Факультативний курс для учнів 10 11-х класів середньої загальноосвітньої школи Змістовий аспект
| Вид материала | Документы |
- Співавтор авторської програми для допрофільних та профільних класів "Історія запорозького, 114.22kb.
- Програма природознавство для 5-6 класів спеціальної загальноосвітньої школи інтенсивної, 612.6kb.
- Навчальні програми курсів за вибором та факультативів з біології, 40.79kb.
- Програми та рекомендації до розподілу програмного матеріалу, 1900.03kb.
- Програми та рекомендації до розподілу програмного матеріалу, 3471.91kb.
- Програми для середньої загальноосвітньої школи 1-2 класи, 3794.9kb.
- Навчальна програма для 10 11 класів загальноосвітніх навчальних закладів, 586.62kb.
- Програма спецкурсу «Мережеві технології, 509.33kb.
- Програма для учнів 10 класів загальноосвітніх навчальних закладів Пояснювальна записка, 162.74kb.
- Робочий навчальний план верхньодніпровської середньої загальноосвітньої школи, 114.11kb.
Змістова структура теми
Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі. Виховання та школа України в ХІV – ХV ст. Освіта й педагогічна думка в період українського національного відродження й розвитку (ХVІ – ХVІІІ ст.). Українська школа й педагогіка ХІХ ст. Освіта, шкільництво й педагогічна думка в Україні в ХХ ст. Особливості розвитку педагогіки в сучасній Україні. Національна доктрина розвитку освіти та Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи про цілі, завдання, зміст та напрями розвитку освіти в Україні.
Елементи змісту
5.1. Виховання, школа і педагогічна думка в Київській Русі. Визначне місце в Київській Русі мало створення перших навчальних закладів – шкіл грамоти (переважно при церквах) – та елітних шкіл «учіння книжного» для підготовки діячів держави, церкви, культури й освіти. У школах першого типу діти вчилися читати, писати, лічити, використовуючи алфавіт та богословські книги (Євангеліє, Псалтир, Молитвослов, Апостол та ін.), у школах другого типу діти опановували грецьку мову, граматику, риторику, історію та філософію (на уривках з творів Аристотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Геродота та інших учених Античного Світу), спів та богослов'я. У ХІ ст. рівень освіти в Київській Русі був уже наближеним до європейських стандартів. У цю ж епоху створюються школи при монастирях та великих соборах – монастирські школи, при яких були бібліотеки. Так, з літопису «Повість врем'яних літ» дізнаємося про відкриття Ярославом Мудрим бібліотеки при Софійському соборі в 1037 році. Вихованці цих шкіл набували не тільки освіту, але й деякі професії – іконописця, каліграфа, фарбувальника та ін. Надбання народної педагогіки в основному були представлені у фольклорі, обрядах, традиціях, моральних уявленнях, які передавалися народом із покоління в покоління. Навчальними книгами в ці часи були «Ізборники» князя Святослава», Псалтирі, Молитвослови, збірники «Бджола», «Ізмарагд» та ін. В «Ізборнику» Святослава (1076) вже містяться дидактичні настанови та методичні вказівки щодо читання книги: «Коли читаєш, не квапся переходити до іншого розділу, але задумайся, про що говорять книги» та ін.
В епоху Київської Русі започатковано й розвиток вітчизняної педагогічної думки. Так, у «Повчанні Володимира Мономаха» (1096) подаються поради й вимоги щодо виховання дітей: постійно працювати і не лінуватися; уповати на Бога, вірити в нього; не змагатися з лукавим; не заздрити тим, що творять беззаконня; мати душу чисту й непорочну, а тіло худе; при старих мовчати, старшим підкорятися, наймудріших слухати; учитися любові до ближніх і благочестю; прагнути до добрих справ; бігти від п'янства, блуду та брехні; по-доброму відноситися до бідних людей і допомагати їм; постійно вчитися; не боятися смерті і добре робити свої справи тощо. У «Повчанні», посилаючись на досвід свого батька Всеволода Ярославовича та на свій особистий приклад, Мономах закликає молодь до вірності своїй Батьківщині.
5.2. Виховання й школи України в ХІV – ХV ст. Після розпаду Київської Русі через князівські міжусобиці й руйнівні удари кочової Азії її спадкоємницею стала Галицько-Волинська держава, куди перемістився і культурно-освітній центр. Разом із збереженням освітніх традицій Київської Русі відбувається зближення із західною педагогічною культурою. Але під шаленими ударами азіатських орд у 1340 р. Галицько-Волинська держава перестала існувати. У середині ХІV ст. Галичину захопили поляки, а Київщина, Чернігівщина, Переяславщина, Поділля і значна частина Волині потрапили в руки литовців. Так обірвалося самостійне державне життя українців. Це істотно вплинуло на розвиток українського шкільництва, яке стало обмеженим. Сини українських магнатів, захоплених польською культурою, переважно навчалися в польських школах, у Краківському та інших університетах Європи. Негативними наслідками цього було придушення національної свідомості і презирство до рідної мови та віри. Водночас навчання в чужих школах сприяло прилученню української молоді до сфери європейської науки й культури. У той час, коли сини найзаможніших сімей вивчалися в чужих школах та університетах, українські міщани й селяни трималися своєї мови, віри й прагнули навчатися на своїй землі в церковних і монастирських школах. У ХІV – ХV ст. такі школи, переважно початкові, діяли в Києві, Львові, на Закарпатті та в інших регіонах України.
Видатні вчені – носії вітчизняної та європейської гуманістичної педагогічної думки цього часу: Павло Русин (бл. 1470 – бл. 1517 р.) і Юрій Дрогобич (? – 1494 рр.).
5.3. Школа й педагогічна думка епохи українського національного відродження та розвитку ХVІ – ХVІІІ ст. Ця епоха відзначена активною боротьбою української освіти й педагогічної думки проти поневолення та збереження національної гідності. Провідну роль у згуртуванні наукових сил, що сприяли розвитку українського шкільництва, педагогіки, рідної мови, літератури, науки і мистецтва у цю епоху зіграли: Острозька академія (відкр. у 1576 р. волинським магнатом Костянтином Острозьким); братські школи, створені українськими релігійно-національними організаціями – братствами (Львівське, Острозьке, Луцьке, Київське та ін.); Києво-Могилянська академія (відкрита у 1631 р. і названа на честь свого протектора митрополита Петра Могили), яка набула світової слави не тільки як освітній і культурний центр України, але й Європи. Педагоги та випускники Острозької і Києво-Могилянської академії стали активними поширювачами знань і національно-визвольних ідей серед народу, ініціаторами створення нових навчальних закладів в Україні. До таких відносяться, зокрема, Харківський, Чернігівський, Переяславський та Ужгородський колегіуми, Глухівська музично-співацька школа тощо. Видатні вчені-педагоги цієї епохи: Іван Вишенський (1550 – 1621); Йова Борецький (? – 1631); Єпифаній Славинецький (? – 1675); Феофан Прокопович (1681 – 1726) та ін. Характерна риса української педагогіки ХVІ – ХVІІІ ст. – це її інтенсивний розвиток на національній основі з урахуванням досягнень західної педагогічної культури.
Визначне місце в історії української педагогічної думки посідають гуманістичні й просвітницькі погляди Григорія Савича Сковороди (1722 – 1794), які він висловив у філософських трактатах та художніх творах.
| Обговорити педагогічні думки Г.Сковороди:
|
5.4. Українська школа і педагогіка в ХІХ ст. Протягом цього століття на розвиток освіти й педагогіки в Україні суттєво впливали історичні зміни, соціально-політичний стан країни, її економічне становище: наступ російського самодержавства на терени України в кінці ХVІІІ – початку ХІХ ст.; подальша колонізація українських земель, що входили до складу Російської й Австро-Угорської імперій; розширення потреб капіталістичного виробництва, економіки, торгівлі та культури; загострення політичної кризи після поразки Росії в Кримській війні (1853 – 1856); відміна в Росії кріпацтва (1861). У цю епоху духовному пробудженню українського народу сприяло «Слов'янське товариство Св. Кирила і Мефодія» (засн. в 1845 р.), до складу якого входили прогресивні діячі України М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський, О. Маркевич, П. Куліш, І. Посяда, О. Навроцький, Г. Андрузький та ін. Серед провідних ідей товариства: доля народу, скасування самодержавства, кріпацтва, заміна монархії на республіку, широка освіта народу, визнання національних прав України. Ці ідеї активно підтримував Т.Г.Шевченко. Складовою програмних документів «Товариства» була освітня програма, яка передбачала: заснування шкіл з рідною мовою навчання; видання книг і посібників для народу; розширення сфери вживання української словесності в науці; зближення з народом, сприяння поширенню освіти. Ідеї «Товариства» його учасники пропагували у власній діяльності: М. Костомаров у Київському університеті, В. Білозерський у Полтавському кадетському корпусі, Т.Г.Шевченко в літературній творчості, П. Куліш у створенні української «Граматики». Просвітня діяльність Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова розбудила педагогічну думку й викликала до життя нові покоління просвітителів, які присвятили себе розв'язанню проблем навчання й виховання молоді.
Прогресивна громадськість цього часу виступає за демократизацію освіти, ліквідацію станової школи, відновлення української національної школи, вирішення проблем жіночої освіти, автономії вищої школи тощо.
Ці вимоги громадськості підтримував Попечитель Одеського та Київського навчальних округів Микола Іванович Пирогов (1810 – 1881), який наполягав на навчанні дітей рідною мовою. Палко викривав освітню політику самодержавства й відстоював права народу на освіту Михайло Петрович Драгоманов (1841 – 1895), який вимагав здійснення освіти в Україні через українську мову та культуру й, водночас, розглядав освіту не як вузько національну, відокремлену від освітнього й культурного рухів Європи та Америки, а як таку, що вбирає в себе кращі здобутки світової культури.
У 70 – 90 роки ХІХ і початку ХХ ст. визначну роль у розвитку педагогічної думки в Україні відіграв Іван Якович Франко (1856 – 1916), який розробляв свої погляди на мету і завдання виховання в нерозривному зв'язку з ідеалами свободи українського народу, самостійності й незалежності української державності. На його переконання, виховання у кожній школі має стояти на національному ґрунті, народній педагогіці, житті народу та його традиціях. Він рішуче виступав за створення і розширення мережі українських шкіл, можливість навчання української молоді у гімназіях та вищих школах, осуджував дискримінацію українок щодо освіти, рутинні методи, що притупляють розум дітей, вимагав адекватної уваги до української мови й літератури. Зміст і методи виховання й навчання, як вважав І.Я. Франко, мають бути націлені на формування в людини свідомого патріотизму, високої моральності, вихованості, господарності, освіченості, фізичної й естетичної досконалості, ініціативи. Велику роль у цій справі відіграють учитель і сім'я, у якій зберігаються кращі виховні традиції народу.
Наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. великий вплив на розвиток педагогічної думки в Україні справив Борис Дмитрович Грінченко (1863 –1910), який відстоював ідею національної школи з рідною мовою навчання в самостійній суверенній Україні. Як він вважав, така школа, побудована на гуманістичних, демократичних засадах, мала вести український народ до національного відродження. Нова школа, на думку Б.Д. Грінченка, має бути школою виховання високої моральності й носити розвиваючий характер, і тому методи навчання мають активізувати розумову діяльність дитини, сприяти її особистісному розвитку.
Помітний внесок у розвиток педагогічної думки в Україні зробили й інші відомі діячі національної культури: Микола Андрійович Вербицький (1843 – 1909), Іван Іванович Манжура (1851 –1893), Леонід Іванович Глібов (1827 – 1893), Павло Арсенович Грабовський (1864 – 1902), Леся Українка – Лариса Петрівна Косач-Квітка (1871 – 1913), Михайло Михайлович Коцюбинський (1864 – 1913), Степан Васильович Васильченко (1879 – 1932), Тимофій Григорович Лубенець (1855 – 1936), Микола Федорович Сумцов (1854 – 1922) та ін.
5.5. Освіта, школа й педагогіка України в ХХ ст. Основні етапи розвитку шкільництва й педагогічної думки цього періоду подано в таблиці:
Таблиця 5. Основні етапи й напрямки розвитку
вітчизняної педагогіки в ХХ ст.
| Історичний період | Напрямки освітньої політики | Практичні заходи |
| Період Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918) | Відродження української культури, розбудова та розвиток української національної школи | Влаштування літніх учительських курсів з українознавства; видання шкільних підручників; відкриття українських гімназій, кафедр українознавства у вищих навчальних закладах; створення Української шкільної ради та губернських і повітових шкільних рад; введення в школах предметів – українознавства, української мови й літератури, історії й географії України, викладання українською мовою;, організація бібліотек української літератури тощо. Відкриття нових навчальних закладів: української гімназії Кирило-Мефодіївського братства, гімназії ім. Т.Г.Шевченка в Києві, Українського народного університету, Української педагогічної академії тощо |
| Гетьманщина (29 квітня 1918 – 14 грудня 1918) Директорія (Відновлена Українська народна республіка) 14 грудня 1918 – 6 січня 1919) | Розбудова української вищої і середньої освіти Подальший розвиток національної освіти; демократизація освітніх органів управління | Узаконення викладання українською мовою у вищих і середніх навчальних закладах; ведення діловодства лише українською мовою; відкриття близько 150 нових українських гімназій, у тому числі і в сільських районах; Створення Української Академії наук, на чолі якої стали відомі у світі вчені – В.Вернадський (президент) і А.Кримський (секретар). Проведення обов'язкової загальної, безстанової, безплатної освіти в обсязі двох перших ступенів єдиної школи від 7 до 14 років. Відновлення діяльності рад з освіти; розробка проекту трудової школи і Статуту єдиної школи; розширення мережі національних освітніх закладів, видання підручників українською мовою тощо |
| Радянський період (20 –90 рр. ХХ ст.) | Розбудова радянської системи освіти | Відокремлення школи від церкви і заборона викладання релігійного вчення в школах; скасування платного навчання; утвердження єдиної середньої загальноосвітньої школи; утвердження державної монополії в галузі освіти; розширення мережі середніх спеціальних та вищих навчальних закладів; ліквідація неписьменності і безпритульності; розбудова системи педагогічної освіти; упровадження політики українізації в галузі освіти (20-ті рр.) та її наступне обмеження й скасування (30-ті рр.); упровадження авторитарного, репродуктивно орієнтованого стилю відносин; виключення із шкільного розкладу українознавчих предметів; виключення з обігу понять «українська національна школа», «українська педагогіка», національне виховання», запровадження натомість понять «радянська школа», «радянська педагогіка», «комуністичне виховання» |
| Період незалежності (з серпня 1991 р.) | Розбудова української національної освіти і системи виховання | Гуманізація навчальних програм; розширення вивчення національної історії та культури; утвердження в освіті української мови; надання більшої свободи педагогічній творчості; урізноманітнення спектра навчальних закладів з метою врахування інтересів та уподобань молоді й потреб суспільства; створення альтернативних навчальних закладів; орієнтація змісту освіти на західні моделі з урахуванням національних освітніх особливостей; сприяння розвитку шкільництва національних меншин в Україні |
Видатні діячі наукової української педагогіки ХХ ст.
Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934); Іван Матвійович Стешенко (1873 –1918); Софія Федорівна Русова (1856 – 1940); Степан Васильович Васильченко (1879 – 1939); Тимофій Григорович Лубенець (1855 – 1936); Антон Семенович Макаренко (1888 – 1939); Григорій Григорович Ващенко (1878 – 1967); Августин Іванович Волошин (1874 – 1945); Василь Олександрович Сухомлинський (1918 – 1970); Микита Минович Грищенко (1900 – 1985).
У розробку багатьох аспектів педагогічної науки значний внесок зробили праці психологів, педагогів, методистів А.Алексюка, А.Бондаря, Г.Костюка, І.Єременка, С.Гончаренка, І.Зязюна, О.Савченко, О.Скрипченка, І.Синиці, В.Шаталова, В.Онищука, О.Мазуркевича, В.Мадзігона, В.Смаля, М.Ярмаченка тощо. Українські вчені по-новому розглядають проблеми психології навчання, сутності та ролі принципів і методів навчання в дидактиці, структури уроку, змісту освіти, здійснюють пошуки ефективних шляхів розвитку пізнавальної самостійності учнів у навчанні, досліджують історію вітчизняного шкільництва.
| Обговорити! З Національної доктрини розвитку освіти: Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру... Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості й творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати й навчатися протягом життя, зберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати й зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти… Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: особистісна орієнтація освіти; формування національних і загальнолюдських цінностей; створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти… З Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи: Основними завданнями загальноосвітньої школи є:
|
Запитання для обговорення та самоконтролю
1. Як розвивалися шкільництво й педагогіка в часи Київської Русі? 2. Охарактеризуйте стан виховання і школи в Україні ХІV – ХV ст. 3. Дайте характеристику розвитку педагогіки в епоху українського національного відродження ХV – ХVІІІ ст. 4. У чому полягали педагогічні погляди Г.С.Сковороди? 5. Як розвивалися шкільництво і педагогічна думка в Україні в ХІХ ст.? 6. Як розвивалися освіта та педагогічна думка в Україні в ХХ ст.? 7. Назвіть основні проблеми розвитку освіти й школи в Україні, що визначені в Національній доктрині розвитку освіти і Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи.
Розділ другий: ВИХОВАННЯ ЯК СКЛАДОВА ЦІЛІСНОГО ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ (10 год.)
Тема 1. Поняття виховання. Сутність виховання, його мета
Змістова структура теми
Різні підходи до визначення поняття «виховання». Сутність виховання. Соціально-історична обумовленість виховання. Виховання в цілісному педагогічному процесі. Самовиховання і перевиховання. Цілі виховання як очікувані зміни в людині, які можуть відбутися в ході педагогічного процесу. Цілі й завдання виховання в сучасній школі. Закономірності виховання. Людина як предмет виховання
Елементи змісту
1.1. Виховання в самому широкому розумінні означає вплив інших людей, соціальних груп, зовнішнього середовища і культури в цілому на людину, на процеси її розвитку, на її життєвий потенціал. Цей вплив може бути стихійним (соціалізація) і спеціально організованим. У педагогіці, об'єктом якої є цілеспрямований педагогічний процес, процес виховання передбачає його спеціальну організацію і завжди є цілеспрямованим. Однак, це зовсім не означає, що в реальній педагогічній дійсності відсутні стихійні, непередбачені впливи, які порушують намічену виховну програму. Вони завжди існують і часто значно утруднюють цілеспрямовані дії вихователів. Окрім того, і це є найважливішим фактором, дитина у виховному процесі не є пасивним об'єктом, який лише сприймає зовнішні впливи і виконує настанови вихователя. Вона має свій власний внутрішній світ, який опосередковує зовнішні впливи. Виховання – це завжди взаємодія двох осіб – вихователя і вихованця.
1.2. Ціль виховання є головним системоутворюючим чинником виховного процесу, саме їй підпорядковуються його зміст, організація, форми і методи здійснення. Тому проблема цілей виховання є найважливішою в педагогіці.
1.3. Цілі виховання та підпорядковані їм завдання завжди мають класову спрямованість. І навіть там, де виховання наголошується незалежним від ідеології, воно в дійсності спрямоване на зміцнення існуючих соціальних відносин і не відірване від ідеології та політики пануючого класу. Але цього не можна сказати про психологічну природу виховання, яка пов'язана із змінами у внутрішній структурі особистості. Характер змін, що відбуваються п психіці людини, в її особистості, відбуваються під впливом зовнішнього середовища, але безпосередньо від ідеології не залежать.
1.4. Як відзначено в «Національній доктрині розвитку освіти», цілі державної політики України щодо розвитку освіти полягають у створенні умов для розвитку особистості й самореалізації кожного громадянина, вихованні покоління людей, здатних працювати й навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати й зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти. Тому держава бере на себе такі обов'язки:
- виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя й праці у світі, що змінюється;
- збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії і культури всіх корінних народів та національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин;
- виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу;
- формування в дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти й самореалізації особистості.
У Концепції 12-річної середньої загальноосвітньої школи визначені домінанти виховного процесу: патріотизм, моральність, особиста відповідальність, усвідомлення особистої цінності й цінності інших людей, освоєння й сприймання учнями духовної спадщини свого народу та інших народів світу. Звідси – основні виховні завдання школи: всебічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків та здібностей; формування ціннісних орієнтацій, задоволення інтересів та потреб; збереження й зміцнення морального, фізичного, психічного здоров'я дитини; виховання школяра як громадянина України, як національно свідомої, вільної, демократичної, життєво й соціально компетентної особистості, здатної робити самостійний вибір і приймати відповідальні рішення у різноманітних життєвих ситуаціях; формування в школярів бажання вчитися, виховання потреби в навчанні і здатності до нього протягом усього життя, вироблення вмінь практично і творчо використовувати здобуті знання; становлення в школярів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної і соціальної компетентності, виховання в учнів любові до праці, створення умов для їхнього життєвого й професійного самовизначення, формування готовності до свідомого вибору професії та оволодіння нею; виховання школяра як людини моральної, відповідальної, з розвиненим естетичним та етичним ставленням до навколишнього світу й до самої себе.
1.5. Виховання є важливим фактором розвитку особистості, але не менш важливим фактором є самовиховання – власна духовна робота людини над собою. Виховання і самовиховання – це дві невідривні сторони єдиного процесу формування особистості. Більш того, уже те, що людина має потребу в самовихованні, характеризує її як особистість. Особливо ця потреба з'являється в молоді в підлітковому та юнацькому віці. До прийомів самовиховання відносять: виконання взятих на себе обов'язків, аналіз результатів власної діяльності, самоконтроль і самооцінка.
1.6. Більш важкою справою, ніж виховання, є перевиховання, яке спрямоване на перебудову у вихованців уже складених поглядів, суджень, моральних установок, оцінок та стереотипів поведінки, які, з точки зору вихователя, є неправильними. Ефективність перевиховання, як і виховання, залежить від відповідних змін у середовищі і системі існуючих виховних впливів, від того, як людина може розв'язати суперечності між існуючими цінностями, які вже не задовольняють потреби розвитку особистості, і новими, які особистості здаються більш привабливими.
| Правильный путь воспитания не в том, чтобы исправлять допущенные в раннем детстве ошибки, а в том, чтобы не допускать этих ошибок, предупреждать необходимость перевоспитания. В.А.Сухомлинский |
1.7. Під закономірністю у сфері соціальних явищ маємо на увазі об'єктивно існуючі повторювані та стійки зв'язки між явищами суспільного життя або етапів історичного процесу. Виховання – це соціальне явище, і йому притаманні такі важливі закономірності:
1) зв'язок із суспільними потребами;
2) залежність від соціальних умов, що змінюються;
3) взаємодія у вихованні всіх різноманітних чинників – людей, речей, явищ тощо;
4) опора у виховному процесі на позитивні якості дитини; урахування власної емоціональної та мотиваційно-вольової сфери дитини;
5) залежність результатів виховання від участі в ньому дитини як особистості, що формується;
6) залежність результатів виховання від характеру діяльності і взаємодії вихователя та вихованців.
| "Мы не говорим педагогам: поступайте так или иначе; но говорим им: изучайте законы тех психических явлений, которыми вы хотите управлять, и поступайте, соображаясь с этими законами и теми обстоятельствами, в которых вы хотите их приложить. Не только обстоятельства эти бесконечно разнообразны, но и самые натуры воспитанников не походят одна на другую. Можно ли же при таком разнообразии обстоятельств воспитания и воспитываемых личностей предписывать какие-нибудь общие воспитательные рецепты? Едва ли найдется хоть одна педагогическая мера, в которой нельзя было бы найти вредных и полезных сторон и которая не могла бы дать в одном случае полезных результатов, в другом – вредных, а в третьем – никаких" К.Д.Ушинский «Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии» |
Запитання для обговорення і самоконтролю
1. Як визначається виховання в педагогічній науці? 2. У чому полягає класовий характер виховання? Проілюструйте свою відповідь прикладами. З. Як визначає цілі національного виховання Національна доктрина освіти України? 4. Які домінанти шкільного виховання в Україні визначає Концепція 12-річної середньої загальноосвітньої школи? 5. Що таке самовиховання і перевиховання? 6. Як ви розумієте смисловий зміст назви фундаментальної праці К.Д. Ушинського «Людина як предмет виховання»?