Проценко Ніна Федорівна, викладач правових дисциплін, спеціаліст вищої категорії Унавчально-методичному посібнику висвітлюються комплексно питання про закон

Вид материала

Закон

Содержание 1.7. Міркування, його структура Сократ — людина. Усі люди є смертними. Сократ — людина Правильність міркування Роги ти не втрачав. Характерні риси правильних міркувань Принцип логіки Характерні риси неправильних міркувань Алхімія — не логіка Логічна форма міркування Основні компоненти логічної форми міркувань Ця посадова особа отримала хабар. 1.8. Визначення логіки як науки.

Подобный материал:

• Маляренко Світлана Олексіївна, спеціаліст вищої категорії, «старший учитель». «Нестандартні, 102.6kb.
• В. М. Захарова Використання інтерактивних методів навчання на урок, 682.45kb.
• Заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель математики вищої категорії,, 1763.48kb.
• Програма для вищих медичних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації за спеціальністю, 2244.39kb.
• Вданій роботі подано методичні рекомендації, щодо використання методу проектів у курсі, 231.92kb.
• Програма вступного іспиту на базі освітньо-професійної програми підготовки молодшого, 194.52kb.
• Кияниця Ніна Віталіївна викладач української мови та літератури вищої категорії Тема,, 153.54kb.
• Довідка про підсумки проведення міських предметних олімпіад, 318.23kb.
• Формування ужиткових компетенцій при викладанні хімії Ряшина С.І., викладач вищої категорії,, 2216.75kb.
• Узгоджено: затверджую, 594.17kb.

1.7. Міркування, його структура

Міркування — це розумовий процес, у ході якого на ос­нові вже наявних знань отримують нове знання. Вихідні відомі висловлювання, з яких виводиться нове знання, називаються засновками міркування. Висловлювання, отрима­не логічним шляхом із засновників, називається висновком міркування.

Розглянемо наступний приклад, який вже став класичним:

(1) Усі люди є смертними.

Сократ — людина.

Сократ є смертним.

У цьому міркуванні висловлювання «Усі люди є смертни­ми» і «Сократ — людина» — це засновки, а висловлювання, яке стоїть під рискою, — «Сократ є смертним» — це висновок. Можливі й інші варіанти побудови міркувань. Так, на­приклад, до їхнього складу можуть входити не два засновки, як це було у попередньому прикладі, а один засновок. На­приклад:

(2) Усі люди є смертними._________

Жодна людина не є безсмертною.

Або

3. Усі люди є смертними.
   

Деякі смертні — люди.

Можна також продовжити міркування (1). У цьому ви­падку його висновок стане засновком наступного міркування:

4. Усі люди смертні.
   

Сократ — людина.

Сократ є смертним.

Кожний смертний є живою істотою.

Сократ є живою істотою.

На практиці люди частіше за все не міркують за схемами, які наведені як приклади. їм притаманно опускати або за­сновки, або деякі висновки міркувань. Однак для того, щоб дати логічний аналіз якогось міркування, його перш за все необхідно відновити у повному обсязі, тобто виявити всі йо­го засновки і висновки.

Правильність міркування

Міркування бувають правильними і неправильними. У пра­вильному міркуванні висновок випливає із засновків із логі­чною необхідністю. Загальна схема такого міркування виражає логічний закон, у ньому дотримуються усі правила логіки.

Міркувати логічно правильно — це означає міркувати у відповідності із правилами і законами логіки.

Міркування, в яких допущені логічні помилки внаслідок недотримання законів та правил логіки, називаються непра­вильними. Логічні помилки у процесі міркування можуть при­пускатися як ненавмисно (через незнання), так і навмисно, з метою введення в оману опонента, обґрунтування не­правдивого твердження, якоїсь нісенітниці тощо. У першому випадку логічна помилка називається паралогізмом, у дру­гому — софізмом. Відмінною рисою софізму є те, що він, будучи неправильним міркуванням, видається за правильне.

Софізми відомі ще з давнини. Такими міркуваннями ши­роко користувалися у своїй практиці софісти. Саме від на­зви цих людей і походить назва «софізм». Деякі з таких міркувань навіть увійшли в історію. Так, ще з античних ча­сів відомий софізм «Рогатий»:

Що ти не втрачав, то ти маєш.

Роги ти не втрачав.__________

Отже, в тебе є роги.

Це міркування з першого погляду здається правильним. Але у ньому допущено логічну помилку, яку людина не зна­йома з логікою навряд чи зможе одразу винайти.

Основним завданням логіки є аналіз правильних мірку­вань. Фахівці з логіки прагнуть виявити та дослідити схеми таких міркувань, визначити їх різні типи і т. ін. Неправильні міркування в логіці аналізуються лише з точки зору тих по­милок, які в них допущено.

Характерні риси правильних міркувань

Правильні міркування:

А) висновок випливає із засновків з логіч­ною необхідністю

Б) загальна схема та­кого міркування ви­ражає логічний за­кон

В) у ньому дотриму­ються усі правила логіки

Принцип логіки: Якщо міркування побудовано правильно і при цьому воно спирається на істинні засновки, тоді ви­сновок такого міркування буде завжди безумовно істинним.


Характерні риси неправильних міркувань

Неправильне міркування:

А) висновок не вип­ливає із засновків з логічною необхідністю

Б) загальна схема та­кого міркування не виражає логічний закон

В) у ньому можуть не дотримуватися правила логіки


Неправильні міркування призводять до логічних помилок

Логічні помилки:

А) паралогізми (ненавмисні (через незнання) помилки)

Б) софізми (навмисні помилки)


Слід зазначити, що логіка не займається визначенням іс­тинності та хибності засновків та висновків міркувань. Але в логіці існує таке положення: якщо міркування побудоване правильно (відповідно до правил та законів логіки) і при цьому воно спирається на істинні засновки, то висновок та­кого міркування завжди буде безумовно істинним. В інших випадках істинність висновку не може бути гарантована.

Так, якщо міркування побудоване неправильно, то, на­віть незважаючи на те, що його засновки — істинні, висно­вок такого міркування може бути в одному випадку — істинним, а в другому — хибним.

Розглянемо для прикладу такі два міркування, які побу­довані за однією неправильною схемою.

(І) Логіка — наука.

Алхімія — не логіка.

Алхімія — не наука.

2. Логіка — наука.
   

Право — не логіка.

Право — не наука.

Очевидно, що у першому міркуванні висновок є істин­ним, але в другому — він хибний.

Так само не можна гарантувати істинність висновку мір­кування, коли хоча б один із його засновків буде хибним, навіть якщо це міркування — правильне.

Логічна форма міркування

Визначення логічної форми. Формалізована мова. Метод формалізації

Сама назва «формальна логіка» підкреслює той факт, що ця логіка займається в основному формою міркувань, вивчає їх структурні аспекти.

Під логічною формою міркування розуміють спосіб зв'яз­ку висловлювань, які входять до його складу. З метою її ви­явлення абстрагуються від змістовного аспекту міркування і зосереджуються тільки на тих компонентах, які представ­ляють його формальний аспект.

Таку різницю між формою і змістом провести на при­родній мові дуже складно, бо, міркуючи такою мовою, лю­дина не може повністю відволіктися від смислу використо­вуваних нею виразів, які часто розпливчасті, неоднозначні й здатні змінюватися у процесі виведення. Тому з метою вичленення логічної форми в явному вигляді в логіці створю­ються штучні мови, які отримали назву формалізованих мов. Такі мови є «наскрізь символічними»: вирази природної мо­ви замінюються в них спеціальними символами. Міркування при такому підході перетворюється в певний ланцюжок знаків, побудований за строгими правилами.

Побудова моделі, у якій змістовним міркуванням відпо­відають їх формальні аналоги, у логіці отримало назву «фор­малізації».

Метод формалізації є основним методом сучасної логіки.

Цей метод широко застосовується також у праві. Однак тут у нього вкладається інший смисл. У правознавстві метод формалізації означає, що для вираження тієї самої думки ви­користовується один і той самий ряд слів чи прийомів. Фор­малізм, притаманний юридичному тексту, виражається у стереотипності, стандартизації стилю і викладу правознав­чих актів і у його уніфікованості. В зв'язку з цим у текстах нормативних документів, як правило, застосовуються стан­дартні терміни, фрази й вирази, стабільні мовні конструкції.

Основні компоненти логічної форми міркувань

Як видно, логічну форму міркування можна представити за допомогою спеціальної мови логіки. Основними компо­нентами такої мови є логічні й нелогічні терміни.

Логічні терміни звичайно в природній мові виражають за допомогою таких слів та словосполучень, як «усякий», «деякий», «є», «якщо..., тоді...», «...і...», «...або...» та ін.

У нелогічних термінах фіксується певна інформація, про яку йдеться у виразі. Це можуть бути як окремі слова, сло­восполучення, так і цілі речення.

Як видно, зміст міркування виражається саме у нело­гічних термінах. У зв'язку з цим поняття логічної форми можна тепер уточнити таким чином.

Логічна форма міркування — це його структура, яка ви­являється в результаті абстрагування від значень нелогічних термінів.

Для того щоб її з'ясувати, можна замінити всі нелогічні терміни певними символами — змінними. Наприклад, роз­глянемо таке міркування: «Ця посадова особа скоїла злочин, тому що вона отримала хабар». Відновимо його у повному вигляді, тобто визначимо засновки й висновок цього міркування. У результаті отримаємо:

Якщо посадова особа отримує хабар, то вона скоює злочин.

Ця посадова особа отримала хабар._________

Ця посадова особа скоїла злочин.

Замінимо прості висловлювання, що входять до складу цього міркування і які є нелогічними термінами, відповідни­ми змінними р і q. Логічним терміном у даному випадку є тільки один сполучник — «якщо..., тоді...».

Отже, логічну форму нашого міркування можна тепер виразити за допомогою такої схеми:

Якщо р, тоді q.

_Р____________

Отже, q.

Це схема правильного міркування. Які б конкретні ви­словлювання не підставлялись замість р та q, якщо засновки міркування будуть істинними, тоді і його висновок також буде істинним.


1.8. Визначення логіки як науки.


Термін «логіка» походить від давньогрецького слова «ло­гос» (Logos), що означає «слово» (або «речення», «висловлю­вання») і «смисл» (або «поняття», «судження»). У Давній Греції «логос» був одним із філософських термінів. До скла­ду філософії його вперше ввів Геракліт (близько 544 — бли­зько 483 до н. є.), який називав логосом вічну і всезагальну необхідність, деяку стійку закономірність.

У розвитку людської думки значення терміна «логіка» не­одноразово змінювалося. У даний час йому приписують що­найменше три основних значення. По-перше, термін «логі­ка» може вживатися у словосполученнях типу «логіка істо­рії», «логіка речей», «логіка подій», «логіка фактів», «логіка суспільного розвитку», «логіка економічної кризи» і т. ін. Тут слово «логіка» використовується для визначення певних взаємозв'язків, взаємозалежностей подій, дій людини. Воно вказує на певну закономірну послідовність речей і явищ.

По-друге, дуже часто у спілкуванні людей термін «логіка» використовується у зв'язку з таким феноменом як людське мислення. Усім відомі словосполучення «логіка мислення», «жіноча логіка», «де ж логіка?», «у його міркуваннях залізна логіка» тощо. У даному випадку слово «логіка» вживається для позначення обґрунтованості, доведеності положень, які висуває людина. Тут можна говорити про логіку як характе­ристику людського мислення.

І, нарешті, по-третє, термін «логіка» може бути викори­станий для позначення певної науки. Саме про цю науку і піде далі мова.

Аналіз історії становлення логіки як науки засвідчує цікавий факт: те, що сьогодні ми маємо на увазі, говорячи про логічну теорію, не завжди мало таку назву.

Так, Арістотель (384—322 до н. є.) взагалі не вживав у своїх роботах терміна «логіка». Лише в І ст. до н. є. учні й послідовники Арістотеля зі­брали разом і видали всі його логічні твори під загальною назвою «Органон» (що означає «знаряддя», «інструмент», а в даному контексті — «ін­струмент думки, пізнання»).

«Органон» складався із низки праць Арістотеля: «Категорії», «Про ви­тлумачення», «Перша аналітика», «Друга аналітика», «Топіка»» і «Про софістичні спростування». Власне логічними працями дослідники вважають «Першу аналітику» та «Другу аналітику». Тому іноді говорять, що логіку Арістотель іноді називав «аналітикою».

Стоїки постійно використовували в своїх логічних дослідженнях термін «діалектика», який згодом перейшов від пізньої античності до середніх віків через латинську традицію.

Так, за часів раннього середньовіччя (VIII—XII ст.) практично всі схо­ласти використовували саме цей термін. Однією з перших логічних праць того часу була «Діалектика» П'єра Абеляра (1079—1142). Цей же автор поруч із терміном «діалектика» починає застосовувати й термін «логіка» який згодом набув загального розповсюдження в XIII сторіччі.

П. Абеляром, зокрема, були написані такі праці, як «Вступні зауваже­ння до короткого викладу окремих питань логіки», «Логіка складових час­тин висловлювання» та ін.

У XIII ст. вийшов друком знаменитий підручник Петра Іспанського (1210/20—1277) «Короткий звід основ логіки». Цей підручник панував у навчальній літературі аж до початку XVI ст. Підручник Петра Іспанського витримав близько 50 видань у різних містах Європи протягом короткого періоду з кінця XV ст. до початку XVI ст.

Домініканець Ламберт із Осеру (сер. XIII ст.) сучасник Петра Іспансь­кого був автором праці «Звід логіки». У цій праці він чітко розрізнює тер­міни «логіка» і «діалектика».

Сигер з Брабанту (близько 1240—1282/3/4/5) видав книгу «Основні пи­тання логіки».

Термін логіка використовували також такі славетні філософи й логіки, як Фома Аквінський (1225/6—1274), Дуне Скотт (близько 1265/6—1368), Уільям Оккам (1281—1348). Останньому належить авторство книги «Звід всієї логіки». В Оксфордському університеті (місце навчання У, Оккама) цим трактатом користувались як підручником аж до кінця XVII ст.

Однак, у XIV—XVI ст. прихильники схоластичної традиції повертають­ся до старої термінології.

У працях представників гуманістичного напрямку для позначення нау­ки логіки також повсюдно використовується термін «діалектика». У сере­дині 30-х років XV ст. з'являється книга Лоренцо Валлі (1407—1457) «Питання діалектики проти арістотеліків».

Фундаментальна праця іншого гуманіста Рудольфа Агріколи (1443— 1483) має назву «Про діалектичне відкриття в трьох книгах» (1479).

До середини XVI ст. в Європі ця книга витримала 35 видань. У Кембріджі трактат Агріколи служив підручником з логіки до середини XVI ст..

Перша книга з логіки французькою мовою з'явилась в 1555 р. Вона належить перу Петра Рамуса (1515—1572) — видатного представника гума­ністичного руху у Франції. Вже через рік ця книга була видана латиною — міжнародною мовою вчених цієї епохи. Лише до кінця XVI ст. вона вида­валася 111 разів у різних містах Європи, а до 1770 р. «Діалектика» витри­мала 249 видань.

У Новий час (XVII ст.) термін «логіка» знову отримує своє визнання. Вирішальна роль в його реабілітації належить впливовій для свого часу праці Антуана Арно (1612—1694) і П'єра Ніколя (1625—1695) «Логіка, або мистецтво мислити», яка відома також під назвою «Логіка Пор-Рояля». З сучасної точки зору навряд чи можна говорити про цей підручник як про підручник саме з логіки. Здебільшого це вчення про метод, що дозволяє

розвинути мислення людини. Впродовж значного періоду «Логіка Пор-Рояля» вважалась чи не єдиним прийнятним підручником з логіки, який згодом був перекладений латиною і англійською мовою і неодноразово перевидавався (щонайменше 48 разів до початку XIX ст.).

Наступний значний крок для утвердження терміна «логіка» здійснив Еммануїл Кант (1724—1804). Саме він вперше називає арістотелівську, схо­ластичну логіку — формальною логікою.

Після нього цей термін стає широко вживаним.

Найузагальненіше визначення логіки як науки, яке дається їй у літературі, є таким: логіка — це наука, яка вивчає мислення людини. Із цього визначення випливає, що предметом логіки є мислення. Певною мірою це дійсно так: логіка тісно пов'язана з мисленням. Однак мислення — це дуже складний та багатогранний об'єкт для дослідження. Не випадково його образно іноді називають «всесвітом навколо нас». Будучи складним феноменом, мислення вивчається ба­гатьма науками: філософією, кібернетикою, мовознавством, естетикою, психологією, нейрофізіологією тощо. Логіка зна­ходиться серед цих наук.

Таким чином, визначення логіки як науки, наведене ви­ще, не відбиває специфіку логічного знання, бо є надто ши­роким: його слід обмежити. Це можна зробити таким чи­ном: логіка — це наука, яка вивчає мислення, втілене в мові. Дійсно, мислення не існує без мови. Воно здійснюєть­ся в найтіснішому зв'язку із мовленням, його результати фіксуються у мові. Наші думки не можуть існувати поза мо­вними формами.

Хоча друге визначення є вже кращим, ніж перше: у ньо­му певною мірою визначена специфіка логіки при вивченні мислення (логіка вивчає не просто мислення, а лише його мовні форми), однак воно також є надто широким. Справа у тому, що таке визначення може цілком підходити й до такої науки як лінгвістика.

У чому ж полягає специфіка логіки порівняно із лінгвіс­тикою? Логіка відрізняється від лінгвістики тим, що під час вивчення природної мови її не цікавить створення загальної теорії мови, що є основним завданням лінгвістів; мета ло­гіки — виразити цією мовою схеми, способи, форми мірку­вань людини, відмежувати правильні способи від неправи­льних та систематизувати перші. Тому можна сказати, що предметом логіки, на відміну від лінгвістики, є не просто природна мова, а міркування людини, виражені природною мовою. І не просто міркування, а їх структурні аспекти.

У зв'язку з цим логіку тепер можна визначити як науку, яка вивчає форми (схеми, способи) міркувань.

Слід зазначити, що логіка розглядає міркування з точки зору того, яким воно повинне бути. її не цікавлять мірку­вання конкретних людей: міркування генія, дитини, хворого і т. ін. Вона лише встановлює умови, при яких міркування буде правильним.

Логіка — це не описова, а нормативна наука. В цьому відношенні вона зближується з правознавством. Подібно до того, як у праві визначаються закони, норми, за якими по­винна жити та діяти будь-яка людина у суспільстві, логіка вивчає закони, норми, за якими повинне будуватися будь-яке міркування цієї людини.

Формальна логіка є наука про закони й форми правиль­ної побудови думки.

Формальна логіка вивчає закони і правила, яким підлягає мислення людини в процесі пізнання нею істини. До завдань формальної логіки не входять дослідження того, чому наше мислення набуває форми понять, суджень, умовиводів, як скла­далися ці логічні форми у процесі становлення людини і її мислення, що являли вони собою на ранньому ступені роз­витку мислення, яку пізнавальну роль виконує кожна логіч­на форма, взаємозв'язок форми мислення і т. д. Ці й інші питання, що відносяться до логічної природи і сутності фор­ми мислення, з'ясовує діалектична логіка. Формальна ж ло­гіка досліджує лише одну сторону мислення — його струк­туру. Цим вона відрізняється від будь-якої іншої науки, що вивчає мислення людини.

Формальна логіка досліджує форми мислення як форми відтворення відносно постійних, якісно визначених предметів і явищ, стійких зв'язків і відносин. Вона вивчає структуру готових, що склалися, форм мислення, відхиляючись від про­цесу їх формування і розвитку.

Формальна логіка, вивчаючи мислення з боку його логіч­ної структури, відхиляється від конкретного змісту думки. Але формальна логіка не байдужа до змісту думки взагалі; вона вивчає логічні форми як змістовні, а не чисті форми Формальна логіка відокре-млюється від конкретного змісту, щоб виявити структуру логічних форм, розкрити закони будови і зв'язків думки. У самому ж процесі мислення закони і правила формальної логіки настільки тісно пов'язані з кон­кретним змістом, що ми не можемо перевірити їхню дію, не звернувшись до конкретного змісту думки. Так, щоб пере­вірити, чи дотримано у процесі того чи іншого міркування вимоги закону тотожності, ми маємо зіставити думки (по­няття) за їхнім змістом.

Логіка ніколи не була нейтральною до філософської бо­ротьби. У логіці завжди було (і є) багато різноманітних шкіл і течій.

За своїми завданнями, за своїм відношенням до інших наук формальна логіка є наукою філософською.

Історичні етапи розвитку логічного знання

Логіка дуже давня наука. її історія налічує 2,5 тис. років і поділяється на два основних етапи: традиційний (IV ст. до н. є. — друга половина XIX ст.) і сучасний (друга полови­на XIX ст. — до нашого часу).

Розвиток логічних знань на першому етапі (традиційно­му) відбувався досить повільно. Хоча можна виділити кілька епох, які бачили звеличення логіки. Одна з них припадає на часи античності (IV—III ст. до н. є.). Саме у цей час логіка вперше з'являється як наука.

Її засновником вважається давньогрецький філософ, вчений-енциклопедист Арістотель(384— 322 рр. до н. є.), (Стагиріт). Він дуже високо оцінював цю дисципліну. За його думкою, логіка — це не­звичайна наука, вона дозволяє кожному, хто нею оволодів, отримати певний метод дослідження будь-якої проблеми, бо саме ця наука дає можливість у явному вигляді визначити, що є доведення, та виділити його основні види та ступені.

Цей метод відомий широкому колу людей як дедуктив­ний метод. Пам'ятаєте, як вдало свого часу ним користував­ся герой Конан-Дойла — славетний Шерлок Холмс! Сам Арістотель називав його «силогістичним методом», бо, на його думку, будь-яке доведення можна побудувати у вигляді певного силогізму, тобто міркування. Аналізом таких си­логізмів він і займався у своїх логічних працях.

Арістотель першим змістовно дослідив і описав основні форми умовиводів (особливо дедукцію) і доказів, роз­крив сутність законів тотожності, суперечності і виключено­го третього, дав класифікацію суджень. В історії античної філософії Аристотєль першим робить думку людини пред­метом спеціального дослідження. Його логіка — наука про доказовість до засобів обґрунтування істини.

В античну епоху аристотелева силогістика далі була роз­винута стоїками. У логіці стоїків багато уваги приділялося теорії умовних і розподільних умовиводів.

У середні віки сформувалась схоластична логіка. Серед­ньовічні мислителі продовжували тенденції у формалізації силогістики Аристотеля. У схоластичній логіці набули по­дальшого розвитку ідеї логіки висловлювань, висунутих сто­їчною логікою. Але схоластична логіка в певному відношенні була й кроком назад стосовно античної логіки. В Аристоте­ля логіка була зброєю пізнання навколишнього світу. Серед­ньовічні ж схоласти логіку підпорядкували завданням бого­слов'я і релігії. Основне призначення логіки вбачалося не в пізнанні світу, а в захисті офіційної церковної ідеології зав­дяки штучним, формально-логічним хитрощам.

Поряд з Арістотелем у античні часи логічною проблема­тикою цікавилися також представники стоїцизму та софіс­тики. Серед стоїків слід відзначити Хрисіппа (281/277— 208/205 до н. є.), який розробив оригінальну концепцію ло­гіки. Основну увагу він приділяв дослідженню таких компо­нентів логічної форми (схеми) міркування, завдяки яким висловлювання пов'язуються поміж собою. Це, наприклад, такі слова природної мови: «якщо ..., то», «...і...», «...або...», тощо. У сучасних логічних дослідженнях вони отримали на­зву «логічні сполучники».

Софісти основну увагу приділяли аналізу логічних поми­лок у міркуваннях людей. Вони навіть за велику плату навчали бажаючих «мистецтву обдурювання людей», яке по­лягало у тому, щоб неправильну схему міркування, тобто ту, де не виконуються закони або правила логіки, видати за правильну. їх викладацька діяльність була дуже вдалою з ма­теріальної точки зору.

Вчення софістів, звичайно, можна оцінити як «інтелек­туальне шахрайство», але при цьому не слід забувати, що воно базувалося на ґрунтовному знанні логіки.

Друга велика епоха розвитку традиційної логіки охоплює християнське середньо-віччя. Вона тривала із середини XII ст. до середини XIV ст.

Подальший розвиток логіки пов'язаний з виникненням у надрах феодалізму капіталістичних суспільних відносин, розвитком дослідних наук, техніки наукового експерименту і наукового знання взагалі.

Саме у середні віки логіка стає однією з основних дисци­плін тогочасної освіти. Вона входить до тривіуму — циклу із трьох наук, до котрого окрім логіки включалися ще грама­тика і риторика. Граматика відповідала на питання, як пра­вильно говорити, риторика — як говорити витончено, а логіка — як зробити так, щоб висновки, до яких приходить людина у процесі міркування над якоюсь проблемою, були обґрунтовані та доведені. Вивчення цих трьох дисциплін у навчальних закладах того часу було обов'язковим.

Видатні представники середньовіччя дуже високо оціню­вали логіку як науку. Ось як писав про неї відомий логік кінця XI ст., візантійський письменник, філософ, держав­ний діяч Михайло Псьолл (1018—1090): «Логіка — це мис­тецтво мистецтв та наука наук, яка вказує шлях до початків усіх методів»¹. Цю точку зору на оцінку методологічного значення логіки підтримувала більшість філософів-схоластів середньовіччя.

Однак між цими двома великими епохами піднесення логічного знання — античністю та середньовіччям — логіка перебувала у стані зимової сплячки. її поважали за минулі результати. Вона залишалася одним із основних предметів викладання у всіх західноєвропейських університетах. До речі, в Україні логіка була обов'язковим предметом вивче­ння у Києво-Могилянській академії. Ось як розпочинав свій курс професор цієї академії Стефан Яворський: «Відкриваю для вас, найстаранніші атлети, не так олімпійські ігри, як лабіринт Арістотеля, що переважає лабіринт Дедала. Тут що не питання, то пастка, яка чатує на вас на широких шляхах. І вам не доведеться користуватися м'язами ніг, але чутливим рухом розуму та міркування, аби досягти найбільшої та ба­жаної насолоди, слави, вислухавши дворічний курс... Перед нами великі шляхи, котрі необхідно буде перейти, уподіб­нюючись навіть до блукаючих зірок. Хай не лякають вас у цьому винограднику логічні троянди, оточені стількома ши­пами, нехай вони будуть стимулом та відганяють своїми жа­лами безтурботність...»

Однак, навряд щоб хтось передрікав у ці часи для логіки велике майбутнє. Навпаки, дуже часто наголошували начебто на неспроможність логіки до подальшого розвитку.

Особлива роль у розробці логіки цього періоду належить таким видатним мислителям, як англійський філософ Ф. Бекон (1561—1626), французький учений Р. Декарт (1596—1650), німецький математик Г. Лейбніц (1646—1716) та ін.

Родоначальник англійського матеріалізму Ф. Бекон не­примиренно виступав проти середньовічної схоластики як головної перешкоди на шляху пізнання природи. Він твер­див, що схоластика плідна в словах, але безплідна у справах і не дала світу нічого, окрім чортополоху суперечок. У своїй головній праці "Новий Органон" Ф. Бекон заклав основи індуктивної логіки. Вважаючи, що безпосереднім завданням пізнання є розкриття причинних зв'язків предметів і явищ навколишньої дійсності, він розробив методи визначення причинних зв'язків між явищами. Розробка цих методів на­укової індукції була запропонована пізніше Гершелем, Уевеллем і Дж. Ст. Міллем.

Рене Декарт, визнаючи середньовічну схоластику і схола­стичну логіку, слідом за Ф. Беконом оголосив створення такої філософії і логіки, яка слугувала б практиці, посилюючи па­нування людини над природою. Як і Ф. Бекон, Р. Декарт вбачав головне завдання у створенні наукового методу. Але якщо Бекон як метод експериментального пізнання висував на перший план індукцію, то Декарт, виходячи з даних мате­матики, віддавав перевагу дедукції. Послідовниками Декарта А. Арно і П. Ніколь у 1662 р. було написано підручник з логіки — "Логіка, або Мистецтво мислити", відомий під на­звою "Логіка Пор-Рояля", в якому ставилося завдання звільни­ти логіку Аристотеля від схоластичних перекручень. "Логі­ка Пор-Рояля" тривалий час вважалася основним керівниц­твом із формальної логіки.

Помилковість таких уявлень щодо перспектив логіки бу­ла спростована дійсним розвитком подій протягом останніх ста років, коли на зміну традиційній логіці прийшла сучасна логіка.

Сучасна логіка формувалась наприкінці XIX ст. — на початку XX ст. Але її засновником по праву можна вважати видатного німецького вченого Готфріда Лейбниця (1646— 1716). Хоча він жив у XVII ст., однак його праці випере­джали свою епоху на декілька століть вперед. Вони навіть не були сприйняті сучасниками. Лише у XX ст. з розвитком сучасної логіки ідеї Г. Лейбниця отримали підтримку та бу­ли розвинуті у працях сучасних логіків.

Перш за все це торкається його ідеї побудови спеціальної штучної мови, завдяки якій можна будь-яке міркування пе­ретворити на ланцюжок знаків певного типу. Ще в двадцять років Г. Лейбниць у своїй праці «Про комбінаторне мистец­тво» писав, що його основною метою є створення за­гального методу, за допомогою якого всі істини можна буде звести до деякого виду обчислення. Вчення про спеціальну мову було кроком у побудові такого методу.

Аналіз цієї мови свідчить про те, що вона була прототи­пом сучасних формалізо-ваних мов логіки. Зверніть увагу на те, що перша така формалізована мова була побудо-вана ли­ше наприкінці XIX ст. у 1879 р. німецьким вченим Готлобом Фреге у його праці «Шрифт понять».

Ще одна ідея Г. Лейбниця — це його теорія «можливих світів». Ми не будемо зараз розглядати її докладно, бо це потребує спеціальних знань. Зазначимо лише, що саме вона покладена в основу побудови сучасних семантик для мо­дальних логік, розробка яких почалася у 60—70-ті рр. XX ст.

Сучасна логіка, засновником якої був Г. Лейбниць, суттє­во відрізняється від традиційної, основи якої заклав Арістотель. На другому етапі розвитку логічного знання інтереси логіків значно розширюються. Вони починають звертатися до аналізу таких типів міркувань, яким раніше взагалі було відмовлено в можливості логічного аналізу. Так, поряд з різними видами теоретичних (наукових) міркувань, основна мета яких полягає в обґрунтуванні знання, предметом дос­лідження багатьох логіків стають практичні міркування, ос­новна мета яких полягає у поясненні дій людини. Виника­ють нові розділи логічного знання, істотно пов'язані із різ­ними галузями наукового знання і типами міркувань у них. Це — математика, лінгвістика, право, філософія, психологія, економіка, інформатика тощо.

Таке ставлення до цієї науки найбільш яскраво виражене у відомому виразі німецького філософа І. Канта(1724—1804), що логіка від самого початку є завершеною наукою, яка не проснулася від часів Арістотеля ні на один крок вперед.

І. Кант писав у своєму трактаті «Логіка» з цього приводу: «З часів Аріо тотеля логіка не багато збагатилася за змістом, та це й неможливо в силу її природи. Існує лише декілька наук, які досягай такого усталеного стану, шо вони вже більше не змінюються. До них належить логіка, а також ме­тафізика. Арістотель не упустив жодного моменту розуму, і в цьому відно­шенні ми лише точніше, методичніше і акуратніше... У наш час нема жод­ного знаменитого логіка, нам і не потрібні ніякі нові винаходи для логіки, тому що вона містить лише форму мислення» (И. Кант. Трактати и пись­ма. М., 1980. С. 328-329).

І. Канта підтримує Регель. У «Науці логіки» він пише: «Кант вважає логіку, а саме той агрегат визначень і положень, який у звичайному смислі називається логікою, щасли-вою тим, що вона у порівнянні з іншими нау­ками досягла такого раннього завершення, з часів Арістотеля, вона, за його словами, не зробила жодного кроку назад, але також жодного кроку вперед; останнього вона не зробила тому, що за всіма ознаками закінчена й завершена. Але якщо з часів Арістотеля логіка не зазнала ніяких змін, — і дійсно при розгляді сучасних підручників з логіки ми переконуємося, що зміни зводяться переважно до скорочень, то ми звідси повинні скоріше зробити той висновок, що вона тим більше потребує переробки; бо двох-тисячолітня безперервна праця духу повинна була надати йому більш ви­соку свідомість про своє мислення й про свою чисту сутність...» (Регель Г В. Ф. Наука логики //Знциклопедия философских наук. М., 1974. Т. І. С. 297).

Кант надав логіці чітко вираженого формалістичного характеру. Вона розглядається ним як наука про голі форми мислення, не тільки не пов'язані зі змістом мислення, а й не залежні від нього. Лексичні форми і закони мислення Кант оголосив апріорними (додослідними) нормами, які ніколи не виника­ли і не розвивалися, а просто дані людському розуму в готовому вигляді. На думку Канта, логіка з часу Аристотеля не зробила жодного кроку вперед і має абсолютно замкнений, викінчений характер.

Однак, разом із цим треба зазначити, що сучасна логіка не є запереченням традиційної (арістотелівської) логіки. Во­на — її продовження. Яскраве порівняння цих двох логік дає англійський вчений А. Уайтхед (1861—1947) у передмові до книги У. Куайна «Система логістики». Він пише: «У сучас­ному розвитку логіки традиційна арістотелівська логіка за­ймає своє місце як спрощене формулювання проблем, зу­мовлених предметом. У цьому наявна аналогія арифметики примітивних племен із сучасною математикою».

Спочатку сучасна логіка орієнтувалася повністю на аналіз лише математичних міркувань. За її допомогою вчені на­магалися розв'язати проблему основ математичного знання після того, як були знайдені парадокси у теорії множин. Цей період в її розвитку іноді називають «класичним».

Біля джерел класичної логіки стояли поряд з багатьма дослідниками Джордж Буль (1815—1864), Огастес (Августус)

де Морган (1806—1871), Чарлз Пірс (1839—1914), Готлоб Фреге (1848—1925), Давід Гільберт (1862—1943) та інші. У їхніх працях була поступово реалізована ідея перенесення у логіку тих методів, які звичайно застосовують у математиці. Результатом цієї роботи стало створення таких розділів су­часної логіки як, логіка висловлювань та логіка предикатів. Першою великою працею класичної логіки була книга (3 томи) Б. Рассела і А. Уайтхеда («Принципи математики»), яка вийшла друком у 1910—1913 рр.

Критика класичної логіки почалася на початку XX ст. й велася у різних напрямках. її результат — виникнення нових розділів сучасної логіки, які становлять у сукупності так звану некласичну логіку.

Важлива роль в обґрунтуванні матеріалістичного погля­ду на логіку належить М. В. Ломоносову, О. М. Радищеву, О. І. Герцену, І. М. Сєченову, К. А. Тімірязєву та ін. Логічні проблеми розроблялися й такими відомими логіками, як М. Коринський, Л. Рутковський.

У середині XIX ст. виникла математична (символічна) логіка. Як уже зазначалося, основи математичної логіки були закладені Лейбніцем, а ряд ідей математичної логіки виник ще в середньовічній схоластиці і навіть у логіці давніх стоїків. Але Лейбніц не залишив по собі школи, і його ідеї невдовзі були забуті. Тому виникнення математичної логіки як на­уки пов'язують із працями англійського математика Дж. Буля (1815—1854), німецького математика і логіка Е. Шредера (1841—1902), астронома і логіка П. С. Порецького (1846— 1907) та ін. учених.

В історії математичної логіки виділяють такі періоди. Історично першою формою математичної логіки був період алгебри логіки (Дж. Буль, Е. Шредер, П. С. Порецький). Цей період характеризується пристосуванням методів математи­ки до логіки. Другий період розпочинається із появою праці Г. Фреге (1848—1925) "Обчислення понять" (1870) і харак­теризується використанням логіки з метою обґрунтування самої математики. Третій період — це сучасний період роз­витку математичної логіки. Він пов'язаний з появою три­томника Б. Рассела та А. Уайтхеда "Принципи математики" (1910—1913), німецького математика Д. Гільберта (1862— 1943) "Основні риси теоретичної логіки" (1928), працями К. Геделя, А. Тюрінга, Е. Поста, Р. Петер, А. М. Колмогорова, П. С. Новикова, А. А. Маркова, С. М. Яновської та ін.

Математична логіка виникла як гілка традиційної фор­мальної логіки, що розвивалася відповідно до потреб матема­тики. Порівняно з традиційною (аристотелів-ською) логікою ма­тематична логіка досягла вищого ступеня наукової абстракції і формалізації, унаслідок чого вона відображає досліджувану нею галузь точніше й адекватніше. На основі досягнень мате­матичної логіки відкриваються ширші можливості для меха­нізації окремих сторін розглянутої діяльності людини.

Некласична логіка важко піддається визначенню, бо її гілки розглядають різні типи міркувань. Так, наприклад, розділами цієї логіки є:

• алетична логіка, яка розглядає міркування, до складу яких включаються такі модальні поняття як «необхідно», «можливо», «випадково» та їх різновиди;

• логіка часу (темпоральна логіка), яка описує логічні зв'язки висловлювань про минуле, сучасне, майбутнє;

• епістемічна логіка, що розглядає такі міркування, до складу яких включаються модальні поняття «спростовано», «нерозв'язано», «доведено», «переконаний», «сумнівається» тощо;

• логіка норм (деонтична логіка), яка розглядає зв'язки нормативних висловлювань;

• логіка оцінок (аксіологічна логіка), яка має справу з поня­ттями «добре», «погано», «байдуже», «краще», «гірше» тощо;

• логіка дії, яка описує міркування, пов'язані з діями лю­дини.

Цей перелік не охоплює всіх розділів некласичної логіки. Перелічити їх усі практично неможливо, бо їхній екстенси­вний ріст не завершився й сьогодні. Можна лише сказати, що в цілому завдання, яке стоїть перед некласичною логі­кою, — це повніше описати ті елементи логічної форми (схеми) міркування, які були пропущені класичною логікою.

Історичні етапи розвитку логічного знання

Традиційний етап (традиційна (арістотелівська) логіка) сучасний етап (сучасна логіка)

часові рамки: IV ст. до н. є. — друга пол. XIX ст. засновник: Арістотель (384-322 до н. є.)		часові рамки: друга пол. XIX ст.- до нашого часу засновник: Г. Лейбниць (1646-1716)
		етапи розвитку: — класична логіка-(логіка вис­ловлювань, ло­гіка предикатів) — некласична логіка (алетич­на логіка, епіс­темічна логіка, деонтична ло­гіка, темпора­льна логіка, ло­гіка дії, логіка імперативів то­що)