Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних стотунків Китаю з країнами Південних морів

Вид материала

Документы

Содержание Світогосподарські зв'язки в перші роки після жовтневого перевороту в росії та першої світової війни

Подобный материал:

• Університет туризму, Економіки І Права, 19.41kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 342.91kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Військово-технічне співробітництво країн магрібу з країнами світу: можливості для україни, 170.17kb.
• Матеріали з історії будівництва та експлуатації вузькоколійних ( „лісових”) залізниць, 122.59kb.
• Питання для самостійної роботи студентів з дисципліни «Економіка та зовнішньоекономічні, 56.88kb.
• Особливості розвитку світової економіки в умовах глобалізації, 165.64kb.
• Правові, економічні та екологічні аспекти видобутку енергоносіїв на українському шельфі, 153.04kb.
• Архітектура Китаю (V ст до н е. – XVIII ст.), 245.94kb.
• Питання на дек з дисципліни «Міжнародна торгівля», 46.03kb.

СВІТОГОСПОДАРСЬКІ ЗВ'ЯЗКИ В ПЕРШІ РОКИ ПІСЛЯ ЖОВТНЕВОГО ПЕРЕВОРОТУ В РОСІЇ ТА ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Страхіття і бідування війни важким тягарем лягли на плечі трудящих мас. Посилилися соціальна нерів­ність і розшарування суспільства. Надзвичайно загострилася супереч­ність між працею і капіталом. Зростали революційні настрої.

В західних країнах, де існували певні демократичні ін­ститути, спроможні амортизувати соціальну напруженість, розвиток відбувався шляхом модифікації виробничих від­носин у межах капіталістичної системи. Але в Російській імперії, де панування монополістичного капіталу поєдну­валося із значними докапіталістичними пережитками, Що надавало гніту й експлуатації особливо жорстокого харак­теру, загострення суперечностей капіталізму привело до революційного вибуху в лютні 1917 p. В умовах війни бур­жуазний Тимчасовий уряд виявився неспроможним зняти гостроту суперечностей внутрішнього розвитку, тому в жовтні 1917 p. внаслідок перевороту до влади прийшли ро­сійські комуністи.

Жовтневий революційний переворот поклав початок не­баченому експерименту над людьми і соціальними інсти­тутами, коли поряд з проголошуваними принципами і дек­лараціями про встановлення нових прогресивних принципів міжнародних відносин у реальній зовнішній політиці насад­жувалися свавілля, терор, диктат, зневага до людської гід­ності й самого життя. Антикапіталістичні заходи Радянсь­кого уряду, зокрема конфіскація іноземної власності і невизнання боргів попередніх режимів, викликали бойкот Росії з боку провідних держав Заходу. Зовнішньоекономіч­ні зв'язки Радянської республіки були практично зведені до нуля. Якщо в 1913 p. зовнішньоторговельний оборот Ро­сії становив 2270 млн крб., у 1917 p.— 2283 млн, то в 1919 p. він дорівнював лише 2,6 млн крб.

Перша світова війна і більшовицький переворот у Росії виявилися головними дестабілізуючими факторами для світогосподарських зв'язків. Поновлення міжнародного еко­номічного спілкування було пов'язане з подоланням наслід­ків дії цих факторів.

Принципи післявоєнного ладу були зафіксовані у Версальському мирному договорі 1919 р. також закріпив переділ світу на користь держав-переможниць. Економічні пункти цього договору зобов'язували Німеччину не встановлювати будь-яких заборон або обмежень щодо ввозу товарів із со­юзних країн, а також поширити на торгівлю з цими країна­ми принцип найбільшого сприяння. Німеччина відмовля­лася від усіх своїх колоній та інтересів у напівзалежних країнах. Вона брала на себе бланкетне зобов'язання по репараціях, сума яких не була визначена остаточно. За «планом Дауеса» Німеччина з 1924 до 1929 p. виплатила 10 млрд марок репарацій, але приплив іноземного капіталу, 70 % якого припадало на Сполучені Штати, за цей період становив близько 15 млрд марок.

141

Новий план репарацій («план Юнга»), що був затверд­жений у 1930 p. на Гаагській конференції, передбачав ще більші пільги для Німеччини і вже в 1932 p. перестав вико­нуватися. Таким чином були створені умови для відрод­ження економічної могутності Німеччини.

Великих змін після першої світової війни зазнала світова валютна система. В цей період потерпів крах золото­монетний стандарт. Тенденція до руйнування золотого стандарту виникла під впливом ряду економічних і політич­них процесів.

Під час війни різко збільшилися державні витрати, що спричинило небувале зростання бюджетних дефіцитів, дер­жавного боргу, а також надмірну емісію паперових грошей. Війна посилила нерівномірність у розподілі золота між окремими країнами. Основні запаси золота були сконцент­ровані в державах-переможницях. На США, Великобрита­нію і Францію припадало 3/4 світових резервів жовтого ме­талу. Економіка провідних держав зазнала корінних струк­турних змін у зв'язку з розвитком науково-технічного про­гресу, виникненням нових галузей виробництва і нового ме­ханізму перерозподілу доходів та переливу капіталу. Мо­нополістичні форми господарювання пов'язані із значним відхиленням цін від вартості, що суперечить системі золо­того монометалізму. Важливим фактором порушення рів­новаги платіжних балансів стало зростання зарубіжних інвестицій. Таким чином, у світовій економіці збільшува­лася потреба в грошах для обслуговування обігу та здій­снення платежів. Але наявні запаси золота вже не могли вдовольнити цю потребу. Внаслідок цього забезпеченість золотом світової торгівлі (відношення величини золотого запасу до вартості світового імпорту) знизилася з 50,3 % у 1913 p. до 32,5 % у 1925 p.

Міжнародна конференція в Генуї (1922 р.) поклала початок використанню долара США та англійського фунта стерлінгів як офіційних резервів для зовнішніх платежів і засобів міжнародних розрахунків. Ці валюти використо­вували насамперед ті країни, що не мали своїх золотих за­пасів.

Злам механізму золотомонетного стандарту привів у 20-ті роки до зростання цін на світових ринках. У 1925— 1926 pp. ціни зросли на 33,5 %.

Нормалізація відносин провідних країн з Радянською державою відбувалася довго і важко. Своїми першими ак­тами комуністичний уряд Росії засудив імперіалістичну війну і проголосив такі принципи міжнародних відносин, як неприпустимість агресії, невтручання у внутрішні справи, рівноправність і взаємна вигода сторін, мирне співіснування країн різних суспільних систем, право націй на само­визначення, пролетарський інтернаціоналізм. Проте, визна­ючи необхідність мілітарного миру з капіталістичним ото­ченням, більшовики залишали за собою право вести соці­альну війну проти капіталістів, що давало їм змогу втру­чатись у внутрішні справи суверенних держав.

На руїнах царської імперії утворилися нові національні республіки — Україна, Польща, Латвія, Литва, Естонія, ' Грузія, які були визнані як Радянським урядом, так і про­відними країнами світу. У 1918 p., коли економічні зв'язки Радянської держави носили лише епізодичний характер, найбільше практичне значення для радянської економіки мав товарообмін Українською Народною Республікою.— Регулюванням торгівлі з Україною займалася спеціальна комісія при ВРНГ, яка приймала від радянських господар­чих відомств заявки на необхідну кількість металу, вугілля, продовольства та інших товарів для ввозу з України і скла­дала імпортно-експортний план. Закупівлею і транспорту­ванням продовольчих товарів у Росію займалося об'єднан­ня кооперативних організацій — Роспродбюро.

Одночасно більшовицький уряд Росії підтримував кому­ністичні елементи на Україні, які, скориставшися невдово­ленням мас непослідовною соціальною політикою УНР, створили в Харкові свій уряд і почали війну проти законно обраної влади.

Після укладення Брестського мирного договору в 1918 p. певні економічні зв'язки підтримувалися з Німеччиною. Але вже наступного року Версальський договір зобов'язав Ні­меччину відмовитися від усіх економічних угод, що були укладені під час війни.

Прагнучи підірвати позиції імперіалістичних країн в Азії, Радянська Росія першою серед інших держав визнала незалежність Афганістану в 1919 p. і встановила з ним ди­пломатичні стосунки, а також відмовилася від таємного договору про розділ Туреччини. В 1920 p. уряд РРФСР установив дипломатичні відносини з новою Туреччиною, де до влади прийшли національні демократичні сили. В 1921 p. були відновлені дипломатичні стосунки з Іраном. Незважа­ючи на своє скрутне становище, Радянська Росія матері­ально підтримала ці країни, щоб у них не згасла антиімпе­ріалістична боротьба за політичну й економічну незалеж­ність. Протягом 20—30-х років Афганістан, Іран і Туреччи­на були постійними партнерами в зовнішній торгівлі Ра­дянської держави.

Для сприяння торгівлі з країнами Сходу (Іраном, Туреччиною, Афганістаном, Монголією, Китаєм та Японією) 15 лютого 1923 p. у Москві була створена “Російсько-Схдна торгова палата”. Певну роль у розвитку торговельних сто­сунків з країнами Сходу відіграв також поновлений у 1922 Нижньогородський ярмарок.

Конфлікти із зовнішнім світом збільшували внутрішні труднощі, яких зазнавала Радянська держава. Спроба ре­алізувати програму будівництва соціалізму методами воєнного комунізму виявилася неспроможною і вже на по­чатку 1921 p. привела країну на грань економічного краху і спровокувала глибоку кризу влади. Стало очевидним, що рівень розвитку продуктивних сил не дозволяє втілити в життя проголошені принципи негайно. До того ж ставка більшовиків на світову революцію не виправдалася. Жовт­нева революція, що мала, за їх розрахунками, стати дето­натором світового вибуху, залишилася в самотності.

Всі ці зовнішні та внутрішні фактори спонукали В. І. Ле­ніна корінним чином переглянути свою точку зору на соціа­лізм. Він дійшов висновку, що для руху Росії до соціалізму потрібно запровадити нову економічну політику (НЕП), що передбачала допущення приватної власності, свободи під­приємництва і торгівлі під політичним контролем держави.

Об'єктивна необхідність світових господарських зв'яз­ків, сильніша за будь-яку політику, спонукала зарубіжні країни піти на ділові контакти з Радянською державою.

Наприкінці 1920 p. уряд Великобританії вирішив поно­вити економічні зв'язки з Радянською державою. Прем'єр-міністр Ллойд-Джордж підкреслив, що на першому плані повинні бути економічні інтереси Англії: «Замовлення над­ходять. Споживачі не хочуть купувати. Ми, можливо, стої­мо перед самим важким періодом безробіття. Росіяни гото­ві платити золотом, а ви не хочете продавати». 16 березня 1921 p. була укладена радянсько-англійська угода, яка ма­ла не тільки торговий, але й політичний характер. В ній сто­рони зобов'язались утримуватися від ворожих актів, бло­кади, арешту майна, ведення пропаганди за своїми кордо­нами, а також не ставити взаємну торгівлю в умови гірші, ніж з будь-якою третьою країною. 6 травня уряд РРФСР підписав торгову угоду з "Німеччиною, аналогічні договори були укладені з Італією, Норвегією, Данією, Австрією та Чехословаччиною.

Була висунута ідея залучення в країну іноземного ка­піталу через надання концесій. Така позиція багатьом біль­шовикам здавалася капітуляцією перед капіталізмом, але насправді відображала об'єктивну необхідність. Основним нормативним документом по регулюванню діяльності концесій став декрет Ради Народних Комісарів «Про загальні економічні та, юридичні умови концесій» від 23 листопада 1920 p. У цьому документі обумовлювалася повна непоруш­ність суверенітету РРФСР, обмежувалася можливість на­дання концесіонеру монопольних прав, визначались умови роботи концесіонера в межах радянських законів. 8 берез­ня 1921 p. був створений Головний Концесійний Комітет при РНК. Але значного поширення концесійна справа не набула. Навіть на початку 1928 p., коли концесії досягли найвищого розвитку, в народне господарство було вкладено тільки 70 млн крб. проти 3 млрд за планом. Великий капі­тал не довіряв новій владі і не пішов на, співробітництво з нею.

Питома вага державних коштів у сумарному капіталі концесій була досить велика — від ЗО % у легкій промисло­вості до 60 % у металообробці. 40 % (28 млн крб.) концесій­ного капіталу були вкладені в гірничодобувну промисло­вість, насамперед у видобуток кольорових металів. Серед найбільших концесіонерів_ї були англійські фірми “Лєна Голдфілдз Лтд”—21 млн крб. (золото), «Тетюхе майнінг» — 4 млн крб. та японська нафтова компанія «Кіта Карафуто Секію Кабусікі Кайша» — 3,7 млн крб. В оброб­ну промисловість було вкладено 18 млн крб. Найбільшими концесіонерами тут були шведські фірми АСЕА—10 млн крб. (електродвигуни) і СКФ — 4,2 млн крб. (шарикопід-шипники).

Доход уряду від концесій у 1929 p. складав від 4 млн до 20 млн крб. Невеликими були також відносні показники. Доля концесійного капіталу в сукупних вкладеннях у на­родне господарство була менше 1 %, в промисловості — 0,6, у виробництві засобів виробництва — 1,2, товарів народного споживання—0,3, у гірничій промисловості—3 %. Лише у виробництві деяких кольорових металів частка концесій була досить великою (срібло і свинець—62,2 %, марга­нець — 40, золото — 20—30, мідь — 11,8 %).

Однією з причин такого становища було те, що керівни­цтво країни не приділяло досить уваги концесійній справі. Головконцеском очолювали в різні часи Л. Троцький, Г. П'ятаков і Л. Каменєв, які негативно ставилися до кон­цесій взагалі. Концесіонери стикалися з різноманітними бюрократичними перешкодами, роками не розглядалися справи про надання концесій. Народний Комісаріат фінан­сів чинив перепони в переводі прибутків за кордон. Проф­спілки, незважаючи на застереження, потурали нехлюйству і недисциплінованості. Але і серед концесіонерів було ба­гато шахраїв і людей, які прагнули якнайшвидше отримати прибуток і тому ставилися до справи безгосподарно. Все це поряд з тим, що великий капітал так і не уклав концесійні угоди, сприяло посиленню в другій половині 20-х років ''антиконцесійних настроїв.

Докладаючи зусиль щодо залучення іноземного капіта­лу, Радянська республіка намагалася також створити умови для розвитку торгівлі з капіталістичними країнами. Зовнішня торгівля була проголошена суверенним правом держави. Цей принцип закріплений у декреті від 22 квітня 1918 p. «Про націоналізацію зовнішньої торгівлі». Такий підхід створював можливість застосування протекціоністських за­ходів для захисту народного господарства, але його абсо­лютизація і перенесення на валютну сферу і на довготри­валий час показали повне банкрутство й абсолютну неспро­можність державної монополії зовнішньої торгівлі.

З переходом до HEП y валютна монополія була з так­тичних міркувань дещо обмежена з метою сприяння роз­виткові зовнішньоекономічних зв'язків. У 1922—1926 pp. під керівництвом Держбанку застосовувалися ринкові фор­ми валютного регулювання, допускалися деякі приватні валютні операції.

Декрет Раднаркому від 22 квітня 1922 p. скасував обо­в'язкову здачу приватними особами золота, дорогоцінних металів та іноземної валюти. Згідно з декретом РНК від 20 жовтня 1922 p. створювалися фондові відділи при товар­них біржах. Постанови ЦВК. і РНК СРСР від 15 лютого 1923 p. і 17 червня 1925 p. дозволили укладати угоди з ва­лютними цінностями як на біржах, так і поза ними. Держ­банк одержав переважне право на скупку всієї валюти, що заробляли державні та кооперативні підприємства, а також приватні особи від експортних операцій тощо.

Важливе значення для стабілізації розрахунків з інозем­ними контрагентами мaлa валютна реформа 1922—1924 pp., що запровадила радянську "конвертовану валюту — золотий червінець. Курс червінця, що містив 7,74234 г чистого золо­та, підтримувався у відношенні до долара, фунта стерлінгів та інших валют на рівні цього паритету, а іноді був навіть вищим. Глибоких же економічних підстав для конвертації червінця не було, і ця фінансова авантюра зазнала краху.

Прагнучи підтримати свій режим, Радянська республі­ка шукала шляхів співробітництва із зарубіжними держа­вами на Генуезькій та Гаагській конференціях 1922 p., на Світовій економічній конференції 1927 p. у Женеві, на Сві­товій валютній ті фінансовій конференції 1933 p. у Лондоні. На Генуезькій конференції радянська делегація висту­пила з програмою, яка передбачала шляхи вирішення гострих міжнародних економічних проблем на раціональній ос­нові. Програма містила пропозиції щодо скасування кабаль­них договорів, запобігання інфляції, заходів боротьби з паливною кризою, налагоджування міжнародного транспор­ту. Проте ці пропозиції не були прийняті, і ось з яких при­чин.

Представники зарубіжних держав зажадали згоди Ра­дянського уряду на виплату всіх боргів царського і Тим­часового урядів. Вони наполягали на поверненні іноземцям власності, яка належала їм до революції і була націоналі­зована Радянською владою, або компенсації за націоналі­зоване майно. Поряд з цим були висунуті вимоги надати іноземцям економічні пільги та привілеї, які були в інших цивілізованих державах. Претензії тільки за царськими до­воєнними боргами склали 8 млрд золотих карбованців, а збитки приватних осіб — близько 4 млрд золотих карбо­ванців.

Рада Народних Комісарів ще 3 лютого 1918 p. прийняла декрет про анулювання закордонних і внутрішніх боргів по позиках царського і Тимчасового урядів на підставі того, що вони використовувалися на ведення війни та інші цілі. То­му радянська делегація відкинула вимоги зарубіжних країн і висунула контрпретензії на суму 39 млрд золотих карбо­ванців за збитки, заподіяні воєнною інтервенцією і блока­дою. В той же час, маневруючи, вона виявила готовність піти на певні поступки в цьому питанні за умови нормалі­зації політичних та економічних відносин, зокрема визнан­ня Радянської республіки де-юре, негайного надання їй по­зик на пільгових умовах тощо.

Однак політична ситуація склалася таким чином, що переговори про борги зайшли в глухий кут, і це питання ще довго отруювало зовнішньоекономічні зв'язки двох си­стем. Разом з тим хід подій цілком підтвердив сподівання на те, що об'єктивна реальність дасть змогу СРСР устано­вити торгові відносини з іншими країнами. І вже в 1924— 1925 pp. були відновлені дипломатичні стосунки СРСР з усіма провідними західноєвропейськими країнами і встанов­лені торговельні відносини із 40 державами.

Після встановлення радянської влади в національних республіках (Україна, Білорусія, ЗРФСР, ДВР та ін.) во­ни деякий час самостійно здійснювали зовнішньоекономіч­ну діяльність. Так, українська делегація уклала 7 грудня у Відні тимчасову угоду з Австрійською республі­кою про відкриття повноважних представництв і встанов­лення торгових взаємин на принципах двосторонньої виго­ди. Проте, починаючи з 1922 p., коли був утворений СРСР, права республік, що входили в цю наддержаву, на ведення зовнішньоекономічних справ були віддані центру. Така практика відповідала федеративному устрою СРСР, але суперечила проголошеним принципам міжнародних відно­син.

В умовах поглиблення міжнародного поділу праці, зрос­тання потреб промисловості в сировині та ринках збуту та­ка велика і багата територія, яку займав СРСР, не могла бути надовго виключеною з міжнародного економічного спілкування. Треба зважити й на деякі економічні успіхи СРСР при НЕПІ. В другій половині 20-х років були укладе­ні торгові договори із західноєвропейськими країнами і США, ослаблена кредитна блокада, поступово зростав об­сяг зовнішньої торгівлі. За період з 1921 до 1929 p. оборот зовнішньої торгівлі СРСР збільшився в 5,4 раза, у тому числі експорт—в 14,5, а імпорт—в 3,2 раза.

Головною статтею експорту СРСР у середині 20-х років були продовольчі товари, які складали до 41 % вивозу, зо­крема високоякісне зерно. Почало вивозитися також пали­во—11—12% експорту. Порівняно з початком 20-х років зменшилася частка лісоматеріалів (з 36,0 до 8,3 %) і тек­стилю (з 32,3 до 7,9 %). В експорті з'явилися нові статті — машини й обладнання (0,2 %), руди, метали та металеві вироби (7,9 %), а також промислові товари народного спо­живання (4,2%). У 1923/24, 1926/27 і 1929 pp. зовнішня торгівля велася з активним балансом. В імпорті переважа­ли машини й обладнання (понад 20 %), текстильна сирови­на (близько 30%), хімічні продукти та каучук (10%), а також продовольчі товари й товари народного споживання (відповідно 9,9 і 9,2 %).

Розвиток зовнішньої торгівлі сприяв деякому пом'як­шенню світового політичного клімату. Обговорення цього питання посіло важливе місце в роботі Світової економіч­ної конференції 1927 p. у Женеві. У прийнятому конферен­цією рішенні зазначалося: «Визнаючи можливість понов­лення світової торгівлі, цілковито утримуючись від усякого вторгнення в сферу політики, конференція розглядає участь представників усіх присутніх на ній країн, незалежно від відмінностей у їх економічних системах, як щасливу призвістку в перспективах мирного торгового співробітництва між усіма державами».

Таким чином, у 20-х роках відбувалося поступове понов­лення підірваних війною світогосподарських зв'язків і були здійснені перші кроки по шляху встановлення економічних відносин між усіма країнами світу.