Факультативний курс для учнів 10 11-х класів середньої загальноосвітньої школи Змістовий аспект
| Вид материала | Документы |
- Співавтор авторської програми для допрофільних та профільних класів "Історія запорозького, 114.22kb.
- Програма природознавство для 5-6 класів спеціальної загальноосвітньої школи інтенсивної, 612.6kb.
- Навчальні програми курсів за вибором та факультативів з біології, 40.79kb.
- Програми та рекомендації до розподілу програмного матеріалу, 1900.03kb.
- Програми та рекомендації до розподілу програмного матеріалу, 3471.91kb.
- Програми для середньої загальноосвітньої школи 1-2 класи, 3794.9kb.
- Навчальна програма для 10 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів, 586.62kb.
- Програма спецкурсу «Мережеві технології, 509.33kb.
- Програма для учнів 10 класів загальноосвітніх навчальних закладів Пояснювальна записка, 162.74kb.
- Робочий навчальний план верхньодніпровської середньої загальноосвітньої школи, 114.11kb.
Змістова структура теми
Поняття особистості в психології, філософії, педагогіці та соціології. Особистість як цілісна єдність особливостей індивіда. Суб'єктність як головна особливість особистості. Структура особистості. Соціальна та загальнолюдська цінність особистості. Масштаб та історичність особистості. Формування особистості.
Елементи змісту
1.1. У довідкових виданнях охарактеризовані різні підходи до визначення змісту поняття «особистість». Наприклад, у «Філософському енциклопедичному словнику» (1983) під особистістю мається на увазі: 1) людський індивід як суб'єкт відносин і свідомої діяльності; 2) стійка система соціально значущих чинників, яка характеризує індивіда як члена того чи іншого суспільства або спільності. У цьому ж виданні дається розмежування смислу терміна у філософії, психології, соціології та педагогіці.
1.2. Так, у психології під особистістю розуміють якусь суть, інтегруючу основу, яка зв'язує у цілісність психічні процеси індивіда і надає його поведінці потрібну послідовність і стійкість. У персонології, тобто сукупності існуючих теорій особистості, зустрічаємо різну конкретизацію цього розуміння, але універсального визначення поняття особистості немає. Різні теорії погоджуються в наступному:
1) особистість – це те, що значно важливіше й суттєвіше за уявлення про зовнішній облік;
2) в особистості виражена індивідуальність людини, її відмінність від інших людей;
3) особистість – це те, що інтегрує, спрямовує та корегує поведінку людини;
4) особистість – це суб'єкт впливу зовнішніх (соціальних) і внутрішніх (генетичних) факторів;
5) особистість – це те, що обумовлює стійкі форми поведінки людини.
1.3. Проблема особистості у філософії – це питання про сутність людини, про її місце в світі і відношення до світу і до самої себе, про можливість власного вибору свого життєвого шляху, про фактори, що впливають на становлення особистості.
Філософія своїми цілями й змістом звернена до самої людини та умов її суб'єктного існування в зовнішньому світі – у природі, суспільстві, культурі. Найважливіший момент виникнення особистості в історії людства – момент виходу людини із стада. По суті вся історія людської культури – це історія особистості. Та й в індивідуальному плані особистість зникає, коли індивідуальність розчиняється в масі рівноцінних, «однакових», легко замінних одиниць.
1.4. У педагогіці питання про становлення особистості розглядається при обговоренні проблем виховання, навчання та освіти. Відповідно до гуманістичної філософії в педагогічному мисленні сучасних педагогів усе більше утверджується погляд на учня як на активного суб'єкта навчально-виховного процесу, як на людину, яка здатна до саморуху, особистісного становлення й самовдосконалення, яка не тільки формується, але й являє себе як особистість у процесах виховання й навчання.
1.5. У соціології (науці про суспільство та його розвиток) поняття "особистість" застосовується стосовно кожної людини, оскільки вона індивідуально виражає значущі риси даного суспільства. Неодмінними характеристиками особистості є самосвідомість, ціннісні орієнтації, суб'єктність у суспільних відносинах, відповідальність за свої вчинки, індивідуальність, тобто все специфічне, що притаманне саме даній конкретній людині. Поняття особистості має зміст лише в системі суспільних відносин, у яких виявляється розуміння індивідом своєї ролі, внутрішнє відношення до неї. Людина як індивідуальність і особистість виражає себе в соціально значимих продуктивних діях і вчинках.
1.6. Особистість – складне цілісне утворення, яке має структуру. До основних підструктур особистості (За К.К. Платоновим) відносяться: спрямованість особистості; досвід; психічні процеси; біопсихологічні властивості. Це підструктури особистості, які мають власні компоненти.
Таблиця 10. Структура особистості
| Підструктури особистості | Компоненти особистості |
| Спрямованість особистості Досвід Психічні процеси Біопсихологічні властивості | Переконання, світогляд, ідеали, прагнення, інтереси , бажання Сформовані здібності, звички, уміння, навички, знання Відчуття, сприймання, воля, почуття, емоції, мислення, пам'ять Темперамент і характер, статеві ознаки, вікові властивості, |
1.7. Основні елементи, що становлять зміст поняття особистості, можна висловити в положеннях, які доцільно обговорити з учнями:
1. Особистість – цілісна єдність особливостей індивіда, яка визначає його як суб'єкта утвердження сенсу власного життя й активності в усіх сферах людського буття – психічного й соціального, матеріального й духовного, природного й культурного.
2. Головною особистісною якістю людини є суб'єктність – фізична, психічна й духовна присутність та дійова активність в усіх взаємодіях із зовнішнім світом. Що б не робила людина – читала або складала вірші, грала на музичних інструментах, викладала в школі або працювала в перукарні – люба дія або діяльність людини суб'єктна в тому значенні, що завжди несе на собі печатку її особистості.
3. Соціальна та загальнолюдська цінність особистості обумовлена відношенням людини до вищих цінностей і готовністю бути корисною для інших.
6. Масштаб та історичність певної особистості обумовлюються ступенем її духовного впливу не лише на інших людей, але й на розвиток суспільства й людства в цілому.
1.8. Формування особистості здійснюється в процесах саморозвитку, соціалізації, виховання, освіти й життєдіяльності, а також у процесі цілеспрямованої роботи людини над собою. Особистість виникає як результат спілкування людини з іншими людьми та її життя у суспільстві, вона є психосоціальним продуктом життєдіяльності людини й тому поєднує в ній усе те, що робить її такою, як усі й водночас, неповторною, унікальною.
Запитання для обговорення і самоконтролю
1) Як ви розумієте зміст поняття «особистість»? 2) Що розуміють під «особистістю» у філософії? 3) Що мають на увазі під «особистістю» в психології? 4) Які смисли вкладає в поняття «особистість» соціологія? 5) Яке значення мають уявлення про особистість у педагогіці? 6) Дайте характеристику структури особистості. 7) Що ви знаєте про формування й розвиток особистості?
Тема 2. Фактори, шляхи й вікові періоди розвитку особистості
Змістова структура теми
Зовнішні й внутрішні фактори впливи на розвиток особистості. Взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів. Вікова періодизація розвитку людини. Індивідуальні особливості дітей і підлітків та їх врахування в педагогічному процесі. Поняття про кризи розвитку. Характеристика особистісного розвитку в різні періоди життя людини.
Елементи змісту
2.1. Вікова періодизація – це умовний поділ цілісного життєвого циклу на відрізки часу, протягом яких людина досягає певного ступеня розвитку й набуває відносно стійких якісних особливостей.
Вікова періодизація необхідна для створення оптимальної системи виховання, навчання, використання в повному обсязі можливостей дитини на кожному віковому етапі.
2.2. За даними психології, перехід від одного вікового періоду (стадії, етапу) до наступного часто має кризовий характер. Під час кризи за віком відбувається рішуча зміна всієї соціальної ситуації розвитку дитини: виникнення нового типу відносин дитини з дорослими, перехід від одного виду провідної діяльності до іншого. Умови для виникнення нової якості в певний період визрівають уже на попередньому періоді, але ці переходи відбуваються стрибком і нерідко супроводжуються появою негативних форм поведінки, упертості, тимчасового зниження працездатності, фактів важкої вихованості тощо. Вікові кризи – явище закономірне й необхідне для розвитку дитини, але негативні прояви – це свідчення труднощів переходу до нового періоду, зв’язаних з конкретними умовами життя дитини, її відносинами з дорослими. Негативних проявів може й не бути, якщо дорослі розумно управляють психічним розвитком дитини.
2.3. Для організації розумного виховання слід враховувати фактори, що впливають на фізичний, психічний та особистісний розвиток людини. Ці фактори, як відомо, поділяються на зовнішні та внутрішні. До зовнішніх факторів відносяться умови природного й соціально-культурного середовища. До них відносяться також виховання, навчання, праця. Внутрішні фактори – генетично-біологічна спадковість, нервова організація, потреби, почуття, переживання тощо. Зовнішні й внутрішні фактори зв'язані між собою. Так, зовнішні умови стають факторами впливу на людину саме тому, що вона має власний внутрішній світ, яким вона реагує на зовнішні впливи. Водночас внутрішні фактори існують саме тому, що людина не ізольована від зовнішнього світу та його впливу.
2.4. Між зовнішніми та внутрішніми факторами існують суперечності. Головними з них є суперечності між потребами особистості та вимогами до неї з боку зовнішнього соціального оточення, суперечності між прагненням особистості до вільного саморозвитку й перешкодами, що чинить цьому саморозвитку середовище тощо. Розв'язання цих суперечностей є головним механізмом саморуху особистості.
2.5. У психології розвиток особистості – це психосоціальний розвиток, тобто розвиток людини, що обумовлений взаємодією внутрішніх (психологічних) факторів із зовнішніми (соціальними), який розглядається як провідний фактор розвитку особистості й відбувається під впливом історичних умов, системи цінностей та соціальних вимог. Як вважав відомий американський психолог Ерік Еріксон (1902 – 1994), розвиток особистості в усі періоди життя людини зв'язаний із формуванням ідентичності.
У передмові до книги Еріксона «Ідентичність: юність і криза» (М., 1996) відзначено, що поняття ідентичності означає: а) засвоєння і прийняття особистістю образу свого Я в усіх відносинах особистості із світом; б) збереження особистістю свого Я і володіння ним незалежно від змін ситуації; в) здатність особистості до повноцінного вирішення проблем, що виникають перед нею на кожному етапі розвитку. Розлад усередині ідентичності, або відсутність певної її складової, становить сутність кризи ідентичності.
2.6. Важливе значення для розвитку особистості має формування ціннісних орієнтацій людини протягом усього її життя в процесах соціалізації, виховання, навчання й освіти, духовної роботи над собою. З формуванням ціннісного відношення людини до світу й зв'язане її становлення як особистості. У ціннісному відношенні до світу, до інших людей і, взагалі, до буття, й виявляє себе особистість на різних етапах свого розвитку від народження й до кінця свідомого життя.
2.7. Уже на стадії немовляти (від народження до одного року) інтенсивно йде пристосування дитини до нових умов життя. Виникає елементарна пізнавальна активність й функції, які її задовольняють. Цьому сприяють: фізичне зростання, розвиток нервової, сенсорної та моторної систем; поява початкових форм спілкування з дорослими. Постійно взаємодіючи з дорослими, дитина починає реагувати на їх мову, розуміти слова. Безпомічне немовля, взаємодіючи з оточуючим середовищем, поступово опановує засоби переміщення – ковзання, рух за допомогою дорослих. На кінець першого року життя діти вимовляють перші слова: «мама», «тато», «на», «дай» тощо. І хоча це лише окремі слова, але це вже мовне спілкування, що відкриває можливості дитини для засвоєння людського досвіду й перспектив виховання.
2.8. Ранній дитячий вік (від одного до трьох років) – період істотних змін в анатомо-фізіологічному, психічному й психосоціальному розвитку. Рухаючись самостійно, дитина знайомиться з новими предметами, виявляє їхні якості, створює цілісні образи й перетворюється на активного дослідника ближнього оточення. Вона починають краще розуміти це оточення й усвідомлювати, чого від нього можна очікувати. Під впливом оволодіння дитиною мовленням зазнають помітних змін основні процеси пам'яті – запам'ятовування, зберігання й відтворення інформації, народжується мислення. Поступово діти оволодівають і вмінням слухати мову (розповіді, вірші, казки). Це збагачує дітей пізнавальною інформацією, сприяє їхньому початковому моральному вихованню. Набуває подальшого просування й психосоціальний розвиток. Так, у цьому віці діти засвоюють деякі норми та засновані на них культурні смисли й цінності свого суспільства, можуть достатньо чітко сказати, що їм подобається більше за все. Наприкінці другого року життя виникає так звана «криза трьох років», сутність якої полягає у психологічному відокремленні дитячого Я від оточуючих дорослих і виникненні специфічних проявів – упертості, негативізму, норовистості тощо. Причинами цих виявів є невдоволеність взаєминами з дорослими, прагнення знайти свою позицію, відстояти свою поведінку, самоствердитись. У зв'язку з цим, має місце підвищена вразливість й чуйність дітей до оцінок, їхніх досягнень з боку дорослих. У цей період особливе значення мають педагогічні здібності дорослих, їх розумне і грамотне ставлення до дитини, дитячої діяльності та її результатів.
2.9. Переддошкільний вік (від трьох до п'яти років) характерний не лише подальшими змінами у фізичному розвитку дитини, але й її активним дійовим мисленням, здатністю вирішувати невеликі, але конкретні завдання. У зв'язку з цим необхідна допомога дорослих у розвитку здібностей дітей. У цей період діти яскраво переживають сприймаючи казки, малюнки, вистави, і тому дорослі мають бути уважними до вибору книжок для читання, розповідей дітям, обережними у своїх розмовах в їхній присутності. Достатньо розвинена мова стає у дітей основним засобом спілкування з дорослими й однолітками. Дітям уже недостатньо однієї доброзичливої уваги – їм потрібно, щоб дорослі брали участь в їхніх діях. Виникають суб'єкт-суб'єктні відносини з однолітками, набуває значущості ігрова діяльність, у якій, і особливо в рольових іграх, виявляється інтерес дітей до світу дорослих, які для них є взірцем поведінки. Саме в ігровій діяльності відбувається особистісний розвиток дитини цього віку.
2.10. Дошкільний вік (від п'яти до шести – семи років), який завершує віковий період дошкільного дитинства. На особистісний розвиток дитини в цей період суттєво впливають подальший розвиток організму та психіки дитини, розширення та ускладнення її спілкування з дорослими, однолітками та оточуючим середовищем. Набуває розвитку Я-концепція дитини, що має у своїй структурі два важливих утворення: самооцінку та уявлення дитини про те, що знають, думають та говорять про неї інші люди, особливо ті, яких дитина вважає значущими для неї. Якщо оцінки дитини щодо іншої значущості та її власна самооцінка співпадають, дитина відчуває себе комфортно. Інакше, коли такої відповідності немає, у середині Я-концепції виникає суперечність, яку дитина прагне розв'язати, добиваючись самоствердження перед дорослими й товаришами, а також перед собою, що є серйозною проблемою для батьків та вихователів. У тому випадку, коли дорослі обмежують активність дитини, вона чинить опір їхнім вимогам, відмовляється від їх виконання, виявляє впертість, егоїзм, самолюбство. Розумна організація спілкування дорослих з дитиною є серйозним педагогічним завданням цього періоду.
2.11. Молодший шкільний вік (від 6 – 7 до 11 років) – це період життя дитини, коли навчальна діяльність стає для неї основною. Для цього періоду характерні різкі зміни способу життя, викликані тим, що діти стали школярами і поза сім'єю та сімейних відносин важливим фактором впливу на їхній особистісний розвиток мають групи одноліток та участь у позаурочній та позашкільній діяльності. У цих умовах закріплюються старі та виникають нові форми поведінки. Ускладнюються й суто індивідуальні духовні проблеми, які виникають унаслідок зіткнення особистісних потреб з реакцією на них з боку оточення. Позитивно розв'язуючи ці проблеми, діти просуваються в особистісному розвитку, набуваючи такі ціннісні надбання, як пізнавальні здібності та уміння, більш широке уявлення про своє Я, почуття власної гідності й самоповаги.
2.12. Підлітковий вік ( від 11 до 15 років) – вік переходу від дитинства до юності в усіх сферах розвитку дитини: фізичній, психічній, соціальній. Складність цих змін пов'язана перш за все із статевим дозріванням. У цей період навчання залишається основним видом діяльності, але характеризується новими рисами: довільністю, більшою активністю й самостійністю, зміною мотивів, серед яких: більш диференційований за навчальним предметом пізнавальний інтерес, бажання відчувати себе дорослим, прагнення до самоствердження і забезпечення свого майбутнього. З цими мотивами пов'язані суттєві зміни в ціннісних орієнтаціях підлітка та його Я-концепції. Визначною цінністю для нього стають самостійність і визнання її дорослими. Цей віковий період відрізняється також бурхливим перебігом емоцій, частими змінами емоційних станів, переживань і настроїв, негативною реакцією на вимоги дорослих. У відносинах з батьками втрачають своє значення «керування» й «підкорення». Коли відносини з батьками залишаються дружніми, це стає одним із факторів особистісного розвитку підлітків. Усі ці зміни в психічній організації підлітків, важкість виховання, ускладнення поведінки, суперечності з дорослими та ін. характеризують підлітковий вік як критичний.
2.13. Юнацький вік (від 15 до 18 років) – вік безпосередньої підготовки молодої людини до дорослого життя, вибору професії, виконання соціальної функції. З тенденціями особистісного зростання пов'язаний інтенсивний розвиток інтелектуальної, емоційної та вольової сфер молодої людини. Загострюються почуття, що пов'язані з потребою дружити, товаришувати, кохатися. Інтимні переживання наближаються за своєю формою до почуттів дорослих людей. З розвитком свідомості й самосвідомості діяльність стає цілеспрямованою й мотивованою. Зміцнюються сила волі. Витримка, наполегливість і самоконтроль. У цей період значно посилюється вплив соціального середовища і культури. Водночас посилюється прагнення юнаків та дівчат пристосуватися до тиску зовнішнього середовища й зрівноважити індивідуальні зовнішні цінності. В умовах зміни соціальних цінностей і складних політичних та економічних суперечностей молоді люди замислюються над своїм майбутнім і будують плани, реалізація яких у значній мірі залежить від сучасної культурно-історичної епохи. Виникають гострі проблеми Я-концепції молодих людей, зв'язані з тим, що їхні особистісні самооцінки не співпадають з тим, якими їх хоче бачити суспільство. Як наслідок, прагнення юнацтва знайти свою ідентичність, неспівпадання їх власних цінностей з цінностями, що усталені в суспільстві, часто приводять до відомої проблеми «батьків та дітей». У період юнацтва продовжується розвиток розумових і пізнавальних здібностей, розширюються можливості щодо освіти й самоосвіти. Розвинений інтелект стає цінністю, яка дозволяє юнакам планувати своє життя, обирати стратегії діяльності, вибудовувати свою моральну філософію. Актуальні питання молоді у цей вік: «Хто я такий?», «Ким я можу стати?», «Що я маю робити, щоб стати тим, ким я хочу стати?». Намагаючись знайти відповіді на ці запитання, молоді люди переглядають свої ідеали, формують власну систему установок і цінностей і, як наслідок, знаходять свою ідентичність. Особливого значення для особистісного розвитку молодих людей цього періоду набуває культура того середовища, у якому вони живуть, моральний дух сім'ї, товариші та шкільний колектив, характер спілкування.
Запитання для обговорення і самоконтролю
1. Дайте характеристику зовнішнім і внутрішнім факторам, що впливають на особистісний розвиток людини. 2. У чому виявляється взаємодія зовнішніх і внутрішніх факторів? 3. Що таке періодизація особистісного розвитку людини? 4. Яка періодизація особистісного розвитку людини вам відома? 5. Дайте характеристику різним періодам особистісного розвитку людини. 6. Що таке ідентичність? У чому полягають кризи ідентичності. 7. Поясніть на прикладах, у чому виявляються і як долаються кризи ідентичності в періоди отроцтва та юнацтва.
Тема 3. Спілкування як фактор розвитку особистості.
Педагогічне спілкування
Змістова структура теми
Спілкування. Єдність спілкування та діяльності. Особливості людського спілкування. Основні сторони спілкування: комунікативна, інтерактивна і перцептивна. Характеристика комунікації, інтеракції і перцепції в спілкуванні. Педагогічне спілкування. Бар'єри спілкування та їх подолання. Стилі спілкування в керівництві начально-виховним процесом. Педагогічне спілкування як діалог. Уміння слухати як умова ефективності діалогу. Спілкування й розвиток особистості.
Елементи структури
3.1. Спілкування – одна з форм (поряд з діяльністю) соціальної активності людини. Якщо в процесі діяльності створюються матеріальні або духовні цінності, то в процесі спілкування люди взаємодіють між собою і впливають один на одного, обмінюючись інформацією, досвідом, почуттями і настроями. Спілкування й діяльність утворюють єдність у тому значенні, що спілкування виникає в діяльності і стає однією з умов її здійснення. Спілкування як і діяльність характеризується мотивами, цілями, змістом засобами здійснення і завжди усвідомлене. Але якщо діяльність здійснюється за допомогою дій, то спілкування здійснюється за допомогою мови та інших знакових засобів.
3.2. У психології виділені три сторони спілкування – комунікативна, інтерактивна та перцептивна.
Комунікація (лат. communicatio – передаю, повідомляю) – інформаційна сторона спілкування, яка включає обмін уявленнями, ідеями, інтересами, настроями, почуттями, установками тощо в ході сумісної діяльності. Комунікативні бар'єри – перешкоди на шляху розповсюдження й розуміння інформації, що виникають при ненормальних відносин між людьми, соціальних, політичних, моральних і професійних розходженнях. Різні шляхи, або канали комунікації, у соціальній групі в сукупності утворюють сітки комунікацій: повна, центрована або ланцюг. Повна сітка – це абсолютно вільне спілкування кожного учасника групи одного напряму з будь-яким іншим учасником. Центрована сітка – обмін інформацією через посередника, який виступає в ролі «центра» групової комунікації. Ланцюг (або конвеєр) – спілкування, при якому кожний учасник групи може спілкуватися лише з двома іншими учасниками, що знаходяться поряд з ним, а через них – з іншими. Масові комунікації – процеси одночасної передачі певної інформації великій кількості людей, які просторово розосереджені. До засобів масової комунікації (ЗМК) відносять газети, журнали, книги, кіно, телебачення.
Інтеракція (англ. Interaction – взаємодія, дія одного на іншого) – взаємодія, обмін діями в процесі спілкування. При інтеракції партнери, що спілкуються, мають бути орієнтованими один на одного, рефлективними щодо дій партнера, динамічними в залежності від дій (вербальних і невербальних) партнера. Інтеракції особливо ефективні в малих групах, оскільки саме в них усі учасники інтерактивного спілкування мають можливість брати участь у роботі й набувати навичок співробітництва і міжособистісного спілкування. Найважливіші вміння, що необхідні для інтерактивного спілкування: уміння слухати іншого, прислухатися до його думки.
У широкому психологічному значенні, перцепція (лат. perception сприймаю) – це безпосереднє відображення предметів та явищ об'єктивної дійсності органами чуття, чуттєве сприйняття зовнішніх предметів. Перцептивна сторона спілкування містить у собі процес взаємного сприймання й розуміння співрозмовниками одне одного за зовнішністю та поведінкою. У ході перцепції формуються уявлення партнера про наміри, думки, здібності, емоції, установки та досвід іншого партнера. Перцепція – це емоційна оцінка іншої людини, спроба зрозуміти причини її вчинків та прогнозувати її поведінку і, відповідно до цього – визначити власну поведінку.
Такий поділ спілкування на види або сторони є умовним, оскільки в реальному процесі спілкування його окремі сторони можуть зливатися та доповнювати одна одну, утворюючи єдність.
3.3. За визначенням відомого психолога О.О.Леонтьєва, педагогічне спілкування – це професійне спілкування викладача з учнями на уроці та поза ним (у процесі навчання та виховання), яке спрямоване на створення сприятливого психологічного клімату, а також на іншого роду психологічну оптимізацію навчальної діяльності та відносин між педагогом та учнем. Як не важко побачити, але в цьому визначенні педагогічне спілкування характеризується як основа педагогічної діяльності, а створення сприятливого психологічного клімату – як умова її продуктивності. Саме тому вміння вибудовувати педагогічне спілкування, у якому виявляється позитивне відношення педагога до особистості учня, психологи вважають важливою складовою психолого-педагогічної компетенції педагога.
3.4. Бар'єр спілкування як перешкода для взаємного розуміння; визначення; види бар'єрів: соціальний – домінування позиції вчителя; просторовий бар'єр – фізична віддаленість учителя від учнів; смисловий бар'єр – неадаптоване для розуміння учнями мовлення вчителя; естетичний бар'єр – негативне ставлення співрозмовника до зовнішнього вигляду партнера; емоційний бар'єр – відсутність настрою, потрібного для уваги й розуміння; психологічний бар'єр – відсутність інтересу до партнера й предмета спілкування. Психолого-педагогічними дослідженнями встановлено, що ефективність педагогічного процесу, характер розвитку особистості та формування міжособистісних відносин у класі суттєво залежать від стилю спілкування в ході керівництва навчальною діяльністю.
3.5. Стиль педагогічного спілкування — це усталена система способів та прийомів, які використовує вчитель під час взаємодії з учнями. Традиційно стилі спілкування (у керівництві) поділяються на авторитарний, демократичний, ліберальний (попустковий).
Авторитарний (командно-адміністративний, директивний) стиль педагогічного керівництва виявляється в тому, що на всіх етапах навчально-виховного процесу (визначення цілі; планування; здійснення; контроль, діагностика й оцінювання результату) вчитель у відношенні до учнів грає «законодавчу» роль: саме він вирішує, що робити учневі під час навчальних занять, і свої вказівки та рішення оголошує як директиви, які не обговорюються; ініціатива підтримується і заохочується остільки, оскільки вона слугує намірам учителя й виконавчим діям учня; відносини з учнями стереотипні й розмежовані ролями та функціями. Авторитарний стиль керівництва обумовлюється різними причинами: авторитарним характером особистості вчителя; його поглядами щодо ролей та обов'язків учасників педагогічного процесу; відсутністю достатнього досвіду педагогічного спілкування та відповідних умінь; впливами авторитарного устрою соціального середовища. Але авторитарний стиль не є таким, що зберігається назавжди. Учитель, який критично переоцінює свої особистісні властивості і прагне до професійного вдосконалення, здатний перетворити свій стиль спілкування з учнями на демократичний.
Демократичний (колегіальний) стиль педагогічного керівництва має в своїй основі визнання учня особистістю, яка прагне до вияву своєї суб'єктності в навчально-виховному процесі та реалізації свого людського права на самовизначення. Таке гуманістичне переконання вчителя і стає методологічною основою для перетворення авторитарного стилю керівництва на демократичний. При такому стилі педагогічна діяльність учителя здійснюється у співробітництві з учнями. При цьому підтримуються і заохочуються самостійність та ініціативність учнів як засоби самовираження, а сам педагогічний процес набуває інтерактивного характеру. Монологічні методи викладання поступаються місцем діалогу, дискусії, колегіальному обговоренню. Завдання пропонуються як проблеми, які потрібно розв'язувати колективно, а спілкування з учнями здійснюється не лише на рольовому рівні, але й на особистісному. Природно, що при таких якісних перетвореннях значно поліпшується й морально-психологічний клімат у класі. Але при всій привабливості демократичного стилю його не можна абсолютизувати. Реальна дійсність складна і в ній можуть бути відхилення від ідеальної демократичної моделі. Це припустимо, якщо авторитарні дії вчителя не принижують людської гідності ані учнів, ані самого вчителя.
Ліберальний стиль керівництва: цей стиль інакше називається попустовим або потураючим, оскільки керівництво й лідерство по суті зникають. Учитель-ліберал втрачає відповідальність за дії групи , не впливає на їх результат, обговорення проблем має формальний характер. Такий стиль є шкідливим, оскільки спілкування вчителя з учнями втрачає свою педагогічну сутність.
3.6. Спілкування – це діалог, у якому чергуються мовлення й слухання. А тому ефективність спілкування залежіть від якості мовлення й уміння слухати. Якість мовлення визначається логікою мовлення, гучністю, інтонацією, темпом мовлення, висотою і тембром голосу, мімікою, жестами тощо. Але цих якостей може бути не достатньо, якщо в когось з учасників спілкування немає інтересу до предмета (теми) діалогу та особистості співрозмовника. Слухання – необхідна умова сприйняття інформації й забезпечення зворотного зв'язку при спілкуванні, це дія, яка потребує вміння й мистецтва слухати. Психологія пропонує такі правила ефективного слухання: бути уважним; встановлювати візуальний контакт з співрозмовником (дивитися на співрозмовника, а не вбік); обирати позу, що зручна для сприймання; не відволікатися; виявляти розуміння («так», «розумію» тощо) й симпатії; зосереджуватися на тому, про що говорить партнер тощо. Слухання може бути пасивним і активним. Пасивне слухання – це слухання без втручання в промову партнера. При цій формі спілкування слухач використовує репліки («так», «ні», «я згодний», «це цікаво» тощо) або вигуки («ну?», «хіба?» тощо). Активне слухання передбачає втручання слухача в мовлення співрозмовника з метою висловити свою думку або своє відношення до сказаного партнером, запитання (« чи можна докладніше?»), прохання повторити або з'ясувати сказане тощо.
Уміння говорити та слухати – важливі професійні вміння вчителя-педагога, які він прагне передати й учням. Основні риси педагогічного спілкування діалогу: визнання права на особисту точку зору; відкритість і довіра між партнерами; увага до співрозмовника.
З.7. У спілкуванні з іншими людьми, як і в діяльності, виявляє себе й набуває розвитку особистість. Особистісне становлення людини є процесом індивідуальним і унікальним, неповторним. Він здійснюється у внутрішньому плані людини як наслідок взаємодії внутрішніх (генетичних, психологічних) і зовнішніх (соціального середовища, історичних умов і оточуючої культури) факторів, соціально й індивідуально значущої діяльності, виховання й навчання, а також власної роботи людини над собою. У різних людей цей процес протікає по-різному, але спільним для всіх є те, що він неможливий поза спілкуванням із зовнішнім світом, іншими людьми та тих відносинах, що виникають у цьому спілкуванні.
Запитання для обговорення і самоконтролю
1. Що таке спілкування? 2. У чому полягає комунікативна сторона спілкування? 3. У чому полягає інтерактивна сторона спілкування? 4. У чому полягає перцептивна сторона спілкування? 5. Покажіть на прикладах, що спілкування – це єдність усіх його сторін. 6. Що таке педагогічне спілкування? 7. Що таке бар'єр спілкування? 8. З яких причин виникають бар'єри спілкування, і як вони долаються? 9. Охарактеризуйте різні стилі спілкування в керівництві навчально-виховним процесом. 10. З'ясуйте на прикладах, що спілкування є необхідною умовою розвитку особистості.
Повторювально-узагальнююче заняття
Розділ п'ятий: ПЕДАГОГІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ