Geum.ru

Прогулянка на пам’ять

Вид материалаКнига

Содержание


Тінь оповідає казки
Місячна ніч
Нічне життя
Голос звідти
День улітку
Книга казок
Північна діана
Книга казок
Книга казок
Книга казок
Задушним світлом заливсь балаган)
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9

***

Горобці подзьобали вишні.

Яблук гупає тлум.

В незнайомім небі все вищий

Сонця призахідний сум.

Як гінкі золотаві тіні,

Рве повітря комір тісний.

Від купалень – східців ряхтіння

В зеленаві сни.

Пухирі пливуть, ронять пух кульбаби.

Над голим плечем молоко.

Кулею в склистих глибин зваби

Гепання – яблуко.

3 серпня 1926


ВИГНАНЕЦЬ

Не знаю країн сумніших,

Ніж ці краї крижані,

Вигнанцю й небесна ніша

Порожня, як уві сні.

Ті ж квіти – та не духмяні,

Без сонця барви бліді,

Тут тіні тоскні і тьмяні,

І захід, мов у слюді.

Поблідлі жінки похмурі

В небі шукають шпар.

Врочисто бундючна дурість

Їх ввечері виведе в парк.

Там все розкреслене прямо,

Алеї видко наскрізь,

На мармурі божім панама,

Щоб дещо він звеселивсь,

Щоб дами дивились справні

Без страху: назвати гріх

Голим того насправді,

Хто зніме панаму при всіх.

Жах вхопить

За серце безкарно...

Трикляте життя, як у сні... –

Тюрма і порожня лікарня –

Все пустка в чужій стороні.

2 червня 1926


***

Сніжок поміж літер в’яне.

День в темряві закоцюб.

Глянь, лялько моя дерев’яна,

В заклеєну шибу цю.


Далеким дзвіночкам тривати,

Щоб стовп вартовий тримавсь.

Вечір в сніжинках і ватрах

Листовно потішить нас.


Що пишуть з Росії? Лячно –

Хто гине? Чий спів зроста?

І дихає бідна лялька,

Жалісно кривить уста.


На сукню її поквапно

Падають сльози дощем.

Не плач, моя лялько, не варто,

Давай почекаєм ще.

3 листопада 1927


ХОРЕЇ

Начерк верби над водою

Тонший, ніж її в повітрі зріст.

Від пляшкової, сліпої

Води – у мерехтінні міст.

Сторож гримає: не спіть!

Злодій заховаться встиг.

І, мов забуття, ріка

Зимна, срібна і тривка.

Знаю: за твоїм вікном

Вулиця і темний сад.

Ти захмелена теплом,

Чуєш: шурхіт, листопад.

Далеч світла і пуста.

Хмари линуть повз міста.

Слабкість – прірва у блакить,

Сукня враз ковзне з плеча.

І запалена свіча

Тільки воском капотить.

В голові дзюркоче дзвін,

Під очима – синій плин,

І від чілки до панчіх

Холодок очей нічних. 10 листопада 1927


ТІНЬ ОПОВІДАЄ КАЗКИ

На подушці на строкатій він

Снива знизує в разки.

Плине тінь горбата хатою,

Вишепочує казки.

У вікні вогні гойдаються,

Сунуть хмари крізь пургу,

Колії замети, станція,

Свище стрілочник: пу-гу!


Ти не прокидайся, любчику, –

В крижаніючу мокву

Пугачов іде в тулупчику,

Несе образу вікову.


Всіх ображених, принижених

Порятує хто від згуб?

В спорожнілім лісі хижі ми –

Звір, людина, кучугур.


Біля вогнища поручники

Жити хочуть, п’ють гірку.

Лихварі, зухвалі крученики –

Загін каральний на горбку.


Ач, розстріляно, розвішано

Росіян! І скільки враз

Напризволяще геть полишених

У дев’ятнадцятому в нас!


Не женемося за правдою –

Вона сама іде, як мста,

Лише мерці вздовж шляху падають,

Голодні глипають міста...


На строкатій на подушці я

До ранку не засну. Біда!

Тінь горбатиться все дужче,

Казки свої оповіда.

14 січня 1928


УРИВОК

Так от: коли пішла вона,

В кімнатах теж посутеніло.

Моїх турбот глуха стіна,

Все, що задавнено боліло,

Згадало мову, що колись

Чекали серце й ум, завмерши.

Підвівсь я. За вікном котивсь

Великий місяць. Льодом першим

Тягнулися важкі сліди.

Дзвінки трамвайні голосили,

І падав сніг, і сірий дим

Автівок поглинав курсиви.


Зарано вечір. Чорний лак

На біле місто впав, як змова.

Лише рядком червоний мак

Вродив у небі так зимово.

Задавнено, як уві сні,

Ледь чутно звідкись чадом пахло.

І прямовисно падав сніг,

І хідником лягав і дахом.

Вона пішла…

17 січня 1928


МІСЯЧНА НІЧ

Сяє так, мов сніг в полон узяв.

Муляє мені в пітьмі зеленій.

Пам’ять, як полишений вокзал, –

Стемнений, безсонний, незбагненний.

Тиша охопила нас без меж.

Біла споряджає нас дорога.

Місяць в грудях – у свічадах теж,

А на серці – темрява й тривога.

Зводить він, летючий, він гримить –

Промінь місячний – морозить, умліває.

Ти не так. Ти – ридма вже за мить...

Це ж безглуздо – гірше не буває!

10 листопада 1927


*


НІЧНЕ ЖИТТЯ

1

Сходинки й свічки – хористи.

Чув? Циганка скрикнула.

Тінь майне – за нею, млистою.

Двері стиха рипнули.


Хустка, з неба мов, сплива,

Віючи прасованими

Незабудками, овва,

Синіми і сонними.


А вночі, як уночі.

Маятника гамкало.

Стухле полум’я свічі.

І собака гавкає.


О захриплі до нестям

Мешканці і гості їх!

Поміж снами і життям

Хідники ви мостите.


Нісенітниці самум

Засипає вічі вам

В житлах, де засліплий ум

Об шибки калічиться.


Сходинки й свічки – хористи.

Чув? Циганка скрикнула.

Тінь майне – за нею, млистою.

Двері стиха рипнули.


Та вусатий кавалер

Стукає по-чесному,

Бо на проділ, як валет,

Кавалер зачесаний.


Він? Ба ні, то сон один

В жилетці з панталонами.

Стукає у двері він –

Кавалер мальований.


Що це? Хустка та мене

Легко так завинула.

Де кімната із вогнем?

Вічність, мить – хвилиною?

2

Прорвало – стукоту де спин?

Дзиґар у сплін і ти – у сплін.

Біліє в шибці сніг.

Більмо – чи білості пітьма?

Зирк: в ліжку чи кого нема?

А так дивитись – гріх.


Не кліпнеш – зріджений, пустий

Попереджає погляд: стій!

І сну трясовину

Більмом не зняти, як вину.

Спливає в ньому та мара

Не ліжко, а – гора.


Спи, розуме, кінець – хоч плач,

Як правді, так і дзиґарям,

І серцю, і думкам.

Життя – суворий позивач –

Відсудить божевільним снам.

Чи щастя саме там?


За тим, хто, зігнутий, пробіг

Від шафи до дверних шпарин

Босоніж – нітелень,

Ти ледь не кинувсь – дивний збіг! –

Та у кімнаті білий плин

Так само, як удень.


Вагомий крок його ходи.

Прокинься – зовсім не у тій

Кімнаті – світло зі слюди

В незрушності пустій –

У пустці порцеляни – сніг

Простісінький на сміх...


То в чому ж річ? У тих квітках

На чашці, на стіні? –

Полегшив їх колишній жах,

Бо всі вони – у сні.


Прорвало – стукотом завівсь

Дзиґар – до сліз і ти – наскрізь,

І зір прокинувсь твій:

Від снігу – білі лелітки...

– А де життя?

– Вже навтьоки

– Хто я?

– Спитай у мрій.


3

Що означає дикий сон?

Куди безкровний розум кличе?

Це він на свій страшний фасон

Змішав ідеї, дні, обличчя.

Не дихаючи, повз екран

Вони проходять і згасають,

До інших квапляться оман.

Вже інші тіні тут гасають.

Найголовнішого ніяк

Не пригадати. Бозна звідки

Лопоче кожен, мов чужак,

З нудного воску оповідки.

Жаданий спокій? Чом вжахнувсь?

Спи, доки Бог не одвернувсь.

4

Як спускалась по сходинках ти,

Мацала: чи забула? – згубила

Гаманець. Надто сходи круті,

Хоч туди, хоч назад – все могила.


А назустріч – опасистий пан –

Вовчі зуби, воскові рум’янці:

– Абсолютно самотній мій стан, –

Каже й крутить цигарку у пальцях.


Ти за серце – дається взнаки:

Не горить, не болить і не б’ється.

І тебе він повів у роки,

Де живуть лиш тому, що живеться.

24 січня – 6 лютого 1929


СПЕКА

Тичинок, маточки ажури

І сіна спорожнілі спектри –

Ось біографія зажури,

Венозної напруги спеки.


Напнуті м’язи

пожадання

Вже розпросторили на розум.

То спогади чи споглядання

Снів, не побачених і разу.


Від спеки й злої самоти,

Від материнства спраги здавненої,

З твоїх зіниць втечуть світи,

Тобою злитності позбавлені.

4 лютого 1928


ЮНІСТЬ

Гортанна говірка,

Шурхіт тафти –

Повз тебе несе вона серце,

І дихати важко,

І марно жив ти,

І невідворотне все це.


Ніжність!

Що ніжність,

Коли сам на сам

Її солов’їне тіло

Міцно стискаю, й шепочуть вуста:

– Ти саме цього і хотіла?


І горло,

Де тіні сплутаних жил

(Фіалки мені це нагадує),

Не може

без співу

ні дихать,

ні жити,

Так дихає жалісно,

Жадібно.


Виходимо:

Сипле черемха дим,

Зірки просто в очі:

– Агов!

Як страшно живеться молодим, –

Бо незбагненна любов.


Це гроно

Молочних, летючих квіток, –

Чумацький Шлях, що навкруг, –

Мерехтливою рінню,

І кожен крок

Відлунює гучно брук.


Заледве розрізнюю,

Де саме ти йдеш,

Голос твій – мов у ваті.

Хто ж ти, збагнути би врешті-решт, –

Душа?

Голос?

Плаття?


Можливо,

Ти і зірки – у мені.

Навкруг солов’їний щем.

– В міському саду?

– В глибокому сні?

– Зі мною отут – іще?


Вона мовчить.

Черговий трамвай,

Громохкий,

Летить на зелене.

І ти з площадки кричиш:

– Прощавай! –

Як і завжди, невтоленна.


Пролітає вагон

Повз будівлі й вогні.

Охоплені темною пристрастю,

Збожеволілі майже,

Бо там, вдалині,

Перспектива, якої не винести.


Молодість:

Дух перехоплює

Летом отим.

Заливає черемха трамвай.

Мить оволодіння

Світом чужим –

Я губи твої спиваю.


І – поряд нікого.

Торкаючи скронь,

Ти пам’ять ґвалтуєш ізнову.

Де ж він подівсь,

Той колишній вогонь,

Що спалював світобудову? 20 квітня 1928


ГОЛОС ЗВІДТИ

Вік не сягнеш антен отих,

Душ, котрі поряд промайнули.

Хто зна, коли між стін крихких

Помре все, люблене в минулім.

Тепер по тінях ворожи,

Та знай: живого в них замало.

Вони вдадуться до олжі

Тому, що ти сама збрехала.

Тому, що я іще не вмер,

Що мстиво те мені і прикро.

Тебе кохаю дотепер –

Безжально, без жалю і крику.

17 листопада 1925


***

Буває так: тебе цілують в губи,

Цілуєш ти, але життя – лиш тло,

Бо жінки, що її так щиро любиш,

На світі ще нема і не було.

Чи буде хоч колись? Чи так, на лихо,

Розтане кригою чарівність рис,

Як той метелик, що заледве дихає

Й до вечора помре.

І ти скорись.

Не бути мрії здобиччю хірурга –

Під скальпелем туманіє пітьма.

Самотній ти – ні неньки, ані друга,

І жінки, що кохаєш так, – нема.

10 травня 1926


***

Коли новий настане вік,

І на піску широких рік

Блукатимем, і у співочий

Вслухатимемось розмір вод,

Й замість бажань – без перешкод –

Нам хмари затуманять очі, –

Тоді, можливо, вперше ми

Не тими знайдемось людьми

І не в любові щастя взнаєм, –

В тім, щоб її перемогти.

Тоді, можливо, в небутті

Ми насолодимося Раєм.

29 червня 1926


В ЕДЕМІ

Нудьгують птахи величезні. Важенне

Повітря нагадує вимоклу глину.

Бджоли на білім фронтоні. Невже не


Знайдеш пестливіше й більш безневинне,

Ніж погляд порожній крізь нашу пам’ять

Цього скам’янілого мертвого птаха?


Заціпенівши в нестямі над нами,

Прозріли зіниці, майже потахлі,

За нашими стежачи пильно шляхами,

За пристрастей наших ночами і снами.

1 лютого 1928


ДЕНЬ УЛІТКУ

В’їжджають вози у двір, а між тим

Там густо від в’язів і літа,

І там повитиця штурмує тин

Ліловим і білим квітом.

Там скнарість, уздрівши той дух терпкий,

У фартух скидає вишні.

Вхопив небо півень за петельки,

І тінь на дахах горішня.

Край флігелю – коси та огірки;

Шибки – наопаш по змозі.

За коси сваряться парубки.

Й забудеться все невдовзі.

29 липня 1927


КНИГА КАЗОК

КУПАЛЬНИЦІ

Легкі, як вази, дві руки,

Що повнять їх і тіні, й квіти,

Спадає сонце у піски,

Горби тим сяйвом оповиті.

Розкиданих запон і тіл –

Неусвідомлена знемога.

Мета їх мрій непевних втілень –

Межа між хмар піску німого.

Купальниці – вік снів колишніх

Овідій піддивився наче.

Людина тіло любить лиш,

Бо неспроможна душу бачити.

9 червня 1926


ПІВНІЧНА ДІАНА

Видовження струн Бояна,

Край бувальщини і билин.

З вогнищ трясовинного туману –

Пера стріл і сірих птахів плин.

– Моє, – вона співає, лук зігнувши віщий,

Руку простягаючи в північний край.

– Прощавай, – вона співає.

Їй правічний

Гай відповідає:

– Прощавай!

Дивиться – та видно тільки сни їй,

Заметіль та небо червоніє.

[січень 1928?]


КАЗКА

Тільтіль і Мітіль

Пішли в заметіль,

Ґніт кіптява змастила,

Постіль їм спустіла.

По самісінькі вуха

Увійшовши в вічність,

Фея свічі

В хаті задмухує.

Улюблена вічність,

Домашня вічність! –

Вікно зі слюди

Вечір посвідчує.

Замітає вітер

Їхні сліди...

Замітає пам’ять

Їхні сліди.

18 грудня 1928


КНИГА КАЗОК

(друга сторінка)

Незборимий, якщо вільний, дух!

У художника охайні звички.

А від чистоти іще світліш.

В’яже доброчинність рукавички.

Як їй легко! Світло ллє з узвиш.

Сніг, як вата, притлумив посутнє.

Змотуючи клопотів клубки,

Свіжовипрана, в трояндах, сукня

Біля веретена залюбки

З піснею... Стомились очі, мамо?

Ранні сутінки, немов сліпці.

На благеньку ковдру срібляками

Місяць висипає промінці.

Спи. Твій син вернутися не встигне,

Шлях його далекий непростий... –

Перетвориться клубок шерстинок

В сонях золотий.

6 лютого 1928


КНИГА КАЗОК

(четверта сторінка)

Мадонни з руками довгими,

Мов підлітки скам’янілі,

Розгублені лиця пласкі

З цікавістю боязкою.

Заїжджий джиґун невмілий

Сердечко із воску вилив

Й привісив до пальця руки –

Різноколірна осінь була.

Мадонна йому посміхнулась

І серце своє віддала.

7 лютого 1928


КНИГА КАЗОК

(восьма сторінка)

Зійди на горбочок: далеч в імлі,

Там, у пітьмі, невагома здобич,

Співає комар, там за пруг землі

Із п’єси йдуть дійові особи.

Хмари важкі, зронивши вогні,

Віти, прихилені до узголів’я,

Важко хворі на недокрів’я,

Полотна, мішки, скрині, сині сни –

Змінюють місце. Тільки косо спилені –

Її підборіддя і розріз очей,

Акторська перука – руда й пропилена.


Гроза затяглася. Уже давно

Шарабан стоїть, він загруз по шпиці.

Вийдеш у ніч (бо в шатрі не сидиться):

Тарабанить злива у полотно –

Запах липи важкий, олив’яний,

Вогкість свіжа і ніби пуста...

Про що ти, акторе, від сцени звільнений?

Темно. Оступишся – висота...


Сплять діти, іще не розбуркані громом,

Лелека підносить до них ліхтар

І про казку сумну і здавна знайому

Таємниче говорить, немов про скарб:

– Крап...

котрі

кот...

котилися

Під гору: млинець, пательня, паркан,

– Крап...

котрі...

вкот...

вкоротилися...

(ЗАДУШНИМ СВІТЛОМ ЗАЛИВСЬ БАЛАГАН)

25 квітня 1928

ДАНТЕ

За Беатріче вслід легкою –

Із марень інша тінь зліта.

Належне віддаю покорі –

Він жив, щоб пеклом збуть літа.

Невже, учителю, і я так

Піду слідом?

– аби знаття,

Що це земне життя – лиш натяк

На безпросвітне майбуття.

24 червня 1926


ОФЕЛІЯ

1

Все хмариться, все ніби дощик

Пролився б – стало сил аби.

Офеліє, моя Офеліє,

Нащо тебе я полюбив?


Мо’, розмальована то лялька

Поміж зелених вод пливе,

Та бідне серденько не знає,

Коли полюбить і помре.


Ти зберігаєш фартух білий

І жмут лозин, зітхань разки,

Бо щастю довіряти можна

Лиш ввечері і пошепки.

4 серпня 1925


ОФЕЛІЯ

2

Наснилась Офелія поночі,

Зелений в ставку молодик.

Якої хотіла ти помочі,

Навіщо прийшла ти сюди?


Затісно в моїм балагані,

Де я прикидався і жив.

Навіщо ж дивитись благально?

Хіба багатьох я любив?


Ляльками і ми нині стали,

Скорившися долі чужій.

Тікай, моя фею, подалі,

Не я твого віку зажив.

4 серпня 1925


ОФЕЛІЯ

3

Уже не дерева, а тіні,

Та в небі низькім молодик.

На сцені тепер запустіння,

Замовкли кривляння і крик.

В повітрі лиш – лепету повінь,

Ти й тіні в осіннім плащі,

Будиночок – зоряний човен,

І чорний обрив за кущі.

Так тоскно в віконній печері,

Так зимно в сузір’ях самим,

Так близько твій голос, кучерик –

І зробиться все це чужим...

13 жовтня 1925


ОФЕЛІЯ

4

Не роль земну – самий відчай

Офелії судилось грати.

Дві верби плакали в ручай,

Над вежами – зірки на чатах.

Спливали квіти самоти

Із подихом її останнім.

..........................................

Клопочешся коханням ти.

В любові й щастя є стражданням.

(192?)


ОФЕЛІЯ

5

Чи – Гамлету – шкода мені

Коханої в пісенній праці?

Нерідна далеч у вікні,

Як пантоміми декорація.

На північ рине рій хмарин,

Де в Данії – у сповідальні

Ріка пустельна між долин,

Де ти блукала нещодавно,

Де плив зітхань твоїх разок

Із тінню вечора у злуці,

Де зародився наш зв’язок

Коханню всупереч – у муці.

(192?)