Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко І. В., Іванишина В. П., Носко М. О., Сидоренко В. К., Кузьомко Л. М., Ляшенко О

Вид материала

Документы

Содержание Використані джерела The american scientists’ research Роль наступності у професійній підготовці Role continuity in the training future teachers of technologies Становлення та розвиток олімпійського руху Формулювання цілей і завдань роботи

Подобный материал:

• Бобир С. Л., Боровик А. Г., Гетта В. Г., Гринь Т. В., Жила С. О., Завацька Л. М., Зайченко, 6306.51kb.
• Основы безопасности жизнедеятельности (обж) М. С. Сидоренко,, 1983.12kb.
• Я україни буковинська державна медична академія в. А. Троянський, М. М. Сидоренко, 2652.9kb.
• Г. Г. Файзуллин // Экономика с Х. и перераб предприятий. 2011. № С. 65-67, 248.06kb.
• Т. А. Боровик Инновационные технологии развития музыкальности детей на урок, 22.38kb.
• Сидоренко Александр Михайлович Сидоренко вологодский писатель и поэт. Он оставил знатокам, 48.46kb.
• 19. 00 Малый зал Филармонии галина сидоренко, 80.16kb.
• Положення, 84.19kb.
• Театрально-концертне життя, 82.63kb.
• 1. Зайченко А. Крестьянскому подворью- государственную поддержку // апк: экономика,, 20.47kb.

Використані джерела

1. AALS Curriculum Study Project Committee. Training for the Public Profession of the Law: 1971, reprinted in Herbert L. Parcker & Thomas Ehrlich, New Direction in Legal Education. – 1972. – P. 23-24.
   
2. American Bar Association, Section of Legal Education and Admission to the Bar, Teaching and Learning Professionalism: Report of the Professionalism Committee 6-7 – 1996.
   
3. John O. Mudd. Beyond Rationalization: Performance-Referenced Legal Education // Journal of Legal Education. – 1986. – Vol. 35. – P. 189, 197.
   
4. Judith T. Younger. Legal Education: An Illusion // MINN. Law Review. – 1990. – Vol. 75. – P. 1037, 1039.
   
5. Rogelio Lasso. From the Paper Chase to the Digital Chase; Technology and the Challenge of Teaching 21^st Century Law Students // Santa Clara Law Review 1. – 2002. – Vol. 43. – P. 12-13.
   
6. Ronald M. Epstein, MD, & Edward M. Hundert, MD, Defining and Assessing Professional Competence, JAMA, Jan. 9, 2002.
   
7. William M. Sullivan, Anne Colby, Judith Welch Wegner, Lloyd Bond & Lee S. Shulman. Educating Lawyers, Draft July, 2006.
   
8. rg/.
   
9. erkeley.edu/beyond/sat/.
   
10. ciety.org.uk/documents/downloads/becomingtfranalysisfirms.pdf
    
11. .ac.uk/quality/lawsoc.phpl
    
12. ciety.org.uk/documents/downloads/becomingfrconsultation1.pdf
    
13. www.mcgeorge.edu/documents/…/Legal Skills-Week2.pdf
    

Mykhailenko O.

THE AMERICAN SCIENTISTS’ RESEARCH
OF TRAINING OF SPECIALISTS-LAWYERS
IN LEGAL COLLEGES OF THE USA

The article determines the aspects of the activity of legal colleges, factors of effective work of a modern lawyer, the level of competence of future specialists which were researched by American scientists. The author also examines and analyses the essential skills for effective practical activity.

Key words: a legal college, a lawyer, competence, skills, professional training, USA.


Стаття надійшла до редакції 25.05.2010


УДК 373.7

Горчинський С.В.

РОЛЬ НАСТУПНОСТІ У ПРОФЕСІЙНІЙ ПІДГОТОВЦІ
МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ТЕХНОЛОГІЙ

У статті аналізується роль наступності у професійній підготовці майбутніх учителів технологій. Автор розглядає педагогічні умови, що передбачають розроблення дидактичних основ формування змісту підготовки, ґрунтовне методичне забезпечення процесу навчання та виховання особистості майбутнього вчителя технологій.

Ключові слова: наступність, неперервна освіта, особистісно орієнтований підхід, учитель технологій.

Педагогічна наука і практика, втілюючи в життя різноманітні інноваційні ідеї, незмінно здійснює пошук найбільш оптимальних шляхів і способів у створенні умов для життєвої самореалізації учнів. Сучасні тенденції розвитку українського освітнього простору відбуваються у час глобалізації та стандартизації середньої та вищої освіти. Інтеграція України у світове співтовариство та її відкритість, формують усередині країни попит на нові освітні технології та програми. Все це супроводжується потребою суспільства у висококваліфікованих кадрах, що здатні до самостійного трудового життя в умовах ринкової економіки, проте реальна підготовленість сучасних школярів, випускників середніх спеціальних та вищих навчальних закладів залишає бажати кращого.

Освітня галузь "Технологія" у школі – інтегративна освітня галузь, яка синтезує наукові знання з математики, фізики, хімії, біології, інших галузей знань і показує їх використання в промисловості, енергетиці, зв’язку, сільському господарстві, у роботі транспорту та інших напрямках діяльності людини. Освітню галузь "Технологія" слід віднести до міжпредметного рівня розуміння з усіма притаманними йому відмітними ознаками і критеріями як виробничої, так і педагогічної технології. Оскільки у базовому навчальному плані основою цієї галузі є трудове навчання, то, виходячи з цього, освітню галузь "Технологія" слід розглядати як оптимізовану трудову підготовку учнів.

Зосередження уваги на наступності у професійній підготовці майбутнього вчителя технологій цілком виправдовується і знаходиться у взаємозв’язку з майбутньою педагогічною діяльністю випускника.

У законі України про освіту зазначено, що саме наступність є однією з обов’язкових умов для здійснення неперервності процесу здобуття знань, яка певною мірою має забезпечити єдність, взаємозв’язок та узгодженість мети, змісту, методів, форм навчання та виховання з урахуванням вікових особливостей особистості студента.

Проблемою наступності в професійній підготовці займалися: С.Я. Батишев, О.С. Гребенюк, Г.С. Гуторов, І.Д. Клочков, І.Я. Курамшин, М.І. Махмутов, І.А. Мельников, А.А. Пінський, Н.М. Розенберг, Ю.С. Тюнников, О.Е. Шильникова, М.М. Шкодін та ін. [2; 3; 4; 5]. Проте питання наступності професійної підготовки учителів технологічної освіти потребують розроблення та уточнення.

Узагальнимо уявлення про сутність і функції дидактичного принципу наступності. Отже, наступність:

– передбачає взаємозв’язок та узгодженість у змісті, організаційно-методичному забезпеченні навчального процесу на різних етапах та ступенях навчання;

– забезпечує реалізацію інших дидактичних принципів – науковості, систематичності, послідовності та доступності;

– встановлює зв’язки між новими та раніше здобутими знаннями як елементами цілісної системи; забезпечує їх подальший розвиток та осмислення на новому, більш вищому рівні;

– сприяє підготовці студентів до оволодіння новими, більш складними знаннями та вміннями у майбутній професійній діяльності;

– налагоджує зв’язки між знаннями, які повідомляються, між навчальним матеріалом різних навчальних дисциплін;

–
© Горчинський С.В., 2010
 вказує, що на наступному етапі навчання не потрібно затримувати студентів на рівні попереднього, конструктивніше відновлювати старе у процесі наступної роботи над новим матеріалом;

– здійснює послідовний зв’язок між освітньо-кваліфікаційними рівнями (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр), шляхом застосування таких засобів, як: узгодження програм, підручників, навчальних посібників, повторення навчального матеріалу тощо.

На сучасному етапі соціально-економічного розвитку суспільства, важливість проблеми трудового виховання підростаючого покоління невиправдано занижена. Розв’язання даної проблеми вимагає відповідної сучасному рівню розвитку науки і техніки матеріальної бази, а також приходу в освітні установи якісно нового вчителя з гуманістичною, духовно-моральною спрямованістю, професіонала, здатного вільно орієнтуватися в складних і швидкоплинних соціокультурних умовах, творчо вирішувати поставлені перед ним завдання [3].

Для більш якісної підготовки учителя технологій завданням вищої школи є забезпечення наступності його професійної підготовки. Тому дослідження практичного досвіду підготовки вчителя технологій на технологічному факультеті за напрямом "Технологічна освіта" Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка набуває, поза сумнівом, актуальний характер в плані визначення підстав проектування та реалізації наступності у професійній підготовці майбутнього вчителя технологій. Це потребує від викладацького колективу пошуку шляхів вдосконалення всієї системи підготовки майбутніх фахівців.

У зв’язку з цим на технологічному факультеті розробляється концепція оновлення професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя технологій, яка передбачає ефективну реалізацію наступності його професійної підготовки.

Методологічно важливим у концепції є визначення, що є професіоналізм учителя технологій. Поняття "професіоналізм" розглядається нами як "добре володіння своєю професією" [2]. Воно передбачає наявність професіоналізму особистості (особистісний аспект), професіоналізму діяльності (діяльнісний аспект), професійно-педагогічну компетентність (предметний аспект), майстерність (технологічний аспект), педагогічний професіоналізм (соціально-освітній аспект).

Кожний з цих напрямків у концепції розглядається з позиції ціннісного, змістовного, діяльнісного та структурного аспектів.

Ціннісний аспект професійної підготовки вчителя технологій в університеті важливий для формування сукупності специфічних педагогічних цінностей професійної діяльності. Майбутній вчитель технологій в період навчання у вищих навчальних закладів формує власну систему цінностей про особистість школяра, про педагогічну діяльність, власний професіоналізм, значення психолого-педагогічних знань тощо.

Змістовний аспект вищої педагогічної освіти за напрямом "Технологічна освіта" з врахуванням вимог Державного освітнього стандарту вищої освіти показує конкретні пріоритети, напрями підготовки майбутніх фахівців та реалізації наступності професійної підготовки. Особливе значення у даній проблемі має співвідношення між кількістю годин циклами дисциплін: "гуманітарної та соціально-економічної підготовки", "математичної, природничо-наукової підготовки", "професійної та практичної підготовки".

Професійна та практична підготовка майбутнього вчителя технологій заслуговує особливої уваги, тому що характеризується глибоким взаємозв’язком гуманітарних та технічних предметів. Вчитель технологій зобов’язаний бути прикладом для своїх учнів, а для цього він повинен бути всебічно розвиненим фахівцем.

Висока якість професійно-педагогічної підготовки вчителя технологій може бути досягнута тільки при достатньо ефективній організації навчального процесу та активній пізнавальній діяльності студентів. З одного боку це відноситься до аудиторних занять (лекції, практичні (семінарські), лабораторні роботи), а з іншого боку – до засобів контролю знань та умінь, які дозволяють оцінити підготовку до самостійної практичної діяльності.

У рамках діяльнісного аспекту професійно-педагогічної підготовки вчителя технологій передбачається досягнення оптимального поєднання теоретичних і практичних знань, тобто прив’язку досліджуваного матеріалу до проблем повсякденного життя.

Зміст діяльності студентів у період проведення практикумів (столярна справа, слюсарна справа, механічна обробка деревини, механічна обробка металів) і практик (пропедевтична, технологічна, педагогічна) максимально наближений до реальної професійної роботи вчителя технологій. Основна їх мета – підготовка до виконання основних видів професійної діяльності, розв’язання типових професійних завдань у закладах середньої загальної освіти.

Курсові роботи спрямовані на вирішення реальних практико-орієнтованих педагогічних завдань, які стоять перед учителем в його професійній діяльності. У той же час курсові роботи носять творчий характер і спрямовані на перспективу.

Виконання випускних кваліфікаційних робіт є заключним етапом навчання майбутніх учителів технологій. Випускна робота охоплює комплекс дисциплін, що характеризують його підготовленість до педагогічної діяльності. Кожна дипломна робота має певний практичний результат: плакати, наочні посібники, навчально-методичні посібники, зразки виробів, розроблені профільні та елективні курси, виконані самими студентами під керівництвом наукового керівника випускної кваліфікаційної роботи, або при проходженні педагогічної практики.

Структурний аспект передбачає вдосконалення структури вищої педагогічної освіти. Структурна перебудова освіти вимагає більш детального опрацювання з визначення мети і конкретних завдань цього процесу, виходячи із соціально-економічних особливостей розвитку суспільства та системи освіти в сучасних умовах [1]. До них в першу чергу слід віднести попит на фахівців на ринку праці. Врахую чи цей чинник на технологічному факультеті Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка з метою розширення спектру професійної підготовки вчителів технології наявні наступні профілі: "автосправа", "конструювання та моделювання одягу", "прикладна та технічна творчість".

Особливого значення набуває сьогодні проблема цілісності змісту підготовки майбутніх учителів технологій, оскільки без цілісного уявлення про зміст навчання на всіх етапах освіти може бути порушена її наступність. З метою досягнення оптимальних результатів у забезпеченні наступності професійної підготовки майбутніх учителів технологій необхідно дотримуватись таких умов:

– узгоджувати цілі навчання на суміжних етапах освіти (бакалавр, спеціаліст, магістр);

– забезпечувати взаємозв’язок у змісті навчальних програм;

– виробляти спільні наукові підходи до тлумачення понятійного апарату у кожній освітній галузі;

– узгоджувати завдання та зміст навчального матеріалу (поступово ускладнювати, розширювати, поглиблювати ті знання, уміння й навички, які були сформовані на попередньому етапі навчання; у перспективі орієнтуватись на вимоги наступного етапу навчання (семестр, курс));

– забезпечувати потенційні можливості змісту для забезпечення мотиваційного компонента навчальної діяльності, формування пізнавального інтересу та здібностей, умінь і навичок самостійної роботи;

– забезпечувати логіку викладу навчального матеріалу в навчальному процесі, в якому враховано закономірності процесу засвоєння знань і визначено міру співвідношення у подачі нового матеріалу з повторенням раніше вивченого;

– дотримуватися достатнього рівня методичного забезпечення навчального процесу;

– розробляти для кожного ступеня навчання діяльнісний компонент змісту освіти, тобто включити в обов’язковий мінімум змісту освіти спеціально відібрані способи діяльності та технології, ключові компетенції та інші процедурні елементи, які повинні опанувати студенти.

Наступність є закономірною умовою цілісності та ефективності навчально-виховного процесу, фактором, який визначає логіку та послідовність навчання й виховання особистості студента на всіх етапах навчання, а тому вона має бути реалізована на всіх рівнях реалізації змісту освіти [5, с. 4].

Серед результативних шляхів практичного забезпечення наступності в процесі професійної підготовки майбутнього вчителя технологій на технологічному факультеті Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка можна назвати:

– підсилення соціальної ролі проблеми наступності у кваліфікаційній підготовці вчителів технологій шляхом розкриття сутності та практичного значення наступності як принципу освіти, регулятора в організації навчального процесу на різних етапах педагогічної діяльності;

– впровадження теоретичних розробок і педагогічних досягнень у практику, врахування напрацювань педагогічного досвіду вчителів із проблеми наступності у формуванні основних положень наукових досліджень;

– проектування й організація змістового та процесуального компонентів педагогічної діяльності на основі гуманістичного підходу до організації навчального процесу;

– підсилення мотиваційної сторони навчальної діяльності, яка є основою активізації пізнавальної сфери студента, розвитку творчості, ініціативи та інтересу до здобування знань;

– забезпечення цілісності неперервно-дискретного характеру системи освіти шляхом вирішення протиріч, які виникають у процесі навчання на різних освітньо-кваліфікаційних рівнях (бакалавр, спеціаліст, магістр);

– розроблення засобів освітньо-педагогічного управління;

– проведення діагностико-корекційної роботи із запобігання труднощам у навчальному процесі;

– створення навчального середовища, яке би сприяло самореалізації та самоствердженню кожного студента, формуванню системності знань, усвідомленому оволодінню досвідом майбутньої професійної діяльності, становленню стійких пізнавальних інтересів.

Таким чином ефективність наступності професійної підготовки майбутніх учителів технологій в навчально-виховному процесі досягається шляхом комплексного підходу до забезпечення зазначених вище дидактичних умов забезпечення наступності, що передбачають розроблення дидактичних основ формування змісту освіти, систематичне методичне забезпечення процесу навчання та виховання особистості майбутнього вчителя технологій.

Використані джерела

1. Андреев В.И. Диалектика воспитания и самовоспитания творческой личности / В.И. Андреев. – Казань: Изд.: КГУ, 1988. – 322 с.
   
2. Архипова С.В. Преемственность в образовании: социологический анализ: автореферат дис. канд. социол. наук / С.В. Архипова. – М., 2006. – 20 с.
   
3. Бараховская О.В. Дидактические условия реализации преемственности в профессиональной подготовке студентов вуза: автореферат дис. канд. пед. наук / О.В. Бараховская. – М., 2005. – 21 с.
   
4. Вилюнас В.К. Психологические механизмы мотивации человека / В.К. Вилюнас. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1990. – 228 с.
   
5. Просвиркин В.Н. Технология преемственности в системе непрерывного образования: автореферат дис. докт. пед. наук / В.Н. Просвиркин. – М., 2009. – 40 с.
   
6. Профессиональная адаптация студентов вуза: монография / А.Ю. Петров. – Челябинск: Изд-во Челяб. академии культуры и ис-ва, 2004. – 185 с.
   

Gorchinsky S.

ROLE CONTINUITY IN THE TRAINING FUTURE TEACHERS OF TECHNOLOGIES

The article analyzes the role of continuity in the training of future teachers of technology. The author examines the pedagogical conditions that involve the development of pedagogical foundations of educational content, detailed methodological provision of training and education of future teachers technology.

Key words: continuity, continuous education, learner-oriented approach, a teacher of technology.


Стаття надійшла до редакції 11.09.2010


УДК 796.0113

Ващенко І.М.

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ОЛІМПІЙСЬКОГО РУХУ
В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

У статті представлені умови розвитку олімпійського руху в незалежній Україні, організація та структура олімпійського руху в Україні, досягнення українських спортсменів.

Ключові слова: Олімпійські ігри, Національний олімпійський комітет, організація, структура, розвиток.

Постановка проблеми. Аналіз останніх досліджень та публікацій. Фізична культура – частина загальної культури суспільства, одна зі сфер соціальної діяльності, спрямована на зміцнення здоров’я, розвиток фізичних здібностей людини і використання їх відповідно до потреб громадської практики. Основні показники стану фізичної культури в суспільстві: рівень здоров’я і фізичного розвитку людей; міра використання фізичної культури у сфері виховання і освіти, у виробництві, побуті, структурі вільного часу; характер системи фізичного виховання, розвиток масового спорту, вищі спортивні досягнення тощо.

У
© Ващенко І.М., 2010
суспільстві фізична культура, будучи надбанням народу, є важливим засобом «виховання нової людини, що гармонійно поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість». Вона сприяє підвищенню соціальної і трудової активності людей, економічній ефективності виробництва. Фізкультурний рух спирається на багатосторонню діяльність державних і громадських організацій в області фізичної культури і спорту.

Олімпійські змагання не забуті тому, що кожні Ігри перетворювалися на свято для народу, свого роду конгрес для правителів і філософів, конкурс для скульпторів і поетів.


Формулювання цілей і завдань роботи

Мета дослідження. Проаналізувати процес розвитку і популяризації Олімпійських ігор у незалежній Україні.

Основні завдання дослідження:

1. Простежити умови розвитку Олімпійського руху в Україні;

2. Розкрити організаційні умови становлення НОК в Україні;

3. Прослідкувати виступи збірної України на Олімпійських Іграх.

Виклад основного матеріалу дослідження.

Спорт як сфера діяльності людей має важливе значення в житті світового співтовариства. Колишній Президент Міжнародного Олімпійського комітету Хуан Антоніо Самаранч стверджував, що «...сучасному світові потрібен Олімпізм як життєва філософська течія, на основі якої можна створити спосіб життя, заснований па повазі до загальнолюдських етичних принципів, сприяючий вихованню, об’єднуючий спорт з культурою і мистецтвом...». Ці та інші гуманістичні ідеали були втілені П’єром Фреді де Кубертеном в міжнародному олімпійському русі, який з 1894 року розповсюдився в більшості країн світу (200 на 1990 р.). Ідея Олімпізму – це ідея загального об’єднання на планеті через заняття спортом.

Організаційне формування олімпійського руху в Україні відбулося в грудні 1990 року на Генеральній асамблеї засновників у Києві. Тоді було створено Національний Олімпійський комітет на чолі з Президентом – двічі олімпійським чемпіоном В. П. Борзовим (з 2005 р. НОК України очолює С. Бубка). У 1992 р. МОК визнав НОК України і надав право самостійною командою брати участь в Олімпійських іграх.

Протягом десятиріччя олімпійський рух в країні зміцнився і розширився. В ньому беруть безпосередньо участь 68 (на 1993 р.) національних спортивних федерацій; Олімпійська Академія України (Київ, з 1991 р.); добровільні спортивні товариства, клуби і відомства; фізкультурно-спортивні товариства «Динамо» і ЦСК; Центральний клуб «Гарт»; фізкультурно-спортивне товариство «Колос»; фізкультурно-спортивне товариство профспілок «Україна».

В олімпійському русі України беруть участь державні і комерційні організації і установи, навчальні заклади, колективи людей, а також приватні особи.

Таким чином, в Україні функціонують державна і громадська мережі олімпійського руху.

Незважаючи на економічну кризу в багатьох сферах життя суспільства, уряд країни неодноразово спрямовував увагу і вживав заходів для успішного виступу представників українського спорту на міжнародній арені. Укази Президента «Про державну підтримку фізичної культури і спорту в Україні», «Про організаційний комітет з підготовки і участі спортсменів України У XVIII зимових, XXVII літніх Олімпійських та XI Параолімпійських іграх», положення «Про державні стипендії олімпійським та параолімпійським чемпіонам», «Про стипендії Президента України для талановитих і перспективних спортсменів», закони України і державні програми розвитку фізичної культури і спорту, фізичного виховання – все спрямовано на підвищення авторитету країни на міжнародній спортивній арені.

У 2000 році забезпечували виконання урядових постанов в усіх ланках спортивного руху країни 15 923 штатних тренерів і 8 714 – з погодинною оплатою; з них 68,8% мали вищу і 11,5% середню спеціальну освіту.

Вищими за рангом змаганнями у світі є Ігри Олімпіад і зимові Олімпійські Ігри. Спортсмени України, починаючи з 1994 року, беруть в них участь. В Лілліхаммері на XVII зимових Олімпійських іграх золотою олімпійського медаллю була нагороджена українська фігуристка О. Баюл і бронзовою – біатлоністка В.Петренко. На XVIII зимових Олімпійських іграх (Нагано, 1998) збірна команда України отримала 1 срібну медаль – О. Петрова у біатлоні і одне VI місце – І.Тараненко-Тереля. На жаль на XIX зимових Олімпійських іграх (Солт-Лейк-Сіті, 2002) нашій команді не вдалося вибороти жодної медалі.

Традиційно більш успішно виступали спортсмени України на Іграх Олімпіад. У 1996 році в Атланті на Іграх XXVI Олімпіади олімпійська збірна України, виступаючи вперше окремою командою, в неофіційному заліку (НКЗ) посіла почесне дев’яте місце (з 196 країн). Олімпійськими чемпіонами стали Л. Подкопаєва (спортивна гімнастика), Т. Таймазов (важка атлетика), І. Кравець (легка атлетика), В. Олійник (вільна боротьба), Р.Шаріпов (спортивна гімнастика), Є. Браславець, І. Матвієнко (вітрильний спорт), В. Кличко (бокс), О.Серебрянська (художня гімнастика). Також було завойовано 2 срібні і 12 бронзових нагород. Досягнення спортсменів і тренерів було високо оцінено урядом країни.

Від виступу у Сіднеї на Іграх. ХХVII Олімпіади (2000 р.) чекали теж видатних досягнень, і вони були в окремих видах спорту – 3 золоті, 10 срібних і 10 бронзових медалей, але в підсумку НКЗ – 21 місце серед команд 199 країн. Призерами стали 32 українських атлети, тобто практично кожен дев’ятий. Кожний четвертий спортсмен увійшов до шістки найсильніших у своїх видах спорту. Всі вони пройшли підготовку уже в роки незалежності України.

На найвищий щабель олімпійської слави піднялися Я.Клочкова – 2 золоті і 1 срібна медаль у плаванні та М.Мільчев у стендовій стрільбі – золота нагорода.

Срібними призерами стали: Я. Клочкова, Д. Сілантьєв (плавання) С. Матвєєв, С. Чернявський, О. Симоненко, О. Феденко (велоспорт); О. Береш, В. Гончаров, Р. Зозуля, Р. Мезенцев, В. Перешкура, О. Світличний (гімнастика), О. Садовнича, Н. Бурдійна, К. Сердюк – стрільба з лука; Д. Саладзе – боротьба греко-римська; А.Котельник, С. Доценко – бокс; Є. Буслович – боротьба вільна.

Бронзові медалі отримали: Р. Машурепко – дзюдо, І. Якович – велоспорт, О. Говорова, Р. Щуренко – легка атлетика; О. Жупіна, Г. Сорокіна – стрибки у воду; Р. Таран, О. Пахольчик – вітрильний спорт; С. Данильченко А. Федорчук, В. Сидоренко – бокс.

Виступу олімпійської команди в Україні було дано неоднозначну оцінку, відзначено недоліки і намічено перспективи розвитку олімпійського спорту.

Втретє виступаючи під національним прапором у складі збірної команди незалежної України на Олімпійських іграх в Афінах (2004 р.) наші спортсмени зібрали зі спортивних арен столиці Греції 23 медалі. З них – 9 золотих. У загальнокомандному суперництві серед 202 країн – учасниць збірна України в медалевому аспекті посіла досить високе 12-е місце, а за підрахунками неофіційної першості в очковому доробку – 11-е.

Цікаво, що і в Атланті-1996, і в Сіднеї-2000, і в Афінах-2004 доробок нашої олімпійської дружини виявлявся ідентичним – усе ті ж у купі 23 медалі. В Афінах українські спортсмени здобули 9 золотих, 5 срібних та 9 бронзових медалей. Я.Клочкова знову здобула 2 золоті олімпійські нагороди. Звідси напрошується така паралель: якщо здобутки в Америці на перших Іграх у незалежній іпостасі все ж скоріше дістались олімпійській збірній Україні спадщину від радянської школи спорту, а наступний певний спад показників у Австралії можна цілком віднести до всім зрозумілих витрат перехідного періоду з його економічною нестабільністю, то новий якісний виток у переоцінці цінностей на землі Древньої Еллади вже красномовно свідчить про становлення національної спортивної індустрії. Адже переважна більшість новоспечених чемпіонів та призерів Ігор-2004 за часів СРСР ще не займалися спортом.

Отже, олімпійськими чемпіонами стали: Я. Клочкова – 2 золоті медалі (плавання), Ю. Білоног (легка атлетика), О. Костевич (кульова стрільба), В. Гончаров (спортивна гімнастика), Н. Скакун (важка атлетика), І. Мерлені (вільна боротьба), Е. Тедеєв (вільна боротьба), Ю. Нікітін (стрибки на батуті).

Срібні нагороди вибороли: І.Разорьонов (важка атлетика), Г.Калініна, С. Матевушева, Р. Таран (вітрильний спорт, клас «Інглінг»), О.Красовська (легка атлетика), Р. Гнатюк (дзю-до), Г. Леончук, Р.Лука (вітрильний спорт, клас «49 er»),

Бронзовими призерами Ігор стали: С. Гринь, С. Білоусенко, О. Ликов, Л. Шапошников (веслування академічне), І. Осипенко, Т. Семикіна, Г. Балабанова, О. Череватова (веслування на байдарках і каное), жіноча збірна команда України (гандбол), А. Безсонова (гімнастика художня), Т. Терещук-Антипова (легка атлетика), В. Стьопіна (легка атлетика), А. Сердінов (плавання), Д. Грачов, В. Рубан, О. Сердюк (стрільба з луку), В. Третяк (фехтування).

У 2006 році відбулися XX зимові Олімпійські Ігри в Турині. У них взяли участь 2508 спортсменів (1548 чоловіків та 960 жінок) із 80 країн світу. Розігрували 84 комплекти олімпійських нагород із 15 вдів спорту. Спортсмени з України на XX зимових Олімпійських Іграх у Турині вибороли 2 медалі.

Бронзовими призерами Ігор стали: Л.Єфремова (біатлон), Р.Гончаров та О.Грушина (фігурне катання на ковзанах).

У ХХІХ літніх Олімпійських Іграх (Пекін, 2008 р.) взяли участь 10 947 спортсменів (6 308 чоловіків та 4 639 жінок) з 204 країн світу. Було розіграно 302 комплекти олімпійських нагород із 35 видів спорту.

Українські спортсмени взяли участь у 28 видах спорту і завоювали 27 олімпійських медалей, з них: 7 золотих медалей, 5 срібних та 15 бронзових. Українська олімпійська збірна посіла 11 загально-командне місце.

Олімпійськими чемпіонами стали: Г. Пундик, О. Харлан, О. Хомрова, О. Жовнір (фехтування); А. Айвазян (кульова стрільба); В. Рубан (стрільба з лука); О. Петрів (кульова стрільба); Н. Добринська (легка атлетика); І.Осипенко-Радомська (веслування на байдарках та каное); В. Ломаченко (бокс).

Срібло: О.Коробка (важка атлетика); Ю. Сухоруков (кульова стрільба); В.Федоришин (вільна боротьба); А.Стаднік (вільна боротьба); І.Ліщинські (легка атлетика).

Бронза: Р. Гонтюк (дзюдо); І. Кваша, О. Пригоров (стрибким у воду); Н. Давидова (важка атлетика); А. Варданян (греко-римська боротьба); І. Мікульчин-Мерлені (вільна боротьба); Л. Калитовська (велоспорт); О. Воробйов (спортивна гімнастика); О. Антонова (легка атлетика); Т. Данько (вільна боротьба); В. Терещук (сучасне п’ятиборство); В. Глазков (бокс); Д. Юрченко (легка атлетика); Ю.Чебан (веслування на байдарках та каное); Н.Тобіас (легка атлетика); Г. Безсонова (художня гімнастика).

Успішно виступають спортсмени України і на інших міжнародних спортивних змаганнях – літніх і зимових Універсіадах, Параолімпійських іграх. Президентом. Національного параолімпійського комітету України є Валерій Сушкевич. На зимових Параолімпійських іграх в Солт-Лейк-Сіті (2002) збірна України виборола 12 медалей, з них срібних – 6, бронзових – 6. Особливо відзначилися наші лижники – С. Трифонова, О. Юровська, О. Мунц, М. Овчаренко, В. Лук’яненко.

Головними завданнями в розвитку спорту вищих досягнень Президент НОКу України визначає:

• розмежування мети, завдань і повноважень між різними структурами у сфері спорту вищих досягнень;
  
• підвищення ролі державного регулювання олімпійської підготовки провідних спортсменів (не створено ефективної системи державного регулювання спорту вищих досягнень);
  
• підпорядкування діяльності суспільних спортивних організацій (в т.ч. федерацій) інтересам олімпійської збірної команди України;
  
• виділення двох ешелонів у спорті вищих досягнень – збірної країни і спортивних резервів з конкретизацією завдань;
  
• організаційне, фінансове, науково-методичне, кадрове, матеріально-технічне, Інформаційне забезпечення систем.
  

Слід сподіватися, що з розвитком економіки і інших сфер діяльності суспільства, з більш раціональною організацією й всебічним забезпеченням спорту вищих досягнень і розширенням сфери масового спорту досягнення 1 престиж українського спорту і держави у світі будуть зростати.