Всеукраїнський конкурс науково пошукових робіт школярів, студентів, вчителів та педагогічних працівників „голодомор 1932 1933 рр. Україна пам’ятає робота

Вид материала

Содержание

Подобный материал:

1 2 3

Липова Долина	125	340	465	"Більшов[ик]»-45п., "Правди"-80 п.
Лучка	60	50	110	"Н[ове] життя"-40, ім. Шевч[енка]-20 п.
Мар'янівка	-	-	-
Московське	20	-	20	"Н[овий] шлях"-20 п.
Панасівка	20	100	120	ім. Молотова-20 п.
Підставки	70	20	90	"Чер[вона] п'ятирічка"-70 п.
Погарщина	50	50	100	"Чер[воний] маяк"-30 п. с. В[елика] Діброва-20 п.
Поділки	130	60	180	"9 Січня"-55 п., "І Травня"- 30 п., ім. Петров[ського]-35 п.,
Русанівка	90	150	240	"Чер[воиа] нива"-60п., "До Перемоги"-30п.
Саї	-	-	-
Сватки	200	100	300	"Пар[изька] ком[уна]"-120 п., "Перемога"-80 п.
Синівка	140	100	240	"Переб[удова]"-75п., "Пром[інь]"-65 п.
Семенівка	20	-	20	"Ударнмк"-20 п.
Яганівка	-	-	-
Яловий Окіп	20	-	20	"Серп і молот"-20п.
Яснопільшина	25	-	25	"Комінтерн"-25 п.
Разом	1500	1300	2800

Разом роздано дві тисячі вісімсот пудів.

Резерв по Липоводолинській сільраді в одноосібниках 190 пудів.

Секретар РПК Миронець

ф.П-24,от1, спр.91, арк.121.Засвідчена копія.

Додаток №4

СПОГАДИ І. О. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Іван Олександрович

- В голодомор було дуже багато бандитів, які, грабуючи, не минали жодної хати. Не минули і нашої. Вони ввірвались в хату і почали забирати усі харчі. Поїли млинці. Які витягли з печі. Забрали не великий мішечок проса. Батько був заховався у погребі, але бандити його з відти витягли, а з погреба все забрали. Хотіли також забрати і не величке поросятко, але так і не забрали, сказали: «Хай залишиться, то хоч може продадуть та виживуть.»

СПОГАДИ О. І. ТЕСЛИК, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Теслик Олена Іванівна

Сама я народилася уже після голодомору 1932 – 1933 років. Але це страхіття пережила моя мама, яка розповідала жахливі речі від яких ми з сестрою жахалися. Після тяжкого 1914 року її удочерила сім’я Остапенко. Потрапила мати у заможну сім’ю. Але під час голодомору цього не відчула. В зв’язку з тим, що вона була їм не рідною, від неї ховали харчі. Було, то трішки поганенького хліба, то хтось принесе молочка, то ще чогось, а від неї все ховали.і не витримавши вона пішла у Харків у пошуках порятунку. Там пішла до хазяїна совхозу, просячи допомоги; їй було тоді всього 18 років. Вся знесилена, виморена голодом, вона казала: «Дядечку, візьміть мене на роботу, я буду слухати вас, робитиму все, що ви скажете.» і їй пощастило – хазяїн згодився. Спочатку їй почали давати по – трішечки їсти, адже після такого харчування над яким вона жила, їсти багато було заборонено. Так і вижила.

Додаток №5

СПОГАДИ І. І. ГРИЦАЙ, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Іван Іванович

- Наша сім’я вважалася куркульською і тому все, що в нас було все забирали, не залишили нічого. А план хлібозаготівлі так і залишився. Виконавши один план заставляли виробляти і другий, а це було не можливо.

В сім’ї було шестеро дітей. Їсти було нічого, в кого була хоч корівка, а в нас же забрали все. Я та мої старші брати і сестри їли зелень. Нас спасав наш садок, де росла хороша, густа трава, от її ми і їли. А менші … менші були зовсім маленькі і не розуміли та і не могли їсти того кінського щавлю, листя, гнилих буряків і вони … вони померли.

Домашні тварини, як і люди, голодували і, не маючи сили працювати, помирали. Їх везли на скотомогильник, а ми тільки раділи, бо була можливість відірвати хоч трішки м’яса. В голоді, люди просто дуріли. Матері убивали своїх дітей і їли. Сам, я цього не бачив, але доходили такі слухи.

На полях будували вишки, з яких слідкували, щоб ніхто не крав. Так у серпні достигало жито І одного разу ішов дядько Кирило і. вирвавши два колоски, приніс до нас у хату і каже моєму батькові: «Бачиш уже достигає і ми виживем. Як не дадуть, то вкрадемо, але протримаємось.» І тільки но він сказав ці слова, як приїхав вершник і, зв’язавши, його забрав. Так ми його більше і не бачили.

В школі заставляли співати нас пісні в яких прославлявся Сталін. Сусідні країни бачили, що Україна голодує і наголошували про це Сталіну, а той відповідав «Який голодомор? Ніякого голодомору в нас нема!» Так і замовчувалося, допомоги не було від кого чекати.

Під голодомор померло три моїх брата та два племінники. А батька заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі.

Раз пам’ятаю прибіг до нас дід і говорить, щоб ми ховали все, що можна, бо йдуть і тоді позабирають все. Так мати висипала додолу соняшники і каже: «Їжте, діти мої, поки є що». А тут заходять і до тих соняшників, а невістка за рогач та й ударила ним. Хотіла ще вдарити та мати зупинила, бо наступного дня за таке могли б із хати викинути.

Додаток №6

СПОГАДИ ГРИЦАЙ ГАННИ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ТЕСЛИК ОЛЬГА 2003 РІК

Грицай Ганна

Хоч була тоді малою та пам’ятаю все. Ходили і викидали з хат людей, які доживали свої дні на дорозі. Бувало йдеш, а при дорозі лежить мертвий чоловік, весь попухлий. Від голоду все тіло, особливо ноги, пухли і лопалися, а з них витікала рідина. Словами цього не переказати, яке це було страхіття.

Раз, пам’ятаю, прийшли до моєї баби і забрали все, що було в хаті, викинули її на вулицю під тополю. Вона була така знеможена, що не могла навіть ходити. Так мені накидають у фартушок бурячків, картопельки, зелені і несу я їй їсти.

Дуже багато було людей, які доносили один на одного. Так і на нас були донесли. Прийшли, зв’язали, вибрали все, що залишилося і пішли, а нас з матір’ю пізніше добрі люди розв’язали. В ті часи було багато крадіїв, в яких були сили на боротьбу з господарями.

Дуже добре їли листя липи, в кого було більше сили, то залазили аж на верхівку і там чухрали листя. Бува йдеш, а липи стоять повністю без листя, стирчали самі чорні гілки.

В людей не було сили, ні плакати, ні хоронити родичів. Скидають усіх в одну яму , так – сяк прикидають і все. А за день помирало, бувало по п’ять чоловік. Мерли сім’ями і без упину. Щоб хоч якось вижити міняли одяг на їжу. Доходило до того, що не було, навіть чого одягти. Родила в голодомор раз кукурудза, так ми натовчемо качанів, а це саме, що деревина, і їмо. Були часті вападки людоїдства. От, наприклад, Пилип Гусля з’їв невеличкого хлопчину.

Голодуюча сім’я в 1933 р.

Типова картина для всієї України.

Додаток №7

СПОГАДИ О.Ф.КАЖАН, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

1989р.

Кажан Оришка Федорівна

Кажан Оришка Федорівна, 1898 р. народження, освіти не маю, працювала в колгоспі, тепер пенсіонерка. Заміж вийшла відразу після революції. На той час, коли булла голодовка, у мене було 2 дочки і 2 сини. Осінь 1932 р. була врожайною, але майже все позабирали. Ті, що брали хліб, картоплю, говорили, що їм дана така вказівка.

Найтяжчими буди весна і літо 1933 р. Весна тому, що не було зерна, картоплі. Городу правда трохи посадили, посіяли трохи жита (яке було заховане), і посадили картоплю з лушпиння, яке ретельно збирали. Їсти було нічого. Проривала буряки - і з гички пекла оладки, які діти називали "мандрики". Інколи прибігав сусідський хлопчик, просив оладок і з ними тікав на кладовище, щоб там з'їсти і щоб бува не побачила сестра і не забрала половини.

Всі речі майже виміняли на крупу, муку. Все, що було, віддавали дітям, а самі ходили пухлі. Допомогла вижити коза, яка хоч краплю, а все ж давала молока.

Літо було страшним через те, що все вродило, здавалося, уже можна вижити, але зголоднілі люди намагалися наїстися зерен жита, пшениці, і, вгамувавши свій голод, помирали.

Кажан

Покидченко Л.А. Голодомор 1932 – 1933 рр. на Сумщині. С. 210.

Додаток № 8

СПОГАДИ М. Д. ГРИЦАЙ ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА

ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 10 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2006 РІК

Грицай Михайло Давидович

Грицай Михайло Давидович 1937 року народження.

Мій батько (Грицай Давид Іванович) народився в 1903 році. За своє життя пережив не мало страшного та жахливого (Першу світову війну, революцію, громадянську війну, голодомор 1921 – 1922 років, голодомор 1932 – 1933 років, Другу світову війну, голодомор 1946 – 1947 років). І помер у 1986 році, в прекрасній великій сім’ї, маючи три сина та 7 онуків.

Про голодомор я знаю зі слів батька, так як сам народився вже через кілька років після цього страхіття.

Пам’ятаю, як він без бажання та настрою розповідав про ці події, яких не можна було навіть згадувати, а нам цікаво було знати.

Перед страшною розправою їхня сім’я була заможною, мали навіть пасіку. Але згодом її стали вважати куркульською. Їх «розкуркулили» і забрали все до насінинки. Після цієї події вони почали жити в землянці (де проживав і я; зараз те місце називають «Давидова кульша», на тому місці зберігся окоп (яма) від тієї землянки).

Татового батька, мого дідуся заслали на Сибір за не виконання другого плану хлібозаготівлі. «. . . Але як, як його можна було виконати? . .» - задавав що раз питання батько «За таких умов і жити не хотілось. . !» - ледве не з сльозами на очах говорив тато. Після цього жити їхній сім’ї стало ще гірше.

Їх у сім’ї було шестеро, їсти було нічого, рятував лише садок, в якому росла густа трава. Батько, старші брати і сестри ще рятувались, а менші, були зовсім маленькі і не могли таким харчуватись. І вони померли.

З усіх дітей вижило лише троє, найстаршим був тато.

Грицай Олексій Давидович 1926 р.н.

Його діда Грицай Івана під час розкуркулення було заслано на Сибір.

Додаток №9

СПОГАДИ О. Ф. СОЛЯНИК, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 11 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2007 РІК

Соляник Оксана Федорівна

Оксана Федорівна народилася в 1914 році, добре пам’ятає голодомор 1932 – 1933 року, згадує, що гинуло багато людей поморених голодом. Росія вивезла весь хліб, картоплю і буряк. Навіть з погребів та схованок. Виживали ті сім’ї в яких були корови. Коли забирали останнє брудне, засмічене зерно, люди говорили: «Залишти хоч це, з висівками?!», а їм відповідали: «Это хлеб, его надо забрать!» Їли все, що тільки можна – листя дерев, бур’яни, різали телят, поросят, навіть ставалися такі випадки, що голодомор доводив людей до божевілля і вони з’їдали все живе. В ті часи померлих від голоду людей ніхто не хоронив, тому, що їх було дуже багато, помирали цілими сім’ями. Трупи померлих загортали в рядна і просто закопували не ставлячи хрест і не дотримуючись обрядів поховання. Іноді тіла просто викидали в завалені погреби, колодязі. Коли весною на полях починали з’являтися колоски, зморені голодом люди, як лише могли добирались до полів, потім наїдались і помирали на місці.

Згадує бабуся Оксани і про свою сусідку – Вертій Галину Онохрієвну. Родина цієї жінки також постраждала. Під час голодомору Галина Онохрієвна втратила матір та двох сестер. Залишилася вона зі своїм братом. Потім її виховувала чуйна, добра, жінка на ім’я Марфа. Нажаль прізвище цієї жінки бабуся не змогла пригадати.

Оксана Федорівна говорить, що було всякого. Залишитися в живих напевно допомогло бажання жити. На той час люди харчувалися чим лише могли – варили їжу з шкур тварин. Вона сказала, що спогад про ті страшні часи до кінця життя залишаться в її пам’яті, адже таке не можливо забути. Оксана Федорівна згадує про свого дідуся Степана. Лежав він на ліжку опухлий від голоду, вважали, що він взагалі не виживе. Та згодом стали потроху видавати хліб це його і врятувало від голоду.

В нашому селі жила жінка, нажаль її ім’я згадати не вдалося. Під час голодомору вона втратила всіх своїх дітей, а було їх у неї семеро. Ці події негативно вплинули на психіку нещасної жінки. Вона ходила по селу і збирала всіх дітей, яких зустрічала, приводила їх додому, говорила: «Це мої діти». згодом всі стали її боятися.

У кожній сім’ї хтось умирав. Родин у яких залишалися живими усі, було мало. Однією з таких була родина Оксани Федорівни. Сім’я змогла вижити завдяки тому, що була в них корова.

Додаток №10

СПОГАДИ Є. П. ВЕРТІЙ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАВ П. О. ЛУПІЙКО 2003 РІК

Вертій Євдокія Панасівна (1935 р. н.)

Я народилася вже після голодомору, але з розповідей мами знаю дещо про ті страшні часи. Мій батько Пархоменко Панас (тоді називали Фанас) Коністратович(1902 р. н.) був одружений із Ганною Мусієвною. Мали вони трьох дітей: Іван (126 р. н.), Антонина (1928 р. н.), Явдоха (1930 н. р.). було в них 4 деситини землі, кінь, корова. Хата була вкрита залізом, були віконниці, а на той час це була рідкість, адже більшість хат вкривали соломою. Мабуть через ту хату і оголосили їх «куркулями».

Зимового часу прийшли «розкуркулювать» два місцеві активіста: Бугай Іван, а іншого не пам’ятаю. Батька саме не було дома, поїхав, як мати казала на Окраїну (Кубань). Мати, побачивши, що йдуть виселяти їх з хати, сховалась із двома старшими дітьми у сусідів. При цьому вона залишила в хаті у колисці немовля(Явдоху), мабуть в надії на те, що «не прохані гості» змилостивляться. Але ці «активісти села» позабирали з хати найбільш цінні речі, позабивали вікна і двері, а колиску з немовлям виставили на вулицю і сказали: «Бабо Інго заберіть дитину». А сусідка у відповідь: «Матінко рідна! Куди ж я її заберу? В мене своїх хватить.(А в них було п’ятеро дітей.) Так вони і пішли.

Мати ж вийшла зі схованки, відбила двері, вікна і повернулась до своєї хати.

Та так більше їх ніхто і не чіпав. Можливо тому, що батько приїхавши додому, дізнавшись про цю подію вступив до колгоспу і їх більше не чіпали.

Але це не врятувало сім’ю від іншого горя – голоду. Померли найменші дочки Тоня і Дуня.

Пархоменко Панас Коністратович з дружиною Ганною і донькою Євдокією.

Пархоменко Коністрат (крайній зліва) – помер під час голодомору 1932 – 1933 рр.

Додаток № 11

СПОГАДИ Л. Г. ВАРАВИ, ЖИТЕЛЬКИ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАВ П. О. ЛУПІЙКО 1997 РІК Варава Любов Григорівна (1923 - 2001)

Уже були створені колгоспи, а мій батько Варава Григорій Андрійович не
хотів вступати туди і був одноосібником. Був у нас кінь, плуг, земля. Скільки землі
було не знаю, але пам'ятаю, що знаходилась вона десь у Андрієнковому.

Коли почалася голодовка, батько хотів з'їздити до свого брата Андрія в
Оренбург, щоб розжитися там хоч чим небудь. Але на залізничній станції його
завернули назад. Мати просила зарізати коня, але батько не хотів цього робити .
мабуть надіявся весною ним орати власне поле. Та хтось із голодуючих украв того
коня. Ті люди мабуть вижили, а в нашій сім'ї померла тітка Івга, батько, три сестри
Галина, Марія, Уляна і брат Андрійко. Тобто шестеро душ.

Найдужче запам'яталось мені смерть Андрійка. Було це ранньою весною. Того
дня він якось, по - особливому, постійно просив «Мамо! Хочу їсти!». Вона йому
відповідала «Почекай ще трохи. Зараз щось дам». А не було ж вдома нічогісінько. Я
не знаю, як та мати умудрилася зварити якусь юшечку! А в той час уже з'явився на
городі молоденький часничок». Пішов він, та так і вмер там з вирваним часником у
руці.

... Пам'ятаю, як залишилися уже ми з матір'ю удвох. Лежала вона дуже слаба.
То вона сказала мені, щоб я взяла її єдину святкову спідницю і виміняла на неї в
однієї жінки глечик сметани. Я так і зробила, а мати після тої сметани стала
дужчати. Потім появилася зелень, тощо і ми лише вдвох вижили.

... Пам'ятаю як чоловік, якого прозивали Кикадій збирав померлих на
підводу. Так один чоловік ще був живий , але його все рівно погрузили на підводу і
повезли до могили, а він ще й руки піднімав.

Варава Олена Коністратовна з дітьми, що народилися після голодомору.

Додаток №12

СПОГАДИ П. Я. КРАВЧЕНКО, ЖИТЕЛЯ С.СЕМЕНІВКА
ЛИПОВОДОЛИНСЬКОГО РАЙОНУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ЗАПИСАЛА УЧЕНИЦЯ 11 КЛАСУ ГРИЦАЙ ВІКТОРІЯ 2007 РІК

Кравченко Петро Явтухович

Я пам’ятаю, як гинуло багато людей, пухло від голоду. Ховали без труни, просто загортали в ряднину чи якісь тряпки й закопували в землю. Люди вмирали на ходу, бувало йде опухлий, впаде на вигоні й помирає на місці. Тіла померлих збирали на вози й хоронили не дивлячись хто то. А бувало на наступний день ховали того, хто вчора ховав померлих.

Іноді з двора на вулицю, дивлюся, а на вигоні скільки людей опухлих … Це видовище надовго закарбувалося в моїй пам’яті. Часто хоронили на кладовищі, біля нашого двора через дорогу. Моя родина не сильно голодувала – у нас була корова. Найчастіше виживали саме такі сім’ї – в яких була худоба в дворі. Лише завдяки їй вижила моя родина. На час голодомору я був ще зовсім малою дитиною. Але добре пам’ятаю, як мама ділила між нами їжу. Меншому – менше, більшому – більше… Я товаришував з дітьми своєї сусідки. Прізвище її було мабуть Кравченко, точно не можу сказати, на нашій вулиці були не одні Кравченки, а ім’я її я теж не пам’ятаю. У мене до цього часу перед очима така картина – заходжу до сусідки, а вона лежить при смерті опухла й просила їсти. Страшно було мені, дитині, на це дивитися.

Їли все, що хочеш – тварин, бур’яни. Батько мій пам’ятаю, як орав так зерно в землі приорював – ховав, що б не забрали. А потім як в нас майже не було чого їсти, так ми ходили, заховане шукали. Голодомор був дуже страшний. Часто було, що ходить людина по селу, а на наступний день інші говорять: «Нема вже його … Отой вже й помер». Якби ніколи цей цей жах не повертався на нашу Україну.

Кравченко Петро Явтухович

Додаток № 13

Blog

Всеукраїнський конкурс науково пошукових робіт школярів, студентів, вчителів та педагогічних працівників „голодомор 1932 1933 рр. Україна пам’ятає робота

Содержание