Прогулянка на пам’ять
| Вид материала | Книга |
- Пам'ять І навчання, 1204.53kb.
- «антирадянське кіно» леоніда гайдая людська пам'ять річ примхлива І не завжди справедлива, 639.97kb.
- Аудиторні години 84 лекції 32, лаб роб, 55.48kb.
- Уроки історії тематична лінійка в пам’ять, 66.37kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 122.76kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 75.38kb.
- Як зтирають слов’янську пам'ять, історію І культуру, 607.95kb.
- Або кому пам'ятник у Каневі… зайвий, 541.91kb.
- Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного, 121.76kb.
- План Що відбувається в мозку? Організація пам'яті. З/Людська пам'ять, 63.99kb.
ОФЕЛІЯ
6
Сади збентежених склепінь,
Глибоких вирів тінь нетлінна.
Вод прохолодна світлотінь
Охоплює твої коліна.
Яких сахалась ти оман,
Яка жахала неминучість?
Ти квітів спів лишила нам
Як співчуття чи як співучасть.
(1927?)
ДОННА АННА
Тиша басейн обіймає
В задушнім бузковім настої.
Донна Анна сама – і
Спів дзвонів неділі святої.
Брость бузкова – то рій пелюстюок
Найніжніших, що в брості злилися.
Не злічити темнавих квіток
Крізь прозору просвіченість листя.
Всі відбитки ставкових свічад,
Ваговита жага квітування –
Все це Анна, що їй ні розрад,
Ані втолення, ні втамування.
В молитовнику серця нема,
Хоч і битиметься, безсмертне,
Якщо навіть помреш ти сама,
Якщо нас буде з пам’яті стерто.
Донна Анна:
– Що безсмертя? – Як можу його зрозуміть?
Я – лиш тінь на воді, тільки зойк.
З серця точиться кров,
Так болюча йому кожна мить,
Та з кожної краплі крові
Зроста бузок...
(1928?)
ЧЕРНИЦЯ – ДОН ЖУАНОВІ
Дон Жуан похований
у жіночому монастирі.
(Легенда)
Дон Жуане, не йди, постривай,
В мене в грудях дзвіночка розмай.
Він видзвонює співом – і я
З ним в екстазі – сама не своя.
По стіні, по розвою в’юнка
Підкрадається тиша п’янка.
Ось на хорах змовкає орган.
Дон Жуане, зі скрині повстань!
15 серпня 1927
ГОЙЯ
І
Скінчилося, і на сукно –
Шматочки крейди – карту бито.
Недопалки, фотель, вікно, –
Забуте дійсне все. Аби то!
Про що? Якої ще руки
Тремтячої потрібен потиск?
... В дружин – приборкать плаття поспіх.
Жеманниці круть-верть хвостом,
Копита з-під спідниць ледь видно.
А музика ридає ридма,
Що забуття – лише фантом.
ІІ
БЕЗГЛУЗДИЙ ЖАРТ
– Від пилу, від химер, від сурм,
Від люльок з димом тютюновим
Цей світ мені розвіяв сум, –
До чортеняти ринок мовив.
Ще дерли смуги по піску,
Неначе
пазурі ожини,
Ще пульс натужно скроні скуб
І крильця надимали жили,
Ще пил ковтав він навмання
В цупкім повітрі передмістя, –
Подав сусідам лікар звістку,
Вжахнув: померло чортеня.
12 липня 1925, Боярка
ТЕАТРАЛЬНИЙ РОЗ’ЇЗД
Театральні шуби, диваки,
Театральні завсідники, панотці,
Пригашені лампи, злітають смички,
Співають солдати-іспанці.
Розбираючи з гідністю кожен такт
Оркестру повздовж і наскрізно,
Наречених іспанських ноги і стан, –
Диваки полишають крісла.
Плечі акторок цілують вони,
Пропахлі пудрою й потом,
Блукають у позалаштунковій метушні
Прихильники Вальтер Скотта.
Й російський Байрон, веселий дивак,
Що пройдою здатися хоче,
Великий Пушкін зодягсь у фрак
Чужого зросту – це точно.
“На пагорби Грузії... – вірте словам,
Імла нічна... – тим не менше,
Фінансові справи, скажу я вам,
Доволі кепські у мене”.
Вони, сміючись, виходять. Пітьма
Порожніє поза театром.
Вартовий алебарду обіруч трима,
У крилатці птах необпатраний.
А біла ніч позмиває сліди,
Повітря – пломінь без тями.
І світиться, чутний шурхіт води
Під кам’яними мостами.
І, важко ввійшовши у тло світляне,
Ніби вирізаний із бляхи,
Крізь ніч
і крізь сон
Мідний вершник жене,
Передмість обійстя розлякує.
І дивний той злет нерухомо-стрімкий,
І кінь збронзовілої масті
Несе на хисткому хребті такий
Несумірний тягар самовластя.
А раптом не втримає?..
(192?)
Оприлюднене: Ігор Юрков,
«Стихотворения», АРП, Київ, 1929
СТАРОВИННИЙ РОМАНС
Зважене все й розраховане,
Стиха сніг летить, як пух.
За віконцем фіранковим
Вечір і далека путь.
“Ти не бійся, циганча моє, –
Пан поважний каже їй, –
В розфарбованих санчатах нас
Трійка понесе мерщій.
Й біля передмістя в просторі,
Де віконниці в квітках,
Вистрелю у тебе з помсти я,
І впадеш на сніг, як птах.
Прострелю підступні груди я –
Ані сліду, тільки “ох”.
Певно, більше ми не будемо
Зустрічатися удвох...” –
– “Хоч не навчена я грамоти,
Та страшніший чула спів.
Краще дай мені на пам’ять ти,
На похмілля п’ять рублів”. –
Пушкін гляне: за шпаківнями
Диму цівочка: спочинь.
За вікном йому покивують
Вечір, шлях у далечінь.
13 грудня 1928
ВСЕ ПРО ДАВНЄ
Знов циганки, і карти,
І заметений двір.
Порожнеча серце картає,
Лампа чадом вогонь огортає,
І собаки брешуть, аж паркан набакир.
Картонний двір – на романтику натяк.
Бутафорія вечір притлумила.
Навіть нехлюйство прибрало кімнати.
Нема про що дбати, нема чим думати.
Пушкін несе подарунки: кому
Пряник печатний, кому і гривню.
І співає циганка кохання йому:
“На, лови, не чуєш – дзвеню”.
Тоді типографщик набирає вірш
Літера до літери (чи почутий добою?)
Співай, циганочко, радіймо обоє!
Нам із тобою не строк і вік.
25 лютого 1927
*
ПУШКІН
Зіжмакане твоє обличчя,
Як грудневий сніг.
Увійду в твоє “колись” я,
У залізний вік.
І летять дзеркальні грані
В паморозь вікна,
Де вночі кружляє зграя –
Строфи, імена.
Холодно. По першій кризі
Тільки санний змах,
Тільки вартових мармизи,
Смуги на стовпах.
Там виходять декабристи,
Підніми ліхтар.
Спорядив їх в путь тернисту
Православний цар.
Гренадери їх виводять
З дармових квартир:
Тих повісити невдовзі,
Інших – у Сибір.
Вибігти би, вголос крикнуть
Змерзлим небесам, –
На таку ж квартиру прикру
Втрапив би і сам.
Лоб в зірковій філіграні,
Вікна – грона більм.
Від плішок і від циганок
У поета біль.
Звіддалік дзвенять в тумані
П’яні бубонці.
І летять благенькі сани,
Мов наприкінці.
Вже готова у копальнях
Постіль і мені.
Згине і мій слід опальний
В заметільнім сні.
Тільки білі горобини
Та сніжок нічний.
Мчить у вічність без упину
Темний профіль твій.
6 лютого 1927
*
ПУШКІН
Тетяно, загаси свічу –
Від місяця і снігу світло.
На антресолях сняться паничу(1)
Плечі твої розквітлі.
Прислухайся: з далеких кіл,
Де санна путь летить, залатана,
Видзвонюють у сніжний пил
Осанною ґринджоли святок.
Видзвонюють. Курить свіча.
Міцніший ром в домашнім штофі.
Летить біля твого плеча
Кімнатою – арапський профіль.
Летить – кімнати повз і дати –
В новітній день оволодінь,
Де мають нас обох згадати
За царственну поета тінь.
Тетяно, свічку загаси,
Бо місяць у зеніт кочує...
І примх його, і віршів сих
Ніхто вже в світі не почує.
Мороз висвітлює лани,
Росії безміри північні.
Леткі троянди крижані
В химерних стеблах
скло увінчують. 12 листопада 1927
__________________
1 саме це слово використовує автор; порушення віршованого розміру – також
збережене авторське – В.Б.
ГОГОЛЬ
Воскових фігурок очка-денця
Втуплюються в душу, хоч рятуйсь.
– Ну, і як тобі, Гоголю, у Росії ведеться? –
Чорт питається упритул.
Той всміхається кволо, а самому не йметься
Жахливий рукопис у стіл заховать.
– Поважаю в усьому я лад німецький,
Я Росії не врахував.
У вікні все розкреслене верстами ніби,
Чиновник на службу спішить.
Росія черствим нас годує хлібом.
Хто знає, що в неї в душі...
14 листопада 1927
ТРАГЕДІЯ
Вечір, синя тінь, сягнув висот,
Наче згадує, та не згадає
Попередників. Метелик сон
Крильцями навіяв життєдайний.
Чую: слово зріє і зроста
В тісняві, а вирватись – невправне.
Зведені судомою вуста
Перед виявом новим неправди.
То й актор трагічний задививсь,
Маску випускаючи на лови
Тих співучих, з добрих див, дурниць,
Мов метелика, леткого слова.
6 травня 1928
ЧЕРВОНІ ГВОЗДИКИ
Такою змальовують зверхність –
Крапля крові на довгім стеблі.
От поглянь у прочинені двері –
Коливання квітів у синій імлі.
Червоний приск, що кіптявіє, блимає;
У кольоровім співучім сні
Перегоряють легкі стеблини –
І тільки вогники у вишині.
Гіркавим запахом ніч зволожена,
Листю притулку немає ніде.
Червона, ні співів, ні сну – ми знеможені,
Мотлох пістрявий з глузду зведе.
7 жовтня 1927
МАЛЮНОК
Художник ретельно намалював
Від дерева тінь грузьку,
Мене, що квапився на вокзал
З великим букетом бузку.
Однак це омана, бо вранці тоді
Заледве ввірвавсь у порожній сад я,
Де життя ворушилося й квітувало,
Де тисячі істот, мов по команді,
Дихали й плодилися усупереч
Усім ідеалістам в окулярах, –
Я завмер.
Я сам такий, як всі вони:
Живий і жвавий. Бо і я так само
Міг заронити тут нове життя,
А може, інші знищити без ліку;
Єдиним власним подихом
Я створював і руйнував.
Мій жест, окреслений по кривій,
Розсував коливанням повітря,
Щоб розійтися хвилясто навкруг,
Насінини рослин розгойдуючи.
З букетом, з колонією квіток
Тілистих на довгих стеблинах
Кудись поспішав я, пригадую.
Отоді мене й змалював художник.
9 липня 1927
НЕВДАЛІ ВІДВІДИНИ
Іконописцю! Дощечки жовті,
На них ти постаті з місця зрушуєш,
Начебто вітер землі чужої
Гойдає дерева, тіні і душі.
Нібито фарби углиб, до згуб
Заникають в зелений присмерк печери,
Та пензлик легко торкає губ,
Оживлює сірий порожній череп.
Жест на іконі художник зламав,
Та в ньому, порожньому, стільки муки,
Що летить пилинка безтямно сама
На переламані ті руки.
І краєвид – вбога каламуть:
Два дерева входять у склад скорботи,
Він хоче вийти, бодай вдихнуть
Повітря, що ним ми дихали доти.
Та безмір – повітря наших ланів,
І наші барви в буянні гострім,
І нескінченних спекотних днів,
Бенкетів нещадних веселий розтин.
На почуття в нас – відлуння нестрим,
Відгук, відчутний ударом під дих.
На нашій землі навіть вітри
Задля здорових і молодих.
А втім, заходь, лопочи порожні
Слова про мистецтво, про смерть, що мов
У вечори отакі не можна
Жити так, як ми живемо.
Ввійшов – ікона ламається з тим,
І риба Старого Завіту
Задихається біля наших ніг сумовито,
Зіпає зябрами на піску золотім.
24 серпня 1927
АФІША
Які афіші незугарні
Розплатані понад людьми,
В них надто чутний віку гамір,
Пістрявий галас площадний.
У чому сенс? Папір зжовтілий,
Заледве в нім життя трива.
Мордоване звисає тіло,
Кричить уривчасті слова.
Їх поночі вітри розносять
В порожні вулиці самі.
О, змовкни!
Голосіння досить! –
Їм, певно, зимно восени.
22 травня 1926
ДЖАЗ-БАНД
Про що я? З-поза вивіски трактиру,
Де серед різьблених троянд,
Гірлянд і янголів, що на ослизлій стелі, –
Ні радощів, ні щастя.
Не вір у неможливе.
Та не повір і в наше співчуття.
Мені отут, де латаний мій відчай,
Де співи і червоний барабан,
Де розмальований арап горлає,
Мені – сьогодні зле.
Що музика?
Оглухнувши, не розрізняю,
Лише намацую червоні звуки,
Пожбурені цеглинами у мене,
До болю жовті, до нудоти
Важенні.
Життя торгашів, солдатів, спортсменів,
Чиновників, письменників, продажних баб
та інвалідів, –
Усе це життя,
Як на стінці троянди видив, –
Визначене зарані.
Оце ось людство –
Воно гідне сліз.
Вдарять в барабан –
величезна сльоза,
Вдарять в дерев’яшки –
все сльоза
Жахливого арапа.
18 квітня 1928
ЗАХІДНА МУЗА
Матова куля й прозора куля –
Троянда приску.
Пожежа електрична в минулім.
У залі просторо й приспано.
Роззявивши щелепи, стоїть рояль,
Виблискуючи чорнилом
У сині вікна,
в іспанську даль,
У сонні троянди романсів,
В пудру й мило.
Вона живе,
Животіє от
Серед мертвих гірлянд і чорних нот,
На сторінках типографських
квіток сукуватих.
Вона занедужала.
Вона
Відмовляється лікуватись.
Порожні крісла юрмляться із цікавістю,
Недопалки звискують.
Зала у темряві. Зачинено касу.
Зі скрипкою під пахвою,
Кістляво всміхаючись, ходить
Муза зиску
Й такої виспівує з докором в голосі
Кріслам і темній гальорці:
– Я не іспанка,
Не мрія-чаклунка,
Я – тільки служниця
Ниця
Дона Шлунка.
10 березня 1929
МІЙ ЗАХІДНИЙ СУЧАСНИК
Ні, не Фауст і не інший хтось
Співчуття з нас викресати зможе.
Всі ідеї – мов насіння стос
З вихором летять по волі Божій.
Надаремна забавка чи фарс:
Зарегоче враз бовван-небіжчик,
Ручками змахне – цей жест найближчий,
Як сплеснув би в розпачі Фауст.
10 серпня 1927
ОСТРАХ ЛЮБОВІ
***
Коли нічого не шкода
Й нема чого шукать,
Коли життя – лиш тінь бліда,
Щоб зручно помирать, –
Чи вирятує щось із дна,
Як, люблячи всіх нас,
В твоїй кімнаті теж
Вона –
І біля тебе враз?
О Боже мій, куди втечеш
Від тих її гримас?
24 серпня 1925
РОЗРАДА
Ластівки проб’ють великі діри
В синій вишині.
Сутенітиме, і стане сиро,
Вивісять ліхтарик у вікні.
Промайне в калюжах тьмяний, жирний
Світла зелен блиск,
В сад, де зимного бузку надмірний
І вологий колір в простір звис.
В тоскнім скнінні зламуючи пальці,
Той, хто вмерти мав,
– навряд
Заспіває – хтів, та не співається,
Тільки чути: звуки капотять.
Захлинеться молоком повітря,
Краплею, ще більшою, ніж та, –
Що розплеще вечір – той, по вінця, –
Впавши в пустку зяючу – життя.
5 – 6 травня 1928
***
Тополі дихали здаля,
Ти в них вслухалася намарно.
Дощем здригалася земля,
Загрожувало небо хмарно.
Ти думала: “Блистке повітря,
Як в мушлі.
Звуки, мов літа,
Налинули, стрясають віти,
І в променях бузок зліта...
За що нам отаке дається,
Що подихам втрачаєм лік?!
І серце чи для того б’ється,
Аби не битись більш повік?”
9 січня 1926
НЕЗНАЧНИЙ ВИПАДОК
Зламала злива віть бузку,
Гіркавий сік скипає в порах.
Ось падає, лежить в піску –
Мігрені й хризантеми поряд, –
Щоб вертикальний промінь-спис,
Повтор у майбутті – минувшини,
В куток, мов гілочка, втуливсь,
Не тямлячись, не ворухнувшись...
Миттєвості збагнув ти ритм,
Косого змаху і падіння.
Тут, на підлозі, – змигом, тінню,
Там – зламом гілки угорі.
31 липня 1925
ВЕСНЯНИЙ РАНОК
Зарано нині сінокіс –
Вал конюшини запахущий.
Здригнувшись, росяна наскрізь,
Конячка цепом дзенька дужче.
Вдихаючи тремку цю синь,
Ти мовила з плачем і сміхом:
“Хто більшого би попросив
З живих, – можливо, з глузду з’їхав!”
І далеч розчахнула пруг,
Стрясаючи бузкову піну,
І вітер літеплом до рук,
І сипле квіти на коліна.
Їх стільки – міняться, як ртуть,
Твоя щедрота в них первинна,
В цій пелюстковості, мабуть,
Чужої ніжності провина.
18 січня 1926
КОМАРИНА НІЧ
Що наснилось мені цеї ночі –
Ніби цар комариний хоче
Хоботком всмоктати калюжу,
А потому – й мою спити душу.
Розчахнув я навстіж вікно,
Вгледів чорне в калюжі дно.
Теплий вітер зі степу ллється,
День ледь блимає вдалині,
Нудно ниє комар, і ні,
Ні, нікого навкруг –
у сні
Змовкни, серце.
6 липня 1927
ПЕРЕД ГРОЗОЮ
Ніч як ніч – не спать мені.
Сад ковтає шерех мовчки.
Здалеку, немов у сні,
Небо німо палахкоче.
І, задухи повне вщерть,
Віддзеркалень форм хвилинних,
Все повітря, як дощем,
Каламутним зблиском лине.
Скочив – ледь не поточивсь.
Пропливають вікна білим.
Книг улюблених обріз
Нішелесь під ртутним пилом.
В спокої ледь чутно лиш
З фоліантів сивочолих,
Що за тишу цю страшніш
Вже не трапиться нічого.
14 липня 1928
МОЯ СМЕРТЬ
До смерті подумки звертаюся:
Як задихатимуся, грішний,
Й чорти до ліжка позлітаються,
Яким з моєї муки смішно.
А погляну: кабінет знайомий,
Захід сонця – дзиґа діл проколює,
Встромлюється...
В світі я нікому
Туги не бажатиму такої.
9 грудня 1928
ЗАСПОКОЄННЯ
Мозаїка квіток і стебел пружних,
Шляхи пташині й комашині,
Серед гілля,
По коридорах кисню стислих,
В просвічених кружальцях сонця,
Де тіней волосінь,
Де прохолода, шерехи і шурхіт,
І запахи, відтінків розмаїття,
Барвисте поле змінної напруги.
Такий той сквер
Під тінню, спонукаючи
До руху нас, неначе ми
У кожнім поруху своєму зв’язані
Важкою і задушною напругою.
Крізь віти і застави –
Стовбури і крони –
Трамваї видно
І засліплений від сонця
Кінематограф вулиці,
Що звідси
Безгучний майже.
Ці ось плями,
Барвистість одягу
І непоквапні рухи,
Змальовані на полотні повітря,
Ці діти в бризках молока,
Ці пиріжки, і хліб, і печиво –
Плоди дерев і вечора.
Пов’язаний із людством
Так, ніби зі стеблом пелюстка,
За інших відчуваю,
Споживаю
Із іншими, і в мене ті ж потреби,
Болить мені той біль,
Що іншим завдають.
На цьому ось ослоні,
Зеленкуватому від теплої
Вологи,
Ослоні, котрий дихає,
Віддаленіше все
І гірше
Бачу й чую.
Переростаючи дерева, перехожі
Найвишуканішу мову імітують,
Збагнуть її неважко, бо її не треба розуміть.
Вони доторкуються
До мого чола
Вологими, як глей, руками,
Мішаються із пахощами й шумом,
Із простором і часом
І перетворюють мене
На черешок листка,
Трави стебельце.
І я блаженно дихаю,
Бо я збагнув нарешті,
Що саме спокій – щастя:
Живи і дихай, відчувай себе
В усьому і в собі – усе.
Отак я засинаю.
15 липня 1928