Зовнішньоекономічні зв'язки країн сходу особливості торговельних та фінансово-економічних стотунків Китаю з країнами Південних морів

Вид материала

Документы

Содержание Глава 8. монополістичний капіталізм і система економічних відносин світового господарства Концентрація виробництва та виникнення монополістичних структур Нова роль банків, фінанчовий капітал і фінансова олігархія Вивіз капіталу Економічний поділ світу між союзами капіталістів та боротьба за його територіальний переділ Система валютних відносин у кінці ХІХ на початку ХХ ст. Контрольні запитання

Подобный материал:

• Університет туризму, Економіки І Права, 19.41kb.
• Загальна характеристика роботи актуальність теми, 342.91kb.
• Удк 329. 3: 297 особливості теоретично-методологічних підходів до дослідження інформаційного, 152.01kb.
• Військово-технічне співробітництво країн магрібу з країнами світу: можливості для україни, 170.17kb.
• Матеріали з історії будівництва та експлуатації вузькоколійних ( „лісових”) залізниць, 122.59kb.
• Питання для самостійної роботи студентів з дисципліни «Економіка та зовнішньоекономічні, 56.88kb.
• Особливості розвитку світової економіки в умовах глобалізації, 165.64kb.
• Правові, економічні та екологічні аспекти видобутку енергоносіїв на українському шельфі, 153.04kb.
• Архітектура Китаю (V ст до н е. – XVIII ст.), 245.94kb.
• Питання на дек з дисципліни «Міжнародна торгівля», 46.03kb.

ГЛАВА 8. МОНОПОЛІСТИЧНИЙ КАПІТАЛІЗМ І СИСТЕМА ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА

Зрушення в продуктивних силах та виробничих відносинах суспільства

Бурхливий розвиток продуктивних сил, що мав місце в другій половині XIX ст., спричинив відповідні зміни в усій системі виробничих відносин і передусім обумовив формування нових структур власності. Найяскравіше це знайшло свій вираз у створенні на основі акціонерного капіталу величезних господарських комплек­сів, що стали монополізувати основні сфери суспільного виробництва, збуту, кредитні операції, транспорт, страхову справу тощо. В усіх сферах економічного життя чітко виз­начилася тенденція до монополізації.

Ці процеси не могли не знайти свого прояву і в сфері міжнародних економічних відносин. Вони стали швидко розвиватися, набувати нових рис, охоплювати поряд з тор­гово-економічними стосунками зв'язки, які стали склада­тися й розвиватися щодо вивозу капіталу, валютних від­носин і т. д. Ускладнилися канали, по яких відбувався рух грошових та інвестиційних потоків поміж країнами.

Великого економічного значення став набувати стан торгового та платіжного балансу, що відображав широкий спектр міжнародних економічних відносин як прояв по­глиблення не лише суто світогосподарських зв'язків, а й політичних, культурних та інших стосунків.

Розвиток цих зв'язків сприяв дальшому розширенню масштабів і поглибленню світового ринку, який у міру включення в сферу капіталістичних виробничих відносин нових країн та народів став поступово набирати характеру єдиного всесвітнього ринку товарів, а згодом і капіталу. Отже, з виникненням тенденції до монополізації виробни­цтва, торгівлі, банківської справи і т. д. набувало нових рис і особливостей всесвітнє капіталістичне господарство й адекватна йому система міжнародних економічних від­носин.

В останній третині XIX ст. відбулися прогресивні зрушенняв самому процесі виробництва матеріальних благ. Так, у цей період виникли і були впроваджені у виробни­цтво нові способи виплавки сталі, мало місце широке ви­користання у виробництві та побуті хімії, на заводах та фабриках з'явилися нові види машин, прогресивні на той -час технології, змінювали своє технічне обличчя транспорт, зв'язок тощо. Велику роль у технічній та технологічній пе­ребудові промисловості та сільського господарства відігра­ли винахід і використання електричної енергії, щойно від­криті способи передачі її на великі відстані, винайдені телефон, телеграф.

У кінці XIX і на початку XX ст. світова наука і кон­структорська думка були представлені десятками геніаль­них учених та винахідників, роль наукових відкриттів, тео­ретичних узагальнень, технічних та технологічних винаходів яких важко переоцінити і сьогодні.

Всі прогресивні зрушення у виробництві, що відбулися на рубежі двох віків, його концентрація, а також адекват­ні цим зрушенням зміни у формах власності та інших лан­ках виробничих відносин спричинили перехід кількості в якість — переростання «старого» капіталізму в нову, більш «зрілу» його стадію.

Заступання монополіями вільної конкуренції, що була притаманна капіталізму до імперіалістичної стадії,—та­кою виявилася, як писав В. І. Ленін, підсумкова картина всесвітнього капіталістичного господарства, в його міжна­родних взаємовідносинах, на початку XX століття, напере­додні першої всесвітньої імперіалістської війни»

Важливу роль у цьому переростанні традиційного ка­піталізму в якісно нову, більш високу стадію розвитку ві­діграли також зовнішні фактори, що сприяли розширенню меж та поглибленню місткості світового ринку. До цих факторів належать не лише ті, що мають суто економічний характер (розвиток зовнішньоторговельних стосунків, ви­віз капіталу, що набував чимраз більшого значення, вдосконалення механізму міжнародних валютних розрахунків, розвиток міжнародного кредиту тощо), а й силові, воєнні чинники. Мова йде про висунення на перший план коло­ніальної політики, яка зводилася до завоювання й закабалення інших країн, пограбування їх народів. З цього при­воду В. І. Ленін писав: «...Колоніальна політика капіталіс­тичних країн закінчила захоплення незайнятих земель на нашій планеті. Світ уперше вже поділено, так що далі ма­ють бути лише переділи, тобто перехід від одного «влас­ника» до іншого, а не від безхазяйності до «хазяїна».

І справді, вже з 70-х років XIX ст. найсильніші в еко­номічному і воєнному відношенні капіталістичні держави вдалися до загарбницьких війн з метою захоплення ринків збуту, джерел сировини та робочої сили, сфер прикладан­ня капіталу. В результаті цих війн були захоплені обширні території в Азії, Африці, на Тихому океані.

Анексія наймогутнішими державами нових країн та те­риторій, багато з яких перебували ще на стадії феодаль­ного або навіть напівфеодального розвитку, сприяла поши­ренню капіталістичної системи господарства в усі куточки земної кулі, що в свою чергу привело до розширення сві­тового капіталістичного ринку.

Все це спричинювало подальше визрівання капіталіс­тичних економічних відносин, набуття ними світових мас­штабів і одночасно обумовило якісну зміну основи цих від­носин — форми власності. Внаслідок активного поширення акціонерних товариств "власність дедалі більше набирала колективного характеру. Справа в тому, що завдяки акціо­нерній формі організації та управління виробництвом власність тих чи інших господарських суб'єктів (промис­лових підприємств, банків, залізниць, страхових компаній і т. ін.) розпорошувалася серед численних власників (ак­ціонерів), хоча контрольний пакет акцій завжди знаходив­ся в руках невеликої кількості власників. Це давало їм можливість формувати господарську політику в акціонерних товариствах, у своїх інтересах приймати відповідні рішен­ня, контролювати всю господарську і фінансову діяльність акціонерних підприємств.

Акціонерні товариства, володіючи великим капіталом і використовуючи для його накопичення значну частину не­розподілених серед своїх пайовиків (акціонерів) прибутків, мали можливість постійно модернізувати виробництво, оновлювати свій основний капітал, витрачати чимраз біль­ші кошти на наукові дослідження й розробки. Все це сприя­ло швидкому розвитку в кінці XIX і на початку XX ст. ці­лого ряду нових, до того не відомих галузей та видів виробництва, обумовило впровадження в нього нових тех­нологій, застосування передових методів організації та управління підприємствами.

Завдяки акціонерним формам ведення господарства стало можливим акумулювати грошові заощадження міль­йонів людей.

Акціонерні товариства виявилися настільки ефективною господарською структурою, що вони протягом уже століття є головним типом і функціональною формою підприємни­цької діяльності в усіх без винятку капіталістичних країнах. І в наші часи всі найбільші корпорації провідних кра­їн світу, де існує змішана економіка,— це акціонерні това­риства. Саме вони є основними виробниками продукції, найбільшими торговельними фірмами, провідними фірма­ми в сфері послуг, кредитними установами, страховими компаніями, найкрупнішими корпораціями, що діють у га­лузі транспорту, зв'язку тощо. Не випадково в західній економічній літературі вельми поширені теорії «демокра­тичного капіталізму», «дифузії власності», тобто розпоро­шення її серед мільйонів і десятків мільйонів акціонерів. Демократизація капіталу завдяки акціонерній формі влас­ності справила відповідний вплив на соціальну психологію виробників — робітників та службовців, що працюють у великих фірмах та компаніях. Володіння акціями пробу­дило в них почуття господаря, власника тієї чи іншої корпорації з усіма наслідками, що випливають з цього:

ставлення людей до праці, їх сумлінність, дисципліна, від­даність і вболівання за справи фірми.

Демократизація капіталу супроводжувалася в більшості західних країн зростанням участі виробників в управлінні підприємствами, посиленням їх впливу та прийняття тих чи інших рішень, що стосуються виробничої діяльності або соціальної політики, яка здійснюється певною акціонерною компанією.

Можна небезпідставно стверджувати, що значною мірою завдяки акціонерній формі організації виробництва промислово розвинуті капіталістичні країни змогли досягти високого щабля економічного та соціального розвитку і відповідно неперевершеного на сьогоднішній день рівня добробуту населення.

Розвиток продуктивних сил і виробничих відносин, як уже зазначалося, в кінцевому підсумку спричинив пере­ростання капіталізму періоду вільної конкуренції в капі­талізм монополістичний.

У функціонуванні останнього з'явився ряд якісно нових структурних рис та особливостей, які привернули до себе увагу численних учених-економістів, політиків, журналістів з багатьох країн. Усі вони робили спроби осмислити якісно нову фазу в розвитку капіталізму, кожний з дослідників на­магався дати своє бачення новітнього капіталізму, показа­ти його історичну роль, виявити тенденції подальшого роз­витку.

До найвизначніших праць того часу треба віднести кни­гу англійського економіста Дж.-А. Гобсона «Імперіалізм» яка була видана в 1902 p. у Лондоні та Нью-Йорку. В 1910 p. У Відні вийшла у світ праця австрійського вченого та політичного діяча P. Гільфердінга під назвою «Фінансовий капітал». Двома роками пізніше ця книжка була перекла­дена на російську мову.

Наукову цінність з точки зору аналізу основних еконо­мічних та політичних рис імперіалізму, визначення його історичного місця, а також з огляду на формування в ос­танній третині XIX — на початку XX ст. системи міжнарод­них економічних відносин має праця В. І. Леніна «Імперіа­лізм, як найвища стадія капіталізму», написана ним у січ­ні—червні 1916 p. Разом з тим багато з положень цієї праці застаріли і в наш час не можуть претендувати на уні­версальність.

КОНЦЕНТРАЦІЯ ВИРОБНИЦТВА ТА ВИНИКНЕННЯ МОНОПОЛІСТИЧНИХ СТРУКТУР

Структурні зміни, що відбулися в останній третині XIX ст. у сфері ви­робництва, торгівлі, в кредитній справі, виявилися наслідком про­гресуючої концентрації всіх видів господарської діяльності.

Передумовою процесу концентрації виробництва ; було накопичення капіталу в господарських суб'єктів, а це в свою чергу стало можливим у результаті не лише зростан­ня розмірів їх прибутків, які потім капіталізувалися, а й централізації капіталів. Капітали стали дедалі більше зо­середжуватися в руках невеликої групи підприємців зав­дяки тому, що вони чимраз більше об'єднувалися на парт­нерських засадах, а також внаслідок мобілізації коштів численних дрібних і середніх власників на основі розвитку акціонерних товариств.

В останній третині XIX ст. у головних капіталістичних країнах швидко зростає концентрація виробництва. В той час, коли формувалася індустріальна структура, великі під­приємства, на яких зосереджувалася значна кількість ро­бітників і які мали досить коштів для здійснення наукових досліджень, придбання і впровадження нової техніки й технології, мали значні переваги над середніми й особливо дрібними приватними власниками. Тому в жорстокій кон­курентній боротьбі, яка розгорталася між фірмами й ком­паніями за ринок збуту, як правило, вигравали великі компанії й відповідно зазнавали поразки дрібні та середні підприємства. Таким чином, процес концентрації виробни­цтва на великих підприємствах супроводжувався розорен­ням економічно слабкіших, а отже, менш конкурентоспро­можних, і поглиненням їх капіталу великими фірмами. Іншими словами, поряд з процесом концентрації виробни­цтва відбувався процес централізації капіталу.

Ці процеси охоплювали усі без винятку розвинуті капі­талістичні країни й основні галузі їхньої економіки. У Ні­меччині, наприклад, на зламі XIX—XX ст. менше ніж одна сота частка підприємств мали більше загальної кількості парової та електричної сили.

Аналогічна картина спостерігалася і в США. В. І. Ленін писав: «Майже половина всієї продукції всіх підприємств країни в руках однієї сотої частки загального числа підпри­ємств! І ці три тисячі підприємств-гігантів охоплюють 258 галузей промисловості».

Наведемо деякі дані, які проливають світло на процеси концентрації виробництва і централізації капіталу на Ук­раїні. Роками розквіту домонополістичного капіталізму тут були 80—90-ті роки. В 90-х роках XIX ст. капіталістична промисловість на Украип__і)озвивалася досить інтенсивно, було засновано безліч приватних підприємств. Особливо визначався у цьому відношенні район Донбасу. Крім вугле­добувної промисловості, тут широкого розвитку набула хі­мічна промисловість, зосередилося все виробництво кислот, соди, солей, розвивалася коксобензольна та скляна про­мисловість. Щодо інших районів України, то, наприклад, у Київській та Волинській губерніях були розташовані фар­форові й фаянсові заводи, в Чернігівській — сірникові фаб­рики, Херсонській — миловарні. На Україні, й особливо в Донбасі, з року в рік прокладалися нові залізничні колії, будувалися під'їзні шляхи до них, виникали на географіч­ній карті чимраз нові залізничні станції. Ще й сьогодні можна спостерігати і в Донбасі, і на Півдні України стан­дартні, добротно збудовані залізничні станції й прилеглі до них службові та інші будівлі, на яких викарбувані дати кінця XIX і початку XX ст. і які свого часу утворювали відповідну транспортну інфраструктуру. Ці залізниці з'єд­нували основні промислові центри України, зокрема під­приємства Донбасу, Півдня України, Криворіжжя й При­дніпров'я, а також Україну з Росією.

Про розгортання процесу концентрації виробництва в той час на Україні свідчать такі факти й цифри: у 1890 p. в Донбасі було 270 копалень, у 1898 p.— 249, причому кіль­кість дрібних копалень за ці роки скоротилася на 38, а великих—збільшилася на 17. У 1890 p. у Донбасі було 768 шахт; у 1898 p. їх стало 760, причому кількість дрібних шахт продуктивністю до 500 тис. пудів на рік зменшилася на 116, а великих — збільшилася на 108.

Висока концентрація виробництва спостерігалася і в інших галузях промисловості, зокрема в таких, як стале­ливарна, сільськогосподарське машинобудування, виробництво будівельних матеріалів. Наприклад, у 1900 p. на Україні було 198 цегельних заводів з кількістю робітників 10409 чоловік і обсягом виробництва в 4367 тис. крб. У 1908 p. кількість цегелень на Україні скоротилася до 183 (9798 чоловік робітників). Незважаючи на різке зменшен­ня кількості підприємств та хоч і незначне, а все ж скоро­чення кількості робітників, вартість виробленої продукції майже не змінилася; вона становила в 1908 p. 4188,9 тис. крб. Ці дані свідчать про концентрацію виробництва і зростання продуктивності праці на цегельнях. За звітами фабричних інспекторів, по дев'яти губерніях України із загальної кількості закладів, підпорядкованих наглядові фабричної інспекції, в 1901 p. було 17 підприємств з чи­сельністю робітників понад 1 тис., а в 1913 p. таких під­приємств було вже 42.

Висока концентрація виробництва, як уже зазначалося, на певному щаблі свого розвитку неминуче веде до виник­нення монополії, про що свідчить уся економічна історія

j не лише капіталізму, але й так званого розвинутого соціалізму.

В останнє десятиріччя XIX ст. почали складатися пер­ші монополістичні об'єднання в Російській імперії. Особ­ливо швидко здійснювалася монополізація виробництва на Україні. Так, уже в 1887 p. на з'їзді цукрозаводчиків, що відбувався у Києві, був уперше заснований цукровий син­дикат. Тепер споживачі цукру цілком залежали від «пра­вил гри», які встановлювали об'єднані в синдикат цукрозаводчики. Це стосувалося зокрема норми випуску цукру, порядку відвантаження, цін на цукор тощо.

В кінці 1901 p. і протягом усього 1902 p. стали створю­ватися синдикати в галузях залізоробної промисловості. В 1902 p. був заснований найбільший на той час синдикат «Продамет», що займався продажем виробів металургій­них заводів. До нього входили 12 найбільших товариств, серед яких були такі відомі акціонерні компанії, як Південно-Російське, Дніпровське, Донецько-Юр'ївське мета­лургійні товариства та ін. В результаті залучення нових підприємств та фірм «Продамет» зосередив на початку 1908 p. у своїх руках з південноросійського виробництва заліза і сталі.

На початку XX ст. у металургійній та металообробній промисловості, крім «Продамета», існувало ще кілька син­дикатів. Пізніше створювалися монопольні об'єднання в галузі видобування вугілля («Продвугілля»), руди («Прод-руд»), у вагоно- та паровозобудуванні («Продвагон», «Продпаровоз»), рейковий синдикат, тютюновий та ін.

Велику роль у виникненні й розвитку монополій на Ук­раїні відігравала акціонерна форма власності, на якій ба­зувалася значна кількість промислових підприємств. За дослідженнями українського економіста О. О. Нестеренка, на початку XX ст. на Україні було тільки одне велике ме­талургійне підприємство неакціонерного типу — Сулінський завод. Проте в 1905 p. і цей завод перетворився в ак­ціонерне товариство. Високий рівень акціонерної форми власності спостерігався у кам'яновугільній промисловості Донбасу. Наприклад, у 1902 p. 86 % усього видобутку ву­гілля припадали на акціонерні компанії.

Формування монополій на основі високої концентрації виробництва та централізації капіталу відбувалося на ме­жі двох сторіч не лише в промисловості, але й в інших га­лузях та сферах економіки, зокрема в банківській справі.

Нова роль банків, фінанчовий капітал і фінансова олігархія

У період становлення й розвитку імперіалізму змінюється роль банків; із скромних посередників у пла­тежах вони перетворюються на могутні фінансові центри, які контролюють більшу частину не лише грошового ка­піталу, а й промислового виробництва.

Торкаючися монополізації банківської справи в Німеч­чині, пошлемося на дослідження Шульце-Геверніца, який констатував: «В кінці 1909 року 9 берлінських великих бан­ків, разом з примикаючими до них банками, управляли 11,3 мільярда марок, тобто близько 83 %., всієї суми німецького банкового капіталу».

Механізм, за допомогою якого забезпечується формування банківських монополій, полягає в тому, що «великі підприємства, банки особливо, не тільки прямо поглинають дрібні, але й «приєднують» їх до себе, підпорядковують їх, включають у «свою» групу, у свій «концерн» — як говорить технічний термін — шляхом «участі» в їх капіталі, шляхом скуповування чи обміну акцій, системи боргових відносин і т. п. і т. д.».

Таким чином, через «участь» у капіталі банковий і про­мисловий капітали дедалі більше зливаються, зрощуються. В результаті банки не лише виконували роль посередників між кредиторами і боржниками, а й ставали співучасни­ками, розпорядниками виробництва.

В росії таке зрощення банківського-капіталу з промис­ловим почалося ще в кінці 90-х років XIX ст. Наприклад, Російський торговельно-промисловий банк у кінці 90-х ро­ків володів 13 735 акціями Нікополь-Маріупольського то­вариства і 11 836 акціями товариства Гартмана. Іншим великим банкам Росії також належали контрольні пакети акцій численних товариств, що функціонували в тих чи інших галузях, передусім важкої промисловості.

В Росії на основі фінансового капіталу формувалася і фінансова олігархія, до складу якої входили відомі про­мисловці, банкіри, торговці: Путілов, Авдаков, Гужон, Утін і Плотніков, Соловейчик, Терещенко та ін.

Вивіз капіталу

Зіткаючися час від часу з тим фак­том, що національні межі для ви­робництва товарів та їх реалізації надто вузькі, капіталіст тичні підприємства дедалі частіше прагнули долати ці межі й виходили на світові ринки. Тому паралельно з роз­витком виробництва розвивався і міжнародний обмін, а разом з ним формувався механізм міжнародних економіч­них відносин.

Розвиток торгівлі всередині країни, а також міжнарод­ного товарного обміну — характерна риса ринкової еконо­міки. І чим більше вона розвинута, тим інтенсивнішим і масштабнішим стає цей своєрідний «обмін речовин» у на­ціональних межах і в усьому світовому господарському організмі.

Загальною й універсальною основою міжнародного то­варного обміну як прояву функціонування світового ринку є міжнародний поділ праці — найважливіша передумова виникнення і розвитку єдиного всесвітнього господарства.

Міжнародний поділ праці відіграє величезну роль у процесі розширеного відтворення як в окремих країнах, так і в усій світовій економіці, а тому справляє значний вплив на весь процес світового господарського розвитку, темпи економічного зростання.

Ще в період домонополістичного капіталізму яскравим виявом інтернаціоналізації господарських зв'язків і між­народного поділу праці була зовнішня торгівля. При цьому процес наростання міжнародного обміну відбувався такими ж прогресуючими темпами, як і здійснення капіталістичної індустріалізації та усталення приватнопідприємницької форми ведення сільського господарства. Так, у період 1720—1780 pp. світова торгівля зросла в 2,1 раза, а за 1800—1880 pp. Її обсяг збільшився вже в 10,4 раза. З 1896 по 1913 p. індекс світової торгівлі підвищився на 58 пунк­тів. У ці роки світовий товарообмін обганяв темпи зростан­ня виробництва продукції.

Поруч з такими великими торговельними державами світу, якими були Англія, Німеччина, Франція, значне місце в світовій торгівлі посідала й Росія. Вона вивозила за кордон хліб, прядиво, вугілля, руду тощо.

Інтенсивне зростання зовнішньоторговельного обороту в кінці XIX і в першому десятиріччі XX ст. супроводжу­валося різким загостренням конкурентної боротьби імпе­ріалістичних країн за ринки збуту. Ця конкуренція при­зводила до зародження перших форм «торговельних війн», у ході яких застосовувалися всі види протекціоністської політики, що включає митні, податкові, фінансові та кре­дитні важелі. Так, починаючи з 70-х років з метою захисту місцевої буржуазії від іноземних конкурентів уряд Росії запроваджує одне за одним обмеження на ввіз іноземних товарів. У 1877 p. митом обкладається ввіз паровозів і ру­хомого залізничного состава. Слідом за цим було запро­ваджене, а потім підвищене мито на чавун, металеві виро­би, кам'яне вугілля та ін. На початок 90-х років митний тариф має вже явно протекціоністський, заборонний ха­рактер, досягши 83 % вартості імпортованих товарів. На зламі століть мито для деяких з цих товарів досягло 100 % вартості.

Навіть міста, які мали статус порто-франко, тобто пор­тові міста, що були наділені економічною свободою і користувалися правом на безмитний ввіз товарів та реалі­зацію їх в обумовленому місці, підпадали під косу про­текціонізму. Так, уже після надання Одесі статусу порто-франко царський уряд згодом запроваджує податок на імпортовані товари в розмірі 20 %. Незабаром мито стали стягувати не лише з тих товарів, що завозилися в Одесу, але й з тих, що експортувалися з неї.

Поряд з розвитком зовнішньої торгівлі все більшого значення, починаючи з 70-х років XIX ст., набував вивіз капіталу. Будучи важливим фактором міжнародних еконо­мічних відносин, він справляв значний вплив на структуру економіки як країн, що імпортували капітал, так і тих, що вивозили його.

Найбільшими експортерами капіталу в ранній період розвитку монополістичного капіталізму були Англія, Фран­ція, Німеччина, США та інші країни. Вони експортували капітал передусім у ті країни, де були порівняно низька Ціна на землю, сировину, дешева робоча сила тощо. Такі умови мали місце в країнах з низьким рівнем економічного-розвитку й особливо в колоніях і напівколоніях. На грунті вивозу капіталу складалися нові форми міжнародних від­носин: як між країнами — експортерами капіталу, так і' між ними, з одного боку, та імпортерами капіталу, з ін­шого.


Об'єктами прикладання капіталу були й країни «серед­нього» рівня економічного розвитку, до яких належала зо­крема Росія. Так, у 1890 p. французькі капітали в Росії становили 66,6 млн крб., а в 1900 p.—вже 226,1 млн крб. Відповідні дані для бельгійських капіталів були 24,6 млн і 296,5 млн крб., для атгглійських—35,3 млн і 136,8 млн крб., для німецьких — 79 млн та 219,3 млн крб. Загальна сума іноземних капіталів у Росії в 1890 p. дорівнювала 215,7 млн крб., у 1900 p.—911,0 млн крб.

Напередодні першої світової війни в руках західних країн було зосереджено близько третини всього акціонер­ного капіталу Росії. Під їх контролем перебували ме­талургійних підприємств та кам'яновугільної промислово­сті Донбасу, половина видобутку нафти і т. д.

Досить специфічним був експорт капіталу з боку Фран­ції. До першої світової війни ця країна займала друге місце після Англії як світовий кредитор. Це означало, що французька буржуазія віддавала перевагу в експорті капі­талу не прямим інвестиціям, а портфельним, тобто скупо­вувалися цінні папери іноземних урядів, акціонерних то­вариств тощо. З огляду на це французька буржуазія вклала значні свої капітали і в російські урядові та приватні за­лізничні позики, в акції та облігації підприємств, зокрема таких ключових галузей важкої та добувної промислово­сті, як металоливарна та вугільна. Так, у кінці минулого сторіччя цар Олександр III прагнув одержати на Заході кредити для розвитку в Росії промисловості та транспорту. Франція в той час запропонувала Росії позику, що дістала назву «російської». Перша позика була випущена в 1888 p., облігації її були дуже швидко розпродані у Франції. В 1894 p. були розміщені три нових позики для Росії на суму 3,5 млрд франків. Після цього було випущено облі­гації ще кількох позик. Забезпечуючи високий процент до­ходу, вони користувалися настільки високим попитом, що багато які французи, щоб придбати цінні папери Росій­ської імперії, продавали свої будинки та заставляли в бан­ках інше нерухоме майно.

Об'єктом прикладання іноземного капіталу була й Ук­раїна — найрозвинутіший регіон Російської імперії. Пере­важна сума іноземних інвестицій (до 90 %) була поміщена тут у добувну, сталеливарну промисловість та інші галузі важкої індустрії. Наприклад, буржуазії Франції, Бельгії, Німеччини, Англії належали 80 % усіх доменних печей, 90 % коксохімічних підприємств, що знаходилися на тери­торії України, 80 % рудників Кривого Рога, 70 % видобут­ку марганцю і велика кількість вугільних шахт.

З кінця 90-х років XIX ст. Росія в свою чергу почала вивозити капітал — особливо в формі позик в інші країни, Передусім у ті з них, які традиційно імпортували російські товари. В результаті на початок першої світової війни ро­сійські капітали лише в Китаї становили значну на той час суму — 269,3 млн дол. Чималі капіталовкладення зробила Росія в Маньчжурії та в інших країнах Далекого та Близь­кого Сходу.

ЕКОНОМІЧНИЙ ПОДІЛ СВІТУ МІЖ СОЮЗАМИ КАПІТАЛІСТІВ ТА БОРОТЬБА ЗА ЙОГО ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПЕРЕДІЛ

Зовнішньоекономічна торговельна експансія та вивіз капіталу, що здій­снювалися головними капіталістич­ними державами на ранньому етапі розвитку імперіалізму, привели до економічного поділу світу між сою­зами капіталістів Ці союзи становили результат розвитку національних монополій — трестів, концернів, синдикатів, які в погоні за надприбутками переходили за межі своєї країни і починали контролювати вже цілі регіони і навіть континенти.

Щодо цієї економічної ознаки імперіалізму В. І. Ленін писав: «Монополістичні союзи капіталістів, картелі, синди­кати, трести, ділять між собою насамперед внутрішній ри­нок, захоплюючи виробництво даної країни в своє, більш-менш повне, володіння. Але внутрішній ринок, за капіта­лізму, неминуче зв'язаний із зовнішнім. Капіталізм давно створив всесвітній ринок. І в міру того, як зростав вивіз капіталу і розширялись всіляко закордонні і колоніальні зв'язки та «сфери впливу» найбільших монополістичних союзів, справа «природно» підходила до всесвітньої угоди між ними, до утворення міжнародних картелів.

Це — новий ступінь всесвітньої концентрації капіталу і виробництва, незрівняно вищий, ніж попередні».

З виникненням міжнародних монополій на тих чи інших світових ринках починають панувати, утримувати за собою певні «сфери впливу» два, три, у всякому разі вузьке коло монополістичних об'єднань. Вони починають диктувати на цих ринках свої ціни, умови збуту товарів, визначають об­сяг реалізації продукції й т. ін.

Міжнародні монополії раннього періоду розвитку ім­періалізму були попередниками і провісниками сучасних транснаціональних корпорацій (ТНК), які становлять у наш час економічну основу світового господарства.

На_кінець XIX ст. територіальний поділ світу між ве­ликими державами був остаточно завершений. Наступила смуга воєнних конфліктів, пов'язаних з переділом уже поділеного світу. Це становить ще одну економічну ознаку імперіалізму, що відрізняє його від капіталізму епохи віль­ної конкуренції.

Особливо активно розгорнули боротьбу за чужі тери­торії Англія та Франція. Американський дослідник Генрі К. Морріс у книзі «Історія колонізації» (1900 p.) показав збільшення розмірів колоніальних володінь цих країн у XIX ст. Так, з 1880 по 1889 p. в Англії площа колоніальних володінь збільшилася з 7,7 млн до 9,3 млн кв. міль, а на­селення Британської імперії — з 267,9 млн до 309,0 млн чоловік. У Франції за цей же період площа колоній зросла з 0,7 млн до 3,7 млн. кв. міль, а населення — з 7,5 млн до 56,4 млн чоловік. Наприкінці XIX ст. обидві ці держави стали величезними імперіями, що позначилося на системі міжнародних економічних відносин. Відносини, що скла­лися між метрополіями і колоніями та напівколоніями, ма­ли грабіжницький, експлуататорський характер.

На початку XX ст. співвідношення сил між головними капіталістичними країнами прийшло у винятково гостру суперечність з тим поділом світу, який склався в кінці XIX ст. На порядок денний стало питання про його пере­діл, початок якому поклала перша світова війна.

Система валютних відносин у кінці ХІХ на початку ХХ ст.

Важливим компонентом формування міжнародних економічних відносин на початковому етапі розвитку монополістичного капіталізму були валютні стосунки між капіталістичними країнами, що складалися у процесі їх торгово-економічних та інших зв'язків.

В кінці XIX і на початку XX ст. у капіталістичному світі панувала валютна система золотого стандарту. Вона охоплювала як внутрішній грошовий обіг, так і міжнарод­ні валютні стосунки.

Найбільшого розвитку золотий стандарт набув у формі так званої системи золотомонетного обігу» або, як її ще звуть, системою класичного моннетаризму. Ця система ви­никла в Англії в останні десятиліття XVIII ст. Поступово вона поширилася на інші країни капіталістичного світу. Так, у 1871 p. золоту валюту запровадила в себе Німеччи­на, в 1877 p.—Голландія, в 1879 p.—США, в 1892 p.— Австрія, в 1897 p.— Японія, а в 1898 p. це зробила і Росія.

Отже, в кінці XIX ст. у капіталістичному світі золото стало переважно грошовим товаром. Англійський економіст Г. Кассел, характеризуючи систему золотомонетного стан­дарту, зазначає, що при цій системі «певна сума грошей завжди дорівнювала відповідній кількості золота і, навпаки, певна кількість золота була еквівалентною відповідній сумі грошей». З 1880 по 1908 p. у всіх капіталістичних країнах було викарбовано золотих монет на ЗО млрд марок.

Коли панував золотий стандарт, золото виконувало функцію міри вартості та правило за масштаб цін. Воно надавало всьому товарному світу грошовий матеріал, в якому відображувалася вартість. Золото виконувало та­кож усі інші функції грошей у внутрішній сфері обігу і в той же час відігравало роль світових грошей.

Це універсальне функціонування золота як грошей зу­мовлювало відповідну стабільність і гнучкість усієї гро­шово-кредитної системи капіталізму. Так, золото викону­вало функцію грошей як міри вартості, оскільки воно вті­лювало певну кількість суспільне необхідної праці, а отже, мало внутрішню товарну вартість. Всі товари ідеально виражали свою вартість у золотих грошах, що виконували роль загального еквівалента. В умовах класичного золо­того стандарту грошова форма вартості товару, тобто його ціна, втілювалася у повноцінних золотих грошах.

Виконуючи функцію грошей як міри вартості всіх то­варів, золото одночасно здійснювало і функцію засобу обі­гу. Ці дві функції повноцінних грошей, тобто грошей, що мають внутрішню товарну вартість, були нерозривно по­в'язані між собою, а отже, становили єдність. «...Золото,— писав К. Маркс,— функціонує як ідеальна міра вартості тільки тому, що воно уже обертається як грошовий товар у міновому процесі. В ідеальній мірі вартостей криється, таким чином, дзвінка монета».

В умовах класичного золотого монометалізму існувало вільне карбування повноцінних металевих грошей (монет), вага яких відповідала кількості дорогоцінного металу, по­значеній на них. Інакше кажучи, номінальна вартість зо­лотих монет дорівнювала реальній вартості їх як дорого­цінного металу. На перших порах держава гарантувала правильність ваги та вміст металевої монети.

Кожний власник золота міг принести його на монетний двір і одержати за нього певну кількість монет, які за своєю вагою відповідали зданому на монетний двір золоту (за винятком тієї незначної вагової частки золота, яку брала собі держава за карбування монет).

Хоча золота монета в процесі обігу стиралася і втра­чала частину ваги, а отже, і золотої субстанції, проте вона не позбавлялася своєї купівельної та платіжної сили. Свід­чення ж держави про те, що даний монетний знак вміщує відповідну кількість золота, було за певних умов достатньою гарантією того, що монетний знак може ще правити за такий самий засіб обігу, як рівноцінна золота монета.

Звичайно, оскільки золоті гроші, циркулюючи в обігу, постійно стиралися, то зменшувалася й їхня внутрішня вартість. Однак, незважаючи на деяку втрату свого реаль­ного вмісту, в міру розвитку капіталістичного ринку і то­варно-грошових відносин монети продовжували обслуго­вувати товарний обіг, а отже, зберігалася їх платіжна і купівельна сила. Тому держава дедалі частіше навмисне стала випускати в обіг неповноцінні металеві гроші. Із зростанням місткості капіталістичного ринку і розширен­ням грошового обігу металевий вміст монет поступово зменшувався, збільшувалася розбіжність між назвою зо­лотої монети і кількістю її золотої субстанції.

Зрештою це привело до того, що замість повноцінних золотих монет стали використовуватися їх символи, що циркулювали у формі філонної (розмінної) монети виго­товленої із срібла, бронзи, міді та ін., а також у формі Па­перових грошей.? «Як мінова вартість товарів,— зазначав К. Маркс,— завдяки процесові їх обміну кристалізується в золотих грошах, цілком так само золоті гроші в обігу випаровуються до свого власного символу, спершу в формі зношеної золотої монети, потім у формі допоміжних мета­лічних монет і, нарешті, у формі знаків, що не мають вар­тості, папірців, простого знака вартості».

Оскільки срібні, мідні та інші грошові знаки були сим­волом золотої монети, власний вміст цих допоміжних за­собів обігу визначався не відношенням вартості їх до зо­лота, а довільно встановлювався законом. Як білонні мо­нети, так і паперові знаки вартості випускалися державою та мали передбачену законом платіжну силу. За підрахун­ками французького економіста Дж. Мертенса, в період 1885—1913 pp. частка золотих та срібних монет становила 70—80 % усієї маси грошей, що циркулювала в обігу ка­піталістичних країн.

Якщо білонні монети випускалися для обслуговування дрібного обігу і лише тією обмеженою кількістю, в якій оберталися би золоті монети, то паперових грошей держа­ва друкувала дедалі більше з метою покриття своїх витрат. Як правило, паперові грошові знаки мають примусову ку­півельну силу, бо зобов'язання буржуазної держави забез­печувати їх своїм надбанням має суто декларативний, пси­хологічний характер.

У період імперіалізму в міру того, як зростала роль держави в економіці капіталістичних країн, посилювався мілітаризм і монополістичний капіталізм переростав у державно-монополістичний, уряди все більше вдавалися до емі­сії неповноцінних паперових грошей, або так званих білетів державної скарбниці.

Крім білетів державної скарбниці, в грошовому обігу капіталістичних країн циркулювали також банківські біле­ти '(банкноти).', На відміну від неповноцінних паперових грошей, що випускалися державною скарбницею і, як пра­вило, не поверталися в казну або поверталися частково, через стягнення податків і розміщення серед населення позик, емісію банкнотів здійснювали центральні емісійні банки. Оскільки банки це робили в порядку короткостро­кових позичкових операцій у заставу товарів або векселів, то по закінченні строку позики банкноти врешті-решт теж поверталися до свого банку.

Отже, банкноти випускалися залежно від економічних потреб, і їх кількість регулювалась об'єктивними законо­мірностями грошового обігу. Банкноти вважалися повно­цінними знаками вартості, бо вони здебільшого в законо­давчому порядку забезпечувалися золотом емісійних бан­ків. Банкноти можна було розмінювати на золоті монети або зливки.

Золоте забезпечення банківських білетів, вільна і без­застережна розмінність їх на валютний метал робили банк­нот рівнозначним золоту. Це гарантувало банкнотному обігу стабільність та еластичність, тобто максимально можливу чутливість і пристосовність до потреб товаро­обороту.

Ця різнобічна еластичність банкнотного обігу обмежу­вала розвиток інфляційних процесів. Тому, якщо інфляція і виникала в умовах золотого грошового обігу в економіці капіталістичних країн, то тільки через надзвичайні обста­вини (стихійне лихо, війни та ін.), і була, як правило, яви­щем короткочасним, епізодичним.

В результаті дії механізму золотомонетного стандарту в сферу обігу надходила лише така кількість повноцінних, тобто розмінних на золото, грошових знаків, якої потре­бувала економіка. Якщо, наприклад, промисловий цикл проходив фазу піднесення і тому необхідні були додаткові кошти для обігу і платежу, грошова маса (золоті монети, банкноти тощо) автоматично надходила в обіг. Коли ж наставала фаза кризи або депресії, грошова маса відпо­відно стискувалася. При зменшенні потреб економіки в грошах золото автоматично вилучалося з обігу, осідало поступово в резервуари скарбів тієї чи іншої країни. Звідси воно знову надходило в обіг, якщо цього потребувало роз­ширення товарообороту. Отже, при золотому грошовому обігу, за словами К. Маркса, «резервуари скарбів одночасно відвідними і привідними каналами для циркулюючих гро­шей, які через це ніколи не переповнюють каналів обігу».

У період існування золотого стандарту банкноти, що циркулювали в обігу, а також безстрокові депозити» (вкла­ди) в комерційних банках забезпечувалися відповідним .золотим запасом, що його мали центральний банк або дер­жавна скарбниця тієї чи іншої капіталістичної країни. Цей золотий запас був недоторканим, гарантованим державним законодавством і виконував функції резервного фонду для внутрішнього грошового обігу.

В умовах класичного золотого стандарту справжні гро­ші (золото), що обслуговують сферу внутрішнього обігу, могли бути легко перетворені в світові гроші, тобто гроші, за допомогою яких провадиться міжнародний обмін. На відміну від внутрішнього обігу, в якому беруть участь зо­лоті монети, розмінні монети, білети державної скарбниці і банкноти, в міжнародних платежах гроші функціонують у своєму первісному вигляді—у формі золотих зливків. «Виходячи за межі внутрішньої сфери обігу,— підкреслю­вав К. Маркс,— гроші скидають з себе набуті ними в цій сфері локальні форми—масштабу цін, монети, розмінної монети, знаків вартості — і знову виступають у своїй пер­вісній формі зливків благородних металів».

Будучи мірою вартості, засобом обігу, платежу і на­громадження всередині країни, а також світовими грішми в сфері світового ринку, золото зумовлювало єдність усієї грошової системи капіталізму, внутрішнього та міжнарод­ного грошового обігу. Валютний метал, що мав монетну форму, міг бути переплавлений у зливки певної ваги і об­слуговувати міжнародний обмін. І, навпаки, золоті зливки могли шляхом карбування в тій чи іншій країні бути пе­ретворені в монети або розміняні на банкноти й обслуго­вувати таким чином сферу внутрішнього грошового обігу.

Оскільки національні валюти більшості капіталістичних країн мали золоту базу, тобто ваговий вміст золота, між окремими валютами існувало певне співвідношення, так званий валютний паритет. Під валютним паритетом розу­міється співвідношення валют за кількістю золота, до яко­го вони офіціально прирівнені. Валютний паритет визначав рівність у певному співвідношенні грошових одиниць різ­них країн за їх ваговим вмістом золота і був твердо фік­сований. Паритет не змінювався протягом багатьох років, що зумовлювало стабільність валютних курсів, тобто ціни грошової одиниці однієї країни, вираженої в грошових оди­ницях іншої.

Відхилення курсу валют від паритету допускалося не більш як на процент в один або другий бік, у межах «зо­лотих точок». Якщо курси валют виходили за ці межі, то курси регулювалися стихійно завдяки експорту або імпор­ту золота.

Система класичного золотого ; стандарту найповніше відповідала господарським умовам домонополістичного ка­піталізму. її основу становив механізм автоматичного ре­гулювання господарських процесів через вільну гру сти­хійних економічних сил, що діють в умовах капіталізму. В міру переростання домонополістичного капіталізму в імпе­ріалізм поступово руйнувалась і система золотого стан­дарту.

Розвиток державно-монополістичного капіталізму оста­точно зруйнував грошову систему золотого стандарту. Ще перед початком першої світової війни в капіталістичних країнах посилилася тенденція до концентрації золота в центральних банках та державних скарбницях. Імперіаліс­тичні уряди намагалися вилучати з обігу якнайбільше ва­лютного металу. Замість золотих монет і кредитних білетів капіталістичні країни дедалі частіше випускали в обіг неповноцінні паперові гроші та інші не розмінні на золо­то грошові знаки, яким держава надавала примусового курсу.

Перша світова війна прискорила руйнування золото­монетного стандарту. Так, уже на її початку в Англії бан­ки припинили обмін банкнотів і чеків на золото. Обмін банкнотів на золото, а також карбування золотих монет було припинено і в інших країнах капіталу. Емісійні бан­ки, вдаючись до всіляких заходів, намагалися вилучити золоті монети з обігу. Ряд капіталістичних держав, зокре­ма США та Японія, заборонили вивіз золота.

З припиненням обміну банкнотів на золото і вилучен­ням його з обігу золотий запас держави втратив роль га­ранта грошового обігу, і тому в цілому ряді країн золотий обіг був у законодавчому порядку скасований. Припинен­ня обміну банківських білетів на золото прискорило пере­родження їх у неповноцінні паперово-грошові знаки.

Відхід від золотомонетного стандарту значно розширив емісійні можливості центрального банку. Наприклад, уряд Англії після припинення обміну банкнотів і чеків на зо­лото вже на початку першої світової війни санкціонував випуск центральним емісійним банком країни банкнотів понад дозволене законом золоте покриття. Одночасно уряд почав випускати білети державної скарбниці, що спричи­нилося до інфляційних явищ у країні. Якщо перед війною сума банкнотної емісії в Англії становила близько ЗО млн фунтів стерлінгів, то вже на кінець 1914 p. випуск банк­нотів та інших засобів обігу зріс у 2,5 раза, а на кінець 1918 p.—у 13 разів. Через інфляційне знецінення фунта стерлінгів його купівельна спроможність у 1920 p. зменши­лася порівняно з довоєнним періодом у 3 рази.

У Франції з початком війни в законодавчому порядку було підвищено максимум банкнотної емісії до 12 млрд франків, а трохи згодом — до 33 млрд замість максимуму в 6,8 млрд франків, установленого до першої світової вій­ни. За п'ять років випуск паперових грошей у Франції збільшився понад у 6 разів і досяг у 1919 p. 37,3 млрд фран­ків. У Німеччині загальна сума паперових грошей в обігу за 1913—1918 pp. зросла з 6,6 млрд до 33,1 млрд марок, тобто в 5 разів.

Таким чином, система золотого стандарту, для станов­лення якої потрібен був довгий час, з початком першої сві­тової війни стала руйнуватися, а замість неї почала скла­датися урізана форма золотовалютної системи —болото-зливковий та золотодевізний стандарт. Трансформація валютної системи не могла не спричинити певні зрушення в міжнародних економічних відносинах, зокрема в сфері здійснення міжнародних платежів та розрахунків.

Контрольні запитання

1. Які економічні передумови розвитку монополістич­ного капіталізму і формування адекватних йому міжнарод­них економічних відносин?

2. Як здійснювався процес концентрації виробництва та його монополізації у промисловості та в банківській справі?

3. Як розвивалася в умовах раннього імперіалізму зов­нішня торгівля та вивіз капіталу? Яким був їх вплив на міжнародні економічні відносини?

4. Охарактеризуйте міжнародні економічні відносини в умовах економічного поділу світу між союзами монополіс­тів та боротьби імперіалістичних країн за його територі­альний переділ.

5. Проаналізуйте основні риси і механізм функціону­вання валютної системи золотого стандарту як однієї зі сфер міжнародних економічних відносин.