Удк 347(477)(075. 8) Ббк 67

Вид материала

Документы

Содержание 3. Р.) и каждому зособна». «Вси земли кунему належачеє Розділ 1. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин Пакти й Конституції Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Подобный материал:

• Удк 347. 73 (075. 8) Ббк 67. 402, 1119.89kb.
• Методическое пособие Москва ● 2010 удк 347. 962 + 347. 152 Ббк 67. 721 + 67. 400., 1105.61kb.
• Мельник Олег Володимирович удк 347. 962. 2: 351. 87(477) проблеми прокурорського нагляду, 1155.05kb.
• Методические рекомендации Издание второе, дополненное и переработанное Тверь 2008 удк, 458.58kb.
• Удк 070(075. 8) Ббк 76. 01я73, 5789.66kb.
• Удк 339. 9(470)(075. 8) Ббк, 7329.81kb.
• Методические рекомендации Москва ● 2010 удк 347. 962: 342. 7 Ббк 67. 721-91: 67. 400., 952.68kb.
• Москва 2011 ббк 63. 3 (2)я 7 к 90 удк 947 (075) История России, 110.08kb.
• Учебное пособие Ярославль-2007 удк 339. 13(075. 8) Ббк, 3230.47kb.
• Сборник статей Часть II москва  2011 удк 347. 963+342. 7 Ббк 67. 721-91+67. 400., 1903.81kb.

А. Короткий аналіз

регулювання цивільних відносин

на українських землях до початку XX ст.

До числа перших актів, які регулювали цивільні (у нинішньо­му трактуванні) відносини, відносять Статут Володимира Святославовича. У ньому визначався порядок вирішення спорів між родичами стосовно спадщини, наслідки пограбування покій­ників, нищення хрестів на могилах і дорогах, псування церков­них стін.

У Статуті Ярослава Мудрого визначалися, зокрема, наслідки нанесення тілесних ушкоджень та пияцтва.

Ці Статути, як згодом і інші правові акти, були написані старо­болгарською мовою, яка на той час вважалася літературною і зва­лася старослов'янською або церковнослов'янською. Ця мова,- за­уважує професор О. О. Шевченко,- стала недоторканною святістю і завдала величезної шкоди розвиткові української мови і всієї української культури. Вона була «книжною» мовою аж до Івана Котляревського, котрий підніс народну мову, якою наші предки користувалися віддавна, мову, дану нам Богом, до рівня мови літе­ратурної.

«Поки сонце в небі сяє, тебе не забудем» - дякував йому за це Тарас Шевченко.

У Київській Русі чинними були грецькі Номоканони (у пере­кладі Кормча книга, від слова «кермо», «кормило»), які потрапи­ли через Болгарію з прийняттям християнства. Еклога (частина Кормчої книги) містила 18 титулів, з них 16 були присвячені цивільному праву (дарування, інші види договорів, спадщина, опіка).

Обсяг рецепції Візантійського права у часи Київської Русі,- як зазначає О. О. Шевченко,- був незначним. Рецепція не заглушу­вала розвиток українського національного права, а збагачува­ла його новими засадами, даючи йому можливість розвиватися на національній основі, не втрачаючи свого національного ха­рактеру.'

Руська Правда

Предметом національної гордості, засобом утвердження гідності українців є Руська Правда¹.

В українській мові, як зазначає Миро Прадум, правдою познача­ються два поняття: поняття права, закону і поняття істини. Слово це поєднує імена сонячного чоловічого начала («Ра») і волочого жіночого начала («Да»). За О. П. Знайком, воно утворилося з пра­давнього словосполучення «пра-в-да», яке означає «дитя неба», тобто божественну істину і водночас вищий (небесний) закон².

Джерелами Руської Правди були князівські та церковні статути, звичаєве право, візантійське право.

Дослідники відзначають прогресивність Руської Правди порів­няно з тогочасним західноєвропейським правом. Особливо яскраво це простежувалося на правовому становищі жінки. Жінка була на­ділена цивільною правоздатністю, на відміну від становища жінки за римським та старонімецьким правом.

У Руській Правді проводилося розмежування майна, яке дру­жина одержувала за законом, і яке їй подарував або заповів чоло­вік. Майном, яке їй заповів чоловік, дружина мала право користу­ватися пожиттєво. Після її смерті воно передавалося дітям. Віном, тобто частиною майна, яке дружині подарував чоловік, вдова мог­ла розпорядитися на власний розсуд. Дружина мала право залиши­тися у домі померлого чоловіка, незважаючи на протести спадко­ємців: «маеть она на вдовином столци мешкати до свого живота, а если похочет она замужь пойти, и они мают венец заплатити подлугь обичая правь земских».

Обмежувалося свавілля чоловіка при складанні заповіту. Він міг заповідати лише тим, хто був визначений спадкоємцем у зако­ні. Лише на користь церкви можна було заповідати за наявності інших спадкоємців за законом. Батько мав розподілити своє майно серед синів, а боярин - і серед дочок.

Мати-вдова могла заповісти своє майно (материзну) всім дітям або тому із них, хто буде її утримувати. Вона могла обійти сина, заповівши майно дочці, отже, материзною жінка могла розпоряди­тися більш вільно, ніж чоловік отчиною.

Діти-наложниці після смерті свого батька і пана не одержували спадщини, але разом з матір'ю ставали вільними («задници им не имати, но свобода имь с матирю»).

У Руській Правді удар батогом вважався не лише злочином


¹ Історія українського права / За ред. О. О. Шевченка- К., 2001.-С. 14-15.

14

В ту епоху термін «руський» застосовувався лише до Київської Русі. Миро Прадум. Нація золотих комірців.-Тернопіль, 1994.- С. 115.

15

Українське цивільне право

проти здоров'я, а й приниженням честі. Помста допускалася лише як акт виконання вироку суду, а не власне як помста. Громада пла­тила штраф, якщо вона відмовилася шукати злодія чи вбивцю або не відвела від себе сліду, що привів до неї.

Власник речі мав право вимагати її повернення від володіючого невласника, з виплатою компенсації за користування нею.

Спадкування проводилося за заповітом або за звичаєм, тобто, як ми сьогодні говоримо,- за законом.

У Руській Правді регулювалися договірні відносини (купівля, позика, поклажа), а також встановлювався обов'язок відшкодувати завдану шкоду.

У разі продажу чужої речі договір вважався недійсним.

Князем Володимиром була замінена смертна кара на грошовий штраф. Злодія можна було скарати на смерть лише тоді, коли його схопили вночі на місці злочину.

У Руській Правді містилися норми про опіку. Якщо вдова вихо­дила заміж і перебиралася у маєток чоловіка, то опіку над дітьми та майном мали здійснювати родичі першого чоловіка.

Руська Правда - перше писане зведення руського (українсько­го) світського права,- залишається, попри відчайдушні намагання північних сусідів приписати собі нашу історію, потужним джере­лом української національної самосвідомості.

Литовські статути 1566 та 1588 років

Руська Правда, що виникла на тому ж Грунті, на якому розвинулося згодом Ли­товсько-руське право, стала, за словами члена-кореспондента Всеукраїнської академії наук М. О. Макси-мейка (1870-1941 pp.), вихідним началом його розвитку.¹

Ознайомлення з Литовськими статутами, цими дуже цікавими і важливими, у плані утвердження національної гідності та самопова­ги, історичними документами, дає підстави для багатьох висновків, зокрема, такого, що вони були написані староукраїнською мовою, яка була державною мовою у Великому князівстві Литовському.

Литовські статути буквально всипані словами, словосполучен­нями, які і тепер використовуються в Україні, або принаймні в окремих її регіонах, чи були дещо модернізовані під впливом часу.

Ось деякі з них із Статуту 1566 року: «Чиним явно всим вобець (разом.- 3. Р.) и каждому зособна». «Вси земли кунему належачеє

Розділ 1. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

будуть», «шлюбуєм», «хотя би се дотикало», «шкода», «зрада», «зрадливе», «слушне», «приходять», «справоватися», «лепшая без-печность», «учинок», «своєю», «але», «печати наши», «тестамен-ти», «на заставу», «мовити», «миндзаре (гроші.- 3. P.), «іншою реч», «маетность», «звиклость», «нихто ни за чий виступ», «людей цнотливих», «одним тим правом судитися маєм», «где ж би се тра­фило», «вбогий», «мито», «стодоли», «корчми», «стави», «митни­ки», «гати гатити», «кгвалт», «куплене збоже», «стеречи боронити будем», «справовали прикладом», «намовляти», «звичай», «вси», «понехавши своє», «аби вси посполити люди», «давати не маєм», «мешкаючи», «всим станом», «шафовати», «шафунок», «каждий мает моц о речах своих рухомих тестамент чинити», «жито», «слушний довод», «естли би рана била на твари (обличчя.- 3. P.), «сорок коп. грошей платити», «злий умисел», «паробок», «войт», «пушкар», «гафтар», «машталор», «кравець», «золотар», «коваль», «столяр», «гончар», «челядин», «челядь», «пенези» (гроші.- 3. P.), «пограбил людей на поли», «злочинство».

У цьому Статуті неодноразово вживалися такі словосполучен­ня: «земли украинние», «земли того неприятеля нашого Москов­ського».

У Литовському статуті 1588 року впадають у вічі такі слова та словосполучення: «вимовляти», «врядники», «визволяти», «дерево на будование», «позволяти маєм», «господар», «моцний», «ничого», «аренда», «наймовати», «порука», «ручити», «албо» (або.- 3. P.), «бити казал», «зуфалсто», «шкоду оправити», «належати будети», «при поступках правних», «стольмах» (стельмах, майстер, що виго­товляє колеса.- 3. P.), «муляр», «отчич» (той, хто пішов від свого па­на.- 3. P.), «повинни будуть», «рахуючи от заложенья позву» тощо¹.

У Великому князівстві Литовському існували такі ж порядки, як і у Київській Русі. Тому до Литовських статутів були перенесені норми, які визначали майнові відносини, зокрема спадкові.

Берестейській пан Ян Юрійович Ільінича подав скаргу Вели­кому князю на те, шо батько обійшов його у заповіті, усунувши * І ' від спадщини без будь-якої вини з його боку. Великий князь на­казав допустити його до спадкування разом з іншими братами².


Максимейко М. О. «Русская Правда» и Литовско-русское право.-В кн.: Академічна юридична думка / За ред. Ю. С. Шемшученка.- К., 1998.-С. 307-315.

16

' Див.: Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х томах. Том 1. З найдавніших часів до початку 20 ст. / За ред. В. Д. Гончаренка.-К., 2000.-С. 94-134.

" Максимейко М. О. Цит. праця.- С. 313.

17

Українське цивільне право

Таке вирішення справи не втратило цінності і сьогодні, служачи історичним орієнтиром при вирішенні питання щодо можливості корекції волі спадкодавця за позовом одного із спадкоємців.

Литовські статути містили також особливі правила розпоря­дження материзною.

Ці та інші норми, як відзначав М. О. Максимейко, дають право переконатися у чудовій подібності між Руською Правдою і Литов­сько-руським правом, оскільки вони виникли на одному і тому ж грунті.

Глибоке вивчення Литовських статутів дало можливість М. О. Максимейку ще у 1904 році зробити висновок про те, що «литовсько-руська і московська правові системи є не послідов­ними стадіями руського права, а різними його типами»¹.

Пакти й Конституції Цей документ був складений гетьманом законів та вольностей Пилипом Орликом 5 квітня 1710 року у Війська Запорозького місті Бендери, який був переконаний у

тому, що незабаром повернеться на бать­ківщину, де документ мав набути юридичну силу для всієї Украї­ни. Тому у момент його складення він вважався цілком реальним, а не теоретичним проектом, яким він став згодом, коли повернення Пилипа Орлика на Україну стало неможливим.

Як зазначав академік В. П. Василенко, Пакти цікаві не лише як вияв прагнень української старшини, але і як перший конститу­ційний акт в Україні, яким було підведено юридичну основу під державний устрій України².

¹ Цит. за: Академічна наукова думка.- К., 1998.- С. 38.

² Василенко В. П. Конституция Филиппа Орлика / Академічна юри­
дична думка.-К., 1998-С. 141.

Василь Прокопович Василенко народився 2 лютого 1866 року у с. Ес-мань Глухівського повіту. У 1907 році за антиурядові публікації був за­суджений до позбавлення волі. З проголошенням УНР був членом Гене­рального суду. В 1918-1924 викладав у Київському університеті та ін­ших інститутах. У 1920 обраний академіком Української академії наук, у 1921 обраний Президентом УАН. У 1924 - засуджений на 10 років, але того ж року був помилуваний. Основна заслуга В. П. Василенка полягає у тому, що він переконливо довів: українське право слід вивчати як таке, що має свій самостійний інтерес для правника, історика, соціо­лога. В. П. Василенко помер 3 жовтня 1935 року у Києві. Після смерті його діяльність була негативно оцінена, а наукові праці вилучені з обі­гу. Наукова і громадсько-політична реабілітація В. П. Василенка, авто­ра кількасот наукових праць, відбулася лише через 40 років (Див.: Там само.-С. 133-134).

18

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

«Його ясновельможності Закон» містив кілька норм, які певною мірою стосувалися цивільних (у нинішньому розумінні) відносин¹.

Управителем військової скарбниці, млинами, військовими до­ходами міг бути муж знатний, заслужений, маєтний, прямодуш­ний». Отже, майном Війська Запорозького не міг управляти той, хто не мав цих чеснот.

У разі звинувачення у незаконних витратах управитель мусив відшкодувати їх власним коштом.

Полковникам, сотникам, отаманам не дозволялося залучати ко­заків до виконання домашніх робіт без оплати, а також увільняти їх від служби заради приватних доручень.

Для розвезення листів, за прикладом і звичаєм зарубіжних країн, передбачалося запровадження державних гінців за казенний кошт.

Висока оцінка цієї першої в Європі Конституції українськими вченими-емігрантами, які ставили її вище від Французької Консти­туції 1789 року, викликала в УРСР реакцію «ображених», адже її автором був «поплічник зрадника Івана Мазепи». Голосом мерців з імперіалістичної підворотні» були названі їхні праці².

«Права, Данило Апостол, обраний гетьманом у

за якими судиться 1728 р., у проекті нового договору з

малоросійський народ» Петербургом поставив вимогу, щоб

«український народ судився по своїх правах, у своїх судах».

На той час український народ судився за різними правами: Маг­дебурзькими, Саксонськими, Литовськими статутами, які іноді су­перечили один одному.

Указом цариці Анни Іоанівни 1734 р. було доручено перекласти «три малоросійські права» та звести їх в один кодекс.

Робота була закінчена в 1743 р. До Сенату вона потрапила лише в 1743 р. УВАГА. Але про Кодекс було забуто. І аж у 1756 р. Сенат повернув його гетьману Кирилу Розумовському. Ним було зроблено кілька невдалих спроб затвердити «Права...» на зібран­нях генеральної та полкової старшини, значну частину яких задо­вольняв Литовський статут.

¹ У Пактах йшлося про нечестиві наміри Царства Московського, про плату злом за добро, деспотичне московське правління, про потребу звільнення від московського рабства, ярма. Текст цього історико-правового документа див.: Хрестоматія з історії держави і права Украї­ни / За ред. В. Д. Гончаренка.- К., 2003- С. 110-124.

Цит. за кн.: Ткач А. П. Історія кодифікації дореволюційного права України.-К., 1968.-С. 17.

19

Українське цивільне право

Смерть цариці Єлизавети, скликання загальноімперської зако­нодавчої комісії, яка мала забезпечити введення загальноросійсь-кого права на Україні, смерть гетьмана та ліквідація Гетьманщи­ни - все це позбавило сенсу повернення до питання про Кодекс.¹

«Права, за якими судиться малоросійський народ», за словами академіка Юрія Шемшученка, є етапною подією у становленні української правової системи.²

«Права...» відрізнялися своєю оригінальністю, відмінністю від тогочасного російського законодавства, що і було причиною їх незатвердження.³

Кодекс складався не лише з численних запозичень із Литов­ського статуту, в ньому були норми козацького звичаєвого права та оригінальні новели.

Цей «Маніфест прав і вольностей», як його назвав Кирило Ви-слобоков, був написаний високоосвіченими людьми, більшість з яких - випускники Києво-Могилянської академії. Це зумовило високий рівень його правової культури.

Дослідниками «Прав...» були: О. Кістяківський⁴, А. Яковлів⁵, М. Чубатий⁶, М. Васильченко⁷, В. Мєсяц⁸, А. Ткач⁹, К. Висло-боков °, В. Кульчицький", І. Бойко¹² та інші.

¹ Див.: А. Й. Пашук. Суд і судочинство на Лівобережній Україні в
XVII-XVHI ст.- Львів, 1967.-С. 91.

² Див.: Права, за якими судиться малоросійський народ. Передмова,-
К., 1997.- С. VII.

³ Харитонов Є. О. Історія приватного права Європи: східна традиція.-
Одеса, 2000.- С. 222.

Кистяковский А. Права, по которьім судится малороссийский на­род// Университетские известия- К., 1875- Кн. IV, VII, VIII—XI.

Яковлів А. Український Кодекс 1743 р. «Права, по которьім судится малороссийский народ». Його історія, джерела та систематичний виклад змісту.-Мюнхен, 1949.

Чубатий М. До історії кодифікації українського права XVIII ст. // Праці Українського Історично-Філологічного Товариства в Празі.- Прага, 1943.

⁷ Васильченко М. Матеріали до історії українського права.- К., 1928.

⁸ Месяц В. Д. История кодификации права в Украине в первой поло-
вине XVIII в.- К., 1963.

Ткач А, П. Історія кодифікації дореволюційного права України.- К., 1968.

¹⁰ Вислобоков К. А. Визначна пам'ятка українського права: джерела,
зміст, система та соціально-політичні передумови створення // Права, за
якими судиться малоросійський народ.- К., 1997.

¹¹ Кульчицький В. С. Кодекс українського права 1743 р. // Право Ук­
раїни, 1994.-№9.

¹² Бойко І. Й. Держава і право Гетьманщини. Навчальний посібник.-
Львів, 2000.

20

Розділ І. Цивільні відносини. Соціальні регулятори цивільних відносин

Цивілістичний матеріал починається у «Правах...» з Глави оди­надцятої: - «Про опікунів та їх опіку над сиротами, також про нероздільні маєтки братів та сестер дорослих з недорослими і про поділ між ними».

У ній були визначені правила щодо опіки. Опікуном (пристав-ником або пістуном) вважався той, хто мав піклуватися про «недо­рослих» дітей, щоби вони одержали добре виховання і щоби бать­ківський маєток не був «всуе расточаемо». Опіка тривала до пов­ноліття (18 - для чоловіків), а для жінок - допоки не будуть видані «в замужество».

Відповідно до Глави дванадцятої «Про тестаменти та духовні записи», кожен мав право скласти заповіт на свій маєток. Але з цього загального правила було зроблено кілька винятків. Не мали права на заповіт, зокрема, злочинці проти Государя, «безчестньїе и к смерти приговоренньїе», німі та глухі від природи і сліпі від на­родження, «умалишенньїе и природньїе дураки, поки в лишеній ума суть».

Встановлювалися умови дійсності заповіту. Так, недійсним ви­знавався заповіт без дати або з підчищеною датою.

Заповіт мав бути підписаний самим заповідачем та урядовою або неурядовою, але чесною персоною.

Заповіт особи під час воєнного походу або під час «моровой язвьі» міг бути оголошений нею усно, з наступним його написан­ням хоча б двома чесними персонами, підтвердженими під при­сягою.

Глава тринадцята мала назву «Про спадкування маєтків по низ­хідній, висхідній та побічній лінії споріднення і по усиновленню від бездітних, а також про батьківську владу над дітьми». У ній ви­значався, за нинішньою термінологією, порядок спадкування за

законом.

До побічних спадкоємців по лінії батька були, зокрема, відне­сені «стрьій или дядя, отцов брат», а по лінії матері - «вуй или дя­дя, материн брат». Ця норма цікава і з точки зору мови, оскільки засвідчує, що слова «стрий (стрийко)», «вуй (вуйко)» не є галиць­ким діалектом.

У Главі чотирнадцятій «Про продаж, купівлю, викуп, дари та про диспонування, тобто про розпорядки іншим чином маєтками та про різні записи» маєтки поділялися на нерухомі та рухомі; на ті, що одержані у спадок, або набуті власним промислом.

Нерухомим маєтком вважалися: села, фільварки, хутори, ниви, ліси, поля, луки, будинки, кам'яні будівлі та ін.

Розпорядження рухомими або нерухомими маєтками могло

21

Українське цивільне право

здійснюватися шляхом продажу, купівлі, викупу, дару. Ці догово­ри мали бути записані «в уряді».

Цікавим є запис у пункті 1 артикулу 16: обіцяння, на словах чи із жарту або в п'яному виді вчинені, нікого не зобов'язують пере­дати обіцяний дар.

У Главі п'ятнадцятій «Про маєтки і речі, які передаються в найм або у відкуп» міститься чимало норм, які відтворені у сучас­ному українському законодавстві: щодо утримання найнятого майна, щодо ризику випадкової загибелі речі, щодо збереження чинності договору у разі смерті наймодавця тощо.

Глава шістнадцята мала назву «Про борги, заклади, поруки, по­клажу та про арешт».У ній, зокрема, цікаво було визначено обо­в'язок щодо форми договору позики: оскільки щодо боргів вини­кають різні спори та сумніви, особливо якщо на ці борги немає ні письмових, ні інших достовірних доказів, тому ніхто не може без позикового листа нікому грошей або чого іншого позичати ціною понад дванадцять «рублей».

В артикулі 5 визначена була незаконність ігор в карти за гроші: «Оскільки при іграх в карти, в кості виникають великі сварки, бій­ки, побої, а іноді навіть убивства, а ті, що грають, програють свої, батьківські або позичені гроші та маєтки, чим приводять до край­ньої нужди, тому ні в яких домах і місцях ніяких ігор за гроші не бути, всяким військовим та міським урядникам слідкувати за цим, під зарукою і жорстоким штрафом такі ігри забороняти».

У пункті 1 артикулу 15 містилося таке розмежування між про­центом і лихвою: процент і лихва, хоча і означають, що хтось бере більше, ніж позичив, однак як правничий термін процентом назива­лося те, що дозволено правом брати понад позичену суму - восьмий процент; лихвою є те, що немилосердні «лихоимцьі» «истязуют» понад це правило, боржникові - на зло, а собі - на прибуток. Передбачалася можливість переведення боргу на іншу особу. Боржник міг бути заарештований за борги. Віритель міг взяти собі його «на вислугу», вираховуючи за рішенням суду певну част­ку з суми боргу за кожен рік. Одночасно він мав обов'язок забез­печити його їжею та одягом.

Глава сімнадцята мала назву «Про справи земські». У ній ви­значався порядок визначення меж, повноваження «межників», на­слідки захоплень та орання чужої землі, наслідки знайдення скар­бу чи загубленої речі. Так, якщо протягом п'яти років ніхто не признавався до знахідки, яка мала бути передана урядові, то вона мала бути розділена на три частини: одна передавалася церкві, друга - суду або володільцеві, а третя - тому, хто знайшов.