Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко І. В., Іванишина В. П., Носко М. О., Сидоренко В. К., Кузьомко Л. М., Ляшенко О

Вид материала

Документы

Содержание Використані джерела Особливості формування початкової навички читання Peculiarities of forming abilities Ушинський про національно-патріотичне виховання

Подобный материал:

• Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко, 6306.51kb.
• Основы безопасности жизнедеятельности (обж) М. С. Сидоренко,, 1983.12kb.
• Я україни буковинська державна медична академія в. А. Троянський, М. М. Сидоренко, 2652.9kb.
• Г. Г. Файзуллин // Экономика с Х. и перераб предприятий. 2011. № С. 65-67, 248.06kb.
• Т. А. Боровик Инновационные технологии развития музыкальности детей на урок, 22.38kb.
• Сидоренко Александр Михайлович Сидоренко вологодский писатель и поэт. Он оставил знатокам, 48.46kb.
• 19. 00 Малый зал Филармонии галина сидоренко, 80.16kb.
• Положення, 84.19kb.
• Театрально-концертне життя, 82.63kb.
• 1. Зайченко А. Крестьянскому подворью- государственную поддержку // апк: экономика,, 20.47kb.

Використані джерела

1. Антонець М.Я. Проблема рідномовного виховання у поглядах К.Д. Ушинського і В.О. Сухомлин­ського // Вісник ЧДПУ імені Т.Г. Шевченка. – Чернігів, 2008. – Вип. 56. – Серія: Педагогічні науки. – С. 91-94.
   
2. Бацевич Флорій. Духовна синергетика рідної мови: Лінгвофілософські нариси: Монографія. – К.: ВЦ „Академія”, 2009. – 192 с.
   
3. Гумбольдт В. Язык и философия культуры. – М.: Прогресс, 1985. – 368 с.
   
4. Коваленко С. Рідна мова в педагогічній лабораторії К.Д, Ушинського: спроба сучасної інтерпретації (на матеріалі статті „Рідне слово”) // Українська література в загальноосвітній школі. – 2008. – № 6. – С. 47 51.
   
5. Мосіяшенко В. Рідна мова в педагогічній системі К.Д. Ушинського // Початкова школа. – 2002. – № 4. – С. 75-76.
   
6. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. – Т. 1. – К.: Рад. школа, 1983. – 488 с.
   
7. Ушинський К.Д. Твори в шести томах. – К., 1954-1956.
   
8. Федоренко Валерій. Рідна мова – Божа благодать // Дивослово. – 2009. – № 2. – С. 2-6.
   

Rayska L.

The language issue in the context of Ushynsky’s teaching

The article deals with the place of the native language in the system of Ushynsky’s teacher training views through the modern language situation in Ukraine.

Key words: philological Ushinsky concept, the native language, the Ukrainian language, foreign language, the nature of ethnicity, the language issue.

Стаття надійшла до редакції 12.04.2010


УДК 37.16:003-028.31:37(09) Ушинський

Антипець В.П.

ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ПОЧАТКОВОЇ НАВИЧКИ ЧИТАННЯ
НА МЕТОДИЧНИХ ЗАСАДАХ К.Д. УШИНСЬКОГО

У статті висвітлено основні проблеми становлення та розвитку методики навчання читати в ХІХ сторіччі в Україні. Розкрито зміст підручників з читанння Т.Г. Шевченка та К.Д. Ушинського. Акцентовано увагу на принципі індивідуального підходу в навчанні, закладеного К.Д. Ушинським.

Ключові слова: методика навчання читати, початкова навичка читати, підручники для навчання читання, індивідуальний підхід.

Постановка проблеми. Читання – один з основних видів навчальної діяльності, провідний спосіб одержання знань, найважливіше загально навчальне уміння. Йому належить провідна роль у розвитку інтелектуальної і особистісної сфери учнів. Тому завдання навчити молодших школярів якісно читати було і залишається одним із першорядних і актуальних. Саме початкова школа має навчити дітей спостерігати, висловлюватись, читати і писати.

Навчання читати – одна із провідних галузей психолого-педагогічної та методичної науки, що зумовило складність і багатогранність підходів до його розуміння.

Результати теоретичного аналізу. Найвідомішими сьогодні є методики навчання читати найменших школярів розроблені у різні часи К.Д. Ушинським, Л.М. Толстим, Т.Г. Лубенцем, Б.Д. Грінченком, Д.І. Тихомировим, В.П. Вахтєровим, І.Н. Шапошніковим, А.В. Янковською, С.П. Рєдо­зубовим, Д.Б. Ельконіним, В.А. Кирюшиним, А.Ф. Шанько, В.Г. Горецьким, О.В. Сухомлинським, Б.С. Саженюком, М.Т. Саженюк, Н.Ф. Скрипченко, М.С. Вашуленком та іншими.

Серед методів, поширених у свій час були буквоскладальний, складовий, звуковий аналітичний, звуковий синтетичний, метод цілих слів.

Першими книгами, за якими вчились читати, були церковно-слов’янські, зміст яких був розрахований на дорослих, а служителі церкви (дяки, монахи) мали пристосовувати їх до розуміння дітей. У церковно-приходських школах запроваджувалась церковно-слов’янська азбука, яка трималась дуже довго, навіть в XX ст. навчання здійснювалось за цією азбукою.

Покращенню справи навчання грамоти сприяла поява на Русі підручників для навчання грамоти. У 1574 році Іван Федоров видав у Львові “Буквар” підручник для навчання читати й писати, який значною мірою сприяв поширенню освіти в Україні.

Найдемократичнішим українським букварем був буквар Т.Г. Шевченка, який він уклав восени 1860 року як посібник для навчання грамоти українською мовою в недільних школах. Він був написаний не стільки для дітей, скільки для дорослих, які здобували початкову освіту в недільні та святкові дні.

“Буквар” Т.Г.Шевченка – перший підручник для навчання грамоти в школах України, написаний літературною українською мовою, який був видрукуваний тиражем десять тисяч примірників, став визначною віхою в розвитку народної освіти свого часу.

Обсяг підручника – 24 сторінки, структура, зміст і методичний апарат книги ретельно продумані. У підручнику знайшли відображення прогресивні педагогічні ідеї того часу, застосовано принцип народності й доступності.

Навчання грамоти складалось з таких етапів:

1. Вивчення звуків і букв, що їх позначають (3-4 с.).
   
2. Навчання дітей поєднувати звуки й букви у склади, читання складами (5-6 с.).
   
3. Читання цілих слів і зв’язаних текстів (7-11 с.).
   
4. Навчання каліграфічного письма.
   

На цьому етапі передбачалось вивчення рукописних прописних і рядкових букв, списування зв’язного рукописного тексту (12 с.).

Навчання рахунку (арифметика) (13 с.).

Закріплення навичок свідомого читання зв’язних текстів: українських історичних дум, прислів’їв, приказок, загадок. Поряд із зразками усної народної творчості Т.Г. Шевченко ввів у підручник і уривки своїх віршів.

П
© Антипець В.П., 2010
о-справжньому історичними і новаторськими для методики навчання грамоти стали книги К.Д. Ушинського “Рідне слово” для дітей молодшого шкільного віку. Рік перший. “Азбука” і перша після азбуки книга для читання “Рідне слово”, “Книга для навчаючих. Методичний посібник для учителів” (1864 р.).

Саме К.Д. Ушинський став засновником методики початкового навчання мови. Він створив її в повному обсязі, обґрунтував її теоретично, написав підручники для дітей, а також посібники для вчителів.

Відомий педагог обґрунтував і розробив звуковий аналітико-синтетичний метод навчання грамоти, створив систему усних і письмових вправ з розвитку мовлення учнів, методику вивчення граматики на основі аналізу зразків.

Сам К.Д. Ушинський назвав новий метод навчання грамоти “історичним” тому, що він заснований на способі, котрим, як можна припустити, була винайдена писемна мова. Подвиг винахідників писемної мови полягає в тому, що вони не задовольнялись ієрогліфічним зображенням понять, почали вслуховуватись у слова і ділити слова на прості звуки. Порівнюючи ж букви в простих словам помітили, що ці звуки небагаточисельні й постійно повторюються в рівних складах. Винайти умовні знаки для звуків, а разом і азбуку, було вже справою легкою.

Переваги нової звукової методи навчання грамоти полягають саме в тому, що вона відірвалась від попередньої штучної, схоластичної методи і звернулась прямо до вивчення звуків, як елементів усного слова і їх накреслень.

Отже, К.Д. Ушинський віднайшов шлях, прямо протилежний тому, який лежав в основі буквоскладового методу, – не від букви до звука, а навпаки, від звука до букви.

Характеризуючи свою методу, К.Д. Ушинський всіляко підкреслював її розвиваючу роль. Істотних правил і головних прийомів пропонованої мною методики небагато. Але багато чого мав я говорити тільки для усунення тих, істинно вже хитрих і штучних прийомів, котрі продовжують у нас царювати з повною силою. Ця справа дуже зіпсована, щоб можна було кількома словами поставити її на пряму дорогу. Ось чому повинен я був прикласти багато пояснень, хоча метода, пропонована мною, дуже проста. Ось вона в головних рисах:

• привчити око й руку дитини до письма елементів букв;
  
• привчити слух дитини до відшукування окремого звука в слові;
  
• привчити язик дитини до чіткого вимовляння звуків;
  
• привчити увагу дитини зупинятись на словах і звуках, в яких вони складаються;
  
• привчити і око, і руку, і слух, і язик, і увагу дитини розрізняти і складати слова, уявлювальні в думці, вимовлені, написані і надруковані.
  

Все це має за мету керувати розвитком здібностей дитини, разом з навчанням грамоти – розвивати, зміцнювати, закріплювати корисні навички, пробуджувати самостійність, і, разом з тим, навчати читати й писати.

За винятком першого пункту цих основних положень, де звернена увага на розвиток ока і руки, в усіх рештах вказано на необхідність різнобічно розвивати сприймання звукового аспекту мови від елементарніших (чуття і відшукування окремих звуків у словах) до складних (звуковий аналіз слів, що виконується в думні).

Навчання грамоти в К.Д. Ушинського починається із ознайомлення з деякими звуками і чуття цих окремих звуків в словах. Учні слідом за вчителем вимовляють ізольовані звуки (а, о, і), а потім відшукують ці звуки в односкладових словах (сом, рак).

Таким же чином знайомляться з голосними (е, у, и). Після знайомства з цими шістьма голосними звуками ускладнюються слова, в яких учні повинні впізнавати два чи навіть три звуки, що вивчили “риба, синиця, молоток”. Вся ця робота ведеться на цілих словах, без поділу на склади. Одночасно і паралельно діти навчаються писати букви, що позначають ці голосні звуки.

“І, таким чином, – вказує К.Д. Ушинський, – слід іти буква за буквою, склад за складом, попереджаючи тверде звукове вивчення письма і підкріплюючи письмом вивчене на звуках” [3].

Тільки після вивчення всіх голосних звуків і написання букв, що ними позначаються ці звуки, рекомендувалось вивчати приголосні. К.Д. Ушинський ніде не дає обґрунтування порядку їх вивчення. У своїй методиці він поєднав аналіз і синтез, ввів систему аналітичних і синтетичних вправ зі звуками, складами, словами, звуковий аналіз у його методиці постає як засіб пізнання звукової сторони мови й ознайомлення зі звуковим значенням букв по-перше, по-друге, складання слів, слідом за розкладанням їх на звуки. З огляду на новизну і розробленість механізму навчання читати К.Д. Ушинського вважають основоположником звукового аналітико-синтетичного методу.

Навчаючи читанню К.Д. Ушинський рекомендував урізноманітнювати прийоми навчання, розуміти всі тонкощі й нюанси педагогічного процесу, брати до уваги відмінності, властиві учневі, що в свою чергу вимагає різноманітних прийомів роботи. Він вважав, то “поділ класу на групи, із якої одна сильніша за іншу, не тільки не шкідливий, але навіть корисний, якщо учитель уміє, працюючи з однією групою сам, дати двом іншим корисну самостійну вправу”.

Необхідність впровадження індивідуального підходу в навчанні він пояснював ще й тим, що діти мають різні типи пам’яті, неоднакові характери, різняться також своїми, розумовими здібностями. При цьому К.Д. Ушинський вказував, що на розумовий рівень дитини має вплив її фізичний стан.

Щоб скласти правильне уявлення про окремі якості дитини і вдало впливати на неї, необхідно вивчати поведінку учня, виявляти причини тих чи інших його вчинків і завжди при цьому враховувати фізичний стан. “Якщо педагогіка хоче виховати людину у всіх відношеннях, – писав він, – то вона повинна, перш за все, пізнати її теж у всіх відношеннях”.

К.Д. Ушинський вказував, що тільки всебічне й глибоке знання учня може забезпечити правильний педагогічний вплив на нього; педагогу недостатньо засвоїти принципи й конкретні правила навчальної і виховної роботи, йому необхідно взяти на озброєння основні закони людського знання, основні закони людської природи і вміти застосувати їх у кожному конкретному випадку.

Аналізуючи пізнавальну діяльність учнів, К.Д. Ушинський вимагав від учителя чіткого виконання принципу посильності навчальних завдань. Він писав: “Викладач будь-якого предмета має безперечно йти таким шляхом, щоб на долю виховання лишалось рівно стільки праці, скільки зможуть подолати його молоді сили”. “Наша свідомість не любить ні надто важкої роботи, – писав К.Д. Ушинський, – вона любить середину, тобто посильну працю, але ступінь цієї середини у різних людей різний. Він визначається, з одного боку, нашими здібностями, а з другого боку – силою нашої волі”.

Встановлюючи різницю в дитячих судженнях, він дійшов висновку, що ця різниця залежить “від кількості, якості і обробки матеріалу, над яким працює свідомість... чим багатшій матеріал свідомості і чим краще він попередньо опрацьований, тобто згрупований, сконцентрований, тим робота свідомості вийде досконалішою, її висновки будуть вірніші, багатші наслідки”. К.Д. Ушинський радив вивчати індивідуальні відмінності учнів у процесі наочного навчання, оскільки, на його думку, тут найчіткіше виявляється вразливість дитини, сила її розуму й багатство розумового життя. Виступаючи проти шаблону в методах навчання, він пропонував учителям відбирати такі методи, які співвідносяться з натурою школяра, з конкретними обставинами, в яких знаходиться учитель разом з учнями.

К.Д. Ушинський вірив у силу навчання, яке здатне розсунути межі людських сил фізичних, розумових і моральних. Він надавав великого значення впливу на зміну індивідуальних відмінностей учнів, стверджуючи, що тільки характер може створити характер.

К.Д. Ушинський одним з перших зробив спробу об’єднати на наукових засадах педагогіку, фізіологію і психологію, вважаючи ці науки ядром педагогічної антропології. Він вважав, що оволодівав антропологічними знаннями, вихователь буде в змозі черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, а засоби ці велетенські. З цього джерела виховання ще не черпало [4].

Для педагогічної антропології К.Д. Ушинського центральною є думка про те, що засоби виховного впливу безмежні за своєю значущістю, різноманітністю і мають бути почерпнуті з самої природи дитини. Наука про людину, на його думку, відкриває для формування школяра невивчені можливості, раніше сховані від щоденного педагогічного досвіду чи ще не пізнані наукою, в результаті недосконалості її методу. Вчений вважав, що відкриття в галузі антропологічних наук дають нові можливості для проник­нення в природу дитини і керівництва нею. Вони дозволяють об’єктивно оцінити ефекти самого виховання.

Висновки. Ефективність керування процесом учіння й розвитку розумових здібностей учнів в процесі навчання залежить від якнайповнішого врахування вікової та індивідуальної своєрідності кожного учня, на чому й наголошував у своїх працях К.Д. Ушинський, а звуковий аналітико-синтетичний метод навчання грамоти, започаткований К.Д. Ушинським, є й сьогодні основним в навчанні дітей читати. Саме цей метод ліг в основу написання майже всіх букварів виданих останнім часом в Україні.

Використані джерела

1. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. В 8 томах. – Т.8. – К., 1949 – 775 с.
   
2. Ушинський К.Д. Вибрані педагогічні твори. В 2-х т. – Т.2. – К.: Радянська школа, 1983. – С. 389-449.
   
3. Ушинский К.Д. О первоначальном преподавании русского языка: Избранные педагогические сочинения. – М.: Просвещение, 1968. – С. 186-201.
   
4. Ушинский К.Д. Человек как предмет воспитания. – Собрание сочинений в 11 томах. Т.8. – М.-Л.: Издательство АПН РСФСР, 1949. – 775 с.
   

Antipets V.

PECULIARITIES OF FORMING ABILITIES
OF READING ACCORDING TO METHODS OF K.USINSKY

In this article we touch on the main problems of development methods of training pupils in reading in the 19^th century in Ukraine. We investigate contents of text-books by K.Ushinsky and T.Shevchenko and their methods of individual approach teaching.

Key worlds: methods of training in reading, reading practice, text-book, individual approach.

Стаття надійшла до редакції 7.04.2010


УДК 37 (09)

Ільків М.П.

К.Д. УШИНСЬКИЙ ПРО НАЦІОНАЛЬНО-ПАТРІОТИЧНЕ ВИХОВАННЯ

Розкривається досвід національно-патріотичного виховання дошкільників та учнів початкових класів у сучасному навчальному закладі – Івано-Франківській загальноосвітній школі-садку 1 ступеня №7 в контексті ідей К. Ушинського та С. Русової.

Ключові слова: К. Ушинський, С. Русова, народність, громадське виховання, концепція, націоналізація, українізація.

Є тільки один ідеал довершеності, перед яким схиляються всі народності – це ідеал, що дає нам його християнство. Воно дає життя і вказує вищу мету всякому вихованню.

Костянтин Ушинський у своїй праці «Про народність у громадському вихованні» ставив «…виховання віч-на-віч з дуже складним організмом природженого характеру, випещеного рідним повітрям сімейної сфери», тобто, генетикою [1, 97]. Далі він зазначав, що тут же постає питання так само не зовсім розв’язане, а саме, чи повинні педагоги, вивчивши особистість дитини, взяти її природні особливості в основу своїх дій. Або, не звертаючи уваги на природні задатки, виховати на свій власний розсуд другу природу для людини.

Звичайно, сьогодні можемо стверджувати, що дуже складно іти першим шляхом, але навіть «кращий вихователь, що присвятив себе всього своїй справі (а чи багато таких?), помітить лише деякі більш визначні риси і рідко добереться до їх кореня» [1, 98]. К. Ушинський акцентує увагу на тому, що легше триматися одного прийнятого ідеалу виховання і, не звертаючи особливої уваги на незначні відмінності характерів, намагатися внести в них цей ідеал: «перетворити його на другу природу людини, викорінюючи все, що з ним не згідне», що дуже вдало використовувала радянсько-комуністична ідеологія у вихованні підростаючого покоління, виховуючи космополіта – «совєтскую общность», могутніми засобами (серед котрих, наприклад, пісні на кшталт «Мой адресс – не дом и не улица, мой адреса – Советский Союз» тощо).

Отже, було знівельовано, усунено такий важливий напрямок в системі виховання, як громадське виховання, притаманне українській нації («Що люди скажуть?!»). Адже, читаємо у працях К. Ушинського, що громадське виховання, яке зміцнює і розвиває в людині народність, розвиваючи водночас її розум і самосвідомість взагалі; воно вносить світло свідомості у тайники народного характеру і робить сильний і благотворний вплив на розвиток суспільства, його мови, його літератури, його законів, … словом, на всю його історію. Можливо, через втрату громадського виховання, як інституції, сьогодні ми маємо штучно роз’єднану державу і це роз’єднання так вдало використовують можновладці, відволікаючи тим самим український народ від правильного шляху розбудови держави.

Істинно відомо, що почуття народності таке сильне у кожної людини, що навіть у час загальної загибелі усього святого і благородного, воно гине останнім. Читаємо у творах К. Ушинського: «Подивіться на людей, що оселилися на чужині, і ви цілком переконаєтесь, яка живуча народність у тілі людини. Покоління змінюють одне одного, і десяте з них не може увійти в живий організм народу, а лишається в ньому мертвою вставкою… так глибоко і сильно вкоренив Творець елемент народності в людині» [1, 100]. Підтвердженням наукових роздумів К. Ушинського є приклад української діаспори в сьогоденні.

Будь-яка імперія працює над тим, щоб забрати генетичну, історичну пам’ять у народу, а народ без народності – це тіло без душі, котрому лишається піддатися законові розкладу і знищитися в інших тілах, тому, що кожному народові судилося відігравати в історії свою роль, а коли він забуває її, то стає більше не потрібний для Всесвіту, тобто, розкладається і асимілюється. Такі приклади в історії людства є, на жаль, не поодинокими, але найяскравіше вони показані в історії українського народу. Якщо ми захочемо дати відповідь, що таке вся історія народу, то, звичайно, ми скажемо, що це процес усвідомлення тієї ідеї, яка криється в його народності і прояв її в історичних діяннях. Слід зазначити, що ця свідомість проявляється у поодиноких людських свідомостях «…і утворюючись з атомів, стає непереборною історичною силою» – читаємо у Костянтина Ушинського.

С
© Ільків М.П., 2010
поконвіків відомо, що народність є єдиним джерелом історичного буття держави, отже стає цілком зрозуміло, що і окремі члени її можуть черпати сили для своєї громадської діяльності тільки в цьому джерелі. Тому таким важливим є громадське виховання – одне з найважливіших процесів громадського життя, за допомогою якого нові покоління зв’язуються з попередніми через передання духовних цінностей сім’ї, родини, громади.

Чим сильніше у людини почуття народності, тим легше вона зрозуміє її необхідність. Прикладом для нас, сучасних людей, може бути постать Софії Русової – великого педагога, і її принципи природовідповідності, націоналізації, українізації, активності, зв’язку навчання з життям, творчості дітей, наочності та емоційності навчання тощо.

Доречним буде згадати і наших сучасників, зокрема, видатного академіка АПН України, професора Мирослава Стельмаховича, котрий упродовж своєї педагогічної діяльності керувався гуманістичною концепцією виховання, в основі котрої лежать духовно-моральні цінності народу. Головною вважав формування духовності дитини через засвоєння добрих українських народних звичаїв і традицій, що завдяки звичаям дитина навчається правил моральної поведінки значно раніше, ніж навчиться розуміти їх сутність. А через високоодухотворені традиції, котрі передаються з покоління в покоління, дитина вчиться любити рідну землю, отчий дім, любити та поважати батьків, родину, пам’ятати своє коріння, рідну мову, історію свого народу, і як обов’язок – передати ці надбання наступним поколінням.

«Батько і мати в українців мають спільну назву – батьки, подекуди – родичі, рідні. Матері і батькові у народній педагогіці відводиться найвища, авторитарна роль. А в живому мовному спілкуванні слова батько і мати вимовляються шанобливо і поважно. З їхніми образами пов’язуються утвердження добра, правди і справедливості («Тільки в світі правди, що рідний отець та мати»)» [3, 132].

Справедливий вислів у народній педагогіці: «Живемо не батьками, помремо не людьми» має знати і пам’ятати кожна людина, котра причетна до виховання. У ньому сильно і лаконічно відзначається природність і необхідність для людини батьківства і материнства, читаємо у Мирослава Стельмаховича. Він неодноразово звертався до громадськості з такими словами: «Потрібно якнайрішучіше повернутися до українського народного родинознавства…, до відродження традиційного статусу української родини з її непорушним авторитетом, подружньою вірністю, любов’ю до дітей і відданістю святому обов’язку їх виховання, повагою до батьків, материнським покликанням жінки, підняти роль чоловіка-дружини, батька-матері у створенні й розквіті сім’ї, забезпечуючи на їх взірцевому прикладі духовно-моральну підготовку молоді до подружнього життя…» [3, 45-47].

Особливої уваги надавав родинним стосункам, зокрема, в українських сім’ях і родинах здавна «…діти на знак глибокої поваги за родинною традицією звертаються до матері й батька через ввічливу форму Ви. Слід зазначити, що саме на такій формі звертання дітей до батьків наполягає і видатний педагог сучасності В. О. Сухомлинський» [3, 132]. На превеликий жаль, разом із шанобливим звертанням Ви, на сьогодні у більшості українських сімей втрачено і велику шану і повагу дітей до батьків та старших людей. Це витравлено було за часів атеїстично-комуністичної ідеології. А звідси постала і двоїста фігура батька, суть котрої розкрив А.С. Макаренко. «Хазяїном у сім’ї – писав він – був батько. Він керував матеріальною боротьбою сім’ї, він спрямовував її важку життєву інтригу, він організовував нагромадження, він ураховував копійки, він вирішував долю дітей…» [3, 132].

У своїй педагогічній діяльності велику увагу національно-патріотичному вихованню надавав Богдан Ступарик, відомий український вчений, доктор педагогічних наук, професор, член-кореспондент АПН України. У своїй праці «Школі-національне виховання молоді» зазначав, що зі здобуттям Україною незалежності відбулися кардинальні зміни в усіх сферах суспільного життя, зокрема, і в шкільництві. «В обіг повернуто термін «українізація школи», який викликає неоднозначну реакцію, а інколи і супротив у громадян різних національностей» [5, 13].

При всій повазі до світлої пам’яті вищезгаданого науковця, сьогодні можемо заперечити щодо ставлення громадян України до «українізації школи», оскільки, констатуємо, що не стільки громадяни різних національностей, а, власне, українці за національністю, втративши за часи поневолення елемент народності – єдине джерело життя народу в історії, найперше втратили рідну українську мову, асимілювалися в «совєтскую общность». Тепер на 19 році незалежності України вони вимагають другої державної мови – російської під проводом неомоскофілів, котрих, на жаль, сам народ поставив на найвищі щаблі влади.

Слід зазначити, що термін «українізація школи» ввійшов до обігу на теренах Західної України ще наприкінці 18 на початку 19 ст., коли українці під впливом національно-культурного відродження в процесі реалізації шкільних реформ (зусиллями духовенства діяло товариство священників, підготовлено українські підручники, організовано дяко-вчительський інститут) почали активно вимагати створення для українських дітей шкіл з рідною мовою навчання. Так було засновано сотні парафіяльних шкіл з українською мовою навчання.

На початку ХХ століття М. Грушевським, С. Томашівським та іншими педагогами й громад­ськими діячами введено термін «націоналізація школи». На думку М. Грушевського, «тільки націоналізація школи в українських землях може дати українській людності підстави успішного культурного, суспільного і економічного розвою, удружити його рівносильною зброєю в конкуренції національностей від перспективи відставання … При цьому він наголошував, що націоналізація школи не завершується запровадженням навчання українською мовою, а вимагає «… можливо основнішого приспособлення школи до потреб української суспільності, її життя, її завдань і обставин» [5, 14]. Метою націоналізації школи було виховання в учнів патріотизму та водночас, поваги до представників інших національностей і віросповідань, толерантності до їх поглядів і традицій.

Відстоюючи думку про необхідність націоналізації школи і національного виховання, І. Ющишин писав: «Не проповідуючи найменшого шовінізму і національної нетерпимості, треба навчити молодіж всьо своє рідне любити: село, хату, нарід, звичаї, рідну землю і історію, народну поезію і писану літературу, науку, а над все, рідну мову, котру чоловік мусить зберігати як найбільшу святощ і найдорожчий духовий скарб народа!!!» [3, 14].

З великим успіхом вдається педагогам ЗШС №7 провадити свій навчально-виховний процес з дошкільниками та учнями початкових класів на педагогічній спадщині вищезазначених науковців, педагогів, громадських діячів. Тому так багато уваги приділяємо даному питанню у школі – садку. Зокрема, основам християнської етики вже зі старшого дошкільного віку і протягом навчання в початковій школі, впроваджуючи концепцію національно-патріотичного виховання ЗШС №7, ставлячи пред собою завдання: “Гуманізація навчально-виховного процесу, підвищення якості уроків, втілення в життя програми “Я у Світі” та ідей Софії Русової щодо виховання активного українця – християнина, освідченого та гречного” (Див. додаток).

Оскільки маємо тверде переконання, що головне призначення Людини – творити Добро і Любов. Заповідь «Не убий!» – це заповідь для нас, а не для звірів. Вбивати людей можна не тільки фізично, а і духовно цілі покоління. Страшно стає, що людина може перетворитися на тварину, якщо з дитинства не вбирає в себе моральні християнські заповіді.

«Усяка жива історична народність є найпрекраснішим створінням Божим на землі, і вихованню лишається тільки черпати з цього багатого і чистого джерела» – писав К. Ушинський [1, 101].

Будуй у собі храм Душі. Будуй храм Душі у кожній дитині, до виховання котрої ти причетний.