Geum.ru

Прогулянка на пам’ять

Вид материалаКнига

Содержание


Чудесне перетворення
ЖОВТЕНЬ Світ остигає. Все триваліш вечір. Шлях дичавіє. Світло кра
Місячна соната
Кінець світу
Нічні вікна
Зимовий вечір
Cни пригадуються
Острах любові
Місячна ніч
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

НАШІ СНИ

Якщо ти на стежку оцю ступив,

Прокладену в сутінь, в палаючі маки,

У шурхіт безмежних бузкових степів,

Ти чутимеш – гавкають поряд собаки,

Співають хори і, ламаючи стебла,

Обводить вітер дугу крильми,

І вечір, розгойдуючи небо,

На розі завмер, щоб зустрілись ми.

Тоді, високий напруживши лук,

Ворог, сховавшись в табун безтямний,

Спроквола випускає з безсилих рук

Стрілу співочу, на тебе наставлену.

Але вона, сили позбувшись, падає,

Проривши в чорноземі рани рів.

Круг тебе – по груди – твань Купавина,

Ковбаню розбризкуючи на розрив.

Торкнешся її – а стріла із вати,

Легко ламається, й видно натомість

В спокійній калюжі, ледь зеленкуватій,

Біле, безкровне обличчя помсти.

Воно нерухоме, бо міцно кріпиться

І тільки сліпими очима кліпає,

І от, розсівшись, здригнеться, випнеться,

Осяде у пам’ять отруйним випаром.

Та все ж двобою іще тривати:

В марних зусиллях, наче гігант,

Безсилий підняти пушинку вати,

Він задихається, ковзає нога.

М’язів надмір оманний – вони

Вагу не втримують. З-під нігтів у напрузі –

Кров. Дивиться – у тьмяному

Тумані сміються друзі.


Й за цією стрілою, що вже остання, –

Вибігає стрілець із ножем – він встиг.

Сусіди за ним, лікарі – одностайні всі,

І міліціонер під вікном свистить.

30 серпня 1927


ЧУДЕСНЕ ПЕРЕТВОРЕННЯ

(ФУГА-3)

Де відшукати людське тіло?

Де бідолашне те людське життя?

А де свідомість, пам’ять, пожадання?

Долоні рук – лише кістки пожовклі,

Дух – от хіба що вітер невгамовний.

О, чудодійний шепіт!

Прислухайся – то гомін листя,

Капличка тіні,

Коридори світла,

Земля у вітиліго білих плям,

У безнастаннім русі.

Тут самота.

Зі мною глек води,

Окраєць хліба,

У грудках чорнозему лунка лопата,

На тінявім дні ями

Кістки жовтаві,

Каска, гвинтівка й казанок.

Моє тобі вітання, старший брате!

Я беру до рук своїх

Твою руку.

То що ж – ми несподівано зустрілись,

Безсмертні, та підвладні перемінам.

Мені схотілось їсти,

Й, дихаючи глибше,

Відкраюю від хліба окраєць.

Ось кусень сіллю сірою посиплю,

Помацаю, відчую смак і запах –

Все ввійде в кров мою

І перестане бути хлібом.

То що ж, товаришу,

І це – розрада?

Такий той сад:

Він закриває тисячним гіллям,

Заховує у тисячі шумів

І дзенькіт тарілок,

Й хазяйки мову.

Хазяйка, удова загиблого солдата,

Годує хворих

Просто неба, у саду.

І я саме на ту недугу хворий –

На острах щезнути.


Навшпиньках я ту яму полишаю.

Проходжу галереями,

Де, як стіна, застигла прохолода,

Сливе так само щільна,

Як вода.

Блукаю у розрідженім повітрі сонця,

Де легко все,

Де миттю переходиш

Крізь відстані великі.

Назад поглянеш – зроблено лиш крок,

Й мене, напевно,

Майже там не видно.

Я, заблукавши в сяєві і спеці,

Галявинами синього повітря

Проходжу

Вздовж тинів вологих,

Де грушки-гнилички

Сушить осінь.

І, підійшовши до обструганих дощок,

Я мовлю:

Нащо я тебе покинув?

Сюди! До дому ближче,

Я бачу її сукню,

По котрій пролітають плями світла,

Віддалена вчувається розмова,

Ножів, виделок дзенькіт.

І раптом розумію:

Все це

Мені лише здається.

Тут дивака угледів садівник:

Той, затинаючись,

Пройшов із куснем хліба у руці,

В іржавій касці,

З мурмотінням тихим.

Він підійшов до плоту

І замисливсь.

– Один із квартирантів, –

Здумав садівник,

На небо подивився,

Позіхнув.

Обід вже добігав кінця,

Коли хазяйка скрикнула,

Тарілка вислизнула з рук,

Сахнулась жінка:

Я, посміхаючись, ішов із тіні

Назустріч. 14 вересня 1928


СКНАРІСТЬ

Скнарість зображують зумисне

Жінкою із каменю.

Плаский, зернистий

Її темний профіль – вивірено стислий,

Порожні очі світять скупо, млисто,

Й шепоче її рота порожнина:

“Той, хто рухається, – згине...”

Осінь яблуко тримає у пласких руках,

Коло ніг її кружляє прах. 21 вересня 1927


ЖОВТЕНЬ

Світ остигає. Все триваліш вечір.

Шлях дичавіє. Світло краде.

Й там

Край алеї, в порожнечі

Повітря з тінями на раді.

І. Юрков, 1923

Гілля, галяви, скрики, осінь,

Така позолотіла суш,

Що серце більшого не просить,

Та я живу, та я прошу.

Звідколи на підлогу вдотик,

На відлетіле на крилі

Пил скошеним стовпищем котить

В краї планет, на край землі?

Чи візьмеш пряник дерев’яний,

У склянці – сухість і теплінь...

Скраєчку там, в глухім тумані

Вітрами хилиться полин.

Брусницю вечір кида в вічі

І промениться через край.

Пожовклий той проспект не вічний –

Хапайся, падай і волай.

У вікнах жар палає теж,

Все ластівочки, лоскоточки.

Палахкотить сушва пожеж –

Кватирки проковтнуть листочки.


Від брил гладких повітря з глобуса,

З летючих обріїв Колумба

До павутиння – страх: що робиться?

І кволі ревнощі по клумбах.

У сад я вийшов. Звіддалік,

Штовхаючись, летіли хмари,

Несли від неба до землі –

Органні осені хорали.

Сухими стовпчиками бур

Крізь остови, тіла і тіні

Ронилася бліда лазур

На сходинки, діжки і стіни.

У сад я вийшов. Звіддалік

У шумі крил зірки спливали,

І линви нетривкі землі

Вони здриганням коливали.

Крізь плутанину схудлих верб,

Мов тісто, сходить біла піна ця.

Але вже місяць був пощерблений,

Але ось-ось – і серце спиниться.


Я вас кохав, а назирці,

А віддалік – тим більше щиро,

Допоки в їхній бідній музиці

Плив шлях і по гаях дощило.

А тут...

Десь час занапастивсь,

Скнів образ, дивиною марив:

Посохлі тіні – я і ти,

Навкруг світи, дощі і хмари.

Як зимно!

В дім заходиш ти,

І вмить все оживає злітно,

З алеї повів теплоти

Дотично доторкає вікна –

Вчорашніх забавок сліди.

Розчахнуто кватирку в пустку.

Чужих гостей приб’є сюди.

Все пережито, в скруту скуто...

Чого ж у гомінливий сад

Від нічника тікають плями?

Куди подітись од досад,

Що не повернеться, що з нами

Було...

Щемкий осінній світ –

Халати, лікарняні лахи...

Летить кохання листю вслід,

І хиляться зірки і захід.


Пробач, кохати не навчивсь

Так віддано, як вміють тіні.

Пробач, не міг забути, чим

Була прекрасна мить.

І ти не

Зазнаєш, як шлях світло краде,

Й там, край алеї, в порожнечі

Повітря з тінями на раді,

Й зігрітись далині вже нічим.

10 – 13 жовтня 1925


МІСЯЧНА СОНАТА

Поза тополями жіночними,

За верстами, де ти живеш,

Вздовж саду місячної ночі

Трем срібних лагідних мереж

Пливе в твою пусту кімнату,

Де кожна річ – болючий спомин,

Й тобі у муці пам’ятати

Мого життя невтомну повінь.

На крутояр ідеш тепер.

Поміж збілілими стовпами,

Крізь плутанину схудлих верб

Біжить дорога в твою пам’ять,

Зненацька, щоб перехопило

Аж подих, щоб у цій журбі

Ти похапцем і понад силу,

Не збожеволіти аби,

Щоб, стерши межі сьогодення,

Вчащала – змушено – до мене

Сюди приходити тобі.

А твоє тіло так опукло

Вкарбоване в повітря синє!

Не озирнулася, спонукана, –

Вдивляйсь у пустку цю безсило,

Вдивляйсь і думай: “Тут первинно

Любов моя була – провина”.

Та серденько людське тендітне

Все вислухає і збагне.

А Місяцю нема де дітись –

Відспівує – чи не мене?

Як пам’ять мертва і скупа,

Постала голова сліпа.

Та раптом кліпнула і вперше

Із докором в осінній сад

Вдивляється, неначе в пекло,

Де я ще животію вперто,

Вчепившись в затишок – чи варт

В той затишок чужий...

Її покликали... біжить,

Але, зітхнувши, йде назад,

Ламаючи мінливі плями

Сухої срібної води.

Все далі йде вона. Чекай-но!..

Задуха, Бог не приведи!

А я стою.

Сад перекинувсь

В порожні небеса, в зеніт.

Осяяна наполовину,

Чужинна липа.

Сум дзвенить.

Лопоче листя. Снить свіча.

Навкруг пістряво, мов те плаття,

Що падало з її плеча

В ту ніч...

9 серпня 1927


КІНЕЦЬ СВІТУ

Засліп. Триванням світла в кут

Ляга повітря спорожніле.

Що дихало і квітло тут,

Віднині навіки віджиле.

Розтятий світ простягсь, як мрець,

І враження течуть і мерхнуть,

Течуть туди, де не озветься

Єство твоє, що на поверхні

Чекає зрушень – та навік

Усе скінчилося, збагни ти.

Лиш фосфор пересохлих рік

Ледь мерехтить ще край зеніту.

Уламком золотим осів

Той захід на гранітні брили.

Він незворотньо загасивсь.

Не жди – десь диво забарилось.

І висушений шепіт стух,

І листя кам’яне остигло

Світ животіє між недуг,

Як жалюгідне стерпле тіло.

У власнім існуванні спірний,

Ти ще стоїш, нащадку кволий.

І сонце, розірвавши коло,

Пірнає в небуття, у прірву.

3 червня 1926


АЙСТРИ

Айстри застигли у склянці високій,

Цвітом осипаний простір весь мій,

І я, мов сліпий, що втрачає вже й дотик,

В пістряве це марення входжу, німий.

Стрункі між циновок легких тануть свічі,

Важко спливаючи жовтим вогнем, –

Це сон, це розгойдана дзвонами вічність,

На білій стіні слід вуглини збагнем.

Тут, як здавна, ревнують боги-перестарки,

Вечорів задуха і місячний щем,

Та коник сюрчить, і крізь пил увостаннє

Тим, хто їде, айстри всміхаються ще.

І от він говорить: “Скінчилося літо,

Так життя скінчиться, та легко мені,

Бо іще задосить і барв, і світла,

Бо іще мені небо відраховує дні”.

11 – 12 вересня 1927


ГЕТТО

Твій альт, як пейси, довжиною з метр,

Ще довший вечора червоний спів.

Хмарини цегляне минають гетто,

З апокрифічних линучи ланів.


Коли надворі, в тузі задихаючись,

Відчує півень в борлаку клинок,

Коли на дзьоба потертю, суха іще,

Мить осіда – й зволожено пісок, –

Горлав би когут на весь всесвіт:

– Що воно?

Брутальний! Її ж обмаль – це ж бо кров!

Єврею, зупини цей плин коштовний,

Заший горлянку ту, що розпоров!


Із вітром куплені за гріш фіранки

Злетіти хочуть із мого вікна.

Кінець життю! Рій хмар – за забаганку –

Зужитий місяць врешті доконав.

І профіль кантора чіткий, хирлявий.

При незворушнім вогнику свічі –

Злиденними він копійками править.

О праведнику бідний, не кричи!


В подушку з курячого пуху

Звільна опадає голова.

І в розчахнуті навстіж вуха

Впливають шерехи, сни і слова.

Дух приземкуватий Юдеї

У синагогах схилених твоїх,

І віра старезні цупкі ідеї

Вигріває між сторінками книг.


Грійся із клаптів пошитою ковдрою,

Подушкою з пуху, старече життя.

Та не вхопив ти Бога за бороду –

Замало набутків задля майбуття.

20 – 21 лютого 1929


НІЧНІ ВІКНА

Від пам’яті свічок до пам’яті хвилин –

Всі вікна чорні стежать часоплин,

Аби не рухалась, німуючи, текла

Ніч метушлива у тумані скла.

Коли ж вклоняється бентезі сад,

На склі разки краплин, здригаючись, висять,

На вікна занизькі спадає сліпота –

Життя без голосу, кімната геть пуста.

Тінь ходить вартовим, немов хто розізлив,

Круг дому нашого, де дощ бруківку змив.

В траві зашарудить – хвороба в негліже

Вже чхає, скаржиться і рота хрестить вже.

То цідить в чарочку, флакон схиливши ледь,

Пліснявні ліки, а то вкутується в плед, –

Кімнати ревізуючи, зітхне,

Підкрутить ґнотик, у вітальні позіхне,

Знов ляже спати...

А у пам’яті речей

Лишиться свічка біля замкнених дверей,

Старенької хода, підлоги рип, либонь,

І тінь кошлата – до залитих воском скронь:

На вікна занизькі сліпма спадає дим,

Життя без голосу і спорожнілий дім.

13 жовтня 1925


ЗИМОВИЙ ВЕЧІР

А на вулицю вийдеш ледве –

Ллється світло ошатне й синє,

І розгойдані в тиші дерева

Осипають летючий іній.

І не дивно, не боляче тим,

Що тут дихати й жити нічим,

Знерухомленим шляхом іти,

Де дроти пообплутував вечір.

І життя, що нестримно любив,

Мов коханку, – втомившись від люті,

Лиш в нервовім тремтінні між брів,

Тільки в серця слабенькім салюті.

І те серце гуде і співа

І веде мене геть без упину

У країну, де в неї права,

Хоч насправді – правічна провина.

5 грудня 1927


У МОРОЗ

Я без обіду – образа й огида.

А як поглянеш на ртуть –

Падає й після обіду,

Срібляста плаває каламуть.

Іній звисає із ґраток трамваю,

В повітрі хвилюється ковила.

Здається – нікого навкруг. Спливаю

Там, куди вулиця привела.

В повітрі розрідженім – безгуку розквіт,

І жест безпомічний, бачить Бог.

І кожному надто просторо і тоскно.

Вийдеш – а в горлі застряг клубок.


В нас вечоріє, мабуть, зарано.

Посидь – поспіваємо, поговорим,

Сторінкою з розгалуженого роману

Душу виполощемо, як морем.

– Я вас любила і, мовби в романі,

Я вам була,

Я вам невірна була...

Тільки лишилось обійстя в тумані,

Тільки у шибці мороз-ковила...


Не полюбляв добробуту ніколи,

Не викликали ласки й жалю

Порожня краса, спів місячно-кволий,

Твоє, казавши б, “назавше люблю”.

Легко обходячи кучугури,

Бачу я крізь туманний день

За соромливістю злої зажури

Життя нове і нових людей.

25 лютого 1929


***

Змиг зірки у зеленій пустоті,

Дерева край обриву встали.

Людське “ніколи”! О, яке ж бо ти

Оманне, тьмяне і нестале.

Вікно я відчинив. У сфері цій скляній

Я – в неба зорянім засланні.

І тоскно мені тим, що в двір великий мій

Жорсткий зірковий зір ніколи не загляне.

Все зрушене, розгойдане – мабуть,

Земля впаде, мов непритомна,

Поки, споряджені у путь,

Конячка спить й віз нерухомий.

(серпень 1926?)


CНИ ПРИГАДУЮТЬСЯ

Клубочаться сни і проминають нас,

І тихий дощ то буркне, то шепоче,

Пробудимось, змордовані, бо враз

Не скинути китайські тіні ночі.

Вони збрехали нам.

Це знов весни зачин.

Від мокрих ліхтарів, де плавом – світла плями,

Така страшна стискає височінь,

Що скрикнеш, схопишся й згадаєш про ТЕ САМЕ...

18 січня 1929


***

З країн, де я не був і разу,

Де тільки тіні і вода,

В могутній холод протоплазми

Душа, мов зірка, загляда.

Вона летить, слід зблиском креслить

В зелених овидах сліпма.

Внизу, на стислім перехресті –

Трамвай і гамірна юрма.

І, впавши тім’ям у подушку,

В обійми жінці тій чужій,

Я чую тихе: “Як задушно...”

І тенором: “Синочку мій...”

17 серпня 1926


ОСТРАХ ЛЮБОВІ

І от, немовби це собі самій,

Вона сказала, як звільнила серце

(Я був із нею, вбитий, та живий):

“О, як любила я колись усе це!”

Ф. Тютчев

Хвороба при кінці –

Утома в серці, виснажився мозок,

І тільки звичка жити сильна ще,

Але до ночі і вона послабне.


Заплющу очі – лікар все шепоче

Слова прозорі: сфера

сіро,

сиро.

Слова – то іграшкові панорами,

транспаранти,

За ними – синь повітряна ясна.

Та – панорама... Кремль... лубок...

хрести,

Майстри, котрих добробут осяває,

Рум’яні, мов цеглини стін оцих.

О, патріоти золотобороді,

Трактирники, котрі дракона вбили

Захриплим грамофоном!


Хай той, хто п’є усмак

Із джерела чудес,

Не скаламутить вод, і струпи болячок

Об кам’яні кропильниці не зчеше.


Бо з театральних звалищ дрантя в них.

Старі біблійці з бородами в кільцях,

Нахабні матеріалісти,

Так зверхньо і пихато співчутливі,

Своїх недужих носять до водойми.

– Ми, – вони кажуть, – хочем ціну скласти

Хоч перед Богом за життя негоже.


Оббріхувачі, а яка ціна

В черствого хліба добросердя?


Вони, мов каламутний витвір думки,

В мені живуть і стверджують життя

Своїм співіснуванням. Як втекти

Від них, від себе самого?

Та хор біблійців тче свій спів: бузок...

бузок...


Я залишаю їх і знаю: назавжди.

Хай шаленіють: із роззявлених ротів

Лунає крик, опалені вуста

Вражає блискавиця.

О, повене духовна!

Опалений бузок – легенький попіл

Від щезлих їхніх постатей.

Я чую гуркіт – громохка гроза

У вікнах, що ширяють понад садом,

Ліловий мантій їхніх колір,

В них пера – китиці квіток.

Уранці там кущі загинуть наші,

Там бите скло краплями в кропиві.

Там осідає дим. Сентиментально

Поміж лаштунків кури квокчуть.

Віконниці полотнами лопочуть,

І ллється світло на веранду, в шпари приска.

Все суне на будинок, як желе.

Здається, ось увірветься, заллє

Прозорим воском всю кімнату, постіль,

Мене, і дихати я припиню,

Та бачитиму все до дна, аж до кінця

І, так і не збагнувши, не збентежусь –

Все є, як є. У цім – найвищий сенс.

Тут не межує із безумством розум, –

Єдині і дитинні.


Річ – тільки річ, повз будь-який зв’язок,

Не має сенсу, а проте – існує.

Країно дивини, в тобі не треба

Ні жить, ні квапитись, ні відчувать.

Немає пам’яті – й часу нема, є споглядання

Різноманітних форм.


Це марення! (– Живий, – підказує,

Не втратив здатності орієнтації, –

Мій розум). – Так, це марення, –

він твердить.

А далі що? Адже існує “далі”!

Відповідаю: – Як існуєш ти,

Тоді і я – живу.


Так, я живу. От свічка. У вікні

Проходять хмари й світяться. Сплеск. Дощ.

Дерева гомонять. Горби фіранок

Тінь кидають всередину кімнати –

На блюдце з порічками, на моє волосся.

Сховавшись в подушки, я намагаюсь

Не бачити, не почуватись.

Та йде життя, як вітер. Ось мета

Приниження і відчаю. Отож

Кричу, що я ненавиджу життя, –

Свідомий, що брехня це.

10 – 14 лютого 1929

МІСЯЧНА НІЧ

Пожежа срібним світлом догоря

В просторій пустці, наче в горні.

Он місяць вирячивсь на упиря,

Мов куля звуглена і чорна.


І божевілля щирить мокрий рот,

Чи плаче, а чи з нас кепкує.

Непізнаних нас кидає, і от

У порожнечу пам’ять скулює.


Так місяць мені бачиться незле.

Не спати й спати – сил не стане.

Дух перехоплює країни злет –

Сторінка книг моїх остання.

16 серпня 1927