Geum.ru

Конкурс науково-пошукових робіт «Голодомор 1932-1933 років. Україна пам’ятає» Науково-пошукова робота на тему

Вид материалаКонкурс

Содержание


Актуальність теми дослідження.
Мета роботи
Методологічною основою
Хронологічні рамки роботи
Наукова новизна дослідження
Практичне значення роботи
Структура науково-пошукової роботи
Історіографія голодомору 1932-1933 років в україні
1.2. Вітчизняна історіографія
“Німі свідчення голодомору в 1932-33 роках на Україні”
Подобный материал:
  1   2

Відділ освіти виконкому Острозької міської ради

Рівненської області

Острозька загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №31




Конкурс науково-пошукових робіт

«Голодомор 1932-1933 років. Україна пам’ятає»


Науково-пошукова робота на тему

«Голодомор 1932-1933 рр. – геноцид проти українського народу»






Виконавець

Полторак Ольга,

учениця 11 класу Острозької

загальноосвітньої школи І-ІІІ ст. №1

Керівник

Шилюк Мирослав Іванович,

вчитель історії Острозької ЗОШ І-ІІІ ст. №1

Острог -2008





Вступ



Актуальність теми дослідження. Найжахливішим злочином тоталітарної системи проти українського народу став штучний голод 1932-1933 рр. Наслідки, без сумніву, дають право історикам віднести голодомор до найбільш трагічних подій в історії людства. Він аналогічний злочинам, вчиненими фашистами в роки Другої світової війни. Голод 1932-1933 рр. – це історична минувшина, що живе у пам'яті очевидців, жагучим болем відгукується у їхніх душах, у серцях нинішніх поколінь українців.

Вже минуло майже 75 років від часу національної трагедії в Україні. Однак мученицька смерть мільйонів людей від голоду на теренах найродючіших чорноземів досі вражає кожну мислячу людину. Згубність такого явища важко усвідомити. Страшна доля українців у цій величезній катастрофі найбільше приголомшує розум і не може бути виправдана з будь-якого погляду. Що ж до історичного розвитку країни, то чисельне зменшення цілої генерації призвело до наслідків, котрі відчуваються й досі.

Цілком природно, що будь-якого офіційного розслідування подій 1932-1933 рр. у радянські часи не було. Більшовицька влада жодним словом не відгукнулася на наслідки безпрецедентних втрат людських життів, так само, як і довгі роки не відкривала архівів для незалежних дослідників.

Лише після здобуття Україною незалежності вчені отримали можливість неупереджено досліджувати явища голодомору. Але для повного висвітлення проблеми в історичних джерелах потрібна не одна тисяча документальних свідчень. Без них не може бути правдивої розповіді і про винуватців трагедії на місцях, і про масштаби і наслідки голоду та його вплив на політичне, господарське, демографічне та духовно-релігійне життя народу. Особливо важливо показати регіональні особливості голодомору, вплив на людей місцевих обставин. Голодомор 1932–1933 рр. в Україні трагічна сторінка української історії, яка вимагає поглибленого наукового вивчення не лише для показу реальної картини подій минулого, а й для застереження повторення помилок у майбутньому.


Об'єкт дослідження – голодомор на Україні в 1932-1933 роках в сучасних дослідженнях.

Мета роботи: на основі дослідження документів і матеріалів розкрити узагальнюючу картину причин, суті та наслідків голодомору 1932 – 1933 рр. в Україні та висвітлення цієї проблеми в вітчизняній та зарубіжній історіографії

Завдання:
  • проаналізувати стан висвітлення геноциду 1932-1933 років у вітчизняній та зарубіжній історіографії;
  • висвітлити історичні, політичні, економічні передумови та причини геноциду української нації сталінським керівництвом у 1932-1933рр.;
  • висвітлити перебіг голодомору в Україні, простежити його поступове наростання, окреслити масштаби, встановити категорії голодуючого населення та оцінити демографічні втрати українського народу в зазначений період;
  • висвітлити головні риси і наслідки даного злочину сталінщини для українського тогочасного суспільства


Методологічною основою курсової роботи є принципи історизму, науковості та об'єктивності. З метою розв’язання дослідницьких завдань використано системно-структурний, проблемно-хронологічний і порівняльний методи, які дали найкращі можливості для досягнення поставленої мети і завдань.


Хронологічні рамки роботи охоплюють період кінця 20-х – початку 30-х років ХХ ст., коли уряд СРСР відмовився від політики непу і перейшов до реалізації концепції планової економіки через індустріалізацію промисловості, примусове об'єднання власності селян у колективні господарства, експропріацію (“розкуркулення”) найзаможніших селянських господарств, примусову продрозкладку, яка призвела до голоду 1932-1933 рр. в Україні, а також матеріали науковців та істориків про голодомор 1932-33 рр. починаючи з 30-х років до сьогодення.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що у ньому проаналізовано особливості та загальні закономірності голоду 1932-1933 рр. в Україні, що спричинив процес занепаду продуктивних сил та дезорганізації сільського господарства, катастрофічного зубожіння народних мас, втрати національної свідомості, а також висвітлення даної проблеми у вітчизняній та зарубіжній історіографії.

Практичне значення роботи полягає у можливості використання його основних положень та зібраного фактичного матеріалу при подальшому вивченні питань, а також використання його на уроках історії України в 10-х класах.

Структура науково-пошукової роботи визначається змістом проблеми, метою та завданнями дослідження. Робота написана у проблемно-хронологічному плані, складається зі вступу, трьох розділів, висновків (разом 34 сторінки), списку джерел ( 49 позицій) та 20 додатків. Повний обсяг - 47 сторінок.


Розділ І

ІСТОРІОГРАФІЯ ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 РОКІВ В УКРАЇНІ
    1. Зарубіжна історіографія

Дослідження політики і практики тоталітарних режимів нині викликає особливу увагу вчених. Тоталітарна система, що існувала за радянських часів, підпорядковувала собі всі сфери суспільного життя країни. Вона не допускала іншого тлумачення історії, ніж те, що не розходилося з офіційними партійними документами.

У цьому контексті актуальним є дослідження проблеми голодомору 1932-1933 рр. в Україні — однієї з найтрагічніших сторінок вітчизняної історії. Понад півстоліття за радянської влади ця тема вважалася “закритою”. За будь-яку спробу її торкнутися вчені звинувачувалися як наклепники, українські “буржуазні націоналісти” тощо. Навіть спогади про це страшне соціальне лихо тоталітарна система намагалась викреслити з пам’яті народу. Ще й до сьогодні трапляються історики і політики, які продовжують не визнавати факту голодомору в Україні на початку 30-х років або применшувати його масштаби та наслідки.

Перші згадки про голод в Україні з’явилися у західній пресі практично одночасно з першими людськими жертвами. Відтоді наукова дискусія про голодомор рухалася від питання про його історичну достовірність до питання про його інтерпретацію, тобто був голод просто економічним чи також політичним феноменом? Ця дискусія особливо загострилася після опублікування результатів роботи державної комісії США та після обнародування висновків Міжнародної комісії по дослідженню голоду в Україні 1932—1933 рр. Найбільший опір серед деяких опонентів викликало твердження, що голод в Україні був штучним, створеним державою

Пріоритет у дослідженні проблематики голодомору 1932-1933 рр. в Україні належить зарубіжній історіографії, зокрема, історикам української діаспори. Починаючи з 30-х років, дослідники діаспори одержали можливість ефективно користуватися джерелами, що проникли на Захід, і без перепон публікувати свої праці. Понад 10 тис. книг і статей налічує бібліографія, складена канадським дослідником М.Царинником. [1]

Біля витоків зарубіжної історіографії стоять автори журнальних і газетних повідомлень і статей, які почали друкуватися на Заході вже з 2-ї половини 1932 р. Ці повідомлення слід розглядати одночасно і як джерела, що містять конкретний фактичний матеріал, і як наукові праці, оскільки в них вперше дається оцінка й аналіз тих трагічних подій. Кореспондент берлінського щоденника В.Штайн був першим, хто передав на Захід репортаж про голод в Україні (27 травня 1932 р.). Причиною голодомору автори статей називали поспішні темпи переведення сільського господарства на соціалістичні рейки, інформували про великий дефіцит хліба, розмах голоду, поширення злочинності. Вони підкреслювали, що тягар основних страждань ліг на селянство, доводи, що радянська влада не вела ніякої боротьби з голодом ( М.Маггерідж, Г.Джовнс, С.Бартійон, Г.Ланг).

1934 р. з’явилася праця У.Чемберлена, що є першим значним дослідженням про голодомор[2]. Автор вважав, що голод в Україні був інструментом національної політики більшовиків, вжитий свідомо як засіб зламати опір українського селянства колективізації.

У 40-70-х роках представники української діаспори (М.Вербицький, О.Воропай, В.Гришко, В.Давиденко, О.Звичайна, О.Калиник, Ф.Правобережний) опублікували велику кількість розвідок і матеріалів стосовно голодомору. Головне питання, на яке дослідники намагалися дати відповідь — хто винен і які причини голодомору. Вони розглядають трагедію голоду 1932-1933 рр. як явище, невід’ємно пов’язане з політикою більшовицького керівництва. Дослідники вважають, що завданням запланованого голоду було якщо не винищити, то всебічно ослабити українську націю. Головними винуватцями голодомору називають членів КП(б)У. Роль комітетів незаможних селян у цій трагедії визначають як ганебну і братовбивчу. У цих працях підкреслюється, що голодомор в Україні відбувся при байдужому ставленні західних країн, які своїм невтручанням фактично потурали організаторам трагедії.

У 80-х роках, до 50-річчя голодомору, на Заході опубліковано масив нових розвідок про голодомор. Провідною думкою цих праць є визнання штучного характеру явища. Дослідники оцінюють його як інструмент національної політики більшовиків, геноцид проти української нації (О.Воропай, В.Гришко, М.Марунчак, Г.Сенешин, М.Хвощовий). Українці діаспори домоглися, щоб при Конгресі США було створено спеціальну комісію для вивчення і розслідування злочину голодомору в Україні.

Штучний голод 1932-1933 рр. привернув увагу і теологів, служителів церкви. Характерною в цьому плані є праця протоієрея С.Ярмуся.

Кількість померлих від голоду 1932-1933 рр. в Україні західні дослідники оцінюють у межах від 7 до 10 млн. людей.

У зарубіжній історіографії найбільш вагомим дослідженням про голодомор в Україні є праця Р.Конквеста [3]. Автор оцінює колективізацію і голодомор як війну проти трудового селянства, що згодом переросла у війну проти всього українського народу[4].

Значну цінність мають висновки Міжнародної Комісії з розслідування голоду 1932-1933 рр. в Україні [5]. Вона була утворена в лютому 1988 р. при Конгресі США під загальним керівництвом Д.Хертеля, науково-дослідну роботу очолив професор Джемс Мейс. Комісія вивчала питання тривалості голоду, його причини та географію, кількість жертв голодомору та його наслідки, хто несе відповідальність за цей злочин. Факт штучного голоду в Україні у 1932-1933 рр. визнано як безсумнівний. Безпосередньою причиною названо грабіжницькі хлібозаготівлі в умовах примусової колективізації. Доведено, що радянське партійно-державне керівництво знало про голод, але не застосувало спроб його відвернути або своєчасно полегшити, навпаки, злочинно відмовилось від пропонованої із Заходу допомоги, сприяло загибелі мільйонів людей голодною смертю [6]. Комісія дійшла висновку, що за нормами міжнародного права голодомор в Україні 1932-1933 рр. визначається як геноцид [7].

Таким чином, проблеми голодомору в Україні плідно вивчалися вченими Заходу на протязі більш як сімдесяти років.

1.2. Вітчизняна історіографія

В Радянській Україні і загалом в радянській науці питання голоду знаходилося під офіційною і дуже суворою забороною. Розгорнемо будь-який підручник з радянської історії. Невиразні роздуми про продовольчі труднощі, дуже тимчасове і незначне підвищення смертності через неврожай, куркульський саботаж чи навіть про недоліки і помилки допущені під час хлібозаготівельної кампанії. Тих західних істориків які називали голод голодом, автоматично відносили до стану “буржуазних фальсифікаторів”. У пресі, якщо їхні імена і згадувалися то лише з “епітетами” як “наклепники”, “вороги радянського ладу” і т. д. Але в конкретну дискусію з ними ніхто не вступав. Промовистим у цьому плані є секретний циркуляр за підписом А. Капта та С. Мухи і завізований В. Щербицьким 11 лютого 1983 р. “О пропагандистских и контрпропагандистских мероприятиях по противодействию развязанной реакционными центрами украинской змиграции антисоветской кампании в связи с имевшими место в начале 30-х годов продовольственными трудностями в Украине”, де сказано: “Следует отметить, что в нашей исторической литературе упоминается о существовании продовольственных трудностей в Украине в начале 30-х годов, признается, что особенно осложнилась хозяйственная обстановка осенью 1932 года в связи с необоснованным завышением сельскохозяйственных планов”. І далі: “Ввиду того, что нам невыгодно по данному вопросу вступать в открытую полемику с националистическими писаками, в настоящее время усилия сосредоточены на пропаганде в республике и на зарубежные страны достижений сельского хозяйства Советской Украины, преобразований в деревне, ставших возможными благодаря победе колхозного строя...” тощо [8]. Отже, “невгодно”...

В радянській історичній науці 30-х — середини 50-х років і натяку нема на голод 1932-1933 рр. Аграрні перетворення періоду суцільної колективізації висвітлюються тільки у відповідності з існуючими партійними постановами (В.В.Бондаренко, С.М.Іоффе, І.М.Михайловський, С.П.Трапезников, П.А.Хомич, М.І.Цапко, А.П.Ярошенко та інші). Початок 30-х років визначався як “період всесвітньо-історичних перемог і видатних досягнень соціалістичного будівництва в усіх галузях народного господарства”. Згідно з “Коротким курсом історії ВКП(б)” колективізацію оцінювали як “найглибший революційний переворот”, рівнозначний Жовтневій революції, здійснений при підтримці “мільйонних мас селян”.[9]

Наступний період у дослідженні соціально-економічних перетворень у сільському господарстві розпочався з 2-ї половини 50-х років. Зрушення стали можливими у зв’язку з певною лібералізацією суспільно-політичного життя СРСР в період так званої хрущовської “відлиги”. Ці процеси відбилися і на розвиткові гуманітарних наук, зокрема, й історичної. З’явилися роботи, що містять натяки на голод 1932-1933 рр., але відкрито про голодомор не писали. Досліджуваний нами період окреслювався піднесенням сільського господарства та покращанням матеріального становища селянства і лише зауважувалося, що в 1931-1933 рр. мав місце деякий спад сільськогосподарського виробництва[10]. Торкаючись питань, пов’язаних з голодомором, науковці змушені були застосовувати евфемістичні звороти, замінюючи поняття “голод” на “продовольчі труднощі”, “ускладнення з харчуванням в ряді районів” (Л.В.Гусєва, Ф.Д.Піджарий, Н.Івницький, М.Т.Куц, Ю.А.Мошков, А.Я.Пащенко, І.І.Слинько), тощо. Причинами цих явищ називали ускладнення періоду соціалістичної реконструкції сільського господарства, деякі “перегини” у здійсненні суцільної колективізації, недорід, шкідницьку діяльність “класових ворогів”. Найвідомішою працею з аграрної проблематики середини 50-х — кінця 80-х років є робота С.П.Трапезникові [11]. Автор визначає колективізацію як найглибшу революцію, що завершилася видатною перемогою трудящих і значним піднесення їхнього добробуту[12].

З кінця 80-х років під впливом політичних сил в СРСР розпочався якісно новий етап у дослідженні проблеми голоду 1932-1933 рр. Факт голоду в Україні в 1932-1933 рр. вперше у радянській пресі був визнаний в грудні 1987 р. [13]. 2 листопада 1987 р. М.С.Горбачов виступив у Кремлі з доповіддю, присвяченою 70-річчю Жовтневої революції, але про голод 1932 - 1933 рр. в ній не згадав. На той час Комісія Конгресу США з українського голодомору почала знайомити світову громадськість із першими результатами своєї роботи. Тому В.В.Щербицький, який 25 грудня 1987 р. виступив із доповіддю на честь 70-річчя утворення радянської України, вимушений був сказати про голод, адже він лютував саме в Україні. Так уперше за 55 років член політбюро ЦК КПРС порушив сталінське табу і вимовив це слово -- ГОЛОД. З цього часу історики дістали можливість вивчати і публікувати відповідні документи. “Український історичний журнал” опублікував статтю С.В.Кульчицького “До оцінки становища в сільському господарстві УСРР у 1931-1933 рр.” (1988, №3). Автором проаналізовані причини і характер кризових явищ, що виникли в сільському господарстві України в ході здійснення колективізації. В роботі показано, як хлібозаготівельна політика, заснована на принципі розкладки, сприяла поглибленню кризи, наслідком якої став голодомор.У 1989 р. побачила світ його брошура “1933: Трагедія голоду”, а в 1991 р. - серйозна монографія “Ціна великого перелому”. Група вчених Інституту історії партії при ЦК Компартії України на чолі з Р.Я.Пирогом розшукала в партійних архівах сенсаційні документи стосовно голодомору. Відбулося бурхливе засідання політбюро ЦК Компартії України, на якому обговорювалася можливість їх оприлюднення. Як наслідок, восени 1990 р. з'явився збірник “Голод 1932 -- 1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів”, який одразу став бібліографічним раритетом. У 1991 р. видавництво “Радянський письменник” надрукувало книгу спогадів людей, які пережили голод, під назвою “33-й: голод: Народна Книга – Меморіал”. Її упорядники -- В.А. Маняк і його дружина Л.Б. Коваленко. У видавництві “Наукова думка” у 1992 і 1993 рр. двічі друкувався збірник документів із Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (упорядники -- Г.М.Михайличенко і Є.П. Шаталіна). Робляться перші спроби дослідити передумови голодомору, підрахувати кількість жертв. З питань переосмислення соціально-економічних перетворень кінця 20-х — початку 30-х років проводяться численні науково-практичні конференції, дискусії, бесіди “за круглим столом”. Поступово змінюється підхід до оцінок колективізації, висвітлюються “білі плями” в історії соціалістичного будівництва (В.П.Данилов, І.Є.Зеленін, Ю.О.Курносов, С.К.Песцов, Г.І.Шмельов та ін.) [14].

У роботах Л.А.Гордона, Е.В.Клопова, В.П.Данилова, С.В.Кульчицького, Є.А.Осокиної, А.Л.Перковського, С.І.Пирожкова, В.В.Цапліна робляться спроби вичерпно оцінити демографічні втрати населення від голоду 1932-1933 рр. в Україні[15]. Проте в публікаціях зустрічаються досить різні підрахунки — від 3,5 до 9 млн жертв. Це пояснюється як складністю проблеми, так і недостатньою вивченістю джерел.

Значне місце у вивченні проблеми голодомору займає праця Д.Солов’я [16]. Робота містить не тільки глибокий аналіз трагічних подій, свідком яких був сам автор, а може бути й цілком надійним історичним джерелом для розкриття питань голоду 1932-1933 рр. в Україні.

60-ті роковини голодомору (1993 р.) відзначалися проведенням регіональних і всеукраїнських науково-практичних конференцій з публікаціями робіт дослідників та спогадів очевидців трагічних подій.

Цінним внеском в історіографію проблеми є статті науковців, вміщених як передмови до збірників документів про голод 1932-1933 рр. (С.С.Діброва, С.В.Кульчицький, В.І.Марочко, М.І.Панчук, Є.П.Шаталіна). Так, у вміщених до збірників документів статтях О.П.Єрмака та Т.В.Поліщук на основі регіонального підходу висвітлюються питання голодомору на території сучасної Полтавської обл. та суміжних районів Харківської. Проблемам голоду 1932-1933 рр. у Богодухівському р-ні Харківської обл. присвячена розвідка М.Беляєва.

Для вивчення проблем голодомору 1932-1933 рр. велике значення має праця С.В.Кульчицького “Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919-1928)”[17]. У ній глибоко проаналізовані витоки політики, що призвела до трагедії голодомору.

Поступово дослідження голодомору 1932 -- 1933 рр. стали в Україні повсюдними. Вагому роль у їх активізації відіграє Асоціація дослідників голоду--геноциду 1932-1933 рр. в Україні, заснована вже згадуваними В.А.Маняком і Л.Б.Коваленко. Нині її очолює Л.Г.Лук'яненко. На разі голодомор перестав вважатися “білою плямою” в історії. Не тільки за кордоном, але і в Україні є вже багато публікацій із приводу цього. З'явилися перші ґрунтовні узагальнюючі роботи (Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні 1921 -- 1923, 1932 -- 1933, 1946 -- 1947: Злочини проти народу. -- 2-е вид., допов. -- К.; Нью-Йорк, 2000). Стали регулярними наукові конференції, присвячені голодомору.

Указом Президента Л.Д. Кучми від 26 листопада 1998 р. “Про встановлення Дня Пам'яті жертв голодомору” цю подію вирішено відзначати щорічно четвертої суботи листопада. Все більш актуальною справою стає фіксація згадок очевидців голодомору. У зв'язку з цим Президент України 13 березня 2002 р. видав указ “Про створення літопису народної пам'яті”. Вийшла з друку книга “Голодомор в Україні 1932 - 1933 рр.: Бібліографічний покажчик”, яку підготували Одеська державна наукова бібліотека, Інститут історії України НАН України та Фундація українознавчих студій Австралії.

Отже, хоча праць з висвітлення даної трагічної сторінки українського народу достатньо та все ж аналіз наявної літератури вказує, що для всебічного вивчення проблеми голодомору необхідно провести регіональні дослідження. До сьогодні ще не створено узагальнюючої праці, що давала б цілісну уяву про трагедію народу 1932-1933 рр. в Україні. Серед дослідників немає одностайної думки про демографічні втрати населення, кількість прямих й опосередкованих жертв. Невизначеними є місцевості, що найбільше постраждали від голодомору. Малодослідженим залишається національний аспект цієї трагедії. Недостатньо вивченими є питання про роль місцевих органів влади у ставленні до голодомору. Не висвітлено питання про репресії щодо селянства та опір населення насильницьким соціально-економічним перетворенням у аграрному секторі економіки, що призвели до занепаду й дезорганізації сільськогосподарського виробництва. Для всебічного і вичерпного вивчення цих проблем, на нашу думку, історикам варто було б досліджувати різні аспекти питань голодомору разом з філософами, соціологами, психологами та фахівцями інших галузей науки.


Розділ ІІ.

ПЕРЕДУМОВИ ТА ПРИЧИНИ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ СТАЛІНСЬКИМ КЕРІВНИЦТВОМ У 1932-1933 роках


Вже майже минуло75 років, як в Україні сталася велика трагедія – голодомор 1932 – 1933 рр. Настав час розглянути цю подію у контексті світової історії голоду. Порівняння голодомору з найбільш відомими та масштабними голодуваннями в історії людства сприятиме більш глибокому і точному розумінню його причин, перебігу та ролі в бутті українського народу.

Мабуть, не буде помилкою стверджувати, що вся історія людства – це справжня епопея боротьби з голодом, за забезпечення населення продуктами харчування. На жаль, ця боротьба далеко не завжди увінчувалась перемогою людей.

Перший зареєстрований голод в історії людського суспільства, на думку вчених, стався в Єгипті ще 3500 р. до н.е. Великий голод з Книги Буття (“І був голод по всіх краях... І був той голод по всій поверхні землі... Голод зміцнявся по всій землі…”) мав місце у Єгипті та Палестині з 1708 до 1701 рр. до н.е. Починаючи від Різдва Христового і до 1800 р., у Європі було зафіксовано 350 випадків голодувань. Населення Англії страждало тоді від нестатку продовольства кожні десять років. У Франції голод повторювався кожні шість років, починаючи з 1000 р. і до ХІХ ст. Наступні віки не були винятком. Тільки в Індії найбільший в її історії голод 1876 – 1877 рр. забрав життя 6 млн. осіб . І сьогодні, на початку ХХІ ст., у світі голодують приблизно 830 млн. людей - на Африканському континенті, в Азії, Латинській Америці, навіть в європейських країнах і Сполучених Штатах Америки [18].

Історія свідчить, що причини голоду, зазвичай, носять комплексний характер. Найчастіше голодування в тій чи іншій країні було пов’язане зі змінами у природному середовищі, насамперед з посухою, яка призводила до неврожаїв. Так було, наприклад, у Китаї в 1876 – 1878 рр.; в Індії - 1769, 1790, 1898 рр.; в Нігерії - 1968 р. Траплялося, що голод починався від неврожаю, викликаного прямо протилежним явищем – повінню. Зокрема, в 1866 р. невчасні мусонні дощі стали причиною голодування в південних індійських провінціях, внаслідок якого померло 1,5 млн. людей. Інші природні катаклізми: різке похолодання, тайфуни, нашестя комах, хвороби рослин тощо – теж могли стати передумовами виникнення голоду.

Набагато рідше, але все ж таки траплялося, що голод починався внаслідок певних політичних подій чи соціальних зрушень. Ці причини могли виступати як самостійно, так і в комплексі з природно-кліматичними чинниками. Жахливий голод 1943 р. в Бенгалії, що забрав життя 1,5 млн. людей, якраз був спровокований сукупністю природних і соціально-політичних чинників. До перших належали великі зливи, тайфуни і повені, а до других – події світової війни, неправильні рішення індійського уряду і звичайнісінька людська жадібність. Ще один приклад. Більше 1 млн. осіб загинуло в Африці від голоду, який досяг апогею між 1984 і 1986 рр. Причинами його були як природні явища, так і громадянські війни в Ефіопії і Судані [19].

Історія України теж рясніє фактами голоду. Тільки в давньоруських і російських джерелах Х – ХІХ ст. зареєстровано понад 350 голодівок [20]. Проте серед них немає жодної, яка була б наслідком свідомої, цілеспрямованої політики державної влади. А саме внаслідок цього розпочався страшний голод 1932 – 1933 рр. в Україні.

Нагадаємо, як це сталося.

Проведення колективізації в такому аграрному регіоні, як Україна, здійснювалося за принципом воєнної акції. Сталін сам порівнював її з війною, як це видно з його висловлювань у різноманітних статтях та виступах, в тому числі і з особистої розмови з У. Черчилем, коли він визнав, що напруга цієї “війни” було несумірне навіть із загрозою другої світової війни.

Так чи інакше, але очевидно одне: на знищення великої кількості селян Сталін пішов цілком свідомо і вважав ці жертви у цій війні абсолютно виправданими.

Питання хлібозаготівель справді тісно пов'язане з проблемою повернення до політики воєнного комунізму. Сталінська трансформація суспільства справді пов'язана з переднепівською політичною моделлю. Але треба зважати, що воєнний комунізм — це не лише продрозверстка, а повний комплект напрямів, чимало з яких не мали ніякого відношення до економіки.

Один з найменш досліджених аспектів періоду воєнного комунізму — національна політика та територіальна структура радянської влади. Ранні більшовики, в тому числі і Сталін, думали про національне питання в контексті аграрного питання. Не випадково на VIII з'їзді РКП(б) 1918 р. перша післяреволюційна дискусія в більшовицькій партії стосувалася саме національного питання і розглядала його тільки як аспект селянського питання. Оскільки в Російській імперії місто було російським і тільки село в так званих національних окраїнах було неросійським, то само собою зрозуміло, що національне питання змикалося з селянським. Сталін, який мав великий талант для переробки очевидних азбучних істин та видавання їх за своє велике відкриття, зробив саме це, коли у 1925 р. написав: “Вопрос национальный єсть по сути дела вопрос крестьянский”.

Загострювало цю проблему, висувало її на порядок денний те, що селянство становило переважну кількість населення В цьому контексті можна зрозуміти рішення XII з'їзду РКП(б) у 1923 р. щодо прийняття політики коренізації. По суті це був єдиний спосіб утвердження радвлади в національних республіках, яка утримувалась лише на багнетах Червоної Армії із Росії і користувалась мінімальною підтримкою місцевого анселення. Це видно навіть із результатів виборів до Всеросійських установчих зборів: українськ соціалісти (УПСР,  УСДРП, УПСФ) здобули 53 голоси у 8 українських губерніях та додаткові 15 голосів по спільних списках українських і російських соціалістів-революціонерів. Більшовики отримали - 11220. [21]

Навіть у листопаді 1919 р., коли Комінтерн примусив сісти за стіл переговорів КП(б)У та боротьбистів (колишні ліві українські соціалісти-революціонери, які приймали радянську платформу та активно підтримали радянський режим), боротьбисти надіслали Леніну лист, в якому звинувачували більшовиків за “червоний імперіалізм”, який призвів до падіння другого більшовицького уряду в Україні влітку цього року. У 1920 р. відомий український більшовик Микола Скрипник сповідував боротьбистський погляд про те, що причиною нестабільності радвлади в Україні була підтримка більшовиками антиукраїнських поглядів російськомовного пролетаріату. Він підтримував боротьбистський припис, що радвладі потрібно прийняти українську культуру та активно сприяти розвиткові української культури.

Микола Попов та інші офіційні промовці агітували проти незадоволених російськомовних комуністів України за активну українізацію, без якої радвлада в Україні не може бути стабільною. Потрібно було умилостивити українське селянство.

Отже, українізація (та коренізація взагалі) була кінцевим кроком внутрішньої Брест-Литовської угоди, яка починалась прийняттям НЕПу у 1921 році. В цьому сенсі національна політика була реакцією на селянську проблему.

Але політика українізації мала два зовсім непередбачені наслідки. Вона прийшла до пункту, коли національне питання почало швидко переростати в селянське питання і в кінцевому своєму підсумку призводило до політичної самодіяльності України як держави. По-перше, сприяння українській мові і культурі в місті та в партійно-державному апараті створило неселянські центри підтримки українських національних побажань. З 1926 по 1932 р. пропорція українців у індустріальному пролетаріаті збільшилася з 41 до 53 відсотків. На початку 1933 р., тобто напередодні кінця українізації, 88 відсотків всіх заводських багатотиражок в Україні друкувалися лише українською мовою. Це означало, що національне питання в Україні переростає старі межі селянського питання та стає питанням розвитку продуктивних сил національних республік та їхньої індустріалізації. Це, зокрема, відзначав і галицький прихильник Олександра Шумського Роман Туринський у травні 1928 року. У 1927 р. українці мали абсолютну більшість членів КП(б)У. [22]

По-друге, українізація дала легітимність національній самодіяльності українських комуністів. Так званий національний комунізм Олександра Шумського, Миколи Хвильового, Миколи Волобуєва у 20-х роках становив лише частину цієї самодіяльності. Напередодні п'ятирічки у 1927 р. навіть такий ортодоксальний лідер КП(б)У, як Володимир Затонський, міг стверджувати, що найперша мета українізації — зміцнення Української РСР як державного організму в рамках Союзу РСР.

Такий розвиток подій абсолютно не влаштовував Сталіна і його прибічників. Якби б процеси в Україні пішли у такому напрямі, це значною мірою вплинуло б на всі економічні, політичні, культурні аспекти життя всього СРСР, оскільки в той час Україна була єдиною національною і державною одиницею, яка могла протистояти волюнтаристському натиску центру. Знищивши опозицію, зміцнивши режим особистої диктатури, Сталін пішов на пряму війну з українським селом, а по суті справи з Україною як цільним державним організмом. Його стратегічною метою було перетворення всіх жителів СРСР в однорідну масу, яку згодом назвали “новою історичною спільністю—радянським народом”. Цю війну людство згодом назвало страшним, але точним словом — голодомор [23].

Голод у різних областях і республіках колишнього Радянського Союзу був майже від початку примусової колективізації сільського господарства: у Казахстані з 1930 р., у Поволжі та окремих районах України з 1931 року. Але коли хлібозаготівельний план 1931 р. не був виконаний, режим дотримувався одного варіанта поведінки, а через рік його позиція зазнала кардинальних змін. У першій половині 1932 р. проводилася політика зменшення тиску над селянством. У лютому В. Молотов оголосив в “Правде”, що оскільки був неврожай у Поволжі та заволзьких районах, необхідно послати туди продовольчу допомогу. Ще через деякий час були обнародувані так звані травневі реформи 1932 року. Це було зниження хлібозаготівель 1932 р. до більш-менш фактичної кількості хліба з 1931 р., запланована обмежена продовольча допомога в голодні райони, в тому числі і в Україну, оголошена кампанія проти так званих “лівацьких перекручень” партійної лінії, які полягали в тому, що різні відповідальні працівники доклали “забагато” зусиль при проведенні хлібозаготівель і, таким чином, порушили так звані “ленінські норми”. Наприклад, в Україні в червні відбувся процес по сумнозвісній Драбівській справі (за перекручення партійних директив під час хлібозаготівельної кампанії), коли керівники Драбівського райкому отримали від 18 до 36 місяців концтаборів.

Та навіть уже перед Драбівською справою офіційна політика щодо українського селянства різко змінилася. Минуло лише п'ять тижнів після дозволу Сталіна послати обмежену продовольчу допомогу в Україну, а Політбюро уже приймає Постанову: “Ограничиться уже принятыми решениями ЦК и дополнительного завоза хлеба в Украину не призводить” [24].

Цією короткою постановою фактично починався наступ на українське село. Сталін прекрасно усвідомлював, що продуктів на селі уже не було, але він починав створювати міф, що всі проблеми від підступності класових ворогів, які поховали хліб. Отже, винні комуністи, які не могли розкрити куркульські “ями”. Не могли або не хотіли, тому що також були агентами класового ворога. Через півроку ця теза стане страшною зброєю в руках тих, хто розпочне чистку рядів КП(б)У, її ідеологічним виправданням.

У липні 1932 р. відбулася III Всеукраїнська партконференція. Навіть тоді ЦК КП(б)У мав інформацію про продовження голоду попереднього року [25]. Щоб зрозуміти, що сталося, треба оволодіти більшовицькою мовою того часу. Оскільки Каганович і Молотов приїхали від Сталіна у відрядження, щоб забезпечити прийняття українською конференцією хлібозаготівельного плану 356 тис. пудів (5,8 млн т), кожен промовець підтримав спущену з Москви цифру. А одночасно майже кожен відповідальний працівник КП(б)У езопівською мовою оголосив свій погляд на справжню ситуацію. Так, наприклад, Микола Скрипник сказав про голод у Молдавії, куди раніше мав відрядження.

Хлібозаготівельне завдання Україні було просто нереальним, та ідеологічна кампанія набирала обертів. У телеграмі Молотова і Кагановича Центральному Комітетові КП(б)У від кінця липня зазначалося: “Хлебозаготовки Украины развиваются с недопустимой медлительностью” [26]. Тим часом ЦК КП(б)У почало отримувати інформацію про випадки людоїдства (перше датоване 25 липня 1932 р.) [27]. Очевидно, саме тоді голова ВУЦВК Г.Петровський надіслав першому секретарю С. Косіору та Політбюро ЦК КП(б)У листа, в якому інформував про тяжке становище в районах, охоплених голодом, і просив допомоги голодним дітям. Він вважав за необхідне просити від Москви “постановление о прекращении хлебозаготовок и обвления свободной торговли”[28]. У відповідь Сталін видав сумнозвісний закон “про колоски” 7 серпня 1932 р. 9 серпня 1932 р. ЦК КП(б)У приймає Постанову “про заходи по боротьбі з спекуляцією хлібом”, 22 серпня Укрколгоспцентр спеціальною постановою забороняє видавати хліб у громадському харчуванні. В той час, коли голод охоплював дедалі ширші території, повним ходом йшло відвантаження зерна на експорт. Ось рядки з телеграми заступника голови Ради праці і оборони В. В. Куйбишева в ЦК КП(б)У: “Предлагаю немедленно усилить первую очередь отправку порты, отгрузить до конца месяца тонн пшеницы 30 тыс., ячменя—20 тыс., ржи— 10 тыс., не считая уже отгруженного. Примите как боевое задание ежедневных отгрузках” [29].

На 12 жовтня Сталін “посилив” КП(б)У шляхом призначення Менделя Хатаєвича — колишнього секретаря Середньоволзького обкому—другим секретарем та Івана Акулова — колишнього першого заступника всесоюзного голови ОДПУ — першим секретарем Донецького обкому КП(б)У. Хатаєвич з блискавичною швидкістю продукував різні накази з метою пришвидшити хлібозаготівлі. Але Сталіну цього було недостатньо, тому 22 жовтня він послав голову РНК СРСР В. Молотова в Україну та Наркомземсправ Л. Кагановича на Північний Кавказ (переважно Кубань) на 20 днів у відрядження з наказом здійснити викачку хліба будь-якою ціною [29].

Трохи пізніше уже Постишев відбув у подібне відрядження на Поволжя, але технологія хлібозаготівель там була абсолютно іншою. Тому, хоч голод на Поволжі був, була і значна кількість смертельних випадків, все ж комісія Постишева була значно поблажливішою і голод на Поволжі голодним мором ми назвати не можемо [29].

30 жовтня Молотов головує на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, яке приймає постанову, де мовою фронтових наказів формулювалося:
”Главной причиной зтого срыва хлебозаготовок является почти полное прекращение борьбы за хлеб в подавляющем большинстве районов Украины, господство демобилизационных настроений в отношении хлебозаготовок в периоде посевной кампании у большинства парторганизаций и их руководящих партийных и советских кадров”. Одночасно постанова зменшила хлібозавдання Україні на 70 мільйонів пудів [30]. Але це була лише спроба показати гарну міну при поганій грі. Замаскувати справжні цілі кампанії викачки хліба. Така постанова була розрахована не на те, щоб забрати у селянина 5 мішків зерна, якщо в нього не було жодного, а щоб відібрати у нього останній колосок, останню зернину.

Цією постановою фактично було поставлено хрест на будь-якій автономії КП(б)У у справі хлібозаготівель. У боротьбі з українським селом, з Україною Молотов використав керівний склад комуністів республіки як своїх покірних васалів. Перший секретар ЦК С. Косіор був посланий у відрядження в Одесу, В. Чубар і М. Скрипник на Дніпропетровщину, на місця з “бойовим завданням партії” послали багато інших керівних працівників [30].

Постанова Політбюро ЦК КП(б)У “Про заходи по посиленню хлібозаготівель” від 18 листопада 1932 р. та Постанова Раднаркому УРСР “Про заходи до посилення хлібозаготівель” від 20 листопада 1932 р. поклали край будь-якій грі в дипломатію. За своїм цинізмом і жорстокістю їм важко знайти аналоги у світовій практиці. Це справжні документи геноциду, які не мають нічого спільного з економічною діяльністю. У них все поза економікою, всі заходи, спрямовані на викачку хліба з українського села, спираються на механізм терору, репресій, страху. Постанова вводила в практику викачку від колгоспів, які не виконали хлібозавдання, всіх натуравансів, виданих їм під час обмолоту, всіх натуральних фондів, за винятком насіннєвого. Вводилась система натуральних штрафів — додаткові м’ясозаготівлі в розмірі 125 відсотків рiчного м’ясозавдання, при цьому накладення штрафів не звільняло колгоспи від виконання хлібозавдання. Легалізувалися також штрафи у вигляді картоплі, подвоєння штрафів. Фактично, це був наказ викачати у селянина всі без винятку харчі. [31]

Опублікована постанова фактично вводила жорстку цензуру на інформацію про реальний стан шляхом погрози “брехунам” притягнення до суду за законом від 7 серпня 1932 р. (10 років ув'язнення, чи розстріл): “Притягати до суду на підставі Постанови ЦВК та РНК СРСР з 7 серпня 1932 р. “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперації та про зміцнення громадської (соціалістичної) власності” як розкрадачів державного та громадського майна бухгалтерів, комірників, завгоспів, вагарів, що затаюють хліб від обліку, складають брехливі облікові відомості, щоб полегшити розтринькування та крадіжки, щоб зірвати виконання плану хлібозаготівель, інші державні зобов'язання». Постановою від 18 листопада було взято під постійний контроль роботу 22-x газет найважливіших хлібозаготівельних районів [32]. Що це означає — неважко здогадатися. Помирати від голоду українські селяни повинні були мовчки.

Постановою вводилась практика занесення колгоспів, які не виконали хлібозаготівельного плану на сумнозвісну “чорну дошку”. Туди негайно припинявся завіз товарів першої необхідності, заборонялася кооперативна і державна торгівля, заборонялася колгоспна торгівля як для колгоспів, так і для одноосібників, припинялася будь-якого роду кредитування та вимагалося обов'язкове повернення усіх кредитів та інших заборгованостей [33].

При цьому у даній постанові фіксувався новий розвиток міфу про те, що хліб був і тільки слабкість та шкідництво комуністів перешкоджають виконанню їх “основной обязанности перед партией и рабочим классом”. У постанові від 18 листопада є такий символічний пункт: “Ввиду того, что в ряде сельпарторганизаций, особенно в период хлебозаготовок, вскрылось смыкание целых групп коммунистов й отдельных  руководителей партячеек с кулачеством, петлюровщиной и т. п„ что на деле превращает такого рода коммунистов и парторганизации в агентуру классового врага и является наглядным доказательством полного отрыва этих ячеек й коммунистов от бедняцко-середняцких колхозных масс, ЦК й ЦКК КП(б)У постановляет немедленно произвести чистку ряда сельских парторганизации, явно саботирующих выполнение плана хлебозаготовок и подрывающих доверие партии в рядах трудящихся” [34].

Отже, міф зазнав повної модифікації: недостатня класова пильність комуністів дозволила проникнути в їхні ряди націоналістам.

25 листопада 1932 р. Наркомюст УРСР видав розпорядження прокурорам на місцях про репресивні заходи при проведенні хлібозаготівель, в яких органи юстиції і прокуратури “зобов'язуються за всяку ціну:

а) забезпечити найскоріше проходження цих справ (три дні);
б) забезпечити найефективнішу репресію в цих справах з тим, щоб вона дійсно могла дати перелом і рішуче усунути всі елементи, що зривають виконання плану хлібозаготівель” [35].

Репресивна машина набирає страхітливих обертів. На українське село були кинуті уповноважені, робітничі загони, так звані “буксирні бригади” і т. д.

14 грудня 1932 р. у гру вступає сам “головнокомандуючий” —  “натхненник і організатор всіх перемог” Й. Сталін. Під його головуванням у Москві проходить оперативна нарада, на яку викликано членів ЦК КП(б)У, крайкому Північного Кавказу та обкому Західної (Смоленська) області. Західна область тут фігурує явно для маскування, щоб хоч таким чином прикрити протиукраїнську спрямованість операції. У Постанові ЦК ВКП(б) та РНК СРСР про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області участь Західної області обмежена простою вказівкою закінчити план заготівлі зернових до 1 січня 1933 р. і план заготівлі льону до 1 лютого 1933 р.

Фактично ж вістря цієї постанови спрямоване навіть не на організацію хлібозаготівель, а на організацію, під прикриттям хлібозаготівель, знищення всіх форм економічного, політичного та культурного відродження України, найяскравішим виявом якої була українізація. У цій постанові під прикриттям партійно-схоластичної лексики давалась однозначна вказівка припинити українізацію: “ЦК й СНК отмечают, что вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины украинизация проводилась механистически, без учета конкретних особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим злементам, петлюровцам й пр. создание своих легальних прикрытий, своих контрреволюционных ячеек й организаций”.

Приблизно через шість тижнів після появи на Україні П. Постишева - як другого секретаря ЦК КП(б)У і фактичного диктатора — стало ясно що “правильное большевистское проведение национальной политики” означає фактичний кінець українізації, її заборону.

Другий аспект цієї постанови — прямий заклик до репресій проти керівників низових ланок парторганізацій. Називалися прізвища колишніх секретарів райкомів, головрайколгоспсоюзів, головвиконкомів, і т. д. як організаторів саботажу хлібозаготівель, називалися навіть строки їх ув'язнення в концентраційних таборах—від 5 до 10 років.

Постановою наказувалося: “Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативних органов “украинизированных” районов, а также все издающиеся газети и журналы с украинского языка на русский язык, как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком й крайисполком проверить и улучшить состав работников школ в “украинизированных” районах”.

Чому Північний Кавказ викликав таку пильну увагу Сталіна і його поплічників?

Треба зважати, що Північно-Кавказький край був пронизаний духом козацької вольниці. Українське населення там становило значну частину, але Сталін виступив не лише проти традиційної українсько-козацької Кубані, а й проти козаків взагалі. Радвлада ніколи не визнавала козаків як окрему етнічну групу, 1919 рік приніс із собою політику “розкозачення”, а у 1923 році вона виступила проти самої назви “козак”.

Крім того, Північний Кавказ був плацдармом денікінщини. Згодом саме тут відбулися найсильніші протиколективізаційні бунти .

І ще один неменшважливий аспект — культурно-освітня політика на Північному Кавказі будувалася під прямим керівництвом Народного Комісаріату освіти УРСР і фінансувалася з держбюджету УРСР. Припинення українізації на Північному Кавказі та в інших регіонах поза межами України було політичним ударом проти України, як держави і проти М. Скрипника, як фактичного лідера національних комуністів. У постанові недвозначно вказувалося: “В особенности ЦК й СНК указывают Северо-Кавказскому крайкому й крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурних интересов населення, не большевистская “украинизация” почти половины районов Северного Кавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со сторони краевых органов, дала легальную форму врагам советской власти для организаций сопротивления мероприятиям и заданиям советской власти со сторони кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Ради и т. д.”[36].

З цієї причини підлягала поголовному виселенню в північні області СРСР станиця Полтавська, яка на той час налічувала понад 10 тис. жителів. Практику таких масштабних “переселень” сталінський режим згодом повною мірою використає при репресіях проти так званих покараних народів, в тому числі кримських татар.

15 грудня 1932 р. на адресу ЦК республіканських компартій, крайкомів і обкомів, голів раднаркомів, край- та облвиконкомів надійшла телеграма за підписом Й. Сталіна та В. Молотова, в якій наказувалося негайно припинити українізацію у всіх місцях компактного проживання українців на всій території СРСР.

“Ці документи, — як справедливо відзначає Ю. Шаповал, — переконливо доводили: Сталін вирішив покінчити з політикою українізації не тільки в Україні, а й інших районах країни, де компактно проживали українці (Кубань — 2 млн., Курська обл.— 1,3 млн., Воронезька — 1 млн. Далекий Схід, Сибір, Туркестан—по 600 тис.). Над ними Україна здійснювала своєрідне шефство, направляючи туди кадри, забезпечуючи необхідною літературою” [37].

18 грудня 1932 р. Сталін і Молотов ще раз звинуватили україньких комуністів в “несерьезном отношении к заданиям партии й правительства” та наказували: “ЦК ВКП(б) й СНК Союза ССР поручить т. Кагановичу й Постышеву немедля выехать на Украину на помощь ЦК КП(б)У и Совнаркому Украины, засесть в решающих областях Украины в качестве особо уполномоченных ЦК ВКП(б) и СНК (...) и принять все необходимые меры организационного и административного порядка для выполнения плана хлебозаготовок” .

Сталінські “аси” “засіли” в областях України і вже 24 грудня 1932 р. ЦК КП(б)У наказав здати державі всі без винятку колгоспні фонди, включаючи і насіннєві [38].

На січневому об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б) 24 січня 1933 р. було прийнято рішення про створення Політвідділів МТС. Вони стали незалежною від місцевих і республіканських органів структурою, що могла забезпечувати вказівки Москви та керувалася безпосередньо з центру. Політвідділам надавалися широкі повноваження у керівництві колгоспами і здійсненні контролю над одноосібниками. Фактично це була передача влади над селом від республіканських органів до центру.

І ось 24 січня 1933 р. Сталін взяв пряму владу в Україні через призначення П. Постишева другим секретарем ЦК КП(б)У (він стає фактичним лідером КП (б) У і одночасно першим секретарем Харківкого обкому партії), М. Хатаєвича — третім секретарем ЦК та перім секретарем Дніпропетровського обкому партії, Є. Вегера — першим секретарем Одеського обкому. З.I. Акуловим — першим секретарем Донецького обкому КП(б)У Сталін контролював 4 з 6 обкомів, 2 з 3 секретарів ЦК. За десять місяців Постишев призначив 1340 нових товаришів до керівних посад, змінив 237 секретарів райкомів, 9 секретарів райвиконкомів, 158 представників райконтролькомісій. іночасно було створено 643 політвідділи МТС та 302 політвідділи радгоспів. Ще 10 тис. були послані безпосередньо до колгоспів, в тому числі 3 тис. були призначені головами чи секретарями колгоспів.

По суті, це було безпрецедентне загарбання української території. Цiла армада озброєних до зубів сталінських емісарів рушила проти країни, яка помирала в голодних корчах. Це була тотальна агресія, а не мала нічого спільного з економічними мотивами.

Одночасно Постишев повів боротьбу з “шкідництвом” у партійних  рядах. В цьому його підтримав фактично весь керівний склад КП(б)У, винятком Скрипника. Так, Косіор у промові 4 лютого 1933 р. підтримав Постишева, назвав тих комуністів, які стверджували, що такої кількості хліба просто нема, “куркульськими агентами”, які користуються “куркульською арифметикою”. Микола Скрипник був ізольований. А після виступу на пленумі ЦК КП(б)У проти заміни органів місцевої влади волюнтаризмом уповноважених з центру, доля його пратично була вирішена.

7 липня 1933 р. Микола Скрипник покінчив життя самогубством. З ним пішла у безвість ціла епоха в історії української культури і духовності. З його смертю закінчувалася не лише українізація, але і коренізація взагалі. На листопадовому пленумі ЦК КП(б)У 1933 р. була оголошена кампанія боротьби з “фашистськими ухилами” в національних меншинах [39]. Розпочався процес так званої інтегральної стандартизації на базі русоцентралізму.

Це ключ до розуміння мотивів, якими керувався Сталін і його оточення, створюючи і використовуючи сільськогосподарську кризу, щоб знищити відродження України.

Чому саме України?

Тому що вона мала більше населення ніж усі інші, разом узяті неросійські республіки. Тому що вона мала великий досвід національно-визвольних змагань. Для України уроки Центральної Ради, уроки гетьманщини, спільної боротьби селян за свої права не минули безслідно. В Україні до 1933 р. були створені і існували розвинена державна організація, хоч і у рамках поліцейських обмежень, національні державні організації, набула значного розвитку культура, поширилася сфера вживання української мови на пролетаріат та на органи державного управління. Щоб перетворити СРСР — “складну єдність”, про яку мріяв М. Волобуєв, у сталінську імперію, потрібно було зламати Україну.

Це Сталін здійснив шляхом організації голодного мору. Причинами голоду, на думку вчених, стали чинники, пов’язані з соціалістичним будівництвом в країні, а саме: примусові державні хлібозаготівлі на селі, колгоспне будівництво і розкуркулення селян. Радянське керівництво, взявши курс на модернізацію промислового потенціалу країни, зіткнулося з проблемою коштів, сировини і робочих рук для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства, що становило більшість населення. Нова економічна політика, запроваджена з 1921р., передбачала встановлення таких економічних відносин між містом і селом, які б створювали сприятливі умови для прискореного розвитку промисловості. Проте бажаних наслідків досягти одразу не вдалося. Провести планову перекачку коштів з аграрного сектора в індустріальний шляхом встановлення занижених цін на сільськогосподарську продукцію правлячі кола не змогли. Пропоновані державні ціни були набагато нижчими від ринкових , а за таких умов селяни просто відмовлялися продавати свій товар. У 1920-х рр. звичайним явищем стали хлібозаготівельні кризи. Край НЕПові поклала криза заготівель хліба взимку 1927 –1928 рр. З цього часу держава почала вдаватися до практики насильницьких хлібозаготівель. Офіційно їх називали хлібозаготівельним планом, хоча у документах з грифом “таємно” вживали термін “розкладка”. Отже, розкладку було введено повторно, оскільки вона вже мала місце під час громадянської війни. Це означало командно-адміністративне втручання держави у сільськогосподарське виробництво, у справи кожної селянської родини.

Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичним та моральним знущанням з селян. За невиконання так званого твердого завдання їх позбавляли власного помешкання, худоби, землі, реманенту, господарських будівель, зерна, засобів існування взагалі. Внаслідок такої політики селяни все більше відчували брак продовольства. Вже у березні 1928 р. у листах секретарів окружкомів партії Одещини йшлося про те, що селяни “буквально голодують”. Про факти голоду говорив у листопаді 1928 р. голова ВУЦВК Г.І.Петровський на пленумі ЦК КП(б)У [40].

Селяни чинили опір, але переважно пасивний - вони почали ховати хліб. Розкладка пробуксовувала. У такій ситуації Сталін і його оточення дедалі більше переконувались у тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше можна задовольнити, спираючись не на індивідуальні селянські господарства, а на широку мережу колективних господарств – це відкривало можливості для необмеженого викачування сільськогосподарських продуктів і сировини з села.

Як було сказано вище, ідея масової колективізації фактично визріла ще у грудні 1927 р., наступного року її визнали за доцільну, а восени 1929 р. вона вже йшла бурхливими темпами. Сталін назвав цей рік роком великого перелому. Його ціна - жахлива: понівечене селянське господарство, сотні тисяч депортованих, мільйони загублених... Продовольча база республіки зазнала непоправних втрат. Хлібозаготівлі, розпочаті у січні 1928 р. за розкладкою, досягли свого злочинного апогею в 1932 – 1933 рр. Валовий збір хліба в Україні у 1930 р. становив 22,9 млн. т, тоді як заготували 7,8 млн.т (34,1%). Наступного, 1931р., зібрали 17,6 млн.т, а вивезли 6,9 млн.т (39,2%). З валового збору 1932р., що становив 12,8 млн.т, вивезли 7 млн.т (54,7 %) [41].

Селян залишили без хліба та інших продуктів харчування. Ось що писав, наприклад, 10 лютого 1932 р. комсомолець Пастушенко з села Полонисте Бабанського району на Вінничині у листі до самого Сталіна: “... Село виконало план на 65 %. Колгосп вивіз весь хліб до фунта всі культури... На селі щоденно гине з голоду 3-4-6 коней, нема ні зернини. Свиней було розвели 500 штук, вже подохло з голоду 184 штуки... І починають вмирати з голоду люди, пухнуть, діти кажуть “хліба, хліба”... Керують не робітники і селяни, а поміщики та буржуї, тому що робітник не буде висисати останньої крові з серця, тому що він розуміє голод і холод. Фунта соломи не дають, в хатах холод, розкуркулюють бідняків, колгоспників викидають з колгоспу за те, що хліба не дають. Зажим – не дають селянинові балакати на зборах...” [42].

Хлібозаготівельні плани радянська влада доповнила ще й планами “золотозаготівель”. Влітку 1930 р. при Наркоматі торгівлі СРСР була заснована спеціальна контора для торгівлі з іноземцями “Торгсин” (російською – “Торговля с иностранцами”). Згодом почала діяти Всеукраїнська контора “Торгсин” та її обласні філії. Магазини торгсину обслуговували іноземні представництва, запрошені для спорудження промислових об’єктів, туристів та громадян, які мешкали в СРСР та отримували грошові перекази з-за кордону. Завданням торгсинів була мобілізація іноземної валюти і побутового золота на потреби індустріалізації та держави взагалі. Дійсно, від сепня 1931 р. до початку 1932 р. торгсини обслуговували переважно іноземців. Проте з весни 1932р. до торгсинів ринули громадяни СРСР – уряд дозволив їм користуватися цією системою. Тож гнані голодом робітники і селяни понесли так зване “побутове золото” – сімейні реліквії, обручки, хрести, сережки, щоб врятуватися від голодної смерті. Людей нахабно обманювали: обважували, занижували оцінки золота і примушували на отримані гроші купувати продукти з високими націнками. Держава забрала хліб у селян, морила голодом мільйони людей, а тих, хто вижив, змушувала купувати його за золото. Торгсини проіснували до лютого 1936 р. Вони втратили своє значення після скасування у 1935 р. карткової системи, яка теж упродовж голодного лихоліття не дозволяла селянам придбати вільно хлібопродукти у містах [43].

До чинників голодомору слід віднести й паспортизацію радянського суспільства, запроваджену саме в апогей голоду в Україні. Паспортизацію населення розпочали 27 грудня 1932 р., згідно з постановою ЦВК та РНК СРСР “Про становлення єдиної паспортної системи Союзу РСР та обов’язкову прописку паспортів”. Усі громадяни країни віком від 16 років, які постійно мешкали у містах, робітничих селищах, працювали на транспорті та новобудовах, у радгоспах, зобов’язані були одержати паспорт. Він був єдиним документом, що засвідчував особу паспортизованої зони, решта посвідчень не визнавалася за документ. Колгоспники, за певним винятком, не мали офіційного права на отримання паспорта. Колгоспникам видавали паспорти лише на рік, якщо вони укладали угоду з фабриками, заводами чи будівельними конторами новобудов, а також мали відповідну довідку правління колгоспу. Таким чином, голодні селяни не могли шукати порятунку в інших місцях: безпаспортного селянина міліція повертала до колгоспу або ж запроторювала до концтаборів ГУЛАГу. Лише 28 серпня 1974 р. було передбачене впровадження паспорта нового зразка для всіх громадян [44].

Отже, немає ніякого сумніву, що голодомор 1932 –1933 рр. став наслідком державної політики, спрямованої на будівництво в країні нового суспільного ладу – соціалізму. А це означає, що він належить до тих небагатьох голодувань в історії людства, які були зумовлені суспільно-політичними чинниками.


Розділ ІІІ.

ДЕМОГРАФІЧНІ ВТРАТИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В 1932-33 роках


Факти свідчать, що масштаби голоду можуть суттєво відрізнятись один від одного - все залежить від кількості його жертв та інших наслідків. Відомо, наприклад, що голод 1972 р. у басейні ріки Ганг в Індії забрав 800 людських життів . У 1069 р. в північних графствах Англії голодною смертю померло понад 50 тис. чол. У Нігерії з 1968 до 1973 рр. – 100 тис. В 125 р. до н.е. сарана знищила всі посіви в Нумідії та Киренаїці, що призвело до загибелі 800 тис. мешканців. А в Північній Кореї протягом 1997 – 1999 рр. від голоду загинуло вже понад 2 млн. громадян. Але найбільше людей гинуло в багатонаселених країнах. В Індії на протязі 1790 – 1791 рр. голодною смертю померло більше мільйона людей; в 1866 р. в південних провінціях - Бенгалії, Оріссі та Біхарі – 1,5 млн. чол.; за 1769 –1770рр. – 3 млн., протягом 1876 – 1877 рр. – 6 млн. людей. У Китаї, в провінції Хунань, за 1942 – 1943 рр. від голоду загинуло майже 3 млн. китайців, а в 1876 – 1878 рр. у північних та центральних районах країни – від 9,5 млн.(за урядовими джерелами) до 13 млн. чол. (за даними місіонерів)[45]. Цей Великий Китайський голод, як його називають дослідники, до цього дня залишається найжорстокішим голодом в історії людства.

Як виглядає на цьому тлі український голодомор 1932 –1933 рр.?

Встановити абсолютну кількість померлих під час того чи іншого голоду неможливо – точної статистики немає. Дослідники обмежуються приблизними підрахунками. Тому стосовно загальної кількості жертв катастрофи початку 1930-х рр. у літературі можна зустріти декілька версій - від 3 млн. до 10 млн. чол. Кількість померлих від голоду 1932-1933 рр. в Україні західні дослідники оцінюють у межах від 7 до 10 млн. людей. Найбільш вірогідними, на наш погляд, є підрахунки С.В. Кульчицького. Ще 1990р. з’явилися його розрахунки щодо жертв голодомору, вперше побудовані на аналізі даних демографічної статистики. З того часу ніяких серйозних заперечень щодо них у науковців не виникало. Отже, на думку вченого, загальне число загиблих від голоду в 1932 – 1933 рр. становить 5 – 6 млн. осіб [46]. Це ставить голодомор на рівні найбільших за масштабами голодувань, яких зазнало людство за час свого існування.

Про подібні штучні голоди–геноциди у світовому масштабі відомо мало. У цьому відношенні голодне лихоліття початку 1930-х рр. в Україні можна порівняти хіба що з голодуванням 1944 –1945 рр. у Західній Голландії. Його причиною стала цілеспрямована політика фашистських окупантів з вивезення з цієї країни всіх запасів продовольства і переважної більшості сільгосппродуктів, що вироблялися в Голландії. Внаслідок цього за два роки від голоду тут померли 10 тис. чол.[47]. Слід також згадати, що наприкінці 1970-х рр. політика геноциду режиму червоних кхмерів у Кампучії з масовою депортацією міського населення в сільську місцевість без забезпечення його продовольством та житлом призвела до загибелі від голоду як мінімум одного мільйона людей [48]. До цього маємо додати і той факт, що в 1941 –1944 рр. на окупованій території України фашисти, застосовуючи політику геноциду проти місцевого населення, широко використовували й можливості голоду. За неповними даними, тільки у Харкові від голоду й виснаження загинули 110–120 тис. чол. [49].
Отже, таким чином, можна констатувати, що український голодомор 1932 – 1933 рр. належить до небагатьох відомих в історії голодів – геноцидів.




>