Geum.ru

Символ національної І державної величі

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
СИМВОЛ НАЦІОНАЛЬНОЇ І ДЕРЖАВНОЇ ВЕЛИЧІ

20 років тому (1992) Президія Верховної Ради України затвердила Державний гімн України «Ще не вмерла Україна».

Гімн — це пісня урочистого характеру, що є музичним символом певного народу і його держави. Слово "гімн" грецького походження. В античні часи ним називали величальні пісні на честь богів. У наш час гімни інколи створюються на честь міст, громад, підприємств тощо. Але все ж найголовніше значення цього слова — урочиста пісня, що офіційно є символом певного народу та держави.

Історія кожного державного гімну найтіснішим чином переплітається з життям народу, символом якого він є. Знати історію гімну своєї країни так само необхідно, як знати історію свого народу і своєї родини. Ставлення до гімну засвідчує ступінь відданості індивідуума національній ідеї, шану до тих, хто віддав своє житія за її утвердження. Гімни поважають та люблять настільки, наскільки поважають і люблять Батьківщину. Тому під час їхнього виконання люди, котрі люблять Батьківщину, встають у шанобливому мовчанні, кладучи руку на серце, тому в декого з них виступають на очах сльози.

Державний гімн лунає, як правило, в урочисті моменти духовної консолідації громади або в моменти представлення країни міжнародному співтовариству. Отже гімн — завжди урочистість, завжди свято. У ряді країн існує День Гімну, коли вшановується цей державний символ: згадуються обставини, при яких він створювався, його подальша історія, автори та найвизначніші виконавці. Віримо, що колись таке свято буде встановлено і в Україні.

Як відомо, гімн кожної держави є одним із головних її символів, однією з цеглинок, з яких складається держава. Він у словах і музиці розкриває зміст держави, її суть і устремління. Це фактично своєрідна програма, ідеологія та цілі нації. Це код держави, її візитна картка. Майже кожне суспільство через гімн намагається передати свої пріоритети в політиці.

Ретроспективний погляд у минуле дає змогу побачити, що в нашого народу було чимало патріотичних пісень, що якийсь час у тому чи іншому краї виконували роль гімну.

Першу музичну символіку нашого народу можна віднести до часів Київської Русі. Тоді роль державного гімну виконували бойові заклики та пісні, які створювали патріотичні настрої перед битвами. Відомо, наприклад, що перед боєм з татаро-монголами на річці Калка (1223) княжі дружини співали гімн "С нами Бог, розумійте язици". А 1410 року в битві під Ґрюнвальдом, де разом з польськими литовсько-руські війська завдали нищівного удару тевтонам, лунала молитва-звернення до Богородиці Діви, за характером наспіву і мовних зворотів глибоко вкорінена в давньоруську традицію.

Ближчими до жанру гімну були козацькі пісні. Вони звучали як присяга перед Богом і Землею, честю і сумлінням. Прикладом такої пісні є популярний козацький славень "Нумо, хлопці, до зброї!", в якому Україну уособлювали в образі чайки.

За часів Хмельниччини з'являється пісня "Гей, не дивуйте, славнії люди, що на Вкраїні повстало...", в якій етнічна земля має вже точну назву. У ній відверто йдеться про географію українського етносу: "Ой чи бач, Ляше, що по Случ наше, по Костяну могилу..."38. Добре відомі козацькі похідні пісні "За світ встали козаченьки", "Гей, не дивуйтесь, добрії люди", "Гей, на горі там женці жнуть" також мають прикмети закличних гімнів.

Галичина в другій половині XIX ст. стає своєрідним "українським Пьємонтом". Тут створюються організації, товариства, які сприяли відродженню національної свідомості, національної символіки. У травні 1848 р. у Львові створюється політичний орган національного представництва українського населення Галичини — Головна Руська Рада, яка затвердила український гімн, що народився у тому самому році. Це був твір отця Івана Гулашевича "Мир вам, браття". Іван Франко писав, що постала ця пісня девізом русинів, їхнім національним гімном на довгі роки. На звання гімну претендувала й інша пісня І. Гулашевича — "Щасти нам, Боже", а також твори інших авторів, зокрема І. Франка, Ю. Добриловського. Закарпатські русини заявляли про свою етнічну приналежність у гімні "Я русин єсьм і буду". Автором цього твору був закарпатський український педагог, письменник і громадський діяч Олександр Духнович. Скорочений варіант його вірша "Вручаніє" і став піснею-гімном.

Загальноукраїнського характеру набула пісня на слова Т. Шевченка "Заповіт". У 1868 р., до відзначення роковин Т. Шевченка, на замовлення громади м. Львова Микола Лисенко поклав слова поета на музику. Свій варіант музики до "Заповіту" написав і галицький композитор М. Вербицький, проте художній рівень його композиції був нижчим. З того часу поширюється традиція слухати спів "Заповіту" стоячи.

У 1870 р. з'явилася нова, цілком оригінальна мелодія "Заповіту" полтавського вчителя музики Г. Гладкого, яка набула широкої популярності. Твір сподобався М. Лисенкові, який згодом зробив його незначну редакцію. Відтоді "Заповіт" став важливим духовним надбанням українського народу.

Революційним пафосом просякнутий "Гімн" ("Вічний революціонер") І. Франка, у якому йдеться про поступ, щастя, волю. Спробу покласти на музику цей твір зробив композитор С. Людкевич, написавши музику для хору з оркестром. Пізніше, у 1905 р., свій варіант музики зробив М. Лисенко. Його гімн "Вічний революціонер" називають вінцем хорової творчості композитора.

Гімном національно свідомої інтелігенції, молоді Західної України став інший вірш І. Франка — "Не пора...". На твір наклали заборону царська цензура, польсько-шляхетська, румунсько-боярська влади. Більше півстоліття він не з'являвся і в українських радянських виданнях. Вірш підносив почуття національної свідомості, людської гідності українців, відігравав помітну роль в історії національно-визвольної боротьби в Україні кінця XIX — початку XX ст. Мелодію на цей вірш опрацьовували різні композитори. Дуже популярною була музика Д. Січинського. Своє музичне оформлення зробив український історик і композитор М. Аркас.

У цей час гімни народжувалися і в емігрантському середовищі. Так, уродженець Львівщини В. Щурат написав твір "За тебе, Україно", покладений на музику С. Людкевичем. Окремо серед пісень-гімнів стоїть ораторія "Нова Січ" (слова Ю. Федьковича, музика О. Нижанківського), де Січ є символом квітучої України, народ якої знає всю правду про свою історію і тому твердо стоїть на землі.

Українська культура багата на традиції творення духовних пісень і гімнів. Серед них, зокрема, хорал на слова О. Кониського і музику М. Лисенка "Боже Великий Єдиний". Ця пісня була популярною й шанованою серед українців Галичини, Буковини, Закарпаття, Канади, США, Австралії. Патріотична за змістом, з величною музикою, вона виконувалася під час урочистостей з нагоди національних свят, на церковних торжествах і набула характеру гімну. Сьогодні вона посідає чільне місце в музичній спадщині України. Цією духовною піснею 5 грудня 1991 р. відкрилося урочисте засідання Верховної Ради України, присвячене підсумкам Всеукраїнського референдуму та виборів Президента нашої держави.

Отже, у XIX ст. поетичні твори і музику духовного змісту, які тією чи іншою мірою наближалися до жанру пісень-гімнів, написали Т. Шевченко, Ю. Федькович, С. Воробкевич, І. Франко, М. Лисенко, М. Леонтович, К. Стеценко, Д. Січинський, С. Людкевич та інші автори.

У XX столітті подібні пісні виникали і широко побутували в середовищі Українських січових стрільців. Так, своєрідними військовими гімнами стали перефразована поетом С. Чарнецьким давня козацька пісня "Ой, у лузі червона калина", а також "За рідний край" (слова Р. Купчинського, музика М. Гайворонського), марш "За Україну, за її волю" (автор слів М. Вороний, композитор Я. Ярославенко) та інші.

У 1929 р. у Празі був написаний О. Бабієм партійний гімн Організації українських націоналістів "Зродились ми великої години".

Таким чином, короткий екскурс в історію українського національного піснетворення дає можливість побачити, що в різних конкретних умовах різні пісні набували пафосного звучання і претендували на роль національного гімну. Далеко не повний перелік творів з родоводу українських пісень-гімнів дає підстави стверджувати, що традиція творення гімнів в українській культурі неперервна, має глибокі корені: за конкретних історичних умов різні пісні (духовного чи світського змісту) претендували на роль національних державних гімнів.

Осібно в ряду пісень-гімнів, що народилися в українському товаристві, став гімн "Ще не вмерла Україна". Це перший український національний гімн, який став державним. Яка ж історія його виникнення? Яким чином ця пісня спромоглася полонити серця мільйонів українців?

Історичне тло виникнення гімну було складним і суперечливим. Друга половина XIX — початок XX ст. — період, коли закладався наріжний камінь політичної структури українського суспільства, кристалізувалися і консолідувалися суспільні течії та рухи. Переважна більшість української території, на якій проживало 80% усіх українців, продовжувала перебувати в складі Російської імперії. Українська інтелігенція виступала як за національний розвиток, так і за соціальну справедливість. Не завжди вона знаходила розуміння в широких масах апатичного селянства. Це був період піднесення національно-визвольного руху слов'янських народів. Виникали нові прогресивні видання ("Основа", "Мета", "Вечорниці" та ін.), відкривалися українські недільні школи, з'являлися нові товариства, наприклад, "Київська громада", навколо якої гуртувалися представники передової національної інтелігенції: В. Антонович, Т. Рильський, М. Драгоманов, П. Чубинський. У Галичині міцнів народовський табір, у якому поширювалися ідеї духовного єднання двох частин України. Зростали почуття історичної та культурної спорідненості слов'янських народів. Найкращі зразки української літератури, мистецтва, музичної творчості дають підставу вести мову про цей період як про класичну добу, коли риси національного характеру знайшли своє цілковите втілення в творчості українців.

У середовищі "Київської громади" виникла ідея створити високопатріотичний вірш, який би став національним гімном. Спочатку народився вірш "Ще не вмерла Україна" — вияв протесту проти політики царату, для якого не існувало України і який, здавалося, зруйнував її разом із Запорозькою Січчю, назавжди витолочив зі свідомості народу. А вона жила в пам'яті козацьких нащадків, у піснях народних, у безсмертній поезії Шевченка та продовжувачів його святої справи. Жила в патріотичній діяльності, окриленій мужнім словом Кобзаря, сучасників київської "Старої громади", зокрема в серці Павла Чубинського (1839— 1884) — вірного сина України, поета, ученого-народознавця. Саме він у 1862 р. створив патріотичний вірш "Ще не вмерла Україна", якому судилося стати українським національним гімном і який спочатку поширювався як патріотична підпільна пісня серед української студентської молоді Києва. На той час інші слов'янські народи вже мали свої гімни: поляки ("Єще Польська нє згінела"), словаки ("Гей, словаці"), серби ("Боже, правде...").

Безсумнівно, вірш П. Чубинського виник під впливом національно-визвольних рухів слов'янських народів, їхніх ідей щодо духовного єднання. Він побачив світ 1863 р. у Галичині під іменем... Т. Шевченка. Коли ж стало відомо, хто справжній автор крамольного вірша, П. Чубинського заслали в Архангельську губернію. "Ні постійні переслідування уряду, ні заслання... не змогли охолодити його відданості Україні", — писала згодом про П. Чубинського визначна діячка національно-культурного руху в Україні Софія Русова.

З'явившись уперше друком у львівському журналі "Мета" (1863), вірш "Ще не вмерла Україна" в середині 1860-х рр. був покладений на музику талановитим композитором, одним з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні Михайлом Вербицьким (1815— 1870). Зберігся автограф першої редакції музики до "Ще не вмерла Україна" — солоспів у супроводі гітари (відділ рукописів Львівської національної наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України). На першій сторінці рукопису рукою композитора В. Матюка написано: "Манускрипт Михайла Вербицького...". Слова до музики повністю збігаються з текстом, опублікованим у "Меті".

Озвучений вірш почав поширюватися як патріотична пісня-гімн по всіх західноукраїнських землях і місцях поселення українців поза рідною землею (Канада, США, Аргентина та інші країни), нелегально почав проникати в Наддніпрянську Україну. Він став символом духовного відродження України, єдності двох частин розмежованої політичними кордонами української землі.

Нове життя гімну почалося з часу утворення Незалежної Української Народної Республіки в січні 1918 року. Слова і музика пісні друкувались у багатьох виданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні українською та в перекладах англійською, німецькою та іншими мовами. Його виконували різні хорові колективи і духові оркестри з нагоди державних свят — відкриття університетів у Києві (1918) та Кам'янці-Подільському (1918), з нагоди врочистих зустрічей іноземних послів і делегацій, його понесла у світ славетна хорова капела Олександра Кошиця.

Упродовж багатьох років пісня "Ще не вмерла Україна" виконувала функцію національного гімну "де факто". Державне затвердження отримала лише 15 березня 1939 року — як офіційний гімн Карпатської України. Цим актом було підтверджено зв'язок традицій державності України. На жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго. Після її розгрому шовіністичний угорський уряд заборонив виконання гімну "Ще не вмерла Україна". Так само понад сімдесят років він заборонявся і в Радянській Україні, в якій з 1 січня 1950 р. офіційним гімном затверджено вірш "Живи, Україно...", музику до якого написав авторський колектив під керівництвом А. Лебединця, текст П. Тичини і М. Бажана.

16 липня 1990 р. Верховна Рада Української РСР XII скликання ухвалила "Декларацію про державний суверенітет України", але питання символіки залишилось відкритим. 8 червня 1991 р. у Києві відбулась Всеукраїнська наукова конференція "Історичні традиції української національної символіки". В її роботі взяли участь дослідники української символіки С. Білокінь, Ю. Бадзьо, О. Гісцова, К. Гломозда, А. Гречило, Я. Дашкевич, І. Драч, М. Жулинський, В. Сергійчук, В. Якимович, Ф. Погребенник та ін. Конференція розробила рекомендації щодо використання тризуба, синьо-жовтого прапора і гімну "Ще не вмерла Україна" як національних символів українського народу.

24 серпня 1991 р. Верховна Рада України ухвалила Акт про державну незалежність України. А 15 січня 1992 р. вийшов історичний Указ Президії Верховної Ради України "Про державний гімн України". Президія ВР України постановила: 1. Затвердити музичну редакцію Державного гімну України, автором якої є М. Вербицький. 1996-го це закріпили в Конституції. 2. Затвердити повсюдне виконання Державного гімну України, затвердженого цим Указом з 16 січня 1992 року. 3. Визнати таким, що втратив чинність Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 22 березня 1978 р. "Про Державний гімн Української РСР".

У березні 2003 р. ВР України схвалила текст Гімну, в основу якого покладено вірш П. Чубинського "Ще не вмерла України і слава, і воля" (перший куплет і приспів). Ось він, затверджений текст вистражданого Державного гімну України, її новітньої історії:


"Ще не вмерла України і слава, і воля,

Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля.

Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду".


Кримінальний кодекс України, прийнятий 5 квітня 2001 р., у ст. 338 передбачає санкції та кримінальну відповідальність за публічне зневажливе ставлення до Державного Прапора, Герба та Гімну України.

Сьогодні відродилися, воскресли українські національні символи, все це с свідченням культурного і духовного відродження нації. В Основному законі України закріплено — тризуб, синьо-жовтий прапор і гімн — атрибути української державності. Відтепер українці остаточно визначились як окремий, великий повноцінний етнос, що має власну історію, культуру, державу. Держава, за Конституцією України, сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традиції і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Останнім часом дедалі частіше звучать слова про недосконалість і навіть шкідливість нашого державного гімну для іміджу України. Безумовно, з часу свого виникнення текст зазнав багатьох змін, але незмінним залишився його основний патріотично-визвольний сенс. Він живе й буде жити — як свідок і учасник боротьби за суверенну Україну, бо є частиною героїчної і трагічної долі нашого народу, невід'ємною сторінкою його історії. Нова суверенна держава Україна в майбутньому, очевидно, затвердить новий гімн, який відображатиме долю її народу в нові часи. Але водночас українці завжди пам'ятатимуть патріотично-національний мученицько-страдницький хорал "Ще не вмерла Україна", створений діячами культури Наддніпрянщини і Галичини, який понад століття окрилював національно-духовні поривання народу до своєї суверенності.


Джерело: Календар знаменних і пам'ятних дат. – 2012. - № 1. – С. 44-51.