В контексті українського неокласицизму

Вид материала

Документы

Содержание До витоків художньої

Подобный материал:

• Вступ, 786.34kb.
• Прийнятий: Затверджено: Постановою №6 Радою Українського Народу Установчих Зборів Українського, 368.33kb.
• Ну що б, здавалося, слова, 692.53kb.
• Автореферат дисертація на здобуття наукового ступеня, 631.21kb.
• Валентина Леонідівна Таран, 92.65kb.
• Преса україни у роки, 75.76kb.
• Філософія бунту анархічного песимізму в контексті українського шістдесятництва, 164.36kb.
• Український Католицький Університет права людини та сім’ї в контексті українського, 374.54kb.
• Управління культури облдержадміністрації, 713.19kb.
• Онавчої влади та місцевого самоврядування в контексті європейського вибору України,, 41.62kb.

ДО ВИТОКІВ ХУДОЖНЬОЇ

ІСТОРІОСОФІЇ ВІСНИКІВСТВА


Оцінюючи діяльність поетів-вісниківців, Д. Донцов дав надзвичайно влучну характеристику окремим з них. За його визначенням, Юрій Липа – співець Святої Софії; Євген Маланюк – апологет Києва як „степової Олександрії“ та Печерської лаври так і „другого Капітолія“; Олекса Стефанович – „правдивий Боян старого Києва“; Олег Ольжич – бард апокаліптичної битви за київську „Імперію двох суходолів“; Олена Теліга – „поетка вогняних меж“ (стаття „На старокиївських шляхах!“). У цих глибоко афористичних окресленнях чітко простежується акцент на історіософських проблемах, що їх так чи інакше торкалися у своїй творчості вісниківці. Історіософський дискурс уже пронизував витончений „Сагайдак“ Ю. Дарагана, впливи якого на згаданих тут митців ще довго досліджуватимуть літературознавці, простежується він і в багатьох інших письменників тієї доби. Загалом, українська література є еволюціонуючою системою, що охоплює ідеологічні, духовні й естетичні ідеали української нації (не виключено, що в ній оприсутнені й інонаціональні ідеали, але це вже тема іншої розмови), тому наукове дослідження цього потужного культурного пласту видаватиметься неповним без урахування історіософського дискурсу.

За радянських часів доля історіософії була подібною до долі таких „лженаук“, як генетика і кібернетика. Саме лишень уживання цього терміна прирівнювалося до крамоли державної ваги, хоча насправді його суть була поглинута поняттям „історичний матеріалізм“. Сьогодні „історіософію“ тлумачать як кoнцeпцiю філософії історії, що „створена як цілісне осягання варіативності та наступності конкретних форм з точки зору їх універсального закону чи метаісторичного змісту“ [11, 240]. Канадський історик Ф. Андерхілл, а згодом і його співвітчизник літературознавець Н. Фрай у своїх працях замінили дане поняття терміном „метаісторія^“, що, на їхню думку, є „універсальною схемою, прозорливістю..., проникливістю“ [4, 58]. А. Грабович вважає, що метаісторія стосується не так універсальних схем історії, як постійних трансформацій історичного змісту в символічний і міфологічний [4, 59]. Філософська термінологія (поняття „історіософія“ належить до цієї категорії) у герменевтичному розумінні не є власне термінологією, адже однакові означення можуть мати різне семантичне навантаження, що часом цілком змінює зміст концепції. Ще 1923 року Л. Карсавін визнав за дослідником безперечне право визначати потрібне поняття так, як йому найбільш вигідно, з однією тільки умовою – не змінювати один раз уже окресленого визначення [8, 19]. Отже, залежно від авторських акцентацій, науковці можуть по-своєму трактувати предметне поле того чи іншого поняття. Найбільш прийнятним видається погляд на історіософію як на специфічну, оригінальну, деякою мірою неповторну модель світогляду й унікальну духовну формацію, якій властива „логіка ірраціонального заглиблення в історичне буття людини“ [9, 57]. Словом, це філософське розуміння історичного процесу, що передбачає розуміння внутрішнього змісту історичних подій і фактів, витлумачення, пояснення й автентичне вираження своєрідності того чи іншого історичного світу саме як певної цілісності. Історіософія виключає будь-яке дослідження причинного зв’язку подій, орієнтоване на раціональне знання. Тут на перший план виходить трагічність історичного розвитку, що „інтуїтивно переживається в досвіді філософії „спільної справи“ [9, 57].

Водночас історіософія постає і як дискурс, який ми сприймаємо в герменевтичній інтерпретації. Під дискурсом розуміємо „сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв’язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв’язках між собою“ [3, 201]. Одиницями дискурсу в даному випадку виступають конкретні висловлювання, що функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між поетами-вісниківцями, що витворюють історіософський дискурс, „а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює“ [3, 201]. Однією з найважливіших проблем історіософії є усвідомлення сутності й основних процесуальних мотивів того історичного періоду, в якому перебуває суб’єкт філософствування відповідно до його власних світоглядних визначень історичних форм. На разі йдеться про філософію самосвідомості творчої особистості, що розкривається в літературних ідеях та образах, адже ми говоримо про художню творчість вісниківців і їхнє сприйняття сучасної їм доби. Згідно з цим поглядом термін „історіософія“ набуває яскраво вираженого відтінку художньої ідеософії. Специфіка і значення художньої історіософії загалом полягають у тому, що література скрупульозно досліджує галузь, недоступну для філософської теорії історичного процесу, вивчає найтонші причинно-наслідкові залежності, що пронизують культурноетичну тканину суспільства, розкриває опосередкованість індивіда моральними нормами суспільства [14, 227].

Слід пам’ятати і той момент, що історіософія у художньому тексті втілюється в основному у вигляді окремих ідей. Їх розгортання, переважання над формальною стороною твору виступає головною ознакою інтелектуальної літератури. Це простежується в активному використанні письменником алюзій, відкритих і прихованих цитат, глибокого підтексту, у його полемізуванні з філософами, істориками, політиками, іншими письменниками. Історіософія хоч і підпорядковується художнім законам естетичного перетворення слова, все ж здатна суттєво коригувати його зміст, додавати йому відчутного заряду ідеологічної проблематики, іноді несумісної з художнім змістом творів [2, 96]. Тотальне переважання ідей найчастіше буває нищівним. Скажімо, руйнівний вплив комуністичної ідеології на художню вартість радянської літератури добре відомий не тільки фахівцям у галузі літературознавства. Все-таки художня література оперує специфічними щодо історіософії як науки методами освоєння дійсності. Порушення певної межі між цими оригінальними „методологіями“ може призвести до непередбачуваних, а то й до небажаних наслідків. „Виробничі“ романи однаковою мірою були малоцікавими як для дослідника, так і для пересічного читача. І тоді вже не має значення, чи у творі прочитуються авторські відкриття історіософського плану, чи постають трансформовані постулати вчених-історіософів. Увагу приковує манера письма, художність, тож письменник повсякчас мусив маневрувати, аби не постраждала мистецька сутність його праці.

Художня історіософія вісниківців дає можливість говорити про взаємопроникнення літературного і філософського дискурсів. Загалом філософічність (інтелектуалізм) стає домінантною ознакою художнього мислення XX століття. О. Забужко, осмислюючи проблему взаємозв’язку філософії та культурної притомності нації, слушно зауважила, що в центр світового літературного процесу закономірно вийшов не письменник-homo ludens, не грайливий поет-модерніст, а письменник-інтелектуал, іншими словами – homo philosophicus [7, 139], покликаний „допоминатися в світу, чому він такий“ [1, 135]. Письменники, як і мислителі-професіонали, прагнули дати відповідь на низку історіософських питань, пов’язаних з метою історичного процесу, із сенсом буття недержавного українського народу, зі шляхами подальшого розгортання національного Космо-Психо-Логосу (Г. Гачев). Вони намагалися осягнути природу, причини і наслідки тих суспільних і духовних катаклізмів, що випали на долю українства у XX столітті. Кожне епохальне зрушення породжувало розмаїту інтелектуальну атмосферу шукання нових світоглядних і методологічних концептів та підходів до розуміння історії народу. Це значною мірою стосувалося саме еміграційної літератури, що не зазнала спотворюючого впливу соцреалістичних канонів і шаблонів. Цим твердженням ми аж ніяк не заперечуємо: що література радянської України залишалася осторонь історіософських проблем доби. Відголоски окремих ідей, конфліктів, образів знаходимо у творах багатьох письменників. Так, бібліотека українського інтелектуального роману почала формуватися вже наприкінці 20-х років: „Вальдшнепи“ М. Хвильового, „Майстер корабля“ Ю. Яновського, „Місто“ В. Підмогильного, експериментальні твори М. Йогансена, В. Домонтовича. Оригінальними історіософськими відкриттями були позначені поезія М. Зерова, П. Филиповича, Ю. Клена, М. Ореста, модерний театр Л. Курбаса. Однак цей процес брутально обтяла імперська дійсність: хтось із митців став „внутрішнім емігрантом“, хтось уникнув духовного рабства шляхом добровільного виходу в небуття, когось зім’яла тоталітарна машина.

Художня історіософія вісниківців не виникла на голому місці. Повинні були з’явитися певні умови, розвинутися відповідні процеси і явища, які б і створили сприятливий ґрунт для історіософських інтерпретацій у художньому плані. Той ґрунт був органічно пов’язаний з соціально-політичними рухами і революціями, з народотворчими процесами у Європі, з формуванням українського народу, його історичною та національною свідомістю, літературою, культурою, світоглядом і суспільним статусом. Мова йде про зрушення епохального характеру, що, починаючи з доби Відродження, час від часу стрясали людством. Епоха Ренесансу культивувала атеїзм, матеріалізм, раціоналізм, зрештою, саме вона породила протестантизм, який „остаточно розхитує Европу і кидає її у вир довгих (понад століття) релігійних війн, апогеєм яких стала всеєвропейська Тридцятилітня війна (1618–1648 рр.), а результатом – мільйони тортур і смертей та жахлива руїна“ [12, 32]. Згодом ідеї проповідників безбожництва, науки і прогресу надихнуть суспільні низи на криваві революції в Англії (ХVІІ ст.), Франції (ХVІІІ–XIX ст.) та інших європейських країнах, зокрема, і в Росії (XX ст.). На Заході впродовж кількох століть формувався новий тип суспільного розвитку, закладалися основи громадянського суспільства, правової держави, демократії. Там же гартувався інструментарій нових масових процесів виробництва і споживання, розквітала культура „прекрасної епохи“. Але саме тоді, в епоху перших потужних економічних і соціальних потрясінь, зародився синдром кризи сучасної цивілізації та очікування її прийдешньої катастрофи, шпенґлерівського „занепаду Заходу“. Глибока духовна криза породила романтичну ревізію філософії всемогутнього Розуму.

В Україні, як і в інших європейських країнах, популярними були ідеї романтизму, який становив найбільшу націо– і культуротворчу силу та спонукальний динамічний елемент романтичної ідеології. На думку Д. Чижевського, остання формувалася в Україні завдяки притягальній силі німецького романтизму, що його на цьому терені уособлювали такі титани, як Й. Г. Гердер, Й. Г. Фіхте, Ф. В. Шеллінг, Ґ. В. Гегель [13, 66]. Їхні думки про „глибини національного духа“, різнорідні „форми духа нації“, „ідею народу“, „кровну єдність“, „духовну спільність“, „месіанське призначення“, „душу народу“, „національну своєрідність“, про мовну, історичну, релігійну тяглість знайшли свій відгук в ідеології українського націоналізму. Історіософський дискурс вісниківців формувався у контексті філософських шукань ірраціонального напрямку. Згадаємо лишень екзистенційну філософію С. К’єркегора, волюнтаризм А. Шопенгауера, філософію життя В. Дільтея, морфологію світової історії О. Шпенґлера, феноменологію Е. Гуссерля. Художня історіософія письменників націоналістичного спрямування навряд чи можлива без урахування теоретичних принципів англійського мислителя А. Дж. Тойнбі. Його філософія історії закликала відчувати логіку розпаду й оновлення цивілізацій, чутливо вслухатися в музику світової історії, вловлювати і передавати могутню мелодію її „Викликів-і-Відгуків“. Відмова від наївно-матеріалістичного, вульгарного розуміння історії, що його К. Поппер назвав історицизмом, пронизувала філософію історії Б. Кроче, А. Камю, світогляд Х. Ортеги-і-Гасета, М. Бердяєва, С. Фрбнка, українських мислителів М. Міхновського, В. Липинського, Д. Донцова, Ю. Липи, Є. Маланюка.

Гадаю, не варто зупинятися на походженні самого терміна „вісниківці“. Підкреслю лишень, що історіософські, соціально-політичні, естетичні й культурологічні смаки та уподобання цього кола письменників викристалізувалися у „силовому полі“ (М. Мамардашвілі) Д. Донцова і редагованого ним „Вісника“. Ідейно-естетична концепція часопису вибудовувалася відповідно до подій модерної доби і визначалася ідеалістичним монізмом націоналістичної філософії та свідомістю суспільної функції мистецтва. На перше місце висувалася ідеологічна спрямованість літератури, чим заперечувалася автономність її естетичного начала. Д. Донцов вважав, що саме така література повинна „вирвати нашу національну ідею з хаосу, в якім вона грозить згинути, очистити її від сміття й болота, дати їй яскравий, виразний зміст, зробити з неї стяг, коло якого гуртувалася б ціла нація“ („Наші цілі“). Мистецтво, вагомим чинником якого були активістські мотиви, кликало до дії, до активної, наполегливої праці. За мету воно ставило плекання людини з новим світоглядом, в якому переважав би волюнтаристичний активізм, мілітаризм. Під останнім Олег Ольжич розумів універсальну мораль, що формує не тільки окрему людину, а й цілі народи. „Мілітаристичний світогляд,– запевняв він,– ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, мужність, вояцьку товариськість, почуття вищого обов’язку і чести“ [10, 251]. Символ пропагованих ідей – знак, що, починаючи з 7–8 числа за 1933 рік, став неодмінним атрибутом обкладинки „Вісника“. У листі до У. Самчука редактор часопису зазначав: „...для мене він (знак „вовк-лев-їжак“.– І. Р.) виражав власне духовність не здеґенерованого 19–го віку, а тих інших віків, коли і інші ще нас боялися, і ми себе шанували“ [6, 272]. Запозичивши у М. де Сервантеса образ Санчо Панса, Д. Донцов надав йому особливої символіки і пов’язав з деморалізованими представниками нації, з анемічними духом „маленькими людьми“, поглинутими фізичними реаліями власного існування у світі. Автор праці „Санчо Панса в літературі і в життю“ (1934) протиставляє їм Дон Кіхотів – лицарів, одержимих ідеєю, державницьким духом. Вислів „Не плебс, а велика нація і велика література“ можна вважати основним гаслом часопису.

Вимоги Д. Донцова до нового покоління українських митців були жорсткими і суворими, що диктувалося потребами доби, названої ним „добою вибору між Добром і Злом, Христом і Вараввою, небесним Кесарем і Пілатом“ [6, 274]. На його думку, письменники повинні бути фанатиками, людьми непохитних переконань, перейнятими християнською філософією, духовними провідниками нації. Доля Олега Ольжича, О. Теліги, Ю. Липи – цих „лицарів абсурду“ (О. Теліга) – засвідчила, що за сповідувані ідеали вісниківці жертвували власним життям.

Національна ідея та боротьба за неї стали потужним джерелом творчості вісниківців, яка притлумлювала загрозливих розмірів процеси уніфікації та масифікації, що століттями насувалися зі Сходу, послідовно продовжувала плекати в українців громадянську свідомість – феномен, що його впродовж тривалого часу витравлював завойовник. Однак для самоствердження нації, для того, щоб вона змогла noстати перед світом, цього було недостатньо. Виникала необхідність ословити новий образ життя, з яким окривджене суспільство могло б порівнювати себе. Він повинен був стати осердям, опорою для нових спроб відбудови національного життя. І його було знайдено. Це образ „духовної держави“ (Г. Штонь), розгортання якого було одним із способів визначення національного світу, національного характеру і національної ідеї.

Глибока історіософічність художніх текстів вісниківців була зумовлена й обставиною їхньої „духовної еміграції“. Цей термін вперше використав в одному зі своїх романів ірландський модерніст Д. Джойс, котрий звернув увагу на особливий психологічний стан, у якому може перебувати творча особистість. Такий стан душі характеризується свідомим чи несвідомим відчуттям власної відчуженості, неприйняттям історично зумовленого й керованого суспільством духовного розвитку нації. В історії української літератури XX століття знайдемо чимало прикладів, коли письменники змушені були ставати „духовними емігрантами“: М. Рильський, В. Сосюра, О. Довженко і багато інших. До цієї категорії творчих особистостей належать і вісниківці, котрі шукали і знаходили своє фізичне та духовне пристанище деінде, поза межами Вітчизни. Там, в Україні, імперська влада за відносно короткий час зруйнувала традиційний уклад життя селянства, фізично винищила найбільш вразливу й свідому частину нації – мислителів і митців, накинула на цілий народ матеріальну і духовну кабалу. Відтак феномени вісниківства й еміграційної „держави слова“ (М. Орест) стають зрозумілими тільки в контексті шокуючого ефекту поразки у національно-визвольних змаганнях, у контексті наслідків довготривалої бездержавності. В умовах „духовної еміграції“ загострювалося відчуття своєї „інакшості“, „відчуженості“ (про це можемо читати у спогадах емігрантів У. Самчука, Ю. Шереха, Ю. Луцького, Г. Костюка, в матеріалах А. Мельничука, Р. Струця), наростало прагнення протистояти асиміляційним процесам як в Україні, так і за її межами. Чутливі до історичних і суспільних проблем письменники-емігранти активно продукували низку ідей і почуттів, пов’язаних з відродженням Української держави. Вони відкрито виступали проти демонтажу українського Космо-Психо-Логосу, що розпочався поразкою гетьмана І. Мазепи у Полтавській битві та приниженнями, заподіяними епохою Петра І. Вісниківство – „феномен воістину унікальної вітальної сили“ (О. Забужко) – відкрило глибину й поезію української традиції, її правдиве вміння проникати в духовний світ із його невичерпною і важкою для вираження різноманітністю. Корені такої національної нарації, що „у своїх концептуальних вимірах відобража ідеологію (або ж мітологію) складання, формування й утвердження нації“ [5, 233], сягають епохи Романтизму. Коли йдеться про витоки неоромантичної свідомості вісниківців, то варто нагадати народний мелос. Героїчний епос, хай і на емоційному рівні, все-таки був невичерпним джерелом історіософських рефлексій. Письменники добре розуміли, що міфологізація героїчного минулого мала потужний вплив на історичне, політичне і духовне життя українства, на формування його менталітету. Відтак вони приділяли серйозну увагу героїці княжих часів і козацької доби.

Українська традиція філософування на матеріалі історії має свою тяглість, починаючи десь із часів Київської Русі („Повість минулих літ“, „Слово о полку Ігоревім“, „Галицько-Волинський літопис“). У ранньоромантичну епоху з’явилася „Історія Русів“, у якій Україна постала в історичному потоці, в єдності минулого, теперішнього і майбутнього. Європейська філософська думка знала чимало подібних прикладів історіософських узагальнень. Згадаймо „Думки про філософію історії“ Й. Г. Гердера, „Трактат про нерівність“
Ж.-Ж. Руссо, „Промови до німецької нації“ Й. Г. Фіхте. У центрі уваги „Історії Русів“ – історія українського народу, його національні, політичні та духовні традиції. Тут теж слід дошукуватися витоків вісниківських ідеалів.

Не зайве буде нагадати, що історіософія, оперта на біблійні істини і на категорії, закорінені в історичний і метафізичний порядок світу, викликала живий відгук у вісниківців. Звідси – ідеї месіанізму і христології, якими всуціль перейнятий вісниківський історіософський дискурс.

Осмислення художньої історіософії вісниківців дає можливість розібратися в духовній атмосфері тієї доби, визначити її філософські, соціально-політичні та культурно-естетичні пріоритети; зрозуміти погляд поетів, прозаїків і публіцистів на окремі факти і події українського життя; заглибитися у процес художнього пізнання української людини, загалом людської особистості, осягнути психологію учасників і дійових осіб історичних драм, пережитих народом упродовж тривалого часу, зрештою, чітко визначити координати присутності України в історії та в європейській культурі. І який би методологічний інструментарій не обрав дослідник (чи то буде теорія архетипів, чи феноменологічна критика, чи літературна герменевтика, чи що інше), головним залишатиметься такий аналіз художніх текстів, їхніх образів, підтекстів, філософських і моральних ідей, який би дав можливість краще збагнути творчість того чи іншого письменника як цілісне художнє явище. А ще важливим видається завдання, сформульоване свого часу Р. Бартом,– достосувати мову нашої епохи до мови автора, яку він виробив відповідно до вимог своєї доби [1, 273]. За таких обставин і відбувається витворення „мислительного простору сьогодення“, тобто актуалізація художньої спадщини митця. Лишень у такому просторі можлива національна культура як постійне самовідтворення й самооновлення в діалозі [7, 144].


1. Барт Р. Избранные работы: Семантика. Поэтика / Сост., общ. ред. и вст. ст. Г. Косикова.– М., 1989.– 616 с.

2. Галич О., Назарець В., Васильєв Є. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича.– К., 2001.– 488 с.

3. Дискурс // Літературознавчий словник-довідник / Р. Гром’як, Ю. Ковалів та ін.– К., 1997.– С. 201–202.

4. Грабович Г. Шевченко як міфотворець: Семантика символів у творчості Тараса Шевченка.– К., 1998.– 208 с.

5. Гундорова Т. Про Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація.– Львів, 1997.– 297 с.

6. Донцов Д. Лист до голови „МУP-y“ п. Самчука // Паклен Р. Основи націоналістичного виховання і українські націоналісти.– Чужина, 1978.– Т. 3 (циклостилем).– С. 266–276.

7. Забужко О. Філософія і культурна притомність нації // Хроніки від Фортінбраса: Вибрана есеїстика 90-х.– К., 1999.– С. 132–151.

8. Карсавин Л. Философия истории.– СПб, 1993.– 351 с.

9. Лоскутов В., Семочкин М. Русская историософия и мистерия духа // Человек, бытие, культура: Тезисы ХІV Всесоюзного теоретического семинара.– Переяелав-Хмельницкий, 1991.– С. 57.

10. Ольжич О. Українська історична свідомість // Незнаному Воякові: Заповідане живим.– К., 1994.– С. 242–256.

11. Современный философский словарь / Под ред. В. Кемерова.– Москва-Бишкек-Екатеринбург, 1996.– С. 240.

12. Хорват Б. Дух католицизму // Українські проблеми.– 1996.– № 1.– С. 31–34.

13. Чижевський Д. Нариси історії філософії на Україні.– Мюнхен, 1983.– 175 с.

14. Юсуфов Р. Историософия и литературный процесс: Средние века и Новое время.– М., 1996.– 300 с.


Галина Сабат²⁷

(Дрогобич)