Geum.ru

Прогулянка на пам’ять

Вид материалаКнига

Содержание


Сьогодні середа
Знов у пивниці
Трапунок у пивниці
Звичайна історія
З’ява христа
Весела казочка
Радянська зима
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

ВЕСЕЛУНИ

СЬОГОДНІ СЕРЕДА

Гаразд, понудьгуймо.

Всі мухи недужі – нудьгують,

Бо вичахла чашка без дна.

Над маслом, над хлібом,

Старою газетою – шелест;

Вони сповістять старовинні новини.

Вважаю: новини, пропилені й висохлі днини –

Жуль Верна обкладинки корінцем

Відкриють

Спромогу змиритись, кінець-кінцем,

З нудьгою, і мгою,

І мухою...

І з нинішньою середою.

Не треба повітря,

Потрібне щось інше,

Щоб миттю, мов тінь, охопило –

Сліпить вересневий квітник, –

Веселий калейдоскоп – навіть

клеєм відгонить.

Вітри передчути не зміг.

Забув, що за мною

Ще й царство чорнильне,

Газети, і люди, і речі, і мухи,

Дивлюсь я і дихаю, дмухаю –

На небо мінливе, на барви на клумбах,

На тінь, що збіліла: морозить.

Хінін, перший іній...


І все-таки щось в тому є,

Ніби втомлений план,

Накреслений нашвидкуруч:

Низенький паркан,

І прикро, що квіти оті паперові,

І тінь – тільки фокус оптичний,

До правди дотичний.


Та вулиця?

Бачу бруківки відтинок

І голову шкапи відтінену.

Де ж ви,

Події живі або люди?

Письменник продибав хоч би –

Адже в долі у нього

Багато було замашного.

Нічого: ані перехожих, ні тіні, ні гуку...

Авжеж – середа.

2 жовтня 1928


ЗНОВ У ПИВНИЦІ

Винним виром скипає оркестр,

Паперовий мак помира.

Дзенькнувши бурульками люстр,

Протяг дихає спроквола.


Тож посидьмо часинку ще.

А коли всі сили – в розпил,

Добре крізь дим гіркий і щем

Мовити:

– Забуття я пив.


О, який зорепад! Який

Дивовижний вид – пляшкопад!

Крикнеш – а луна у пивній

Не поверне нічого назад.

28 листопада 1927


ВЕСЕЛУНИ

Спирт зронив троянди сині

В каламутне скло.

І надворі вже від інею

Світла натекло.

Все, щоб спогадом бентежитись,

Синій пломінь змив.

Занедужається теж тобі,

Наче сил відплив.

І розпивочно, й навинос

В друзів життєграй,

І пляшок очиська винні

Крізь людей – і край –

Млу вітринну роззираються,

Нудить з глибини.

З душ невиспаних здираються

Горілчані сни.

Їм просторо, зимно, порожньо.

В серці – шлак:

Молодість із нього моторошно

Геть пішла.

Розглядаєшся – не віриться:

Як сліпі в імлі,

Крутяться, говорять, шкіряться

Кругалі-нулі.

Наче розум є несправжній в них –

З непорозумінь.

Замість – алкоголем вражений

Чарки дзвін.

Те роковане – чи ракове? –

Із пивком п’ємо:

Все одно, мовляв, однаково –

Помремо!

24 жовтня 1927


НЕП

По вино я, звісно.

Я – вульгарний жевжик.

Я такий один.

А надворі місяць –

Віхоть від пожежі,

Ба й не віхоть – дим.

Вигравай, фокстрот,

Хай здіймає пари.

Витанцювавсь НЕП.

Квецяний твій рот,

Розпатлана Саро,

Наче той лікнеп.(1)

________________

1 заходи з ліквідації неписьменності

Від твоїх панчох

Й сукні вже задишка,

Обпекли – біда!

Вечір на гачок

На твоєму ліжку,

Мрієчко руда.


Скрипка, наче лот,

Вичаклує чакри –

Люстри, чорний лак.

Серце, як фокстрот,

Вщерть – на вінцях чарки

Вибиває такт.


Кисню й кисляку!

Чи я не мужчина?

Дайте хоч вина!

В санну путь легку

Й перегар бензину

Місяць порина...


Ось низький твій дім

І твоя кімната.

Це моя пора!

Під вікном твоїм

Крадеться відплата –

В листування гра.


Вигравай, фокстрот,

Хай здіймає пари.

Витанцювавсь НЕП.

Квецяний твій рот,

Розпатлана Саро,

Наче той лікнеп.

Отже, і мені

Зась у путь зворотну.

Порожнеча. Мла.

Чи то у вікні

Іній – а чи дотик,

Наче ковила.


І мене ведуть

З крадіями сонними

Пустирищем-сном.

Стигне сніжна путь.

Стискуються скроні мені

В камері з вікном.

12 – 15 грудня 1928


ТРАПУНОК У ПИВНИЦІ

У пивниці флейти спів нічної:

– Жодних не було й нема турбот.

В павутинні дурі помічної

П’яний мозок кидає за борт.

Аж приємна ця полегкість винна.

Флейті в такт життя й собі летить.

О, безповоротно і первинно –

і провинно

голова болить.


Флейта – світло люстр, буфет, лафіт.

Фікуси стирчать,

скатертини зблиск.

Скільки кволих зим,

надокучних літ,

Як на стінах качки д’горі гузном збулись.


– Громадянине, ви вмерли?

– І не думав, пробі!

– А тоді прокиньтесь,

вип’ємо на брудершафт, –

Та його вже янголи

тягнуть паперові

По вузьких загінках

блювотних

шахт.


А підлога ближчає,

вже перед очима

Черевик чужий

з підлим черевцем,

І в калюжі теплій

вовтузячи чимось,

У брудну підлогу влипає лицем.

Все у каламутнім склі заскніло.

Гамір ущух, світло змів замет...


Так людина перетворилася на тіло

Без особливих прикмет.

4 березня 1929


ДОБРОБУТ

Перукарю П’єр,

Перукарю П’єр,

Легко ти живеш –

Що же ніс на квинті?

Стрижка – й спів. Чом ні?

Тільки сум без меж

В білому вбранні

З-поза крісел звиньте.


За вікном мовчать

Вулиці. Вздовж стін

Ледве плине сніг,

Ах, штори із перкалю.

Світло зі свічад,

Ніжні, як у сні,

Блиски віддзеркалень.


Зблизька – чи здалось? –

Музика тривожна,

І під тихий вальс

Плине інтер’єр.

В чистоті отій

(Розуміє кожний)

П’є життя аванс

Перукар наш П’єр.


Свято – тиша з тиш.

Ти не ждеш клієнтів,

І тебе не ждуть.

Технік спить сливе –

Ледь помітно лиш

Стрічка тче моменти,

І на полотні

Музика пливе.


В путах кожен жест,

Непорушність нищить.

В полохливім блискові

П’єш холодний чай.

Проділ ронить лоск,

А від нього нижче

На пустім обличчі

Вусики стирчать.


Виструнчив життя –

Чим же ти наляканий?

Ситий, багатій,

Все твоє. Дива!

Чом же без пуття

Погляд – в кут, де збляклий,

Боячись тебе,

Канарей співа?


Щось не те й не так,

Ніби раз – і трісне

Побут, наче лід.

Висне тінь пальта

Криво, як навмисно.

Падає сніжок.

Голова болить.

1 лютого 1929


ЖОВТЕНЬ

Октябрь уж наступил

О.С. Пушкін

Мов кулі голубі, думки знялися.

В кімнату входиш, а вона – порожнє тло.

Розглянься: павутиння там плітьми повисло.

Дослухайсь: гамірне повітря пнеться в скло.

По спокої хвилиннім – вітер величезний

Мокрим простирадлом – в подорож палку.

На вузенькій вулиці – просторій, незачесаній,

Кожен двір – по вінця в золотім пилку.

– Маріє, подивись, який чудовий вечір!

Морозить, і пожежа листяна сліпма.

Стосики червоні лягли тобі на плечі.

Тобі страшно й холодно; йдеш до коханця

крадькома.

– Почекай хоч трохи, омана все це,

Омана, Маріє, що на межі ти.

Все тихше й тихше побивається серце.

Не ходи туди, все пережито.

Обрії обіймами зусібіч,

Аж дух перехоплює від надміру повітря.

Колосальним колесом небо котить в ніч,

На тебе накидаючи всіх доріг лахміття.

Тут, за повіткою, розлого буркочуть клени,

Струшуючи на землю золоті прикраси.

Небо холодне відгонить зеленим

Урочисто, як на свято Спаса.

Від сараю віє теплом, ремиґають корови,

Дзвінке молоко дзюркоче в цебро.

У стайні коні подзенькують підковами,

Видихають нутро.

Воском у пальцях тане повітря,

В душі тане образ, любий колись мені,

Та вже запізній, бо холод по вінця,

І все колишнє в тобі заколисане...

Хати, засипані листям, засвічують каганці,

Вогники стріпують крізь віття, крізь вечір.

Рипить підлога, збираються гравці,

На столі з’являються виструнчені свічі.

У тьмянім жовтім полум’ї плутаються масті,

Плутаються риси, слова, епохи.

Грай, мій друже, на легке її щастя,

Тільки спочатку подумай трохи.

В їдальні лісника стоять карафи,

В тарілках – опеньки, у келихах – світло.

Самогон замість хліба; у світлиці скрапують

Гами роялю, відсутнього свідка.

Ось, Маріє, будинок той: анекдоти,

Стоси карт, тіні, шурхіт спідниць,

Та морозяні вікна усоте всотують

Місячний сад і зірки горілиць.

Відчуваєш спиною погляду його азарт,

Відблиск свічок, партнерів шепіт.

І знічев’я думаєш: а як же назад,

Куди ж від кохання і суперечок?


До дванадцятої в горлі горить від самогону.

Все, навіть лікаря борідка, – просте.

(Той лікар складає до ніг їй свій гонор).

А над диваном свічка росте.

Руки чужі зашпортались в її сукні,

Рвуть з неї одяг, та їй все одно,

Чиї це руки брутальні сунуться,

Лапають; хто загляда у вікно...


Потім, хитаючись, вона виходить на ґанок.

Сад залитий місяцем, півні риплять силоміць.

Летить листок, мов з її забаганок

Чи казки... Голова болить від дурниць...

Маріє, і справді мороз – розходяться гості,

Рипи підборів... Парує став...

У домі посуд гримить – господар зі злості

Там колотнечу здійняв.

21 жовтня 1926


ЗВИЧАЙНА ІСТОРІЯ

... И серце вновь горит и любит оттого,

Что не любить оно не может.

О.С. Пушкін

Вечір скінчився – прикра причина.

Тоскно їй – до межі.

Жити для слова плаского “повинна”

Гірше, ніж зовсім не жить.

Посеред звичок, речей, переваги,

Посеред “його” світлин

На щастя хистке сподіватися як їй

На цьому розтриньканім тлі?


“Забути б мені, та забутись важко,

Занадто залапана я.

Мене спіймали в пастку, як пташку,

А пастка – постіль моя.


У цім саме ліжку, бруднім і порочнім,

Де навіть кохала нехай я,

Найбільше – брудної сорочки

Своєї сама я жахаюсь.


Мене друзі такою любили.

То й що ж? Чи на страх, чи на сміх,

Сподівання розтративши й сили,

Розгубила себе і всіх.


І нікого – вечір скінчився.

Що зроблю я? Куди піду?

А в саду так страдницьки й чисто

Соловей співа на мою біду.


Весна – повітряний рій черемхи,

Холодок скупуватих снив.

Мов запахущий дим оберемками

Дім потоком обплів.


І що з весною зроблю, з солов’ями,

З серцем, що рветься з пут,

Наче такими ночами в нестямі

Пробачити може й забуть”.

23 січня 1928


МАТЕР’ЯЛИ

Рукою неба низького торкаючись, –

Крізь голе повітря – пустка глевка.

Тепло і затишно.

Хліба окраєць,

Гладущичок молока.

Ані ластівок, ні листка, ні літа.

Хмаринки на північ виписують кренделі,

Величезне небо висить, розімліле,

Сірої відсахнувшись землі.

Тоскні, друже, співи нудні комарині

І пухирі дощові в калюжі;

Від зимових снів порятунок єдиний –

Знати, що відповідь все надолужить.


Мені пригадалася казка: монах пристойний

З повітря ліпив статуетки святих.

Було в келії темно, горобинова настоянка

Жовтіла на вікні між бутлів пустих.

На чорне горище згори летіли

Сірими клаптями чи птахи, чи хмари,

Наче крізь сон ледь-ледь дзвеніли

Біля криниці відра-примари.


Богомаз малював Леніна старовинним письмом

Для місцевого клубу; хрестивсь, примовляв.

Горобина синіла за темним вікном,

Квилило в колибці немовля.

Потому богомаз самогонку пив,

Головою мотав, сперечавсь, аж захрип.

Потім його нудило, а коли протверезів,

Малював метеликів і летючих риб.

Один метелик був викапаним богомазом,

Тільки з крильцями. Мухи виснажені.

Знесилена осінь. Ще жодного разу

Не бачили, звісно ж, ви...

1 листопада 1926


З’ЯВА ХРИСТА

Вітер

Летить стіною, термосить пальто.

Зігнувшись,

Назустріч вітру Він пішов повільно.

Стіна ударила – і завалилась в яр.

Така вже тиша навкруги,

Така вже навкруг порожнеча,

Листя

летить

униз.

Потому, і то вже вдруге,

Ми бачили Його віддалік,

Мені здається – Він обернувся.

З інших домів

Крізь кватирки дивились

Тубільці –

Хто в бінокль, ще хтось – в окуляри.

У кружальцях важчала голубінь,

Шматочок лісу

і сусідній дім.

Ідеаліст сорокових років

На світлині

Був скрушним незвично,

Поламане фортеп’яно

Самохіть вигравало

Нескінченні ноктюрни.

Шпалери

Хихотіли потай,

Маля куштувало суп.

Все було так звичайно,

Що біноклю

Стало ніяково в руках тремтячих.

Внизу, в кухмістерській,

Сварилися херувими,

Наїдені до печії.

Від надміру чуттів

Нагодувала господиня

Голодного міліціонера.

Сирітка наминав із апетитом.

І з пієтетом щеня дистрофічне

Сирітці заглядало в рота.

Кішка

Від заздрощів мурчала.

Писака ув екстазі спорядив

Про злуку міста із селом поему.

Пліткують –

Так і не одержав гонорару.


Все так було звичайно,

Що господар

Знічено зіркий бінокль відклав.

5 жовтня 1926


ВЕСЕЛА КАЗОЧКА

От мистецтво циганське, пробі:

Вітер пістрявий за хвіртку шубовсть.

Тиша така, навіть курці робить

Штучне дихання хтось.

Підемо й ми кудись розминаться.

Світло різке. Вітер рвучкий. Сутеніє.

Що ж, хіба не дивина це –

Вітер весняний п’янить, шаліє!

Соняшничиння і мотлох різний

Зустрічний – шикується недоречно.

Подвір’я спустіле виметене наскрізно,

Так само виметений спорожнілий вечір.

Оповім тобі, хочеш, казку іще одну –

Трохи страшну, а трохи кумедну.

Слухай:

– Пики знайомих висять на тину

З насінням, наклеєним на лобі.

Шлях пролягає ніби зі сну

До зачиненого клубу в жалобі.

Понеділок пиякові – найважчий день:

Соробкопи замкнені, в пустку росте ця

Тінь, глузлива й дурна, як пень.

Різноманітне російське мистецтво.

Пройдисвіт з політграмоти одурів.

Він звичайної грамоти не знає.

Сидить він безтямно на дворі,

Над газетою, бідолаха, куняє.

Що в газеті писано, збагнути дарма,

Не розпитуй, заради Бога.

Газета – той сам надвечір’я шмат,

Що й ми і оця дорога...

А за вікнами в тьоті Соні сидять

Дружини партійців, горді та пишні.

П’ють чаї, народжують малят

Заледве не щотижня.

До них грамофони музичним вінцем,

Їм Карл Маркс посміхається...

Хапає за серце затишок цей,

Що новітнім побутом називається.

А поряд запопадлива робоча маса

Ріжеться в “очко”, до горілки ласа,

Б’ється з дружинами, синя від пиятики.

Комсомолець живе іждивенцем у тітки.

Ти скажеш: “Нудно це все, беззмістовно”.

Та це не нудьга, мій друже, це злочин.

Наказано нам у рамках пристойності

Викаблучувати – хай хоч луснуть очі.

– Та ці юнаки, що віршують, – хіба

Не здатні й вони?

– Та здатні!

За рядок нісенітниці платять, ти ба,

Мистецтво зручне й благодатне:

Ні клопотів, ані збурень нема,

Позіхай, адепте традицій!

Папір, моя люба, знаєш сама,

На що в господарстві згодиться.

Підемо й ми кудись розминаться.

Світло різке. Вітер рвучкий. Сутеніє.

Що ж, хіба не дивина це –

Вітер весняний п’янить, шаліє!

Що нам до тих казок?

Марноти

Не зруйнувать до підґрунтя.

Нехай живе вітер,

життя

і ти

І вільне дихання в грудях!

8 березня 1927


РАДЯНСЬКА ЗИМА

1

За брід, за марево й мару,

Що у фіранках тюлевих,

Летить сніжок.

Робкоп. Марудно.

Стільці під снігом стулені.

Навкруг – політ,

Біліє тло.

Доми чорніють.

Ліхтар не гасне досі.

Ніч поспіль віяло й несло

Посохлим листям вдосвіта.


Простоволоса, боса, та не

Накинувши вбрання, як слід,

Вона проходить у низьку вітальню

За ліхтарем стрибучим вслід.

Ясніш світанок, ніж у сні.

На кухні клопітно, коли це

Хустки у сінях скинув сніг... –

То від мережив, од спідниці,

Зими зарані

Наш дім замовк.

Вставай! Ми підемо на службу

По першому сніжку – удвох.

2

А там – діжки, пакунки, стружки,

Прикажчик на газету витріщивсь,

Від жовтої вже нудить смужки,

Від синього сухого світла,

Від черевиків у багнюці,

Від ковдр, шикованих в кортеж,

Від міліційних екзекуцій...

Від профспілок нудота теж.

3

Сидять у кутку. Пивниця

Розхитується вітром.

В боці

Поколює. І хвицає

Снігом по вивісці.

Там – ворота, мортири, і метуть

Двірники, вимітають, винищують.

Вони метуть... – А ти жила тут,

У цім дірявім дворищі!

Та лампи гасають,

лампам згасати слід.

І сипати снігу ніколи не ліньки,

Й сухої троянди безтямний вид

У паперових вінцях.

Я лишуся, а ти піди

До дружини моєї, в дім.

Ти із нею погомони,

Потім оповіси мені:

Як зустріла? Чи голос був боязким?

І казала що? Чи ковтала дим?

Чи сама була? Не сама – то з ким?

І чи скинув пальто той один?..

4

Розпухає голова.

У кооперації –

Вітер, цукерки, мішки...

Вечір дешеве мацає –

Фунти, хустки, шматки...

Затисли... вечір остовпів

Над лампою, над керосином...

– Друже, ти зарплатню пропив! –

Лопоче твоя перина.

Лопочуть газети, портрети, бутлі,

Сиплеться сніг чимдуж,

Нудить від того, що воскресли вутлі

Натовпи мертвих душ!

5

З усіх щілин, із дверей усіх

Дме, видуває, – бо знято повсть.

Тепліше у сінях – світання, сніг,

Каси, насіння, солдати натомість.

Закрижаніле навік – воно

Не квартирам – паперам складає звіт.

І біле втупилось вікно

Не в коридор – у світ.

І не світатиме, бо накурено.

І пера риплять, і машинки у відчаї.

Понадурочними знову одурені.

Тхне чорнилом від рукавичок!

Не знайшлося п’ятака, пудри не купила... –

Та я в коридорі стою:

Поквапся, бо ми не встигнемо, мила,

Ані в ЗАГС, ні в квартиру свою.

6

Вагони в снігах.

На біржі праці – сніг.

Сніг – за комір, бо дірка...

Угорі над тобою – дзиґар,

Над тобою – зірка.

Слідом плентається шпик...


Коли в театрах чи в кіно

Скеровував нас геній плинний,

І оживало полотно

Лицем хирлявим покоління,

За міліційним скнів постом

На чатах призабутий Пушкін.

В “Нархарчі” черга схарапуджена,

Мерзлякувата під пальтом.

27 листопада – 7 – 15 грудня 1925