Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних стотунків Китаю з країнами Південних морів

Вид материала

Документы

Содержание Особливості міжна­родного руху капіталів

Подобный материал:

• Університет туризму, Економіки І Права, 19.41kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 342.91kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Військово-технічне співробітництво країн магрібу з країнами світу: можливості для україни, 170.17kb.
• Матеріали з історії будівництва та експлуатації вузькоколійних ( „лісових”) залізниць, 122.59kb.
• Питання для самостійної роботи студентів з дисципліни «Економіка та зовнішньоекономічні, 56.88kb.
• Особливості розвитку світової економіки в умовах глобалізації, 165.64kb.
• Правові, економічні та екологічні аспекти видобутку енергоносіїв на українському шельфі, 153.04kb.
• Архітектура Китаю (V ст до н е. – XVIII ст.), 245.94kb.
• Питання на дек з дисципліни «Міжнародна торгівля», 46.03kb.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНА­РОДНОГО РУХУ КАПІТАЛІВ

Для того щоб проаналізувати нові явища в галузі міжнародного руху капіталів у післявоєнний період, не­обхідно передусім охарактеризувати фогіми та методи ви­возу капіталу з капіталістичних країн.

Капітал може вивозитись як приватними монополіями, так і державою. В минулому домінував вивіз приватних ка­піталів."З розвитком державно-монополістичного капіталіз­му дедалі більшого значення набуває державно-монополіс­тична форма вивозу капіталів, яка супроводжується розвит­ком цілого арсеналу державно-монополістичних методів ре­гулювання і створення сприятливих умов для експорту ка­піталів взагалі.

Як приватний, так і державний капітал може вивозитись у двох основних формах: 1) вивіз підприємницького (функ­ціонуючого) капіталу, який вкладається у промисловість, сільське господарство, транспорт, торгівлю тощо; 2) вивіз позичкового капіталу, який надається підприємцям або уря­дам інших країн у вигляді позик.

Яким чином здійснюється вивіз підприємницького капі­талу? Це може бути будівництво певного підприємства в іншій країні або ж купівля там уже функціонуючих підпри­ємств. І в першому, і в другому випадку експортер капіталу стає власником закордонного підприємства, контролює його діяльність і привласнює додаткову вартість у формі підпри­ємницького доходу або дивідендів, якщо це підприємство акціонерне.

Звичайно, монополісти воліють створювати за кордоном підприємства, що перебувають у їхній власності — відділен­ня та філіали. Однак такий метод експансії в сучасних умо­вах важко реалізовувати. Це пов'язано з регулюванням у

158

багатьох країнах, що звільнилися, діяльності іноземного капіталу, встановленням для нього граничних лімітів воло­діння акціями національних підприємств. Тому іноземні ін­вестори змушені створювати змішані компанії з участю в них місцевого капіталу. При цьому в партнерстві з місце­вим капіталом або навіть з державним сектором іноземні вкладники капіталу прагнуть розширити сферу свого впли­ву за допомогою залучення місцевих ресурсів і, разом з тим, захистити себе від можливої націоналізації.

За звичаєммішані компані-в яких іноземному інвесто­рові належить більше половини акцій, називають компанія­ми переважного володіння. Якщо ж обидві сторони (іно­земний та місцевий капітал) володіють кожна половиною акцій, то це — компанії рівного володіння. У випадку ж, ко­ли іноземному капіталові належить менше половини акцій, що дуже поширено в сучасних умовах, то йдеться про змі­шане підприємство з участю іноземного капіталу.

Однак для оцінки фактичного впливу іноземного капіталу на функціонування змішаних підприємств вказаних кіль­кісних характеристик співвідношення іноземного та місце­вого капіталів аж ніяк не достатньо. Наприклад, в остан­ньому випадку (коли іноземному капіталові належить мен­ше половини акцій змішаної компанії) формально контроль над діяльністю такої компанії належить місцевому капіта­лові (приватному чи державному сектору). Фактично це не так. За акціонерної форми підприємств їхня діяльність контролюється навіть при володінні відносно невеликим па­кетом акцій у силу розпорошеності решти акцій серед чис­ленних власників — акціонерів даного підприємства. А в країнах, що розвиваються, становище ускладнюється тією обставиною, що в руках іноземних інвесторів, транснаціо­нальних корпорацій (ТНК) зосереджений виробничий та управлінський досвід, нова технологія, торговельна мережа на світовому ринку; вони спираються на тісні зв'язки з транснаціональними банками, до їх послуг механізм дер­жавно-монополістичного стимулювання експансії ТНК то­що

В економічній літературі підприємницький капітал, що забезпечує фактичний контроль над зарубіжним підприєм­ством, заведено називатй<прямими інвестиціям- В одних країнах до них відносять капітали, що забезпечують воло­діння 10 % і більше акцій, в інших — не менше 25 %. Мож­ливість фактичного контролю посилюється за наявності угод про передачу нової технології, управлінського досвіду, на­дання торговельної мережі для збуту продукції в третіх країнах і т. п. Що ж стосується інвестицій, які складають

159

менше вказаної частки капіталу закордонного підприємст­ва, то їх відносять до так званиххіортфельних інвестиції Як видно, межа між прямими та портфельними інвестиціями досить умовна. Тому статистика зарубіжних інвестицій у капіталістичних країнах не відрізняється достатньою точ­ністю. Є на те й інші причини, зокрема комерційна таємни­ця.

Слід зазначити, що пряме зарубіжне інвестування — од­на з найважливіших форм сучасної зовнішньоекономічної експансії. На його основі відбувавсяпроцес становлення транснаціональних корпорації». і набрав сили транснаціо­нальний монополістичний капітал. Вивіз капіталу у формі прямих інвестицій приводить до серйозних наслідків у ка­піталістичному світі: посилюється інтернаціоналізація ка­піталу та виробництва, поширюється «капіталообмін» між промислове розвинутими країнами, все більшого значення набуває внутріфірменна спеціалізація в межах ТНК та внутрікорпораційний обмін, усталюється регіональна інтег­рація, прискорюється розвиток капіталізму в слаборозви­нутих в економічному відношенні країнах. Одночасно пря­ме зарубіжне інвестування породило ряд гострих проблем, особливо у країнах, що розвиваються.

Відіграючи надзвичайно важливу роль в експансії транс­національних корпорацій, прямі інвестиції можуть, однак, у певні періоди поступатися місцем зарубіжним позичковим капіталам. Наприклад, у Франції до першої світової війни він займав панівне становище. Безпрецедентних масштабів вивіз позичкових капіталів досяг у 80-ті роки.

Позичкові капітали вивозяться у фард-позик — корот­кострокових (терміном до одного року), середньострокових (від одного до п'яти років) та довгострокових (більше п'я­ти років), хоча, зрозуміло, ця класифікація є досить умов­ною. Кредиторами можуть бути як приватні, так і держав­ні установи країн, що експортують капітал. У свою чергу, одержувачами позичкових капіталів можуть бути приватні особи, підприємства, компанії, уряди приймаючих країн.

Іноземний кредитор одержує на вивезений позичковий капітал іір'сзденти. Одержувачі позик можуть використовува­ти їх як у виробничих цілях (вкладення у промисловість, сільське господарство, транспорт тощо), так і в інших ці­лях, наприклад для закупки за кордоном тих чи інших то­варів. У першому випадку джерелом процента е створена в процесі виробництва на місцевих підприємствах додатко­ва вартість. У другому випадку проценти сплачуються за рахунок доходів населення, які стягуються у вигляді подат­ків. Надання позик під високі проценти є важливим знаряд-і

160 '

дям максимізації прибутків ТНК. Одночасно позичкові ка­пітали прокладають шлях для експорту підприємницьких капіталів.

У післявоєнний період система експорту капіталу з капі­талістичних країн зазнала значних амш. Це стало наслід­ком зрушень, що відбулись у світі, таких~як розпад колоні­альної системи імперіалізму і боротьба молодих національ­них держав та країн РЕВ за перебудову міжнародних еко­номічних відносин на демократичній, справедливій основі, розвиток у капіталістичному світі державно-монополістич­них процесів. Вирішальний вплив справили науково-тех­нічна революція й істотні структурні зрушення в світовій економіці, посилення інтернаціоналізації господарського життя, інтеграційні процеси, становлення транснаціональ­ного монополістичного капіталу.

Значні зміни відбулися передусім у масштабах вивозу капіталів. Закордонні активи капіталістичних країн у ціло­му в післявоєнний час зростали високими темпами, що ви­переджали динаміку основних економічних показників ка­піталістичного світу. Так, зарубіжні активи США збільши­лися з 1950 по 1985 p. більш ніж у ЗО разів (з 30,1 млрд до 909,2 млрд дол.), у тому числі приватні капіталовкла-деігая—більш ніж у 43 рази (з 19 млрд до 821,8 млрд дол.). Американський товарний експорт за той же період зріс майже в 21 раз (все в доточних цінах). Таким чином, роль вивозу капіталу як важливої форми міжнародних еко­номічних відносин виявлялася дедалі виразливіше. Цей процес відбиває зростаючу інтернаціоналізацію господарсь­кого життя, посилення взаємозалежності країн. В другій половині 80-х років загальний обсяг зарубіжних прямих ін­вестицій всіх країн перевищив 1000 млрд. дол.

Сполучені Штати Америки протягом усього післявоєн­ного періоду займають домінуючі позиції в експорті капі­талу. Однак найяскравіше перевага США виявлялася у 50—60-ті роки. Монополії країн Західної Європи та Японії в період післявоєнного відновлення не мали змоги інвесту­вати капітали за кордоном у великих масштабах. До того ж у Західній Німеччині та Японії діяла певний час формальна заборона на вивіз капіталів. У цих умовах американські монополії швидко розширяли свою зовнішньоекономічну експансію, захоплюючи вигідні сфери прикладання капіта­лу і тиснучи конкурентів, насамперед західноєвропейських.

І хоча й процесі відбудови господарства в країнах, що потерпіли втд війни, експансія їх капіталів за кордоном пожвавлюється, однак у розподілі «надлишкових» капіта­лів зберігається надзвичайна нерівномірність. Значні маси

6 624

161

відносно вільних капіталів накопичилися у таких країнах, як Канада, Швейцарія, Швеція, однак маса вивезених ними капіталів була набагато меншою за американські. На ін­шому полюсі опинилися країни Західної Європи та Японії, які відчували нестачу капіталів і змушені були імпортува­ти їх, передусім із США. Проте вже на початок 70-х років співвідношення сил між основними центрами капіталізму істотно змінилося. Монополії країн Західної Європи та Япо­нії почали дедалі активніше нарощувати зовнішньоеконо­мічну експансію шляхом вивозу капіталу, витискуючи США. Якщо в 60-х роках частка США становила більше 1/2 всіх закордонних прямих інвестицій, то зараз понад 50 % їх припадає вже на інші країни. Сьогодні Західна Європа в цілому перевершує США за обсягом нагромаджених за кор­доном прямих інвестицій, а Японія за масштабами щоріч­ного вивозу капіталів в остаяні роки зайняла провідне міс­це в капіталістичному світі.

Значні зміни сталися у співвідношенні різних форм ви­возу капіталів. Як уже зазначалося, в післявоєнний період відбувається одержавлення вивозу капіталів, розвивається дерящвно-монополістичне регулювання їхнього руху. Це виявляється, по-перше, в тому, що держава сама стає круп­ним інвестором за кордоном, в основному шляхом надання позик У перші післявоєнні роки потік капіталів по держав­ній лінії спрямовувався здебільшого із США до країн Західної Європи та в Японію. За планом Маршалла Сполу­чені Штати надали 16 західним країнам у період 1948— 1951 pp. позик та безплатних субсидій на суму 17 млрд дол. Надалі об'єктами вивозу державних капіталів капіталістич­них країн стали країни, що розвиваються.

По-друге, західні держави всіляко підтримують і сти­мулюють зовнішньоекономічну, Експансію своїх ТНК. Вони виступають гарантами приватних інвестицій за""кордоном, вдаються до каральних заходів проти тих країн, на терито­рії яких обмежується діяльність іноземного капіталу. У тор­говому законі США, наприклад, передбачаються спеціальні санкції проти держав, що здійснюють націоналізацію під­приємств американських корпорацій Важливе стимулююче значення має державне" страхування Зарубіжних інвестицій.

По-третє, у післявоєнний період капіталістичні держави почали часто вдаватися до-тірямого контролю над міграці­єю капіталів з метою пом'якшення суперечностей, породжу­ваних цим процесом. В умовах загострення проблеми незба-лансованості платіжних балансів інколи встановлюються певні ліміти на експорт капіталу, стимулюється репатріація прибутків від закордонних інвестицій.

162

По-четверте, широко використовуються Міжнародні орга­нізації як для стимулювання вивозу капіталіві сік і для створення, особливо в країнах, що розвиваються, сприятли­вих умов для діяльності іноземних інвесторів. Вивіз капі­талів у країни, що розвиваються, через посередництво між­народних державно-монополістичних організацій зменшує для ТНІ< ризик націоналізації їх власності й дозволяє на колективній основі спрямовувати капітали у ті сфери еко­номіки, які, будучи менш прибутковими, є, однак, необхід­ними для успішної діяльності приватних капіталів. Це сто­сується насамперед розвитку інфраструктури.

Для еволюції форм вивозу приватних капіталів у після­воєнний період характерна істотна зміна у співвідношенні між підприємницькою та позичковою формами вивозу ка­піталу. В цілому ці зміни можна звести до такого: значний період часу після війни переважав вивіз капіталів у під­приємницькій формі, наприкінці 70-х років відбувається поворот до переважно позичкової форми вивозу капіталу. Це привело до відповідних змін у структурі нагромадженої суми зарубіжних активів капіталістичних країн. Так, у піс­лявоєнний період систематично підвищувалася питома ва­га закордонних приватних інвестицій США—від 63,1 % загальної суми у 1950 p. до 92,1 % у 1987 p., що є наслід­ком більш високих темпів росту щорічного вивозу приват­них капіталів у порівнянні з державними. Це не означає, зрозуміло, абсолютного падіння ролі вивозу державних капіталів у системі сучасних міжнародних економічних від­носин. Вони, як і раніше, являють собою значну величину у потоці капіталів до країн, що розвиваються.

Особливе місце у русі капіталів у післявоєнний період зайняв вивіз підприємницьких капіталів у формі прямих інвестицій. У 1970 p. вони становили 50 % усіх нагрома­джених за кордоном американських активів (64 % приват­них закордонних інвестицій США). Надалі прямі інвестиції за рубежем продовжували збільшуватись, однак вже не такими високими темпами, як раніше, а в деякі роки спо­стерігалося навіть їх скорочення. В результаті за рахунок росту вивозу портфельних інвестицій та позичкових капі­талів питома вага прямих інвестицій у загальній сумі за­кордонних активів США знизилася у 1987 p. до 27,5 %, що становить 29,9 % усіх американських приватних зарубіж­них інвестицій. Таким чином, в умовах економічних труд­нощів першої половини 80-х років транснаціональні кор­порації віддавали перевагу позичковій формі вивозу капі­талів, що забезпечувало їм високі прибутки незалежно від стану капіталістичної економіки.

б*

163

В післявоєнний період відбулися серйозні зміни в гео­графічному розподілі закордонних інвестицій. До другої світової війни основна маса експортованих капіталів спря­мовувалася у колонії та залежні країни. В сучасних умо­вах приблизно 3/4 закордонних інвестицій капіталістичних країн припадають на розвинуті в економічному відношенні країни. Відбувається своєрідний міжнародний капіталр-обмін.

Така значна зміна географічного напряму вивозу ка­піталів пояснюється комплексом причин. З одного боку, вплинув певною мірою розпад колоніальної системи, поси­лення боротьби молодих держав за економічну самостій­ність, проти безконтрольного хазяйнування іноземного ка­піталу в їхній економіці. З іншого боку, вирішальним фактором переорієнтації міжнародного потоку капіталів стали серйозні структурні зрушення у світовій економіці під впливом науково-технічної революції, зростання зна­чення обробної промисловості, що зосереджена насамперед в економічно розвинутих країнах. Посилився приплив ка­піталів і в сферу фінансів цих країн. Незважаючи на те, що норма прибутку на інвестиції в промислове розвинутих країнах в цілому нижча, ніж у країнах, що розвиваються, вона виявилася достатньо привабливою для іноземних ін­весторів. Це пояснюється великими масами отримуваних прибутків, а також відносного стабільністю «інвестиційного клімату» та відсутністю загрози націоналізації.

Найважливішою сферою прикладання приватних аме­риканських капіталів за кордоном стали країни Західної Європи. Якщо в 1950 p. перше місце в цьому плані посідали країни Латинської Америки, на які припадало 39 % усього обсягу приватних прямих інвестицій США за кордоном (за ними йшла Канада — ЗО %), то на кінець 60-х років перше місце переходить до Західної Європи. В середині 80-х ро­ків її питома вага піднялася до 46 %, частка країн Латин­ської Америки знизилася до 12, Канади —до 20,5 %. В цей час на Японію припало лише 4 %, а на Австралію, Нову Зеландію та ПАР — 4,4 % загальної суми американських прямих інвестицій за кордоном.

Для країн Західної Європи, особливо для колишніх метрополій, важливим напрямом вивозу капіталу все ще лишаються країни, що звільнилися. Але тут зосереджена менша частина зарубіжних прямих інвестицій західноєвро­пейських монополій. Основні потоки експортованих захід­ноєвропейських капіталів спрямовуються тепер до еконо­мічно розвинутих країн. Розширюється «капіталообмін» між самими західноєвропейськими країнами, зростає екс-

164

порт їх капіталів до Сполучених Штатів, Канади та Японії.

Що ж стосується Японії, яка перетворилася в останні роки на провідного експортера капіталів, то географічний напрям руху її приватних капіталів, як і галузева струк­тура, мають свої особливості. Більша частина закордонних капіталів Японії протягом довгого часу була зосереджена у країнах, що розвиваються, насамперед у країнах Півден-но-Східної Азії та Далекого Сходу (при цьому значною мірою в сировинних галузях). Однак останнім часом на перший план виступає вивіз капіталів у розвинуті країни.

Важливою сферою прикладання іноземних капіталів стала економіка Сполучених Штатів. Більше того, почи­наючи з 1985 p. США перетворилися на нетто-імпортера капіталів. Саме в цьому році іноземні активи в США пе­ревищили американські активи за кордоном. Масовий при­плив іноземних капіталів до США у 80-ті роки обумовив різке збільшення зовнішніх зобов'язань країни. Звичайно, треба мати на увазі, що таке становище склалося в ре­зультаті припливу в першу чергу позичкових капіталів, у тому числі короткострокових вкладень в американські бан­ки, завдяки високим процентним ставкам. Але це не зменшує сейозності проблеми зовнішніх розрахунків США у май­бутньому.

Найбільші інвестори в економіку США — Великобри­танія, Нідерланди, Японія, Канада, ФРН, Швейцарія та Франція, їх капітали зосереджені головним чином в оброб­ній промисловості, фінансах та сфері послуг. Провідну роль в інтенсифікації іноземного прямого інвестування в еконо­міку США відіграють такі фактори, як прагнення подолати зростаючий протекціонізм Сполучених Штатів, наблизити виробництво до місцевого ринку збуту товарів, використа­ти партнерство з американським капіталом в інтересах на­уково-технічного співробітництва. —" В країнах, що розвиваються, зосереджена менша час­тина вивезених у післявоєнний період капіталів, але вони залишаються важливою сферою прикладання капіталів для промислове розвинутих капіталістичних держав.

В дослідженнях Центру 00Н по транснаціональних корпораціях зазначаються такі три основні об'єкти прямо­го інвестування ТНК капіталів у країнах, що розвиваю­ться:

1. Розробка природних ресурсів. Обсяг інвестицій у цій сфері залежить від наявності відповідних корисних копа­лин, їх місцерозташування, можливостей експлуатації та доставки тощо.

2. Галузі, що заміщають імпорт. Приплив іноземних

165

інвестицій у ці галузі визначається обсягом внутрішнього ринку приймаючої країни.

3. Створення експортних баз. Таке інвестування набра­ло широкого розмаху в «нових індустріальних країнах».

На сучасному етапі транснаціональні корпорації зму­шені пристосовуватися до нових умов прикладання капі­талів, які склалися внаслідок боротьби країн, що звільни­лися, за посилення контролю над діяльністю іноземного капіталу. Структурні зрушення у світовій економіці, що відбулися під впливом науково-технічної революції, ство­рили певні стимули для спрямування іноземних капіталів і в обробну промисловість країн, що розвиваються, в тому числі у високотехнічні галузі.

В сучасних умовах у вивозі підприємницького капіталу ^/ в країни, що розвиваються, дедалі виразніше виявляється тенденція до переважно часткової участі у підприємствах. \ Ширшого розповсюдження набувають змішані компанії. \ Крім того, контроль над зарубіжними підприємствами за­безпечується поза прямим інвестуванням: через продаж патентів, укладання контрактів на будівництво промисло­вих підприємств, угод про технічну допомогу, надання кон­сультаційних послуг у галузі управління, про збут товарів тощо. Без урахування цих обставин дані про масштаби прямого інвестування не складають повної картини діяль­ності іноземного капіталу в країнах, що розвиваються.

У структурі вивозу капіталу в країни, що розвиваються, в 50—60-ті роки переважав вивіз.ерж.авних капіталів. Це було використано в інтересах створення сприятливих умов для експансії приватних капіталів. У 70—80-ті роки відбу­лася істотна зміна в співвідношенні між вкладанням у країнах, що розвиваються, державних і приватних капіта­лів на користь останніх. Сьогодні в щорічних потоках ка­піталів у країни, що розвиваються, переважне місце займає приватний капітал. До тогс/Ьк протягом останнього десяти­річчя різко активізувався вивіз у ці країни позичкових капіталів. Наслідки цього виявилися катастрофічними для багатьох країн, що розвиваються. При зростанні вивозу прибутків на підприємницький іноземний капітал вони. сплачують величезні проценти на одержані позики та креї' дити. Зовнішня заборгованість країн, що розвиваються, перевищила на кінець 80-х років 1,2 трлн дол.

Вивіз капіталу відіграє винятково важливу роль у си­стемі сучасних міжнародних економічних відносин. За умо­ви дотримання принципів рівноправності та взаємної виго­ди він є важливим фактором развитку міжнародного еко­номічного, й особливо науково-технічного, співробітництва.

166

Проблемам руху капіталу між країнами приділяється де­далі більше уваги у країнах Східної Європи, в Китаї, в не­залежних державах, що входили до колишнього СРСР. Створюються умови для припливу в ці країни іноземних капіталів, вживаються заходи щодо інтенсифікації власної зарубіжної інвестиційної діяльності. Прийняті в 1991 p. за­кони України про зовнішньоекономічну діяльність та інші вводять таке правове регулювання зовнішньоекономічних зв'язків, яке створює можливості інтенсивного розвитку всіх форм участі України у міжнародному економічному спілкуванні, включаючи і співробітництво у галузі інвести­ційної діяльності.

Поступово розвивається вивіз капіталу з ряду країн «третього світу» — Індії, Бразілії та деяких інших, особли­во з країн, що експортують нафту, насамперед з країн

ОПЕК.

Для оцінки місця міжнародного руху капіталів у систе­мі сучасних міжнародних економічних відносин звичайно порівнюють зарубіжне виробництво тієї чи іншої країни з вартістю її товарного експорту. За оцінкою Центру 00Н по транснаціональних корпораціях, вартість зарубіжного виробництва товарів промислове розвинутих країн на по­чатку 70-х років перевищила вартість їхнього експорту то­варів. У другій половині 80-х років вартість продукції «другої економіки» США була в кілька разів більшою за американський експорт, а зарубіжне виробництво іфаиґ Західної Європи перевищувало їхній експорт приблизно в 1,4 раза, Японії — в 1,6 раза.

Викладене не означає, що вивіз капіталів відкидає або підмінює міжнародну торгівлю. Більше того, вивіз капіта­лів є важливим фактором, що стимулює вивіз товарів.

міжнародна торгівля Післявоєнний розвиток міжнарод­ної торгівлі дуже контрастує з її станом у міжвоєнний період. Якщо в перші післявоєнні роки зовнішня торгівля більшості країн зростала повільно, а відповідний показник Сполучених Штатів за період 1948—1950 pp. навіть зменшився, то надалі, особливо по­чинаючи з 60'х років, міжнародний товарообмін демонструє дуже високі темпи зростання. Незважаючи на уповільнення цього процесу в роки криз (перша половина 80-х років), у цілому динаміка міжнародної торгівлі розвинутих капі­талістичних країн характеризується значно вищими темпа­ми зростання, ніж валовий внутрішній продукт цих країн (коефіцієнт випередження збільшення ВВП середньоріч­ними темпами приросту експорту становив: у 1961—

167

1973 pp.— 1,84; 1974—1979 pp.— 1,59; 1980—1986 pp.—0,96;

у 1987—1989 pp.— 1,72). І це не просто кількісна характе­ристика, за нею криються глибокі якісні зміни в системі світогосподарських зв'язків.

Розглядувана тенденція відображає поглиблення між­народного поділу праці й посилення процесу інтернаціона­лізації господарського життя, спричинені науково-техніч­ною революцією, яка розгорнулася з другої половини 50-х років. НТР-визначила істотні перетворення у продуктивних силах.-структурні зрушення як у національних господар­ствах, так і в світовій економіці в цілому.

Під впливом НТР виникли та інтенсивно розвиваються нові галузі й види виробництва. Застосування нової тех­нології привело до серйозних змін і в старих галузях — сільському господарстві, транспорті, зв'язку, будівництві. Особливого значення набуває розвиток наукоємних вироб­ництв. Витрати на науково-дослідницькі та дослідно-кон­структорські розробки (НДДКР) стають важливим факто­ром підвищення конкурентоспроможності на світовому ринку.

Зрушення, які відбулися під впливом НТР, визначили надзвичайне зростання номенклатури вироблюваних това­рів, що потрапляють у міжнародний оборот. Причому ви­робництво нових товарів безпосередньо пов'язане із збіль­шенням витрат на здійснення НДДКР та впровадження їх у виробництво, ефективність за цих умов досягається тіль­ки при масовому виробництві, що, як правило, виходить за межі можливостей внутрішнього ринку. Це неминуче веде до того, що нові галузі та виробництва із самого початку орієнтуються значною мірою на зовнішні ринки. В бага­тьох країнах виділився комплекс галузей, що становлять потужний експодтнидектор.

Стимулювали міжнародний обмін і зміни в характері міжнародного поділу праці, спричинені НТР. До другої світової війни переважаючою рисою міжнародної торгівлі була міжгалузева спеціалізація, тобто на світовому ринку обмінювалися товари переважно різних галузей. У після­воєнний період розвивається міжнародна внутрігалузева спеціалізація: країни спеціалізуються на виробництві тих чи інших товарів у межах однотипних галузей. Формами такої спеціалізації, як було показано у главі 7, є предмет­на, подетальна й технологічна. При предметній спеціалі­зації в даній галузі ряду країн виробляються товари, які відрізняються певними характеристиками. В такому випад­ку країна експортує й імпортує товари однієї й тієї ж га­лузі. Подетальна та технологічна форми означають спеці-

168

алізацію різних країн на виробництві не готових виробів, а лише окремих деталей та вузлів або на виконанні певних технологічних операцій.

Розвиток подетальної та технологічної спеціалізації при­водить до змін у самому характері торгових відносин. Справа в тому, що тепер виробництво розраховане не на невідомий ринок, а на конкретних замовників. Зв'язки між виробниками і спожив-ячами'даної'іїродукції різних країн стають «планованими», розвивається виробниче кооперу­вання. Ці процеси відбуваються насамперед у межах транснаціональних корпорацій. У сучасних умовах внутрі-корпораційний обмін, тобто «торгівля» між підприємства­ми однієї й тієї ж ТНК, розкиданими по багатьох країнах світу, досягає близько 1/3 Міжнародного обороту. Таким чином, розвиток спеціадіаацЇЇ тісно пов'язаний із вивозом капіталу, з його транснаціоналізацією.

Одночасно розвивається і міжфідмова виробнича коо­перація. Таке коопераційне співробітництво базується на угодах між самостійними фірмами різних країн. Обмін на основі цих зв'язків є важливою частиною сучасної міжна­родної торгівлі.

Обсяг міжнародної торгівлі за післявоєнний період на­був величезних розмірів. Світовий експорт, який становив у 1948 p. 57,5 млрд дол., досяг більше 3 трлн дол. у 1989 p.

Провідне місце у міжнародній торгівлі належить захід­ним країнам. За статистикою 00Н, їх питома вага у сві­товому експорті у 1989 p. становила 70,3 %, країн, що роз­виваються,— 20,8, а країн Східної Європи та КНР — 8,9%.

Зовнішня торгівля СРСР та інших країн Східної Євро­пи, а також КНР розвивалася у післявоєнний період від­носно високими темпами, які, однак, не були адекватними можливостям їх уча,сті в міжнародному поділі праці. Це пояснюється, по-перше, гальмуючим впливом адміністра­тивно-командних систем господарювання на зовнішньоеко­номічні зв'язки цих країн, а по-друге — негативними на­слідками «холодної війни», яка відбилася на економічних відносинах Схід — Захід.

У 70-ті роки фізичний обсяг експорту значно збільшив­ся" як""у'"'цТлому, так і по групах країн. Найвищим цей по­казник був у Японії. У групі країн, що розвиваються, тем­пи приросту зовнішньої торгівлі були помітно нижчими, ніж у промислове розвинутих країнах. Надалі темпи при­росту експорту уповільнились. Однак вони були дуже ви­сокими у нових індустріальних країнах Південно-Східної

169

Азії. Фізичний обсяг їх експорту збільшився з 1980 по 1989 p. у 2,8 раза. У Сполучених Штатах цей показник до 1987 p. включно був нижче за рівень 1980 p. У країнах, що розвиваються, в цілому таке ж становище склалося у пер­шій половині 80-х років. Фізичний обсяг експорту СРСР у 1989 p. перевищував рівень 1980 p. на ЗО %.

Показником зростання значення зовнішньої торгівлі може служити динаміка експортно'ікво'ги у валовому вну­трішньому продукті країн. Загальна експортна квота у су­купному ВВП промислова розвинутих капіталістичних країн становила у 1950 р/7,7%, 1960р.—9,1, 1970 p.—10,6, Ї982 p.— 15,3 і в 1986p.— 1<4 % У країнах, що розвиваю­ться, цей показник змінювався таким чином: 1950 p.— '15,5%, 1960 p.—15,1, 1970 p.—14,5, 1982 p.—23,4 і І1986 p.—18,6%. Для обох груп країн, як видно, харак­терне значне підвищення експортної квоти у післявоєнний період (деяке її зниження у 1986 p. спричинене трудноща­ми на світовому ринку, особливо для країн, що розвиваю­ться). Звичайно, за цими даними приховується велика ди­ференціація по країнах, але загальною тенденцією є зрос­тання експортної квоти і, отже, посилення залежності національних економік від зовнішніх ринків. Експортна квота підвищилася також у СРСР (у 80-ті роки — при­близно 8 %) та інших країнах Східної Європи. Помітно зростає експортна квота в К.НР.

Науково-технічна революція визначила істотні зрушен­ня у товарній структурі та географічному розподілі зов-нішньоТторгТвлТ.~Якщо до другої світової війни найбільшу питому вагу в світовому експорті мали продовольство, си­ровина та мінеральне паливо (у 1937 p. відповідно 22,8 %, 31,0 і 7,6 %), а на продукцію обробної промисловості при­падало менше 40 %, то в післявоєнний період становище кардинально змінюється. Відбулося відносне зниження в міжнародній торгівлі частки продовольства і сировини. Науково-технічний прогрес дозволив різко збільшити сіль­ськогосподарське виробництво в промислове розвинутих капіталістичних країнах, що зменшило їх потребу в імпорті продовольства. Що стосується сировини, то в умовах НТР знизилася матеріалоємність продукції, поширилися заміна натуральної сировини синтетичною, переробка її на місці виробництва. В той же час підвищення попиту на енерго­носії спричинило різке збільшення питомої ваги мінераль­ного палива у міжнародній торгівлі. В цілому ж на про-довоЛБСТІвб, Сировину та мінеральне паливо останнім часом припадає менше 40 % світового експорту.

Зрушення в структурі світового промислового пиробни-

170

цтва під впливом НТР привели до підвищення ролі гото­вих виробів у міжнародному обороті. Продукція обробної промисловості зайняла провідні позиції, перевищивши 60 % світового експорту. Особливо важливе місце у міжна­родному обміні посіла машинобудівна продукція.

Вказані зміни в товарній структурі світової торгівлі відбувалися з різною інтенсивністю в окремих країнах та регіонах. Так, машини та обладнання становили найбіль­шу питому вагу в експорті промислове розвинутих капіта­лістичних країн. Країни, що розвиваються, а також східно­європейські (особливо СРСР), КНР у цьому відношенні істотно поступалися капіталістичним державам. В експорт­них поставках України у 1989 p. на сировину, матеріали та товари народного споживання припадало 72 %, на машини та устаткування— 22 %, на устаткування та матеріали для об'єктів, що будувалися при технічному сприянні СРСР,— 6 %. Одночасно в імпорті всіх груп країн машини та облад­нання зайняли приблизно однакове місце.

Провідну роль в світовому товарообороті готових ви­робів, насамперед машин та обладнання, продукції елек­троніки, засобів автоматизації, хімічних продуктів і т. п., визначило прискорене зростання взаємних торговельних відносин промислове розвинутих країн. Інтенсифікує цей процес і те, що закордонні інвестиції ТНК зосереджені насамперед у промислове розвинутих країнах. Ці фактори, а також швидкий процес транснаціоналізації капіталу спричинилися до зниження у світовій торгівлі питомої ва­ги країн, що розвиваються.

В останні десятиріччя яскраво виявилася тенденція до «інтелектуалізації» міжнародного обміну. Зростання по-сТіа'вок-да-сві-тевий ринок наукоємної продукції спричинило дальше розширення торгівлі послугами, їх швидку дивер­сифікацію. Поряд з традиційними видами послуг (транс­портні, банківські та ін.) прискореними темпами розвиває­ться обмін такими послугами, покликаними до життя на­уково-технічним прогресом, як інформатика, телекомуніка­ції, будівельно-монтажні послуги, обслуговування придба­них складних машин, послуги з реконструкції та модерні­зації виробництва. Темпи зростання торгівлі послугами у 80-ті роки значно перевищили темпи зростання міжнарод­ної торгівлі звичайними товарами.

Особливого значення в сучасних умовах набуває між­народний обмін патентами, ліцензіями, «ноу-хау» і пов'я­заний з ним оборот товарів, послуг, капіталів. Найважли­вішим фактором економічного розвитку та ефективної уча­сті в міжнародному поділі праці є використання найновіших

171

досягнень науки і техніки. Володіння найновішою техно­логією виробництва забезпечує високу конкурентоспро­можність вироблюваних за її допомогою товарів, зміцнює позиції на світовому ринку. В світі відбувається істотне зростання витрат на науково-дослідницькі та дослідно-кон­структорські розробки. Поглиблюється міжнародна спе­ціалізація в цій сфері, розвивається міжнародна коопера­ція в проведенні НДДК.Р. Міжнародне науково-технічне співробітництво стало одним з головних і динамічних на­прямів розвитку сучасних світогосподарських зв'язків.

Найбільших успіхів у цій галузі досягли провідні капі­талістичні країни. Першочерговим завданням більшості країн, що розвиваються, є розв'язання надзвичайно склад­них проблем подолання економічної та технологічної від­сталості, нерівноправності і залежності в системі міжна­родних економічних відносин. Незалежні країни, що утво­рилися на території колишнього СРСР, та інші країни Схід­ної Європи, які мають значний науково-технічний потенці­ал, посідають у міжнародному обміні науково-технічними результатами скромне місце. Перебудова зовнішньоеконо­мічної сфери цих країн, а також усунення дискримінацій­них підходів Заходу до торгівлі зі Східною Європою — не­обхідна умова подолання незадовільної ситуації, що скла­лася у цій сфері міжнародного економічного співробітни­цтва.