Державний Прапор України, Держаний Герб України І Державний Гімн України, опис І порядок використання яких вста­новлюється закон

Вид материала

Закон

Содержание Стаття 381. Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист 2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть особи, взятої під захист, або інші тяжкі наслідки, — 1. Суспільна небезпечність 3. Об'єктивна сторона 5. Суб'єктивна сторона 1. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх в 3. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського су­ду з прав людини — 1. Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину — 1. Суспільна небезпечність 7. Суб'єктивна сторона Стаття 384. Завідомо неправдиве показання 1. Суспільна небезпечність 9. Суб'єктивна сторона

Подобный материал:

• Державний Герб України, Державний Прапор України, Державний Гімн України; Конституція, 107.5kb.
• Козацька демократична конституція, 466.79kb.
• Скарби, повернуті народу України”, 266.05kb.
• Про Порядок нормативної грошової оцінки земель несільськогосподарського призначення, 620.98kb.
• Свято до Дня соборності України ( Злука), 73.72kb.
• Звучить Державний Гімн України. Ведучий. Життя іде. Дорослішають діти, сивіють матері, 53.82kb.
• Символ національної І державної величі, 384.5kb.
• Стаття 20 Конституції України, 422.88kb.
• Державний Герб України затверджено постановою Кабінету Міністрів України № від 200, 1866.91kb.
• Державний комітет україни по земельних ресурсах міністерство сільського господарства, 589.46kb.

Стаття 381. Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист

1. Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці заходи, особою, яка їх здійснює, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з й" службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили шкоду здоров'ю особи, взятої під за­хист, —

карається штрафом від ста до трьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або обмеженням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, якщо вони спричинили смерть особи, взятої під захист, або інші тяжкі наслідки, —

караються арештом на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на той самий строк.


1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пере­шкоджає збереженню в таємниці інформації, яка забезпечує виявлення, роз­криття, припинення, розслідування злочинів та судочинство у кримінальних справах, а також ставить під загрозу життя, здоров'я, майно й особисту без­пеку осіб, діяльність яких пов'язана із здійсненням правосуддя.

2. Предметом злочину є відомості про заходи безпеки щодо осіб, взятих під захист. Ці відомості можуть містити інформацію про осіб, взятих під за­хист, або тих, які здійснюють такий захист, про їх місцезнаходження, марш­рути пересувань, види та характер заходів, що застосовуються, строки, способи, місце і час їх здійснення тощо. Зазначені відомості не можуть бути розголошені, оскільки закон передбачає конфіденційність даних про осіб, взятих під захист (ст. 10 Закону про державний захист), а відомості про цих осіб та заходи безпеки відносить до інформації з обмеженим доступом (ч. 2 ст. 52³ КПК).

Потерпілою від злочину визнається особа, яка взята під захист, тобто осо­ба, щодо якої прийняте рішення та здійснюються спеціальні заходи безпеки (див. п. З коментарю до ст. 380 КК).

3. Об'єктивна сторона злочину включає: а) діяння — розголошення відо­мостей про заходи безпеки; б) наслідки цього діяння — шкода здоров'ю осо­би, взятої під захист (ч. 1 ст. 381 КК), її смерть або інші тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 381 КК); в) причинний зв'язок між розголошенням відомостей та наслідками такого розголошення.

Під розголошенням відомостей про заходи безпеки слід розуміти дії, внаслідок яких вони стають надбанням хоча б однієї особи, яка не має пра­ва на ознайомлення з ними. Обсяг інформації, форми і способи її доведен­ня до відома сторонніх (неправомочних) осіб на кваліфікацію не впливають: довірча розмова, усна доповідь, виступ у засобах масової інформації, пере­писування, демонстрація документів тощо. Розголошення відомостей припу­скає доведення їх до відома і фактичне ознайомлення з ними хоча б однієї сторонньої особи. Злочин може бути вчинений тільки шляхом дії, і ознаки розголошення відсутні, якщо інформація не доводиться до відома і не стає в дійсності, а лише могла стати надбанням третіх осіб внаслідок бездіяль­ності особи (наприклад, у випадках порушення правил зберігання доку­ментів чи їх втрати внаслідок невиконання особою покладених на неї обов'язків). За певних умов (наприклад, якщо внаслідок втрати документів довелося змінити характер заходів захисту, що призвело до значних ма­теріальних витрат) вчинене в таких випадках може містити ознаки злочину, передбаченого ст. 367 КК.

4. Наслідком розголошення відомостей про заходи безпеки є заподіяння шкоди здоров'ю особи, взятої під захист (ч. 1 ст. 381 КК), настання її смерті або спричинення інших тяжких наслідків (ч. 2 ст. 381 КК).

Під заподіянням шкоди здоров'ю слід розуміти завдання потерпілому по­боїв, легких чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень, а під тяжкими наслідками — настання смерті, заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, зни­щення або пошкодження майна, яке спричинило значні матеріальні збитки, загибель близьких, викрадення чи захоплення в заручники як тієї особи, яка , взята під захист, так і її близьких тощо. При цьому не має значення, умис­но чи з необережності спричиняються ці наслідки особі, яка взята під за­хист. Головне, щоб вони були обумовлені саме розголошенням відомостей про заходи безпеки.

Злочин визнається закінченим лише з моменту настання зазначених наслідків, а розголошення відомостей, що не спричинило таких наслідків, тягне за собою дисциплінарну або адміністративну відповідальність (ст. 185" КпАП).

5. Суб'єктивна сторона злочину щодо самого розголошення (доведення до відома) інформації характеризується умисною (наприклад, розголошення з бажання показати свою поінформованість) чи необережною (наприклад, розголошення в присутності товаришів по службі, які, за помилковою дум­кою винного, мають право на ознайомлення з інформацією) формою вини. Щодо наслідків вина може бути тільки необережною. За наявністю прямо­го чи непрямого умислу до наслідків розголошення дії винної службової особи містять ознаки складу більш тяжкого злочину, передбаченого ст. 364 КК. Якщо розголошення відомостей про заходи безпеки відбувається з метою сприяння злочину, який вчиняється щодо особи, взятої під захист, дії службової особи містять також ознаки співучасті у відповідному злочині проти життя чи здоров'я.

6. Суб'єкт злочину — спеціальний. До числа таких суб'єктів закон насам­перед відносить три категорії службових осіб: а) особу, яка прийняла рішен­ня про застосування заходів безпеки; б) особу, яка здійснювала (застосову­вала) ці заходи (див. п. 7 коментарю до ст. 380 КК); в) особу, якій рішення про застосування заходів безпеки стало відоме у зв'язку з її службовим ста­новищем. До суб'єктів закон відносить також і особу, яку було взято під за­хист.

До осіб, яким про заходи безпеки стало відомо у зв'язку з їхнім службо­вим становищем, належать службові особи підприємств, установ та ор­ганізацій, які за родом своєї діяльності надають офіційне сприяння органам, що приймають рішення про заходи безпеки або здійснюють їх, чи службові особи, які сприяють саме тим особам, що взяті під захист (наприклад, нада­ють технічні засоби захисту, замінюють документи чи здійснюють пересе­лення осіб, взятих під захист, тощо). Зазначені особи зобов'язані зберігати в таємниці довірені їм відомості внаслідок свого службового обов'язку. Інші особи (як службові, так і приватні), які розголошують відомості про заходи безпеки, що стали їм відомі неофіційним шляхом (наприклад, з розмов і чу­ток), не можуть нести відповідальність за ст. 381 КК.

Особа, взята під захист, може бути суб'єктом злочину за наявністю двох умов: а) по-перше, вона повинна бути попереджена про відповідальність і дати письмове зобов'язання (підписку) про нерозголошення відомостей про заходи захисту. У противному разі правового обов'язку зберігати їх у таємниці, а отже, і нести відповідальність за їх розголошення у неї не вини­кає; б) по-друге, така відповідальність можлива лише у випадку, коли шко­да здоров'ю або інші тяжкі наслідки були заподіяні іншим особам, також взя­тим під захист, а не тій особі, яка сама взята під захист і розголосила відо­мості про прийняті щодо неї заходи безпеки. Якщо шкода була заподіяна тільки особі, яка була взята під захист і сама розголосила відомості про за­ходи безпеки, то її відповідальність за ст. 381 КК виключається.


Стаття 382. Невиконання судового рішення

1. Умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх вико­нанню —

карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за зло­чин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи гро­мадським інтересам або інтересам юридичних осіб, —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського су­ду з прав людини —

карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.


1. Відповідно до Конституції України (ч. 5 ст. 124 та п. 9 ч. З ст. 129) од­ним із основних принципів судочинства є обов'язковість рішень суду, тому судові акти (рішення, вироки, ухвали, постанови) є обов'язковими до вико­нання на всій території України. Недотримання цього принципу порушує нормальну діяльність органів правосуддя, перешкоджає виконанню судових актів і тягне за собою відповідальність за злочин, передбачений ст. 382 КК, який є спеціальним видом службового зловживання, тому статті 364 та 382 КК співвідносяться між собою як загальна та спеціальна норми (див. п. З коментарю до Розділу XVII КК).

2. Предметом злочину є судовий акт органів правосуддя (рішення, вирок, ухвала, постанова), який набрав законної сили і який постановляється:

а) з будь-якої категорії судових справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних); б) будь-яким судом (господарським, за­гальної юрисдикції, спеціалізованим); в) будь-якою судовою інстанцією (першою, апеляційною, касаційною).

3. Склад злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, є формальним, а його об'єктивна сторона вичерпується діянням, з моменту вчинення якого зло­чин визнається закінченим і яке полягає: а) або в невиконанні судового ак­та, б) або в перешкоджанні його виконанню. З моменту невиконання судо­вого акта злочин набуває триваючого характеру.

Невиконання судового акта є бездіяльністю, яка означає незастосування службовою особою передбачених законом і цим судовим актом заходів, не­обхідних для його виконання, за умови, якщо на цю службову особу покла­дено обов'язок і вона має реальну можливість виконати цей судовий акт. Форми (способи) невиконання судового акта можуть бути різними: пряма і відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі (наказ, розпорядження, повідомлення) небажання його виконати. Не­виконання може мати і характер ухилення, коли службова особа відкрито не відмовляється від виконання судового акта, однак вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання (умисно не розпечатує пошту, не приймає судового виконавця, направляє документ не за адресою тощо).

Перешкоджання виконанню судового акта виявляється в активній по­ведінці особи (дії) і становить протидію реалізації вимог, що містяться в цьому акті, вчинювану шляхом використання службового становища з метою недопущення його виконання (заборона підлеглим виконувати судовий акт, підкуп або обман судового виконавця, погрози або насильство щодо нього тощо). Якщо перешкоджання виконанню судового акта пов'язане із вчиненням інших злочинів (наприклад, даванням хабара, спричиненням шкоди здоров'ю), дії службової особи кваліфікуються за сукупністю зло­чинів.

4. За частиною 2 ст. 382 КК відповідальність настає, якщо злочин: а) вчи­няється службовою особою, яка посідає відповідальне або особливо відповідальне становище (див. п. 2 примітки до ст. 368 КК); б) вчиняється особою, раніше судимою (рецидив) за злочин, передбачений ст. 382 КК (див. коментар до ст. 34 КК); в) заподіює істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інте­ресам юридичних осіб (див. пункти 3 та 4 примітки до ст. 364 КК та пунк­ти 7—11 коментарю до Розділу XVII КК).

5. У частині 3 ст. 382 КК встановлена відповідальність за невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини. Відповідальність за це діяння обумовлена тим, що Законом України від 17 липня 1997 р. ратифікована «Конвенція про захист прав і основних сво­бод людини» 1950 р. та Протокол № 11 до цієї Конвенції. У розділі II цьо­го Протоколу закріплений статус Європейського суду з прав людини та за­значено (ст. 46), що Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення Суду у будь-якій справі, в якій вони є сторонами (Міжнародні договори України про правову допомогу: Офіційне видання. — Ужгород. — 2000. — С. 199—234). На обов'язковість виконання рішень Євро­пейського Суду з прав людини вказується і в п. 13' ст. З Закону України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р. (ВВР. — 1999. — № 24. - Ст. 227).

6. Суб'єктивна сторона злочину за умови, якщо він не тягне наслідків (ч. 1 ст. 382 КК) — тільки прямий умисел. Психічне ставлення до наслідків, зазначених у ч. 2 ст. 382 КК, може бути виражене як в умисній, так і в не­обережній формі вини. Мотиви злочину можуть бути різними і на кваліфікацію не впливають. В цілому злочин вважається умисним.

7. Суб'єкт злочину спеціальний: ним може бути будь-яка службова особа, яка внаслідок свого службового становища зобов'язана та має реальну мож­ливість виконати відповідний судовий акт. Невиконання судового акта іншими особами тягне за собою відповідальність за іншими статтями КК (наприклад, статті 164, 165, 389, 390, 393, 394). Невиконання судового акта службовою особою може містити й ознаки спеціальних складів злочинів, пе­редбачених статтями 172, 173 та 175 КК (див. коментар до цих статей). За певних умов можлива сукупність цих діянь та злочину, передбаченого ст. 382 КК.


Стаття 383. Завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину

1. Завідомо неправдиве повідомлення суду, прокурору, слідчому або органу дізнання про вчинення злочину —

карається виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до двох років.

2. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням особи в тяжкому чи особли­во тяжкому злочині або із штучним створенням доказів обвинувачення, а також вчинені з корисливих мотивів, —

караються обмеженням волі на строк від двох до п'яти років або позбавленням волі на той самий строк.


1. Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що він перешкоджає нормальній діяльності органів досудового слідства і суду, істотно ускладнює одержання ними достовірних доказів та істинних висновків при виконанні діяльності, пов'язаної із здійсненням правосуддя.

2. Склад злочину, передбаченого в ст. 383 КК, є формальним, його об'єктивна сторона вичерпується дією, яка становить неправдиве, тобто та­ке, що не відповідає дійсності, повідомлення про вчинення злочину, яке на­правлене суду, прокурору, слідчому або органу дізнання.

Повідомлення про злочин має бути неправдивим, тобто не відповідати дійсності чи в повному обсязі, чи хоча б частково. Неправдиві відомості можуть стосуватися події злочину, особи, що нібито його вчинила; мо­жуть бути пов'язані з обвинуваченням у злочині, який дійсно мав місце, але був вчинений не тією особою, яка обвинувачується; можуть полягати в неправдивому обвинуваченні особи у більш тяжкому злочині тощо. Ці відомості можуть стосуватися й окремих обставин вчинення злочину (місця, часу, застосованих засобів тощо). Однак неправдивість повідо­млення стосується лише фактичних обставин, а не їх юридичної оцінки. Якщо особа повідомляє дійсні відомості, але помиляється щодо їх юри­дичної оцінки (кваліфікації), то ознаки злочину, передбаченого ст. 383 КК, відсутні.

Не може бути кваліфіковане за ст. 383 КК і так зване «самообмовляння», коли особа удавано обвинувачує саму себе у вчиненні злочину, оскільки навіть після порушення кримінальної справи давання підозрюваним чи об­винувачуваним завідомо неправдивих показань, у тому числі самообмовлян-ня, не тягне за собою відповідальності.

3. Змістом повідомлення мають бути відомості про вчинення злочину, а не адміністративного чи дисциплінарного проступку. При цьому неправдиве повідомлення про злочин може бути пов'язане з обвинуваченням як у закінченому, так і в незакінченому злочині.

4. Повідомлення може бути здійснене у будь-якій формі (усно, письмово, по телефону, від власного імені, анонімно чи від імені іншої особи) і має бу­ти направлене тільки органам (службовим особам), що наділені за законом правом на порушення кримінальної справи. Тому повідомлення про злочин, надане іншим органам чи особам, не утворює складу злочину, передбаченого ст. 383 КК, оскільки в цьому випадку не заподіюється шкода інтересам правосуддя.

5. Злочин визнається закінченим з моменту надходження неправдивого повідомлення про злочин до суду, прокурора, слідчого чи органу дізнання, незалежно від того, порушена кримінальна справа чи ні.

6. За частиною 2 ст. 383 КК діяння кваліфікується у випадках, якщо во­но: а) пов'язане з обвинуваченням особи у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині (див. коментар до ст. 12 КК);

б) пов'язане із штучним створенням доказів обвинувачення (підроблення речових доказів та документів, лжесвідчення тощо); в) вчинене з корисли­вих мотивів, тобто з прагнення одержати майнову вигоду чи позбутися пев­них матеріальних витрат.

7. Суб'єктивна сторона злочину характеризується тільки прямим умис­лом, оскільки вказівка закону на завідомо неправдивий характер повідо­млення припускає достовірне знання винним того, що ним повідомляють­ся відомості, які не відповідають дійсності. Помилкова думка особи про ха­рактер відомостей, які нею повідомляються (тобто її впевненість у тому, що відомості відповідають дійсності), виключає відповідальність за ст. 383 КК.

8. Суб'єктом злочину може бути будь-яка особа, що досягла 16-річного віку. Якщо завідомо неправдиве повідомлення направляє службова особа, яка використовує для цього своє службове становище, її дії слід кваліфіку­вати за ст. 364 КК. Якщо злочин, передбачений ст. 383 КК, одночасно містить ознаки діяння, передбаченого ст. 259 КК, то вчинене заподіює шко­ду не тільки інтересам правосуддя, а й громадській безпеці, тому в цьому випадку дії винного слід кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбаче­них у статтях 259 та 383 КК (див. коментар до ст. 259 КК).


Стаття 384. Завідомо неправдиве показання

1. Завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта під час провадження дізнання, досудово-го слідства або проведення розслідування тимчасовою слідчою чи тимча­совою спеціальною комісією Верховної Ради України або в суді, а також завідомо неправильний переклад, зроблений перекладачем у таких самих випадках, —

караються виправними роботами на строк до двох років або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до двох років.

2. Ті самі дії, поєднані з обвинуваченням у тяжкому чи особливо тяж­кому злочині, або зі штучним створенням доказів обвинувачення чи захи­сту, а також вчинені з корисливих мотивів, —

караються виправними роботами на строк до двох років або обмежен­ням волі на строк до п'яти років, або позбавленням волі на строк від двох до п'яти років.


1. Суспільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він пору­шує нормальну діяльність органів дізнання, досудового слідства і суду щодо виявлення та дослідження фактів і обставин, які мають значення для

об'єктивного, повного та всебічного розслідування і розгляду кримінальних та цивільних справ, перешкоджає встановленню істини та постановленню правосудного судового акта.

2. Склад злочину, передбаченого ст. 384 КК, є формальним, його об'єктивна сторона може бути виражена в одній з таких дій: а) неправди­вих показаннях свідка чи потерпілого; б) неправдивому висновку експерта; в) неправильному перекладі, зробленому перекладачем. Кожна з цих дій утворює закінчений злочин.

3. Відповідальність за ст. 384 КК настає, якщо показання, висновок чи пе­реклад є неправдивими, тобто повністю або частково не відповідають дійсності.

Неправдиві показання свідка (лжесвідчення) чи потерпілого полягають у повідомленні недостовірних відомостей про факти та обставини, що мають значення для вирішення кримінальної чи цивільної справи.

Висновок експерта є неправдивим, якщо у ньому невірно викладений хід дослідження, зроблені завідомо неправильні висновки, перекручені певні факти та обставини.

Неправдивий переклад означає неправильну передачу тих показань, доку­ментів або інших матеріалів (наприклад, жестів і міміки глухонімих), що підлягають перекладу.

4. Злочин може бути вчинений тільки шляхом активної поведінки — дії, оскільки для його об'єктивної сторони необхідно, щоб свідок чи по­терпілий — у своїх показаннях, експерт — у висновку, а перекладач — у пе­рекладі діяли певним чином — повідомляли які-небудь неправдиві відомості, що стосуються тих чи інших обставин справи. Невчинення таких дій (не­повідомлення відомостей), яке виражається в повному чи частковому замов­чуванні яких-небудь фактів та обставин у показаннях, експертному висновку чи перекладі, не може кваліфікуватися за ст. 384 КК, оскільки є бездіяльністю і однією з форм відмови від давання показань, відповідальність за яку настає за ч. 1 ст. 385 КК (див. пункти 4 та 5 коментарю до ст. 385 КК).

5. Злочин визнається закінченим при вчиненні хоча б однієї з дій, зазна­чених у ст. 364 КК, а момент його закінчення у кожному конкретному ви­падку залежить від тієї стадії кримінального чи цивільного процесу, на якій давалися неправдиві показання, був наданий неправдивий висновок або зроблений неправильний переклад.

6. Відповідальність за ст. 384 КК, настає лише за наявності таких умов:

1) дії винного мають бути вчинені у конкретній обстановці — при прова­дженні дізнання, досудового слідства та судочинстві з кримінальних чи цивільних справ, а також при розслідуванні тимчасовою слідчою чи спе­ціальною комісією Верховної Ради України (див. ст. 89 Конституції Ук­раїни). Причому дізнання, досудове слідство та судочинство включають і діяльність, яка пов'язана з виконанням актів, що приймаються цими органа­ми. Тому експерт і перекладач попереджаються про відповідальність за да­вання завідомо неправдивих висновку чи перекладу й у тому випадку, коли вони беруть участь у виконавчому провадженні (статті 14 та 15 Закону Ук­раїни «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.);

2) показання, висновок чи переклад мають містити відомості про факти та обставини, що підлягають встановленню та дослідженню з кримінальної або цивільної справи і які мають значення для правильного їх вирішення та постановлення правосудного судового акта;

3) показання, висновок чи переклад мають виходити від осіб, яких у вста­новленому законом процесуальному порядку попереджено про кримінальну відповідальність за давання неправдивих показань (статті 167, 171, 302 КПК, ст. 182 ЦПК), неправдивий висновок (статті 196, 295 КПК, ст. 177 ЦПК) або неправильний переклад (статті 128, 285 КПК, ст. 167 ЦПК).

7. За частиною 2 ст. 384 КК злочин кваліфікується за умови, якщо він:

а) пов'язаний з обвинуваченням у тяжкому (ч. 4 ст. 12 КК) або особливо тяжкому (ч. 5 ст. 12 КК) злочині (див. коментар до ст. 12 КК); б) пов'яза­ний із штучним створенням доказів обвинувачення чи захисту (див. п. 6 ко­ментарю до ст. 383 КК); в) вчинюється з корисливих мотивів, тобто з праг­нення одержати певну вигоду майнового характеру чи позбутися матеріаль­них витрат.

8. Лише за ч. 2 ст. 384 КК слід кваліфікувати і дії судового експерта, який дає неправдивий висновок за незаконну винагороду (внаслідок підкупу), оскільки він не наділений повноваженнями службової особи, які зазначені у п. 1 примітки до ст. 364 КК (див. пункти 19—26 коментарю до Розділу XVII КК). Такий висновок обумовлений тим, що:

1) судовий експерт залучається до участі у процесі лише як фахівець у певній галузі знань і здійснює при цьому дослідження, використовуючи не службове становище, а лише свої професійні, науково-технічні або інші спеціальні навички та знання (частини 1 та 2 ст. 75 КПК);

2) у висновку експерт не може виходити за межі своїх спеціальних знань (ч. 2 ст. 75 КПК), а сам висновок не має наперед встановленої сили (ч. 2 ст. 67 КПК), не є обов'язковим для судово-слідчих органів (ч. 4 ст. 75 КПК) і підлягає оцінці на загальних підставах (ч. 1 ст. 67 КПК), нарівні з іншими доказами;

3) експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність (ч. З ст. 75 КПК), навіть якщо є працівником (представни­ком) державної експертної установи;

4) як у КК (статті 384, 385, 386), так і в КПК (статті 77, 196, 295), а також і в ЦПК (статті 58, 177) вказується на відповідальність судового експерта не за службові, а лише за відповідні злочини проти правосуддя. Якщо завідомо неправдивий висновок експерта містив би ознаки службового зловживання (ст. 364 КК), а при даванні його за винагороду — одержання хабара (ст. 368 КК), то вказівки, що містяться у КК, КПК та ЦПК про відповідальність судового експерта тільки за злочини против правосуддя, бу­ли б зайвими. Лише за наявністю певних зазначених у законі умов дії судо­вого експерта, який дає завідомо неправдивий висновок за незаконну винаго­роду, можуть бути кваліфіковані за ст. 354 КК (див. коментар до ст. 354 КК).

9. Суб'єктивна сторона злочину полягає тільки в прямому умислі, оскільки особа завідомо усвідомлює неправдивість відомостей, що містяться в її показаннях, висновку чи перекладі, і бажає їх надати. Мотиви та мета можуть бути різними (за ч. 2 ст. 384 КК — корисливі мотиви) і на кваліфікацію злочину за ст. 384 КК не впливають.

10. Якщо дії, зазначені в ст. 384 КК, вчиняються з метою приховування тяжкого чи особливо тяжкого злочину, раніше вчиненого членом сім'ї, близьким родичем або самою особою, яка дає неправдиві показання (висновок, пе­реклад), вчинене на підставі ч. 2 ст. 385 КК не містить ознак складу злочи­ну, передбаченого ст. 384 КК. Якщо дії, зазначені у ст. 384 КК, здійснюють­ся з метою приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину, вчинено­го іншою особою, вчинене слід кваліфікувати тільки за ст. 384 КК (див. ко­ментар до ст. 396 КК). Якщо неправдиві показання (висновок, переклад) здійснюються особою під примушуванням, відповідальність за яке передба­чена у статтях 373 або 386 КК, вчинене може бути кваліфіковане за ст. 384 КК лише за умови, коли відсутні підстави для застосування статей 39—41 КК (див. коментар до статей 39—41 КК).

11. Суб'єкт злочину — спеціальний', свідок, потерпілий, експерт або пере­кладач у кримінальному чи цивільному процесі. Однак за ст. 384 КК не мо­жуть нести відповідальність: а) підозрюваний, обвинувачений, підсудний, спеціаліст, цивільний позивач та відповідач; б) особи, які давали завідомо неправдиві показання, висновок чи переклад з тієї справи, за якою вони на­далі були притягнуті до кримінальної відповідальності як обвинувачені;

в) співучасники одного злочину за давання завідомо неправдивих показань щодо інших співучасників, навіть якщо кримінальна справа щодо кожного з них розслідувалася та розглядалася в окремому провадженні; г) свідок, по­терпілий, експерт та перекладач, які беруть участь у провадженні у справах про адміністративні правопорушення.