Прогулянка на пам’ять
| Вид материала | Книга |
- Пам'ять І навчання, 1204.53kb.
- «антирадянське кіно» леоніда гайдая людська пам'ять річ примхлива І не завжди справедлива, 639.97kb.
- Аудиторні години 84 лекції 32, лаб роб, 55.48kb.
- Уроки історії тематична лінійка в пам’ять, 66.37kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 122.76kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 75.38kb.
- Як зтирають слов’янську пам'ять, історію І культуру, 607.95kb.
- Або кому пам'ятник у Каневі… зайвий, 541.91kb.
- Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного, 121.76kb.
- План Що відбувається в мозку? Організація пам'яті. З/Людська пам'ять, 63.99kb.
ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ
ВІРШІ
Переклад з російської
Валерії БОГУСЛАВСЬКОЇ
ББК 84.4 УКР6=РОС
Ю 75
Юрков, Ігор
= Прогулянка на пам’ять: вірші / Ігор Юрков; пер. з рос. В. Богуславської; післямова С. Хрикіна. – К., 2010. –
170 с. + 10 с. Іл..
ISBN 978-966-378-142-6
Книга містить вірші видатного російського поета Ігоря Юркова, віднайдені й зібрані Святославом Хрикіним і перекладені українською Валерією Богуславською.
Здебільшого переклади українською здійснено вперше. Життєпис поета відтворений Святославом Хрикіним, який давно і плідно займається творчістю непересічного поета, що більшу частину життя віддав Україні.
ББК 84.4 УКР6 = РОС
ISBN 978-966-378-143-3ё
© Ігор Юрков, вірші, 1929
© С. Хрикін, передмова,
ілюстрації 2005
© В. Богуславська, переклади 2010
© В. Круґерський, фото 2009
© С. Невдащенко, дизайн 2010
На першій і останній сторінках обкладинки – роботи Святослава Хрикіна
На останній сторінці обкладинки – подвійний портрет С. Хрикіна та В. Богуславської роботи В. Круґерського
ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ
ВИПАДОК ЗА ШАХАМИ
Підвівся він і, пішаки змішавши,
Промовив, ледь торкнувши капелюха:
– Ви любите її! –
В шибках
Тьмяніло небо синім кахлем,
Зозуля кукала, хмарини ширшали.
Згадав: у кулях матових світлиця,
Безбрових лиць порожній протяг
І цигарковий дим навпроти.
Отам уперше стрілись ми з Алісою.
В тім домі жовтою цератою
Поклеєні були кімнати, і цвяшки
Сріблясті де-не-де
Відстали від оббивки крісел.
Нерівний, скошений кімнати кут
Освітлювала ледь блакитна куля;
В кімнаті поряд величезний місяць
За гак зимовим пальтам слугував.
Поволі піднімався він, пальто
Метлялося рукавом по підлозі.
Пригадую кімнату в мить, коли
Вона ввійшла, майнувши шлейфом чорним,
Мені вказавши владно на стілець.
Чоло їй чисте проорала зморшка,
Ледь-ледь помітно підсмикнувши брови.
Яке ж безпомічне її лице,
І стулені вуста які поважні!
Алісо, королево шахів, що ж –
Від того мені справді ще сумніше,
Що Ви прекрасніша, ніж я гадав.
За риску під байдужими губами,
За виріз плаття, за рукав широкий
І за невправний грим – я Вас люблю.
У нас до іншого привчали зовсім,
І царственного серця більш нема.
У відповідь не співи, не плачі –
Розважна, непокваплива розмова.
Так, перспектива далечі дахів,
Вервечка хмар і величезний місяць
Скидаються, мабуть, на дивовижу
Синам країни, звідки я, поет.
Так, згоден, ми не вміємо кохати,
Ненавидіти серцем всім – також.
Болять у нас то голова, то зуби,
І ми не навчені терпіти біль,
Розповідаємо усім про власні біди
У прозі, віршах. Та зате ми смертні,
В нас квіти воскресають навесні,
Метелики літають одноденки, –
Їх чорний кукіль перед тим приспав
У лялечках без форми і без руху. –
Скінчив. Та лиш на усміх я здобувсь:
Навпроти мене стоячи, красуня
Недбало грала скіпетром.
Сміялась!
А поміж тим зайшов за сукна місяць,
Як срібна смужка. І вже де-не-де
Зірки в чарунках запалились навскіс,
Завіса здійнялася – навкруги
У безладі лежали шахівниці.
Праворуч бовваніли чорні вежі,
Солдати з алебардами навскид,
Обабіч кавалерія. Лівіше
Юрмились офіцери круг Аліси,
І поряд я приречено стояв.
Та от солдат миттєво перебіг
Впритул до супротивника. Навпроти
Між лав у безладі почався відступ,
Без королеви знехотя король
За прикриття відходив поріділе.
Зненацька – мов яка рука змішала
Лад безладу. Я швидко обернувся.
Підвівся він і, пішаки змішавши,
Промовив, ледь торкнувши капелюха:
– Ви любите її! –
В шибках
Тьмяніло небо синім кахлем,
Зозуля кукала, хмарини ширшали.
***
Далеко іще не весна,
Та снів нетривким існуванням
Пливе у повітрі сосна
Палаючим хвилюванням.
І дудки мідь виграє,
І вершник (побійся Бога!)
Вицілює серце моє
Із лука співу тонкого.
Бринить стріли відчуття.
Стуляю мерщій фіранки.
Не доспівав. Та життя
Дожевріє ще до ранку.
5 – 6 травня 1928
НІЧ
Навіть подумки не прокажи –
Так прив’язла спустошеність мрій.
Ніч лежить на віконній межі,
Вщерть у зблисках зірок і доріг.
Зорі крапель на плечі, на сад:
Обсипаючи брості скляні, –
Ваговито черемхи висять –
Назавжди в нашій долі вони.
Кличу я – ані гуку з пітьми,
Тільки шереху листя інтим.
Без кохання не можна затим,
Що його лиш кохаємо ми.
23 – 25 квітня 1928
БУЗОК
Бузок тут врізавсь між каміння,
Неначе припливна піна.
Штурмує стіну, ніби тінь
Бузкова поглине стіну.
Прозора барва вщерть ясноти -
Кристалів води ваговитих.
Хмару бджолину – побачиш ти –
Незрушну – струшують віти.
Я прозорий кристал примружу в руці,
Пінній шапці верхівки завдячу.
Збожеволію вмить на бенкеті цім
Квітів, струменів і тріскачок...
Брость утримати ваготу неспроможна,
Кущ втискається в стіну лицем.
Кожен цвяшок запахущий – порожній –
Надимається вітерцем.
І, здригнувшись, бузок приречено йде
У плитку ваготу часоплину,
В зелений басейн. І тиша гуде
Над ним,
наді мною,
над жужмом бджолиним.
24 січня 1928
***
І дихання, і ніби начерк
В глибокім затінку між лип.
Сад засина без тями наче.
По змозі й сам пірни углиб.
Непосидючі плями світла
Чимдуж біжать на сінокіс... –
Календарі, що літом квітли,
В дитячій бачив я навскіс:
Як розфарбований малюнок
Над димарем в серпанку снить,
В малиннику хустинки юнок,
Спідниць розвеснена блакить.
Опудало в моїй сорочці... –
Та лікоть ще близький, рукав.
І тіло кину, як наврочу,
Серед сухих, гарячих трав.
9 липня 1926
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Дай зійду я на твій балкон.
Зорі падають в сіно коників.
У задусі свічки доконані.
Вагота – ні ява, ні сон.
Ти насправді живеш чи мариш?
Навкруги, на дахи ледь спершись,
Хтось там рухається не вперше,
Сірником запалив димар він.
Освітив ось лідник унизу,
Бесіду кіп із кущами.
І вози громохкі везуть –
Не доїдуть ніяк – наше щастя...
18 липня 1927
У САДУ
Ми заблукали в нетрищах повітря.
Горбами хмари йшли, важкі, як вівці.
Стежина липова вела убік
Повз кетяги бузку і синь грузьку,
І молодий дубок туди прибіг.
За листям порожнеча аж гула
У далечінь.
Ти вийшла в сад,
До порічок;
до півночі, де ковила,
Широко сонце йшло на спад.
О, захід – сонячна півкуля зачарована
Поволі спектром оплива.
В далечині, за парою за вечоровою –
Двоїться все, кривавиться трава,
І кожна річ на тіні розшматована.
О, скільки тіней! Та незрушне світле тло,
Остигле в хмариві бузковім
Твоя ідея.
Що ж, сприймаю, звісно –
Опукле під цілунками чоло.
Піднімеш руку – і вона повисне,
Входячи в повітря без зусиль сливе.
Опустиш – форма руки лишається опісля,
Доки вечір у сузір’ях не спливе.
Твоя ідея навкруги, бо квіти – й ті
Свій образ вичакловують
в шпалер парадних.
Про що ти мислиш? Чи гадаєш ти,
Що все безсмертне? Але це – неправда.
Безсмертний побут – він без міри.
Безсмертний тільки реквізит.
Твоє взуття лишає слід.
Сліди – для нас обох кумири.
Твоє плаття
(не я тебе в сад припросив),
Твоє плаття з плеча, мов листя.
Двоїться життя, і з подвійною силою
Я міг би тобі відповісти.
Спека на липах міцно настояна.
Панчохи, брови.
Від ламп
Кажани мурмочуть, і стомлений
Спокій по вінця сам.
У відчинені двері, де стрічка заграви,
Увіходить смутне; мурмотіння
Всіх чуттів і квітів.
Хоч би я заграв,
Заговорив – вони не припинять.
За годину потрапиш в імлу рукою,
Зустрінеш летюче віття,
Але ніколи не стрінеш тої,
Котрої нема на світі.
Сліпий.
З усіх чотирьох боків
Вмираючі речі, образи-втрати.
Ти кажеш – безсмертна?
Та все навпаки:
Газону нема – лиш смутні аромати.
Подалі від лампи, гостей, надій,
Від тебе –
в бузок лицем.
Яка тут роса! І як зимно їй
Ставати тінню – живцем!..
А ти вже в кімнаті.
Оболонкою стіл,
Ще твердий і замкнений контур стільця.
І ти сама – легка світлотінь...
А що, як згасне лампа оця?
Усе б тоді врозтіч: на місці столів –
Деталі машин, і паркет би волів
Стати молочним світлом.
Під рукою – хрящі невідомих тіл.
Голос? І голос неначе вистиг.
І навіть запах бузку відлетів
Од плаття й плеча, променистий.
І навряд чи запрагнеш тепер притягти
Серцебиття. І тіло нехай не
Злетить, бо владу втратила ти
Над ним, а тому – над коханням.
Вихопить – мить – зоря-зоряниця
Наше ліжко і наші лиця...
13 лютого 1926
ЧЕРНІГІВСЬКІ НОЧІ
Небо – величне озеро.
Спати? – А це навіщо?
Над сінником час – найвище –
Великим Возом.
Як гілка, надламана дощем,
Зронює квіти й насіння,
Так це сузір’я суцільно
Вгинає часи натще.
Ти кличеш спати, погрожуєш
Зачинити вікно. Зважай-но:
Я чую бесіди божі
У мокрій смородині щодо врожаю.
Руки богів – то врослі у землю корені,
Голос – із шумом краплин в унісон.
Падає дощ, летом листя прискорений,
І проростає зірками сон.
10 – 11 травня 1928
У ЗІРКАХ
Пахне сіном – сном.
Так пахне сіно.
Тече в пустелі зоряна ріка,
Тече й проточує каміння.
І течу дають кораблі її
На крейдяних відрогах
Чумацького шляху.
Осяйні кораблі,
Фосфоричні кораблі.
Крізь їхні ребра стікає небо
Сном. Чиїм сном?
Про що ти думаєш? До якого світла
Було спрямоване їхнє плавання?
Велика зірка блакитна
З яких висот етеру висотала їх?
Яка з карколомних аварій
Рознесла їх на друзки,
На пил, на куряву
Чумацького Шляху?
Дослухаймось.
Волосся ворушачи,
Струмує, шумить нічний вітер,
Заколисуючи листя,
Орелями розгойдуючи віття,
Почуття наші розгойдує,
Знічує
Чиї сни?
Чи є сни?
Я слухаю.
А біле твоє обличчя
Мерехтить у темряві
Заплющеними очима,
Уважно відсутнє.
Метелики нічні
Із праху і трави
Все б’ються біля скронь,
І крильця дихають.
І ти так само –
Дихаєш ледь-ледь.
Ти мене слухаєш?
Дихаєш либонь
І крильця ледь не здмухуєш.
В яких глибинах затонули кораблі?
Серед яких коралів,
Мілин незміряних
Колишуться вони,
Вдихаючи вітер на тлі
Серцебиття – незмигно?
Підводячись із навали уламків,
У кам’яній долині
Метелик стріпується,
Розчавлений коліном.
І якщо споглядати крізь мікроскоп,
Мешканець іншого світу,
Напруживши лискучі міхурі –
Тисячооко –
З мукою роздивляється
Снасті крил,
Їхній тонкий дріт,
Сплутаний і поламаний.
А кораблі?
Одні відлетіли,
Інші віджили.
Наскільки ганебна достоту
Смерть розумної істоти!
Та от, приречений на загибель,
Він розсуває твій сон
Тисячею очей,
Просвічених ізсередини
Світлом страждання.
О, Чумацький Шлях,
О, страшний збаламучений сонку мій,
Реальність під крихкою оболонкою!
16 жовтня 1928
РАНО-ВРАНЦІ
Зорю бьют, из рук моих
Ветхий Данте выпадает…
О.С. Пушкін
Ми давно поснули.
З книг – імли лінивий зойк.
У відлуннях вулиць
Бронзовіє згорблений бузок.
У бульварній течії,
Де вгорі – світання мить палка,
Віє чадом порожнеча,
Заховавшись за паркан.
І понад книжкові сутінки
(Начебто свічадо вглиб несу)
Бачу сонце, світу суджене,
І співучі дзвони сурм.
1 травня 1928
ПРОБУДЖЕННЯ
У сутінки бджіл, коли сліпі,
Тіні розсотуючи нитками,
Ввіходять в снива сповитками –
Молочне з усмішкою пить, –
Проходять птахи шляхами повітря
Коротке життя звуків і світла.
Чи не хочеш ти їх у сон зловити
Спекотним вечором, літом розквітлим?
Спи: там, де захід, рахуючи яблука,
Драговиною йде лихоманка,
Там комарі, млистим хистом зваблені,
Співають, вмираючи, солодко й п’янко.
Спи: повз колодязь проходять люди
Громохкими сплесками, наче спогади
Про живих людей. Та від полуди їх
Не залишиться навіть погляду.
А сліпі не вгамуються все, сперечаються,
Тягнуться вперто руками слабенькими,
Просто в душу горем втручаються,
Своїми надіями та витребеньками.
І ти прокидаєшся: пістряво, гамірно
Миготять дерева, птахи і проміння.
Все, що у русі й співочому вмінні,
Богом самим навмисне вигадане!..
Рештки сну: постаті сліпих
В золотому повітрі тануть побожно.
У вікні – величезна, порожня
Мушля неба – сховище снів...
1 серпня 1927
ІЗ ЧЕРНЕТОК
... В глибоку синяву пірнає площа,
Як в пам’ять, як у воду камінь,
Там в кипарисних домовинах мощі
Всихають під шпаристими хрестами.
Такою поставала із ікони
Флоренція, де я не був і разу,
Де шерегом купальниці-колони
Ступають в небо – зимно, їх морозить.
Повітря це, рожевістю розпечене,
Мені навіяло тебе, минулу,
Твого життя дівочу колотнечу,
Що повз, як тінь китайська, промайнула.
Тоді в нас листям старовинним сипав
Жовтавий дзвін... Співала сосон бронза.
Сліпила осінь... Ти сама – засліпла –
Ввійшла тоді в чуже життя без дозволу.
Про тебе пліткували господині,
Що ти – не та, нечемна і нечесна.
Та ми – згадай – сміялись і дражнили
Тих господинь, зубатих, незачесаних.
26 серпня 1927
ЗОРЯНА НІЧ
Не зітхнеш. Зірок у небі натовп.
Ажно обертом весь виднокруг.
Зимно. Ось підходиш до вікна ти –
І зірки вже мостяться на руку.
І здається, що завис у склі. За мить
Лусне куля та повітряна.
Потече, в зіницях забринить,
Здушить. Захлинешся, бо – по вінця.
Тут мені не вижити, на жаль,
Дихать навіть боляче! – А звідти
Не зірниці – заколотів шал...
Що тепер наш розум знакомитий?
Він хитається, смеркає він...
Аж ось
В цій розвиднюється колотнечі:
Місячної повні стигла брость
Заспокоює небесну течу.
13 серпня 1925
СУТІНКИ
Вечір січня розлігся, прозорий.
Хто у вікнах червоних стирчить?
А нікого, саме тільки горе
З-поза спини терпіння нас вчить.
Благодаті такої не хочу.
Хустку в квітах нову одягни
І посидь коло ліжка до ночі,
Понудьгуй іще при мені.
Мені білі сніги не наснились,
Я із пісні сумирно молю:
Замітає сніжок на милість
Тишком-нишком душу мою.
Чути: в церкві співають наче –
То хурделить пісня моя,
Що зі мною така ти терпляча,
Що з тобою намучивсь я.
12 січня 1929
ЩЕ НЕ СКОРО
А коли набридне любити й жить,
І щезне дурна моя сила,
Ти мені, мила, неодмінно скажи,
Що ти мене розлюбила.
Загвинчує тільки баси вона,
І гітари тіло лакове
Зблисне, й дзиґар часи промина.
– Що ж, любила, про що балакати?
Проспіваю краще печальний романс,
Як давнє кохання пропало,
Як чекала вас, як любила вас,
Як пригадувала й проводжала. –
Дзвін гітари нехай, хай скипає чай,
І плаття з плеча ризиковано...
– Потерпи, мій любий, ще почекай,
Вгамуєшся ще не скоро.
9 січня 1928
***
Синє світло всохле і однакове.
За весною світ земний вже стерп,
Де пропахлий фарбою і лаком
Місячний зеленкуватий серп.
Сургучем торкнуло ледве стовбур,
Пух на віти вербні залетів.
Прастарих ікон обряд коштовний
Тьмяніє надвечір, золотий.
Ти сама – крізь сяєва і німби –
Чи лице, чи сад у небесах, –
Звук легкий – то подиху злет ніби, –
Образ ти, що вигадав я сам.
Та невже вночі так фосфор світить,
Голубі спадають ручаї,
Та невже все те, що є на світі,
Задуми і вірші – нічиї?
Що ми знаєм? –
В матовій і білій
Цій півкулі – зеленіюча пітьма.
Й ночі, що із півдня налетіла,
Не було ніколи і нема.
31 березня 1926
ЯБЛУНЯ
Розспіваних тополь і лип
Несповідимий простір.
Як мідяні,
Увечері стоять дерева.
І там сільські царі
Сидять між сукуватих яблунь.
Що яблуня? –
Величний стовбур у бджолиній хмарі.
Зелену руку звідти
Простягнуто до неба,
Аби благословити пастухів.
11 липня 1927
ГОСТИНИ
Весна. Я гостюю в провінції
Озер, віт гнучких і дощу,
Де селянські боги
Коло брам на базарах
Збирають харчі для своїх дітлахів.
У шпарі дверей – зелені подвір’я
Крізь дощ узвишшям чимчикують
В єврейські крамнички
З надмірними ножицями
І роздробом бакалійним.
Сусідка, з ім’ям ваговитим Дар’я,
Відпливає при вивісці в небо.
Всі, присутні при цьому диві,
Хапаються за гаманці.
Та вона
Приязно всім посміхається,
Змахуючи плавцем.
Я розгортаю ветху книгу.
В тій книзі йдеться
Про величну провінційну культуру.
Дивина...
9 травня 1928
***
Тополі дихали. Цей щем
Ти всотувала днину поспіль.
Земля ятрилася дощем
Під хмар загрозливий непоспіх.
Ти снила: в осяйнім повітрі,
Як в мушлі, музики луна,
Перлові струшуючи вістря,
Бузок вітрильно напина...
За віщо диво це дається?
Як дихати під цим ножем?
Хіба для того серце б’ється,
Аби назавше змовкло вже?
9 січня 1926
***
Задушно завалила ніч
Вікна і двері, і голову в сни оці.
У ваті відлунить годинником відчай
Від порожнечі – до дійсності.
Як міцно ти спиш, як беззахисно вклав
Сон у безодню, у вічні блавати.
А бідний твій розум? Невже відпалав?
А серце? Не встигли його врятувати.
І я прокидаюсь, нажаханий. – Так
Сліпий – в кам’яній горлянці криниці.
І заспокійливе чую: “Тик-так...”
Ще може битися!
3 липня 1928