з цією метою організованої групи або активна участь у такій групі, вчинені особами, які відбувають покарання у виді позбавлення волі чи у виді обмеження волі, —

караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років.


1. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він порушує нор­мальну діяльність органів та установ кримінально-виконавчої системи, пере­шкоджає досягненню цілей покарання, а також посягає на особисту безпеку та здоров'я як представників адміністрації кримінально-виконавчих установ, так і засуджених.

2. Потерпілими від злочину можуть бути дві категорії осіб: а) засуджені, які відбувають покарання у виді обмеження або позбавлення волі; б) пред­ставники адміністрації виправних установ.

Під засудженими у ст. 392 КК розуміються особи, які відбувають пока­рання у виді обмеження або позбавлення волі незалежно від їхньої по­ведінки (стали чи ні вони на шлях виправлення) у виправній установі.

До представників адміністрації належать як службові особи, наділені пра­вом застосовувати заходи заохочення та стягнення щодо засуджених (статті 71, 107¹³ ВТК), так і інші особи начальницького складу; військово­службовці, що несуть службу з охорони та нагляду; особи, які здійснюють у виправних установах медичне обслуговування, культурно-просвітну роботу, загальноосвітнє та професійно-технічне навчання; адміністративний та інже­нерно-технічний персонал цих установ. Напади, здійснені у виправних уста­новах на працівників правоохоронних органів чи суддів, а також інших осіб, діяльність яких хоч і пов'язана зі здійсненням правосуддя, але які не є пред­ставниками адміністрації (наприклад, адвокатів), слід кваліфікувати за стат­тями 342, 345, 348, 349, 377, 379, 398 та 400 КК.

3. З об'єктивної сторони злочин вчиняється лише шляхом активної по­ведінки — дії, яка виражається в одній з таких форм: а) тероризуванні засу­джених; б) нападі на адміністрацію; в) організації (створенні) організованої групи для тероризування засуджених або нападу на адміністрацію; г) ак­тивній участі у такій (організованій) групі.

Обов'язковою ознакою об'єктивної сторони є місце вчинення злочину — виправна установа, призначена для відбування (виконання) покарань у виді обмеження або позбавлення волі. Злочин визнається закінченим з моменту вчинення однієї із зазначених дій незалежно від того, чи спричинила вона які-небудь наслідки.

4. Під тероризуванням засуджених слід розуміти застосування до них фізичного насильства (побоїв, мордувань, катувань, тілесних ушкоджень) або погрози їх застосування (у тому числі погрози вбивством) з метою при­мусити засуджених відмовитися від сумлінного ставлення до праці, дотри­мання правил режиму та внутрішнього розпорядку або з метою підкорити їх своїм незаконним вимогам, змусити виконувати обов'язки, покладені на винного, а також вчинення таких дій з помсти за виконання громадських обов'язків зі зміцнення дисципліни та порядку у виправній установі чи глумі та знущанні над засудженими з метою їх залякування та перешкод­жання виконанню покарання.

Застосування фізичного насильства, погроз або знущань над засуджени­ми, насильницьке заволодіння їхнім майном на ґрунті особистих неприязних стосунків або з інших спонукань, що не мають на меті дезорганізацію робо­ти виправної установи, не може бути кваліфіковане за ст. 392 КК і має наслідком відповідальність за злочини проти особи чи власності.

5. Під нападом на адміністрацію слід розуміти вчинення насильницьких дій (незаконне позбавлення волі, заволодіння зброєю, завдання побоїв, застосу­вання мордувань, катувань, заподіяння тілесних ушкоджень), а також погро­зу застосування насильства (у тому числі погроза вбивством) щодо представ­ників адміністрації (хоча б одного з них) у зв'язку з їхньою службовою діяльністю. Такі дії також вчиняються або з метою протидії (перешкоджання) законній діяльності адміністрації, або з мотивів помсти за таку діяльність.

6. Погроза насильством може розглядатись як один із способів нападу ли­ше за умови, якщо є реальні підстави побоюватися негайного її приведення у виконання. Якщо погроза є обіцянкою застосувати насильство лише у майбутньому (наприклад, після звільнення від покарання), такі дії не мо­жуть кваліфікуватися за ст. 392 КК і за наявністю необхідних підстав можуть бути кваліфіковані за ст. 345 КК (див. коментар до ст. 345 КК).

7. Тероризування засуджених чи напад на адміністрацію, поєднані з неза­конним позбавленням волі, умисним завданням побоїв, застосуванням мор­дувань та катувань, заподіянням легких, середньої тяжкості та тяжких тілес­них ушкоджень, охоплюються ознаками ст. 392 КК і додаткової кваліфікації не потребують. Якщо тероризування або напад виразилися в умисному вбивстві потерпілого, дії винного слід кваліфікувати за статтями 115 та 392 КК. Якщо вчинення зазначених дій супроводжувалося захопленням за­ручників, без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 147 КК), вчинене охоплюється ознаками ст. 392 КК й додаткової кваліфікації не потребує. Захоплення за­ручників за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 147 КК) або передбаченого ст. 349 КК слід кваліфікувати за сукупністю із ст. 392 КК.

8. Під організацією (створенням) організованої групи слід розуміти ство­рення з метою тероризування засуджених або нападу на адміністрацію такої злочинної групи, яка відповідає ознакам ч. З ст. 28 КК. Діяльність організа­тора такої групи характеризується ознаками, передбаченими у ч. З ст. 27 КК (див. коментар до статей 27 та 28 КК).

9. Активна участь в організованій групі припускає такі дії учасника гру­пи, які охоплюються ознаками ч. З ст. 28 КК і можуть виражатися у схи­лянні окремих засуджених до тероризування інших засуджених або до на­паду на адміністрацію, підшукуванні необхідних засобів чи знарядь злочи­ну, безпосередньої участі у нападах та в інших подібних діях, спрямованих на реалізацію плану організованої групи. За статтею 392 КК карається не будь-яка, а лише активна участь в організованій групі.

10. Створення організованої групи та активна участь у ній визнаються закінченим злочином навіть у тому випадку, коли така група ще не вчинила намічених злочинних дій. У таких випадках відповідальності за стат­тею 392 КК підлягають організатори та активні учасники групи. Створення у виправній установі злочинної організації або озброєної банди слід кваліфікувати тільки за статтями 255 або 257 КК.

11. Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом та спеціальною метою. При створенні організованої групи та активній участі у ній метою є тероризування засуджених чи напад на адміністрацію, а в ціло­му мета злочину — дезорганізувати роботу виправної установи та перешко­дити здійсненню діяльності щодо виконання покарання.

12. Суб'єкт злочину — спеціальний: засуджений, який відбуває покаран­ня у виді обмеження волі (ст. 61 КК), позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) чи довічне позбавлення волі (ст. 64 КК). Якщо співучасником злочину є особа, яка не відбуває ці покарання, її дії слід кваліфікувати за відповідною частиною статей 27 та 392 КК.


Стаття 393. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти

1. Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти, вчинена особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту чи перебуває в попередньому ув'язненні, —

карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років.

2. Ті самі дії, якщо вони вчинені повторно або за попередньою змовою групою осіб, або способом, небезпечним для життя чи здоров'я інших осіб, або поєднані із заволодінням зброєю чи з її використанням, або із застосу­ванням насильства чи погрозою його застосування, або шляхом підкопу, а також з пошкодженням інженерно-технічних засобів охорони, —

караються позбавленням волі на строк від п'яти до восьми років.


1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він про­тидіє виконанню вироку або заходу процесуального примусу, реалізації цілей покарання, порушує нормальну діяльність органів кримінально-вико­навчої системи та посягає на особисту безпеку і здоров'я осіб, які забезпе­чують виконання покарання і заходів процесуального примусу.

2. Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 393 КК є формальним, і його об'єктивна сторона виражається у втечі, що здійснюється будь-яким спосо­бом (але тільки шляхом дій), і являє собою самовільне, тобто незаконне, тимчасове або постійне залишення місця позбавлення волі або тримання під вартою, вчинене особою, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, арешту або знаходиться в попередньому ув'язненні.

3. З об'єктивної сторони втеча характеризується низкою ознак:

1) вона може бути здійснена тільки під час відбування покарання у виді позбавлення волі (статті 63, 64 КК), арешту (ст. 60 КК) або у період три­мання особи під вартою (статті 155, 156, 156³, 343, 434 КПК) як запобіжно­го заходу;

2) втеча завжди пов'язана із залишенням особою лише певного місця — охоронюваної території виправної установи з виконання позбавлення волі (ст. 12 ВТК), арешту (статті 100 та 105 ВТК) або установи для попередньо­го ув'язнення (див. ст. 4 Закону України «Про попереднє ув'язнення» від ЗО червня 1993 р. (ВВР. - 1993. - № 35. - Ст. 360). При цьому втеча мо­же бути вчинена не тільки безпосередньо з цих установ, але і з-під конвою, коли підозрюваний, обвинувачений, підсудний або засуджений доставляють­ся до слідчо-судових органів; знаходиться під охороною в автомашині або потязі, кабінеті слідчого, залі суду; етапується до місця відбування покаран­ня; виконує роботи за межами території виправної установи тощо;

3) залишення зазначених установ при втечі завжди є самовільним, оскільки має незаконний характер і вчиняється або без дозволу певного, уповноваженого на це органу чи особи, або за відсутності законних підстав. Цією ознакою втеча відрізняється від злочину, передбаченого ч. З ст. 390 КК, при вчиненні якого засуджений одержує офіційний дозвіл на тимчасовий виїзд за межі виправної установи (див. коментар до ст. 390 КК);

4) втечею визнається не тільки постійне, але й тимчасове самовільне за­лишення відповідних місць, навіть якщо засуджений має на меті у майбут­ньому добровільно туди повернутися;

5) втеча може бути здійснена будь-яким способом: таємно чи відкрито;

з використанням підкупу, обману, підроблених документів; із застосуванням зброї, насильства або погрозою його застосування; з пошкодженням чи без пошкоджень інженерно-технічних засобів охорони тощо. Залежно від спосо­бу втечі дії винного можуть бути кваліфіковані за частинами 1 чи 2 ст. 393 КК або потребують додаткової кваліфікації.

6) відповідальність за втечу можлива лише за умови, якщо судовий акт про засудження особи до позбавлення волі, арешту або взяття її під варту набув законної сили і доведений до відома особи у встановленому законом порядку. Якщо втеча вчинена особою під час незаконного позбавлення її волі або тримання під вартою, то її дії не можуть бути кваліфіковані за ст. 393 КК. Особа не може бути засуджена за втечу з-під варти, доки судом не буде доведено її провину у вчиненні того злочину, за який було обрано такий запобіжний захід.

4. Втеча є злочином з формальним складом, який визнається закінченим з моменту незаконного залишення особою місця позбавлення волі, арешту або місця попереднього ув'язнення (перетинання винним меж установи та виходу з-під нагляду і контролю осіб, що його охороняють; отримання ним можливості за своїм розсудом змінювати місцезнаходження та безконтроль­но вступати в контакти з іншими особами).

5. Готуванням (ст. 14 КК) до втечі є вчинення різних дій, спрямованих на створення умов для втечі (виготовлення знарядь чи придбання зброї, за­лучення співучасників, розробка плану тощо). Незакінчений замах (ч. З ст. 15 КК) на втечу виражається у вчиненні різних дій, спрямованих на йо­го здійснення, але не доведених до кінця з причин, які не залежать від волі винного (підготовка підкопу, спроба пролому стіни або подолання огорожі, зламу запорів тощо). За наявністю так званої «помилки в об'єктивній сто­роні», можливий і закінчений замах (ч. 2 ст. 15 КК) на втечу (наприклад, коли винний зробив підкоп не в тому напрямку і пробрався по ньому, але не за, а в межах охоронюваної території).

6. За частиною 2 ст. 393 КК настає відповідальність за втечу, якщо вона вчинена: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) способом, небезпечним для життя чи здоров'я інших осіб; 4) із заволодінням зброєю чи з її використанням; 5) з насильством або погрозою його застосування; 6) шляхом підкопу; 7) з пошкодженням інженерно-технічних засобів охоро­ни. Для кваліфікації дій винного за ч. 2 ст. 393 КК досить наявності хоча б однієї із зазначених кваліфікуючих ознак втечі.

7. Втеча визнається повторною, якщо дії винного містять ознаки повтор­ності, зазначені в ч. 1 ст. 32 КК або в ст. 34 КК. Повторність є й у випад­ках, де один злочин був незакінчений, а інший закінчений; в одному з них особа брала участь як виконавець, а в іншому — як організатор, підбурювач чи пособник (див. коментар до статей 32 та 34 КК).

8. Втеча визнається вчиненою за попередньою змовою групою осіб, якщо така група відповідає ознакам цієї форми співучасті, зазначеним у ч. 2 ст. 28 КК. Створення такої групи для втечі є готуванням до злочину. Вчи­нення втечі організованою групою (ч. З ст. 28 КК) також кваліфікується за ч. 2 ст. 393 КК, а злочинною організацією (ч. 4 ст. 28 КК) або озброєною бан­дою — тільки за статтями 255 чи 257 КК. Якщо під час втечі організована група вчинила напад на адміністрацію виправної установи, то дії винних слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 393 та ст. 392 КК (див. коментар до статей 28, 255, 257 та 392 КК).

9. Втеча, вчинена способом, небезпечним для життя чи здоров'я інших осіб, має місце там, де винний усвідомлює, що застосовуваний ним спосіб втечі створює реальну небезпеку для життя або здоров'я хоча б однієї лю­дини (вибух, підпал, затоплення, отруєння їжі та води, використання дже­рел підвищеної небезпеки тощо). Якщо здійснення втечі у такий спосіб при­звело до спричинення шкоди життю чи здоров'ю особи, вчинене потребує додаткової кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисні злочини проти життя та здоров'я особи.

10. Заволодіння зброєю при втечі припускає протиправне вилучення у власника або законного володільця предметів, перелічених у ст. 263 КК, і вчиняється одним із способів, зазначених у ст. 262 КК (ВВСУ. —2002. — № 4. — С. 2—9 вкладки). Якщо заволодіння зброєю мало місце за наявністю кваліфікуючих ознак, зазначених у ч. 2 чи ч. З ст. 262 КК, дії винного слід кваліфікувати і за ч. 2 ст. 393 КК, і за частинами 2 або 3 ст. 262 КК. Дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 393 КК не тільки в тих випадках, ко­ли він незаконно заволодіває зброєю для її використання при втечі, а й ко­ли таке заволодіння має на меті використання зброї після вчинення втечі.

11. Використання зброї при втечі припускає її застосування для подо­лання такої протидії втечі, що передбачалося або в дійсності мало місце. При цьому використанням зброї визнається як фактичне застосування її вражаючих властивостей для заподіяння шкоди життю чи здоров'ю інших осіб (співробітникам охорони, іншим засудженим), так і погроза її застосуванням. Якщо винний використовує при втечі ту зброю, яку він сам попередньо незаконно виготовив, придбав, носив або зберігав, його дії слід кваліфікувати за ст. 263 та ч. 2 ст. 393 КК (ВВСУ. — 2002. — № 4. - С. 2-9 вкладки).

12. Втеча, поєднана з насильством або погрозою його застосування, при­пускає застосування фізичного або психічного насильства як способу подо­лання дійсних або передбачуваних дій, що перешкоджають втечі. Якщо на­сильство виразилося в погрозі (у тому числі вбивством), застосуванні по­боїв, заподіянні легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, дії вин­ного кваліфікуються лише за ч. 2 ст. 393 КК.

13. Якщо фізичне насильство застосовувалося щодо засуджених або інших осіб, які не є працівниками правоохоронних органів, та виразилося в умисно­му вбивстві або заподіянні тяжких тілесних ушкоджень за обтяжуючих об­ставин (ч. 2 ст. 121 КК), дії винного слід кваліфікувати не тільки за ч. 2 ст. 393 КК, але й за ст. 115 чи ч. 2 ст. 121 КК. Заподіяння за тих самих умов тяжких тілесних ушкоджень без обтяжуючих обставин (ч. 1 ст. 122 КК) охоплюється ознаками ч. 2 ст. 393 КК і додаткової кваліфікації не потребує. Втеча, поєднана із вчиненням злочину, передбаченого ч. З ст. 350 КК, кваліфікується за сукупністю — ч. З ст. 350 та ч. 2 ст. 393 КК.

14. Якщо насильство при втечі застосовувалося щодо працівників право­охоронних органів у зв'язку з їхньою службовою діяльністю і виразилося в за­маху на їхнє життя або умисному заподіянні їм тяжких тілесних ушкоджень, дії винного слід кваліфікувати не тільки за ч. 2 ст. 393, а й за ст. 348 КК або частинами 3 чи 4 ст. 345 КК. Втеча, поєднана з нападом на адміністрацію, та­кож утворює сукупність злочинів, передбачених ст. 392 КК та ч. 2 ст. 393 КК.

15. Втечу, поєднану із захопленням як заручника представника влади чи працівника правоохоронного органу, слід кваліфікувати за ст. 349 КК та ч. 2 ст. 393 КК. Втеча із захопленням у заручники іншої особи (ч. 1 ст. 147 КК) кваліфікується тільки за ч. 2 ст. 393 КК, а якщо захоплення такого заруч­ника вчинене за наявністю обставин, зазначених у ч. 2 ст. 147 КК, дії вин­ного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 147 та ч. 2 ст. 393 КК.

16. Втеча, вчинена шляхом підкопу, припускає, що особа використовува­ла для незаконного залишення охоронюваної території підземний хід (лаз), проритий нею таємно від адміністрації. Строки підготовки підкопу, засоби, які для цього використовувалися, його довжина тощо значення для квалі­фікації не мають.

17. Втеча, поєднана з пошкодженням інженерне-технічних засобів охорони вчиняється шляхом виведення з ладу або заподіяння майнової шкоди різним спеціальним спорудам, пристроям та приладам, які призначені для за­побігання й сповіщення про втечу або які перешкоджають її вчиненню. Як­що пошкодження інженерно-технічних засобів охорони вчинене способом або спричинило наслідки, зазначені у ч. 2 ст. 194 КК, дії винного слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 194 та ч. 2 ст. 393 КК.

18. Вчинення втечі шляхом підкупу службових осіб або з використанням підроблених документів слід кваліфікувати за статтями 369 або 358 та ч. 1 ст. 393 КК.

19. Суб'єктивна сторона втечі характеризується прямим умислом.

20. Суб'єкт втечі — спеціальний. Ним може бути: а) особа, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі або арешту, б) особа, яка знаходиться у попередньому ув'язненні (взята під варту) як запобіжний захід. Особи, до яких арешт застосовано як захід адміністративного стягнення (ст. 32 КпАП), а також особи, підозрювані у вчиненні злочину, щодо яких застосоване ко­роткочасне затримання в порядку статей 106, 106¹, 115 КПК, не є суб'єкта­ми злочину, передбаченого ст. 393 КК. Співучасниками втечі можуть бути будь-які інші особи. Дії службової особи, яка використовує своє службове становище для сприяння втечі, слід кваліфікувати за статтями 365, 27 та частинами 1 або 2 ст. 393 КК.