Управління культури облдержадміністрації

ОБЛАСНА БІБЛІОТЕКА ДЛЯ ЮНАЦТВА ІМ. О. М. БОЙЧЕНКА

Письменникам-ювілярам

присвячується

Кіровоград

2005

ШАНОВНІ КОЛЕГИ!

Методико-бібліографічні матеріали підготовлені до ювілейних дат: Василя Симоненка – українського поета, Уласа Самчука - українського письменника і театрального діяча, Максима Рильського – українського поета і громадського діяча, Ліни Костенко – української поетеси, Миколи Зерова – поета, літературознавця, перекладача.

У виданні „В житті, творчості, спогадах” зібрано матеріали про їх життя і творчість, а також розміщено бібліографічні списки і поради щодо відзначення ювілеїв письменників у бібліотеках.

ЗМІСТ

Симоненко В ………………………………………………………………………..3

Рильський М…………………………………………………………………………5

Самчук У…………………………………………………………………..………..17

Костенко Л……………………………………………………………………….….20

Зеров М………………………………………………………………………………27

Літературний вернісаж………………………………………………………….…..32

Від краси до мистецтва… /диспут для учнівської молоді/………..………………34

Над випуском працювали:

Л. Настояща, Р. Сидоренко

Комп’ютерний набір та дизайн

Р. Сидоренко

Відповідальний за випуск

Л. Савенко

ВИТЯЗЬ МОЛОДОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

(В.Симоненку – 70)

Василя Симоненка, поета - „шестидесятника” не випадково називають лицарем української поезії. За своє коротке життя він зумів охопити полум’яним серцем бунтаря і виразити Словом любов до матері, до рідної землі, а найбільше - до України:

Ради тебе перли в душі сію,

Ради тебе мислю і творю -

Хай мовчать Америки й Росії,

Коли я з тобою говорю!

Метеоритом на небосхилі поезії засвітився його талант, який вигранився із народної творчості, викристалізувався у селянській хатині у щедрому на поетичні дари Полтавському краї.

Вийшов він з того дитинства, що його в самій зав’язі опалила своїми чорними ураганами війна, де гули жорна окупаційні, ті ненависні жорна біди, що їх „із кам’яного віку на танках варвари з Європи привезли”.

8 січня 1935-го – 14 грудня 1963-го… Ці дати обрамляють його життя. Він закінчив свій короткий життєвий шлях у Черкасах, в Шевченковім краю.

Невелика, але вагома спадщина Василя Симоненка складається із збірок „Тиша і грім”, „Лебеді материнства”, „Земне тяжіння” (1964), збірки новел „Вино з троянд” (1965), „Поезії” (1966), „Избранная лирика” (1968), вибраних поезій (1985) та книжечок для дітей. Про те, скільки б він написав, якби дожив до свого 70-річчя, доводиться тільки шкодувати.

НЕСКОРЕНИЙ ПРОМЕТЕЙ

/літературна вікторина/

Святково прибрана зала. Оформлена книжкова виставка „Витязь української поезії”, або „Чуття великої любові”.

Добрий день, шановні добродії і добродійки!

Я дуже рада зустрічі з вами.

Сьогодні ми зібралися, щоб досконаліше познайомитися з життям і творчістю Василя Симоненка.

Василь Симоненко став для нас легендою. Нескорений, як Прометей, з гарячою і пристрасною натурою, непримиренний до ворогів українського народу, великий патріот своєї Вітчизни, щирий і добродійний, він увійшов у літературу як поборник правди і добра.

Його творчість засяяла на небосхилі української літератури яскравим сонцем, яке висвітлило вартісні скарби незборимого духу нашого народу. Твори Василя Симоненка сприяли піднесенню нашої літератури на широкій ниві загальнолюдського гуманістичного буйноцвіття. Поряд з творами кращих поетів сучасності заявив про Україну, як про державу з великим людським потенціалом, з незмірними інтелектуальними можливостями.

Твори його, напоєні високим життєстверджуючим оптимізмом, живуть і шануються людьми як дорогоцінне надбання духовної культури. Поета називають сурмачем доби, витязем української поезії, спадкоємцем шевченківських рис поета-революціонера. Будь-якої фальші позбавлені сказані ним слова: „Я хочу правді бути вічним другом”.

Творчість Василя Симоненка самобутня, непересічна і духовно невичерпна, бо йде від серця самого народу. Вона глибинно мудра і прониклива.

Тож, запрошуємо Вас взяти участь у нашій вікторині: „В твоєму імені живу”:

Де і коли народився В. Симоненко?

(1.01.1935, с. Біївці, Лубенського району, Полтавської обл.)

Де навчався В. Симоненко?

(Київський державний університет ім. Т. Г. Шевченка)

Як називалася перша збірка поета?

(„Тиша і грім”, 1962 р.)

Де знаходиться будинок у якому жив і творив поет, звідки починався його трудовий шлях, як журналіста?

(В Черкасах)

Які вийшли збірки творів поета?

(„Тиша і грім”, „Земля тяжіння” - 1962 р.; „Поезії” – 1966 р.; „Лебеді материнства” - 1981 р.; „Народ мій завжди буде” - 1990 р.)

З якого твору ці слова?

„Можна вибрати друга і по духу брата,

Та не можна рідну матір вибирати.

За тобою завше будуть мандрувати

Очі материнські і білява хата.

(„Лебеді материнства”)

Вставали Коперники і Джорджоне,

Шевченко підводив могутнє чоло,

І біля їхнього вічного трону

Лакузи жодного не було.

(„Монархи”)

Народ мій є! Народ мій завжди буде!

Ніхто не перекреслить мій народ!

Пощезнуть всі перевертні й приблуди,

І орди завойовників-заброд!

(„Де зараз ви, кати мого народу?”)

Україно! Ти моя молитва,

Ти моя розпука вікова...

Гримотить над світом люта битва

За твоє життя, твої права.

(„Україно, п’ю твої зіниці”)

„І тобі рости й не в’януть зроду,

Квітувать в поемах і віршах,

Бо в тобі – великого народу

Ніжна і замріяна душа.

(„Моя мова”)

„Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

(„Україні”)

На які слова віршів покладено музику?

(„Ти на землі людина”, „Виростеш ти, сину”, „Засівна”, „Лебеді материнства.”.....)

Які ви знаєте казки В. Симоненка?

(„Цар Плаксій та Лоскотон”, „Подорож у країну Навпаки”, „Казка про Дурила”)

Які прозові твори ви знаєте?

(„Вино з троянд”, „Кукурікали півні на рушниках”, „Чорна підкова”, „Весілля Опанаса Крокви”, „Дума про діда”, „Психологічний поєдинок”, „Білі привиди”, „Наївне дівчисько”)

Назвіть поему про птахів В. Симоненка

(„Лебеді материнства”)

Використана література:

1. Симоненко В. Вибране: Для серед. та ст. шк. віку / Упорядкув. текстів, підготов. комент., прим. та навч.-метод. матеріалів Г. М. Кирпи і Д. С. Чередниченка. – К.: Школа, 2002. – 253 с. іл. – (Шкільна хрестоматія). – Бібліогр.: с. 252 – 244.

2. Симоненко В. Ти знаєш, що ти – людина: Вірші, сонети, поеми, казки, байки: – К.: Наук. думка, 2001. – 296 с. – (Б-ка школяра)

3. Симоненко В. Поезії. – К.: Радянський письменник, 1984. - 246 с.

4. Вітрук О. Ти знаєш, що ти – людина? Урок духовного оновлення, самовиховання і самовдосконалення старшокласників. / О. Вітрук // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2001. - №4. - С. 154 – 164.

5. Масенко П. „Я для тебе горів, український народе...”. Спогади-есе про Василя Симоненка // Київ. – 2004. - № 1-2. – С. 149-169

6. Погрібний В. Не відомий Василь Симоненко: Спогад однокурсника // Народне слово. – 2003. – 4 січня. – С. 4

7. Рачук М. Симоненкові уроки: Спогади // Сучасність. – 2003. -№ 3. - С. 88-103

8. Храплива-Щур Л. „Український лев” Василь Симоненко // Березіль. - 2004. -№ 3-4. С. 146-149

Рішенням Генеральної Асамблеї ООН –

2005 рік оголошено роком М. Т. Рильського

МАКСИМ РИЛЬСЬКИЙ

(1895 – 1964)

Близько шістдесяти років тривала діяльність М. Рильського в українській поезії, в якій він посів, за значенням свого художнього внеску, одне з перших місць. Поет народився 19 березня 1895 р. в сім’ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського. Його дитячі роки минули в с. Романівна (на Житомирщині) – в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні в природі. Писати почав рано – перший його вірш був опублікований уже 1907 р., а через три роки побачила світ дебютна збірка „На білих островах”(1910). Творче відродження поета припадає на пам’ять „відлигу” в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського – „Троянди й виноград” (1957), „Далекі небосхили” (1959), „Голосіївська осінь” (1959), „В затінках жайворонка” (1961) та ін. – гідно вивершують його творчу біографію, наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів.

М. Рильський – один із найвидатніших в українській та світовій літературах майстрів художнього перекладу. Біографія його перекладацьких праць величезна: тут всі роди літератури – поезія, драматургія, проза. Але найбільша увага, звичайно, віддавалася поезії з переважно трьох літератур: російської, польської і французької, які він досконало знав і любив.

Помер М. Т. Рильський після тяжкої хвороби 24 липня 1964 року.

„ Поетичний світ М.Рильського”

/сценарій вечора присвячений 110 річниці М. Т. Рильському/

Зала святково оформлена: на столі букет квітів, або ваза з колосками жита, пшениці з кетягами калини портрет письменника; книжкова виставка „За законами правди, людяності краси” (Рильському – 110).

Ведучий І: Шановні! Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять великого українського поета, перекладача, академіка, ученого-літературознавця, лінгвіста, музиканта, пристрасного публіциста і, як свідчать його учні та сучасники, талановитого педагога.

(Проектується портрет дитячих років)

Ведучий ІІ: Народився Максим Тадейович Рильський 19 березня 1895 року в м. Києві. Батько поета, Тадей Розеславович – український культурний діяч, автор ряду етнографічних та економічних праць, він був сином багатого польського пана Розеслава і княжни Трубецької. Один із предків був київським міським писарем.

Ведучий І: Голова київської громади польських студентів університету св. Володимира Тадей Рильський із В. Антоновичем та групою інших польських студентів публічно заявили, що вони не поляки, а українці. Молоді неофіти України протягом кількалітніх вакацій пішки сходили всю Україну, щоб шляхом таких експедицій з першоджерел здобути знання про неї.

Ведучий ІІ: Тадей Рильський хоч і мав будинок у Києві, постійно проживав у селі Романівка (проектується фото будинку), де одружився з простою селянською дівчиною, залишившись на все життя вірним ідеї „прекрасної авантюри своєї молодості”.

Ведучий І: Тадей навчив молоду дружину грамоти. А вона передала синові разом з молоком матері рідну мову, пісню, той особливий ліризм, що б’є з поезії Рильського чистим українським джерелом.

Ведучий ІІ: У селі Романівка на Сквирщині (куди незабаром після народження Максима переїхала сім’я), в товаристві селянських хлопчиків минали дитячі роки Рильського.

Читець: Там десь, у сніжній тьмі, моє село лежить,

Де світ побачив я, де річ непросту - жить

Вивчав навпомацьки, як цуцик півпрозрілий.

Там річка протікала, відкіль напивсь я сили,

Поля розкинулись, що хлібом медяним

Кріпили хлопчика. Там вився добрий дим

Із рідних коминів, і я розмову просту

Жадібно вислухав, спинаючись до зросту.

Там родичі мої, там друзі перших літ;

І досі, певно, там стоїть благенький пліт,

Біля якого я шептав білявій Галі

Про перше, про смішне, про молоде кохання.

Там люди, там брати, - вістей од них нема,

А тільки знаю я, що кров і чорна тьма

Сади потьмарили і залили оселі

В моїй Романівці, що мороком пустелі

Вона отруєна, як весь мій рідний край,

Сумна, розтерзана, скалічена... О, знай –

Віддам я спів і кров, моя отчизно мила,

За кров, що ти дала, за спів, якого вчила!

Ведучий І: В Романівці він відчув і полюбив красу природи, захопився образною народною мовою, чудовими народними піснями, навчився розуміти життя.

Ведучий ІІ: Там він мав домашню українську школу, домашню загальну освіту й виховання під рукою батька, що передавав синові аристократичну культурну спадщину, почуття власної незалежності і віри в себе, поєднане зі скромністю.

(Проектується фото батька).

Ведучий І: Минали роки... Після закінчення гімназії Максим Рильський вчився у Київському університеті на медичному, а потім на філологічному факультеті, та ні того, ні того не закінчив.

Ведучий ІІ: У світ ліричної творчості Максим Рильський увійшов життєлюбом, закоханим у всі прояви життя з його головними скарбами любові, краси і волі. Шістнадцятирічним юнаком він пише:

Люби природу не як символ

Душі своєї

Люби природу не для себе,

Люби для неї.

Вона – не тільки тема вірша

Або картини, -

В ній є висоти незміримі

Й свята глибини.

У неї є душа могуча,

Порив є в неї,

Ще більше над усі пориви

Душі твоєї.

Вона – це мати. Будь же сином,

А не естетом,

І станеш ти не папіряним –

Живим поетом

Ведучий І: Він мав могутнє відчуття повноти життя. Він глибоко любив природу, розпізнавав голоси птахів, знав вдачу риб, любив квіти, особливо гладіолуси, жоржини, троянди, які сам вирощував у своєму саду.

Ведучий ІІ: За надзвичайну людяність і доброзичливість друзі називали його „Максим – добре серце”. Поет брав до серця турботи багатьох знайомих і незнайомих людей. Його душа, як вогонь, зігрівала інших.

Ведучий І: В його поезії також відчувається гаряче і чуйне серце, пристрасне бажання служити своїм благовісним словом, високим народним ідеалом. Ось естетичне кредо поета періоду творчої зрілості.

Читець: Ти був іще малий котигорошок,

Така собі одна із людських мошок,

Що виповзли на сонце, бо весна

Тепло лила із келиха без дна,

І щось собі блаженно лепетали, -

І от тебе розумники спитали, -

(Можливо, й сам слова сказав я ті):

чим хочеш бути, хлопчику, в житті?

Серйозний, як усі котигорошки,

Ти на питання це подумав трошки

І відповів: людиною. – Дитя!

Благословляючи твоє життя,

У трудну виряджаючи дорогу

Я кращу дам, ніж дав собі ти сам?

Будь вірним слову, що усім словам

Із ним одним ніколи не зрівняться!

Хай веселять тебе любов і праця,

Хай дружби непогасної крило

Гірке від тебе відганяє зло,

І хай у час останній свій про сина

Спокійно я подумаю: людина!

Ведучий ІІ: Серед ліричних мотивів Рильського зустрічаються багато взятих із світової літератури та історії. Спокійний Гомер, тонкий майстер словесної гравюри Ередін, подекуди Ніцше, далі Шотландія із романів Вальтера Скотта...

Читець: Ключ у дверях задзвенів. Самота, працьовита й спокійна,

Світить лампаду мою і розкладає папір.

Вбога герань на вікні велетенським росте баобабом,

По присмерковій стіні дивний пливе корабель.

Ніби крізь воду вчуваються крики чужинців-матросів,

Вітер прозорий мене вогким торкає крилом,

Розвеселяє вітрила, гаптовані шовком гарячим,

І навіва з островів дух невідомих рослин.

Звучить лірична пісня.

Ведучий І: Тільки великі почуття можуть породити велику поезію. Творчість Максима Рильського періоду Великої Вітчизняної війни сповнена любов’ю до Вітчизни, віри в її безсмертя, в перемогу.

Читець: Чи знаєш ти, о краю мій,

Що кожною сльозою

Ти випікаєш слід страшний,

Що в гроб візьму з собою?

Чи знаєш ти, о краю мій,

Що всі убиті діти

Волають у душі моїй:

Убивцям відплатити!

Чи знаєш ти, о краю мій,

Що тьма твоєї ночі

У день весняно-голубий

Мені кривавить очі?

Так хай же я згнию – цвісти

Тобі, мій рідний краю!

Чи чуєш ти, чи знаєш ти? –

І голос: чую! знаю!

Проектується фото воєнних років.

Ведучий ІІ: Рильський надрукував за своє життя 35 книжок поезій, з яких 31 книга лірики! Чотири книжки лірико-епічних поем. Крім того, він переклав на 13 мов понад чверть мільйона рядків поезій, автор кількох книжок, статей, редактор незчисленної кількості різних поетичних та етнографічних видань.

Ведучий І: Оглядаючись на ці гори виконаної роботи, можна дивуватися, коли ж він мав час бути ще й безжурною птицею, мисливцем, другом?!

На фоні ліричної музики.

Читець: Лише дійшовши схилу віку,

Поезію я зрозумів

Як простоту таку велику

Таке єднання точних слів.

Коли ні марній позолоті,

Ні всяким викрутам тонким

Немає місця, як підлоті

У серці чистім і палкім,

Коли епітет б’є стрілою

У саму щонайглибшу суть,

Коли дорогою прямою

Тебе метафори ведуть,

Коли зринає порівняння,

Як з моря синього дельфін:

Адже не знає він питання,

Чом саме тут зринає він!

Слова повинні буть покірні

Чуттям і помислам твоїм,

І рими мусять бути вірні,

Як друзів подвигу святім.

Свій парус ладячи крилатий,

Пливти без компаса не смій!

Світ по-новому відкривати,

Поете, обов’язок твій!

Лине музика Шопена.

Ведучий ІІ: Максим Рильський мав неабиякий дар музиканта (проектується фото: поет грає на фортепіано), добре грав на фортепіано. Ще в юності поет захоплювався театром і музикою, і це захоплення залишається в нього на все життя.

Лине лірична мелодія.

Ведучий І: Максим Рильський полум’яний пропагандист пісні і музики. Багато зробив він для розвитку української музичної драми. Йому належать лібретто до опер „Украдене щастя”, „Багряні зірниці”. В літературній обробці Максима Рильського ідуть на сценах опери „Наталка Полтавка”, „Запорожець за Дунаєм”, „Іван Сусанін”, „Тарас Бульба”.

Ведучий ІІ: Музика зачіпає такі струни душі, які непідвладні іншим мистецтвам. Гармонія звуків може передати найтонші настрої людини, викликати в душі любов до доброго, ненависть до повторного.

Звучить народна пісня.

Читець: Коли пісні мойого краю

Пливуть у рідних голосах,

Мені здається, що збираю

Цілющі трави я в лугах.

В піснях і труд, і даль походу,

І жаль, і сміх, і любов,

І гнів великого народу,

І за народ пролита кров.

В піснях – дівоча світла туга

І вільний помах косаря,

В них юність виникає друга,

Висока світиться зоря.

Люблю пісні мойого краю,

Та не спинюсь на тім лишень:

З любов’ю вухо привертаю

До братніх на землі пісень.

Немає людності такої,

Громади жодної нема,

Яка б із давнини глухої

Ішла по всесвіту німа.

Багато голосів на світі,

Як барв на поверхні земній,

Та всі вони в єдине злиті

У мрії людства віковій.

Це – рук стискання працьовите,

Це – серць братання у бою...

Жагу пісень, в труді омитих,

Люби, як брат сестру свою.

У кожній мові, в кожнім слові

Краси майбутнього шукай,

Де в не охмареній любові

Розквітне світу небокрай.

Ведучий І: Фредерік Шопен... (проектується фото композитора).

Звучить вальс Шопена.

Читець: Шопена вальс... Ну хто не грав його

І хто не слухав? На чиїх устах

Не виникала усмішка примхлива,

В чиїх очах не заблищала іскра

Напівкохання чи напівжурби

Від звуків тих кокетно-своєвільних,

Сумних, як вечір золотого дня,

Жагучих, як нескінчений цілунок?

Шопена вальс, пробреньканий невміло

На піаніно, що мовляв поет,

У неладі „достигло, идеала”,

О! Даль, яку він срібну відслонив

Мені в цей час вечірньої утоми,

Коли шукає злагідніле серце

Ласкавих ліній і негострих фарб,

А десь ховає і жагу, і пристрасть,

І мрію, й силу, як земля ховає

Непереборні парості трави...

В сніги, у сиву сніжну невідомість,

Мережані, оздобні линуть сани,

І в них, як сонце, блиснув із-під вій

Лукавий чи журливий – хто вгадає? –

Гарячий чи холодний – хто збагне? –

Останній, може, може, перший усміх.

Це щастя! Щастя! Руки простягаю –

Б’є сніг із-під холодних копитів,

Метнулось гайвороння край дороги –

І простяглась пустиня навкруги.

Сідлай коня! Гей, у погоню швидше!

Це щастя! Щастя! Я приліг до гриви,

Я втис у теплі боки остроги –

І знову бачу те лице, що ледве

Із хутра виглядає... Що мені?

Невже то сльози на її очах?

То сльози радості – хто теє скаже?

То сльози смутку – хто те розгада?

Ведучий ІІ: Неабиякої краси, мальовничої та чарівної музики сповнені поетичні рядки Рильського, в яких він розкриває могутній благотворний вплив природи на різні ділянки людського життя.

Читець І: Натрудившися у квітні,

Перецвівши у маю,

Йдуть дерева передлітні

В повінь лагідну свою.

Пелюстки зронивши в ноги,

Ждуть у зав’язі вони

Благодатної вологи

З рук дозрілої весни.

На траві роси немає,

Дим прослався над селом,

Землю ластівка чекає

Розтривоженим крилом,

Горобці в піску сипкому –

Ніби діти у ставку...

Стане ясно і малому,

Річ побачивши таку:

Йде гроза з-за верхогір’я...

Справді, тільки примічай:

Чорних птиць імлисте пір’я

Затемнило небокрай.

Прокотився грім з розгоном,

Грають блискавок шаблі,

Пахло морем і озоном

Від притихлої землі.

Читець ІІ: Був теплий дощ, в траві стоїть вода,

На гілці синя бабка обсихає,

Запах буркун гостріше, Молода

Уперше в небі ластівка ширяє.

Підв’язуючи світлий виноград,

Сміється дівчина не знати з чого.

Червоних маків розгорівся ряд

Після дощу, ласкавого й рясного.

З-над річки лине пісня голосна,

А тут, біля гостинної веранді,

Іде безкровна, лагідна війна

Червоної та білої троянди.

Читець І: Ліс, або, як серби кажуть, шума, -

Це не просто сосни та дуби:

Не одна там народилась дума,

Повна щастя, ніжності, журби.

Він співа то грізно, то шовково,

Як морська безсмертна глибина, -

Не одно ж там розцвілося слово,

Запалала пісня не одна.

Незглибимий, як людське життя.

Не одно там виникло кохання,

Він бійці поранених живив.

З хмарами він дружбу вічну має,

Приятель дощам він голубим, -

І в пшеничнім пишнім урожаї

Лісовий таїться сизий дим.

Той, хто любить паростки кленові,

Хто діброви молоді ростить,

Сам достоїш людської любові,

Бо живе й працює – для століть!

Читець ІІ: Води напившись з ясного джерела,

Вертаються вони під поклики наступні,

І хитро щуляться у перволітків уші...

Хвилина – і табун мов буря понесла.

А вечір глибшає. Рожево-сиза мла

Оповиває степ, людські голубить душі,

І хмарки плямами розбризканої туші

Стають на обрії, подібному до скла.

І от, натомлені, притихлою ходою

Вони вертаються. Лиш кілька стригунців

Не хочуть ні вівса, ні сну, ні супокою.

Старого пастуха бере і сміх, і гнів:

Ну, сказано – малі! Усе б то їм брикати!..

А легіт пестить їх, немов ласкава мати.

Ведучий І: Безсмертні шедеври мистецтва (проектується) Афродіта Мілонька... Сікстінська Мадонна... Це втілення ідеальної краси жінки, матері, яка існує реально.

Читець І: О, хто сказав, що не людина ти?

Тож ти живеш в Шевченківській Марії,

Перед тобою світ земний темніє,

Щоб хмаркою до ніг тобі лягти.

Ти дивишся в майбутнє, у світи

І їм несеш дитя своє. Крізь вії

Такий великий смуток пломеніє,

Що слів розради й мудрим не знайти.

Твоє малятко, круглооке й гоже,

Колись, теслярський появився хист,

Хрест витеше собі людський, не божий.

Тому такий в твоїй печалі зміст,

Який лиш людство зрозуміти може,

А не свята Варвара й папа Сікст.

Читець ІІ: Ти – матері Сікстинської сестра;

Земною, не надхмарною красою

Ти світиш нам. Падуть перед тобою

Віки й народи. Далечінь стара.

У пам’ять нащадків не вмира,

Новою розцвітаючи весною.

Ти провідниця в праці й серед бою,

Натхненниця і пензля, і пера.

Ти бачила, як на простенькій лаві,

Забувши рани скорбні і криваві,

Перед тобою Гейне сльози лив.

Тобі одній утішити вдалося

Успенського, що перший зрозумів

„Мужицькі завитки” твого волосся.

Ведучий ІІ: Життя і поезія нероздільні. Поезія породжує всі великі поринання і подвиги. Життя породжує поезію, а поезія допомагає пізнати природу, побачити її красу.

Лине лірична мелодія.

Читець І: Як гул століть, як шум віків,

Як бурі подих – рідна мова,

Вишневих ніжність пелюстків,

Сумна походу світанкова,

Неволі стогін, волі спів,

Життя духовного основа.

Цареві блазні і кати,

Раби на розум і на вдачу,

В ярмо хотіли запрягти

Її, як дух степів, гарячу,

І осліпити, й повести

На чорні торжища, незрячу.

Хотіли вирвати язик,

Хотіли ноги поламати,

Топтали під шалений крик,

В’язнили, кидали за грати,

Зробить калікою з калік

Тебе хотіли, рідна мати.

Ти вся порубана була,

Як Федір у степу безрідний,

І волочила два крила

Під царських маршів тупіт мідний, -

Але свій дух велично-гідний

Як житнє зерно берегла.

І цвіт весняний – літній овоч

На дереві життя давав,

І Пушкінові Максимович

Пісні вкраїнські позичав,

І де сміявсь Іван Петрович –

Тарас Григорович повстав.

І мимо п’яних панських шлюбів

Котилась хвиля польова,

І непокірний Добролюбов

Народу боронив права,

І не в диму картярських клубів

Душа світилася жива.

А там, де піт росив священний

Народу-велетня чоло,

Де в мислі пагілля зелене

Вітрам наперекір цвіло, -

Там зводився язик вогненний,

Там пісні полум’я росло.

В одно злились наші вчинки –

Одна ріка, одна рука,

Нам слово Лесі Українки

І слово віщого Франка

Не міжнародні поєдинки –

Народів дружбу проріка.

Мужай, прекрасна наша мово,

Серед прекрасних братніх мов,

Живи, народу вільне слово,

Над прахом царських корогов,

Цвіти над нами веселково,

Як мир, як щастя, як любов!

Ведучий І: Максим Рильський – неперевершений перекладач і глибокий теоретик перекладацької справи. За своє життя він переклав на українську мову понад 200 тисяч поетичних рядків, повісті, романи, п’єси.

Проектується фото поета.

Ведучий ІІ: Максим Тадейович Рильський – видатний учений. Багато працював директором інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук України. 1958 року його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР.

Ведучий І: Максим Рильський великий знавець живої української мови, брав безпосередню участь у створенні „Російсько-українського словника”, був одним із редакторів і творців шеститомного „Українсько-російського словника”, дбаючи про розвиток і збагачення лексики української літературної мови.

Лине лірична музика.

Читець: Як парость виноградної лози

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бур’ян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Прислухайтесь, як океан співає –

Народ говорить. І любив, і гнів

У тому гомоні морськім. Немає

Мудріших, ніж народ, учителів;

У нього кожне слово – це перлина,

Це праця, це натхнення, це людина.

Не бійтесь заглядати у словник:

Це пишний яр, а не сумне провалля;

Збирайте, як розумний садівник,

Достиглий овоч у Грінченка й Даля,

Не майте гніву до моїх порад

І не лінуйтесь доглядать свій сад.

Ведучий ІІ: Працював Максим Тадейович Рильський до останнього подиху, не зважаючи на важку хворобу, яка завдавала йому нестерпних страждань.

Ведучий І: 24 липня 1964 року перестало битися серце великого поета.

Вимикається світло.

Наводиться промінь світла на портрет. Пауза.

Ведучий І: Творця великих поезій, глибокого цінителя духовних скарбів в останню путь на Байкове кладовище проводжали улюбленою піснею поета „Забіліли сніги”.

Ведучий ІІ: Максим Рильський залишив народові великий дар – поезію благородного серця, світлої любові до людини, глибокого розуму. В цьому – Безсмертя поета.

Проектується фото останніх років.

Читець І: Я пам’ятник собі поставив нетривалий –

Не з міді гордої, не з мармурових брил,

Скупі слова мої, що на папері стали,

Укриє завтра пил.

Ні сили віщої не дарувала доля,

Ні слави славної мені не прирекла,

І час мене змете, як сохле листя з поля,

Мов крихти зо стола.

І я забудуся, і , може, лиш припадком

Хтось, розглядаючи старих книжок сміття,

Незацікавленим напом’яне нащадкам

Мале моє життя.

І скаже: жив, писав; приймав хвали й образи;

А втім, ніколи нам не бракне диваків...

...Та що, коли додасть: зате в житті ні разу

Неправді не служив!

Читець ІІ: Коли на могилі моїй

Зелена затужить трава, -

Читатиме хтось ці пісні,

Нескінчені тихі слова,

І скаже: він жив і горів, -

А що ж зосталось по йому?

Чи він не зогнив, як усі?

Чи ночі розвіяв пітьму?

Читачу! Вглибися у те,

Чим я свою пісню зогрів,

І може, почуєш ти щось,

Що більше од звуків і слів.

І може, як птах в вишині,

Побачивши брата свого,

Затужить твій стомлений дух

І кине свій клич до мого!

Побачиш ти в пісні моїй

Луну своїх власних надій...

Читачу! Поглянь, усміхнись:

Я твій, я не вмер, я живий!

Використана література:

Макаренко О. З поезій Максима Рильського. /О.Макаренко //Дивослово. – 2002. - № 6. – С. 58
Максим Рильський // Вітчизна. – 2003. - № 1-2. – с. 29
Погрібна В. Скарби античності в живописі та поезіях Максима Рильського. /В. Погрібна // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України.

– 2001. -№11. – с. 12-19

Рильський М. Вірші та поеми. – К.: Рад. школа, 1990. – 350 с.
Рильський М. Твори в 2-х т.. Т 1. Лірика. – К. Дніпро, 1975. - 430с.

„Всеукраїнський волиняк”

(У. Самчуку –100)

Улас Самчук (1905-1987), який ще за життя став класиком української літератури, судилася трагічна доля. Він вимушено жив 60 літ за межами України. На чужині й помер.

У. Самчук створив цілу бібліотеку блискучої прози (романи, повісті, оповідання „Марія”, „Гори говорять”, „Кулач”, „Юність Василя Шеремети”, „Темнота”, „Віднайдений рай”) і не менш талановитої публіцистики, зокрема-книги спогадів і есе „На білому коні”, й „На коні вороному” та щоденник „П’ять по дванадцятій”.

Найвідоміший твір У.Самчука – роман-епопея „Волинь”, який свого часу висувався на здобуття Нобелівської премії. Вже один цей факт мав би викликати щирий інтерес і заслужену увагу як до самого письменника, так і до його літературної спадщини. „Волинь” – це гімн великому краєві України, його самобутнім людям, гімн селянської праці, любові до землі, сімейним підвалинам народного життя. Якщо шукати аналогій, „Волинь” споріднена з „Селянами” О. Бальзака, навіть „Тихим Доном” М. Шолохова, „Новою землею” Якуба Коласа. У. Самчук ще 1932 року передбачив неминучість теперішнього відродження. „Прийде час – і ми, люди, мої чи наші діти до голосу прийдемо і своє господарство восстановимо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити”, говорить герой його тетралогії.

Роман „Марія” – перший в українській літературі твір про примусову колективізацію, так зване розкуркулення справжніх господарів землі, трудівників-хліборобів, про голодомор тридцять третього року. Написаний він у стилі хроніки життя жінки-селянки, яка підноситься до символу України. Помираючи голодною смертю, Марія пропускає через ніби просвітлілу на якийсь час свідомість всі радощі й болю свого страдницького життя.

Blog

Управління культури облдержадміністрації

Содержание