Прогулянка на пам’ять

Вид материала

Книга

Содержание Чернігівські ночі Надія Галковська Із фуги-2 Про ігоря юркова Це – поезія Початок історії Святослав Хрикін С. Хрикіна

Подобный материал:

• Пам'ять І навчання, 1204.53kb.
• «антирадянське кіно» леоніда гайдая людська пам'ять річ примхлива І не завжди справедлива, 639.97kb.
• Аудиторні години 84 лекції 32, лаб роб, 55.48kb.
• Уроки історії тематична лінійка в пам’ять, 66.37kb.
• Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 122.76kb.
• Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 75.38kb.
• Як зтирають слов’янську пам'ять, історію І культуру, 607.95kb.
• Або кому пам'ятник у Каневі… зайвий, 541.91kb.
• Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного, 121.76kb.
• План Що відбувається в мозку? Організація пам'яті. З/Людська пам'ять, 63.99kb.

ДОДАТКИ


ЧЕРНІГІВСЬКІ НОЧІ

Небо відкрите в просторінь.

Спати? – не зичу нікому!

Час нахиливсь над сінником

Великим Возом зоряним.


Як гілка, дощем надломлена,

Ронить квіти й насіння,

Так над селом це сузір’я

Чолом схилилося втомлено.


Ти кличеш спати мене,

погрожуєш

Закрити вікно... – не почую докору...

Дослухаюся: про врожаї

Боги теревенять з черемхою мокрою.


Їхні руки вростають у землю корінням,

Їхній голос віддалений і гучний.

Падає з гілки листя в тремтінні,

І проростають зорями сни.


Переклала Надія Галковська


ЯБЛУНЯ

Тополь і лип співучих

Простір неосяжний.

Стоять, як мідні,

Вечорами дерева.

Сільські царі сидять отам,

Біля яблунь сучкуватих.

Що яблуня?

Величний стовбур

У бджолиній хмарі

Із серцем зеленим.


Рука зелена

Тягнеться до неба,

Немов охороняє

пастухів.


Переклала Надія Галковська


ІЗ ФУГИ-2

Серпень – мов буря звуків і кольору. Так

Починається осінь, тишею плине вона,

Один лише коник співа край вікна

Симфонію сну.

І спливає вода.


Сонячно органять соняшники –

Що за звук! – Обшир серця проміниться,

І ходиш дні поспіль, у пісні запорошений,

І вже не спиться, і вже не віриться:

На кожній стежині, що лине до сонця,

Пантрує сутінь, остуда і жаль.

Листки опадають нечутно і сонно,

І зламані, знетямлені маки лежать...


Переклав Микола Лелюк


ПРО ІГОРЯ ЮРКОВА

Ігор Володимирович Юрков народився 16 липня 1902 року у старовинному російському місті Ярославлі. Дитячі роки пройшли у Гродненській та Холмській губерніях.

Восени 1914 року сім’я Юркових – разом з іншими біженцями – осіла в Чернігові. У жовтні дев’ятнадцятого року сімнадцятирічний Ігор добровольцем вступає до денікінської армії, проте вже за півроку – так само добровільно – стає червоноармійцем. Військова служба Ігоря Юркова протікає на Північному Кавказі і в Туркестані, перші серйозні його поетичні публікації з’являються в газеті “Ашхабадська правда”.

Наприкінці 1922 року, демобілізувавшись, Ігор приїздить до рідних у Київ, де активно долучається до літературного життя: публікується в місцевій пресі, виступає зі своїми віршами на поетичних вечорах і диспутах, бере участь у створенні і роботі літературних об’єднань “Майна” та “Асоціація революційних російських письменників” (АРП). Але саме в ці роки стрімко прогресують сухоти, що уразили його, і 30 серпня 1929 року Ігор Юрков помирає, у віці двадцяти семи років, у курортній Боярці під Києвом.

За кілька днів до смерті поета видавництвом АРП у Києві була випущена єдина поетична збірка Юркова – “Вірші” («Стихотворения»). На жаль, збірка лишилася непоміченою “великою літературою”, і до недавнього часу вірші Юркова – самобутні, вщерть сповнені справжньої поезії, наснажені думкою, почуттям, любов’ю до життя і до людини, – залишалися май-же невідомими навіть літературознавцям.

У 1968 році альманах “День поезії” (Москва) опублікував 3 вірші Юркова («Арабески-2», «Тень рассказывает сказки», «Неудавшееся посещение»). 2002-го року в Києві, у бібліотеці журналу «Радуга» вийшла підготовлена поетом Ріталієм Заславським книжка «15 поэтов – 15 судеб», яка містила 15 віршів Юркова (їхні тексти потрапили до Ріталія Зинов’євича від мене – С. Хр.).

Збірка віршів Юркова (під тією самою назвою, що й перша) побачила світ у Петербурзі, у видавництві “Амфора / Гелікон плюс” у 2003 році (підготовка текстів моя – С.Хр., вступне слово Дм. Бикова).

А тепер іще деякі подробиці “прижиттєвої” біографії поета.

Іще гімназистом Ігор Юрков закохався в одну із подруг своєї сестри, Лену Пустосмєхову, і спочатку любов ця видавалася до заздрощів щасливою. Лена-Люся була дівчиною життєрадісною, відкритою, розумною, музично обдарованою і відповідала Ігореві щедрою взаємністю. З коханням до неї сімнадцятирічний Ігор пішов на Громадянську війну, пройшов Північний Кавказ і Туркестан. Зі ще більшою любов’ю, що визріла у трирічній розлуці, зустрівся він із Люсею, повернувшись до рідних. Друзі чекали, що невдовзі весілля, але... Наприкінці 1924 року закохані розлучилися вже назавжди. І для поета Ігоря Юркова – серед багатьох інших тем – головною стала тема кохання. Не відстороненою, не абстрактною, а глибинно особистою, що раз і назавжди заполонила його душу.

Безнадійно втративши кохану, він до кінця життя, день по дні, знову й знову повертається до світлих миттєвостей, пережитих ним разом із нею – вони то бризкають нестримною радістю, то пронизані смутком, який уже приховує в собі передчуття трагедії, що наближається...

На відміну від Данте й Петрарки, Юрков у віршах не називає імені своєї коханої. Ті жіночі імена, що зустрічаються часом у його віршах – Наташа, Машенька, Тетяна – стосуються інших людей та інших тем. Його кохання постає у віршах безіменним, але настільки живим, до щемливого болю реальним, осяжно близьким, що розростається до приголомшливого узагальнення всього найкращого, що приносить людям справжнє велике кохання...

Немає такої величини, котру не можна було би збільшити, додавши до неї ще принаймні одну одиницю, проте неможливо додати до безкінечності ані йоти, адже безкінечність уміщує в собі все. Так навчає логіка. Однак людина ще й тим велика й прекрасна, що наділена здатністю створювати паралельно до безберегої реальності свій всесвіт, складений із безкінечної множини чарівних світів, силою власної фантазії, уяви, поетичної творчості. І як часто ми, чомусь утративши підґрунтя в реальності, емігруємо в ці світи, то почерпуючи в них велич біблійно-будистських роздумів, то насолоджуючись красою світлих мітів стародавнього язичництва, то переживаючи наново свої нещодавні радощі й збентеження, намагаючись усвідомити їх, віднайти в них дещо, яке споріднює людей усіх часів і верств – від Офелії і Донни Анни до іконописця і безробітного актора...

Втративши надію створити власний сімейний затишок, спалюваний сухотами, чия руйнівна робота відбувалася надто стрімко, переживши нестримний крах ледь не всіх своїх юнацьких ідеалів, Ігор Юрков від-находить благодатну втіху у пізнанні світів Овідія і Данте, Шекспіра і Пушкіна, одночасно створюючи і власний поетичний світ, який пристрасно прагне подолати трагедію неадекватності думки висловленої – і відчутої. Творчістю своєю Ігор Юрков іще раз стверджує право людини на духовне безсмертя, на сліди у вічності нашої пам’яті, що безсилі замести жодні завірюхи.

Одним із досягнень російської революції було розкріпачення творчих сил народу, внаслідок чого в літературу прийшли тисячі й тисячі молодих поетів, прозаїків, драматургів, журналістів. Пролеткульт, що народився в жовтні сімнадцятого року, організовував по всій країні не тільки гуртки лікнепів і самодіяльні театри, а й літстудії та літоб’єднання. МАПП, РАПП, ВАПП, “Кузня”, “Робоча весна”, “Молода гвардія” не тільки гуртували круг себе молодих літераторів, а й уже намагалися нав’язувати їм свої теми, втручатись у творчий процес молоді, встановлювати агресивну цензуру – і все це під гаслом “створення пролетарської культури”.

Навесні 1923 року в Києві група літераторівпочатківців, серед якої був і двадцятирічний Ігор Юрков, створила власне літоб’єднання “Майна”. Ось як пояснює появу цієї назви один із засновників об’єднання Микола Ушаков: “Сама назва “Майна” – “опускай”, “униз” говорила про програмне бажання бути ближчими до землі”.

Та це “ближче до землі” вони, однак, розуміли по-різному. Ушаков уточнює: “Редактор київської “Пролетарської правди” Тарас Костров вимагав від нас від-чуття нового, передусім – робітничої та виробничої тематики”. По-іншому розумів своє завдання поета Ігор Юрков. Настійливо позбавляючись юнацького романтизму і пафосу, він усе впевненіше оволодівав пушкінським методом поетичного реалізму, не тільки зображуючи правду життя, а й глибоко досліджуючи її.

5 березня 1922 року у газеті «Известия» було опубліковано вірш Велімира Хлєбнікова, що пізніше одержав назву «Не шалить!». У нім, протестуючи проти звичок зароджуваного НЕПу, автор вигукує, огляда-ючись на громадянську війну, що тільки-но відгриміла: «Не затем высока воля правды у нас… Не затем у врага кровь лилась по дешёвке…»

Цими темами – громадянської війни й розгнуз-даного НЕПу – переймався й Ігор Юрков. Та, пізнавши жорстоку смуту віч-на-віч, він оцінював її по-іншому, без хлєбніківського заповзятого романтизму. Погоджу-ючись із ним у несприйнятті непівських звичаїв, Юрков полемізує з “будетлянином”, закликаючи побачити пережите Росією не крізь пелену “революційної роман-тики”, а з погляду пушкінського розуміння «бессмысленного российского бунта». І якщо Хлєбніков задерикувато й зухвало стає в позу («в пугачёвском тулупчике я иду по Москве»), то Юрков скорботно констатує страшний факт: «Пугачёв идёт в тулупчике со своей обидой вековой…» Та й до “волі правди” ставлення в нього далеко не панібратське: «Мы за правдой не гоняемся, она сама идёт, горда. Только мёртвые валяются, и голодают города…» Побувавши по обидва боки фронту, він зумів зрозуміти головне: громадянська війна – це не стільки катастрофа переможених і тріумф переможців, скільки трагедія всього народу. І він, відзначаючи: «Ишь, расстреляно, развешано сколько русских на виду!» – привертає увагу не до того, як «у врага кровь лилась по дешёвке…», а до важливішого: «Сколько было неутешенных в девятнадцатом году!..»

Переважна більшість людей живе, мало замислюючись про безцінність життя, про його неповторність, і це – незважаючи на те, що мудреці всіх часів закликали цінувати кожну мить життя. До цього постійно закликала і російська література – від авторів свято- житійних повчань до Гоголя й Достоєвського. Та особливо гостро цей заклик звучить у поезії Юркова. Можливо, тому, що до нього рано – вже у двадцять років – прийшло усвідомлення приреченості, породжене швидко прогресуючим туберкульозом. Микола Ушаков, який добре знав Юркова в середині двадцятих років, згадував: “Молодий – він гинув од туберкульозу; люблячи життя, та згасаючи, підтримував себе тонкою своєю усмішкою...” І справді: тонкою іронією просякнута більшість його віршів. Та все ж незрідка біль усвідомлення, що йому ось-ось доведеться розлучитися з на-шим світом – світом барв і звуків, світла і руху, світом почуттів і думок, надій і відчаю – цей біль виливається пристрасними, часом приголомшливо приреченими ряд-ками. І, можливо, саме тому – кожною клітинкою своєю усвідомивши беззахисність людського життя – Ігор на-стільки уважний до кожної миті буття; саме тому для нього дорогоцінна кожна травинка, кожна пелюстка у довколишньому світі, а надто – навіть найменший порух людських почуттів.

Пішовши із життя у двадцять сім років, Ігор Юрков залишив нам не просто свої неповторні вірші, а й значно більше – пристрасний заклик цінувати і посправжньому любити життя, заклик гуманіста.


Святослав Хрикін


ЦЕ – ПОЕЗІЯ

Певно, не важко відрізнити справжню поезію від її імітації. Справжній поет може дозволити собі порушити віршований розмір, погрішити у римуванні, але ні-коли – в поетичному чутті. Справжня поезія говорить не тільки розуму, а й – передусім – серцю.

Вірші Ігоря Юркова пронизані якимсь щемливим почуттям непевності, крихкості, беззахисності життя, не тільки життя людського, а життя в розумінні набагато ширшому, космічному, не побоюся високого слова – Божественному. Інколи складається непереборне вра-ження, що поет сам перевтілюється у того тріпотливого метелика, у той зірваний листок, у того бездомного собаку під парканом, говорячи навіть не від їхнього імені, а ніби зсередини їхнього єства.

Ці вірші надто тривожні, інколи вони викли-кають острах, як незвідані підземні ходи.

Про поетичну майстерність автора можна ска-зати одним словом – довершеність. Навіть перебої ритму (чи не нагадує це перебої сердечного ритму від надміру почуттів?) додають цим віршам виразності й своєрідності – настільки, що сплутати вірші Юркова з чиїмись іншими неможливо.

Перекладати ці вірші боязко: зупиняє острах втратити щось суттєве, якісь невловні нюанси, але ті, без яких переклад буде жалюгідною підробкою, а можливо, карикатурою. Тому я тривалий час примірялася, перш ніж наважитись. І якби не духовна підтримка Леоніда Васильовича Череватенка, чия думка для мене важить багато, а цього разу і взагалі була вирішальною спонукою, мабуть, і досі стояла би перед ледь прочиненими дверима (тобто, переклавши один – два вірші, зупинялась би, здолана сумнівами).

Ще один – доземний – уклін Святославу Євдокимовичу Хрикіну, завдяки якому мала віршовані тексти Юркова задовго до виходу у світ книги в Петербурзі.

Незважаючи на непідробну оригінальність поезії Юркова, подеколи натрапляла на перегуки (один із яких зауважила у примітці до тексту). Наведу деякі ще. Коли Ігор Юрков каже “Забуття я пив...” (стор. 82), я згадую вірш Цвєтаєвої із циклу “Безсоння”; у віршах “О Русь моя, не зранена зигзиця...” (стор. 119) та “Панна – червоніє горобина...” (стор. 113) мені чується перегук як із Цвєтаєвою та Блоком, так і з Оксаною Лятуринською... Цим для себе іще раз стверджую: поезія – неперервний килим, до якого кожен поет додає, докладає щось своє. Але килим залишається цільним і гармонійним...

Ця книга скомпонована ніби по колу – я не хотіла закінчувати її віршами суто трагедійними, бо поезії Юркова якнайбільше пасує Пушкінське: «Печаль моя

светла…»

Чому цю книжку склала тільки з перекладів, а не з текстів паралельних? Бо зараз, завдячуючи старанням багатьох, а найперше – тих самих панів Хрикіна, Череватенка, а також п.п. Єрмакова та Коржа вірші Ігоря Юркова легко відшукати в Інтернеті, а якщо, з Божою поміччю, перелічені панове щасливо натраплять на спонсора, то, сподіваюся, невдовзі і в нас з’явиться ошатно видана книга оригінальних віршів Юркова. Я, зі свого боку, роблю те, на що спроможна – видаю власним коштом і невеликим накладом переклади.

І все ж не можу відмовити собі в задоволенні видати ці переклади з ілюстраціями пана Святослава Хрикіна, з яким знайома давно, бо він був близьким другом моєї покійної двоюрідної сестри, поетеси Майї Богуславської.

Чого варті мої переклади, якою мірою вони зберігають адекватність оригіналові, судити не мені, а потенційному читачеві. З глибокою вдячністю автору перекладеної мною поезії, а також усім тим, хто не дав їй, цій поезії, припасти пилом у забутті десь на горищах, – і повагою до згаданого (гаданого?) читача –

Валерія Богуславська


ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

На початку 80-х років мені запропонували прорецензувати повість молодого чернігівського літератора, члена обласної літературної студії при газеті “Комсомольський гарт” Юрія Шевченка(1) – поета, прозаїка, за освітою історика. Рукопис мав назву “Записки о провинции”(2); автор – за спогадами рідні і своїх знайомих старшого віку – хорошою літературною мовою вправно змальовував побут, звичаї і події з життя Полтави і Чернігова 10-х – 20-х років, залучаючи безліч імен і фактів із архівних – родинних і музейних – матеріалів. Значне місце у “Записках…” було відведене розповіді про поезію та долю молодого поета тих років Ігоря Юркова, чиї отроцтво і рання юність проминули у нашому місті, про рідних і друзів поета. У тканину оповіді були вплетені вірші поета, зокрема й повністю його “Фуга-2”. Вірші Юркова, включені до тексту “Записок…”, справляли сильне, непереборне враження. Я згадав, що колись зустрів три вірші цього поета в альманасі “День поэзии-68”, але на той час я ще не знав, що це – практично наш земляк, і що зовсім поряд зі мною живуть люди, котрі близько знали його.

Власне, зі знайомства з цим рукописом і почалося моє дружнє зближення з Юрієм Шевченком. Після кількох приятельських зустрічей він одного разу зізнався, що знайомий з родичами Ігоря Юркова, що в них зберігаються зошити з віршами цього чудового поета, а дещо пізніше похвалився, що і в нього є кілька автографів Ігоря. Проте ознайомити мене з цими автографами він чомусь не поспішав, хоча час від часу ми й повертались у розмовах до віршів Юркова.

Влітку 1986 р., після таких собі “дружніх посиденьок”, він вручив мені тоненьку течку з приблизно десятком розрізнених листків із зошита, з пошарпаними берегами, списаних швидким, стислим почерком; сторіночки були заповнені віршами, датованими жовтнем і листопадом 1925 та травнем-червнем 1926 років.

За кілька днів я відвіз цю течку своєму товаришу, чудовому нашому поетові

Станіславу Рибалкіну(3), розповівши йому про автора все, що на той час було мені відомо. Вже наступного ранку Стас зателефонував мені й у захваті майже прокричав: “Слухай, старий, та це ж справжня поезія!” Зустрівшись, ми довго розмовляли про Юркова, розбирали його вірші і вирішили обов’язково зустрітися з Юрою Шевченком і «вичавити» з нього все, що той знає і про автора, і про його рідних.

Зустрівшись із Юрою, ми проговорили весь вечір про Юркова. З’ясувалося, що, окрім віршів, включених до “Записок...”, Юра знав напам’ять іще чимало віршів Юркова, що з рідних поета живі його племінниця – дочка його сестри, вже небіжчиці, Ольги Володимирівни(4), – Наталя Володимирівна Юркова(5), яка тоді

працювала десь на Далекому Сході, і десь там само мешкав її син, теж Ігор(6), і що Юркова-поета добре знав чернігівський аквареліст Олександр Саранчов(7).

Із Саранчовим я був знайомий давно: його син навчався у паралельному зі мною класі; до того ж, піз-ніше ми зблизилися “на ґрунті причетності до малярства”:

Олександр Сергійович (за фахом геодезист) був не тільки чудовим акварелістом, він вирізав із дерева промовисті фігурки людей і звірів з яскраво вираженими характерами і настроями (понад півтори сотні його ак-варелей і близько вісімдесяти дерев’яних фігурок придбав Чернігівський художній музей).

Ми вирішили записати вірші Юркова, що зберігалися в пам’яті Юри Шевченка, потім додали до них ті, що містилися в Юриних “Записках...”, а також опубліковані сестрою поета й Миколою Ушаковим у “Дні поезії-68”, передрукували вірші, що зберігалися на сторіночках із зошита. Вийшла непогана підбірка із понад трьох десятків віршів Ігоря Юркова. Звичайно ж, із нею ми ознайомили наших друзів.

Народилася думка організувати літературний вечір пам’яті поета і дати публікацію в місцевих газетах. Однак у редакціях нашу пропозицію зустріли відвертим спротивом. Для проведення ж вечора виявилося недостатньо і самих віршів, і відомих нам фактів із біографії поета.

Адрес племінниці та її сина Юра не знав, якось плутано говорив про те, що в них у Чернігові є квартира; у розмовах вряди-годи спливало, що Юра був доволі близько знайомий із Ольгою Володимирівною та її дочкою й онуком, що в Чернігові мешкає ще кілька людей, які близько знали Юркова.

Наприкінці листопада ми з Рибалкіним вирішили навідати Саранчова, до нас пристав і Владислав Савенок(8) – молодий журналіст (на той час стажувався в газеті “Комсомольський гарт) і поет, що щиро зацікавився творчістю й долею Ігоря Юркова. Юра Шевченко під “благовидним” приводом пристати до нас відмовився.

Розмова із Саранчовим розтяглася на кілька зустрічей: О.С., ділячись із нами

тією дещицею, що знав про Юркова, принагідно розповідав багато цікавого про Чернігів та його людей тих років. Він напоумив, як знайти живих друзів поета, тут-таки жваво описавши їхні характери й долі.

На початку грудня 1986 року ми (Рибалкін, Савенок і я), навідали Наталю Федорівну Вербицьку (Антиох)(9). Ця зустріч виявилася напрочуд вдалою: Н.Ф. була найкращою подругою сестри поета Ольги Володимирівни з 1917-го року, і не просто знала Ігоря Юркова з його гімназійних років, а і входила до кола найближчих його друзів, найвужчого, фактично домашнього кола. Вона не тільки розповіла нам дуже багато про Ігоря Юркова, а й надала нам адреси: чернігівську – племінниці Ігоря Н.В. Юркової, а також боярську – молодшої сестри колишньої нареченої Ігоря – Ірини Павлівни Коваленко, уродженої Пустосмєхової(10). На наше прохання за кілька днів вона передала нам також і власноруч написані спогади про поета.

Одержавши від Н.Ф. адресу чернігівської квартири і номер домашнього телефону племінниці Юркова, того ж таки вечора, повернувшись додому, я зателефонував за цим номером, як то кажуть, про всяк випадок, і несподівано почув у відповідь чоловічий голос: це був син Наталі Володимирівни, Ігор Олексійович Юрков; виявилося, що він “в особистих справах” на кілька днів приїхав до Чернігова з Комсомольська-на-Амурі, де працював на якомусь заводі. Увівши його в курс наших зацікавлень, я запропонував йому зустрітися. Ми зустрілися наступного дня в центрі міста, він уже детально розпитав: хто ми, як вийшли на вірші Юркова, про наші подальші наміри. Поступово він проникся довірою до мене і запропонував нам ознайомитися з машинописною збіркою вибраних віршів і поем Ігоря Юркова, свого часу складеним його бабунею, сестрою поета Ольгою Володимирівною. “Тільки майте на увазі, що там чимало помилок, ба навіть є деякі про-пуски та викривлення: ці вірші передруковував я, коли мені було 10 – 12 років, тому отака якість”. За 2 – 3 дні він мав від’їздити до Комсомольська-на-Амурі, та за місяць намірявся знову бути в Чернігові: “Тоді й по-вернете книжечку. І ще: обов’язково спишіться з мамою”. І продиктував мені адресу своєї матері – вона працювала на східній ділянці БАМу.

Вже розстаючись, Ігор молодший попередив: “Не довіряйте цілковито Юрі Шевченку: в нього бурхлива уява, і у своїх оповідях про Ігоря Володимировича він раз по раз усе перекручує. І ще ось що: колись він і справді був близько прийнятий нашою родиною, Ольга Володимирівна ним опікувалася. Та одного разу він був заскочений, коли крав вірші Ігоря Володимировича, ретельно вирізаючи із зошитів сторінки, що припали до вподоби; зрозуміло, йому зі скандалом відмовили від дому”.

Відправивши листи за одержаними адресами – на БАМ Н.В. Юрковій і в Боярку І.П. Коваленко, я заходився копіювати машинописну збірку, намагаючись устигнути зробити це до повернення Ігоря-молодшого. У збірці було понад 170 віршів і поем Ігоря Юркова; тепер у нашому розпорядженні їх виявилося вже понад 200.

Незабаром відгукнулися на мої листи і Наталя Володимирівна, і Ірина Павлівна, зав’язалалось інтенсивне листування. Листи І.П. були серйозні, змістовні, коректно уважні і приязні до мене – адресата, вона шкодувала, що мало знала Ігоря Юркова, бувши тоді ще малою дитиною, та всі сценки, що закарбувалися в дитячій пам’яті, описувала з подробицями й необхідними коментарями. Юркова надсилала листи великого обсягу, та сповнені вони були здебільшого подивом аж до роздратування, на взірець: “Навіщо вам це потрібно? Щоби зрозуміти поета,

достатньо знати його вірші і нема чого копирсатися в його житті – кому до цього є діло?”, обуренням: “Чого це ви плутаєтеся з Юрою Шевченком? Йому не можна вірити в жодному слові! – це людина пуста, і не можна сприймати його всерйоз”.

Її розлютили спогади Н.Ф. Вербицької (їх я надіслав Юрковій разом з одним із перших листів із проханням прокоментувати і доповнити своїми оповідями): “Я не очікувала від неї, що вона розповідатиме якісь нісенітниці про дитячі пустощі; до того ж, хто просив її теревенити про наші сімейні справи, про наші стосунки? Кому це потрібно?”

І все ж Юркова писала до мене регулярно, поступово змінюючи обурливо-роздратований тон на емоційно-прихильний, потроху розповідаючи про життя поета, про його оточення, але вочевидь намагаючись накинути мені власне розуміння віршів і характеру поета. Час від часу вона надсилала окремі вірші та уривки з поем Ігоря Юркова, свої коментарі до деяких віршів, які пояснювали історію їхньої появи.

Тим часом Владислав Савенок, який, наїжджаючи до Києва, працював ув архівах Інституту літератури АН України, зібрав дещо з прижиттєвих публікацій Юркова, скопіював листи Ігоря до його чернігівського, ще гімназійних часів друга, молодого українського поета Марка Вороного. Невдовзі Владик випадково надибав на одній з букіністичних “розкладок” на Хрещатику збірку Ігоря Юркова “Стихотворения”, видану 1929-го року – у рік смерті поета. З усіма цими знахідками ми негайно знайомили Юркову, що, власне, й посприяло зміні “гніву на милість”.

Листування з Юрковою тривало до кінця літа 1987 року. Восени вона повернулася до Чернігова, оформивши свій “вихід на пенсію”, і тепер ми (здебільшого це я, інколи із Савенком) зустрічалися в неї вдома.

Влітку ми познайомилися і з Іриною Павлівною – вона з чоловіком приїхала до Чернігова: в них на Лесковиці був дім (точніше, пів будинку, іншу половину вони змушені були продати ще 1947 року, від’їжджаючи на постійне мешкання до Боярки, під Київ) з великим обійстям і невеличким садом-городом.

Із цієї зустрічі розпочався наступний етап наших розшуків. Ірина Павлівна привезла світлини з сімейного альбому, де була зазнімкована молодь компанії Юркових-Вербицьких-Пустосмєхових, співробітники батьків – службовці Чернігівського Земства (серед них – по-дружжя Михайло й Віра Коцюбинські, прямий спадкоємець гетьмана Полуботка поет Микола Вороний, художник Гліб Шрамченко, письменник Аркадій Казка та ін.). Тоді ж поділилася світлинами давніх років і Наталя Федорівна Антиох-Вербицька: великої родини Вербицьких, де поряд із матір’ю, Вірою Миколаївною, був і Марко Вороний – різного віку, від дитячого до дорослого.

Владислав Савенок невдовзі повністю переключився на дослідження життя і творчості Марка Вороного; Станіслав Рибалкін обмежився дружніми зустрічами з подружжям Коваленків; я перейшов тепер уже до пошуку шляхів публікації поезії Юркова. Та це вже інша – тривала й важка історія.

Святослав Хрикін


_____________________________

ПРИМІТКИ:

1 Шевченко Юрій Юрійович, 1954, Чернігів, – закінчив істфак Чернігівського педінституту. Кандидат історичних наук. Вір-ші пише зі шкільних років, публікувався в періодиці. Як історик є учнем Лева Гумільова; з дитинства близький до родини Ахматових-Гумільових (його бабця – гімназійна подруга А.А. Ахматової). З 1997 р. живе в Петербурзі.

2 Оригінал написано російською мовою. Сама праця так ніде й не опублікована.

3 Рибалкін Станіслав Геннадійович (1935 – 1995) – російський поет; народився у

шахтарському селищі Бирикульському Ке-меровської обл., закінчив музичне училище.

Був артистом оперети. У Чернігові з 1970 р. Працював солістом обл.. філармонії.

Вірші публікувалися в сибірській та українській періодиці. У 1995 р., вже після його смерті, в Чернігові побачила світ складена ним самим збірка поезій “В плену совдеповских пространств”.

4 Ковалевська (в дівоцтві Юркова) Ольга Володимирівна (1906 – 1977), сестра поета, разом із ним учасниця київської літературної групи “Майна” (20-і роки) зберегла рукописи віршів Ігоря, ініціювала публікацію добірки його віршів у “Дні поезії-68”.

5 Юркова Наталя Володимирівна (1932 – 2005), племінниця поета, дочка О.В. Ковалевської (Юркової) і Володимира Володимировича Ковалевського, українського журналіста й літературознавця. За освітою геодезист (певний час працювала під орудою О.С. Саранчова), більшу частину життя мешкала в Чернігові.

6 Юрков Ігор Олексійович (1960 – 2008), небіж у третіх І.В. Юркова. За освітою інженер-програміст. Після смерті матері, Н.В. Юркової, виявився єдиним спадкоємцем рукописів Юркова-поета. По деяких сумнівах передав “архів” Ігоря Володимировича до Державного Музею-архіву літератури і мистецтва України, за сприяння українського літератора Леоніда Васильовича Череватенка.

7 Саранчов Олександр Сергійович (1904 – 1995), чернігівський геодезист і художник-аквареліст, гімназійний товариш Марка Вороного (1904 – 1937) – українського поета і друга Ігоря Юркова. У 1919 році навчався у “Чернігівській народній студії мистецтв”, де уроки графіки вів Жук Михайло Іванович (1883 – 1964), український художник і поет. Восени того ж року вступив добровільно до Червоної Армії; після закінчення Громадянської війни повернувся до Чернігова.

8 Савенок Владислав Васильович (1959), чернігівський журналіст і літератор, на той час студент-заочник журфаку Київського університету. Відповідальний секретар альманаху “Літературний Чернігів” із дня його заснування. 2006-го року у Ніжині вийшла збірка його оповідань “Божевільні файли”.

9 Антиох-Вербицька Наталя Федорівна (1902 – 1995), одна з найближчих подруг Ольги Володимирівни Юркової з гімназійних років, онука педагога, письменника й публіциста Миколи Андрійовича Вербицького (1843 – 1909), учителя Марії Заньковецької (в Чернігові) та російського письменника Леоніда Андреєва (в Орлі); двоюрідна сестра українського поета Миколи Вороного. Була активною учасницею рукописного домашнього журналу – разом із Ігорем та Ольгою Юрковими та Марком Вороним. Публікуватися не наважувалася. Лише 1947 року взяла участь у республіканському конкурсі на краще оповідання – і стала призеркою. 2002 року, до її сторічного ювілею самовидавництвом “ЭСХА” випущено підготовану родичами її поетичну збірку “Выздоровление”. Вірші її увійшли до антології “Украина. Русская поэзия. ХХ век” (2008, “ЮГ”, Київ).

10 Коваленко Ірина Павлівна (в дівоцтві Пустосмєхова, 1919), народилась і виросла в Чернігові, закінчила філфак Київ-ського університету, перед війною одружилася з одно-курсником, українським поетом-дисидентом Іваном Юхимовичем Коваленком (1919 – 2001). Дім у Чернігові, половина якого належить їй, свого часу куплений її батьком у Вер-бицьких. Дім цей історично пов’язаний з іменами педагога й письменника М.А. Вербицького, народовольця Дмитра Лизо-губа (1850 – 1879) та його друзів-революціонерів Валеріана Осинського, Колодкевича, О. Михайлова, Ґольденберґа (що вбив харківського губернатора Кропоткіна), Володимира Дриґо (довіреної особи Лизогуба, який і став винуватцем його арешту і страти)... Тут ми зустрічалися з подружжям Коваленків, коли ті приїздили влітку на відпочинок до Чернігова.

Примітки С. Хрикіна


Про перекладачку: