Всеукраїнський конкурс науково пошукових робіт школярів, студентів, вчителів та педагогічних працівників „голодомор 1932 1933 рр. Україна пам’ятає робота

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ КОНКУРС НАУКОВО – ПОШУКОВИХ РОБІТ ШКОЛЯРІВ, СТУДЕНТІВ, ВЧИТЕЛІВ ТА ПЕДАГОГІЧНИХ ПРАЦІВНИКІВ „ГОЛОДОМОР 1932 – 1933 РР. УКРАЇНА ПАМ’ЯТАЄ”

Робота

учениці 11 класу

загальноосвітньої школи

І – ІІІ ступенів с.Семенівка

Липоводолинського району

Сумської області

Грицай Вікторії

Керівник:

вчитель історії

Лупійко Петро Олексійович

Семенівка

2007

ПЛАН

ВСТУП......................................................................... 3

РОЗДІЛ І Село перед голодомором.......................... 4

РОЗДІЛ ІІ Зловіща пелена голоду............................ 9

РОЗДІЛ ІІІ Наслідки голодомору............................. 11

ВИСНОВКИ............................................................... 14

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ.................. 16

ДОДАТКИ.................................................................. 17

3

Ми, молоде покоління українців ставить перед собою велику мету – вивести Україну в широкий Європейський світ, щоб була вона у всесвітній сім’ї вільною серед вільних. Для цього необхідно глибоко освоїти цивілізацію, науку, культуру, мистецтво, віддати всі свої знання, всю молодечу силу для добра українського народу.

Але ми не повинні забувати минуле нашої Батьківщини, її трагічні сторінки.

Голодомор… Про це в Радянському союзі не писали, не говорили. Мільйони людей в Україні вмирали від голоду в час, коли на шостій частині суші лунав переможний заклик «Жити стало краще, жити стало веселіше!» Увесь світ мовчав.

Про голокост – штучний голодомор, влаштований імперською Москвою у 1932 – 1933 рр., я вперше почула ще в дошкільному віці від мами. Розуміння всеукраїнського масштабу трагедії, свідомо спланованої силами, ворожими українському народу, прийшло пізніше. В минулому році докладно вивчаючи голодомор 1932 – 1933 років я зрозуміла що це за трагедія. Розпитавши маму я дізналась, що сім’я мого пра-пра дідуся по татовій лінії була розкуркулена і зазнала втрат під час голодомору.

28 листопада 2006 р. Верховна Рада України прийняла Закон про Голодомор 1932—1933 років в Україні. Закон визначає, що голодомор 1932—1933 років в Україні є геноцидом українського народу. Публічне заперечення голодомору 1932- 1933 років в Україні визнається наругою над пам'яттю мільйонів жертв голодомору, приниженням гідності українського народу і є протиправним.

Прийняття цього закону стало завершенням тривалої боротьби за відновлення історичної справедливості щодо тих, хто став жертвою цього діяння сталінського режиму. Проте і досі в Україні та за її межами є діячі, які заперечують голодомор як явище, або заперечують, що він є геноцидом українського народу.

Що ж таке геноцид? . . Саме слово „геноцид" утворене поєднанням двох слів із різних мов (старогрецької та латинської) і означає народовбивство. Воно визначається в міжнародному праві як кампанія повного або часткового знищення національної, расової, етнічної або релігійної групи як такої.

Стаття 11 резолюції 00Н «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» кваліфікує актом геноциду серед інших його різновидів і
«зумисне створення для членів групи умов життя, розрахованих на проведення
її фізичного знищення повністю або частково».

Ця резолюція ООН була прийнята 9 грудня 1948 року. Автор її проекту —
польський єврей Рафаель Лемкін, за даними американського історика Роберта Конквеста, не мав сумнівів щодо необхідності звинувачення в геноциді
СРСР за його дії в Україні. Можна припустити, що процитована вище частина статті 11 – ї резолюції ООН саме й була сформульована Лемкіним під впливом осмислення механізмів здійснення Голодомору українців у 1932 – 1933рр.

В своїй роботі я хочу з’ясувати, що відбувалось в нашому селі під час голодомору 1932 – 1933 рр. і співставивши ті події із загальноукраїнськими, зробити певні висновки.

Для цього я буду працювати в трьох напрямках: 1) село на передодні голодомору; 2) село під час голодомору; 3) наслідки голодомору.

4

І. Село перед голодомором.

Моє рідне село Семенівна розташоване в мальовничій місцевості біля витоків річки Хорол. Тут багато ярів, балок, гаїв, і, що найголовніше – найродючіші чорноземи. Заснували його переселенці із Правобережної України близько 350 років тому. Першим поселенцем був козак Семен, звідси і назва нашого села. Це були мужні люди. Адже в той час українським і російським землям дошкуляли напади кримських татар. Саме через землі нашого краю пролягав їх шлях на Москву. І тому наші предки змушені були не тільки працювати на землі, а в разі необхідності зі зброєю в руках захищали свої домівки.

. . . З того часу минуло багато літ. На долю семенівців випало багато випробовувань. Але найбільш багатостраждальним було ХХ століття. А із всих бід цього століття (І світова війна, революція, громадянська війна, голод 1921 – 1922 рр., Велика вітчизняна війна, голод 1946 – 1947рр.) найбільше лихо – голодомор 1932 – 1933 рр.

В роки непу наше село, образно кажучи, розправило крила. Селяни нарешті отримали довгоочікувану землю і мирно працювали на ній. Згідно статистичним даним 1926р. тільки в Семенівні проживало 1954 жителі. Але до Cеменівської сільської ради належало 11 хуторів: Андрієнків, Гераськів, Гатьманка (Гетьманів), Дакалів, Довге Плесо, Катиків, Лободовський, Семенівський, Сидорове, Чайчине, Якошів Яр.(додаток №1)

Загальна кількість населення Семенівської сільської ради становила 2886 чоловік (а зараз в Семенівні проживає менше чим 900 жителів!)

Так в той час на Семенівську сільську раду припадало 521 господарство, тобто кожна сім’я працювала на своїй землі. Були також приватні вітрові млини (не менше 6 – ти). В центрі села стояла церква, одна з найкращих в окрузі.

Через якийсь десяток років всього цього не стало. Люди перетворились із заможних, впевнених в собі господарів на безмовних колгоспних рабів, які змушені були працювати за «палички» (трудодні).

Як же це могло статися?

У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організовувати великомасштабне колективне господарство. Тут колективізацію планувалося закінчити восени 1931 р. - навесні 1932 р. Місцеве керівництво скоротило цей термін ще більше: у степових районах колективізацію слід було завершити ще під час весняної посівної кампанії 1930 р., а на решті території України - до осені 1930р. Менше ніж за рік у республіці належало колективізувати всі селянські господарства.

Такі високі темпи колективізації міг забезпечити тільки примус.

5

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну нерозумну «міську» вигадку. Хоча формально передбачався добровільний вступ до колгоспів,

рішення про те, скільки колгоспів належало утворити в тому чи іншому районі і скільки туди мало входити осіб, спускалися «згори» спеціальними розпоряджень-нями. На загальних зборах селян змушували подавати свої голоси, погрожуючи реп-
ресіями. Для прийняття рішення про проведення колективізації у селі було достатньо декількох голосів. У хід йшли погрози, наклеп, примус. Той, хто не всту-
пав до колгоспу, прирівнювався до ворога радянської влади і злочинця. Адміністра-ція млинів відмовлялася молоти їхнє зерно, їхніх дітей виключали зі школи, лікарі не згоджувалися приймати їх як пацієнтів тощо.

В Україні та на Північному Кавказі (зокрема, на Кубані), де традиції індивідуального сільського господарства були міцними, колективізація наштовхну-лася на винятково сильний опір. Селяни відмовлялися йти в колгоспи, нищили
майно, яке підлягало колективізації.

Опір селянства змусив Сталіна на деякий час навіть пригальмувати темпи колективізації. 2 березня 1930 р. у газеті «Правда» з'явилася його стаття «Запаморо-чення від успіхів». У ній він виступив із засудженням «перегинів» у проведенні колективізації, але переклав вину за це на місцеву владу. Після цього вихід з колгоспів став масовим явищем. Знову найбільшу частку (понад 50%) «відступни-ків» дали Україна і Північний Кавказ. Ті, що залишилися, були приваблені певними пільгами для колгоспників: їх звільняли від податків за домашню худобу, різних штрафів тощо. Проте вже у вересні 1930 р. відновився наступ на селян-одноосібни-
ків через введення непомірного оподаткування та інших засобів тиску. Проти тих, хто очолював вихід із колгоспів, був застосований терор. У результаті цих
заходів до кінця 1932 р. в УРСР колективізації підлягали майже 70% селянських господарств, що володіли 80% посівної площі. (3 с. 180)

Не оминув цей процес і наше село. У селян відбирали землю, коней, худобу, знаряддя хліборобської праці. Якраз на базі «розкуркулення» господарств і виник на весні 1929 року перший колгосп в селі під назвою «Вільне життя»

На весні 1931 року в Семенівні було проведено загальну колективізацію.

Всього жителів села Семенівни було об’єднано в шість колгоспів: «Червоний лан», «Ударник», «Вільне життя», «Імені Ворошилова», «Червоний хлібороб», «Молодий комунар».

Пізніше було проведено розкуркулення колгоспів їх залишилося чотири: «Червоний лан», «Ударник», «Імені Ворошилова», «Імені Щорса».

Одним із головних напрямів колективізації стала «ліквідація куркулів як класу». В Україні позиції заможного і середнього селянства були особливо сильними. До того ж, термін «куркуль» окреслювався дуже приблизно: до нього відносили не лише тих, хто використовував найману працю, а й тих селян-одноосібників, які застосовували у своєму господарстві мотор або просто мали хату, покриту бляхою. Щодо першого критерію, то, як показують новітні дослідження, більшість із тих, хто застосовував найману працю, були інваліди першої світової війни і революції, вдови і малодітні сім'ї. Врешті, куркулями і їхніми посібниками –

6

«підкуркульниками» - оголошувалися ті селяни-середняки і навіть незаможні селяни, які не хотіли добровільно йти до колгоспу. Насправді опір колективізації нерідко був найсильнішим серед найбіднішого селянства, яке лише після революції

одержало землю і не бажало розставатися з нею. Тому «ліквідація куркулів як класу» зачепила набагато ширші маси населення. Якщо у 1929 р. офіційно визначена кількість куркульських господарств в Україні становила 71,5 тис., то у дійсності до 1932 р. тут було ліквідовано 200 тис. господарств.(3. С.179)

Ліквідація набрала різних форм. Так звані контрреволюційні куркульські активісти - селяни, які активно противилися колективізації, - підлягали розстрілу або ув'язненню. Про масштаби репресій свідчить факт, що в одній київській в’язниці взимку 1929-1930 рр. щоночі розстрілювали по 70-120 чол. Інша категорія, заможн - іші куркулі, виселялися у віддалені райони СРСР, а решту мусили покинути свої повіти.

Куркулям дозволялося брати з собою лише те, що вони могли нести на собі. Босих і погано вдягнених селян вантажили у вагони і переправляли у віддалені російські райони - Мурманськ, Вологду, Архангельськ та ін. - або ж у Казахстан. Якщо депортація відбувалася зимою, людей вивантажували прямо в сніг. Без сокири і пили у лютий мороз вони будували собі житло з гілок. За короткий час від холоду й голоду вмирали діти, хворі та люди похилого віку. Смертність була дуже високою: за приблизними підрахунками, загинула майже третина депортованих. Ті, хто
виживав, опинявся на становищі «спецпоселенців» - їм не дозволяли залишати свої поселення, вони перебували під наглядом чекістів і змушені були тяжко працювати у радгоспах, підприємствах важкої промисловості, вугільних шахтах.

Ці страшні події не обминули і нашого села, де було розкуркулено мого пра – пра дідуся. Їхня сім’я жила не бідно, як тоді говорили були заможними. Грицай Іван Іванович мав велика сім’ю, чудове дворище, пасіку, великий родючий садок. Цього двора не можна було не помітити. Коли влада прийшла в село нищити, грабувати й забирати, однієї миті зникло все, немов нічого й не було; ні пасіки, ні родючих дерев, ні прекрасного, майже найкращого дворища. РОЗКУРКУЛИЛИ. А главу сім’ї заслали на Сибір.(Додаток № 8 )

Ось ще один із прикладів «розкуркулення в нашому селі» (за розповіддю жительки села Євдокії Панасівни Вертій).

Під «розкуркулення» потрапила сім’я Панаса Коністратовича Пархоменка. Господара саме не було вдома, а його дружина Ганна побачивши, що йдуть виселяти їх з хати, сховалась із сином у сусідів. При цьому вона залишила в хаті у колисці немовля, мабуть в надії на те, що «не прохані гості» змилостивляться. Але ці «активісти села» позабирали з хати найбільш цінні речі, позабивали вікна і двері, а колиску з немовлям (дівчинкою) виставили на вулицю і сказали, щоб її забрали сусіди. А було це взимку! Коли непрохані гості пішли Ганна повернулася до своєї хати. Її чоловік після цієї події вступив до колгоспу і їх більше не чіпали. Це мабуть тому, що місцеве керівництво відзвітувало про чергове розкуркулення і добилося входження «непокірного» до колгоспу. (Додаток № 10)

7

Отже, з наведених прикладів ми бачимо, що «декуркулізація» мала на меті насамперед позбавити селянство його найбільш самостійних господарів, природного керівництва, яке могло організувати опір насильницькій колективізації.

Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та у результаті пасивного та активного опору колективізації

колгоспи не могли виконувати покладених на них планових поставок зерна державі.
Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо у 1930 р. УРСР зібрала 27% всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УРСР належало здати таку саму саму кількість зерна, що й у 1930 р., хоча врожай 1931 був нижчим за врожай 1930 р.
на 20%. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45%) посівного зерна.

Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. З 7,7 до 6,2 млн т., але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. (3. С. 181)

Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспів, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом'якшуючих обставин - ув'язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати голодних дітей (у народній пам'яті цей закон залишився під назвою «закон про п'ять колосків»).

Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В'ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як «найбільш злісні
саботажники» заносилися до «чорних списків»: з них заборонялось виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вимирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції, їм допомагали «буксирні бригади», сфор-
мовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше - все цінне, що вдалося знайти під час обшуку.

Про методи хлібозаготівлі в нашому районі яскраво свідчить документ: «ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ БЮРО ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У ПРО НЕЗАДОВІЛЬНЕ ВИКОНАННЯ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ОРГАНІЗАЦІЮ БРИГАД ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ПОСИЛЕННЯ РЕПРЕСІЙ ДО НЕЗДАТЧИКІВ ХЛІБА В СЕЛАХ ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ»

8

від 6 січня 1933 р. З нього видно, що створювались спеціальні бригади по хлібозаготівлі з необмеженими повноваженнями, без суду дозволялось розпродувати майно «найбільш злісних нездатчиків контрактації», влаштовувались показові судові процеси, за кожним селом закріплювались наглядачі по хлібозаготівлі (зокрема за нашим селом наглядав народний суддя Гарбарчук). Також

вимагається протягом двох діб вивезти весь хліб (навіть посівфонди) з колгоспів, що не виконали план (села: Кімличка, Липова Долина, Семенівна, Бірки, Байрак). (7. С. 110)

Отже, більшовиками були створені всі умови для того, що б селяни залишилися сам на сам з голодною смертю.

9

ІІ. Зловіща пелена голоду

Комісія Молотова вивезла з України майже всі хлібні запаси (хоча навіть цього виявилося недостатньо для виконання плану). Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, весною-літом 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми - жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму.

Таке спостерігалось і в нашому селі. Наприклад Грицай Ганна з Новосеме - нівки згадує, як чоловік на ім’я Пилип Гусля з’їв хлопчика (Додаток №6)

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення само терпіло від нестачі їжі, та й боялося надавати
допомогу «куркулям», «контрреволюціонерам» і «саботажникам». Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською і територією; вимираючим укра-
їнським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися
врятуватися втечею через польський або румунський кордон.

Так наприклад, Варава Любов Григорівна розповідала, що її батько намагався з'їздити до брата в Оренбург, щоб привезти дітям хоч якихось продуктів. Але на залізничній станції міста Ромни його завернули назад (Додаток №11).

Найбільше ж від голоду страждали діти. Діти залишалися без догляду, коли вмирали батьки. Не в силах дивитися на те, як згасає дитина, батьки везли її до найближчого міста і там залишали в установах, на вокзалі, просто на вулиці. В листі Роменського райздороввідділу за серпень 1932 р. зазначено, що "з березня місяця є великий наплив підкидьків..."

Саме вони, бездоглядні діти, ставали жертвами канібалізму. І блукали діти, немов тіні, і просили подання, та нічого було подати. А матері, доведені до відчаю, божеволіли, бо не знали, як допомогти їм, і помирали кожного разу, коли доводилось ховати своїх дітей - 2, 3, 5 разів, стільки, скільки дітей вони народили. Чи були де-небудь ще подібні тортури?

А що ж робила тодішня влада? Рішенням бюро Липоводолинського райкому КП(б)У 18 грудня 1932 року пропонувалось посилити репресивні заходи, бо "... із 63 справ, що заведено в розкраданні громадської власності, жодного не віддали до розстрілу".

Для виконання планів хлібозаготівлі на село надсилали "штурмові ударні бригади", "буксирні бригади", до яких входили робітники органів ДПУ, прокуратури, парткомів, активісти. У селян відбирали останнє, що у них лишилось, - землю, забувши про лозунг, яким перед всім світом пишалися більшовики - "Зем- лю - селянам". (7. С.11)

Щоб осягнути ті страждання, які пережили люди під час голодомору, звернемось до спогадів односельців.

Ці страшні роки, роки голодомору, пережило дуже багато людей нашого села. Однією з них є жителька села Новосеменівка – Теслик Марія Юхимівна, 1924 року народження. Під час голодомору. в неї загинув брат, якому виповнилося 2 роки. Він опух від голоду. Вона дуже тяжко переживала смерть брата, і до цих пір плаче за

10

ним. Коли вона ділилась спогадами про минуле, очі в неї були мокрі від сліз. Як це тяжко, бачити, як помирають твої рідні, і нічого не можна зробити, знають тільки вони, – жертви голодомору.

Жінка розповідала, що люди йшли по дорозі опухлі від голоду, і помирали на ходу.

Ще одна жителька Новосеменівки – Вертій Ганна Панасівна під час голодомору втратила свою рідну сестру. Та від голоду, під час пошуку їжі, померла прямо на полі. Коли Ганна Панасівна прийшла на поле по сестру, то її вже забрав бідний чоловік. Це жахливо, але він порубав її на шматки, і зваривши, з’їв. У них ще була вагітна сусідка, яка народивши дитину під час голодомору, задушила малюка. Але від жалю з’їсти не змогла, і втопилася в колодязі, від такої втрати. Коли у людей не було що їсти, вони втрачали розум. В Семенівні жила одна жінка, і’мя її невідоме, яка втратила розум, і з’їла свою п’ятирічну доньку, а потім трирічного сина. Бувало таке, якщо велика сім’я, то хтось приносив себе в жертву і його вбивали, щоб зварити та з’їсти. (Додатки 4 – 11).

Коли люди, що пережили голодомор сідають за стіл, то згадуючи ті часи плачуть. Вони плачуть, що тоді їхнім рідним і сусідам не було взагалі ніякої їжі.

Тому страхіття, яке було в ті часи, не можна забувати ніколи.

11

ІІІ Наслідки голодомору.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голоду обчислити дуже тяжко: ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянсь-кому Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926р. Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису 1937 р., а тих, хто його провадив, - розстріляти. Серед істориків і демографів, які намагалися встановити
число померлих на підставі опосередкованих джерел, існують дуже суттєві розходження в цифрах. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932-1933 рр. Загинуло 7 млн людей, з них 5 млн в Україні, 1 млн на Північному Кавказі, ще 1 млн - в інших місцях44. Його підрахунки, однак, викликали застереження серед фахових демографів як на Сході, так і на Заході. Але багато хто з них обмежується лише критикою, не подаючи власних підрахунків; ті ж, хто пробує зробити приблизні оцінки, не виділяє окремо України. Група російських статистиків на підставі підрахунку середньомісячного рівня смертності стверджує, що в Українській РСР між вереснем 1932 р. і лютим 1934 р. померло 2 млн чол. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою: Опубліковані нещо-
давно дані перепису 1937р. показують, що чисельність населення в Українській РСР між 1931 та 1937 р. зменшилася на 2,8 млн чол. Однак і ці цифри не дають повного уявлення про масштаби катастрофи, оскільки певна кількість померлого населення частково компенсувалася досить високим рівнем народжуваності у 1935-1937рр.
Український історик Станіслав Кульчицький оцінює прямі втрати від голоду у 3-3,5 млн чол., а його колега, український демограф Арнольд Перковський - 4 млн чол. (3. С. 183).

Дуже важко встановити точну кількість жертв голодомору по Семенівській сільраді. Адже такої статистики ніхто не вів, більш того майже 60 років це всіляко замовчувалось. Залишаються лише спогади очевидців тієї трагедії. Але зараз їх залишилося дуже мало. Своїм дітям вони не охоче розповідали про ті події, адже в радянські часи могли бути покараними за це. Навіть зараз дехто відмовляється згадувати голодомор.

В кінці 1980-х років вчитель математики Семенівської восьмирічної школи Косяк Петро Іванович збирав імена померлих під час трагедії 1932 – 1933років. На жаль той список втрачено, але за його словами там було більше чим 300 імен. Звісно, що він був не повний, адже до Семенівської сільради тоді належало 11 хуторів, а там була найбільша смертність (Додаток №1). Про деякі з них (Гераськів, Довге Плесо, Семенівський, Якошів Яр) зараз ніхто навіть не може згадати. Тобто з памяті людської стерлись населені пункти, разом в яких проживало на 1927 рік 291 особа (Додаток №1). Це могло статися через те, що було перервано наступність поколінь. Адже під час голодомору 1932 – 1933 років часто вимирали цілі родини.

Отже виходячи з того, що напередодні голодомору на території Семенівської сільради проживало близько 3000 осіб, можна зробити висновок: померла 1\6 частина населення.

12

Для порівняння подивимось на втрати односельців під час Великої Вітчизняної війни 1941 – 1945 років. Так от згідно даними «Книги пам’яті України» їх за чотири роки загинуло 151 особа.(4. С. 686 - 693)

Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього
з'явилося колгоспне село, яке вже ніколи не повставало проти радянської влади. Колективізація приглушила почуття індивідуалізму, яке було основним для ідентичності українського селянина. Тим самим вона поклала початок процесу «із селян - у радянських людей» - процесу, який завершився вже після другої світової війни. На декілька поколінь наперед голодомор 1932-1933 рр. імплантував у
свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Ще наприкінці 1980-х - на початку 1990-х років центральні регіони України з переважно сільським населенням залишалися районами з найнижчим рівнем громадської і політичної активності; позиції партійної номенклатури були там найсильнішими. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти. За сприятливих умов потрібно принаймні одне покоління, яке могло оформитися з іс-
нуючої соціальної бази (в українському випадку - з селянства) в активну елітну групу. Там, де ця соціальна база порушена, час формування еліти розтягується на 2-3 покоління. Якщо взяти до уваги, що кожне нове покоління з'являється приблизно кожні 20-25 років, то стає очевидним, що шкідливі соціальні наслідки голоду протривали в часі аж до останніх років існування УРСР. Голод призупинив «українізацію» міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок імміграції з Росії.

Варта уваги відвертість особистого представника Сталіна по заготівлі хліба Менделя Хатасвича: «Між нашим режимом і селянством точиться безпощадна війна. Це боротьба не на життя, а на смерть. Цей рік був випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Довелося вдатися до голоду, щоб показати їм, хто тут господар. Це обійшлося в мільйони життів, але система колгоспів вистояла. Ми виграли війну». (1. С. 5).

Отже, голод поклав у сиру землю від 3,5 до 9 млн. селян. Третина померлих — діти, які не дали нащадків. Наслідки голодомору— це і великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки селян, яким пощастило вижити, які були землеробами з діда-прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень. Більшовики вчинили розселянювання. Це страшне явище, що означає збай-дужілість селянина до землі, втрату ним свого коріння. Селянин переставав бути господарем на землі. Це — одна з причин кризи в економіці сьогодні. Треба сказати і про духовне розтління народу. Сталінський режим створив «новий тип» людини, вихованої в атмосфері брехні, холопської відданості вождю. До лав революціонерів охоче приставали ті, хто був нічим,— ледарі, п'яниці, злодії. І ще одна гірка істина. У могилу голодомору зійшли найкращі. Гинули пра-цьовиті самостійні хазяї, яким «пришивали» куркульські справи. Все здібне, талановите, здорове духом і тілом, що мислило і протестувало,— все це винищу-валося з корінням.

Підсумовуючи все це, скажу, що всі ці дії мають одну назву — геноцид. Раніше казали тільки про геноцид фашистів. За нормами міжнародного права,

13

геноцид — це винищення окремих груп населення за расовими, національними, релігійними ознаками. Геноцид — це створення таких життєвих умов, які розраховані на фізичне знищення населення. Сталін, Косіор, Постишев, Чубар, Любченко, Петровський, Скрипник — творці геноциду Але геноцид Гітлера засуджений Нюрнберзьким судом, а ми й досі ходимо по вулицях, які носять імена тих, хто чинив геноцид проти українців.

14

Історія голодомору 1932-1933 рр., незважаючи на актуальність, досліджена ще недостатньо. Замовчування голодомору негативно відбилося на стані збереження першоджерел.

Відновити правду про історичну долю українського народу можна тільки через спогади, дослідження. І тільки в результаті клопіткої роботи мені вдалося виявити лише деякі причини та наслідки голодомору.

Голодомор 1932 – 1933 рр. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915 р. для вірменів. Як трагедія, масштаби якої не можливо збагнути, голод травмував націю, залишивши на її тілі глибокі соціальні, психологічні та демографічні шрами, які вони носять досьогодні .

Голод. Страшне слово, яке закрило собою величезну країну, квітучу, родючу і щедру. Нам зараз неможливо навіть уявити, як це нічого їсти сьогодні і завтра, коли давним-давно з'їли все, що можна їсти, і все, що не можна, також з'їли, а до нового врожаю ще незкінчені місяці, схожі на роки. Вченим, мабуть, ще доведеться встановити, що відбувається з людиною, коли вона насильно позбавлена їжі, які процеси проходять в неї на молекулярному рівні, коли людина перестає бути людиною. Була і не стало її. А це був не голод, а голодомор, тобто моріння голодом. Значить, були ті, яких морили, і ті, хто морив. Помирали люди, молоді, здорові, яких можна було врятувати дуже просто: голодним потрібно було дати хліба. Ні, скоріше не дати, а повернути, бо вони, ці люди, виростили його, зібрали, зібрали для того, щоб його весь до зернятка вивезли з України...

З свідчень очевидців голодомору можна побачити, що ті страшні події розгорталися майже за одним «сценарієм»: що у нас в селі, що в районі, що в області, що в усій Україні. Це ще раз підтверджує те, що це був спланований геноцид проти української нації. Адже в діях місцевої влади скрізь проглядається один «почерк», що свідчить про керованість їхньої роботи з єдиного центру.

Кажуть, що коли помирає одна людина – це трагедія, а коли тисячі – статистика. Я не погоджуюсь з таким твердженням. В ході написання роботи мені довелося почути, записати, прочитати багато свідчень про страшні події 1932 – 1933 років. І тепер за цифрами жертв голодомору я бачу конкретні людські долі. Я також дізналася, що ті страшні події зачепили і моїх пращурів, як по батьковій, так і по материній лінії.

Моя робота називається – «Голодомор 1932 – 1933рр. Семенівська рана». Коли я починала працювати над нею, то ще не знала як її назву. Але поспілкував-шись з очевидцями голодомору, побувавши на своїй прабатьківщині, в тих місцях де з голоду померло три моїх прадіди, я відчула, що ці події залишили глибоку рану в свідомості людей, моїх рідних. І хоч кажуть: «Час гоїть рани», та все ж це не так. Таке не забувається. І той хто пережив почуття безвихідного голоду раз, не забуде

його до віку. Для них крихта хліба на підлозі – це рана в душі. Я тільки зараз зрозуміла чому дідусь завжди після їди збирав зі столу крихти хліба і вкидав в рот.

Покоління XXI ст. мають чітко усвідомлювати масштаби втрат, що поніс
народ України, адже саме йому доведеться робити висновки на майбутнє. І тому сьогодні ми маємо докласти всіх зусиль, щоб у майбутньому житті українського народу це ніколи не повторилося. Ми просто зобов'язані назавжди увічнити у своїй

15

пам'яті тих, хто став безвинною жертвою голодомору. Тобто, як зазначено в одній із книг: «Навчати. Пам'ятати. Досліджувати».

Історію повернути не можна, що сталося, те сталося... Важливо тільки не повторити помилок минулого. Вічна пам'ять і спокій жертвам страшного голодомору. І коли зазвучать по всій Україні (а може варто і не лише в Україні) дзвони, оплакуючи замучених голодом, в них буде чутися одне слово - "Пам'ятайте, пам'ятайте, пам'ятайте..." Будемо їх пам'ятати, щоб не допустити нічого подібного.

16

Список використаних джерел.

1. Голодомор на Сумщині.: Зб.: Суми:

Ред..-вид. відділ облуправління по пресі, 1993.-с.

2. Голодомор: причини і наслідки (освіта: Всеукраїнський Громадсько – політичний тижневик) Спецвипуск – підручник. - № 1 – 2.

3. Грицак Я. Й. Нарис історії України: формування методів укр.. нації ХІХ-ХХ ст. – К.: Генеза, 1996. – 360с.

4. «Книга пам’яті України» Сумська обл.., том 7 – Суми видавництво «Слобожанщина». 1996р.- с. 686 – 693.

5. Крамаренко О. Голодомор – 33 – геноцид. Прямі та непрямі докази. // Сільські вісті. – 2006. - №134. – С. 1 – 2.

6. Кульчицький С.В., Мисик Ю.А., Власов В.С.

Історія України: Довідник для школярів та абітурієнтів навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2007. – 528 с.

7. Покидченко Л. А. Голодомор 1932 – 1933 років на Сумщині. – 1 вид.

Суми: Видавництво «Ярославна», 2006. – 356с.

8. Романець Д. Початком 1937 року. В Україні став 1933 – й // Україна молода - 2000. - №258. – С. 5.

Додаток №2

ПРОТОКОЛ ЗАСІДАННЯ БЮРО ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙКОМУ КП(б)У
ПРО НЕЗАДОВІЛЬНЕ ВИКОНАННЯ ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ОРГАНІЗАЦІЮ БРИГАД ПО ХЛІБОЗАГОТІВЛІ, ПОСИЛЕННЯ РЕПРЕСІЙ ДО НЕЗДАТЧИКІВ ХЛІБА В СЕЛАХ ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

6 січня 1933 р.

[Слухали]: Телеграму секретаря обкому т. Терехова від 6.1-33 р. №23.
[Постановили]: І. Телеграму прийняти до неухильного виконання, накресливши такі заходи:

1. Зважаючи на те, що в ряді сел по одноосібному сектору залишилась надзвичайно велика кількість невивезеного хліба, зокрема: Панасівка - 100 т, Русанівка - 240 т, Липова Долина - 130 т, Синівка - 100 т, Берестівка - 60 т, Саївка - 50 т, Погарщина - 50 т, Капустинці - 40 т, що складає разом 770 т, визнати ці села, як вирішальні по району, та відрядити для посилення роботи у с. Русанівку тт. Васеленка, Гребенюка, Щербака та перекинути з Московської сільради т. Воло-шина, у с. Липова Долина - тт.Абраменка, Павлюченка, запропонувати т. Абраменку організувати бригаду з колгоспників в кількості 10 чоловік для роботи в Липовій Долині, відповідальним бригадиром цієї бригади призначити т. Ревенка. Запропонувати т. Рябошапці взятії під свій безпосередній догляд село Панасівку, організувати з службовців бригаду в кількості 10 чод., яку відрядити в с. Панасівку, відповідальним бригадиром цієї бригади призначить т. Курила, якого відкликати з Колядинецької сільради. Голові РКК т. Троцюку взятії під свій безпосередній догляд до повного закінчення хлібозаготівлі Погаршанську та Русанівську сільради.

2. В зазначених вирішальних селах посилити репресивні заходи до злісних нездатчиків контрактації, негайно стягнувши всі штрафи, разом з цим припускати штрафувати вдруге таких одноосібників, які, сплачуючії штрафи, не виконують хлібозаготівлі.

3. Дозволити повністю розпродати [майно] найбільш злісних нездатчиків контрактації: с. Панасівка - 3 господарства, с. Русанівка - 3 господарства, с. Синівка - 2 господарства, с. Липова Долина - 2 господарства, с. Саї - 1 господарство, с. Капустинці – 1 господарство.

4. Зобов'язати нар[одний] суд протягом 3-х днів провести показові процеси в таких селах: Беєве, Бірки, Гадаєвець, Яганівка, Сватки, Поділки та Яснопільщина, після чого нар[одним] суддям: т. Гарбарчуку обслуговувати до закінчення плана хлібозаготівлі такі
сс. Панасівка, Берестівка, Саї, Капустинці, Семенівка, а т. Нечепуренку - сс.Синівка,
Липова Долина, Русанівка, Погарщина.

5. Зобов'язати прокуратуру та слідчі органи зосередити всю увагу в селах, які виділені як вирішальні по району.

Нач[альнику] ДПУ т. Ломаці взяти під свій догляд та керівництво роботу цих органігзацій.

6. Доручити фракції РВК сьогодні дати директиву головам сільрад та головам колгоспів про те, що план по колгоспах та одноосібному сектору буде вважатись виконаний лише тоді, коли повністю буде виконано по твердим культурам.

7. Не дивлячись на неодноразові попередження про завершення плана хлібозаготівлі по колгоспному сектору, зокрема вивозу хліба, що мається в колгоспах у вигляді посівфондів, саботаж з вивозом хліба до цього часу не припинився в таких селах: Кимличка. Липова Долина, Семенівка, Бірки, Байрак. Попередити уповноважених РПК, голів сільрад, секретарів партосередків та голів колгоспів, що коли протягом двох діб не буде вивезено повністю весь хліб з колгоспів, що не виконали план, до них будуть вжиті заходи, як до саботажників в справі хлібозаготівель.

8. Зобов'язати редакцію газети "Колгоспна правда" зосередити увагу навколо роботи обдсуду, випустивши спеціальні листівки, та взяти під свій безпосередній догляд вирішальні села.

Питань не було.

Секретар РККП(б)У Миронець

ф.П-24, оп.1, спр.91, арк.2-3. Оригінал.

Додаток №3

СПИСОК КОЛГОСПІВ ТА СІЛЬРАД ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ, ЯКИМ БУЛО НАДАНО ХАРЧОВУ ДОПОМОГУ

9 квітня 1933 р.

Додаток до протоколу№27 пункт 2

Засідання бюро РПК від 9.04.33р.

Назва сільрад	Дано колгоспам одноосібникам	Разом	Назви колгоспів, населених пунктів
Байрак	135 50	185	«Ранок» - 75 п., «Яс[на] зір[ка]» - 60 п.
Беєве	- -	-
Берестівка	60 100	160	«Соц[іалістичний] шлях» - 25 п.
Бірки	160 70	230	«Чер[вона] нива» - 150, «Чер[воне] с[ело]» - 10
Галаєвець	- -	-
Кимличка	75 60	135	«Комуніст» - 75 п.
Колядинець	20 -	20	"Чер[воний] неза-м[ожиик'\|"- 20 п.
Капустинці	90 50	140	"Червона нпва"-30п., ім. Шев[ченка]-60п.

Blog

Всеукраїнський конкурс науково пошукових робіт школярів, студентів, вчителів та педагогічних працівників „голодомор 1932 1933 рр. Україна пам’ятає робота

Содержание