Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних стотунків Китаю з країнами Південних морів

Вид материала

Документы

Содержание Глава 7. міжнародний поділ праці та формування світового ринку Світовий ринок: закономірності становлення і головні риси Контрольні запитання Розділ 4. міжнародні економічні відносини індустріальної епохи

Подобный материал:

• Університет туризму, Економіки І Права, 19.41kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 342.91kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Військово-технічне співробітництво країн магрібу з країнами світу: можливості для україни, 170.17kb.
• Матеріали з історії будівництва та експлуатації вузькоколійних ( „лісових”) залізниць, 122.59kb.
• Питання для самостійної роботи студентів з дисципліни «Економіка та зовнішньоекономічні, 56.88kb.
• Особливості розвитку світової економіки в умовах глобалізації, 165.64kb.
• Правові, економічні та екологічні аспекти видобутку енергоносіїв на українському шельфі, 153.04kb.
• Архітектура Китаю (V ст до н е. – XVIII ст.), 245.94kb.
• Питання на дек з дисципліни «Міжнародна торгівля», 46.03kb.

ГЛАВА 7. МІЖНАРОДНИЙ ПОДІЛ ПРАЦІ ТА ФОРМУВАННЯ СВІТОВОГО РИНКУ

Сутність та основні форми міжнародного поділу праці

Міжнародний поділ праці як об'єктивне явище господарського життя суспільства спричинюється дією су­купності економічних законів, насамперед закону економії часу. Можливість зменшення виробничих витрат за раху­нок одержання продуктів праці з інших країн є одним з найважливіших факторів розвитку продуктивних сил, що було належно оцінено як класичною, так і марксистською політекономією. А. Сміт (1723—1790) хоча й не аналізував детально цю проблему, але в трактаті «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776) розглянув можливість обміну товарами між різними державами на основі їх спеціалізації, який згідно з його теорією трудової вартості може бути раціональним лише за умови враху­вання різниці у національних затратах праці.

Спеціально питаннями поділу праці між окремими країнами займався Д. Рікардо (1772—1823). У монографії «Засади політичної економії та оподаткування» (1817) він виклав основи «теорії порівняльних витрат», відповідно до якої в окремих державах зосереджується виробництво товарів з відносно нижчим рівнем затрат національної пра­ці. При їх обміні кожна країна має виграш завдяки додат­ковим прибуткам як за рахунок продажу партнеру виробів за вищими порівняно з власними цінами, так і шляхом придбання товарів, які мають нижчу вартість (а тому й ціну) порівняно з умовами національного ринку. Висновки Д. Рікардо стали не лише підвалиною загальнотеоретичних основ вивчення міжнародного поділу праці, але й вихідним пунктом визначення його ефективності.

К. Маркс повною мірою оцінював значення міжнарод­ного поділу праці, маючи намір присвятити йому окремий том «Капіталу». Тому в підготовлених ним томах цієї фун­даментальної праці, в «Німецькій ідеології», окремих стат­тях вивченню цієї специфічної та складної проблеми від­ведена підпорядкована роль. Вона розглядається переваж­но в двох аспектах—як форма прояву суспільного поділу праці та як зовнішня умова розвитку національного вироб­ництва. При цьому К. Маркс і Ф. Енгельс, як визначається в «Маніфесті Комуністичної партії», виходили з того, що «замість старої місцевої і національної замкнутості та існу­вання за рахунок продуктів власного виробництва прихо­дить всебічний зв'язок і всебічна залежність націй однієї від одної».

У творчій спадщині В. І. Леніна питання міжнародного поділу праці займають неабияке місце. Він звертався до цієї проблеми спочатку при дослідженні загальних основ капіталістичного виробництва у 90-х роках XIX ст. («Розвиток капіталізму в Росії», «З приводу так званого питання про ринки» тощо) і вже набагато частіше й з більшим рівнем деталізації—під час розробки теорії імперіалізму. В працях «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», «Про лозунг Сполучених Штатів Європи» та ін. В. І. Ленін особливу увагу приділяє питанням вивозу капіталу, еко­номічного та територіального поділу світу між союзами монополістів, що розглядалися ним у контексті головних закономірностей розвитку міжнародної сфери господарсь­кого життя при імперіалізмі.

Найважливішим здобутком ленінської теорії імперіаліз­му щодо міжнародного поділу праці можна вважати вис­новок про утворення світового капіталістичного господар­ства як терену для всебічного розгортання цієї специфічної форми суспільного поділу праці, що поступово займає рівноцінне становище поряд з формами його прояву в націо­нальних межах.

Наукова розробка розглядуваної проблеми класичною та марксистською політекономією в основних рисах збігає­ться й дає можливість вивчення генезису та сутності між­народного поділу праці. Для висвітлення його зародження та усталення необхідно дати визначення цієї економічної

категорії.

Міжнародний поділ праці є формою прояву суспільного

поділу праці, тобто диференціації трудової діяльності в напрямі відокремлення та взаємодії різних її видів. Спе­ціалізація праці окремих індивідуумів та їх колективів дозволяє суттєво знизити витрати виробництва, що забез­печує безперервність процесу поглиблення поділу праці в суспільстві. Поділ праці не може існувати без обміну її результатами, а цей обмін є основою кооперації праці в межах певного об'єкта господарювання. Поділ та коопе­рація праці в період первісного нагромадження капіталу чітко визначилися в межах мануфактури, в період утвер­дження буржуазного ладу вони охопили економіку окремих країн, а за часів капіталізму епохи вільної конкуренції поступово виходять і за національні кордони. Тим самим суспільний поділ праці починає проявлятися у двох видах — як спеціалізація виробництва на національному рівні та як така ж спеціалізація між країнами, тобто міжнародний

поділ праці.

Міжнародний поділ праці являє собою спеціалізацію окремих країн на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку. Фактично це зводи­ться до зосередження у даній країні більшої кількості да­ного виду праці у загальній структурі її витрат порівняно з іншими державами (наприклад, в Аргентині та Австра­лії — праці тваринників, в Англії — виробників машинної техніки тощо). Грунтуючись на природних або суто еконо­мічних передумовах, така профілізація країни пов'язана з нижчими порівняно із світовими показниками витратами на даний вид продукції. Зовнішньо ця спеціалізація вияв­ляється у підвищенні частки такої продукції в експорті, який завдяки різниці у національних та інтернаціональних витратах дозволяє забезпечити значний виграш у валюті для імпорту товарів, власне виробництво яких має віднос­но низьку ефективність.

Окремі прояви міжнародного поділу праці існували ще до утвердження капіталістичного суспільства. Так, з утво­ренням у XVI—XVIII ст. іспанської, британської, францу­зької та інших колоніальних імперій виникає спеціалізація загарбаних територій на виробництві для потреб метрополії так званих колоніальних товарів — бавовни, цукру, прянощів, кави тощо. Два основних фактори не дозволили усталитися міжнародному поділу праці в цей період. Пер­ший пов'язаний з тим, що поділ праці між метрополіями та колоніями був заснований виключно на використанні природних умов останніх, тобто спирався на екстенсивне розширення плантаційного господарства, гірничодобувної промисловості тощо. Можливості такого розширення на­штовхувалися на обмежену площу родючих земель, вичер­пання багатих родовищ корисних копалин, а це підривало основи дальшого розвитку поділу праці між пануючими та залежними країнами. Другий фактор — нерозвиненість то­варного виробництва в самих європейських країнах. Саме це обумовлювало невисокий рівень спеціалізації в межах національного господарства й як наслідок — відсутність нагальної потреби у поглибленні міжнародного поділу праці між цими державами. Таким чином, до кінця XVIII ст. у світі існували лише елементи міжнародного поділу пра­ці між окремими країнами Європи та інших континентів Землі, а не сформована його система

Ситуація докорінним чином змінилася в першій поло­вині XIX ст. Саме в цей період виникли об'єктивні Перед­умови й настійна необхідність утвердження міжнародного поділу праці як закономірного результату розвитку капі­талізму. Загальний характер панування товарного вироб­ництва вперше в історії створив передумови до безмежної диференціації технологічних процесів, а це привело до не­скінченного виділення окремих видів спеціалізованої пра­ці. Наслідком стала докорінна перебудова основ господар­ського механізму спочатку в Англії, а потім і в більшості інших європейських країн та США. На відміну від ману­фактури з її орієнтацією на замкнений цикл виробництва, капіталістична фабрика стає дедалі більш спеціалізованим підприємством, пов'язаним з багатьма партнерами потре­бами в одержанні сировини та комплектуючих деталей, у збуті напівфабрикатів або готових виробів. Суттєве по­глиблення суспільного поділу праці всередині окремих кра­їн дозволило визначити відносний рівень ефективності ви­робництва певних товарів, а це стало основою для стабіль­ної переорієнтації споживання деяких з них на ввіз із інших держав. Саме така стабільність разом із зростанням сталих поставок за кордон власних виробів для покриття витрат на імпорт перетворилися у джерело ствердження спеціалізації національного виробництва в міжнародних масштабах. Важливе значення для цього процесу мав поступовий перехід Англії, Франції, Німеччини протягом ми­нулого століття від ввозу переважно предметів споживання до імпорту засобів виробництва для потреб невпинно зрос­таючої індустрії, що не лише забезпечило загальне збіль­шення їх зовнішньої торгівлі, а й сформувало постійно діючий імпульс до використання міждержавної спеціалі­зації виробництва.

Усталення міжнародного поділу праці являло собою результат тих об'єктивних процесів, що відбулися в пер­шій половині XIX ст. у національній економіці капіталіс­тичних країн. Саме в цей період були закладені основи для подальшого його саморозвитку, що привів на зламі XIX—XX ст. до ствердження всесвітнього поділу праці, а з середини нашого сторіччя — до виникнення у сфері між­народних економічних відносин такого новітнього прояву інтернаціоналізації господарського життя, як інтеграційні процеси.

Вже в першій половині минулого століття ствердилися основні форми міжнародного поділу праці, які в більш розвиненому та зрілому вигляді функціонують і в сучас­них умовах. Визначення цих форм є однією з найскладні­ших проблем вивчення сутності та особливостей світового господарства.

Як багатопланове явище, міжнародний поділ праці мо­же бути класифікований з різних вихідних точок зору. Най­більш загальну типізацію суспільного поділу праці К. Маркс дав у першому томі «Капіталу», виділивши в ньому загальний (спеціалізація на великих родах вироб­ництва — промисловості, сільському господарстві, транс­порті тощо), частковий (спеціалізація на окремих галузях у межах цих родів" виробництва) та одиничний (спеціалі­зація на окремих стадіях виробничого процесу) поділ пра­ці. Ця класифікація прийнятна і для такої форми суспіль­ного поділу праці, як міжнародний її поділ.

Загальний поділ праці на міжнародному рівні виявляє­ться у переважному (порівняно з іншими країнами) роз­витку тих видів трудової діяльності, які забезпечують по­треби зовнішнього ринку в продукції обробної та видобув­ної промисловості, сільського господарства, транспортних послугах. Наприклад, протягом усього XIX ст. Англія була «майстернею світу», спеціалізуючись на поставках до ін­ших країн продукції обробної промисловості, насамперед машин та устаткування. За чверть століття, з 1845 по 1870 p., експорт англійських машин збільшився у 10 разів при загальному зростанні зовнішньої торгівлі в 3 рази. Разом з тим у зазначений період вдвічі підвищилося й споживання текстильною промисловістю цієї країни такої си­ровини, як бавовна, що повністю імпортувалася з Єгипту, США, країн Вест-Індії. За рахунок імпорту, насамперед з території України, Англія задовольняла 35 % потреб у пше­ниці, дедалі зростаючу частку виробничого споживання залізної руди та інших видів сировини. Обмін готових ви­робів англійського виробництва на продукцію сільського господарства та видобувної промисловості більшості країн світу є прикладом саме загального поділу праці. Такий же поділ праці являла собою спеціалізація Голландії, Порту­галії, Норвегії на морських перевезеннях, у тому числі й обслуговування потреб у них інших країн, завдяки чому частка цього виду використання трудових ресурсів була в них вищою, ніж у інших тогочасних державах. Останній приклад свідчить про те, що загальний міжнародний поділ праці може проявлятися й тоді, коли певний рід виробни­цтва не є домінуючим у національній економіці. Треба за­значити, що в такому випадку важливо те, що в експортно­му потенціалі крани цей рід виробництва має значно біль­шу порівняно із середньосвітовими або регіональними па­раметрами питому вагу.

Частковий міжнародний поділ праці стверджувався то­ді, коли країна починала спеціалізуватися на певній галузі або підгалузі в межах роду виробництва. Характерно, що більш-менш значного поширення ця форма набула пізні­ше, ніж загальний міжнародний поділ праці,—після пере­моги капіталістичних виробничих відносин у Німеччині, Італії, США та інших країнах у другій половині XIX ст. У цей період Англія поступово втрачає своє монопольне становище індустріального центру світу. Обробна промис­ловість займає провідні позиції в економіці багатьох еко­номічно розвинутих країн. Все ж навіть у кінці цього сто­ліття Англія значно випереджала інші держави за рівнем експорту машин, вивіз яких з неї в 1890 p. складав 103 млн крб. проти 23,4 млн у США, 20,3 млн — у Німеччині, 11,8 млн—у Франції та 11,3 млн крб.—у Бельгії. Наведені досить високі для того часу показники експорту машино­будівної продукції є свідченням становлення процесу об­міну всередині даної галузі й між самими вказаними країнами. Німеччина займає чільне місце на світовому ринку сільськогосподарської техніки, залізничного устаткування, парових котлів, Бельгія — зброї, інструменту, Франція — текстильних машин, виробів рейкопрокатної промисловості тощо.

Частковий міжнародний поділ праці поступово ствер­джується і в інших галузях суспільного виробництва. Так, Англія, Голландія та Швейцарія починають спеціалізува­тися на вивозі виробів молочного скотарства, імпортуючи збіжжя та іншу рослинницьку продукцію, з чеських земель Австро-Угорщини вивозяться хміль, цукор, з Німеччини — картопля. Досить розвиненою була спеціалізація у легкій промисловості. На світовий ринок постачалися шовкові тканини та конфекція з Франції, вовняні тканини — з Анг­лії, взуття, шкіргалантерея, меблі — з Австро-Угорщини (міжнародна спеціалізація на згаданих виробах досягла особливо високого рівня на цих же підприємствах у Чехо-Словаччині між двома світовими війнами) та ін.

Найбільш складним є питання про міжнародний оди­ничний поділ праці. К. Маркс при визначенні основних ро­дів суспільного поділу праці підкреслив необхідність відо­кремити поділ праці в суспільстві в цілому та поділ праці всередині майстерні—одиничний поділ праці. Тут треба зауважити, що цю тезу, як і всю наведену вище класифі­кацію суспільного поділу праці, К. Маркс відносив до під­приємств мануфактурного періоду передісторії розвитку капіталізму. Тому, природно, при аналізі наступних періо­дів його висновки необхідно, коригувати, враховуючи зміни поділу праці як у суспільстві, так і в межах окремого; ви­робничого осередку. При дальшому розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, невпинній диференціації тру­дової діяльності виявилося, що спеціалізація окремих, .опе­рацій може бути ефективною не лише всередині кожного підприємства. .. .

В. І. Ленін зазначав: «Для того, щоб підвищилась про­дуктивність людської праці, спрямованої, наприклад, на виготовлення будь-якої частинки всього продукту, треба, щоб виробництво цієї частинки спеціалізувалось, стало окремим виробництвом, що має справу з масовим продук­том і тому допускає (і викликає) застосування машин і т. ін.». Саме це є основним чинником переростання одиничним поділом праці меж одного підприємства. На певному етапі розвитку національних і світового господарств, .наприкінці XIX ст., одиничний поділ праці перетинає вже національ­ні межі й починає виходити до .сфери міжнародних від­носин.

Міжнародний одиничний поділ праці являє собою спе­ціалізацію тих підприємств різних країн, які пов'язані між собою стабільною кооперацією щодо випуску кінцевого продукту. В даному випадку ці підприємства є нібито ок­ремими цехами одного заводу, що розташовані в різних країнах, але мають спільну виробничу програму. У згаданий період почалися перші контакти між підприємствами європейських країн щодо стабільної кооперації виробни­цтва та взаємообміну комплектуючими деталями і вузла­ми. Так, при виробництві парових двигунів в усьому світі використовувалися німецькі вимірювальні прилади, клапа­ни, крани, англійська промисловість постачала суднобудів­никам інших держав гвинти, підшипники тощо. Але все це були лише первісні елементи одиничного міжнародного поділу праці, як стабільне явище світового господарства він ствердився пізніше, набувши особливо чітких форм прояву після другої світової війни.

Крім класифікації форм міжнародного поділу праці за критерієм роду виробництва можлива їх типізація з галу­зевої точки зору. За цією ознакою виділяються міжгалу­зева та внутрігалузева спеціалізація окремих країн. Перша з них являє собою взаємовідносини між державами при об­міні продуктів праці різних галузей виробництва, яке здійснюється в межах загального та деяких форм частко­вого поділу праці. Міжгалузева спеціалізація втілювалася, наприклад, в обміні продукції промисловості та сільського господарства (загальний поділ праці), машинобудування та харчової промисловості (такою була спеціалізація анг­лійської економіки протягом усього XIX ст.), тваринництва та рослинництва (в кінці минулого століття Росія як один з основних експортерів зерна постачала його щорічно на світовий ринок на суму до 150—190 млн крб., імпортуючи разом з тим рибу, сири, бакалію тощо) — частковий поділ праці.

У другій половині минулого століття в міжнародний обмін продуктами праці почала втілюватися і внутрігалу­зева спеціалізація, заснована на поділі виробничих про­грам у межах однієї й тієї ж галузі виробництва. Так, у металургії Англія, Бельгія, Люксембург виступали виключ­но як експортери чорних металів, а у вивозі Австро-Угор­щини, Франції чільне місце займали й кольорові метали. В 1899 p. Франція експортувала на 542 млн франків шов­кових та вовняних тканин, а імпортувала інші гатунки цих виробів на 106 млн франків. На цьому етапі внутрігалузева спеціалізація здебільшого була заснована на частковому поділі праці (обміні готовими виробами), одиничний поділ праці знайшов своє втілення в цій формі міждержавної спеціалізації з майже столітнім запізненням, ставши ре­зультатом широких інтеграційних процесів у світовому гос­подарстві другої половини XX ст.

Ще одним підходом до класифікації форм міжнародно­го поділу праці є виділення в його складі предметної, подетальної (повузлової) та постадійної (технологічної) спеціалізації. Головною відмітною рисою першої з них є те, що підприємства різних країн спеціалізуються на виробни­цтві та експорті повністю завершеного виробу (верстата, взуття, свіжих або консервованих овочів та ін.) або такого напівфабрикату (залізна руда, сталь, бавовна), що дове­дений до необхідного рівня безпосереднього використання як сировина для іншої галузі промисловості (металургій­них, машинобудівних, ткацьких підприємств інших країн) без додаткової обробки його перед споживанням. Предмет­на спеціалізація виробництва може бути пов'язана із за­гальним та частковим поділом праці, а також із міжгалу­зевою та внутрігалузевою спеціалізацією виробництва.

Подетальна спеціалізація базується на стабільній коо­перації між виробниками різних країн при випуску вузлів та деталей, а технологічна — на здійсненні цими виробни­ками окремих стадій виробництва товарів у межах єдиного технологічного процесу.

Упродовж усього періоду формування та розвитку між­народного поділу праці в минулому столітті він заснову­вався практично лише на предметній спеціалізації виробни­цтва. Поділ виробничих програм випуску готової продукції є відносно простим проявом міждержавної спеціалізації;

він не вимагає, наприклад, такого рівня стабільності транс­портного забезпечення взаємних поставок, ступеня розвит­ку стандартизації та уніфікації виробів, яких потребує кооперований обмін деталями та вузлами і які не були ще досягнуті наприкінці XIX ст. Перешкодою на шляху вихо­ду подетальної та технологічної спеціалізації виробництва на світовий рівень був і невисокий ступінь їх використання у національній економіці. Тому приклади двох останніх ви­дів міждержавної спеціалізації виробництва протягом усьо­го періоду, що розглядається, були поодинокі. Як уже зга­дувалося вище, проявом подетальної спеціалізації були стабільні поставки деяких англійських та німецьких комп­лектуючих виробів машинобудівним підприємствам інших країн, технологічної — стабільна кооперація незначної час­тини німецьких та австрійських, французьких і бельгійсь­ких хімічних підприємств при послідовній обробці барвни­ків деяких інших продуктів цієї галузі промисловості.

Фактично всі окремі випадки прояву міжнародного по­ділу праці в цей період зводилися до предметної спеціалі­зації, яка найбільш повно відповідала досягнутому рівню розвитку продуктивних сил та ступеню інтернаціоналізації господарського життя. Але й те поширення обміну готови­ми виробами між окремими країнами, яке завдяки міжна­родному поділу праці постійно зростало протягом усього минулого століття, мало виключно позитивний характер» сприяло посиленню взаємозалежності національних еконо­мічних організмів, стало важливим фактором формування на зламі двох століть світової господарської системи.

Саме предметна спеціалізація уособлювала міжнарод­ний поділ праці упродовж усього шляху його становлення, готуючи разом з тим грунт для подальшого використання в XX ст. більш зрілих видів міждержавної кооперації ви­робництва. Разом з тим усі згадані форми міжнародного поділу праці стали основою для формування світового ринку.

Світовий ринок: закономірності становлення і головні риси

Подібно до того як всередині кожної країни суспільний поділ праці привів до ствердження національ­ного ринку, міжнародний поділ праці спричинився до ви­никнення світового ринку. Дедалі глибша й стабільніша спеціалізація окремих держав на виробництві певних ви­дів продукції, обсяг випуску яких перевищував власні по­треби, стала основою перетворення збуту надлишків цієї продукції іншим країнам у постійно діючий напрям госпо­дарської діяльності. Здійснення національного відтворення, яке за своїми параметрами вже переросло можливості на­ціонального ринку, об'єктивно вимагало виникнення та розвитку світового ринку.

Формування світового ринку охопило досить значний період. Його зародки можна спостерігати вже в рабовлас­ницькому та феодальному суспільстві, де виникають навіть цілі торговельні держави (Фінікія, міста-поліси Чорного моря, Венеція та ін.). Але зовнішня торгівля в цей період, мала все ж локальний характер, обмежувалася певним .ре­гіоном, ще не охоплювала більшості країн світу. Лише під впливом капіталістичних виробничих відносин вона стає явищем всесвітнього характеру. Головним чинником 'цього виступає велика машинна індустрія з об'єктивно прита­манним для неї потягом до максимально широкого ринку збуту продукції, ненаситною жагою до сировини, дедалі зростаючим використанням результатів науково-технічного прогресу.

Розвиток капіталістичних виробничих відносин і світо­вого ринку є взаємообумовленим процесом. Саме тому К. Маркс дійшов висновку, що створення світового ринку та виробництва на базі цього ринку—одне з основних завдань буржуазного суспільства. Дійсно, вже на перших кроках, його створення, у XVI ст., зовнішня торгівля стає важливим джерелом первісного нагромадження капіталу, а його накопичення у буржуазії, що народжувалася та формувалася як клас, створило передумови до виникнення великої машинної індустрії.

Промислова революція, що відбулася на зламі XVIII— XIX ст., остаточно ствердила не лише капіталістичну фор­мацію, але й таку невід'ємну складову її господарського організму, як світовий ринок. Він сформувався як чітко визначена економічна категорія у першій чверті минулого століття, забезпечивши необхідні зовнішні умови капіта­лістичного відтворення. В Англії — «майстерні світу» того часу такі провідні галузі промисловості, як металургійна (а через неї й машинобудівна) та текстильна, вже не мали змоги нормально працювати без імпортних надходжень значної частини предметів праці, які або зовсім не вироб­лялися в країні, або за природними та економічними умо­вами вироблялися в недостатній кількості. Стабільними та широкими стають і поставки продукції на зовнішній ри­нок, бо лише він був спроможний поглинути масовий ви­пуск товарів великої машинної індустрії.

Характерною рисою розвитку світового ринку протягом майже всього XIX ст. було те, що він існував в умовах ка­піталізму епохи вільної конкуренції. Рівень конкурентної боротьби, особливо в сфері зовнішньої торгівлі, був значно нижчим порівняно з її гостротою в XX ст., що створювало сприятливі можливості для виходу на світовий ринок де­далі більшої кількості фірм різних країн. Наслідком був насамперед розвиток цього ринку вшир, який стиму­лювався також втягуванням у міжнародну торгівлю ко­лоній, різким зростанням потреби в експорті та імпорті в тих державах, де стверджувалися капіталістичні виробничі відносини (Росія, Австро-Угорщина та ін.). За цього пе­ріоду статус сфери обміну в системі міжнародних еконо­мічних відносин був особливо високим, звідси випливає і значення світового ринку. Справа в тому, що рівень роз­витку продуктивних сил та міжнародного поділу праці ще не вимагав стабільних зв'язків товаровиробників різних країн у сфері виробництва: в цей час панували не спеціа­лізовані, а універсальні підприємства, тому коопераційні зв'язки між ними були розвинуті досить слабо навіть у національному господарстві, не кажучи вже про відносини між виробниками різних країн. Не коопераційні зв'язки у виробництві, а саме обмін готовою продукцією превалював на світовому ринку в період, що розглядається.

Аналізуючи закономірності формування та розвитку ка­піталізму, В. І. Ленін зазначив, що на зламі двох століть виникає світове капіталістичне господарство. Однією з його характерних рис є втягування в міжнародну торгівлю прак­тично всіх незалежних та колоніальних країн, що сприяло завершенню формування світового ринку як явища все­світнього характеру. Суттєво змінюється порівняно з по­переднім періодом взаємодія світового ринку та національ­ного відтворення. В економіці кожної країни чітко визна­чається коло галузей з міжнародною спеціалізацією, які або працюють на експорт, або повністю залежать від ім­портних надходжень. Але й усі інші галузі, мало або зов­сім не пов'язані із зовнішньою торгівлею, відчували істот­ний вплив світового ринку. Це виявлялося, зокрема, в не­обхідності для національних виробників забезпечувати близький до світового рівень якості та цін виробів на вну­трішньому ринку, щоб не поступитися позиціями на ньому іноземним фірмам. Крім того, розвинута система відтворен­ня передбачає значний взаємозв'язок всіх галузей та підгалузей економіки, тому й ті з них, що не були спеціалізо­вані на експорті, опосередковано також виходили на світовий ринок як постачальники компонентів для експор­тованих товарів. При значному зростанні зв'язків націо­нального господарства із світовим ринком вони перетво­рюються в стабільний фактор безпосереднього впливу на економіку кожної країни.

На цей же період припадає початок діяльності на сві­товому ринку міжнародних монополій. До другої світової війни більшість з них базувалася на національному грунті, тобто їх виробництво зосереджувалося в окремих імперіа­лістичних державах, але збут значної частини продукції був уже зорієнтований на ринки інших країн. При цьому, як зазначив В. І. Ленін в роботі «Імперіалізм, як найвища стадія капіталізму», вже ці міжнародні монополії первіс­ного типу чітко розподіляють сфери свого впливу. Напри­клад, світовий ринок сталевих виробів був спочатку поді­лений між монополіями Англії (понад 50 %), Німеччини та Бельгії, до яких потім приєдналися фірми Франції та США.

Такими є особливості формування та первісного роз­витку світового ринку. Що ж являє собою світовий ринок як економічна категорія, чим визначаються його головні риси?

Світовий ринок — це підсистема господарства, пов'яза­на •з обміном товарів за межами національної економіки та валютно-фінансовим забезпеченням такого обміну. Тре­ба зауважити, що до товарів відносяться не лише матеріа­лізована продукція (верстати, тканини, збіжжя тощо), але й призначені для продажу наслідки інтелектуальної праці (світовий ринок патентів, «ноу-хау» і т. д.), а також праці у сфері послуг (туризм, транспорт, зв'язок, посередницькі операції та ін.). Існує також світовий кредитний та валют­ний ринок, який у кінцевому підсумку є відображенням руху матеріальних та нематеріальних наслідків праці за національними межами. В сучасних умовах фактично ви­ник і міжнародний ринок праці, свідченням існування яко­го є масова транснаціональна міграція трудових ресурсів.

Як і ринок взагалі, світовий ринок пов'язаний із су­спільним поділом праці, але в його особливій формі — між­народного поділу праці. Тому, з одного боку, він має всі особливості ринку як такого, а з іншого — ці особливості виявляються здебільшого в специфічному вигляді, що є наслідком впливу процесів інтернаціоналізації господарсь­кого життя.

Насамперед це стосується взаємин між світовим рин­ком та міжнародним поділом праці. З наведеного вище матеріалу про поступове формування світового ринку мож­на зробити висновок, що саме його виникнення є резуль­татом міжнародного поділу праці, розвиток останнього став першопричиною процесів розширення та ускладнення структури ринкових відносин у світовому господарстві. Це підтверджується невпинним зростанням обсягу міжнарод­ної торгівлі — одного з найдинамічніших секторів госпо­дарського життя людства.

Однак, з іншого боку, і сам світовий ринок є об'єктив­ним фактором розвитку та поглиблення міжнародного по­ділу праці. Процес інтернаціоналізації господарського жит­тя створює лише передумови для закріплення за тією чи іншою країною спеціалізації на виробництві певних видів товарів, але лише після завоювання національними вироб­никами відповідних позицій на світовому ринку ця потен­ціальна можливість стає реальністю, стверджуючи поділ або перерозподіл сфер виробництва між окремими дер­жавами.

Усталення ринкових відносин докорінно змінює саму основу економічних зв'язків у суспільстві. Обмін товарів за їх вартістю витискує всі попередні форми відносин між виробниками та споживачами (наприклад, різні види поза­економічного присвоєння продуктів праці, які існували в рабовласницькій та феодальній формаціях). Але головним е те, що ринкові відносини стають водночас практично єди­ною формою взаємозв'язків між товаровиробниками, лік­відуючи натуральний продуктообмін. Характерно, що оста­точна перемога товарно-грошових відносин у капіталістич­них державах відбувається лише після утворення світового ринку, який досить швидко долає національні межі країн з іншими соціально-економічними системами, виступаючи могутнім фактором ствердження і в них ринкової моделі господарювання. Тим самим вже в XIX ст. виявилася важ­лива риса світового ринку як інтернаціонального феномена, пов'язана з можливістю його домінуючого впливу на про­цеси в національному господарстві.

Важливим напрямом взаємодії міжнародного поділу праці та світового ринку є процес ствердження інтернаціо­нальних вартості та ціни. Із виникненням світового ринку поступово для дедалі більшої частини товарів визнання суспільної потреби в них зміщується до інтернаціональної сфери, тому що всі відхилення цін на національному ринку досить вільно вирівнюються експортом та імпортом. Меха­нізм цього процесу відносно простий — якщо в даній країні виникає нестача певного продукту, то ціни на нього почи­нають невпинно зростати, що стимулює імпорт з-за кордо­ну. Надвиробництво ж товарів порівняно з потребами вну­трішнього ринку веде до падіння цін нижче їх вартості й примушує виробників викидати надлишок на світовий ри­нок для відновлення відповідності між витратами вироб­ництва та цінами товарів, забезпечення рівноваги між по­питом і пропозицією. За цих умов реалізація товарів як акт визнання їх суспільної значущості перестає бути спра­вою лише національного господарства, все більшою мі­рою розподіляється між ним та світовою економікою в ці­лому.

Отже, з розвитком світового господарства певна й де­далі зростаюча частина товарів обертається за межами національного господарства. При цьому потреби світового ринку в кожний проміжок часу визначають загальну вели­чину цих товарів, а від неї залежить, яким країнам згідно з дією закону вартості вигідно покривати попит на світо­вому ринку. До покриття потреб цього ринку залучаються країни з дедалі вищим рівнем національних вартостей, аж доки попит не буде повністю задоволений. Рівень націо­нальної вартості тієї країни, яка остаточно покриває сві­тові потреби в даному товарі, стає базисним, а всі країни з нижчою національною вартістю одержують додаткові доходи. Такий у своїх основних рисах механізм утворення інтернаціональної вартості, яка разом із формою свого про­яву—інтернаціональною ціною є імманентною для світо­вого ринку економічною категорією. Незважаючи на значну специфічність цього процесу, спричинену наявністю транс­національних корпорацій, регіональних інтеграційних угру­повань та інших новітніх явищ у світовій економіці, в цілому механізм утворення інтернаціональних вартості та ціни й нині зберігає зазначені вище риси.

Активним фактором, що забезпечує реальну дію цього механізму, є міжнародний поділ праці. Саме спеціалізація окремих країн визначає коло товарів, стосовно яких ці держави беруть участь у процесі утворення інтернаціо­нальної вартості. Міжнародний поділ праці, будучі! осно­вою включення національної економіки до світового госпо­дарства, одночасно є й першоджерелом самого явища зіставлення національних вартостей. До того ж як причина розвитку міжнародних економічних відносин цей поділ праці сприяє доведенню зазначеного зіставлення до виник­нення інтернаціональної вартості. Остання, у свою чергу, впливає на міжнародний поділ праці. Встановлення на певний вид товарів відносно стабільної інтернаціональної ціни веде до того, що всі країни з більш високим рів­нем вартості припиняють спеціалізацію на його вироб­ництві.

Налагодження взаємозв'язків між окремими товарови­робниками — одна з основних функцій ринку як такого. Світовий же ринок є важливою умовою усталення зв'язків між відокремленими національними або регіональними ринками, які стають складовими частинами загальносвіто­вої ринкової господарської системи.

Механізм ринкових відносин базується на використан­ні таких важелів, як ціна, попит та пропозиція товарів. Виникнення та розвиток світового ринку вносить суттєві зміни у їх використання. Насамперед, на цьому ринку функціонують власні ціни, існує своя динаміка попиту та пропозиції як результат опосередкування сукупності про­позицій та потреб національних виробників і споживачів товарів. Разом з тим інтернаціоналізація цін, попиту та пропозиції безпосередньо впливає й на механізм їх вико­ристання в національному господарстві. Цей механізм пе­рестає бути автономним: залишаючися національним, він одночасно стає частиною загальносвітового механізму ціно­утворення.

Підводячи підсумки, необхідно вказати, що світовий ринок поступово стає однією з найвагоміших категорій господарської діяльності людства. Об'єднуючи окремі краї­ни дедалі ширшими торговельними зв'язками, цей ринок інтернаціоналізує виробництво, прискорює впровадження його передових методів, забезпечує все більшу взаємоза­лежність виробників з усіх континентів.

Контрольні запитання

1. Що являє собою міжнародний поділ праці як еко­номічна категорія?

2. Що таке загальний, частковий та одиничний поділ праці?

3. Які форми спеціалізації набули поширення в світо­вому господарстві?

4. Які причини викликали необхідність формування світового ринку, як здійснювався цей процес?

5. Яке визначення можна дати світовому ринку як еко­номічній категорії, як вона пов'язана з міжнародним по­ділом праці?

РОЗДІЛ 4. МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ ІНДУСТРІАЛЬНОЇ ЕПОХИ