Управління культури облдержадміністрації
| Вид материала | Документы |
- Про склад колегії управління культури, 9.38kb.
- Заходи, 88.79kb.
- Тернопільська обласна державна адміністрація розпорядження голови обласної державної, 37.14kb.
- Пропонуємо, 1016.19kb.
- Пропонуємо, 413.82kb.
- Письменникам-ювілярам, 428.49kb.
- Управління культури І туризму облдержадміністрації, 233.39kb.
- Управління культури та туризму Черкаської облдержадміністрації Черкаська обласна бібліотека, 415.58kb.
- Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька обласна універсальна, 299.79kb.
- Управління культури Чернівецької облдержадміністрації Чернівецька обласна універсальна, 809.92kb.
Розкажіть, будь ласка, про любов Зерова до Києва.
Вірно, Микола Зеров любив Київ щиро. Любив показувати гостям Софійський собор, по якому водив буквально годинами, Києво-Печерську лавру, Кирилівську церкву. Як згадувала його дружина, він милувався мармуровим саркофагом Ярослава Мудрого, а знаменита брама Заборовського, пам’ятна для нього спогадами про незабутній гурток Георгія Нарбута, була улюбленим місцем прогулянок. Саме він звірявся своїм почуттям до цього міста літературознавцю З. Єфімовій: „Оглядати Київ треба навесні, коли цвітуть каштани, і Дніпро ще не схожий на півдохле кошеня. Сіра й жовта цегла, червоні дахи, зелень, вулиці, скрізь залізні балкони з квітами – от Вам і ввесь Київ. Архітектура гарна лише стара. І завдяки ширині вулиць – тихо.” Київський пейзаж покладено в сонет 1927 року „Київ навесні ввечері”:
А вулиці твої виводять зір
В повітря чисте, в запашний простір...
Як історик літератури Микола Зеров мав, звісно, сталі уподобання й симпатії. Раз у раз обертався він до спадщини Лесі Українки чи Анатоля Свидницького, досліджуючи все нові аспекти їхньої творчості. Але загалом коло його наукових інтересів надзвичайно широке. Він лишив капітальні монографічні нариси про Ю. Федьковича, П. Куліша, М. Черемшину, М. Старицького, Я. Гоголева. Здебільшого вони друкувались у вигляді передмов до видань „Книгоспілки”.
Зазначте, будь ласка, назву монографічних нарисів?
Авжеж, свої монографічні нариси М. Зеров зібрав в окрему книжку „Від Куліша до Винниченка”, а дружині розповідав, що в нього були підготовлені ще дві книжки курсу – з 1861 до 1900 року і з 1900 до 1917-го. Так склалась „Історія української літератури” Миколи Зерова – прецікава розробка, повна оригінальних спостережень і зіставлень. Йому лишалось попрацювати ще три-чотири роки.
Професор-класист, блискучий перекладач давньоримської поезії, він мав смак і гостре око. Коли йшлося про справдешні таланти, він палко вітав молоді сили. М. Зеров лишив ґрунтовні розправи про Василя Еллана й Володимира Сосюру, прозаїків Олександра Копиленка й Олексу Слісаренка, про Максима Рильського. У своїх літературно-критичних виступах М. Зеров розкривав і читачеві, а може , й самим авторам, що таке література, аналізував поточну літературну продукцію ґрунтовно й глибоко.
У грудні 1922 року, даруючи йому свою книжку, М. Рильський написав на ній:
Закоханий у вроду слів,
Усіх Венер єдину піну,
Ти чародійно зрозумів
І мідних римлян, і Тичину.
Однією з найбільших сенсацій двадцятих років стало те, що в літературній боротьбі того часу, завішаного всілякими ярличками, М. Зерова палко, демонстративно й безоглядно підтримав перший прозаїк епохи, один з чільних літературно-громадських діячів, фанатичний, як казали, комуніст Микола Хвильовий. Цей високий ідейний союз робить честь їм обом, бо обом – таким неподібним, але таким щирим і принциповим – лицарям культури йшлося про святе. Як писав М. Зеров про свою абсолютно несподіваного бойового побратима й поплічника, „одно за тими його статтями мусять признати всі, хто тільки мислить і почуває: це їх турботу й тривогу за майбутнє нашого письменства.”
Микола Зеров раз у раз переписував свої поезії, щедро обдаровуючи ними друзів. Суха людина не обминула б такої нагоди, щоб тиражувати саме канонічний текст. Животрепетність зеровського поетичного слова вражає. Ледь не кожен з його віршів, особливо сонетів, представлений кількома автографами, і серед них, здається, немає й двох ідентичних. Ось текст сонета з єфремовської рукописної збірки „Сонети і елегії” (1922):
В царстві прообразів. Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій.
Сагою дивною, без котвиці й весла.
Ми їхали вперед і хвиля нас несла.
До ніжних лотосів і сніжнобілих лілій.
І квітів тих було без ліку і числа.
І запитався я: де, на якому Нилі
І що за квіти тут колишуться на хвилі
І відповідь почув таємного посла.
Ці ніжні лілії, що упояють чаром,
Далеко від землі, а vallelacrimarnm
Зросли тут засівом Господньої руки.
Далекі від тривог і від земної сварки
Вони колишуться одвічні двойники
Сонетів і канон великого Петрарки.
А ось який текст увійшов до „Вибраного” 1966 року:
Данте
Сагою дивною, без демона й весла.
Ми пропливали вдвох, я й чарівник Вергілій.
Як бронза він різьбивсь – і до далеких лілій
Ріка незнана нас гойдаючи несла.
Сонети Миколи Зерова дуже важливі для з’ясування етичних критеріїв світосприйняття поета. Красу як духовну гармонію він ставить над усе. Ця думка накрізь підкреслюється в „Камені” (1924 р.). чи пише поет про легендарного Тесея, чи про князя Ігоря, чи про мандрівного дяка Турчиновського – скрізь ідеал краси й розуміння, вірності й прив’язаності домінує над стихією руйнації та забуття, що її щедро породжує і історія, і сучасність.
Восьми двадцятирядковим елегіям, написаним олександрійськими віршами, що вміщені в „Камені”, притаманні чітка ясність думки, стримане в своїй значущості ліричне чуття і аж захланноязичницька колористика. Взагалі Микола Зеров, при всій мелодійності свого вірша, сприймав світ насамперед через чіткі й насичені візуальні образи.
У своїх олександрійських віршах, де логічна обов’язковість не настільки задана, як у сонетах, Микола Зеров буквально вибухає якоюсь пожадливою і водночас благородною пристрастю до живого руху кольору в природі:
Ти давно праосінь нагадуєш мені,
Широколанний степ, бліді свічада ставу,
Берегових грабів грезет і златоглави,
Повітря з синього і золотого скла
І благодатний дар останнього тепла
Успіх „Камени”, власне її оригінальної частини перевершив усі сподівання Зерова. Попри вульгарні випади скороспілої на судження критики, збірка дістала схвалення людей, думку яких автор високо цінував. Олександр Білецький у своїй рецензії відзначив: „В усіх трьох частинах – дух класичного спокою, висока майстерність вірша, добірна мова, і все це без всякої манірності, навпаки – надихане прекрасною простотою”. Про „Камену” також тепло відгукнулись Микола Хвильовий, Марко Черемшина та інші видатні митці.
1928 рік. М. Зеров береться за серію передмов до видань української класики в „Дешевій бібліотеці красного письменства”, пише тексти до альбому портретів „Письменники Радянської України”, спільно з іншими готує антологію французької поезії, подеколи друкується в журналах. У 1929 р. встигає вийти його книжка „Від Куліша до Винниченка”.
З 1 вересня 1934 р. М. Зерова усунено од викладання в Київському університеті, але залишено на кафедральній науковій роботі (тоді така була), яка „протривала” рівно два місяці. А 1 листопада наказом ректора без пояснення причин професора М. Зерова увільнено з університету.
Відторгнутий владою, покинутий більшістю київських друзів, він на початку 1935 р. виїздить до Москви, сподіваючись там знайти бодай тимчасову роботу, еле 28 квітня 1935 р. його заарештовують. Після місяців допитів, катувань і ганебного „суду” в лютому 1936 р. М. Зерова висилають на Соловки.
Як, на вашу думку, „жилося” М. Зерову на Соловках?
Вірно. Режим у таборі на початку був більш-менш терпимим. За станом здоров’я М. Зеров не міг працювати лісорубом (правда, аж до Колими котитимуться чутки, ніби він не тільки виконував норми, а й іншим допомагав). Йому випало прибирати кімнати господарської служби. Після закінчення роботи міг у комірчині сторожа віддавати улюбленим заняттям – перекладам, історико-літературним студіям.
В останньому листі до дружини, датованого 19 вересня 1937 р., Зеров готувався до своєї другої соловецької зими, просив надіслати калоші...
9 жовтня 1937 р. М. Зерову, П. Филиповичу, М. Вороному та Б. Пилипенкові була при перегляді їхньої справи винесена вища міра покарання. Причини? Хто на це відповість? Розстріляли їх 3 листопада.
Здається, це був якийсь фантасмагоричний день на Соловках. Саме 3 листопада 1937 р. Григорію Епіку невідомо в який спосіб вдалося дати телеграму дружині: „Здоровий, цілую тебе, синочка”. А наступного дня не стало й Г. Епіка.
Тяжка українська доля привела М.Зерова, як і багатьох наших культурних діячів, на Голгофу сталінських катувань.
Був час, коли на Зерова дивились як на першокласного перекладача давньоримської поезії, згодом у ходу була його літературно-критична спадщина. Хоч поетична зірка Зерова сяяла теж не менш яскраво у сузір’ї Розстріляного Відродження.
Але він не тільки поет, перекладач, історик літератури і не тільки критик. Микола Зеров – явище набагато ширше. Це один із „духовних оазисів (М. Жулинський) нашого сьогоднішнього відродження.
Використана література:
- Зеров М. Твори: У 2 т. –К., 1990.
- Зерова С.Ф. Жизнь, ограненная в сонет... // Радуга. – 1988. - №1.
- Білокінь С. Закоханий у вроду слів. М. Зеров – доля і книги. – К.: Час, 1990. – 56 с.
- Брюховецький В. „Бють молоти, нові часи кують” // Вітчизна. – 1988.
- № 3.
- Брюховецький В’ячеслав. Микола Зеров: Літ. – критич. нарис. – К.: Час,
1990. – 57с.
„ ЛІТЕРАТУРНИЙ ВЕРНІСАЖ”
/присвячений письменникам – ювілярам Л. Костенко, У. Самчуку, В.Симоненку, В. Винниченку, М. Зерову./
В залі оформлена книжкова виставка „З Україною в серці”
І розділ: „Народ шукає в геніях себе”
/В. Симоненко/
ІІ розділ: „О краю мій! Усе ти дав мені”
/М. Рильський/
ІІІ розділ: „Я – з покоління, що війна скосила...”
/У. Самчук/
ІV розділ: „Мого народу гілочка тернова”
/Л. Костенко/
V розділ: „Закоханий у вроду слів”
/М. Зеров/
І тур „Розминка”
1. „Дорогим скарбом нашого народу” назвав письменника М. Коцюбинський. Земляк, автор збірки оповідань, що вийшла вперше у видавництві „Веселка” в 1989 році. Прізвище цієї людини...
/Винниченко В.К. Збірка „Намисто”. /Можна додати кілька рядків з біографії письменника/
2. Назва вірша талановитого українського поета В. Симоненка, який став відомою піснею? /„Лебеді материнства”/
3. „Можна все на світі вибирати сину, вибрати не можна тільки Батьківщину!” Хто автор цих слів? Додайте декілька слів про письменника, який прожив лише 28 років!”
/В. Симоненко/
4. Кого з українських письменників можна назвати українським Гомером ХХ століття?
/Уласа Самчука/
5. Героїня одноіменного історичного твору, відзначеного Шевченківською премією?
/Маруся Чурай./ Автор цього роману у віршах – Ліна Костенко, яку критики вважають „патріархом сучасної української поезії”. Декілька теплих слів про поетесу/
6. Який твір має присвяту „Матерям, що загинули голодною смертю…”?
/„Марія” У. Самчука/
7. Прізвище одного з найяскравіших талантів українського пореволюційного письменства, людина франківського взірця, всеосяжний гуманітарій, поет, критик, перекладач, історик і теоретик літератури, педагог, лідер „неокласиків”, натхненник багатьох унікальних видань. Який на сорок п’ятому році життя, у квітні 1935 року, був заарештований і звинувачений в керівництві терористичною підпільною організацією.
/М. Зеров/
8. „Сонячна машина” твір якого автора?
/В.Винниченко/
9. Знайти на книжковій виставці ту книгу, в назві якої зустрічається шийна, переважно жіноча прикраса
/„Намисто” В. Винниченко/
10. Поема про птахів Симоненка
/„Лебеді материнства/
11. Автор повісті „Марія”
/Самчук У./
ІІ тур „Хто і що написав”
Ведучий називає прізвище автора, а гравець - до кого звертається ведучий – називає якомога більше його творів
/Симоненко В., Костенко Л., Самчук У., Винниченко В., Зеров М. Скільки названо творів – стільки й балів/
ІІІ тур „Звідки ці речі”
Ведучий демонструє речі, які необхідно назвати з якого твору та хто є автор.
Для прикладу: - свічка – М.Зеров „Чистий четвер”;
- пляшка з написом „Отрута” – Л.Костенко „Маруся Чурай”;
- антена – М. Зеров „Сон Святослава” і т.д., і т.п.
ІV тур „Відгадай автора”
Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.
В.Симоненко
Очима ти сказав мені: люблю,
Душа сказала, свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.
Л.Костенко
Є в коханні і будні, і свята,
Є у ньому і радість, і жаль,
Бо не можна життя заховати
За рожевих ілюзій вуаль.
В. Симоненко
Я знаю: ми – тугі бібліофаги,
І мудрість наша – шафа книжкова.
Ми надто різьбимо скупі слова,
Прихильники мистецтва рівноваги.
М. Зеров „Самовизначення”
Я хочу знати, любиш ти мене,
чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
моя сама від себе таємниця!
Л. Костенко
Використана література:
- Зеров М. Твори: У 2-х т. –К.: - 1990
- Брюховецький В. С. Ліна Костенко: Нарис творчості. - К.: Дніпро, 1990. – 261 с.
3. Винниченко В. Краса і сила. /Упоряд., авт. приміт. П. Федченко., Авт. передм. І. Дзеверін. –К.: Дніпро, 1989. – 752 с.
- Костенко Л. Вибране. –К.: Дніпро, 1989. – 559 с.
- Симоненко В. Вибране. – К.: Школа, 2002, - 253 с.
6. Ткаченко А. С.Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – К.: Дніпро, 1990.–311 с.
7. Філь В. Вивчення творчості Уласа Самчука в школі. Посібник для вчителя. – Тернопіль: Підручники і посібники. 2002, - 64 с.
ВІД КРАСИ ДО МИСТЕЦТВА…
/диспут для учнівської молоді/
В залі оформлена книжково-ілюстративна виставка „Світ краси в поезії і мистецтві”.
Висловлення видатних людей:
„Насправді добре і прекрасне не вмирає”
/Е. Арндт/
„Мистецтво стало першим вчителем народу”
/В. Шловський/
„Прекрасне в мистецтві завжди правдиве, однак правдиве не завжди прекрасне”
/Е. Рітшель/
Ведучий І: Добрий день, шановні друзі!
Сьогодні ми з вами поговоримо про поезію і мистецтво, що відтворює красу. Ми часто кажемо: це красиве, це прекрасне. І кажемо так про дуже різні речі. Прекрасна розумна, добра людина і прекрасна мудра, цікава книжка. Прекрасними можуть бути вистава, кінофільми, картина талановитого художника.
Ведучий ІІ : Важко відірватися від картин – картин природи, картин, намальованих художниками, - від звуків музики, від мелодійних рядків віршів. Але ж це лише одна із граней прекрасного. А скільки їх усього!
Ведучий І: Прекрасна сама людина, яка силою волі здійснює подвиг і здатна пожертвувати собою в ім’я врятування іншого. Прекрасні явища великі й малі. Прекрасні машини, які допомагають нам долати простір, випереджати час, звільняють від важкої й нецікавої роботи.
Прекрасні витвори людських рук оточують нас усюди. В посуді, в одязі, в обладнанні кімнати є і може бути краса. Тут нас захоплюють витонченість форм, неповторність барв. І в кожному витворі ніби зберігається тепло майстра, що створює усе це для нас.
Світ прекрасного лежить перед нами.
Як безпомилково ми вирізняємо з усього, що нас оточує, саме те, що здається нам красивим! Ось пройшла вулицею вродлива дівчина, і всі погляди – до неї. Ми дивимося на неї, милуємося і потім довго ще пишаємося під враженням якогось радісного і приємного почуття. Що ж сталося? Ми зустріли Красу. Л. Костенко говорить про це:
Ведучий ІІ : Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
В сімнадцять гарних , неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вишенька.
Але печаль приходить завчасу,
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
Що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
Хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
А вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Ведучий І: Але хто нас учив розуміти, бачити і відчувати красу? Хто пояснив нам: ця людина красива, а ця – ні? Звідки у нас почуття краси? Чому ми так радіємо зустрічі з нею? Тож , запрошуємо вас до дискусії.
Ведучий ІІ: Виявляється, перелічити набагато легше, ніж зрозуміти, що ж таке прекрасне, ніж відповісти на питання, чому те або інше нам подобається. Скільки людей пробувало відповісти на це питання, стільки й було різних відповідей! Як зараз у нас з вами. Одні вважають, що люди мають особливу властивість бачити світ прекрасного, а сам по собі цей світ ніякий – ні прекрасний, ні потворний, ні гарний, ні поганий; тим чи іншим робимо його ми, люди, - прекрасне в нас самих. Інші міркують інакше: люди тут ні до чого, краса – в самій природі, в самих предметах, у неї свої закони і свої правила: те, що гармонійне, пропорційне, симетричне, те й прекрасне. Треті кажуть, що збагнути природу прекрасного взагалі неможливо. Прекрасне є, і ми його відчуваємо, але звідки воно і чому викликає такі глибокі почуття, нам зрозуміти не дано. І, нарешті, є люди, які думають, що краса для людини зайва, вона нічого не дає.
Щоб відповісти на питання, що таке краса і чому люди люблять красиве, ще раз пригадаємо, що ми називали, перелічуючи прекрасне. Природу і творіння людських рук наслідки розумової праці і твори мистецтва, саму людину – які різні явища визначали ми одним і тим самим поняттям! Але, при всій їх відмінності, у них є спільне: вони справді існують, почуття прекрасного викликають у нас явище самого життя.
М. Г Чернишевський говорив, що „прекрасне – це життя”. Але прекрасне, що є в самій дійсності, сприймає тільки людина. А чому ми так любимо його?
Читець І: Світ який – мереживо казкове!..
Світ який – ні краю, ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.
Світе мій, гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!..
Ведучий І: Чиї це рядки?
(Василь Симоненко)
Читець ІІ: Я вранці голос горлиці люблю.
Скрипучі гальма першого трамваю
Я забуваю, зовсім забуваю.
Я вранці голос горлиці люблю.
Чи, може, це ввижається мені, -
Той несказанний камертон природи,
Де зорі ясні і де тихі води? –
Я вранці голос горлиці люблю!
Я скучила за дивним зойком слова.
Мого народу гілочка тернова.
Гарячий лоб до шибки притулю.
Я вранці голос горлиці люблю...
Ведучий І: Хто автор цих слів?
(Ліна Костенко)
Читець І: Шипшина важко віддає плоди,
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: - Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь, щоб була красива.
Ведучий ІІ: Хто автор цих прекрасних поетичних рядків?
(Ліна Костенко)
Ведучий І: Прекрасне викликає в нас найсвітліші, найвідрадніші відчуття, воно підносить сили, захоплює нас. Прекрасне пов’язане з життєствердженням „Відчуття, викликане в людині прекрасним, - писав Чернишевський, - світла радість, схожа на ту, якою сповнює нас присутність любої нам істини. Ми безкорисливо любимо прекрасне, милуємося, радіємо йому, як радіємо любій нам людині”.
Де ж узялось це незвичайне, властиве лише людині почуття, з яким у кожного пов’язане уявлення про щось радісне, світле, звідки ж воно в нас?
Ведучий ІІ: Ваші думки, запрошуємо до висловлювань, дискусії...
Читець ІІ: Які щасливі очі у казок!
Я прокидаюсь, серце калатає,
Зима стоїть персидська, як бузок,
І жоден птах її не хилитає.
Мої палаци, вежі крижані,
Я в першу мить не знаю навіть, де я –
Чи там, в дитинстві, чи де у сні,
Чи в Ірпені, чи в царстві Берендея.
Я в першу мить не знаю, що це – я,
Сосновий світ здивовано вивчаю.
Я прокидаюсь. І твоє ім’я
Наповнить душу сонцем і печаллю.
Ведучий І: Чиї це рядки?
(Ліна Костенко)
Ведучий ІІ: Характерною особливістю людини є праця. А що таке праця? Праця – це свідома діяльність людини, праця – це процес, який відбувається між людиною і природою, це ніби „обмін речовин” між ними, який регулює і контролює людина.
Ведучий І: В процесі праці з’ясувалося, що краса і корисність пов’язані між собою. Зробити річ зручною, добротною – значить, зробити її красивою. Так і зародилося почуття краси, естетичне почуття.
Ведучий ІІ: Завдяки праці і в процесі праці в людини з’явилася можливість відрізняти красиве від повторного, прекрасне – від бридкого. В найпростішій обробці матеріалів, у наданні їм доцільної форми людини почала бачити не тільки корисність, а й красу, вона почала діставати насолоду від своєї праці, яка перетворювала природу, бо відчула в цьому свою силу, повірила в саму себе.
Все це народилося в праці, тому що праця – основа життя. Праця створила людину... Але як, на вашу думку, праця відрізняє людину від тварин? У чому це виявляється?
/Присутні розмірковують і висловлюють свої думки/.
Ведучий І: Щоб знайти вірну відповідь, треба пам’ятати не лише про те, що людина працює, а й про те, як вона працює, як ставиться до того, це є об’єктом її праці. Тварини теж створюють: будують гнізда, нори, добувають їжу, але у всій цій діяльності тварин є певна обмеженість.
Ведучий ІІ: А людина? А людина творить універсально: вона може виробляти, навіть будучи вільною від фізичної потреби, і по-справжньому тільки тоді й творить, коли вільна від неї.
Ведучий І: Ваші міркування?
Ведучий ІІ: Ліна Костенко в своїх поетичних рядках говорить:
...Не знаю я, що буде після нас,
В які природа убереться шати.
Єдиний , хто не втомлюється, - час,
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
А ми, нічого, - пройдемо, як тіні,
Щоб тільки неба очі голубі
Цю землю завжди бачили в цвітінні.
Щоб ці ліси не вимерли, як тур,
Щоб ці слова не вичахли, як руди.
Життя іде, і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде...
Ведучий І: Давайте знову підсумуємо разом. Тварина бере у природі те, що їй необхідне, і робить у ній те, що їй диктує її безпосередня фізична потреба.
Ведучий ІІ: Зовсім інше – людина. Вона повинна вміти, якщо вона людина, узгоджувати свої потреби із законами природи, передбачати, як задоволення її потреб відіб’ється на природі.
Ведучий І: Ось такі стосунки людини з природою і є справжньою людською діяльністю. Якщо люди роблять якість зміни в природі, не рахуючись з нею і з її законами, то вони не лише завдають їй шкоди, а й шкодять собі.
Ведучий ІІ: Чому це так? Тому, що в цих випадках люди підходили до природи тільки з міркою свого виду, діяли однобоко, як тварини, а не універсально, як личить людині. І природа помщається за це, вимагаючи, щоб людина ставилася до неї по-людськи.
Ведучий І: Те ж саме – й у стосунках між людьми. Підходити до кожного виду з відповідною міркою – це означає у своїх взаєминах з іншими людьми виходити не лише зі своїх бажань, а й уміти їх узгодити з інтересами, потребами, запитами, зручностями інших.
Оце і є справді людська діяльність, це і є дії за законами краси.
Ведучий ІІ: Максим Рильський це стверджує у вірші „Троянди й виноград”
Читець І: Із поля дівчина утомлена прийшла
І, хоч вечеряти дбайлива кличе мати,
За сапку – і в квітник, де рожа розцвіла,
Де кучерявляться кущі любистку й м’яти.
З путі далекої вернувся машиніст,
Укритий порохом, увесь пропахлий димом, -
До виноградника! – Чи мільдю часом лист
Де не попсований? Ну, боротьбу вестимем!
В саду колгоспному допитливий юнак
Опилення тонкі досліджує закони, -
А так же хороше над чорним грунтом мак
Переливається, мов полум’я червоне!
Ми працю любимо, що в творчість перейшла,
І музику палку, що ніжно серце тисне,
У щастя людського два різних є крила:
Троянди й виноград, красиве і корисне.
Ведучий І: Всі люди люблять прекрасне, всі захоплюються ним. І спільні для людства трудові процеси породили почуття краси, почуття прекрасного. І здавалося б, усі люди повинні однаково відчувати і розуміти красу, адже виникає вона на основі об’єктивних властивостей дійсності і виробляється в людини в процесі праці.