Удк 347(477)(075. 8) Ббк 67

Вид материала

Документы

Содержание 1. Правочин, вчинений малолітнім за межами його дієздатності Модель правочину 2. Правочин, вчинений неповнолітнім без згоди батьків або піклувальника 3. Правочин, вчинений особою, дієздатність якої обмежена Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини 4. Правочин недієздатної особи Модель правочину 5. Правочин, вчинений дієздатною особою 6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною 7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування

Подобный материал:

• Удк 347. 73 (075. 8) Ббк 67. 402, 1119.89kb.
• Методическое пособие Москва ● 2010 удк 347. 962 + 347. 152 Ббк 67. 721 + 67. 400., 1105.61kb.
• Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду, 1155.05kb.
• Методические рекомендации Издание второе, дополненное и переработанное Тверь 2008 удк, 458.58kb.
• Удк 070(075. 8) Ббк 76. 01я73, 5789.66kb.
• Удк 339. 9(470)(075. 8) Ббк, 7329.81kb.
• Методические рекомендации Москва ● 2010 удк 347. 962: 342. 7 Ббк 67. 721-91: 67. 400., 952.68kb.
• Москва 2011 ббк 63. 3 (2)я 7 к 90 удк 947 (075) История России, 110.08kb.
• Учебное пособие Ярославль-2007 удк 339. 13(075. 8) Ббк, 3230.47kb.
• Сборник статей Часть II москва  2011 удк 347. 963+342. 7 Ббк 67. 721-91+67. 400., 1903.81kb.

§ 4. Спеціальні моделі нікчемних та оспорюваних правочинів

Окрім загальної моделі, Цивільний кодекс України містить низ­ку спеціальних моделей правочинів, при вчиненні яких були зне­хтувані вимоги закону.

1. Правочин, вчинений малолітнім за межами його дієздатності

Як уже відзначалося, малолітній може вчиняти лише дрібні по­бутові правочини. Продаж пальта, велосипеда чи іншого майна, яке має значну вартість, не вважається дрібним побутовим правочином.

Згідно зі статтею 221 ЦК, такий правочин вважається нікчем­ним, незалежно від того, знав чи не знав контрагент про вік дити­ни та обсяг її дієздатності, визначеної законом.

Модель правочину Модель правочину, вчиненого малолітнім

за межею своєї дієздатності, така: 1) однією із сторін є дитина, якій не виповнилося 14-ти років;

2. правочин виходить за межі дрібного побутового;
   
3. вина (її форми) другої сторони, якщо вона є повнолітньою,
   не має правового значення;
   
4. не має правового значення та обставина, що дитина сама
   була ініціатором вчинення правочину.
   

2. Правочин, вчинений неповнолітнім без згоди батьків або піклувальника

Брак життєвого досвіду, відповідних знань, інші особливості ди­тини підліткового віку зумовлюють потребу батьківського нагляду за її поведінкою взагалі та у сфері цивільних відносин - зокрема.

У шнкті 7 Прикінцевих та перехідних положень ЦК зазначено- «До по­зовів про визнання заперечуваного правочину недійсним...» Суб'єкт наукової відповідальності за таке термінологічне нововведення залишився невідомим.

376

Цей нагляд за дитиною, яка володіє неповною цивільною діє­здатністю, підлягає у санкціонування батьками окремих договорів, які вона (дитина, неповнолітня особа) бажає укласти.

Відповідно до частини 4 статті 32 ЦК, на вчинення неповноліт­нім правочину має бути одержана згода одного з батьків, зокрема і того, з ким він не проживає.

Цією нормою, з одного боку, утверджується рівність матері та батька дитини, які спільно не проживають. З другого боку, воля, самого підлітка та одного з батьків, тобто їхня «подвоєна» воля визнана такою, що подавляє, пригнічує, переважає заперечення або мовчання другого з батьків.

Батьківська згода потрібна не лише на продаж, купівлю чи мі­ну, а й на дарування. Стосовно перших трьох договорів батьківсь­кому контролю піддаватиметься не лише доцільність їх укладення, а й якість предмета, що набувається.

«Бійтесь данайців, що приносять дари». Іноді подарунок може бути небезпечний для життя (наприклад, мотоцикл). Пода­рунок може бути засобом психологічного тиску не лише на під­літка, а й на батьків. Тому і цей вид договору має бути укладе­ний під батьківським наглядом.

Модель правочину

Модель правочину, вчиненого підлітком без згоди батьків або піклувальника, така: 1) стороною правочину є підліток;

2. правочин не є дрібним побутовим і не пов'язаний з розпоря­
   дженням дитиною своїм заробітком чи іншим доходом;
   
3. відсутність згоди одного з батьків чи піклувальника;
   
4. причина відсутності згоди не має правового значення.
   Однак, у разі звернення до суду, заперечення батьків чи піклу­
   вальника щодо вчинення правочину може бути визнане безпід­
   ставним;
   
5. вина (її форми) другої сторони не має правового значення.
   

3. Правочин, вчинений особою, дієздатність якої обмежена

Особа, дієздатність якої обмежена, може самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини.

Інші правочини вона може вчиняти сама, але лише за згодою піклувальника.

Особа, дієздатність якої обмежена, не може бути стороною засновницького договору, не має права скласти заповіт.

377

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

Модель правочину Модель правочину, вчиненого особою, діє­здатність якої обмежена, така:

1) однією із сторін є особа, дієздатність якої обмежена;

2. правочин виходить за межі дрібного побутового;
   
3. відсутня згода піклувальника;
   
4. причини відсутності згоди піклувальника не мають право­
   вого значення. Однак, у разі звернення до суду, заперечення піклу­
   вальника можуть бути визнані безпідставними;
   
5. не має правового значення те, хто був ініціатором правочину;
   
6. вина (її форми) другої сторони, яка є повністю дієздатною,
   не має правового значення.
   

4. Правочин недієздатної особи

Фізична особа, яка визнана судом недієздатною, повністю зату­ляється юридичною постаттю опікуна, і закон не надає їй навіть права на найдрібніший правочин.

При цьому не береться до уваги, що серед недієздатних є дебі­ли, які володіють мінімальним обсягом свідомості та волі. Вони, зокрема, приймають дарунки, усвідомлюючи значення дії дару-вальника. Тому суперечність між законом та умовами реального життя у даній ситуації є очевидною.

У стані ремісії ті, що визнані недієздатними через душевну хво­робу, ведуть себе як психічно здорові, вони, хай лише на якийсь час, та все ж розуміють значення своїх дій і можуть керувати ними.

Цивільний кодекс 1963 р. кожен правочин недієздатної особи вважав недійсним. Ставлення до таких правочинів у Цивільному кодексі України змінено. Поряд із збереженням загального пра­вила про недійсність такого правочину опікунові надано право схвалити побутовий договір, що його уклав недієздатний. Адже було б неправильно трактувати недійсним договір, за яким недіє­здатний купив буханець хліба чи інші продукти харчування.

Дещо іншим є ставлення до договорів, які потребують нотаріаль­ного посвідчення. Якщо, наприклад, недієздатний прийняв у дарунок будинок без згоди опікуна, то за позовом опікуна суд може узаконити цей договір, адже він не суперечить інтересам підопічного.

Модель правочину Модель правочину, вчиненого недієздат-

ною особою, така:

1) однією із сторін або навіть обома сторонами є недієздатні особи;

2) вина дієздатної сторони не має правового значення.

378

5. Правочин, вчинений дієздатною особою,

яка не розуміла значення своїх дій

або не могла керувати ними

Стаття 55 ЦК 1963 р. передбачала можливість визнання недійс­ною угоди, укладеної дієздатною особою, яка в момент її укладен­ня не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ними.

Застосування судами цієї норми було чи не найбільш проблема­тичним.

Спірним виявилося, насамперед, тлумачення терміна «момент», до якого прив'язувалося вчинення угоди, а також визначення осо­би позивача та змісту питань, які суд адресував експертові, при­значаючи ретроспективну судово-психіатричну експертизу.

П, власниця особняка, 78 років, зателефонувала нотаріусові з просьбою приїхати до неї додому для посвідчення заповіту. На виклик прибули державний нотаріус та консультант дер­жавної нотаріальної контори. П. сама відчинила їм двері, хоча до цього лежала у ліжку. На запитання нотаріуса відповідала чітко. Тому нотаріус посвідчив заповіт П. на користь Ф., єди­ного її родича. Ввечері того ж дня вона померла. З позовом до суду про визнання заповіту недійсним звернувся райвикон­ком. На підставі амбулаторної картки, у якій було записано, шо П. страждала на склероз судин головного мозку, експерт підтвердив те, на що зіслався позивач, тобто те, шо в момент посвідчення заповіту вона не розуміла значення своїх дій.

Суд задовольнив позов, не взявши до уваги свідчень нотаріуса і консультанта про те, у якому стані перебувала П. в момент посвід­чення заповіту. Нюанс цієї справи полягав у тому, що у будинку, який був предметом заповіту, проживали за договором найму три сім'ї. У разі переходу права власності до племінника Ф., а не до держави, умови їх проживання могли б зазнати змін.

В іншій справі Д., якій виповнилося 75 p., сама поїхала до Москви, там склала заповіт шодо великої кількості коштовнос­тей, які нею напередодні були віддані на зберігання до Львів­ської картинної галереї. Спадкоємицею була внучата племін­ниця, громадянка Болгарії.

Суд пішов тим же шляхом, на підставі висновку експерта ви­знав заповіт недійсним.

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини

С., професор медінституту у віці 70 років продовжував працю­вати. Як засвідчив згодом у суді нотаріус, який прибув за ви­кликом для посвідчення заповіту, С. ходив по кімнаті, нормаль­но розмовляв, пояснював, чому складає заповіт на користь дру­гої дружини, а не на корить синів. Посмертне медичне обсте­ження констатувало у С. пухлину головного мозку. У суді (заповіт оскаржив один із синів) численні свідки свідчили, що напередодні і в день складення заповіту С. консультував хво­рих, його поведінка не викликала сумнівів щодо усвідомлення ним значення своїх дій, хоча він і скаржився на головний біль.

У висновку судово-психіатричної експертизи було зазначено, що С. у момент складення заповіту не розумів значення своїх дій. Цікаво, що, виступаючи у суді, експерт стверджував, що призна­чення ретроспективної експертизи полягає не у тому, щоби припу­стити, а у тому, щоби ствердити, у якому стані була особа. У цьо­му - його істотна помилка.

Практика застосування судами статті 55 ЦК 1963 р. засвідчувала фактичне невизнання права на заповіт старших за віком осіб, серед яких, певно, важко було знайти тих, хто не страждав би на склероз судин головного мозку.

Г. протягом багатьох років проживала з мамою. Останні п'ять років мама майже не піднімалася з ліжка. Брат Т. навідувався до матері рідко. Після смерті матері виявилося, що вона скла­ла заповіт, яким заповідала будинок Т.

При з'ясуванні обставин було встановлено, що Т., в той час, ко­ли Г. була на роботі, приїхав з нотаріусом, який посвідчив запо­віт. Напередодні у матері був післяінсультний правосторонній параліч, отже, підписати заповіт своєю рукою (Т. шульгою не була) вона не могла.

У цій ситуації насторожувало багато фактів. Насамперед, чому матір позбавила фактично житла дочку, з якою у неї були нор­мальні відносини і яка довго опікувалося нею.

Г. звернулася до суду із заявою про визнання заповіту недійс­ним. Але через неявку сторін справа була залишена без розгляду.

Як уже зазначалося, презюмується, що кожна особа, у будь-якій віковій категорії розуміє значення своїх дій, які вона вчиняє, та може керувати ними, тобто є «волездатною»¹.

За статтею 32 ЦПК 1963 p., факти, які згідно із законом припуска­ються встановленими, не доводяться при розгляді справи. Таке при­пущення могло бути спростоване у загальному порядку. Як уже зазна­чалося, аналогічна норма до Цивільного процесуального кодексу України помилково не була внесена. Та, незважаючи на це, відповідно до аналогії права, позивач має спростувати усвідомлення особою (за­повідачем) значення своїх дій, подавши до суду необхідні докази.

Чи можна достеменно стверджувати, у якому стані була особа саме у момент, наприклад, складення заповіту, тобто у конкретно визначений відрізок часу?

У процесі розгляду таких справ суди, призначаючи ретроспек­тивну психіатричну експертизу, ставлять перед експертом таке за­питання: «Чи розуміла особа у момент вчинення угоди значення своїх дій та чи могла керувати ними?»

На таке категоричне запитання експерти дають таку ж катего­ричну відповідь. Здебільшого вона є негативною: «Ні, не розуміла».

Насамперед, треба ще раз підкреслити, що йдеться про стан особи не взагалі, а саме в момент вчинення правочину. У Кодексі слово «момент» вжито невипадково. Цілком свідомо у ньому не використано слово «день», оскільки протягом дня психічний стан особи може змінитися.

При розгляді справи про визнання заповіту недійсним завдання ретроспективної судово-психіатричної експертизи полягає у з'ясу­ванні психічного стану особи в минулому, особи, якої уже нема серед живих, тому не може не братися до уваги те, що душевну хворобу, душевний розлад можна встановити лише під час безпосередньої бе­сіди кваліфікованого психіатра з пацієнтом, з використанням харак­теристики, яка йому була дана родичами та близькими. Посмертно, спираючись лише на свідчення очевидців, діагностувати точно душе­вний розлад неможливо, його можна лише припустити, запідозрити.

Відповідно до статті 55 ЦК 1963 p., мова мала йти не про діа­гностику стану особи взагалі, а про визначення її душевного стану у певний, точно визначений відрізок часу.

Враховуючи цю обставину, суд повинен по-іншому формулю­вати питання, яке він ставить експертові. Питання мало би звучати так: «Чи можна припустити, що в момент вчинення правочину особа не розуміла значення своїх дій або не могла керувати ни­ми?». Звідси і відповідь експерта мала би бути така: «Можна при­пустити...» або «Немає підстав для припущення...»¹.


Егоров Я. Д Гражданско-правовое регулирование зкономических отношении.-Л., 1986.- С. 122.

Експертиза «припущення» не є дивиною. Саме такою вона була сто­совно спорів про встановлення батьківства за Кодексом про шлюб та сім'ю.

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


Хоча суд має оцінювати висновок експерта у сукупності з ін­шими доказами по справі, при застосуванні статті 55 ЦК 1963 р. категоричний висновок експерта мав фактично вирішальне зна­чення і наперед визначав майбутнє судового спору.

Стаття 225 ЦК відтворила основні положення статті 55 ЦК 1963 р. Поряд з тим вона має й особливості.

За статтею 55 ЦК, право на оспорення угоди мала лише та осо­ба, яка уклала угоду, щоправда, це обмеження судова практика ігнорувала.

За статтею 225 ЦК, у разі смерті учасника правочину право на його оспорення надано особам, чиї права та інтереси по­рушені. А у разі визнання учасника правочину недієздатним -це право надано опікунові.

Модель правочину Модель правочину, вчиненого дієздатною,

але неволездатною особою, така: 1) суб'єкт правочину не визнаний судом недієздатним;

2. волездатність особи має бути спростована відповідними до­
   казами. Стан неволездатності може бути викликаний хворобою,
   вживанням спиртних напоїв, наркотичних засобів або умисною
   поведінкою іншої особи;
   
3. моментом вчинення правочину має вважатися час від ініцію­
   вання правочину до повного його завершення;
   
4. правочин має суперечити правам самої особи, яка його вчи­
   нила, або правам чи інтересам інших осіб;
   
5. вина (її форми) другої сторони, якщо мова йде про договір,
   не має правового значення.
   

6. Правочин, вчинений представником однієї сторони за зловмисною домовленістю з другою стороною

Представник діє від імені та в інтересах довірителя. Все, що ним одержано за угодою від другої сторони, він зобов'язаний пе­редати довірителеві.

Аналізуючи дії представника, слід виходити з презумпції їх правозгідності. Припускається, що дійсна воля представника та другої сторони і те, що написано ними у договорі, збігаються. Од­ночасно припускається, що представник передав довірителеві усе, що насправді одержав від контрагента.

Зловмисна домовленість - це домовленість зі злим наміром, тобто на шкоду інтересам довірителя.

Найчастіше така зловмисна угода має місце при укладенні дого-


вору купівлі-продажу та договору підряду. Так, представник, упов­новажений на продаж речі, може домовитися з покупцем про фікса­цію у договорі меншої ціни, ніж та, за яку фактично вона продана; а при купівлі речі представником - навпаки, про визначення у дого­ворі вищої ціни. Остачу вони, зазвичай, ділять між собою.

У договорі підряду представник і друга сторона можуть завищити кошторисну вартість робіт. Остача також ділитиметься між ними.

Якщо одну і другу сторону представляють представники, така зловмисна домовленість може бути і між ними. Зловмисна домов­леність може бути і між двома директорами юридичних осіб.

Зловмисна домовленість може проявитися і у тому, що пред­ставник «не помітить» недоліків речі чи іншої обставини, яка має істотне значення для довірителя.

Модель правочину

Модель правочину, вчиненого на шкоду інтересам довірителя, така: 1) представник повинен мати загальне доручення на вчинення правочинів або мати спеціальне (разове) доручення на вчинення певного правочину, чи бути представником за законом або орга­ном юридичної особи;

2. між представником та другою стороною є потаємна домов­
   леність, зміст якої не відповідає «офіційному» договору;
   
3. інтересам довірителя чи підопічного в результаті вчинення
   цього правочину завдана істотна шкода.
   

7. Правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування

Для охорони інтересів дітей, недієздатних осіб та тих, дієздат­ність яких обмежена, у статті 71 ЦК подається перелік угод, що можуть бути укладені опікуном, неповнолітнім (віком від 14 до 18 років), а також особою, дієздатність якої обмежена, лише за згодою органу опіки та піклування.

У статті 78 Кодексу про шлюб та сім'ю УРСР була норма, за якою батьки управляли майном дітей як опікуни та піклувальники без спеціального на те повноваження, але з дотриманням відповід­них правил про опіку та піклування. Неточність цієї норми поля­гала у тому, що не опікуни та піклувальники «підганялися» під батьківські стандарти поведінки, а навпаки, батьки мали діяти так, як опікуни та піклувальники.

Попри таку неточність, ця норма була цінна тим, що встанов­лювала контроль з боку відповідного державного органу за діями

383

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


батьків у процесі розпорядження майновими правами дитини. От­же, виходило, що на вчинення батьками певних угод щодо майна (майнових прав) малолітніх дітей потрібна була згода органу опіки та піклування. Згода цього органу була необхідна і тоді, коли не­повнолітній (у віці від 15 до 18 років) сам розпоряджався певним своїм майном (майновими правами), за згодою батьків.

За статтею 17 Закону України «Про охорону дитинства», який не втратив чинності, згода органу опіки та піклування потрібна у разі укладення батьками або «особами, які їх заміняють», догово­рів, що підлягають нотаріальному посвідченню або спеціальній реєстрації, відмови від належних дитині майнових прав, обміну, розподілу або відчуження житла тощо.

Відсутність відповідної норми у Сімейному кодексі та у Ци­вільному кодексі не є наслідком, як дехто вважає, принципової по­зиції: «закон цілеспрямовано наділив батьків повною самостійніс­тю при управлінні майном дитини, надавши їм більше прав, ніж їх мають опікуни та піклувальники».

Таке законодавче вирішення проблеми було б нерозумним, адже поряд із абсолютною більшістю батьків, які поважають права та інтереси дітей, є чимало охочих поживитися за їхній рахунок. Судовій практиці відомі численні факти, коли в результаті пове­дінки своїх же батьків діти опинялися на вулиці.

Контроль за всіма батьками, у тому числі і за сумлінними, відпо­відальними, бо ж розпізнати справжні наміри надто важко, а то й не­можливо, не слід сприймати як акт недовіри чи неповаги до них. До необхідності такого контролю треба ставитися спокійно, із розумін­ням, як до контролю, яким піддаються, наприклад, усі авіапасажири.

Інша справа, наскільки ефективним буде цей контроль з боку органів опіки та піклування, але це - уже другий бік справи.

Законом України від 2 червня 2005 р. внесена зміна до части­ни 2 статті 32 ІДК, відповідно до якої дозвіл органу опіки та піклу­вання є обов'язковим на вчинення підлітком правочину щодо транспортних засобів та нерухомого майна.

Дозвіл органу опіки та піклування потрібен на вчинення бать­ками, усиновлювачами, а також на вчинення самими неповноліт­німи таких правочинів:

1) відмова від майнового права, що належить дитині. Йдеться про відмову від права власності, від права на спадкування, права користування помешканням, права на відшкодування шкоди тощо.

Специфічним проявом відмови від права користування житло­вим приміщенням є звільнення його батьками, опікунами разом з дітьми (підопічними) у зв'язку з переїздом в інше помешкання.

Д. після чергової сварки з чоловіком Р. забрала двох дітей і переселилася до матері. Згодом суд задовольнив вимогу Р. і визнав Д. такою, шо втратила право на житло, навіть не зга­давши у рішенні про наявність дітей. Зустрічний позов Д. про визнання за нею цього права суд відхилив.

Дія Д. (виїзд) була правочином, спрямованим на припинення лише свого права на житло. Для припинення права на житло двох малолітніх дітей потрібна згода органу опіки та піклування.

Суди, на жаль, часто не звертають увагу на наявність дітей, права яких при переїзді із одного помешкання до іншого могли б вважатися порушеними. Така негативна практика триває;

2. видача письмових зобов 'язань від імені дитини. У цьому кон­
   тексті мова може йти, насамперед, про поруку з боку неповноліт­
   нього у віці від 14 до 18 років або особи, що обмежена у дієздат­
   ності, та про вексель;
   
3. договори, що потребують нотаріального посвідчення та (або)
   державної реєстрації. До них належать купівля-продаж, міна, да­
   рування, застава житлових будинків (квартир), земельних ділянок,
   автомобілів, інших транспортних засобів, довічне утримання, а
   також договори про поділ, обмін житлового будинку, квартири.
   

Зі згоди районної державної адміністрації В. обміняла двокім­натну квартиру на однокімнатну. Обидві квартири належали до державного житлового фонду. Л., чоловік В. подав позов про визнання обміну недійсним, оскільки він як батько дітей не давав згоди на його проведення.

Суд відмовив у позові у зв'язку з тим, що за зустрічною позов­ною вимогою В. суд визнав Л. таким, що втратив право на житло. Інтереси малолітньої дитини, що проживала із матір'ю В., не були взяті до уваги.

Ця справа цікава з кількох аспектів. Та обставина, що чоловік втратив право на спірне житло, не виключала його права на звер­нення до суду як законного представника дитини.

Суд, очевидно, виходив з того, що районна державна адмініст­рація, даючи від імені власника дозвіл на обмін, діяла одночас­но і як орган опіки та піклування. Така позиція викликає запе­речення.

Даючи дозвіл на обмін від імені власника, районна державна адміністрація має пересвідчитися у дотриманні його інтересів. Даючи дозвіл на обмін як орган опіки та піклування, районна

Українське цивільне право

Розділ V. Рух цивільних відносин. Правочини


державна адміністрація має пересвідчитися у відповідності дого­вору інтересам дитини.

Чи можна ці два дозволи помістити в одному документі? Оче­видно, що так.

Однак про такий «сукупний» дозвіл державної адміністрації від імені власника житла і як органу опіки і піклування могла б іти мова, якби інтереси дитини були в його полі зору. На жаль, у цій справі ні в дозволі на обмін, ні у рішенні суду не було й згадки про дитину.

Дозволу органу опіки та піклування на вчинення правочину му­сить передувати детальне ознайомлення з обставинами, на підставі яких і мало б вирішитися питання про його відповідність інтере­сам підопічного.

Вимога щодо дозволу органу опіки та піклування на укладення договору опікуном стосується не лише договорів щодо відчуження нерухомості, а й щодо її набуття. І це правильно. Предметом оціню­вання з боку органу опіки та піклування має бути відповідність цьо­го договору інтересам підопічного, якість предмета та його ціна;

4) договори щодо іншого цінного майна. До них можна б віднес­ти договори щодо культурних цінностей, власником яких є дитина, договір про управління його майном.

Через відсутність спеціального закону про органи опіки та пік­лування залишається, як уже відзначалося, достеменно невідомим, хто ж насправді є органом опіки та піклування.

У містах те, що віднесено до компетенції органу опіки та піклу­вання, перекладено фактично на Опікунські' ради, які є лише гро­мадським, дорадчим органом. Не маючи відповідних повноважень, вони все ж постановляють рішення, на підставі яких голови ра­йонних державних організацій видають розпорядження. Така практика є незаконною і мусить бути припинена¹.

Модель