Управління культури облдержадміністрації
| Вид материала | Документы |
- Про склад колегії управління культури, 9.38kb.
- Заходи, 88.79kb.
- Тернопільська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної, 37.14kb.
- Пропонуємо, 1016.19kb.
- Пропонуємо, 413.82kb.
- Письменникам-ювілярам, 428.49kb.
- Управління культури І туризму облдержадміністрації, 233.39kb.
- Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека, 415.58kb.
- Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька обласна універсальна, 299.79kb.
- Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька обласна універсальна, 809.92kb.
А серце слів мелодію складає
(літературна світлиця, присвячена 75 - річчю від дня народження
Ліни Василівни Костенко)
Зала святково прибрана: квіти, рушники, вислови про творчість поетеси. Оформлена книжкова виставка „Така свавільна, вільна, молода”
(Л. Костенко – 75)
(Звучить музика І. Чайковського. Концерт №, ч. 2-а.)
Ведучий: Сьогодні ми зібралися, щоб вшанувати найяскравішу зірку на небі сучасного українського письменства - Ліну Василівну Костенко.
Ведуча: Я – жниця поденна,
Тяжка моя нива.
За ціле життя
Я не вижну її...
Я – жниця довічна,
Працюю терпляче
За радість труда
І за тисячний сніп.
Ведучий: Так, за радість „труда” працювала поетеса, яка уособлює совість, цвіт всього народу.
Ведуча: Сподіваюсь, що ця зустріч поглибить наші знання про Л. Костенко, як людину виняткового таланту, яка в найтяжчих умовах не пішла на компроміс з силами неправди, кривди і зла, не продала свого таланту, не кривила душею, була людиною стійкою у своїх переконаннях.
Ведучий: Л. Костенко – ніжний лірик, глибокий філософ – привернула увагу до своєї поетичної творчості ще у 1950-1960 роки.
У літературі, кіно, живописі на повний голос заявили тоді про себе багато талановитих митців, які повірили, що, нарешті, скинувши пута сталінщини, можна вже осмислити національні цінності та ідеали, звертатись до історії України.
Ведуча: Це покоління обдарованої молоді, як його називають покоління „шістдесятників” несло в мистецтво високу духовність, нові ідеали.
Серед „шістдесятників” була і Ліна Костенко, яка стала справжньою гордістю і окрасою української літератури.
Ведучий: Біографія поета – в його поезії. Так і в Л.Костенко: зовнішню канву її життя легко викласти в кількох рядках короткої довідки. Ліна Василівна народилася 19 березня 1939 р. в містечку Ржищеві, що розташовано за 30 км від Києва вниз по Дніпру, у вчительській родині. З 1936 року живе у Києві, де закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті, який залишила. В 1952 р., витримавши дуже вимогливий творчий конкурс, стає студенткою Московського літературного інституту ім. О. М. Горького, який закінчила з відзнакою в 1954 р.
Ведуча: Біографія Л. Костенко – це боротьба за право бути собою, це зрештою, перемога в тій довгій і виснажливій боротьбі. Як О. Солженіцин, А. Сахаров, вона протистояла потужній хвилі загального „одобрямцу”, що дев’ятим валом котилася нашою країною. У роки застою вона пішла у внутрішню еміграцію. Понад півтора десятиліття не публікувалися її твори, а ім’я поетеси не згадувалося в жодних літературних оглядах і статтях. Офіційне літературне життя створювало враження, нібито Л. Костенко немає і взагалі ніколи не було на світі. Лише в студентських гуртожитках і серед справжніх шанувальників ходили по руках її вірші.
Ведучий: Закінчивши навчання в інституті, Ліна Костенко повертається до Києва і видає одну за одною свої поетичні збірки - „Проміння землі”, „Вітрила” та „Мандрівки серця” , і всі, хто стежив за літературним процесом відчули, що в поезію прийшла неабияка творча особистість.
Ведуча: Після шістнадцяти років мовчання, після довгих вагань і консультацій вийшла книжка „Над берегами вічної ріки”. Це книга болю, тривоги та іронії. Вона так разюче вирізнялася на фоні всього того, що задавало тон тодішній поезії: замість фанфар і барабанів почули справжній оркестр.
Читець: Мої кохані, милі вороги
Я мушу вам освідчитись в симпатії.
Якби було вас менше навкруги, -
людина може вдаритись в апатію.
Мені смакує ваш ажіотаж.
Я вас ділю на види і на ранги.
Ви – мій щоденний, звичний мій тренаж,
мої гантелі, турники і штанги.
Спортивна форма – гарне відчуття.
Марудна справа – життя без баталій.
Людина від спокійного життя
жиріє серцем і втрачає талію.
Спасибі й вам, що ви не м’якуші.
Дрібнота буть не годна ворогами.
Якщо я маю біцепси душі –
то в результаті сутичок із вами.
Отож хвала вам!
Бережіть снагу.
І чемно попередить вас дозвольте:
якщо мене ви й зігнете в дугу,
то ця дуга, напевно, буде вольтова.
Ведучий: Є вірші – квіти.
Вірші – дуби.
Є іграшки вірші.
Є рани.
Є повелителі і раби.
І вірші є – каторжани.
Крізь мури в’язниць,
По тернах лихоліть –
ідуть, ідуть
по етапу століть...
Ведуча: Говорячи про Л. Костенко, не можна не вести розмову про історичний роман у віршах „Маруся Чурай”. Це твір про героїчну епоху – епоху визвольної боротьби нашого народу за свою державність.
Ведучий: У центрі історичного роману – постать легендарної української піснетворки, співачки Марусі Чурай. Про цю дівчину історія не залишила нам жодного документального свідчення, є тільки овіяні романтикою перекази, проте талант Л. Костенко створює глибоко психологічний образ Марусі, яка палко любить свою землю.
Ведуча: У 1987 році за роман у віршах „Маруся Чурай” та збірку „Неповторність” Л. Костенко була пошанована Державною премією України імені Т. Шевченка. А в 1994 р., за книгу „Інкрустації”, виданою італійською мовою, їй присуджено премію Франческо Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначав твори видатних письменників сучасності.
Ведучий: Золоту сторінку творчості Ліни Костенко становить її духовний діалог з матінкою-природою. Це ніби особлива ніжна струна поетичної ліри, звеличеної любов’ю до усього, що живе під небом.
Ведуча: Це симфонія любові рідної донечки славного краю, яка творить осанну серця во славу Життя.
Мене із малку люблять всі дерева,
і розуміє бузиновий Пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: „Здрастуй!” – крізь туман.
Чому ліси чекають мене знову,
на щит піднявши сонце і зорю,
Я їх люблю. Я знаю їхню мову,
Я з ними теж мовчанням говорю.
Ведучий: Кожне спілкування з творчістю Ліни Костенко – це завжди важливий урок, на якому навчаєшся речам простим і мудрим.
Ведуча: І якщо на тому уроці ти зрозумієш, що природа – це не просто буденні трава, річка, ліс, сонце, туман, дощ і вітер, а дарований Богом дивосвіт, в якому ти знайдеш красу, спокій, і взаєморозуміння.
- Любіть травинку і тваринку,
І сонце завтрашнього дня,
Вечірню в попелі жаринку,
Шляхетну інохідь коня.
***
В епоху спорту і синтетики
Людей велика ряснота,
Нехай тендітні пальці етики
Торкнуть вам серце і вуста.
(Звучить музика І. Чайковського „Сентиментальний вальс”)
Ведучий: Симфонія кохання у творчості палітри Ліни Костенко – ніби „Золоте пташеня” її поетичного саду.
Ведуча: Перше кохання... Воно схоже на яблуневу гілочку цвіту, що щедро відкриває свої пелюстки назустріч сонцю. А чи буде зав’язь?
Ведучий: Чи зможуть закохані пронести все, що є найкращого в них, через випробування, незгоди? Чи впаде яблунева гілочка під ноги, не звеселивши світу цього?
(Пісня „Осінній день березами почавсь...”)
Ведуча: Ми ще зустрінемось. Зійдуть сніги, журавлі повернуться з вирію, принесуть на своїх крилах весну, густим рястом устеляться гаї, і ми зустрінемось. Не знаю, скоро буде це чи ні, знаю тільки, що буде.
Ведучий: Гілка торкнеться шибки, вітер зітхне в саду, я бентежусь: може це ти? Може важкими дорогами стомлений, зітхаєш біля порога? Скільки незгод валилось на мої плечі, а я живу, люблю і вірю: ми ще зустрінемось!
Читець: Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Ведуча: Ми ніби поринаємо у дивовижний світ високих почуттів – незбагненних, світлих, чистих, високошляхетних і одухотворених святістю генія Ліни Костенко, високістю її Духу, її серця, її Розуму.
Ведучий: Якими ніжними, трепетними, диво сяйними образами напоєна її інтимна лірика. Ми мимоволі підпадаємо під ці чари серця, магію високого кохання.
Ведуча: Висока й чиста душа жінки, яка кохає, народжує відчуття причетності до святині її серця в кожної людини: юної чи немолодої, досвідченої чи неофіта кохання.
(Звучить вальс із кінофільму „Мій ласкавий і ніжний звір” )
Ведучий: На життєвих дорогах кожній людині завжди світить, зігріває, допомагає перебороти незгоди берег кохання.
Ведуча: Як зароджується кохання? Що відчуває людина, яка кохає?
Читець: В пустелі сизих вечорів,
в полях безмежних проти неба
о, скільки слів
і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
Аби в повторах не згубить
одне,
своє
неповториме.
Нехай це - витвір самоти,
нехай це – вигадка й омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю сняться урагани.
* * *
Не знаю, чи побачу Вас, чи ні.
А може, власне, і не в тому справа.
А головне, що десь вдалечині
є хтось такий, як невтоленна спрага.
Я не покличу щастя не моє.
Луна луни туди не долітає.
Я думаю про Вас. Я знаю, що Ви є.
Моя душа й від цього вже світає.
Ведучий: Часом почуття кохання спалахує як нестримна вогняна лава величезного вулкану, який зненацька ожив, запалив, засяяв над просторами землі й неба.
Ведуча: спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона ж промчить над зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схаменись
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю
Ведучий: Кажуть, що кохання, як талант, не кожному дано, тому що кохати, це не тільки насолоджуватись своїм щастям.
Ведуча: Кохати – це більше віддавати, ніж брати, віддавати тепло, ласку, доброту найдорожчій людині.
Ведучий: Кажуть, здатність до любові є мірилом людської душі. Любов підносить, ушляхетнює людину навіть тоді, коли несе страждання.
Читець: Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?!
такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів – вона була недовгою
Цей світлий сон – пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! –
воно лишилось на усе життя.
Ведуча: Усі ми закохуємось, інколи розчаровуємось і знову кохаємо. Бо світ рухає любов, і тільки любов, - як любив повторювати Олександр Купрін.
Читець: Я не скажу і в пам’яті –
коханий.
І все-таки,
згадай мене колись.
Ішли дві долі різними шляхами
На роздоріжжі долі обнялись.
* *
*
І як тепер тебе забути?
Душа до краю добрела.
Такої дивної отрути
я ще ніколи не пила.
Такої чистої печалі,
такої спраглої жаги,
такого зойку у мовчанні,
такого сяйва навкруги.
Такої зоряної тиші,
такого безміру в добі!..
Це, може, навіть і не вірші,
а квіти, кинуті тобі.
Ведучий: Кохання в ліриці Л. Костенко – це симфонія почуттів. Свято… Полон… Шаленство… Сон… Чаклунство…
Це самозреченість і відчай, втіха і смуток, це беззахисність і сила, це безмежжя ніжності.
Читець: Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином.
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
Та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни…
моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Ведуча: Люблю до оніміння... це дуже характерні для інтимної лірики поетеси рядки з вірша „Недумано, негадано”, який став піснею з репертуару сучасного барда Ольги Богомолець.
Рядки поетеси так і просяться на музику, а це – ознака таланту великого, небуденного.
/Виконується пісня „Недумано, негадано...”/
Ведучий: Ми далекі від думки, що словами поезії можна навчити когось ставитись серйозніше до себе і своїх почуттів, але світ високої, палкої натхненної поезії Ліни Костенко переконує нас у тому, що кохання – це вияв найкращого, що закладено в кожній людині, це найяскравіше і найзрозуміліше вираження будь-якого „Я”.
Ведуча: Чи вміємо ми кохати? Чи спроможні взяти на себе цей важкий і солодкий тягар? Ось над чим змушує замислитись нас поетеса.
Ведучий: Світ кохання живий, він вічний. Тож чекаймо цього милосердного вогню з вірою в диво кохання й мудрість людського серця.
Ведуча: Ліна Костенко – не просто поет, не просто жінка, а й мати Оксани та Василя. І свій талант Ліна Василівна передала дочці. Оксана Пахльовська – дочка Л.Костенко теж поетеса.
Ведучий: Ось і пройшла година поезії, в якій, звичайно, неможливо передати весь чар і всю глибінь поетичного слова Ліни Костенко.
Ведуча: Але зі світом її поезії, раз доторкнувшись до неї серцем, не можна розлучитись ніколи.
(Звучить музика І. Чайковського „Сентиментальний вальс”)
Використана література:
1. Костенко Л. В. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 559с.
2. Поезія: Л. Костенко. О. Олесь. В. Симоненко. В. Стус: Збірник // Уклад. А. Бельдій. –Вид., стереотипне. – К.: Наукова думка. 2000. – 271 с. - (Б-ка школяра).
3. Беегенко Г. І. Жінка з легенди: Літературна світлиця, присвячена річниці від дня народження Ліни Василівни Костенко /Г. І. Беегенко // Позакласний час. – 2002. - № 5. – С. 11-13.
4. Ліна Костенко: Хрестоматійний збірник/ Авт.-упоряд. М. Савка. – К.: АртЕк, 2001. – 78 с. Іл.. – (Сер „УСЕ для школи” Укр.. літ. 11 кл.) – Бібліогр. –с.78.
„
ГРОНО НЕЗДОЛАНОГО СПІВЦЯ”(літературна подорож)
Незважаючи на чвертьстолітню заборону навіть нейтральних згадок про Миколу Зерова і подальші чверть століття фактично половинчатої реабілітації, інтерес до його творчості не міг згаснути. Дитинство його минуло в мальовничому Зінькові на Полтавщині, де він народився 26 квітня 1890 р. в сім’ї Костянтина Іраклійовича Зерова, вчителя місцевої двокласної школи, згодом директора її, а з 1905 р. – інспектора народних шкіл уже в Кролевці. Батько походив із селян і добре знав, скільки важить наука. Тому він зробив усе, аби його діти здобули вищу освіту. А з п’яти синів Костянтина Зерова (було ще дві дочки) четверо стали відомими людьми.
Інтерес у сім’ї Зерових до літератури був великий. Зокрема, Микола навчився читати в чотири роки, і світ класичного письменства залишив глибокий слід у його свідомості.
Скажіть, будь ласка, якими науками Зеров захоплювався в юності?
Так, в юному віці Микола, під впливом батька, серйозно захоплювався ботанікою, географією та астрономією.
Закінчивши Зінківську школу (цікаво, що його однокласником був Павло Губенко, майбутній Остап Вишня), М. Зеров навчався у Охтирській гімназії, а з переїздом батьків до Переяслава 1903 р. перейшов до Першої Київської гімназії, де пробув до 1908 р. Вчився М. Зеров блискуче, але медалі не дістав через опозиційні до урядової політики настрої.
1908 рік. М. Зеров вступає на історико-філологічний факультет Київського університету. Там він мав намір спеціалізуватися з історії та літератури Давнього Риму, але відповідних фахівців на факультеті не виявилося. Після певних вагань він зацікавився українською історіографією й написав під номінальною орудою приват-доцента В. Данилевича курсову роботу „Літопис Грабянки як історичне джерело і літературна пам’ятка”. Це була перша ґрунтовна наукова робота М. Зерова.
До того часу це вже був сформований, як на студентський вік, дослідник. Із 1912 р. він друкує свої статті в українському педагогічному журналі для сім’ї і школи „Світло”, а з наступного року досить регулярно виступає з рецензіями в газеті „Рада”. Більше того, М. Зеров у 1908 – 1913 рр. стає одним із провідних діячів київської української студентської громади. Він читає ряд доповідей, бере участь в обговоренні літературних та політичних проблем, хоча крен саме в літературну сферу переважає.
В університеті М. Зеров працює над курсовою про літопис Грабянки і в травні 1914 р. блискуче захищає її , як дипломну роботу, однак при університеті залишитися не вдалося (публічні виступи, як і конфлікт з деканом-шовіністом проф. Т. Флорінським, не минули безкарно).
М. Зеров їде вчителювати в глуху провінцію.
Як на Вашу думку, в яку місцевість переїздить М. Зеров працювати?
Вірно, до Златопільської гімназії (нині Новомиргород), де він викладав латинь до вересня 1917 року.
У 1917 р. бере участь у Першому та Другому Всеукраїнських учительських з’їздах. З вересня цього року М. Зеров очолює секретаріат педагогічної ради Київської 2-ї української гімназії ім. Кирило-Мефодіївського братства, а також викладає тут латинь. У цей же час, як постійний рецензент, він починає активно виступати в журналі “Книгар”, пише вірші.
Високі патріотичні почуття проявляються не тільки в літературно-критичній діяльності М. Зерова, а й у його тогочасній поезії. Як зразок можна назвати вірш „Ріг Вернигори” (1919 р.), в якому надії автора на відродження свого народу, мабуть, звучать найвиразніше:
Зникнуть, злії агаряне...
Вся потуга їх розтане,
як весною тане сніг.
А над нашим краєм рідним
задзвенить ключем побідним
Вернигорин дивний ріг.
Коли Микола Зеров розпочав роботу над науковими працями?
Так, у 1920 р. М. Зеров серйозно думає про наукову працю. Виходять друком підготовлені ним книжки „Антологія римської поезії”, „Нова українська поезія” – помітні віхи тогочасного літературного життя.
Микола Зеров увійшов до елітарного гуртка діячів української культури, що об’єднувався довкола Георгія Нарбута. До нього входили Павло Тичина, Лесь Курбас, Вадим Модзалевський – все енергійні й молоді люди. В „Літературно- науковому Віснику” він надрукував свої перші переклади з Вергілія, Овідія й Бойлера, а 1920 року у видавництві „Друкар” вийшла в світ його „Антологія римської поезії” – переклади з Катулла, Вергілія, Горація, Проперція, Овідія й Марціала.
13 лютого 1920 року в Борисоглібській церкві Експедиції заготовлення державних паперів Микола Зеров обвінчався із співробітницею Книжкової палати Софією Лободою, з якою був знайомий з весни 1912 року, кузиною першого радянського ректора Київського інституту національної освіти Миколи Івановича Лободи.
Голод 1921 року. Тиф.
Для Миколи Зерова ці часи були фатальні. Усе це він пережив, перестраждав. Про цей трагізм Микола Зеров виклав у сонеті „Pro domo”:
Яка гірка, о Господи, ця чаша,
Ця старосвітчина, цей дикий смак,
Ці мрійники без крил, якими так
Поезія прославилася наша!
Що не митець, то флегма і сіряк,
Що не поет – сентиментальна кваша...
О ні! Пегасові потрібна інша паша,
Щоб не загруз у твані неборак.
Класична пластика і контур строгий,
І логіка залізна течія –
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт де Ліль, Жозе Ередіа,
Парнаських зір незахідне сузір’я
Зведуть тебе на справжні верхогір’я.
З голодного Києва М. Зерова запрошують на роботу у Баришівську соціально-економічну школу. Тут він працює близько трьох років, не пориваючи творчих зв’язків з Києвом.
Цей період М. Зеров відобразив у вірші „Лукроза (люкроза)”, переклад на латину (лукрум, люкрум – бариш, прибуток) назва села Баришівки. Отже:
Під кровом сільських муз, в болотяній Лукрозі,
Де розум і чуття – все спить в анабіозі,
Живем ми, кинувши не Київ – Баальбек,
Оподаль від розмов, людей, бібліотек
Ми сіємо пашню на неродюче лоно.
Часами служимо владиці Аполлону.
І тліє ладан наш на вбогім олтарі
Так в давній Ольвії захожі і різьбярі
Серед буденних справ і шкурної громади
В душі плекали сон далекої Еллади
І для окружних орд, для скитів – дикунів
Різьбили з мармуру невиданих богів.
На щастя, баришівський період тривав не надто довго. З 1 жовтня 1920 року Микола Зеров – професор української літератури Київського інституту народної освіти, а з жовтня 1930 року одержав ще й кафедру української літератури.
Творчість і взагалі культурна діяльність Миколи Зерова й інших неокласиків невідривні від київського антуражу, від київського рельєфу, рясно прикрашеного творіннями славетного Растреллі, Шеделя та інших гігантів минулого.