Проценко Ніна Федорівна, викладач правових дисциплін, спеціаліст вищої категорії Унавчально-методичному посібнику висвітлюються комплексно питання про закон

Вид материала

Закон

Содержание 4.13. Поділ суджень за модальністю Судження можливості Судження дійсності Судження дійсності Судження необхідності Проблематичним (імовірним) Достовірним судженням Модальне висловлювання Модальна логіка Деонтичні висловлювання 4.14. Відношення між судженнями. Види відношень (логічний квадрат) Рис. 20 1. Відношення противності Відношення заперечення (коптрадикторності) Відношення підпорядкування Відношення підпротивності Відношенням еквівалентності Відношення еквівалентності існує між такими судженнями: А 4.15. Значення судження як форми мислення Запитання до розділу

Подобный материал:

• Маляренко Світлана Олексіївна, спеціаліст вищої категорії, «старший учитель». «Нестандартні, 102.6kb.
• В. М. Захарова Використання інтерактивних методів навчання на урок, 682.45kb.
• Заступник директора з навчально-виховної роботи, вчитель математики вищої категорії,, 1763.48kb.
• Програма для вищих медичних навчальних закладів І-ІІ рівнів акредитації за спеціальністю, 2244.39kb.
• Вданій роботі подано методичні рекомендації, щодо використання методу проектів у курсі, 231.92kb.
• Програма вступного іспиту на базі освітньо-професійної програми підготовки молодшого, 194.52kb.
• Кияниця Ніна Віталіївна викладач української мови та літератури вищої категорії Тема,, 153.54kb.
• Довідка про підсумки проведення міських предметних олімпіад, 318.23kb.
• Формування ужиткових компетенцій при викладанні хімії Ряшина С.І., викладач вищої категорії,, 2216.75kb.
• Узгоджено: затверджую, 594.17kb.

4.13. Поділ суджень за модальністю

Під час поділу суджень за модальністю слід розрізняти два плани: план буття (об'єктивна модальність) і план об­ґрунтування думки (логічна модальність).

За об'єктивною модальністю, тобто залежно від того, якого характеру зв'язок (можливий, дійсний чи необхідний) відоб­ражає судження, розрізняють судження можливості, дійсності та необхідності.

Судження можливості — це судження, яке відображає реально існуючу, але ще не реалізовану можливість. Прикла­дами цього можуть бути такі: "Можлива образа дією", "Мож­ливе убивство із мисливської рушниці" тощо.

Судження дійсності — це таке судження, котре відобра­жає щось як уже існуюче в дійсності. Наприклад: "Петров засуджений за ст. 205 КК України".

Відрізнення суджень можливості від суджень дійсності має досить важливе значення для пізнання. Як можливість не можна приймати за дійсність, так і судження можливості не можна сплутувати із судженням дійсності. У судженні можливості ми виражаємо знання про те, що якийсь предмет можливий, а в судженні дійсності висловлюємо думку про те, що такий предмет уже має місце в дійсності, існує.

Судження дійсності — це судження про факт, про те, що є, а судження можливості — це судження про те, що може бути, що лише можливе як таке. Тому, наприклад, під час проведення слідчого експерименту, за допомогою якого уста­новлюється можливість або неможливість того чи іншого явища або факту, висловлюється судження можливості ("М., перебуваючи у своїй кімнаті, міг бачити людину, яка вилази­ла із вікна кімнати С"), але не судження дійсності ("М., пере­буваючи у своїй кімнаті, бачив людину, котра вилазила із вікна кімнати С").

Судження необхідності — це судження, яке відображає неминучість існування якогось предмета або зв'язку між предметами і явищами. Наприклад: "Суспільне буття визна­чає суспільну свідомість"; "Політика не може мати першості над економікою" і т. д.

Судження необхідності розкривають зв'язки закономірні, необхідні. У формі суджень необхідності ми виражаємо наше знання законів, правил, аксіом, наукових положень, принципів тощо. Тому судження необхідності мають більшу пізнаваль­ну цінність, ніж судження дійсності.

За логічною модальністю судження поділяються на про­блематичні (імовірні) та достовірні.

Проблематичним (імовірним) судженням називають таке судження, в котрому якась ознака стверджується або заперечується щодо предмета думки лише здогадно. Наприк­лад: "Тут, імовірно, був підпал".

Імовірне судження має таку формулу: "S, імовірно, є Р"; "S, імовірно, не є Р".

Проблематичне судження не можна сплутувати із су­дженням можливості, оскільки це абсолютно різні судження. Візьмімо такі два судження: "Імовірна симуляція крадіж­ки"; "Тут, імовірно, симуляція крадіжки".

Перше судження є судженням можливості, у ньому виражене знання про те, що в природі можливе існування такого явища, як симуляція крадіжки. Друге — проблема-тичне, у ньому виражене знання про те, що даний злочин, можливо, є симуляція крадіжки.

Судження можливості висловлюється унаслідок глибо­кого вивчення предмета, виражене в судженні знання є завер­шеним і достовірним.

Проблематичне судження виражає знання здогадне, неза­вершене. Імовірне судження ми висловлюємо тоді, коли у нас є відома основа стверджувати належність предмету певної ознаки, але ці основи припускають можливість і того, що предмету дана ознака не належить. Здогадне ствердження щодо предмета думки якоїсь ознаки означає, що цей предмет може і не мати даної ознаки. Так, судження "Цей злочин, імовірно, здійснив Петров" не виключає того, що цей злочин могла здійснити й інша особа.

У судовій практиці імовірні судження формуються зви­чайно на початку розслідування справи, коли зібраних мате­ріалів ще недостатньо, щоб висловити те чи інше достовірне судження, наприклад, "Імовірно, це вбивство"; "Злочинців, імовірно, було троє" тощо.

Але це не означає, що з імовірними судженнями слідчий має справу тільки на початковій стадії розслідування спра­ви. Проблематичні судження висловлюються протягом усього судового дослідження. При цьому вони мають різний ступінь імовірності: мало імовірно, імовірно, дуже імовірно.

Достовірним судженням називається таке судження, щодо котрого з певною визначеністю відомо, що ознака, про яку йдеться в судженні, дійсно належить або не належить пред­мету думки.

Поділ суджень на імовірні і достовірні має винятково важ­ливе значення для юридичної практики. Зумовлено це тим, що основою кінцевого висновку у справі можуть бути тільки судження достовірні і в жодному разі неймовірні. Закон за­бороняє судам виносити вирок і визначення на основі здо­гадно установлених фактів.

Модальне висловлювання це висловлювання, до складу якого входять модальні поняття (модальності).

Модальність - це характеристика або оцінка висловлювання, яка дається з тієї чи іншої точки зору. Це певний спосіб відношення людини до висловлювання, яке вона виголошує.

Так, людина може стверджувати, що те, про що йдеться у висловлюванні, є необхідним, випадковим, можливим, було воно чи буде тощо.

Для визначення логічного значення (істинність, хибність), модальних висловлювань уже недостатньо лише звертання до дійсності (як для дескриптивних висловлювань), а необхідно розглянути множину інших можливостей, згідно з якими події у світі могли б розвиватись. Такі стани справ у логіці отримали назву "можливих світів".

Модальні висловлювання є предметом аналізу модальної логіки.

Модальна логіка - це розділ сучасної логіки, де вивчаються модальні висловлювання та їх відношення в структурі міркувань.

Залежно від того, які види модальних висловлювань досліджуються, виділяють різні види модальних логік: алетичну, темпоральну, епістемічну, деонтичну тощо.

Подана нижче таблиця відображає загальну характеристику даних видів логіки.

Модальності	Види модальних висловлювань	Види модальних логік
1. Необхідно, можливо, випадково	Ал етичні	Алетична
2. Доведено, спростовано, не вирішено, переконаний, сумнівається, припускає	Епістемічні	Епістемічна
3. Було, є, буде, раніше, одночасно, пізніше	Темпоральні (часові)	Темпоральна (логіка часу)
4. Обов'язково, заборонено, дозволено	Деонтичні	Деонтична

Розглянуті вище модальні логіки не вичерпують весь клас логічних теорій. В останні десятиріччя модальна логіка дуже бурхливо розвивається, включаючи все нові модальні поняття.

Для юристів особливе значення мають деонтичні висловлювання.

Деонтичні висловлювання - це модальні висловлювання, до складу яких входять такі модальності: "дозволено", "обов'язково", "заборонено" та їхні модифікації.

Наприклад. "Обов'язково дотримуватись законодавства". "Дозво­лено купувати квартири". "Заборонено читати чужі листи".

Деонтичні висловлювання вивчаються в рамках деонтичної логіки.

Витоки логічного підходу до аналізу деонтичних модальностей можна знайти ще в працях Г.-В. Лейбніца, свій вклад у розвиток деон­тичної логіки внесли І. Бентом (1748-1832), Е. Маліх, який у 1926 році побудував одну з перших логічних теорій нормативних міркувань.

Дату виходу статті Г.Х. фон Врігта "Деонтична логіка" (1951) дуже часто в літературі називають датою виникнення сучасної логічної теорії норм. У середині XX ст. деонтична логіка розвивалася в рамках такого підходу, згідно з яким деонтичні модальності розглядалися за аналогією з античними модальностями. Зараз поряд із старим підходом розвивається новий, у рамках якого створюються логічні системи, де логіка норм розглядається як розширення темпоральної логіки, логіка дії або взаємодії. У логічній і філософській літературі про природу деонтичних висловлювань було багато суперечок, які звелися до аналізу "дилеми Йоргенсона".

Вихід із цієї проблеми було знайдено таким чином: запропонова­но розрізняти саму норму та її опис. Сама норма нічого не описує, вона містить регулятиви людської поведінки, і тому не може бути істинною чи хибною. Опис норми, навпаки, може бути оцінений як істинний або хибний.

Висловлювання: "Боржник повинен віддати борг належним чином і в установлений термін" - вказує, яким чином боржник повинен діяти. Саме по собі воно не може бути ні істинним, ні хибним. Але якщо ми маємо на увазі, що боржник повинен належним чином діяти відповідно до певного законодавства або, що така норма міститься в законі, то це є істинним чи хибним. Тобто, це висловлювання перетворюється на: "Істинно, що за законом боржник повинен віддати борг належним чином і в установлений термін". Мова вже йде про опис. У сучасній літературі відповідно розрізняють деонтичну логіку, предметом якої є висловлювання, які описують будь-які норми; і логіку норм, предметом дослідження якої є соціальні норми (до яких належать і правові норми). Ці норми розглядаються як певні імперативи, тобто висловлювання, які представляють схему поведінки людини.

Ще Арістотель відніс до модальних поняття «необхідний», «можливо», «неможливо». Довгий час предмет модальної логіки вичерпувався вивченням логічних зв'язків висловів, що включають ці поняття. Вже в нашому віку до модальних були віднесені такі поняття, як: «знає», «вважає», «доказово», «спростовна», «обов'язково», «дозволено», «добре», «погано» і так далі.

Ці поняття дуже розрізняються за своїм змістом. Загальною для них є та роль, яку вони грають у висловах: конкретизація зв'язку, що фіксується у вислові, уточнення її характеру, або, як говорять в логіці, модусу.

Візьмемо вираз: «Метали проводять електричний струм». Воно допускає двояко уточнення: кількісне і якісне. Можна скористатися якимись із слів: «все», «деякі», «більшість», «тільки один», «жоден» і тому подібне і уточнити, про всі метали йде мова чи ні, чи всякого роду струм вони проводять або ж тільки одну його різновид і так далі Це буде кількісна конкретизація вислову. Можна також спробувати конкретизувати якісний характер встановленого в нім зв'язку. Для цього використовуються модальні поняття. Результатом їх застосування будуть вислови: «Необхідно, що метали проводять струм», «Добре, що вони проводять струм», «Спростовано, що це так і т..

Всі модальні поняття розпадаються на групи. Кожна з них дає характеристику з деякої єдиної точки зору. Так, для теоретико-пізнавальної конкретизації тверджень використовуються поняття «доказовий», «спростовно» і «нерозв'язно», для нормативної — поняття «обов'язковий», «дозволено» і «заборонено», для оцінної — поняття «добре», «погано» і «байдуже».

Точок зору на той або інший факт може бути скільки завгодно. Число груп модальних понять, що виражають ці точки зору, також в принципі нічим не обмежено.

Немає ні можливості, ні необхідності розглядати в логіці кожну з цих груп. Модальні поняття різних груп виконують одну і ту ж функцію: вони уточнюють встановлюваний у вислові зв'язок, конкретизують його. Правила їх вживання визначаються тільки цією функцією і не залежать від змісту висловів, що включають їх. От чому дані правила є єдиними для всіх груп понять і мають чисто формальний характер.

Логіці досить досліджувати найцікавіші і важливіші з таких груп і розповсюдити потім отримані результати на все інші можливі групи модальних понять.

Надалі є сенс зупинитися коротко на тому, що говорить логіка про ціннісну і нормативну точки зору і що таких виражають їх модальних поняттях, як «добре» і «винен». Модальні теорії оцінок і норм цікаві як самі але собі, так і своєю дією на методологію гуманітарного знання.


4.14. Відношення між судженнями. Види відношень (логічний квадрат)

Між судженнями А, Е, І, О існують такі відношення": 1) відношення противності (контрарності), 2) відношення підпротивності, 3) відіюшешія суперечності (контрадикторності) та 4) відношення підпорядкування.

Відношення між судженнями А, Е, І, О прийнято відобра­жати в логіці у вигляді "логічного квадрата" (рис. 20).




Рис. 20

1. Відношення противності мають місце між судження­ми А і Е (загальноствердним і загальнозаперечним). Суть цього відношення полягає в тому, що противні судження не можуть бути обидва одночасно істинними, але обидва можуть бути одночасно хибними. Тому якщо одне із противних су­джень істинне, то друге безперечно хибне, але із хибності од­ного противного судження не можна робити висновок про істинність другого.

Наприклад, якщо істинне "Будь-яка держава є класовою" (А), то хибне протилежне йому судження "Жодна держава не є класовою" (Е). Якщо ж судження "Всі метали тонуть у воді" (А) хибне, то це не означає, що істинне протилежне судження "Жоден із металів по потопає у воді" (Е). Противне судження може бути як істинним, так і хибним.

2. Відношення заперечення (коптрадикторності) існує між судженнями А і О (загальноствердним і частковоствердним) і між судженнями Е та ОІ (загальнозаперечним і частковоствердним). У відношенні заперечення перебувають та­кож судження одинично-занеречні ("Це S не є Р") і одинич­но-ствердні ("Це S є Р").

Особливість відношення заперечення полягає в тім, що з двох заперечних суджень одне обов'язково істинне, а друге — хибне. Обидва заперечні судження не можуть бути істинними і не можуть бути хибними одночасно.

Наприклад, якщо судження "Будь-який злочин є діянням суспільно небезпечним" (А) істинне, то заперечне йому су­дження "Деякі злочини не є суспільно небезпечними" (О) без­перечно хибне. А якщо істинне судження "Деякі студенти не відмінники" (О), то судження А — "Усі студенти відмінни­ки" обов'язково хибне.

3. Відношення підпорядкування існує між судженням А та І (загальноствердним та частковоствердним). Судження А є підпорядковуючим стосовно судження І, а судження І — підпорядкованим. Так само судження Е — підпорядковуюче, а судження О — підпорядковане.

Сутність відношення підпорядкування:

а) Із істинності підпорядковуючого судження випливає істинність підпорядкованого йому судження, але з істинності підпорядкованого судження не випливає істинність підпоряд­ковуючого судження, воно може бути як істинним, так і хиб­ним. Наприклад, якщо судження "Усі свідки у справі Іваненка дали правдиві свідчення" (А) істинне, то це означає, що і підпорядковане йому судження "Деякі свідки у справі Іваненка дали правдиві свідчення" (І) істинне. Але якщо істин­ним є судження "Деякі свідки у справі Іваненка дали прав­диві свідчення" (І), то це ще не означає, що істинне підпоряд­ковуюче судження "Усі свідки у справі Петренка дали прав­диві свідчення" (А).

б) Із хибності підпорядковуючого судження не випливає з необхідністю хибність підпорядкованого: воно може бути як хибним, так і істинним. Але з хибності підпорядкованого судження необхідно випливає хибність відповідного підпо­рядковуючого судження. Наприклад, якщо судження "Будь-який договір відплатний" (А) є хибне, то це не означає, що і

судження "Деякі договори відплатні" (І) безперечно хибне. У даному випадку воно істинне. Але якщо підпорядковане судження "Деякі злочини не є суспільно небезпечними" хиб­не, то і підпорядковуюче судження "Жоден злочин не є су­спільно небезпечним" (Е) обов'язково хибне.

4. Відношення підпротивності існує між судженнями І та О. Це відношення характеризується такими особливостями:

а) Підпротивні судження не можуть бути одночасно хиб­ними: якщо одне з них хибне, то друге обов'язково істинне.

б) Обидва підпротивні судження можуть бути істинними одночасно. Наприклад, хибність судження "Деякі метали не проводять електрику" (О) означає істинність судження "Де­які метали проводять електрику". У той же час і судження І, і судження О можуть бути одночасно істинними. Наприк­лад: "Деякі метали потопають у воді" (/) та "Деякі метали не потопають у воді" (О).

Окрім розглянутих видів відношень між судженнями існу­ють такі самі відношення еквівалентності (рівнозначності).

Відношенням еквівалентності називають таке відношен­ня між судженнями, коли при істинності одного судження друге також істинне і при хибності одного із суджень друге також хибне. Судження еквівалентності, якщо вони або од­ночасно істинні, або одночасно хибні. Якщо два судження перебувають у відношенні еквівалентності, то не може бути, щоб одне з них було істинним, а друге — хибним.

Відношення еквівалентності існує між такими судженнями:

А — еквівалентне судженню О.

І — еквівалентне судженню Е.

Е — еквівалентне судженню І.

О — еквівалентне судженню А.

Риска "—", поставлена над судженнями, означає запере­чення цього судження. Вираз "А — еквівалентне судженню О" читається так: "Заперечення судження А еквівалентне судженню О". Наприклад, якщо ми висловимо два суджен­ня: 1) "Імовірно, що всі свідки говорять неправду" (А), та 2) "Деякі свідки не говорять неправду" (О), то ці судження будуть еквівалентними.

Це означає, що якщо перше судження істинне, то й друге судження також буде істинним і не може бути хибним. Так само, якщо судження "Імовірно, що ніхто із свідків у справі не знав потерпілого" (Е) є істинним, то й еквівалентне йому судження "Деякі свідки у справі знали потерпілого" (І) буде істинним.

Залежність істиннісного значення суджень типу А, І, Е, О, в яких ідеться про одне і те саме, можна передати за допомогою такої схеми (схема 2):



Схема 2.


4.15. Значення судження як форми мислення

Мислити — це передусім виражати (письмово, усно, «про себе») судження, тобто щось стверджувати чи запе­речувати, співставляти поняття (суб'єкт і предикат) за об­сягом як сумісні (у стверджувальних судженнях) чи несумісні (в заперечних). А співставляючи поняття, опосередковано судять про відповідні предмети об'єктивного світу, їх вла­стивості, зв'язки, відношення і саме існування. Завдяки судженням предмети і явища осягаються у найрізноманіт­ніших їх проявах. Так, багатоманітні характеристики лю­дини передаються з допомогою суджень: «Людина здатна виробляти знаряддя праці»; «Людина — жива істота»; «Лю­дина має свідомість»; «Людина має моральні орієнтири» тощо. Судження перебуває в органічному взаємозв'язку з по­няттям (та іншими формами мислення) і разом з тим якісно відрізняється від нього. По-перше, судження складається щонайменше з трьох елементів (суб'єкта, предиката і зв'яз­ки, кожен з яких відіграє відповідну пізнавальну роль), а поняття становить собою найелементарнішу одиницю мис­лення (з точки зору її будови!).

Якщо поняття є скоріше формою думки (мислі), опор­ним пунктом пізнання, його підсумком, «коморою знань», то судження є формою руху знань, їх розвитку, формою мислення. У формі судження особливо переконливо ви­являється активний і діалектичний характер мислення, зокрема, своєю структурою судження відображає факт об'єктивної роздвоєності речей.

Окремими ізольованими поняттями мислити не можна. Це одна з обставин, враховуючи яку, деякі логіки вважа­ють, ніби найелементарнішою формою мислення (а не мислі, думки) є судження. В понятті пізнання ніби підсумовується, завершується, а завдяки судженню воно розвивається.

Поняття є «ущільненою», «прихованою» формою дум­ки, а судження — це відкрита, розгорнута, явно вираже­на думка. Завдяки судженням поняття виникають, форму­ються, розвиваються, а сформовані — розкриваються, з'я­совуються їх зміст і обсяг.

Судження доповнюють понятійне знання, оскільки в них відображаються не тільки загальні та істотні властивості, а й неістотні: на практиці доводиться рахуватися з будь-яки­ми властивостями речей.

Ізольовані від судження поняття не виявляють основної логічної характеристики думок — істинності чи хибності, а суд­ження, як відомо, неодмінно є або істинними, або хибними.

Так само, як судження немислиме без його складових — понять, різні види умовиводів немислимі без суджень, які виступають їх (умовиводів) складовими елементами. В цьо­му знову-таки виявляється роль судження як форми мис­лення.

Перевіркою істинності суджень займається та наука, предметна сфера якої відображена в судженні. Для логіки важливо чітко визначити структуру судження, оскільки це є необхідною умовою розв'язання чисто логічних (фор­мально-логічних) задач.

Формальна логіка абстрагується від проблеми виникнен­ня і розвитку суджень, їх сутнісної субординації тощо. її цікавить виключно формальний зміст суджень (як й інших форм мислення).

У формі суджень розкриваються зміст і обсяг понять, з'ясовується значення відповідних термінів.






ЗАПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Чим судження як форма мислення відрізняється від поняття?
   
2. Чим судження відрізняється від поняття за змістом?
   
3. Чим відрізняється будова судження від будови речення?
   
4. Що є спільного в будові судження і речення?
   
5. Що таке пропозиційна функція?
   
6. Яка роль запитань у процесі пізнання?
   
7. Які види запитань ви знаєте?
   
8. Які типові помилки трапляються при формулюванні за­питань?
   
9. Які є види простих суджень?
   
10. Які є види категоричних суджень?
    
11. Що є основою поділу суджень за кількістю?
    
12. Що є основою поділу суджень за якістю?
    
13. Що є основою поділу суджень за кількістю та якістю одночасно?
    
14. Що таке термін судження?
    
15. Як за формальними ознаками визначити розподіленість (чи нерозподіленість) суб'єкта судження? Як за формальними ознаками встановити, розподіле­ним чи нерозподіленим є предикат?
    
16. За яких умов «логічний квадрат» має сенс?
    
17. Які ви знаєте чотири висновки про протилежні суд­ження?
    
18. Які ви знаєте чотири висновки про суперечні судження?
    
19. Що вам відомо про залежність суджень типу І та О від суджень типу А та Е?
    
20. Що вам відомо про залежність між судженнями типу О та І?
    
21. Як можна визначити модальну логіку?
    
22. Які основні етапи розвитку модальної логіки ви знає­те?
    
23. Чому систематичне вивчення модальних висловлю­вань починається лише на початку XX ст.? Чим це обу­мовлено?
    
24. Назвіть персонали, які займалися вивченням модальностей.
    
25. Як ви вважаєте, чи завершила свій розвиток модаль­на логіка на сучасному етапі? Обґрунтуйте свою відповідь.
    
26. Які види модальних логік ви знаєте?
    
27. Які особливості міркувань, що вивчаються класичною логікою висловлювань?
    
28. Як можна визначити дескриптивне висловлювання? На­ведіть приклади таких висловлювань.
    
29. Що таке логічне значення (значення істинності) вис­ловлювання? Скільки і які логічні значення можуть бути при­писані висловлюванню в логіці висловлювань?
    
30. Чому класична логіка висловлювань є двозначною ло­гікою?
    
31. Як можна визначити предметне й смислове значення вис­ловлювання?
    
32. Від якого типу значення (предметного чи смислового) аб­страгуються в класичній логіці висловлювань? Які результати такого абстрагування?
    
33. Чи можуть у класичній логіці висловлювань стати пред­метом дослідження такі висловлювання: «Київ розташований на Дніпрі, або логіка — наука», «Якщо на вулиці сяє сонце, тоді студенти складають іспити»? Обґрунтуйте свою відповідь.
    
34. Дайте визначення простого й складного висловлювання. Наведіть приклади.
    
35. Чи вивчається у класичній логіці висловлювань струк­тура простого висловлювання?
    
36. Визначте, які із наведених висловлювань є дескриптив­ними:
    

• Життя коротке, мистецтво вічне;

• Дивіться й аплодуйте!;

• «Довго сам учись, якщо хочеш навчати інших» (Г. Сково­рода);

• «Ніхто не стає доброю людиною випадково» (Платон);

• «Учітеся, брати мої, думайте, читайте» (Т. Шевченко);

• Весь світ грає комедію;

• Пізнай самого себе;

• «Неможливо все знати» (Горацій);

• «Яку користь можуть принести марні закони там, де немає звичаїв?» (Горацій);

• Не знайшовши броду, не лізь притьмом у воду;

• Не пам'ятай зла;

• Великобританія не є конституційною монархією;

• В Україні українська мова є державною.