Міропольська М. А., Капченко Л. М., Алєксєєва А. В., Савченко Н. В

Вид материала

Содержание

Перша причина
Друга причина
Третя причина
Четверта причина
Таблиця 1 Чисельність випускників професійно-технічних та вищих навчальних

Подобный материал:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 ... 36

Кудикіна Н.В.

м. Київ

Конкурентоспроможність як фактор переваги майбутніх

кваліфікованих робітників у працевлаштуванні

Сучасне соціально-економічне середовище України характеризується економістами як ринкове. Його функціонування і трансформації визначаються дією ринкових сил – потреб та інтересів окремих індивідів, колективів, що формуються під впливом ринку (його структури та інфраструктури, ринкових процесів і відносин тощо). Ринкові відносини діалектично позначаються на процесах працевлаштування кваліфікованих робітників і на відтворенні людини-працівника, зокрема, на організації професійно-технічної освіти і на її змісті.

Розвиток ринкових відносин в Україні стимулював науковий пошук відповідей на такі питання, як проблеми взаємозв'язку професійної освіти і навчання з ринком праці (Н.Г. Ничкало, Т.М. Десятов, Н.В. Кудикіна та ін.); механізми взаємодії ринку праці й професійно-технічної освіти, методика аналізу ринку праці з метою адаптації змісту професійно-технічної освіти до потреб сучасного виробництва і сфери послуг (виконавці українсько-німецького проекту “Підтримка реформи професійно-технічної освіти в Україні“); освітні стандарти як відображення взаємозв’язку професійно-технічної освіти з соціально-економічною реальністю (Н.В. Кудикіна та ін).

Методологічне забезпечення означених проблем передбачає врахування об’єктивних законів, які діють у сфері професійно-технічної освіти та ринковому соціально-економічному середовищі. Ключовими з них є закон відповідності змісту професійно-технічної освіти актуальному стану виробництва та ринку праці [3] і закон конкуренції – об’єктивний закон, котрий виражає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв'язки між суб’єктами ринку праці, які відображають боротьбу за найвигідніші умови виробництва і збуту товарів, послуг, привласнення найбільших прибутків в усіх сферах суспільного відтворення [4, с. 238]. Так, у сфері безпосереднього виробництва боротьба ведеться між різними суб'єктами підприємницької діяльності за найвигідніші умови виробництва товарів і послуг, їх продажу, джерела сировини, електроенергії тощо. Комплекс зв'язків, які забезпечують дію закону конкуренції, роблять його могутньою силою економічного прогресу.

Форми вияву закону конкуренції – різні види конкуренції (внутрігалузева та міжгалузева, конкуренція на національному та міжнародному рівнях, вільна (без обмежень з боку держави) конкуренція тощо) [4, с. 238]. Конкуренція зумовлює якісні трансформації суб’єктів ринку праці (підприємств, підприємців, робітничого потенціалу, зокрема, кваліфікованих робітників). Одна з них позначається як конкурентоспроможність.

Поняття конкурентоспроможність є видовим по відношенню до родового конкуренція, похідним від нього, отже вбирає в себе визначальні ознаки даної дефініції. В цілому конкуренція (лат. concurrere – змагатися, зіштовхуватися) – економічне суперництво і боротьба між різними суб’єктами (передусім, товаровиробниками та продавцями товарів і послуг) за якнайвигідніші умови їх виробництва і збуту, за привласнення найбільших прибутків та інших цілей. Реалізація призначення конкуренції як важливої рушійної сили розвитку ринкової економічної системи залежить від економічної, правової, соціальної та адміністративної політики держави і національних органів, від її поєднання зі співробітництвом [4, с. 340].

До провідних способів конкуренції належить досягнення підприємством (компанією, фірмою) конкурентних переваг на ринку. Суб’єкти економічної діяльності приділяють неабияку увагу їх збереженню, підтримці і розвитку як у ринково розвинутих країнах, так і в країнах з перехідною економікою [10]. Конкурентні переваги досягаються різними методами. Найпоширеніший з них – зростання продуктивності праці і зниження витрат на виробництво продукції шляхом запровадження нової техніки і технології, нових методів обробки матеріалів, добору кваліфікованих робітників, які володіють інноваційними виробничими технологіями. Такі робітники є конкурентоспроможними на ринку праці – вони швидше зможуть отримати робоче місце порівняно з тими, хто у процесі професійної підготовки засвоїв застарілі виробничі технології.

Виходячи з аналізу поняття конкуренція, наводимо робоче визначення дефініції конкурентоспроможність – це сукупність притаманних конкретній національній економіці факторів, здатних забезпечити пропозицію товарів і послуг, виготовлених за умов застосування виробничих інновацій, які сприяють значному підвищенню продуктивності праці. На зростання продуктивності праці суттєво впливає конкурентоспроможність робітників – рівень освіти робітничого потенціалу, його кваліфікація, готовність застосувати у професійній діяльності інноваційні виробничі технології тощо.

Економісти співвідносять конкурентоспроможність на внутрішньому рівні зі зростанням реальних доходів населення і підвищенням рівня зайнятості, а на зовнішньому – із зміцненням позицій національної економіки на світовому ринку [11; 10]. В цьому міститься соціально-економічне значення конкурентоспроможності.

На вищому рівні управління в економічно розвинених країнах світу питанню конкурентоспроможності надається особливого значення. Зокрема, Конгресом США, які за рівнем конкурентоспроможності економіки довгий час посідали перше місце у світі, у 1988 було прийнято „Закон про торгівлю і конкурентоспроможність” [9]. З його введенням у дію розпочався у цій державі сучасний етап техніко-технологічного оновлення виробництва. Реалізація Закону зумовила створення постійно діючої Ради з конкурентоспроможності, Адміністрації з технологій при Міністерстві торгівлі, Комерційної служби й різних управлінь. У 1993 році адміністрацією Б.Клінтона було розроблено й прийнято до реалізації програму „Технології для економічного зростання Америки: новий курс на створення економічної могутності”, а в „Стратегії національної безпеки США” перший з розділів було присвячено підвищенню конкурентоспроможності.

В історії розвитку України як незалежної держави питання забезпечення конкурентоспроможності національної економіки постало у 2000 р. Усвідомлення на державному рівні стратегічного значення цієї проблеми знайшло відображення у Посланні Президента України до Верховної Ради „Україна – поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр.” [6], в якому один із розділів присвячено підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. У Посланні зазначено, що у часовому вимірі для України існує лише шлях довгострокового стабільного зростання, що здійснюватиметься через розширення внутрішнього ринку та зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, її галузей та окремих суб’єктів виробничої діяльності.

У подальші роки ідея про зміцнення конкурентоспроможності вітчизняної економіки продовжувала розвиватися. У Посланні Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році” [9] концентрується увага на необхідності дотримання міжнародних стандартів якості для підвищення конкурентоспроможності української продукції, а у Посланні Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” йдеться про необхідність змін у ціновій політиці держави як фактора, що впливає на її конкурентоспроможність.

Останнім часом вживання терміну конкурентоспроможність поширюється на сферу професійно-технічної освіти. Вона вважається однією з важливих характеристик сучасного кваліфікованого робітника (Н.Г.Ничкало, Т.М.Десятов, Ю. Вайс, А.Д.Сімак та ін.).

Аналіз кваліфікації випускників професійно-технічних навчальних закладів доводить, що більшість з них не відповідають критерію конкурентоспроможності. Причини неадекватності професійно-технічної освіти вимогам формування конкурентоспроможного кваліфікованого робітника орієнтовно такі.

Перша причина (якість стратегічного мислення на різних рівнях управління професійно-технічною освітою) – невміння враховувати умови ринкової економіки. Ця причина пояснюється дією стійкої закономірності: економіка, виробництво, ринок праці є активним, динамічно змінюваним елементом суспільства, водночас освіта характеризується інерційністю. Вона завжди відстає від новітніх досягнень науки, інноваційних нововведень у виробництво, ринкових процесів. Н.Г. Ничкало, наголошуючи, що проблема конкурентоспроможності має розглядатися з позиції розвитку якості робочої сили як ключової умови функціонування ринку робочої сили, справедливо зазначає, що у змісті та формах організації професійного навчання, перенавчання, підвищення кваліфікації різних категорій фахівців необхідно постійно і гнучко враховувати інформаційний і техніко-технологічний розвиток, особливості функціонування ринку робочої сили в різних регіонах [5, с. 134-148].

Друга причина (фінансово-економічна) – підхід держави до фінансування підготовки конкурентоспроможного кваліфікованого робітника. Фінансово-економічна нездатність професійно-технічної освіти готувати конкурентоспроможного кваліфікованого робітника виходить із ланцюжка причинно-наслідкових зв’язків „непродуктивна економіка – дефіцит державного бюджету – дефіцит асигнувань на професійно-технічну освіту – застаріле навчально-методичне забезпечення теоретичної підготовки і виробничого навчання”. Цей ланцюжок показує фундаментальну залежність результату професійно-технічної освіти від фінансово-економічного фактору.

Третя причина (неотехнологічна) – характеризує процес науково-технічного обміну між підприємствами та професійно-технічною освітою, освоєння інноваційних виробничих технологій ПТО. Цей процес гальмується небажанням підприємств запроваджувати у зміст професійної підготовки кваліфікованих робітників нові виробничі технології, якими вони володіють. Таке явище має ринково-економічне пояснення. Конкуренція між підприємствами, що виникає між виробниками товару в умовах ринкової економіки, зумовлює насторожене ставлення конкретних виробників до передачі у заклади професійно-технічної освіти своїх ноу-хау. Запроваджуючи інноваційні технологічні зміни у виробництві, конкретне підприємство набуває конкурентних переваг, оскільки нова технологія дозволяє виробляти товари з меншими витратами. В цьому разі її власник протягом певного часу має так звану квазімонополію й отримує додатковий прибуток, продаючи свій товар. Йому економічно невигідно розповсюджувати через зміст ПТО інноваційну технологію, оскільки у такий спосіб вона швидше стане відомою конкурентам.

Четверта причина – відсутність ґрунтовних наукових досліджень щодо підготовки конкурентоспроможного кваліфікованого робітника. Вона залежить від дії у сфері науки всіх названих вище причин.

Вихідним моментом дослідження цієї проблеми є наукове визначення ключового термінологічного словосполучення конкурентоспроможність кваліфікованих робітників, яке досі не знайшло загальновизнаного універсального формулювання в педагогічній думці. У нашому розумінні цей термін означає відповідність робітника вимогам внутрішнього і світового ринку праці щодо здатності застосовувати у професійній діяльності інноваційні матеріали, обладнання, техніку, інноваційні виробничі технології, які знижують вартість виробництва і забезпечують зростання прибутку. Таке формулювання потребує деякого пояснення. Визначальним елементом досліджуваного поняття обрано економічну дефініцію інноваційні виробничі технології. Економісти відзначають такі залежності між інноваційними технологіями і конкурентоспроможністю виробництва: якщо вартість конкретного виробництва є високою або зростає, застосування інноваційних технологій, які збільшують продуктивність основних факторів виробництва, є вирішальним моментом для збереження або підвищення конкурентоспроможності. Якщо ж вартість виробництва є низькою, застосування технологій, що збільшують продуктивність, тим паче підвищує конкурентоспроможність [10, с. 12]. Отже, застосування інноваційних виробничих технологій, які збільшують продуктивність основних факторів виробництва, є вирішальним моментом для збереження або підвищення конкурентоспроможності виробництва. У такому разі, робітник, здатний до використання інноваційних технологій у професійній діяльності, є конкурентоспроможним на ринку праці, а підготовка учнів професійно-технічних навчальних закладів до використання інноваційних технологій є головною умовою формування конкурентоспроможного кваліфікованого робітника.

Конкурентоспроможність кваліфікованого робітника формується дією низки факторів. До них належать, зокрема, такі:

- якість стратегічного мислення на різних рівнях управління ПТО;

- монетарна політика держави щодо ПТО;

- підготовленість педагогічного персоналу ПТНЗ щодо формування конкурентоспроможного кваліфікованого робітника;

- висока якість загальної середньої освіти у вступників до ПТНЗ, як стартової щодо здобуття професійно-технічної освіти;

- якісна педагогічна система формування конкурентоспроможних кваліфікованих робітників;

- якісна система підготовки і перепідготовки кваліфікованих робітників;

- висока якість взаємозв’язку між виробництвом і ПТО;

- висока якість інформаційного забезпечення ПТО щодо інноваційних виробничих технологій;

- активна підтримка ПТО з боку виробників, роботодавців (шлях – освітньо-економічне партнерство);

- регіоналізація і децентралізація ПТО;

- збільшення рівня витрат на науково-дослідні роботи в галузі ПТО з відповідною державною підтримкою інноваційної діяльності;

- прийнятність із точки зору економічної та фінансової забезпеченості питомої ваги інноваційних виробничих технологій у змісті професійної підготовки;

- гнучкість змісту ПТО, оптимальний рівень його стандартизації і можливість його динамічного оновлення конкретними ПТНЗ залежно від регіональних особливостей економіки і ринку праці;

- питома вага конкурентоспроможного педагогічного персоналу в ПТНЗ;

- наявність доступу ПТНЗ до високотехнологічних інноваційних конкурентоспроможних виробничих технологій;

- значна частка високотехнологічних конкурентоспроможних технологій у змісті ПТО.

Забезпечення конкурентоспроможності випускників ПТНЗ відбувається насамперед через зміни змісту освіти, його адаптації до умов ринкової економіки, що досягається за рахунок змістового наповнення варіативного компоненту навчання, завдяки якому певною мірою вдається вплинути на формування конкурентоспроможного кваліфікованого робітника. Саме тому концептуальне забезпечення дослідження як коло взаємопов’язаних ідей, в контурі яких розглядається проблема, багато в чому торкається змісту професійно-технічної освіти (освітніх стандартів) і охоплює: ідею сприяння через формування конкурентоспроможності кваліфікованого робітника реалізації об’єктивного закону відповідності змісту професійно-технічної освіти актуальному стану виробництва і ринку праці; ідею деонтичності освітніх стандартів – максимального врахування потреб майбутніх кваліфікованих робітників у здобутті якісної професійно-технічної освіти, котра забезпечує їх конкурентоспроможність на ринку праці; ідею біполярної організації змістового компоненту стандарту (інтеграція фундаменталізації і професіоналізації); ідею моніторингових досліджень щодо змін у профільному виробництві професійно-технічного навчального закладу і на ринку праці; ідею інтермітації змісту професійної освіти – періодичного фундаментального оновлення, детермінованого змінами у виробництві і сфері послуг (через запровадження інноваційних матеріалів, техніки, технологій, енерго- і ресурсозбереження тощо). Механізмом реалізації цієї ідеї може бути нормативно передбачена динамічна зміна співвідношення між інваріантною та варіативною складовими професійно значущого змісту професійно-технічної освіти на користь варіативної як такої, що відображає постійні зміни у виробництві; ідею розробки механізму державної підтримки процесу оперативного запровадження у зміст професійно-технічної освіти інноваційних виробничих технологій; ідею праксеологічності стандартів – визначення у їх змісті тих умов, які необхідні для розгортання у майбутньому конкурентоспроможної професійної діяльності кваліфікованих робітників (визначення мети, змісту теоретичного і виробничого навчання та виробничої практики, критеріїв кваліфікаційної атестації випускників, характеру основних обов’язкових засобів навчання, інформаційного забезпечення професійної підготовки тощо); ідею забезпечення надійності стандарту щодо формування на його основі конкурентоспроможного кваліфікованого робітника шляхом його багатоаспектної верифікації через залучення широкого кола соціально-економічних партнерів; ідею поліфункціональності стандарту (укрупнення професій) тощо; ідею регіоналізації і децентралізації професійно-технічної освіти як механізму гнучкого реагування на виклики ринку праці; ідею формування особистісних якостей майбутнього кваліфікованого робітника, необхідних для реалізації його конкурентоспроможності на ринку праці; ідею цілеспрямованої підготовки педагогічного персоналу професійно-технічних навчальних закладів із методики формування конкурентоспроможності кваліфікованого робітника.

Висновок. Проблема формування конкурентоспроможного кваліфікованого робітника є одним із пріоритетних економічних і педагогічних завдань, оскільки конкурентоспроможність є об’єктивною передумовою працевлаштування випускників ПТНЗ. Вона може бути розв’язана зусиллями науковців, державних структур, виробників, практиків у сфері професійно-технічної освіти.

Література

Закон України "Про професійно-технічну освіту" від 10.02.1998 р. № 103/98-ВР.
Кудикіна Н.В. Взаємозв’язок ринку праці і професійно-технічної освіти // Педагогічна і психологічна науки в Україні. Збірник наукових праць до 15-річчя АПН України у 5 тт. Т.5 Неперервна професійна освіта: теорія і практика. - К. : Педагогічна думка, 2007. – С. 301-307.
Кудикіна Н.В. Стандарт як відображення взаємозв’язку професійно-технічної освіти з соціально-економічною реальністю // Педагогічний процес: теорія і практика. / Зб.наук. праць. Вип.4. – К. : Видавництво «ЕКМО», 2008. – С. 110 – 116.
Мочерний С.В., Ларіна Я.С., Устенко О.А., Юрій С.І. Економічний енциклопедичний словник : У 2 т. Т.1 / За ред. С.В. Мочерного. – Львів : Світ, 2005. – 616 с.
Ничкало Н.Г. Професійна освіта і навчання: проблеми взаємозв'язку з ринком праці // Формування широкої кваліфікації робітників. Вклад ПТО у розвиток трудового потенціалу ХХІ століття : Зб. матер., підгот. у рамках реалізації укр.-нім. проекту „Підтримка реформи професійно-технічної освіти в Україні” / Ю. Вайс, Н. Ничкало, А. Сімак та ін. – Ніжин : ТОВ „Видавництво „Аспект-Поліграф”, 2007. – С. 134-148.
Послання Президента України до Верховної Ради „Україна: поступ у ХХІ століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000–2004 рр. “ – К. : Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2000.
Послання Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”. – К. : Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. – 412 с.
Послання Президента України до Верховної Ради „Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році”. - К. : Інформаційно-видавничий центр Держкомстату України, 2002. – 478 с.
Сажин Д. Государственная политика развития промышленности и технологий в США // Мировая экономика и международные отношения. – 1999. - № 12.
Шнипко О.С. Національна конкурентоспроможність : сутність, проблеми, механізми реалізації. – К. : Наук. думка, 2003. – 334 с.
Cohen S.S., Zusman J. Manufacturing Matters: The Mith of the PostIndustrial Economy. – New York: Basic books, 1987.- P. 61.

Савченко В. А.

м. Київ

Державні гарантії надання молоді першого робочого місця

Регулюючий вплив держави на процеси працевлаштування випускників шкіл, професійно-технічних та вищих навчальних закладів має різноманітний характер. При цьому особлива роль відводиться захисному характеру державного впливу на процеси працевлаштування випускників. Він здійснюється передусім для підтримки соціального становлення і розвитку молоді, особливо на етапі включення її у трудову діяльність.

Однак регулюючі можливості держави щодо впливу на процеси працевлаштування випускників навчальних закладів досить обмежені. Про це, зокрема, свідчать дані про значну кількість випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів, які перебувають на обліку у центрах зайнятості. До останнього часу спостерігалась тенденція до зростання чисельності безробітних серед випускників вищих навчальних закладів (табл. 1).

Таблиця 1

Чисельність випускників професійно-технічних та вищих навчальних

закладів, які перебували на обліку в центрах зайнятості
(1996—2006 рр.)*

Показник	1996	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2006 до 1996, %
Всього випускників професійних навчальних закладів, тис. осіб	61,3	129,3	111,0	93,5	86,3	83,4	80,3	68,9	112,4
У тому числі: Випускники професійно-технічних навчальних закладів, тис. осіб	32,6	66,0	57,5	47,1	40,5	35,8	30,4	22,0	67,5
Випускники вищих навчальних закладів, тис. осіб	28,7	63,3	53,5	46,4	45,8	47,6	49,9	46,9	163,4

* Розраховано за даними форми №2-ПН (працевлаштування) „Звіт про працевлаштування і зайнятість населення, яке зверталось до служб зайнятості України” за 1996, 2001, 2002, 2003, 2004 , 2005 і 2006 рр.

Це обумовлено, по-перше, недоліками при формуванні та розміщенні державного замовлення на підготовку кадрів у професійно-технічних і вищих навчальних закладах.

По-друге, в країні внаслідок відсутності дієвого механізму визначення перспективної, середньострокової та поточної додаткової потреби у робітничих кадрах і фахівцях із вищою освітою виникли суттєві диспропорції в структурах попиту та пропозиції на регіональних ринках праці.

По-третє, значна частина громадян здобуває освіту у навчальних закладах за власні кошти і тому самостійно відповідає за своє працевлаштування.

По-четверте, внаслідок відсутності належної системи інформування населення стосовно перспектив розвитку ринку праці, ефективної системи профорієнтації велика частка молоді вибирає ті професії та спеціальності у навчальних закладах, що не користуються попитом на ринку праці, не відповідають психофізіологічним і соціально-психологічним особливостям абітурієнтів.

По-п’яте, значна частина випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів не мають достатнього практичного досвіду чи стажу роботи за опанованою ними професією чи спеціальністю.

Згідно зі ст. 7 Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні», держава забезпечує працездатній молоді надання першого робочого місця на строк не менше двох років після закінчення або припинення навчання у загальноосвітніх, професійно-технічних і вищих навчальних закладах, завершення професійної підготовки та перепідготовки, а також після звільнення зі строкової військової або альтернативної (невійськової) служби [2, с.12-15].

Відповідно до цього закону, перше робоче місце — це місце роботи молодих громадян після закінчення будь-якого навчального закладу або припинення навчання в ньому, завершення професійної підготовки і перепідготовки, а також після звільнення з дійсної строкової служби або альтернативної (невійськової) служби. Держава гарантує надання роботи за фахом на період не менш трьох років молодим спеціалістам — випускникам державних вищих навчальних закладів, потреба в яких була визначена державним замовленням.

Для посилення гарантій щодо забезпечення роботою молоді, яка здобула вищу або професійно-технічну освіту, в 2004 році був прийнятий Закон України „Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотацій роботодавцю”. Згідно з цим Законом дотація надається роботодавцю в разі прийняття на роботу за направленням державної служби зайнятості молоді, якій надається перше робоче місце за отриманою відповідною професією (спеціальністю), строком на два роки та за умови відсутності в нього протягом останніх шести місяців скорочення чисельності працюючих за професією (спеціальністю), за якою працевлаштовується молодий працівник [3, с.1].

Надання роботодавцю дотацій для забезпечення молоді першим робочим місцем здійснюється у межах асигнувань Державного бюджету України, передбачених на такі цілі, та коштів Фонду загальнообов’язкового державного страхування України на випадок безробіття.

Закон України „Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотацій роботодавців” набув чинність 1 січня 2008 року. У державному бюджеті на 2008 рік передбачено 32 млн грн для надання дотацій роботодавцям, які забезпечать першим робочим місцем випускників вищих та професійно-технічних навчальних закладів. Кабінет Міністрів України затвердив перелік спеціальностей, за якими роботодавцям може надаватися дотація для забезпечення молоді першим робочим місцем.

Законом України «Про професійно-технічну освіту» передбачено, що випускникам професійно-технічного навчального закладу, які навчались за державним замовленням, держава гарантує надання першого робочого місця відповідно до одержаної професії згідно з законодавством. Цим же законом установлено особливий соціальний захист дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків. Так, держава гарантує випускникам професійно-технічних навчальних закладів — дітям-сиротам і дітям, які залишилися без піклування батьків, працевлаштування за набутою професією та забезпечення житлом згідно з законодавством.

Держава забезпечує додаткові гарантії працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і нездатні на рівних конкурувати на ринку праці у вигляді квотування робочих місць. Для цього місцеві ради народних депутатів раніше бронювали в організаціях до 5 % загальної кількості робочих місць, але тільки за робітничими професіями. Випускники вищих навчальних закладів не підпадали під цю квоту на робочі місця, оскільки вважалось, що гарантією зайнятості для них є отримання направлення на роботу, котре визначається державним замовленням.

І прийняттям Закону України „Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення працевлаштування молоді” додаткові гарантії зайнятості поширені й на молодь, яка закінчила вищі навчальні заклади [1, с.4].

Головна мета прийнятих законодавством документів полягає у підвищенні соціальної захищеності випускників навчальних закладів і наданні їм реальної допомоги у працевлаштуванні. В теперішній час наявність державного замовлення ще не дає реальної гарантії в одержанні першого робочого місця. При цьому зростає кількість випускників навчальних закладів, які отримують право на вільне працевлаштування та зменшується чисельність тих, хто одержує направлення на роботу.

Існуюча законодавча база поклала початок соціального захисту випускників навчальних закладів через державні гарантії, проте складність полягає у тому, що законодавство створює лише правове середовище, деякі передумови, але не забезпечує їх фактичного виконання. Унаслідок відсутності дієвого механізму реалізації цих державних гарантій вимоги законодавства не виконуються через незаінтересованість роботодавців забезпечувати роботою випускників на рівноправній основі з іншими категоріями населення.

В умовах ринкових відносин, коли економічна необхідність вимагає ефективнішого використання робочої сили з метою отримання більшого прибутку, роботодавці не зацікавлені брати молодь, і жодні адміністративні заходи в таких умовах діють неефективно. Гарантоване працевлаштування всіх випускників навчальних закладів не відповідає природі самої ринкової економіки, оскільки роботодавець має право на вибір більш конкурентоспроможного працівника. Тому проблема соціального захисту молоді на ринку праці повинна вирішуватися через державні правові заходи в поєднанні з економічними та організаційними механізмами реалізації цих державних гарантій.

Зазначене передусім стосується заходів щодо підвищення заінтересованості і стимулювання роботодавців у наданні першого робочого місця випускникам навчальних закладів завдяки проведенню гнучкої податкової, фінансової та кредитної політики. В цьому зв’язку необхідно забезпечити розробку комплексної державної програми „Механізм впровадження законодавства про перше робоче місце”.

Важливу роль у сприянні працевлаштування випускників навчальних закладів повинні відігравати молодіжні організації. Для цього держава допомагає створювати молодіжні центри праці, соціальні служби для молоді, а також молодіжні громадські організації (агентства, біржі, бюро тощо) для забезпечення працевлаштування молоді. За останні роки в Україні з’явилося близько 60 молодіжних центрів праці [4, с.7].

Проблема працевлаштування випускників навчальних закладів тісно пов’язана з підготовкою кадрів. Завдання не тільки в тому, щоб надати перше робоче місце молоді, а й щоб робоче місце відповідало профілю отриманої професії чи спеціальності, попиту ринку праці. Для цього необхідно збалансувати підготовку робітників і фахівців з потребою в них усіх сфер економічної діяльності, внесенням істотних змін у діючу систему навчання.

Доцільно розробити новий дієвий механізм формування та розміщення державного замовлення на підготовку робітників і фахівців із вищою освітою. Такий механізм має відповідати вимогам ринкової економіки. Розміщення державних замовлень на підготовку робітників і фахівців серед навчальних закладів слід здійснювати на конкурсній основі.

Працевлаштування випускників вищих навчальних закладів регулюється Порядком працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України [6].

Відповідно до цього Порядку, випускники вищих навчальних закладів, яким присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою різних освітньо-кваліфікаційних рівнів і які працевлаштовані на підставі направлення на роботу, вважаються молодими фахівцями протягом трьох років із моменту укладення ними трудового договору із замовником. Керівники вищих навчальних закладів після зарахування осіб на навчання за державним замовленням укладають із ними угоду.

За рік до закінчення навчання міністерства, інші центральні та місцеві органи виконавчої влади укладають контракти з виконавцем державного замовлення відповідно до кількості замовлених місць, подають міністерствам і відомствам, що мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, які виконують державне замовлення, перелік місць працевлаштування та умов, котрі вони зобов’язуються створити випускнику (забезпеченість житлом, розмір заробітної плати, інші соціальні гарантії).

Згідно з угодою випускник зобов’язаний глибоко оволодіти всіма видами професійної діяльності, передбаченими відповідною кваліфікаційною характеристикою, та відпрацювати у замовника не менше трьох років. Вищий навчальний заклад забезпечує відповідну якість і рівень підготовки фахівця з вищою освітою.

Замовники можуть за рахунок своїх коштів надавати студентам матеріальну допомогу, а також установлювати доплати до державної стипендії, визначеної для відповідної спеціальності, курсу, навчального закладу. Граничні розміри цих виплат не обмежуються.

Розірвання випускником угоди допускається з таких поважних причин:

установлення інвалідності 1-ї або 2-ї групи, унаслідок чого випускник не може виїхати на роботу за призначенням;
установлення інвалідності 1-ї або 2-ї групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків випускника;
якщо випускник — вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку); одинока мати або батько, які мають дитину до 14 років або дитину-інваліда;
проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом;
вступу до вищих навчальних закладів ІІІ—ІV рівнів акредитації для випускників вищих навчальних закладів І—ІІ рівнів акредитації.

Розірвання угоди з ініціативи замовника допускається у разі неможливості надання випускникові роботи за спеціальністю згідно з медичним висновком або висновком медико-соціальної експертної комісії; банкрутства замовника. Якщо випускник без поважних причин не захистив дипломного проекту, замовник може надати йому роботу з урахуванням одержаної спеціальності та кваліфікації.

Випускник, призваний на строкову військову службу до Збройних сил, після її закінчення зобов’язаний прибути на роботу за призначенням. Це стосується також випускників, які проходять альтернативну (невійськову) службу.

Час перебування жінки у відпустці після закінчення вищого навчального закладу у зв’язку з вагітністю, пологами, доглядом за дитиною до досягнення нею трирічного віку зараховується до терміну роботи за призначенням. Якщо умови угод, укладених до шлюбу чоловіком і дружиною, не передбачають направлення їх до одного й того ж населеного пункту, місце їх роботи визначається за домовленістю між ними й замовниками, а в разі, коли вони не дійшли згоди, один із подружжя має право розірвати договір в односторонньому порядку.

У випадку неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов’язаний відшкодувати в установленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.

Випускникові, якому відмовлено в прийнятті на роботу після прибуття до місця призначення, замовник компенсує витрати, пов’язані з переїздом випускника і членів його сім’ї як до місця призначення, так і з поверненням до постійного місця проживання згідно з визначеними в угоді умовами; у разі відмови в прийнятті на роботу за призначенням і звернення молодих фахівців до центрів зайнятості компенсує всі витрати, пов’язані з працевлаштуванням, перепідготовкою, виплатою допомоги у зв’язку з безробіттям та матеріальної допомоги в розмірі стипендії під час проходження професійного навчання.

Однак затверджений ще у 1996 році Порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, вже не відповідає реальностям ринкової економіки і майже не застосовується на практиці. Тому доцільно розробити нове Положення про працевлаштування випускників вищих навчальних та професійно-технічних навчальних закладів, передбачивши адаптацію організаційно-розпорядчого механізму до умов ринкової економіки.

Необхідно регулярно проводити моніторинги працевлаштування випускників, їх закріплення на підприємствах і професійно-кваліфікаційного просування. В рамках моніторингу працевлаштування випускників професійно-технічних та вищих навчальних закладів доцільно здійснювати оцінку їх конкурентоспроможності на ринку праці, оцінювати ефективність роботи кожного навчального закладу.

З цією метою слід використовувати наступні показники:

ступінь відповідності теоретико-методологічної підготовки та практичних навичків, отриманих випускниками конкретного навчального закладу, потребам економіки (частка випускників, які не знайшли собі роботу після закінчення навчального закладу; частка випускників, які не працевлаштувалися за опанованою професією чи спеціальністю);
об’єктивна оцінка результативності підготовки випускників: відповідність кваліфікації вимогам виробництва (тривалість зайнятості випускників на отриманому робочому місці; реалізація можливостей успішної трудової кар’єри, професійно-кваліфікаційного просування в організації);
суб’єктивна оцінка випускниками можливостей працевлаштування, трудового потенціалу, рівня знань та можливостей їх застосування [5, c.102-103].

Для сприяння працевлаштування випускників навчальних закладів слід також створити систему інформування населення, в тому числі випускників загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних та вищих навчальних закладів про стан і перспективи розвитку ринку освітніх послуг, ринку праці, дефіцитні та надлишкові професії на ньому.

Література

Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення працевлаштування молоді» // Урядовий кур’єр. — 2005. — № 50. – С.4.
Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» // Урядовий кур’єр. Орієнтир. — 2000. — № 14.
Закон України «Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту, першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю» // Урядовий кур’єр. Орієнтир. — 2004. — № 45. – С.1-2.
Коваль Л. З дипломом – через пороги ринку // Урядовий кур’єр. — 2004. — № 8. – С.7.
Лісогор Л.С. Працевлаштування випускників на ринку праці: проблеми та перспективи/ Ринок праці та освіта: пошук взаємодії: [ Зб. наук. ст.]/ Під наук. ред. І.Л. Петрової. ― К.: Таксон, 2007. ― 200с.
Постанова Кабінету Міністрів України «Про порядок працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням» від 22 серпня 1996 р. № 992 // Урядовий кур’єр. — 1996. — № 191—192.― С.8.

Blog

Міропольська М. А., Капченко Л. М., Алєксєєва А. В., Савченко Н. В

Содержание