Geum.ru

Рафал Внук Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного періоду після 1989 р

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
Рафал Внук

Польська історична пам'ять ІІ світової війни та безпосередньо післявоєнного періоду після 1989 р.

Згідно антропологів пам'ять охоплює те, що пережили особистість або колектив, та поділяється на індивідуальну та колективну (суспільну). Хельга Гірш впровадила до наукової мови поняття пост-пам'яті, тобто те, що зберігається в нашій свідомості і не походить з власного досвіду, а передане нам нашими близькими або стало відомим нам через шкільну освіту, книги, фільми, музеї, традиції. У зв’язку з цим Хельга Гірш виділила індивідуальну пост-пам’ять та колективну історичну пост-пам’ять. Значна більшість поляків не пізнала на своєму особистому досвіді ІІ світової війни, отже користується власне пост-пам’яттю. Поняття «польська історична пам’ять» я розглядаю у категорії колективної пост-пам’яті.

У 80-тих роках історія як галузь науки, так само як і історична пам’ять, була простором для суперництва між владою та опозицією. Комуністи в історії шукали легітимізації влади. Такою легітимізацією мав бути факт подолання Радянським Союзом нацистської Німеччини та участь у цій перемозі польських військових підрозділів, які підлягали польським комуністам. Факт такої перемоги підкреслювали офіційна історіографія, популярна література та тодішній кінематограф. Опозиція прагнула до послаблення авторитету влади, посилаючись на факти, які були невигідними для цієї ж влади. У підпіллі було видано багато книжок та брошур на тематику, що підлягала цензурі. Якщо ж йдеться про ІІ світову війну, то особливо важливими були три питання: пакт Ріббентропа-Молотова і як результат збройна агресія 17 вересня 1939 року, катинський злочин та ялтинська угода. В результаті історія ставала ерзацем політики, а відношення до окремих подій розміщувало людей на протилежних сторонах вісі влада – опозиція або ми – вони.

Поява у 1989 реального, легального політичного життя звільнило історію від ролі ерзацу політики. Варто тут нагадати, що польський шлях до свободи вів через переговори Круглого столу у лютому 1989 року, почасти вільні вибори у червні цього ж року та т.зв. контрактовий сейм. Це вимагало зміни дискурсу, і від влади, і від опозиції. Метафору «товста риска», що підводилася під попереднім періодом, уперше використав перший некомуністичний прем’єр-міністр, Тадеуш Мазовєцький. Її прочитували як необхідність зосередитися на поточних проблемах та викликах, які ставить перед нами майбутнє, і забути про минуле. Писали тоді про «еспанський шлях виходу із диктатури», себто про необхідність забути біографії заради миру в суспільстві. Алєксандер Кваснєвський під час президентської кампанії 1995 року виступав із гаслом «обираємо майбутнє!», що у тодішньому контексті прочитувалося не тільки як «зосередьмо увагу на тому, що несе нам майбутнє», але й «припинімо розрахунки з минулим!». Саме той підхід приніс йому перемогу.

Дослідники найновішої історії присвятили тоді свою увагу ліквідації «білих плям», себто вивченню табуйованих у період ПНР тем (коли йдеться про ІІ світову війну це: пакт Рібентроп-Молотов, Катинь, тощо). З більшості міст позникали пам’ятники вдячності Червоній Армії, а також обеліски в пам’ять встановлення «народної влади». Натомість з’явилися меморіали присвячені особам та організаціям, які історіографія ПНР визнавала «реакційними».

Протягом 90-их рр. ХХ століття почалися серйозніші дослідження історії національних меншин під час ІІ світової війни, антикомуністичного підпілля (воєнного і післявоєнного) та совєтської окупації. У середині 90-их рр. з’явилися перші серйозні праці, присвячені діяльності ОУН-УПА, воєнним та післявоєнним примусовим виселенням, польсько-українським, польсько-єврейським, польсько-білоруським взаєминам. Їхня поява не мала широкого резонансу; цією тематикою цікавилися спеціалісти, а також середовища, яких вона стосувалася.

Наприкінці 90-их років можна помітити процес поверненння до зацікавлення історичною проблематикою, зокрема й серед політичних еліт. 1999 року було створено польсько-британську історичну комісію, яка займалася вивченням внеску польської розвідки у ІІ світову війну. 2000 року було засновано Інститут Національної Пам’яті – установу, що мала на меті юридичний розрахунок зі злочинами, скоєними у період ПНР. Немовби «успадкувавши» після давнішої установи – Комісії з питань переслідування злочинів, скоєних проти польської нації - сферу зацікавлення, ІНП став досліджувати й ІІ світову війну. ІНП започаткував у цій ділянці цілу низку освітніх та наукових проектів. Цього ж 2000 року Томаш Гросс видав книжку «Сусіди. Історія загибелі єврейського містечка». Зображення у цій праці поляків як тих, хто скоїв злочин, суперечило традиційному власному уявленню поляків, що вважали себе героїчними жертвами ІІ світової війни. Раптово історична проблематика опинилася в центрі зацікавлення громадськості. Книжка Гросса протягом 2001 року мала широкий резонанс у медіях, призвела також до гарячих публічних дискусій – так спеціалістів – істориків, як і публіцистів.

Протягом 2000-2005 історична проблематика, у тому числі події, пов’язані з ІІ світовою війною, увійшли у публічний дискурс. Прикладом можуть бути: дискусія навколо «Акції Вісла» і її засудження Сенатом Республіки Польща (2000), меморіалізація жертв, замордованих у Єдвабному (2001), польсько-українська церемонія в пам’ять жертв Волинської трагедії у Порицьку, а водночас – реабілітація УПА в Західній Україні (2003 р.). 2004 р. почалася дискусія навколо проблеми «вигнанців», до якої спричинився проект створення у Берліні Центру вигнанців. Черговою проблемою стала поява в західних медіях поняття «польські концентраційні табори» щодо німецьких таборів смерті, розташованих на окупованих землях Польщі. У наслідку, крім поглибленої критичної рефлексії, частина громадськості стала вважати, що в міжнародному вимірі поляки перестають бути жертвою ІІ світової війни, а трактуються як ті, хто до неї призвів (винуватці).

2004 року у Варшаві відбулася церемонія у пам’ять 60-ої річниці Варшавського повстання. Відкрився Музей Варшавського повстання, ініціатором якого був Лєх Качинський. Чудова експозиція, що зосереджує увагу на героїзмі повстанців та не приділяє уваги проблематичним питанням, виявилася величезним успіхом та допомогла Лєхові Качинському отримати перемогу у президентських виборах 2005 р. Музей користується величезною популярністю – його відвідують не тільки шкільні екскурсії, але й туристи з усього світу.

Період 2005-2007 рр. був часом «історичної політики», що полягала у сильному залученні державного апарату у створення цілісної візії минулого, у тому числі - ІІ світової війни. Правляча верхівка, у сфері символів та публічних виступах прямо зверталася до традиції Армії Крайової. Особливу увагу присвячено післявоєнному антикомуністичному підпіллю, прикладом чого може бути участь президента Лєха Качинського в церемонії на честь суперечливої постаті командира партизанського руху з Підгір’я – «Огня». Велику роль у цьому відіграв ІНП, ініціюючи акцію зміни назв вулиць, що носили імена людей, які співтворили ancient regime.

Зміни, які сталися на польській політичній сцені у 2007 році, завершили період «історичної політики». Це однак не означає, що зменшилося зацікавлення історією. Основна різниця полягає в тому, що в місце «монологу» у зображенні минулого протягом 2005-2007 прийшло «багатоголосся». Завдяки цьому появилися дві історичні програми у телебаченні (TVP історія та TV історія) – обидва нішові, кільканадцять історичних конкурсів, що стосуються найновішої історії (премії імені Гербста, Мочарського, Стжембоша), багатоманіття амбітних музейних проектів (зокрема, Музей історії євреїв, Музей історії Польщі, Музей ІІ світової війни).

Виринає запитання, як цей процес впливає на кшталт пам’ят і (пост-пам’яті) поляків. Комплексних досліджень історичної свідомості, що стосуються ІІ світової війни, не проводилося. Тому ми змушені спиратися на дослідженнях, що стосуються поодиноких випадків, та власних спостереженнях. Не підлягає сумніву, що у порівнянні з періодом до 1989 року відбулись суттєві зміни. Зокрема, голокост перестав становити «частину польської воєнної долі», натомість став єврейським досвідом. Катинь став одним із найважливіших, якщо не найважливішим, символом польської мартирології, як Освєнцім чи Майданек. Сталін – рівною ж мірою як і Гітлер став відповідальним за ІІ світову війну. Дедалі вище цінується місцева і регіональна історія. Особливо цікавим явищем є активність місцевих історичних асоціацій, груп історичної реконструкції, дебати, що ведуться на спеціальних іторичних форумах. Регіональні відмінності оприявнюються, коли ми запитуємо, що було найважливішим явищем під час війни. У Сілезії та на Помор’ї це виявляється проблема volkslist, у Жешовському регіоні – польсько-український конфлікт, у регіоні Замостя та Кєльц – партизанська боротьба, натомість у регіоні Бялистоку – совєтські вивезення у Сибір та репресії з боку НКВД. Ці відмінності показують, наскільки сильний вплив має передача сімейного досвіду, не пов’язаного зі шкільною освітою та установами, що відповідають за популяризацію історії.

На закінчення варто згадати ще про одне явище: повернення самостійності Польщі, виникнення незалежних держав за її кордонами, вільний обмін інформацією спричинилися до того, що багато хто помітив, що польська історична пам’ять про ІІ світову війну часто опиняється у яскравій суперечності із пам’яттю сусідніх націй (зокрема, українців, литовців, білорусів). Це породжує найчастіше агресивно-захисну реакцію, рідше – бажання вести діалог.