Прогулянка на пам’ять
| Вид материала | Книга |
СодержаниеМеланхолійна поема Чорний чоловік Гостини в старих Що робити? Одного разу в березні З російського букварика Горобина ніч |
- Пам'ять І навчання, 1204.53kb.
- «антирадянське кіно» леоніда гайдая людська пам'ять річ примхлива І не завжди справедлива, 639.97kb.
- Аудиторні години 84 лекції 32, лаб роб, 55.48kb.
- Уроки історії тематична лінійка в пам’ять, 66.37kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 122.76kb.
- Особливості пам’яті та уваги у дітей молодшого шкільного віку, 75.38kb.
- Як зтирають слов’янську пам'ять, історію І культуру, 607.95kb.
- Або кому пам'ятник у Каневі… зайвий, 541.91kb.
- Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного, 121.76kb.
- План Що відбувається в мозку? Організація пам'яті. З/Людська пам'ять, 63.99kb.
УРИВОК
... Страшний світ, що спить, він повен до стель
Мурмотінням, кашлем – без облич,
Наче хтось тут винен, наче гостей
Пустили, пожалівши, іще на ніч.
Це слово “безсоння”, всохле живцем,
Зрозуміле одинакам і господарям готелів,
Зрозуміле людині з настовбурченим комірцем
У вітальні в новім фотелі.
Здається, що тягнуться руки втомлених людей,
Хапаючи гроші твої, здоров’я і душу.
Все людство поспіль схоже на гостей
Ображених у кімнаті задушній.
Ти – їхній заступник, речник,
ти сидиш у “Нархарчі”
Напівголодний і складаєш вірш... –
Такого заступника вони, певне, й хочуть:
Він схожий на тебе, і ти йому віриш.
1 грудня 1926
СТАНЦІЯ
Долго ль мне гулять по свету
То в коляске, то верхом.
О. С. Пушкін
Станція, де стигне чай на блюдці,
Де приїжджий споглядає сніг взаємно,
Де в журналах досі революція,
Усе ще воюють моря і землі..
Як сонна муха над годинником,
Дзижчить ревізія; як сонна муха,
Ходить голова з руками задерикуватими,
І кашляє ревізор злостиво й глухо.
Снігу, снігу, що ти означаєш?
Що ти, країно жебрацька, знаєш? –
Грами горілки у чашці чайній?
І, не збагнувши нічого, конаєш.
2 січня 1927
***
У пляшковому озері Соробкопу(1)
Безгучно тоне трамвай.
Так ось вона, новітня Європа –
Скляний горілчаний рай.
Спів солов’їний свистків напівсонних –
Надсильна сув’язь синкоп.
У тінь простору тікають мільйони
Під фінки і камінь в лоб.
Від жаху тоді підігнувши коліна
І вдряпуючись у хідник,
Гепають навзнак схудлі і плинні
В нудотну спиртову гикавку.
Все ще борсаючись, та все єдино
Ти покірно лежиш на межі.
Так хіба варто вестись людині?
І хіба це людина лежить?
29 жовтня 1927
МЕЛАНХОЛІЙНА ПОЕМА
Зі світань божевільних
У великі доми
Сходять люди дебільні –
Глузд втрачаємо ми.
І вмостившись на слупі,
Крука грубіш,
З пащі радіорупор
Репетує, хоч ріж.
На афіші крикливій
Розпатлано й криво
Тінню висне кажан.
Він сліпий, наче привид.
Отож не зважай.
– Добридень, докторе!
Котра година?
В мене починається мігрень... –
У скляній коробці
Киплять рідини.
Порожній, лякливий
Тіні крен.
Буває інакше:
Марою гіркою
Кричить і плаче
Жах у передпокої.
Дивляться сусіди:
– Проста ганчірка,
Висить у сінях
Шапка-бирка.
У сусідній квартирі
Сльози дитя пролива,
Бо вчить, що чотири –
Це двічі по два.
Не вірю!
Байдуже!
In vino veritas.(2)
Як лячно, друже,
Замкни двері ти...
Якщо образили,
Прилаштуйся збоку і –
Мо’, в цьому разі
Залишать у спокої.
Коли вже образу
Несила стерпіти,
Слід одразу,
Перехрестившись, вийти.
Таких, як усі ці,
Безліч усюди.
В двадцятому віці
Суворо судять.
Просто віднині
Судять про кожного:
Кажуть про людину,
Скільки хто коштує.
“Абрам Львович
Робить гроші,
Його поважають:
Справжнісінький Ротшильд!
А що ви хочете?
Це ж і дурню ясно:
Він собі має
На хліб із маслом!”
– Газети трикляті, цитьте! –
Волаю у ковдру.
Наше століття
Коштує недорого.
Століття, коли мені
Нема чого робити в нім.
Іншим поколінням
Я поет... А втім
Запізнілого діагнозу
Встановлено недолуго:
Що моя недуга –
Mania grandiosa(3)...
______________________
1 Крамниця селянсько-робітничої кооперації.
____________________
2 Істина у вині (лат.)
3 манія величі
31 серпня 1927
ЧОРНИЙ ЧОЛОВІК
Сергієві Єсеніну
Блакитний метелик б’ється в вині.
Від безсонної ночі марудить.
Твій профіль в нікуди летить – по стіні,
І пана у чорнім канудить.
Супутник поетів, миршавий вбивця
Смердяков – на нім нема вини.
– Ви знаєте, дехто в чарці втопився, –
Кажуть йому вони.
Від плечей, від пляшок, від задушної пудри
Не врятується майже ніхто.
Подай пальто мені,
Чорний пуделю,
Фанфароне, подай пальто.
Ти що, не бачиш –
Він божий дурник.
Він Лермонтовський мундир(1)
Зодяг самовільно, майже задурно,
Заношуючи до дір.
В тютюновім димі,
В похміллі поспіль
Тебе лякає, напевно,
Ця потовчена потоптом постіль,
На якій сукровиця й сперма.
Ти не повинна жахатись, Тетяно,
Цей фантом у кашне
Тільки сторінка одна з роману
Про наше минуле страшне.
1 Порівняй у Сельвінського у “Записках поета” (вид. 1928 р.): “Чтобы быть хоть вешалкой, / где лермонтовский сюртук”
13 – 14 жовтня 1927
***
... Давно прохає серце
Днів мирного життя для спокою і праці,
Сумління чистого, аби творить могли,
Як вміємо і мусим.
Уперто день по дні спокійно працювати,
Щоб втілити усе на світі суще,
Скінчивши труд, його забути враз
І стрінуть усміхом і друга, і дружину, –
Прохаємо ми змоги працювати.
21 серпня 1926
***
Вікно розчинене. Поза тополі –
Зірки навиліт.
Падає знетямлена тінь,
Відкочовує життя – перекотиполе,
Відкочується –
сад спустів,
До найменшої травинки, до порошинки.
П’яна сторожиха у спідниці з ятерів
Кривуляє по базарі із кошиком на пшінку
У світання розворушений нарив.
1 липня 1927
ГОСТИНИ В СТАРИХ
Нам подають на білім блюді
Салат в сметані і горох.
В господарів ще довго буде
Від тих гостин переполох.
Ображене нерозуміння
В старечих рисах є, либонь.
Лягли важкі темнаві тіні
В проваллях щік, баюрах скронь… –
Давався спокій, навіть вдома,
Їм важко, аж над силу. З тим
Якась напівсвідома втома,
Як пил, заполонила дім.
Про що брехатимемо ми їм,
Та хто наважиться брехать
Цим людям про наш вік, що вміє
Лиш блазнювати й продавать?
20 травня 1926
ЩО РОБИТИ?
У нинішнім
Не вільний, як і завше.
Писати би –
Не пишеться, не спиться.
Вузлом
Спустіле поле зав’язавши,
По жолобах
Дзюрчить прутка водиця.
То що робить?
Неоковирне все це.
Минає день –
Неначе аркуш вирвав.
Оманливість
Високого мистецтва –
Переростаю вже
Його, ймовірно.
Всі істини умовні
І зужиті,
Метелики нічні,
Слова крихкі є.
Все змінюється,
І немов нема чим жити,
А от живеш
В чужій тобі стихії.
Ідеї
Поступово сенс втрачають,
Були ж колись такі,
Що ними снили,
Що ледь не одкровення означали,
Тепер – слова,
Порожні і змертвілі.
І я збираю
Всі недуги наші.
Писати би –
Не пишеться, не спиться.
Вузлом
Спустіле поле зав’язавши,
По жолобах
Дзюрчить прутка водиця.
3 лютого 1928
ОДНОГО РАЗУ В БЕРЕЗНІ
Ввечері літери почерку розбираючи,
Нібито у зошитах сучасних діячів
Побіжні нотатки задавнених дум,
Помічаєш із відчаєм, що жити немає чим.
Так далеко життя, що вже не знайду,
Схопити б за горло це поняття сакральне,
Це життя –
та вулиці заціпило за Цельсієм,
Пусто.
Від аптеки до посту міліцейського
Тече вода у вбиральні...
І, вже нічого не помічаючи від люті,
У затишок сусідський гамселиш мимохіть,
Де співають і рюмсають, патефон хрипить,
І зі старості сповзає мудрості полуда.
16 березня 1927
***
Сліпить кіно вогнем позиченим.
Афіші – копії заграв.
А у провулку, темнім звично,
Сумнівний захід сонце вкрав.
Куди піти? –
Чи я б не збувся
В землі, де ставить мат шахіст,
Де у ковбані неба кусень,
Де в грудях я цеглину стис,
Де, оковпачений, правіє
Хирлявий, ще й недобача,
Тієї батечко повії,
Що бігла вслід, як собача.
Я тішусь: можна сперечатись,
Любити, виглядати снів.
Країні лих, ще й не початих,
Я віршем тільки завинив.
27 квітня 1926
АРАБЕСКИ
***
З крис осокора, скоромин комори
Дихає хмарка наморено.
Сухо листя спада. Прохопилася осінь.
Повітря лунка порожнеча
Крадькома суне в шибку (її не просять!),
Почуття спантеличує, знічує... –
Маленький народець осені
Вимагає свободи.
2 березня 1927
З РОСІЙСЬКОГО БУКВАРИКА
Спить Кудеяр-розбійник
У “Заїжджому домі Алтинова”,
Сховавши під жилет гострий ніж.
Упівока спить,
Бо чує дзижчання мух
І посуду брязкіт,
Ляскіт куль і суперечки в більярдній,
Дітлашні сільської крики
В сорочках червоних і червонопиких,
Із розхристаними букварями.
До “розумного, вічного” кличе земля-ненька,
І Пахомич дідо
Від серця “дякує красненько”
Панові з бородою, шляхетному з виду.
Той чує, як охтирські гусари
Посеред пляшок
І підмоклих карт
Б’ють по пиці поміщика, в азарті
Шулером його обзивають
І голову йому горілкою поливають.
Він бачить: повітовий гімназист
Із горілчаною зверхністю
Читає Чернишевського
У нумері шістнадцять.
І душа заглядає у святці,
Хоч і втратила право на безсмертя,
Адже душа є комплекс... –
Нонсенс!
Нестерпно!
Спить Кудеяр-розбійник.
Коні іржуть.
Дзенькає цебро колодязне,
Заїжджі панове вимагають огирів
І куштують чай
В той час, як двірня
З чорним хлібом капусту й огірочки
З посмішкою приємною СПОЖИВАЄ.
Лакей (але ж це копія
Відомого генерала),
На сонце мружачись,
Стежить за іграми слов’ян.
Спить Кудеяр-розбійник,
Він спить, Кудеяр-розбійник,
А промінь сонячний
Висвічує в тарілках дебелі квіти.
Пізно. Починає сутеніти...
27 квітня 1928
*
*
*
СПОГАДИ
У тій країні, де моркв’яний суп
Їсть волоцюга і щур,
Де стирчить тополя, як глупий слуп
Під вікном і чекає дощу;
Де, коли квітне бузок,
Хмаринка спливає русява,
І падає крапелин разок
На підвіконня роззяви.
Але в двірських там турбота своя.
На кухні нудьгує без діла,
Розсівшись, патлата змокріла сім’я,
Від чаю посоловіла.
Коли розквітає бузок, раптово
Морозить вулицю туман,
На шибки наповзає і витанцьовує...
У кімнатах низьких – дурман.
Подивись на абетку, тверезо
На наше століття поглянь:
Під дощем скрижанілим дерева мерзнуть
Майже аж до світань.
Читаєш “Ниву” – хочеться спати:
В потязі там інженери,
Їдучи в гості, точать дебати
Про народ, псуючи собі нерви.
Їх зустрінуть панянки з гілками бузковими,
І під фортеп’янний клавір
З нудьги закохаються обов’язково...
І Фофанов шепоче вірш.
А на портреті Олександр Третій
Блідий, немов полотно,
Їде в Париж у відкритій кареті
Із президентом мсьє Карно.
На іншій сторінці танцівниця,
Оголивши груди, у бубон б’є,
Південний народ навкруги юрмиться,
Птах співає, мов шансоньє.
Про великого поета віршика звито,
Про мрію і душу вірш...
– Нудно, панове, на цьому світі,
А в журналах іще нудніш. –
Відірвешся від книги – дзюркочуть струмки,
На весь повіт – аромат бузковий,
Учні біжать двором напрямки
До церковно-парохіяльної школи.
Пахне бузок і пухне в саду
Хмариною – білих цвяшків по вінця,
Начебто безум – впаде на біду
Серпанок води і повітря.
17 березня 1927
***
Вже не співають липи більш,
Уже луна завмерла в листі.
Є затишку дірявий ківш,
І дах латає сніг імлистий.
І завчено над головою
Висить, чорніючи мовчанням,
Гілляка та, що із тобою
Любила радитись ночами.
Гіллям покреслене мовчання
Зірок нічних, безгучних лип.
Снігів землі твоєї схлип.
22 січня 1927
ТАК ЗРІЄ БУНТ
Таємно – так, щоб дощ не йшов, –
Із сутінків, із синь-задухи
Вони м’який мотають шовк.
І голос птаха, повен прохолоди,
Вліта, як вітрюган, у вуха.
І я – розчавлений червак –
Від болю й холоду здригаюсь.
Господар лайкою шмагає:
– Цить! Шовк мотаєш ти не так.
Та вітер вільності зростає,
І серце гнів живить востаннє,
Судомно зведені вуста.
Чуже – з твоїм рукостискання.
І мста.
26 липня 1928
***
Панна – червоніє горобина,
Брості – бризки крові снігам.
Не докликатись мужа, ні сина, –
На добраніч і ворогам.
У шибках синіх – білий, із вати
Йде світанок – і далеч німа.
Що ж ти плачеш, жінва дурнувата?
Ворогів, ані друзів нема.
Панський дім, мов дим, завмирає –
Корабель, розбитий в друзки.
І, мов порох, на дах сараю
Осідають сріблясті разки.
26 листопада 1927
*
*
АРАБЕСКИ-1
Біліє сніг, чорніє шлях,
Від верб, вар’ятів – завірюха.
Задвірки більмами в полях.
В полях – сміття, теплінь і скруха.
Гріхи, проріхи та шинки,
І яблунями пахне вітер.
Знов – оселедці, чумаки,
І споконвік співці на світі.
Бадьорить барда, брид поборює,
Б’є в тулумбас. А вийди –
Удалині, в степу просторім
Ножі, пожежі і комбіди(1)...
Обід – дай Боже, не без чарки,
Де теплий хліб гуртом їдять,
Де йде від бутлів згірклий чад,
Де чорні брівоньки шинкарки.
Росіє, я тебе люблю,
Росіє, ні, не приховаю! –
Лиш цигану чи королю
Ввижається, що ти така є.
Король від верст і від шинків
В пивних, на сторінках звільниться.
А циган викличе синів
В проспекти кам’яні столиці.
І стелеться туман біженців,
І горобина сохне й нищиться,
Служивий з чортом в дурня ріжеться,
Ідуть алеєю поміщиці... –
І каже їм осінній сад,
Що в світі всі шляхи однакові,
Дім ветхий дивиться назад –
У глушину країв Аксакова.
В степу замовк грудний твій спів:
Багаття згасло, луснув бубон,
Ти у грубезних книгах сниш
Та у кармін фарбуєш губи.
Я чую твої втомлені плачі
В пивнім чаду, у димі сласнім,
Де місяць, як скрипаль вночі,
З нагана цілить в скроню власну.
Залізний вік, жахи твої!..
Сідає, дивиться незмигно, –
Ні, не любов, не солов’ї,
Та в голові метляє дзиґа.
За дерев’яний флігель твій,
Де тінь-горбунка, під парканом
Зігнувшись, вимага завій,
Дзвіночків, глупства, втечі в санях.
Здавен живуть співці на світі,
І яблуками пахне вітер,
І шум у квітнучих деревах,
Й гусарський дім йде ходуном... –
Танюшо, все це тільки ревнощі! –
Ми п’яні парком і теплом.
І брязкають у стіни корки,
Я розглядаю чорну шаль,
Вікно прочинене кокотки
І далечі німотний шал...
1 комітет бідноти (іще: комнезам / комітет незаможників)
21 жовтня 1925
ГОРОБИНА НІЧ
Пізно. Сходить зірка ясна.
Переплутаним жужмом доріг
Між кублами вільгощів, пахощів
Сунуть біженці.
Ось вершники горбаті у плащах,
Бабусі богомільні
(Є висушені маки
Ув одязі старих),
Вусані-гвардійці, лаковані вилиці,
Інші, іще не сформовані тіні –
Ті без голови,
Ті без ніг,
А деякі зовсім ніякі.
Усі вони скрадаються до наших білих стін,
До світла вікон,
Що блукає в бузині,
Плиткістю нагадуючи дощ,
Можливо – передрікаючи дощ.
А що ж у нас? –
Під колом лампи,
Нібито заскочені змовники,
Ми зберігаємо напружені пози
Ображеної невинності.
Під колом лампи, як під мікроскопом
(Зовсім інший кут зору),
Ми – безкінечно малі організми,
Анітрохи не страшні
Й нікому не потрібні.
Або під колом лампи,
Як у фотографічному апараті,
Доволі інтелігентна родина
Нудьгує колективно,
Вислуховуючи власну ситість
І пишаючись плином шляхетних думок.
– Так, буде дощ.
Та хто ж ми такі є,
Чого чекаємо? –
Гадає він, наполовину вивалившись із вікна.
Свіжість.
Ваговитий вітер хилить
Якісь там верхів’я.
Якісь нерозрізненні пухирі
Хитаються. Кущі?
Чи кущі біженців?
Темно – ні землі, ні неба.
Він озирнувся: те саме,
Ті самі напружені постаті
У широкому колі світла.
Ось яка вона, справжня реальність:
Як жахливо вона близька
І така нестерпно звична.
Крізь шпару парадних дверей
Таємниче наше світло
Їм подає надію,
Наче ми вирішуємо їхні справи,
Нібито ми їм дамо
Прихисток, гроші, їжу, –
О, якби ж вони знали,
Що світло – всього лише світло
Перед дощем – під дверима.
Таке саме світло пам’ятаю
З-під дверей, де радились лікарі.
Я в напівмороці, в маренні
Із надією мружив очі
На смужку проміння.
І заспокоїв мене
Брязкіт посуду.
І я зрозумів, що лишуся живим.
Але це – набагато кумедніш:
Шурхіт вітру – чи їхній шепіт,
А чи перші краплини дощу.
У сінях відчувається чиєсь чекання.
Так, імовірно, відчуває сліпий
Річ, до неї ще й не торкнувшись,
Як відчуває недужий в собі
Стороннє тіло хвороби.
І раптом виявляється – шипить самовар.
Нас порадував іще один спільник.
Я вийшов на ґанок.
Серед течії темряви,
Що спливала повз мене,
Серед стовбурів, що рушали кудись,
Я не помітив нікого.
Та праворуч,
У смузі від вікна,
Ворушилася сіра тінь стареча,
Зітхаючи так скрушно,
Як зітхають уві сні від нестерпного болю.
Я швиденько причинив двері.
Дощ почався.
Попереду нескінченна ніч
І самовара невичерпна пісня.
І чекання.
Вони, звичайно, ляжуть спати.
А я? – Я не засну.
Дощ хлюпає, хляпає,
Залипають їхні плаття,
Шипить бенгальський вогонь.
Налийте мені чаю.
22 жовтня 1928