Прогулянка на пам’ять
| Вид материала | Книга |
СодержаниеНіч під новий рік Борисові пастернаку Прогулянка на пам’ять |
- Пам'ять І навчання, 1204.53kb.
- «антирадянське кіно» леоніда гайдая людська пам'ять річ примхлива І не завжди справедлива, 639.97kb.
- Аудиторні години 84 лекції 32, лаб роб, 55.48kb.
- Уроки історії тематична лінійка в пам’ять, 66.37kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 122.76kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 75.38kb.
- Як зтирають слов’янську пам'ять, історію І культуру, 607.95kb.
- Або кому пам'ятник у Каневі… зайвий, 541.91kb.
- Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного, 121.76kb.
- План Що відбувається в мозку? Організація пам'яті. З/Людська пам'ять, 63.99kb.
***
О Русь моя, не зранена зигзиця,
Жона убита в пелені снігів, –
На луках під співочий рип криниці
Тебе веселий сонях породив.
В краю полиннім, плином рік мережанім,
Де печенізька, з підсвистом, стріла, –
Хіба не візантійським узбережжям,
Князівно полонена, ти брела?
Чи не скидала лісові облоги,
Напитуючи долю – а чи мсту?
Не виціловувала згіркло ноги
Ревнивому лісовику – Христу?
Де в скит сховався Китеж таємничий,
Коли княж-вечір у вітрах зника,
Засвічувала янгольські трисвіччя
Чи непомильно не твоя рука?
192?
ВІДПУСКНИЙ
Я спокій проміняв на лазарет,
На хлороформ і перев’язки.
В теплушках маюсь, мариться декрет.
– Червоно хрещені пов’язки.
Немає. Й не було. До завтра все одно
Нам не сягнути перевалу.
Імла пре на зимівлю у вікно
Комендатури – до вокзалу.
І гасла дряпаються по кутках,
Де тулять подруги тілисті
Лиш вошей по тілах і по мішках...
Скинь – на наступному роз’їзді.
192? Оригінал було опубліковано:
“Пролетарская правда”, Київ,
18 лютого 1923
У БІЙ
Навиліт гаслами отут,
Навиліт газові наркози.
Під семафорами мазут
Захланно смокчуть паровози.
У неприступності зорі
Поніжитися трохи, та не
Гойдать в колибці ліхтарів
Сніг, що з розбігу ось розтане.
Евакопункт. І сни кудись,
І згірклий запах нікотинний,
Метляйся поміж – застудись.
Застиглий вечір в павутинні
Ламп, щоб у дверях бовванів
Між марень протяг у вагоні,
І знов цикадами вогнів
Завулок мій у мряці тоне.
Похитування в каламуть,
Але й звитязі дайте волю.
Оман новим не оминуть,
Висмоктуючи співом болі.
Увечері віднині в бій.
Піроксиліну перебої. 192? Опубліковано
І за тобою, й у тобі “Пролетарська правда”,
Порожні спечені обойми. Київ, 4 лютого 1923
ПОГОНЯ
Іще один, останній поворот,
Шосе праворуч їде мляво,
Мотор зіпсований у перебоях нот,
А вершників нестримна лава.
Автомобіль застряглий грузне.
Він звівсь на рівні – дихать, жити –
Й повільно впав, схопивсь за груди,
Здивований усім на світі.
За ним услід хитався день і біг,
Повз шини ковзався, хиливсь, як жито,
Сахаючись, валив покосом вбік
Оману, втечею зужиту...
10 серпня 1925 – 22 лютого 1926
***
Аж ось зоріє схід
В’язничної долі з-під:
Зорю б’ють барабани,
За смугастою будою стрій багнетів.
Гості сп’яну обригали дивани,
Їм кепсько співається, тоскно гнеться
Під вагою знання: там повітря широке,
Джерело крижане камінцями грає,
А з неба орел скалить гостре око,
У синяві зверхньо ширяє.
Там вітерець ворушить волосся,
По дорозі довгій – берези й калюжі,
Гуде стріла, й плаче тонкоголосо
Полонянка по вбитому мужеві.
15 лютого 1927
*
*
У ПОЛОНІ
Мені не спиться, болить – ледь не лусне.
Осінь, як полум’я, спалює.
У кватирку вліз місяць – і грузне
На дні моєї розчахнутої пам’яті.
Порожні дороги звідти летять
Лукаво, пістряво, дивно.
Чорти обважнілі там мовчки сидять –
Їм кумедно і зимно.
Мені би дійти до того стовпа,
До буди, де стигне варта.
Та, певне, зіграє зі мною судьба
Свої дурнуваті жарти.
Глянь у кватирку – дороги листок,
Сніжок замітає спокій.
Бранець бачить місяць-місток –
Нудотний, тонкий, високий...
5 – 6 листопада 1927
НІЧ ПІД НОВИЙ РІК
Напруга тиші – над поріг.
Нам подих перехопить потай.
Летить сніжинка.
І намотує
Час місяцю на ріг.
Рогатки внизу у смужку.
Крокують солдати – муштра,
Бачать проковзану путь.
І стрімко падає ртуть.
Як воно вам, служиві?
Тіні за вами точаться.
Важко жить за режимом,
Коли гарячого хочеться.
Попід замети, повз час
Стежиночками ковзкими
Ми – тінями боязкими,
За нами простежити – зась.
Ми зважили променя чар
На білій стіні караульні.
Ми – сни, траєкторія кулі,
Ми – кухні скрадливий чад.
Намотується час датами
На веретено місяця.
Поміж двома солдатами –
Білої тиші місце.
30 січня 1928
АРАБЕСКИ-2
Гавкіт хортів,
Шурхоту плин.
В гусарськім будиночку
Палять вогні.
Ти знаєш, Тетяно,
Це прах і тлін –
Наша любов
І наші сни.
Спів комарів.
Промайне у вікні
Ніч, аби в ирій
Листя нести.
Тетяно, скажи,
А чи можна мені
З тобою пити
Й жити на “ти”?
“Жарт недолугий – життя”.
Та з тих жит
Радо іще
Почекав би жнив.
Скажіть-но, гусари,
І ти скажи,
Де ще стільки музики
І вогнів?
Наші побратими
Лермонтов і Фет
Душі програли
Чорту, хай їм грець.
Я тут, Тетяно,
Останній поет,
Не віршотворець –
Співець.
Хорти скаженіють.
Дзвіночки-гінці.
Засипле сніг невдовзі
Сад-город.
Та довго чекати нам,
Допоки співці
Виведуть справжні
Пісні у народ.
Народ нас не любить
За те, що ми
Від нього пішли
До інших країв.
І листя змітає
До брами тюрми,
І в туманах жовтих
Видива снів.
Що ж це я, друзі!
Під три чорти
Сум – ще повно в пляшках,
Повня в небі – анфас.
І кров нуртує
Від повноти:
Країна наша
Ще чує нас.
Морозяне небо.
Крізь крони пусті
Антонівським яблуком
Повня. Відтак
Скажи нам, Тетяно,
Що робила ти,
Коли ми рубалися
На фронтах?
31 жовтня 1927
АРАБЕСКИ-3
Пощербився місяць.
І не озветься
Небо до ранку
Свистом птахів.
Тож у фіранках
Місячне серце
Летить над горбами
Сусідніх дахів.
Бачаться тільки
Вітрила і рінь.
Сад сперечається
Щодо надій. –
Всю височінь
І просторінь
Не приховає
Ні сон, ні крадій.
І от, скрадаючись
У садових шпичках,
Начебто сп’яну
(Спробуй, сп’яній!),
Бачиш у вікнах:
Сидять при свічках,
Чується спів:
“Шарабане мій...”
“Моя машинка,
Мій шарабан,
Мундир зносився,
Набоїв катма.
По рівнім тракті –
Багнети й туман,
І попереду –
Біла пітьма.
Хоч ти, дівчисько,
Була метка,
Та доплуганитись
Бракне сил...
Надто, напевне,
Путь не близька...
Вовки не з’їли –
Багнет скосив.
Мундир зносився,
Стерся погон.
Повз версти
І зливи,
Повз кола залог
Квапиться ворог –
Двигтить ешелон...
Певно, щасливий
Новітній бог!
Куди подінусь?
Куди піти?
Росії, певно що,
Все одно.
В неї, сердеги,
Свої путі!
Нога – у шинок,
А друга – в лайно...
Гей, шарабане,
Мій шарабан!..
Осінню, видно,
Нас пойняло.
Ходімо шукати
В сірий туман
Іншу країну,
Інше тепло”.
8 листопада 1927
МУЗИКА
Про що іще нам говорить?
Не вернеться минуле – що це?
Краєчком захід ще горить,
І край вікна сумує Моцарт.
Є в музики свої права,
Свої резони знає скрипка.
Зелена листяна канва,
Закинуті горілиць липи.
Музико, трохи зачекай,
Бо скучило за квітнем серце,
Бо в склянці посуха така, й
Зігрітись більш не доведеться.
А ввечері, коли доп’ю,
А шерех сад в зірках полоще,
Зіграй мені про найдорожче –
Про землю батьківську мою.
11 квітня 1926
***
Сніг летить на землю. За ялиною
Понад дахом димок судомний.
Він в тій самій шапці був розстріляний,
У котрій вийшов із дому.
В сина – сокира, в батька – обріз.
А по обіді – поквапне смеркання.
І повз полотно на невщухлий ліс
Іскри-сніжинки сиплють зірками.
21 січня 1926
ФІНАЛ
Кісточки болять, хрящі-лазутчики,
Не до шмиги нам статут ЧеКи.
В кабінеті у блювотному
Перепалено і спекотно нам.
На світанні на строкатому
Поведуть-ведуть солдати мене.
Тепла, темна ніч-діра.
Надавати звіт пора.
Сніг підталий в ранню рань
Спати заповів... –
Вполювати бородань
Нас у поле вів.
7 січня 1928
*
***
... За кожен день цей швидкоплинний,
За цей сухий щоденний дзвін
Стань на коліна, покоління, –
Добою над тобою він,
Опісля щоб, розривши глину,
Ощирив череп твій різці,
Безоко нагадавши сину,
Чим захлинались груди ці.
А нині яблучка, насіннячко,
Веселий час, воскресіння ЧеКа.
1927?
БОРИСОВІ ПАСТЕРНАКУ
Мовчи, не згадуй, отже – стій.
Життя невесело проходить.
Адже і зошит цей товстий
Здавен у нас уже не в моді.
А мова квітування й хмар,
Що вгадана з колиски нами,
Тепер – порожній каламар –
Не барви, не слова, а плями.
Не варта й музика гроша,
І римі брязкіт лиш належить,
В ганчір’ї вибляклих мережив
Сивіє з нежитем душа.
Вона рум’яниться й, бува,
Побренькує ще на роялі,
Та гримом зморщок не сховать,
Хоч як фарбуй вуста прив’ялі.
20 квітня 1926
ЇДАЛЬНЯ
Від скляної грудки виногрона,
Тиші, що припала пилом літ
Все, що непотрібне й безборонне,
Полуднем заскніло на столі.
В клітці, де буфету й лампі тісно,
В прикрім світі, де прикрас плювки,
Променем проштрикнутий, провислий
Затишок, не займаний віки.
Де вже нам забути про важливе –
Краєвид швейцарський на стіні?
Що ж мовчиш ти,
друже мій зрадливий?
Хоч обід запропонуй мені.
А коли од тривного обіду,
Крізь проміння – геть не до пуття,
Я, можливо, з глузду тихо з’їду –
Чи зійду в сусідське співжиття, –
Виснити той самий сон не важко:
Виногрона на буфет кульбіт,
Механічна співомовна пташка,
На столі – нез’їдений обід.
І господар той-таки – з обіду,
Повз будинки, промені й моріг
Сходить в розписне життя сусіда,
Як із глузду з’їхати би міг.
29 квітня 1928
ФУГА-1
Там – хмаринами, тополями,
Там знов – тополею й дощем
Знов зманюєш, зелена земле.
Куди знов зманюєш іти?
От прислухаюся:
Неначе б’ється серце –
Там, за тополями
те серце
Там, за хмаринами,
в дощі.
Там б’ється серце, стогне вітер,
Хитає тінь коло води,
Там весело живуть на світі
Дверцята, ластівки, сади.
Там,
у дощі,
б’ється серце –
Який чудовий вік!
Який чудовий вік...
Озеро:
Два перекинуті човни,
Два перекинуті життя
І сад
перекинуто
у воду.
Пройти до нього буреломом,
Повз тінь,
Пригнічуючи трави,
О, не оманюй вигин трав!
Оманно він пройшов,
Ось його слід.
І вже осінь.
Він пройшов на берег,
Де біля мису
Купаються діти.
Сахнувсь опудала, пройшов,
Слідом, – зірвавши павутиння, –
Летіла куля.
О, як шумлять дерева!
О, як вони шумлять!
І якщо ти розгорнеш книгу,
Між сторінками –
порожні тільця ос.
На мить – крізь верби
Зблиск води,
пісок,
І два сліди,
І два човни.
Я виходжу в сад.
Наскрізно – рівний берег.
Пустка... –
А сад? А серце?
Ні, не опуд стояв отут,
Тут в синяві тремтливій
Лінивим біженцем земля лежала,
І заколот пісень її лякав.
Копнеш – і з рук лопата випадає:
В багнюці величезний рот.
Кістяк.
Кістяк заворушився –
От здійметься й піде.
Тіла нащадків воєн.
На них летить листя.
Їм сни насняться гомінкі.
О, гомони, зелене серце,
В моїм саду.
Оманно він пройшов.
От і слід.
От уже й осінь.
Він пройшов на берег,
Де біля мису
Купаються діти.
Що ж діти?
Вони навряд чи виростуть.
Навряд чи він згадає
Дитинство.
Дівчина нахиляється –
Іще квітка, ще ковток.
Їй люба тінь!
Вона лягає, читає книгу.
А поміж тим обід готовий.
Святі сідають на подвір’ї,
Ламають хліб, розмову точать,
Сіль просипають в чагарі.
Питає зайда в них: – Котра година?
– Не знаю, – відказала господиня.
– Не відаю, – додав і сад.
І звідти, з берега
Прошурхотіло:
– Не знаю...
І там:
– Не знаю...
аю...
а-
у!..
– Ау! – кричать, – погляньте, осінь!
Погляньте, сохне сад. –
І слідом, з берега доносить:
– Ау, сюди, назад!
Крило,
Ні, кроква,
Тінь,
Що зупинила кулю.
Дівчина кинула книгу.
Звідти пахне яблуками.
А ось і сіно. Воно зовсім висохло.
Аж гульк:
Велика кістка.
Собака шкірить зуби.
Відклала книгу:
– Ні, спекотно там.
Назустріч пахощів гульня
Пре квітуванням крізь паркан.
Вікно наопаш навмання
У двір, де зелено листкам.
Не відгукнеться двір – в огромі
Так пустку сутінь вчить,
Так тоскно в цьому домі
І захід так кричить.
Що на заваді перекличці?
Нікого –
клич, не клич.
Дивлюсь: між хмар незвично.
І листя жовкне в ніч.
Розгорнеш книгу –
Тільця ос
відносить вітер... –
Чудовий вік!
1927?
*
ФУГА-2
Серпень – як буря барвистих звуків. Тоді
Починається осінь, тиша ронить луну.
Коник співа серенаду вікну,
Симфонію сну,
Що тоне в воді.
В маленькім органі соняхів –
Що за звук! Він хапає за серце,
І блукаєш день поспіль, піснями сповнений,
І все не спиться, й не віриш у все це:
На кожній стежці, що летить до сонця,
Глибока тінь, прохолода печалі,
Легко осипається листя сонне,
І зламані маки свідомість втрачають.
Є на іконах божевільних очі:
Осінь. Цього року це перший раз.
Озираючись, до зникнення заохочені,
Святі блукають в саду у нас.
– Благословіть вулики і плоди у лоні!
Ми почастуємо вас в обід,
Ми винесем стіл і поставим ослони
Вам – так живих шанувати слід. –
Та у святих – очі ікон:
Усміх тонкий, відсутність, осінь.
Це не святі – тільки тіні, сон
У полудень на сінокосі.
Іконописець – рідня усьому:
Ті самі барви, та сама втома,
І так же хочеться кохати йому,
Щоб веселішала смерть питома.
Веселощі смерті – шинок, в’юнки,
Трохи згірклий запах і добрі вісті.
Запорошені з плацу ідуть полки
В нашорошене передмістя.
Її зображують скрипалем,
Де танцюють німці, де липи стислі,
Де Фауст і Ґете в життєвих дилем
Навчились бажане видавати за дійсне.
А як же нам жити: нині і присно –
Такий собі маляр (п’яниця гіркий)
Наляпав тут фарби:
Яка тут тіснява!
Але у тиші якій...
Колись я бачив – ти скидала плаття
Повільно так. І промінь лягав
На тіло твоє.
Здавалось, у ваті
Уся кімната: анітелень – промінь і пилюга.
Лінії тіла. Їхні теплі чари –
Ледь золотавих відтінків злиття...
Сама ти – як осінь, така ж незвичайна,
Як оцей безум життя!
Квітник, що аж кричить різнобарв’ям,
Фальшивлячи, мов поспішав кудись,
У небо засліплене притьмом рядивсь
І в’язам скручував в’язи.
Ця безмовна музика – тобі,
Твоїй молодості, твоїм м’язам,
Усій любові і всій боротьбі,
Якими ти музиці зобов’язана.
А там, де вода протікає, – сліди
Святих і обіду об’їдки.
Огіркові огузки, глечик води –
Сторонні бесіди свідки. –
Немає нікого. У височині,
Наче думки, неуважні, покірні
Хмари пливуть. Шкодують вони,
Що не подушки, а лише хмарини.
Бідолахи в такі часи,
Відчуваючи важкість і ніжність осені,
Ні про що не думають, нічого не просять,
Слухають цвіркунів і подзвін коси.
Про час обіду за довжиною тіні
Дізнаються сусіди один від одного.
І стоять горобини в сухому сіні,
Й, сміючись, до річки крокують подруги.
Про наймолодшу, найвеселішу,
Про ту, що за світлом завжди відрізню,
Співають бджоли про рушник її вишитий
На низьких парканах, у німбах вогню.
Вона обертається – сад маліє.
Куриться дорога, спека – вогнем!
Подруги – в річку, у сонця олію.
Подумай – все стане вчорашнім днем!..
Там, під водою, змахнувши руками,
Дугою вигнувшись, вона попливла
Під сплески і скрики, під пухирями
Скляної води, де таїни й імла.
Очі води – іконі звичні:
Погляд незрушний з глибини зіниць,
Та замкнене коло, і, хилячись ниць,
Хустина пливе до затоки іншої...
Тягнуться верби. Снується нить
Сну. Подруги, сміючись, вертають.
За ними струмені захід хилитають,
Прим’ятий пісок шелестить-дзвенить.
Осінь. І рухом спіральним
Спадає листок на твоє плече
Із інших світів – секулярних, сакральних,
Де сонце вже палить не так гаряче.
Спадає листок, цвіркунова спонука,
Спадають цівки води...
Усе залишається назавжди:
Відбиток – у водах, у конику – звуки,
В тобі – все життя моє і розпука.
21 липня 1927
*
ПРОГУЛЯНКА НА ПАМ’ЯТЬ
Відзвітовує дзвоном дзвіниця,
Гірлянди тіні на стіні.
Прохолоди водоспад вагомий;
Бруківка, відігріта сонцем,
Вводить нас у полудень.
Вона проходить по бруківці
І, ступаючи босоніж
У прохолоду коридору,
Що веде у монастирський сад,
Відчуває, що морозить, –
Передвістя лихоманки.
Кран водогону
Протікає,
Котяться краплини, сповнюючи
Дерев’яний кухлик обіду.
Не обертайся!
Величезне бароко,
Виловлюючи повітря,
Воліє перекрити коридор.
Під каштаном
(За традицією, гадаю)
Лежить проламана діжка.
Діжка-корабель, похитуючись,
Відпливає в голубу теплінь.
Так ми проходимо кілька кроків.
Яка мікроскопічна ця картинка:
Ми в коридорі яблунь,
Де повітря
Просотується струменем блакиті,
Роздмухуючи її сукню.
Клянуся, це – липень.
– Вересень.
Подивись
(Вона дивиться, обійнявши стовбур),
Які переливи барв:
Білі, блакитні, жовті,
Сині, бузкові, червоні
І такі, яких не існує взагалі,
Що переходять у звук –
Крик півня,
Чи пахощі –
Її шкіри.
Галявини томатів,
Гори груш і яблук,
І поряд – айстри,
Біля яких зимно
І легко дихати.
Мальви, намальовані у повітрі –
Вони злегка похитуються.
І якщо б ми могли думати,
Думали би про паркани, прання,
Різкий запах гнилизни – притулок грибів,
Про собаку, що доживає останню осінь.
Красолі – квіти чаювань
І ще теплих вечорів,
Коли гульвіси-кавалери
Кидають недопалки, влучаючи в їхні чашечки.
– Дивно, – говорить вона, –
Я нічого не розумію. –
А чи розумію щось я?
Ти би намріяла музику,
Аби та, розсунувши сад,
До тих меж, за якими –
холод, сонце і страх,
Не могла зрівнятися
Із дзвіницею.
Та й навряд чи була б то музика –
Просто водоспад тіняви
З гуркотом упав би
Зі стіни,
Обгорнувши бруківку
Кінематографічною стрічкою припливу,
Розхитуючи – уяви – навіть
Підмурівок вежі,
Та не зрушивши мухи
На її карнизі.
Зверху,
Звідси із бані,
Вистежуючи повітряну лінію стрижа
(Так само окреслена її шия
Повітряним пензлем),
Схилившись в унісон дзвіниці,
Вгвинтившись білим стовпом
У нагріте повітря
І відтіснивши його до лану –
Мене однаково дивували
Життя мухи
І твоє життя.
Зверху,
Звідси із бані
І трохи нижче, де ліпні янголята
Осипають донизу тиньк, –
Звідси я бачу,
Як обертається обрій
Кулею блакиті.
Він висить? Чи то ми висимо,
Захлинувшися вітром?
О, якби тепер
Мені була доступною
Свіжість ковбані
Поміж каміння,
Цілюще – супроти всіх недуг – зітхання,
Відчуття свободи стрижа, –
Я, можливо, й ожив би.
Люба калюжо,
Тут, на дзвіниці,
Ти віддзеркалюєш трохи неба,
Де листок акації пропливає,
Зронений, можливо, птахом.
Зверху,
Звідси з копули
Видно виразно дорогу,
Котра ледь під ухил,
Ледь завертаючи,
Пірнає під дерева,
Де заледве розгледиш твою сукню.
Де тепер ті люди,
Що ліпили янголяток,
Спираючись на небо?
Порожні очі масок
Так само уважно й безтямно
Оглядають поле.
Милосердні пустушки –
Співчуття і гумор.
Від бемкання дзвіниці
Янголята попадали долу,
Безтямно схвалюючи одне одного.
– Іще одна поламана айстра додалася, –
Мовила вона, заходячи в тінь.
І переміна була разюча:
Холод відгонив од неї
Зеленню, гниличками,
Зелені запах летючий
Нашіптував тиші про те,
Що там, за парканом, нічого немає,
Що все скінчилось.
– Не вір!
– Не вір нічому!
– Вийди з тіні! –
Я кличу тебе, сидячи на щаблі,
Нагрітому сонцем.
Але ти не відгукуєшся.
Я вдивляюся – тебе вже немає;
Поламана айстра,
Сонце,
Повітовий паркан.
16 вересня 1928