Geum.ru

План вступ Причини голодомору Голод 1932-1933 років на Україні Уроки історії

Вид материалаУрок

Содержание


Причини голодомору
Голод 1932-1933 років на Україні.
Уроки історії.
Свідчення очевидців
Скільки нас загинуло?
Подобный материал:

Міністерство освіти і науки України

Управління освіти і науки

Донецької обласної державної адміністрації

Шахтарське педагогічне училище








Шахтарськ, 2007


ТЕМА: Засвіти свічку. Голодомор 1932-1933 років в Україні.

Завдання лекції:
  • формувати уявлення про голод в Україні в 1932 – 1933 рр.;
  • визначити причини і наслідки Голодомору;
  • обґрунтувати антиселянську і антинаціональну спрямованість сталінської аграрної політики;
  • розвивати почуття національної єдності;
  • спонукати студентів до пошукової діяльності для участі у всеукраїнського конкурсу науково-пошукових робіт «Голодомор 1932 – 1933 років. Україна пам'ятає».



ПЛАН
  1. Вступ
  2. Причини голодомору
  3. Голод 1932-1933 років на Україні
  4. Уроки історії
  5. Скільки нас загинуло?
  6. Висновки



ЛІТЕРАТУРА
  1. Бабенко-Вудбери В. Обратно к врагам.- К., 2003.- С. 32-36.
  2. Див.: Народна трагедія. Документи і матеріали про голод 1932-1933 років на Дніпропетровщині.-Дніпропетровськ, 1993;
  3. Мицик Ю. З досвіду збору свідчень про голодомор 1933 р. // Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико - політологічний аналіз соціально-демографічних та морально-психологічних наслідків. - Київ - Нью-Йорк, 2000.- С. 390-407;
  4. Мицик Ю. А. Із спогадів про штучний голодомор 1933 року // Кур'єр Кривбасу.- Грудень, 2002.- № 157.- С. 50-69; Бористен.- 1996.- № 1.- С. 28; № 2.- С. 22; № 11.- С. 24; 1997.-№ 1.-С. 19; 1998.- №6. - С. 17.
  5. Марунчак М. Нація в боротьбі за своє існування 1932 і 1933 в Україні і діаспорі .- Вінніпег, 1985. - С. 41, 42; Голод 33-й. Народна книга-меморіал.- К., 1991.
  1. ВСТУП

Голодомор 1932-1933рр. – одна з ключових тем в новітній історії України. Оголошений сталінським керівництвом наприкінці 20-х рр. перехід до форсованої індустріалізації поставив на порядок денний питання про ресурси для її здійснення. Передбачалось, що їх можна буде взяти за рахунок скуповування за заниженими цінами хліба в селян і продажу його за кордон. Але селянство не бажало продавати хліб за безцінь. Після хлібозаготівельної кризи 1927-28 рр. радянське керівництво перейшло в масований наступ на економічну самостійність селянства. Було оголошено курс на суцільну колективізацію. Україна як «житниця Союзу» підлягала колективізації передусім.

Здійснювати індустріалізацію без українського хліба було неможливо. Тому українським селянам було оголошено справжню війну. Терором, репресіями, але водночас і обіцянками, реальними і декларованими пільгами, особливо селянській бідноті, селян таки загнали в колгоспи. До кінця 1932р. 70% селянських господарств, які володіли 80% посівних площ були колективізовані.

Такі глобальні зрушення призвели до катастрофічних наслідків. Фактично було дезорганізоване сільське господарство. Вимушено записуючись до колгоспів, селяни масово забивали худобу. Самі господарства були організовані нашвидкоруч, якоїсь загальноприйнятої форми суспільного господарства ще не було, тому часто конфісковувалось абсолютно все. Обіцяної техніки теж надано не було. Найбільш продуктивна частина селянських господарств була розорена, а їх власники знищені або виселені до Сибіру. Тому продуктивність праці в колгоспах була надзвичайно низькою. Селянство фактично саботувало роботу в колгоспах.

Плани хлібозаготівель були встановлені державою виходячи з рівня продуктивності сільського господарства останніх доколгоспних років. Виконати їх колгоспи просто не могли. Водночас центральне керівництво вимагало виконання плану хлібозаготівель і вже в 1931р. для вилучення зерна застосовувались надзвичайні заходи – аж до застосування для цього військових частин.

В Україну в якості особистого сталінського посланця було надіслано П.Постишева. Було замінено також більшість місцевих керівників. Особливу роль зіграла спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В.Молотовим і Л.Кагановичем, яку було надіслано з Москви наприкінці 1932 р. За її ініціативою було вилучено не тільки всі залишки зерна (з посівним включно), а й почали конфісковувати будь-яку сільгосппродукцію. Це зіграло особливу роль у підсиленні голоду. Українські дослідники підкреслюють, що такі заходи застосовувались лише в Україні, хоча голод за приблизно такою ж схемою було організовано в усіх основних хлібовиробляючих районах СРСР (Дон, Північний Кавказ, Поволжя). Села, які здали найменше хліба, заносились на т.зв. «чорні дошки», що прирікало їх на повну блокаду, а отже на вимирання. Для здійснення блокади застосовувались військові частини. Одночасно ЦК ВКП(б) і РНК СРСР видав спеціальну директиву «В связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины», якою було введено фактично блокаду українських областей. Ще більш загострювало становище запровадження в 1932р. паспортної системи, яка унеможливлювала вільне пересування селян і сумнозвісний «закон про 5 колосків»

Піку голод сягнув навесні-початку літа 1933 і лише тоді було дано наказ організовувати допомогу колгоспам посівним зерном і продуктами харчування. Ряд дослідників підкреслюють, що допомога надавалась лише колгоспам, що остаточно зламало найбільш стійких одноосібників. Таким чином, Сталін використав голод для того, щоб остаточно зламати селянський опір колективізації в Україні.

Сам факт Голодомору довгий час замовчувався і, навіть, старанно приховувався. В Україні вперше голод 1932-1933рр. почали визнавати лише в 1988р. Тоді ж письменник Олекса Мусієнко вжив і саме слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а з неї перейшло і до наукової історичної літератури.
  1. Причини голодомору

Голод 1931-1933 років був спричинений насильницькою суцільною колективізацією горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркуленя, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.

Творці голодомору, а це велика армія партійної й державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення саме українських селян.

Голод стався внаслідок насильницького запровадження комуністичної доктрини у сільському господарстві яку українські селяни не сприйняли, той що від діда - прадіда займалися хліборобством на власній землі. Дослідники доводять, що це був наслідок безтямної політики добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги. Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований штучне. Основною причиною голоду стала розверстка, яку повторно запровадили в січні 1928 долі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом. Хлібозаготівлі супроводжувалися репресіями, фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким поступово стало бракувати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали ховати хліб на «чорний день». Уряд вишукував нові форми і методи заготівель сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи «соціалістичної індустріалізації». Вихід було знайдено. Майже всі керівники партійних установ дійшли думки, що саме масова колективізація сприятиме подоланню зернової проблеми.

Мета масової колективізації це створення декількох десятків тисяч колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених селянських господарств, що сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колективізація призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У1930 році валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році - 18, в 1932 році - 13. Цього ще цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для Україні непомірні хлібозаготівельні плани. У1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 долі в Україні почався голод.

Голод 1932 1933 рр. для українців був тим же, чим нацистський геноцид для євреїв або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала нації непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якої дають знати про себе і сьогодні. Вона ж кинула чорну тінь на «перемоги» радянської системи і методи їх досягнення.
  1. Голод 1932-1933 років на Україні.

У 1931 р. майже третина урожаю була втрачена під час жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась на одну п'яту. План же хлібозаготівель був піднятий на 44%. В 1932 р. була прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно з якою за «присвоєння» навіть жмені зерна з колгоспного поля селяни каралися розстрілом або концтабором. У засіки держави тоді заби­рали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини.

В республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було охоплено 103 з 400 районів. Однак навіть за цих умов значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн. пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, і сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5-7 млн. люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним і кла­сифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти ук­раїнського народу.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, в багатьох районах України почався повальний голод. Його жертвами стали десятки тисяч селян. Друкується багато документів приймаль­ні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком. Ці свідчення важко читати. Однак найбільше вражає документ, в якому розповідається про матір, яка зарізала малолітнього сина, щоб його м'ясо обміняти на яйця і прогодувати інших своїх дітей.

15 квітня 1932р. завідуючий приймальною інформував Лозовський райком партії про стан артілі «Червоний Жовтень»: у колгоспі 70 дворів, 260 їдців, хліба вистачило тільки до 1 лютого, колгоспники вживають як їжу винятково буряк, через що хворіють, було чотири випадки голодної смерті, хворих – 50 чоловік. 25 квітня в Решетилівський райком партії надійшла інформація за скаргою групи громадян хутора Степового Піщанської сільради: план хлібозаготівель виконано, проте вони залишилися зовсім без хліба, нема й картоплі, люди пухнуть з голоду.
  1. Уроки історії.

Розповідь хлопчика, що пережив події того часу

У 1933 році мені було вісім років. Я вчився у другому класі Олексіївської початкової школи Гребінківського району. Виходив з дому до школи голодний, на уроках думав про їжу, повертався додому голодний і лягав спати голодним. Уві сні мені виділися пиріжки з сиром, пишні пухкі паляниці, галушки... На два роки старша від мене сестра Настуня, теж школярка, була міцніша й витриваліша, їй не менше допікав голод, але вона мовчала. А я, похникавши надворі, скімлив: «Мамо, їсти!»

- А щоб вас! - сердилася мати. - Боже мій милий, ну що мені робити? Хоч на вішальницю йди! Завтра ще раз сходжу у Шрамківку, на базар, може, щось виміняю...

У школі раз на день нам давали по тарілці горохового супу, рідкого, нічим не засмаженого. На дні тарілки плавало три-чотири горошини. Сьорбаючи той суп, я бачив себе у тарілці, мов у дзеркалі.

Важко вчитися на голодний шлунок. Та попереду було ще страшніше - насувався великий голод зими 1933 року. В селі почали пухнути від голоду дорослі й діти.

Ходили опухлі, вмирали на вулицях. То тут, то там на вулицях нашого села ми натикалися на приметені снігом трупи односельців. Їх підбирали на сани і везли на цвинтар, де ховали всіх в одній ямі, без трун.

Одного разу зайшов до нас опухлий, просить “Дай...” Більше вже нічого сказати не може. Мама дала йому кусок хліба, і він вийшов бідний, сів під плотом, з’їв той хліб – і не встав”.

У селі процвітало злодійство, розбій. Щоб хоч якось заглушити голод, збирали на полях гнилу картоплю. З неї варили баланду. Ті, в кого були дробовики, стріляли ворон та горобців.

Прийшла весна. Люди стали їсти траву: конюшину, кропиву, лободу. З неї робили оладки, злегка притрушуючи, якщо було, борошном.

Одного разу батько викопав у полі підводу прихованого буряка. Біля нього зібрався цілий натовп людей, що умовляли дати хоча б один. Їли прямо в полі брудний буряк. Добра половина була роздана, а все, що залишилося, привезли додому. Але й туди без кінця приходили люди.

А потім визрів новий врожай, і стало трішечки легше.

Свідчення очевидців

Голод, який поширювався протягом 1932 року, набув найстрашнішої сили на початку 1933 року. Підраховано, що на початку року середня селянська родина з п’яти чоловік мала близько 80 кг зерна, щоб проіснувати до наступного врожаю. Інакше кажучи, кожний її член мав близько 1,7 кг на місяць. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, щурів, кору, листя, навіть пили помиї з добре забезпечених кухонь членів партії.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії весною – літом 1933 року. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше – діти, і останніми – жінки. Але, перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Партійні активісти продовжували конфісковувати збіжжя, не зважаючи на те, що з голоду вимирали цілі села. Один з таких активістів, Віктор Кравченко, згодом писав: «У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов’язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім’я справи. Їх загнало в пастку і лишало там вмирати з голоду, кожного в своїй хаті, політичне рішення, ухвалене в далекій столиці за столами конференцій чи банкетів. Найстрашніше було дивитися на маленьких дітей, висохлі, як у скелета, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар, і лише в очах ще лишився відблиск далекого дитинства.»

Про масштаби дитячої смертності промовисто свідчить такий факт: у

с. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932-33 рр. у школі усі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили – більше нікому було її відвідувати. За розповідями літніх людей, багато з яких на початку 30-их років були школярами, заняття в більшості шкіл 1932-33 навчального року майже не проводились: діти не мали ні сил, ні одягу, щоб відвідувати зайняття, й ходили до школи хіба заради миски баланди чи каші, що там готували для них. Не маючи сили бачити голодні муки дітей і з надією врятувати їхнє життя, батьки іноді підкидали своїх малюків під дитячі будинки у містах. З багатьох історичних та статистичних джерел випливає страшна цифра – не менше 3 мільйонів 900 тисяч дітей в 1932-33 рр. померли з голоду на землях розселення українського народу.

У 1933 році померлих від голоду по селах стало стільки багато, що трупи лежали на вулицях, дорогах, в хатах по кілька діб. Влада на місцях призначала окремих людей, котрі збирали трупи і відвозили їх на кладовища возами, одержуючи за свою працю продовольчий пайок. Вони здебільшого ховали людей у неглибоких ямах, земля в яких ще довго ворушилась, бо серед мерців нерідко траплялись і напівживі! Частими є розповіді очевидців про те, як люди просили візників не забирати їх на кладовище, але ті вантажили ще напівживих людей, мовляв, все одно помреш.

«Страшною була весна 1933 року. По селу їздила підвода і збирала по дворах мертвих людей. Були такі дні, що з однієї хати в один день виносили по шість душ. Деякі сім’ї ховали своїх рідних вдома у садку чи в кінці городу» . (Спогади очевидця)

Із кожним роком стає все менше свідків Голодомору. Навіть тим, хто тоді народився і кому дивом удалося вижити, зараз понад сімдесят. Бабуся мого чоловіка Броніслава Іванівна Вонсовська пережила той жах. Ось що вона розповідає про цю війну проти українського народу.

Із кожним роком стає все менше свідків Голодомору. Навіть тим, хто тоді народився і кому дивом удалося вижити, зараз понад сімдесят. Бабуся мого чоловіка Броніслава Іванівна Вонсовська пережила той жах. Ось що вона розповідає про цю війну проти українського народу.

У 1932—1933 роках Броніслава Іванівна жила з чоловіком-лікарем Станіславом Вонсовським і дворічною донечкою Тиною в селі Люленці Калинівського району Вінницької області. Станіслав Степанович завідував медичною амбулаторією, яка обслуговувала шість сіл. Ще й досі старожили Люленців, Великих Кутищ та інших сіл із вдячністю згадують лікаря Вонсовського, який у будь-який час доби поспішав на допомогу хворим. Єдиним транспортом у селі був кінь.

Бабуся згадувала, що влітку 1932 року в місцевому колгоспі був чудовий урожай зернових і знаменитої вінницької картоплі, але в людей “буксири” віднімали все до останньої зернини. Вижив той, хто зумів щось заховати, і той, хто мав корову чи хоча б козу. Та в багатьох селян і корів забирали. Люди пухли з голоду, вимирали цілими сім’ями. У селі Люленці закрили школу і в її приміщенні розташували лікарню для хворих на дистрофію, куди звозили постраждалих від Голодомору з шести сіл. Із кожним днем пацієнтів ставало все більше, ліжка вже стояли в коридорі.

Броніслава Іванівна працювала в лікарні медсестрою. Вона згадувала: «Чим же ми з чоловіком могли допомогти цим нещасним? Тільки тим, що годували їх тричі на день і робили уколи глюкози, якої всім не вистачало. Та багатьом це вже не допомагало — в одних поопухали ноги і з них текла рідина, а інші висохли, мов кістяк. Деякі вже й їсти не могли. Щодня по 10—15 осіб відвозили з лікарні на цвинтар і ховали в братських могилах. Щодня Станіслав Степанович був змушений виписувати свідоцтва про смерть і не знав уже, які діагнози вигадувати, бо райздороввідділ заборонив писати, що людина померла від голодного виснаження.

Зовиця Броніслави Іванівни — Станіслава Степанівна Соколовська, яка виховувалася в сім’ї старшого брата, додає: “Сільськими вулицями їздили підводи, їздові збирали мертвих по хатах і навіть під тинами, а колгоспна похоронна бригада ховала небіжчиків без домовин. Мої односельці вже не мали сил поховати своїх рідних».

Броніслава Іванівна згадувала про найстрашніше: «Одного разу чоловіка викликав голова сільради. Увечері Станіслав прийшов додому посивілий, у нього трусилися руки… Виявляється, на сусідній вулиці зникла дівчинка. Сусіди заявили в сільраду. Голова сільради узяв понятим лікаря, тобто мого чоловіка, та директора школи. Зайшли до хати, зробили обшук і знайшли в ночвах та горщиках частини тіла дитини, яку зарізала мати. Матір-людожерку повезли до міліції, але вона в дорозі померла… І таких випадків у селі було багато. Півсела за рік вимерло».

Станіслав Степанович Вонсовський прожив славне життя, пройшов три війни військовим лікарем. Помер у 1975 році в м. Бровари Київської області. Недавно пішла з життя і Броніслава Іванівна. Я вдячна їй за розповідь про Голодомор — сталінський геноцид проти українського народу, бо таке не можна забувати й замовчувати. Без минулого немає майбутнього. Схилімо голови перед пам’яттю жертв Голодомору. Більшість із них — чесні, порядні люди, які не виживали за рахунок інших.

Хочеться закінчити словами вінничанки, яка під час Голодомору втратила батьків, п’ятьох братів і сестер і навіть зараз просила не називати її імені: «Коли б над кожним мучеником, що загинув від рук сатани в Голодомор, поставити свічку, то зорі померкли б і світла не стало б у небесах».

Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією, голодуючим українським селянам не дозволялось переходити або переїжджати в Росію. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагались врятуватися втечею через польський або румунський кордони.

Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Купи зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них голодуючих селян. В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ. Їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли на ув’язнення, там принаймні можна було поїсти! Часто навіть і сільських активістів, які допомагали реквізувати хліб, залишали помирати разом із іншими.

Вся тактика штучного голодомору в усіх напрямах була досконально продумана наперед, адже в той час, коли мільйони українців помирали з голоду, продовольство інтенсивно викачувалось з України, насамперед – зерно, яке вивозили на експорт за кордон.

Лист білоруських робітників від 15 липня 1932 року яскраво свідчить про те, кого виморювала радянська влада у 1932-1933 рр. «Всюди безліч голодних, обірваних українців, котрі лежать на вулицях містечок Білорусії. Українців голодом хочуть задушити, а в газетах пишуть про все добре. Чому правду не пишуть, що мільйони голодують... і на полі багато тепер гине хліба». Цей лист доповнюють слова Роберта Консвеста, американського дослідника голоду 1932-1933 рр.: «Голод запланувала Москва для знищення українського селянства, як національного бастіону. Українських селян нищили не тому, що вони були селянами, а тому, що вони були українцями» .

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-их років у кожній області України зникли чисельні населені пункти, що існували до 1933 року.

Починаючи з травня 1933 року колгоспне керівництво намагалося повернути до праці кожного, хто подавав надії на виживання. Але у більшості селян вистачало сил хіба для того, щоб дійти до колгоспного поля. Аби компенсувати недостачу в робочій силі, у порожні і напівпорожні села направляли студентів, військові частини, жителів міста. На «опустілі”» землі України переселялися селяни з центральних районів Росії. Їм видавали спеціальні харчові пайки, дозволяли оселятися в спорожнілих хатах.

Голодомор в Україні був обумовлений не економічно, а політично, не можна заперечувати запланованості голодомору-геноциду.
  1. Скільки нас загинуло?

Кількість полеглих від терору голодом — це розрахункова величина. Вона встановлюється як перевищення над нормальною смертністю населення в місцевості, охопленій голодом. У 1990 році з’явився розрахунок жертв голодомору в Україні, вперше побудований на аналізі даних демографічної статистики. З ним співіснують інші версії, позбавлені статистичної основи, але привабливіші завищеними кількісними параметрами для тих, хто надто емоційно (з бромом, як висловлювався Володимир Винниченко) ставиться до минулого. Та історичні міфи небезпечні, бо здатні посіяти недовіру до очевидних явищ, навіть таких, як український голодомор. На Заході є вчені з іменем, які твердять, що в 1933 році в Україні не відбулося нічого особливого.

Першим повідомив про голод в СРСР англійський журналіст Малькольм Маггерідж. В останній декаді березня 1933 року в газеті «Манчестер гардіан» він поділився з читачами враженнями від поїздки по Україні і Північному Кавказу. Три його статті описували страхітливі сцени голодування сільського населення. Маггерідж засвідчив масову загибель селян, але не назвав конкретних цифр.

Перша кількісна оцінка полеглих від голоду з’явилася у зарубіжній пресі в серпні 1933 року. Тоді газета «Нью-Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса, в якому фігурувала неправдоподібна для західної громадськості цифра: один мільйон смертей від голоду. Конкуруюча з нею газета «Нью-Йорк таймс» примусила Дюранті прокоментувати інформацію. Той змушений був підтвердити факт голоду. З його замітки випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить не менше 2 млн. чоловік. Через день в цій же газеті з’явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де називалася нова цифра — 4 млн. чоловік.

Після першої кореспонденції «Манчестер гардіан» іноземним журналістам було заборонено їздити в регіони, постраждалі від голоду. Московський кореспондент цієї газети Вільям Чемберлін, який встиг за завданням редакції відвідати Україну та Північний Кавказ, не надрукував своїх репортажів у газеті. Він виїхав з СРСР, щоб мати змогу написати про все відверто, і у 1934 році видав в Бостоні книгу «Залізний вік Росії». В ній повідомлялося, що голод охоплював територію з населенням 60 млн., а число жертв дорівнювало 3—4 млн. чоловік.

Наведені оцінки жертв 1933 року мають одну спільну рису: вони робилися «з пташиного льоту». Іноземні журналісти не володіли статистичною інформацією, але старалися донести до своїх країн, що в СРСР коїться щось страхітливе.

Деякі автори публікували інформацію, нібито одержану від радянських керівників. Фред Біл у книзі, що з’явилася в Лондоні у 1938 році, розповідав: іноземний робітник на харківському заводі дізнався від місцевого відповідального працівника, що голова ВУЦВК Григорій Петровський допускав втрати від голоду в Україні у розмірі до 5 млн. чоловік. Журналістка Люсі Ленг у книзі, виданій в Нью-Йорку у 1948 році, стверджувала: неназваний на прізвище «високий український чин» заявив, що від голоду померло 6 млн. чоловік.

Сталінські оцінки чисельності радянського населення

Після голоду 1933 року демографічна статистика була закрита. Функції інформатора з питань народжуваності і загальної чисельності населення Сталін поклав на себе. Виступаючи у січні 1934 року на XVII з’їзді ВКП(б), він з притиском наголосив, що населення СРСР зросло до 168 млн. чоловік. Названа цифра була директивною. Походження її цілком ясне: офіційна оцінка Центрального управління народногосподарського обліку (ЦУНГО) СРСР на січень 1933 року (165,7 млн.) плюс природний приріст, який тоді дорівнював приблизно 2,5 млн. чоловік.

Липова сталінська цифра гуляла тільки серед пропагандистів. Йшов рік за роком, а у виданнях державної статистики цифра поточного обліку чисельності населення застигла на даті 1 січня 1933 року.

Сталіну не варто було наголошувати, що в країні істотно підвищилися показники природного приросту. Це явище було короткочасним і пояснювалося різким зниженням смертності після голодного року: люди похилого віку і хворі вже загинули під час голодомору. Високий природний приріст поглиблював розрив між даними майбутнього перепису і фальсифікованим поточним обліком населення. Та в грудні 1935 року генсек заявив: «Населення почало розмножуватися куди швидше, ніж у старий час. Смертності стало менше, народжування більше, і чистого приросту виходить незрівнянно більше. Тепер у нас кожний рік чистого приросту населення виходить близько 3 мільйонів душ. Це значить, що кожний рік ми одержуємо прирощування на цілу Фінляндію».

За зразкове проведення у січні 1937 року Всесоюзного перепису населення начальник ЦУНГО СРСР Іван Краваль був нагороджений орденом Леніна. Незабаром новий орденоносець надіслав Й.Сталіну і В.Молотову перше повідомлення про наслідки перепису. В ньому зазначалося, що кількість населення СРСР на 6 січня 1937 року становить 162 млн. чоловік.

Таким чином, у 1937 році в Радянському Союзі виявилося на 6 млн. менше людей, ніж на початку 1934, якщо вірити фальшивій цифрі, оголошеній тоді Сталіним. До цієї жахливої різниці треба було ще приплюсувати фальшивий приріст населення за три роки — три Фінляндії.

І.Краваль був заарештований і розстріляний. Услід за ним репресували майже всіх демографів. Був ліквідований всесвітньо відомий Демографічний інститут АН УРСР. Перепис 1937 року оголосили скасованим і провели його заново у 1939 році.

Сталін враховував, що після карально-виховних акцій населення не припинить «розмножуватися». Щоб цей процес відбувався темпами, які задовольнили б військкомати, він у червні 1936 року заборонив аборти. Заборона діяла до 1955 року…

Порахуємо разом

Перейдемо тепер до розгляду того, що може запропонувати демографічна статистика.

Населення УРСР за переписом 1937 року складало 28 388 тис., за переписом 1926 року — 28 926 тис. осіб. За 10 років воно скоротилося на 538 тис.

Органи запису актів громадянського стану (ЗАГС) зареєстрували в Україні такий природний рух населення (в тис.):

Якби у 1933 році органи ЗАГС працювали надійно, то ми побачили б картину голодомору, не вдаючись до будь-яких розрахунків. Однак державний облік руху населення в рік голодомору порушився.

Взявши за основу опубліковані таблиці смертності 1925—1926 рр., Сергій Максудов підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 році не менше 150 тис. чоловік. Відповідно такий же недооблік спостерігався при оцінці народжуваності. Тому цифру народжень слід було скоригувати до 621 тис. чоловік.

Ми звикли датувати голод двома роками — 1932—1933. Із даних демографічної статистики можна зробити висновок, що голод 1932 року викликав в Україні смерть 144 тис. чоловік. Цей голод був наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 р. і припинився влітку 1932 року, тобто з новим урожаєм. Голод 1933 року став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1932 року. Ці хлібозаготівлі вперше супроводжувалися конфіскаціями незернових запасів продовольства в разі відсутності зерна. Перевищення смертей над народженнями в результаті цього почалося в українському селі вже з жовтня 1932 року. Апогей голодомору припадає на червень 1933 року, коли статистичні органи реєстрували в селі десятикратно більшу смертність, ніж нормальна (ми знаємо тепер, що насправді було зареєстровано не більше половини смертних випадків). Аналіз статистичних даних показує, що від голоду померло у 1933 році 3 238 тис. чоловік.

Крім прямих втрат від голоду, тобто загибелі людей, є втрати опосередковані — падіння народжуваності. Справді, якщо відбулося зниження природного приросту населення з 662 тис. у 1927 році до 97 тис. у 1933 році (без врахування померлих від голоду) і 88 тис. у 1934 році, то хіба не слід ці непрямі втрати включати до наслідків голодомору?

Якщо прямі втрати у 1932 році становлять 144 тис., то загальні, включаючи ненароджених, визначаються цифрою 443 тис. чоловік. Прямі й опосередковані втрати за 1932—1933 рр. разом з демографічною луною 1934 року становлять 4 649 тис. чоловік. Ці дані треба брати до уваги, коли йде мова про демографічні наслідки голодомору.

Однак, якщо заходить мова про загибель людей від голоду в Україні у 1933 році, слід називати тільки одну цифру — 3 238 тис. чоловік. Або, беручи до уваги неточність статистики, цифри в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чоловік.
  1. Висновок

Що ж відбувалося на селі? Пряму відповідь на це в історичних матеріалах, на жаль, не часто можна знайти. Однак посередніх свідчень про трагедію українського села досить багато. Одне з них — проблема дитячої безпритульності, що наростала протягом 1931—1933 рр.

Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки, хоч, як правило, кістлява рука голоду торкалася дитячого організму раніше. Значно більше поширювалася бездоглядність при живих батьках. Не в силах дивитися на те, як вгасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали — в установах, лікарнях, на вокзалах, просто на вулиці. Десятки тисяч підкидьків створили серйозну проблему, якою з ініціативі. П. П. Постишева зайнялося політбюро ЦК КП(б)У. Держава ви­ділила певні кошти, щоб терміново створити дитячі притулки. Частково розв'язання цієї проблеми переклали на колгоспи, де організовувався патронаж. Було звернуто особливу увагу на своєчасне підбирання бездоглядних дітей силами міліції. В умо­вах, коли поширився канібалізм, життю беззахисної дитини кожного дня загрожува­ла смертельна небезпека.

Уважне вивчення географічних карт показує, що наприкінці 30-х рр. у кожній області України зникли численні сільські населені пункти, що існували до 1933 р. Причини цього явища могли бути "різними, але безсумнівно, що найголовнішу роль тут відіграв голодомор. Інколи повністю вимирало населення навіть великих сіл. В цих випадках організовувалося переселення, в тому числі з-за меж України. У збірнику друкується документ з Центрального державного архіву народного гос­подарства СРСР — підсумкові дані про переселення на Україну селян з Росії та Білорусії у 1933 р.

Одне з безпосередніх свідчень голоду — смертні книги й статистичні картки про природний рух народонаселення, які велися в сільрадах. Документи Централь­ного управління народногосподарського обліку при Держплані СРСР, з яких на­прикінці 1989 р. вперше знято гриф над секретності, свідчать про те, що реєстраторам ЗАГСів давалися негласні інструкції не фіксувати дійсну причину смерті. Проте не всі службовці додержувалися інструкцій. У підбірці статистичних карток з трьох сільрад Вінницького району відтворено дійсну картину голодомору, яка показує й те, що діти інколи бували жертвами власних батьків-канібалів.

Десятки документів характеризують методи хлібозаготівель взимку 1932— 1933 рр. Те, що при заготівлях 1929—1931 рр. вважалося перегином,— знущання над селянами, подвірні обшуки з ключками й щупами, конфіскація зерна, одержаного на трудодні та ін., тепер стало звичним явищем. У норму перетворилося й те, що раніше не спостерігалося навіть у формі «перегину» — конфіскація не хліба, а будь-яких продуктів (картоплі, м'яса, сала тощо), заготовлених селянами до нового врожаю. У постанові РНК УСРР за підписом В. Я. Чубаря «Про заходи до посилен­ня хлібозаготівель» від 20 листопада 1932 р., яка стала програмою дій для заготі­вельників, передбачалося застосування «натуральних штрафів». Йшлося про штра­фування м'ясом колгоспів, «що припустили розкрадання колгоспного хліба і злісно зривають план хлібозаготівель». Штрафи мали стягатися як за рахунок усуспіль­неної худоби, так і худоби колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку повинен був давати облвиконком. Сам по собі цей пункт урядової поста­нови — страхітливе свідчення варваризації тоталітарної держави в екстремальних умовах економічної катастрофи. І все-таки постанова не санкціонувала запрова­дження подвірних обшуків з конфіскацією всього їстівного. У наведеному в збір­нику розпорядженні Наркомюсту УСРР від 25 листопада 1932 р., де йшлося про організацію виконання постанови, навіть підкреслювалася небажаність «масових трусів». Та архівні документи й тогочасна преса свідчать, що такі обшуки були поширені в усіх місцевостях, крім прикордонних. Конфіскація була свідомо спрямо­вана на повільне фізичне винищення селян. Неможливо довести документально, хто віддавав такі накази і з якою метою. Тут відчувається, однак, тиск невидимої, але могутньої сили — надзвичайної хлібозаготівельної комісії Молотова.

У 1932-1933 роках, коли бракувало в Україні хліба, більшовицька влада не припиняла його експорту: його вивезено відповідно 1,72 і 1,68 мільйона тонн. Можна погодитись з тією думкою, що цей експорт практикувався не тільки для того, щоб придбати необхідні машини чи матеріали, а й з метою справити за кордоном враження про достатню кількість хліба в Радянському Союзі. Одначе, як тільки минув голод, експорт хліба одразу ж різко зменшився - 770 тисяч тонн у 1934 році, тобто більш як у два рази менше. А хто добивався, аби опухлі українські селяни виконували в повному обсязі всі продовольчі поставки Москві, Ленінграду, Криму (він тоді був у складі Росії), іншим регіонам СРСР, організовуючи навіть спеціальні "червоні обози"? Пропоновані архівні матеріали чітко називають нам цих "героїв" системи, людям, як правило, з нижчою освітою. Саме ці так звані вожді, намагалися замовчати перед світом страхіття голодомору в Україні. На жаль, повторювали вслід за ними казки про заможне життя в Україні і Ромен Ролан, Анрі Барбюс, Бернард Шоу. Кричала криком лише українська діаспора. Представник уряду УНР екзині проф. Олександр Шульгін, змалювавши жахливу картину голоду в Україні, звертався з таким проханням по Хлібної комісії, яка була створена Лондонською економічною конференцією: "В час, коли дорадчий комітет має встановити кількість збіжжя, яке СРСР має вивезти за кордон, ми просимо вас в ім'я гуманності заперечувати проти будь-якого вивезення їстівних продуктів і особливо хліба з СРСР. Цей хліб по праву належить тим, хто його сіяв і хто нині вмирає з голоду - селянам України і Кубані. З свого боку ми рішуче протестуємо проти такого вивозу, який ми не можемо інакше кваліфікувати як злочинним". Та світ лишався глухим. І вмирали мільйони українців. Як і болгари, греки, молдавани, німці (грошову допомогу останнім з Німеччини влада змушувала останніх передавати у фонд Міжнародної організації пролетаріату), поляки, росіяни, чехи, шведи... Скільки українського народу прийняла наша земля в 1932-19337 рр. Уже, мабуть, ніхто точно і не скаже. В будь-якому селі спроби встановити кілька жертв голодомору за спогадами літніх людей, стають безуспішними, пам'ять уже підводить тих небагатьох старожилів, що вижили в той страшний час. Але ми мусимо пам'ятати про кожного, кого змусили загинути страшною смертю...

Кажуть, що історії властиво повторюватися. Занадто болить до цих пір рана втрат. Через велике лихо пройшов наш народ. Наше завдання, щоб такого більше не сталося. Невже ж український народ не заслужив трохи щастя?