Ucraina terra Cosaccorum: Україна земля козацька

Вид материала

Навчально-методичний посібник

Содержание Образ жінки в історії України Українська Сафо Сцена III Сцена III Козацькими стежками Організатори гри. Учасники гри. Курінь пам'яті Пісенний курінь Курінь народної мудрості Курінь козацької кмітливості Курінь богатирський Сторінки історії Запорозького козацтва Оформлення зали: Символи України і клейноди Запорізького козацтва (або їх макети).

Подобный материал:

• Шаповалова Людмила Иннокентьевна Оригинальное (авторское) сочинение, 85.68kb.
• Використання ігрових елементів на уроках історії України у процесі вивчення теми «Козацька, 221.72kb.
• Україна управління освіти славутської міської ради, 17.85kb.
• Україна управління освіти славутської міської ради, 26.72kb.
• Україна управління освіти славутської міської ради, 12.99kb.
• Козацька демократична конституція, 466.79kb.
• Ministry of Education and Science, Youth and Sport of Ukraine, 382.75kb.
• Держава І право україни у період козацько-гетьманської доби (середина 17 – кінець, 771.2kb.
• Земля І люди в повісті О. Кобилянської "Земля", 25.79kb.
• Cлово до читача Вступ Розділ І. Історико-теоретичні, методологічні основи українознавства, 8835.25kb.

Сценарії свят

Авраменко В. П.

Образ жінки в історії України

Жінки-козачки — Маруся Чурай та Мотрона Кочубей

Автор. «Вже сам вигляд жіночої фігури показує, що вона не призначена для надто великої праці — ні духовної, ні тілесної. Вона відбуває обов'язки життя не дійсним, страдницьким чином: муками пологів, піклуванням про дітей, покорою чоловікові, для якого вона має бути вірною і терплячою подругою. Вона не створена для вищих страждань, радощів і потужного прояву сил; її життя має проходити спокійніше, м'якше, ніж життя чоловіка, не стаючи, власне, від цього щасливішим чи нещаснішим». Такої думки про слабку половину роду людського дотримувався німецький філософ Артур Шопенгауер, який вивчав природу і звичаї протилежної статі. Старі ікони і парсуни доносять до нас одухотворені, просвітлені обличчя наших жінок ще від прадавніх часів і часто з книжкою з руках.

Вони не тільки були дружинами високопоставлених чоловіків із українських князівських родів, шляхти та козацької старшини, а й самі були політиками, ученими, митцями. Мало того, протягом всієї історії України чимало з них в культурно-освітній діяльності не тільки не поступалися чоловікам, а й перевершували їх. Але завжди на різних життєвих шляхах і перехрестях українська жінка стояла на боці милосердя, несла велику любов і сімейне тепло.

Сьогодні ми з Вами познайомимося з долею двох видатних жінок-козачок: Марусі Чурай та Мотрони Кочубей. У кожного козака була мати, були й сестри, кохана, наречена, була й дружина з дітьми. Вони плакали, виряджаючи козаків на Січ в похід, чекали роками на їх повернення, а не дочекавшись, знову чекали... Вели без чоловіків домашнє господарство, ростили й виховували синів, які, зростаючи, йшли услід за батьками...

Постійна відсутність чоловіка-козака, що пішов на Січ, у похід або загинув, сприяла формуванню в української жінки стійкості, незалежного характеру. Але тернами був укритий цей шлях до незалежності. За відсутності чоловіка треба було виховувати дітей, сіяти і жати хліб, самій вирішувати важкі й важливі справи. За будь-яку ціну треба було вижити, не схибити. Все це підносило на вищий щабель її власну гідність і авторитет, сприяло формуванню самостійності й волелюбності.

У покозаченій Україні, як більше ніде в Європі, жінка була рівноправна з чоловіком. Вона мала юридичне право самостійно виступати на суді, про що тільки мріяли жінки інших європейських країн. Сама вибирала собі нареченого й могла розлучитися з чоловіком, якщо того забажає.

Почуття гідності та поваги, що оточували українську жінку в козацькі часи, сприяли тому, що вона підносилась до високого розуміння інтересів народу і вітчизни.

Дія І

Українська Сафо

Автор. Козацькі часи сприяли також поетичному, пісенному пробудженню українського народу. Вважають, що тільки українських пісень записано понад 300 тисяч. Серед їх творців крізь тумани часу окреслюють­ся схожі на легенду жіночі постаті. До таких легендарних постатей належить і народна поетеса Маруся Чурай.

Українською Сафо називають Марусю Чурай, бо вважають її автором багатьох народних пісень.

Звучить пісня: «Ой дівчино, шумить гай!»

Сцена І

На вечорницях зустрічаються Іван та Григорій.

Гриць. Добрий вечір, Іване.

Іван. Здрастуй, Григорію.

Гриць. До Марусі йдеш?

Іван. Так. Та ти теж, я бачу, до неї дорогу не забуваєш?

Григорій. Невже ти не розумієш, що вона тебе не кохає, що в її серці тільки я?

Іван. Але я її кохаю і сподіваюся, що, може, коли-небудь і вона мене полюбить. Дивлюсь я на тебе, Грицю, і думаю, що в такій безвольній і безхарактерній людині, як ти, знайшла Маруся. Тобою завжди верховодила мати. Ти думаєш, я не знаю, що вона тебе задумала одружити з донькою вельми заможних батьків Галиною Вишняк?

Григорій. Та тихше ти, он іде Маруся.

Маруся. Добрий вечір, хлопці!

Гриць. Добрий вечір, Маруся. Прийшли попрощатися з тобою. Завтра вирушаємо до війська Богдана Хмельницького.

Маруся. Боже ж мій, як же так! Грицю, як же я без тебе?

Гриць. Нічого, Марусенько, закінчиться війна, ми й повернемося.

Хлопці йдуть. Маруся одна в кімнаті, співає пісню «Засвіт встали козаченьки».

Сцена II

Розмова Марусі та Івана.

Маруся. Ось і війна скінчилася, а Григорія все нема і нема.

Іван. Добрий день, Марусе!

Маруся. Іване! Щось із Грицем? Кажи, не бійся, я витримаю.

Іван. Та заспокойся ти, живий він, живий. Та не прийде він до тебе, бо, скоряючись волі матері, одружився з Галею.

Маруся. Ні, цього не може бути! Іване, як же це так? Як у мене ще­мить серце, паморочиться в очах! Як мені далі жити, що мені робити?

Іван. Я знаю, знаю.

Маруся. Іване, зроби так, щоб він прийшов до мене востаннє. Я хочу з ним попрощатися.

Іван. Але, Маруся, як же я це зроблю?

Маруся. Іване, прошу тебе!

Іван. Добре, Маруся. Не турбуйся, передам я йому твоє прохання.

Сцена III

У Марусі вдома.

Звучить пісня: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці».

Маруся співає, додає у вино отруту, дає Григорію. Він п'є, падає.

Маруся. Що я наробила, о Боже мій!!!

Вибігає з хати.

Маруся. Люди, людоньки, я його вбила, я — вбивця, судіть мене.

Сцена IV

На майдані.

Автор. Арешт. Суд. Вирок — смертна кара. І ось день страти. Велелюдний майдан Полтави. Закуту в кайдани Чураївну виводять на поміст. Звучить суворий вирок суду.

Іван. Стійте, зупиніться. Я привіз універсал від Б. Хмельницького. Він скасовує смертний вирок і дарує поетесі життя.

Іван подає руку Марусі, її звільняють, вона сходить з помосту.

Іван. Марусе! Я кохаю тебе понад усе на світі. Як що ти бажаєш, то давай одружимось.

Маруся. Дякую тобі, Іване, за все, що ти зробив для мене, але я вирішила, що буду далі робити. Я піду в монастир. Прощавай, Іване.

Автор. Маруся назавжди пішла з Полтави і зустріла свою смерть у монастирі. А пісні її лишилися жити в народі.

Дія II

Автор. З долею Марусі переплітається і доля іншої української жін­ки — Мотрі Кочубеївни.

Василь Кочубей, генеральний суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками. Старий Кочубей був багатир, яких мало: в усій Україні знали про його багатства. Та більшим його скарбом була донька Мотря. Мазепа був її хресним батьком. Пушкін у «Полтаві» так звеличив її красу:

Та й правди нічого ховать,

ніде нема Марусі рівні:

вона мов квітка та дубрівка,

що тільки стала розцвітать;

немов тополя на могилі,

гінкий та гнучкий стан прямий,

як шум біліє вся вона,

кругом дівоцького чола,

мов хмари, коси бовваніють,

як маківочка рот красніє,

очиці як зірки блищать,

вродлива, ані втять, ні взять!

Та не єдиною красою

Маруся звісна стала всім,

а більше розумом своїм,

чутливим серцем, чеснотою.

Мазепі виповнилося більше 60, коли закохався у Мотрю. Його дужий організм не відчував наступу літ. Він мав струнку стать, гарні промовисті очі, що горіли живим блиском. Були якісь чари довкола цієї незбагненої постаті; слава та кохання супроводили її протягом життя. Донька Кочубея теж зазнала цих непереможних чарів. Не маємо причин сумніватись, що вона щиро кохала гетьмана.

Сцена І

Діалог Мотрі з Кочубеєм.

Мотря. До яких пір ми будемо терпіти таку зневагу? Наш край, ніби дім заїздний, хто хоче, той і з дороги звертає. А ми ж якась нібито окрема держава.

Кочубей. Що ти такими речами журишся, доню! То не жіноче діло. Тобі б краще про гідного чоловіка подбати.

Мотря. Тату, ви хочете мого щастя, а не хочете мене зрозуміти! Я не турбуюся собою, моя турбота — Україна. Хочу бачити її не приниженою, а вільною.

Кочубей. Нам треба коритися, доню, московському цареві, якого сам Господь послав нам.

Мотря. В Україні цар — пан гетьман Іван Степанович.

Слуга (заходить). Панночко, до Вас дівчата!

Сцена II

Розмова Мотрі з дівчатами.

Перша дівчина. Добрий день, Мотре! Як давно ми з тобою не бачилися! Мабуть, забула нас зовсім. Звісна річ — багата, щаслива.

Мотря. То говориш, нібито я дуже щаслива, бо багатого і знатного батька донька. Бачиш, яке моє щастя. Батьків рідко бачу, всі зайняті. То хоч ви з Батурина приїздите. А так, я сама, ніби птаха в золоченій клітці. Хочеться щось робити, не таке,— показала на своє вишивання,— а щось путнє, якусь гідну справу.

Друга дівчина. А може, тобі, Мотре, вийти заміж?

Третя дівчина. Та ви що, дівчата, вона ж не звертає уваги на чо­ловіків.

Перша дівчина. Не скажіть, дівчата, я помітила, як Мотря ніяко­віє, коли бачить старого гетьмана, свого хрещеного батька.

Мотря. Не знаю, дівчата. Заходить слуга. Слуга. Панночко, до Вас Іван Степанович.

Сцена III

Діалог між Мотрею і Мазепою.

Мотря. Пан гетьман насміхається з хуторянки.

Гетьман. Таку хуторянку саджай хоч на княжий престол.

Мотря. Пане гетьман надто ласкаві до мене.

Гетьман. Це не ласка, тільки невмілий вислів моїх почуттів. Молодію, дивлячись на Вас. Так мені, Боже, хотілося б ще раз пережити все те, що я пережив. А пережив я чимало.

Мотря. Знаю. Я цікавлюся нашим минулим. Читаю хроніки та уваж­но слухаю розмови.

Гетьман. От і не пропала наша Україна, коли в ній зростають такі доні, як Ви.

Мотря. Спасибі, пане гетьмане, за гарне слово, але мені здається, що майбутнє залежить не від жінок, а від чоловіків.

Гетьман. Так воно Вам, Мотре Василівно, тільки здається. Від жінок багато що залежить, дуже багато. Я знаю, що у вас на серці.

Мотря. Що?

Гетьман. Слава... І велич, і охота жити життям незвичайним, не таким, як тут живуть. (Показує на Кочубеїв двір.)

Автор. Гетьман проживав у Бахмачі. Він часто посилав свого слугу з листами до Мотрі, а та нетерпляче їх чекала. Дочекавшись, вона бігла у свою світлицю, зачиняла на засув двері й читала.

Слуга (входить). Панночко! Вам лист від Івана Степановича.

Мотря розпечатує листа, читає.

«Моє серденько, мій квіте ротаний! Сама знаєш, як я сердечно, шале­но люблю Вашу Милість; ще нікого на світі не любив так».

Мотря. Він мене кохає, а я кохаю його. Зараз же піду і поговорю з батьками.

Сцена IV

Розмова батька з матір'ю.

Мати. Василю! Василю! Боже мій, ти чув, що говорять люди про нашу дочку? Кажуть, що вона потайки зустрічається з гетьманом, що він при­силає їй дорогі дарунки, а вона приймає їх. Яка ганьба, яка ганьба! Я чула, що Мазепа хоче з нею одружитися. Але я і чути про це не хочу.

Батько. Так, жінко! Гетьман має славу переможця жіночих сердець. Та чому саме наша дитина? Не кажу вже про різницю віку, але ж він вже хрещений батько, а православна церква забороняє шлюби між хрещеним батьком і хрещеницею. Якій сором! Ніколи цього не буде!

Заходить Мотря.

Мотря. Мамо, тато, я кохаю Івана Степановича і хочу бути з ним.

Мати. Безсоромниця. Ти хочеш нас знеславити. Василю! Що вона каже! Ніколи цього не буде! Ти чуєш, Мотре, ніколи. Ми з батьком не дамо тобі свого благословення. Завтра, ні —сьогодні ти поїдеш до монастиря.

Автор. Мотрю силоміць відправили до монастиря. Дорогою вона втекла і рушила до гетьмана в Бахмач.

Сцена V

Зустріч Мотрі і гетьмана.

Гетьман. Чи мені сниться, чи мені здається, що ясне сонечко крізь хмари засміялося.

Мотря. А ні тобі сниться, ні тобі здається, з туги за тобою, серце в грудях б'ється!

Гетьман. Мотре, сонце моє!

Мотря. Пане мій...

Автор. Генеральний суддя посварився з Мазепою через кохання гетьмана до його дочки. Гетьман ходив понурий, багато думав. Загородили Кочубеї йому останній шлях до щастя. Невже він не людина, невже ж він тільки про інших має дбати, а про себе ні, невже ж він не має права на щастя?

І гетьман вирішив: відправить він Мотрю назад до батьків. Для загального добра жертвує своїм власним щастям.

Література:

1. Забашта Л. Дівчина з легенди.—К., 1982.
   
2. Історичні постаті України: Історичні нариси. Збірник.— Одеса, 1993.
   
3. Козуля О. Жінки в історії України.— X., 1993.
   
4. Костенко Л. Маруся Чурай.— К., 1983.
   
5. Кропива П. Мотрона, Марія...— К., 1983.
   
6. Легендарна Маруся Чурай // Деснянська правда.— 2000. — 23 серпня.
   
7. Тоцька Н. Клейноди нашої душі.— К., 1984.
   
8. Українські народні пісні та думи.— К., 1992.
   

Андрієвська О.

Козацькому роду нема переводу


Народне свято


(У святі беруть участь учні класу, їхні батьки, учителі, запрошені. На сцені — два курені, між ними макет дуба; розташовані невеликі ослони, лави.)

Класовод. З давніх-давен людям відомо: «дерево життя» — це гілочка, на якій ростуть три листочки: перший — символ минулого часу, другий — сучасного, третій — майбутнього часу.

Зображення «дерева життя» зустрічаються на давніх каменях і свідчать, що люди в сиву давнину знали про нерозривний зв'язок минулого, теперішнього і майбутнього. Усе навколишнє — це наслідок минулих подій, а в тому, що відбувається нині, зароджується майбутнє.

Отже, щоб краще орієнтуватись у житті, бути освіченою людиною, треба вивчати минуле свого народу, його історію. Згадаємо сьогодні незабутні сторінки історії нашої держави — період козацької доби.

(До залу заходить Тарас Бульба із синами.)

Тарас Бульба. Ось, сини мої, ми на славній Запорозькій Січі. Встроміть тут по стрілі, покладіть по шматку хліба і сала. Бо такий уже звичай у козаків: приходити до цього велетня-дуба і приносити йому пожертву.

(Сини роблять так, як наказав їм батько. Заходить військовий писар, до Тараса Бульби.)

Писар. Ого-го! Хотів дуже вас бачити, Тарасе. Ось ми і зустрілися.

(Тарас Бульба обіймається з писарем.)

Тарас. Здоров був, Печерице! Ось привів тобі синів своїх. Ану глянь, які славні козаки!

Андрій і Остап (вклоняються). Здорові були!

Писар. Здорові, здорові! Ну що, у Христа віруєте?

Остап. Віруємо.

Писар. І в Трійцю святу віруєте?

Андрій. Віруємо.

Писар. А в церкву ходите?

Остап. Ходимо.

Писар. А ну перехрестіться. (Хлопці хрестяться.) Ну, добре. Хороші козаки з вас вийдуть.

Тарас Бульба. Дорогі мої сини, підійдіть до мене, благословляю вас.

(Підходять сини до батька, стають на коліна, схиляють голови.)

Благословляю вас, дорогі мої діти. Свято бережіть козацьку честь. І Боже вас збав зрадити своїй землі, своєму - народові. Хай береже вас Господь.

(Тарас Бульба цілує своїх синів.)

Писар. Вибирайте собі куреня, зараз і козаки підійдуть.

(Заходять козаки, співаючи «Ой на горі та женці жнуть».)

Ой на горі та женці жнуть,

А попід горою, яром-долиною

Козаки йдуть.

Попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорізьке

Хорошенько,

А позаду Сагайдачний,

Що проміняв жінку

На тютюн і люльку,

Необачний.

Перший козак. Та в нас поповнення. Чиї ж ви будете?

Остап. Ми сини славного козака Тараса Бульби.

Перший козак. Ну що ж, будемо знайомі. (Кожен козак називає своє прізвище.) У гарний час приїхали, кошового отамана вибирати будемо.

Другий козак. Кучубенка вибрать.

Третій козак. Не хочемо Кучубенка.

Перший козак. Бородавка нехай буде.

Тарас Бульба. Сагайдачного вибирайте.

Другий козак. Нехай буде Сагайдачний.

Тарас Бульба. Чи хочете ви, козаки, своїм отаманом мати Сагайдачного?

Усі. Хочемо, хочемо.

Сагайдачний. Дякую вам, дорогі товариші.

(Сагайдачний уклоняється козакам. Кожен козак бере в руки дрібку землі й сипле її на голову отамана.)

Тарас Бульба. Тримай цю булаву. (Вклоняється.) Керуй із розумом та душею. Господа поради питай.

(Сагайдачний бере булаву, вклоняється. Лунає пісня «Гей, там на горі Січ іде», музика народна, слова К. Обуха.)

Гей, там на горі Січ іде,

Гей, малиновий стяг несе,

Гей, малиновий,

Наше славне товариство,

Гей, марширує,

Раз, два, три!

Гей, на переді кошовий,

Гей, як той орел степовий,

Гей, як той орел.

Наше славне товариство...

Гей, а позаду єсаул,

Гей, твердий хлопець,

Як той мур,

Гей, твердий хлопець...

Гей, а по боках четарі,

Гей, то сторожі огневі,

Гей, то сторожі...

Гей, молод хлопче, позір май,

Гей, та до Січі приставай,

Гей, та до Січі...

Гей, повій, вітре, зі степів,

Гей, дай нам силу...

Гей, дай нам силу і відвагу,

Гей, Україні на славу,

Гей, Україні...

Перший козак. Ось вона, наша Січ! Ось те гніздо, звідки вилітають усі горді й дужі, як орли. Ось звідки розливаються воля і козацтво на всю Україну.

(Козаки сідають на ослонах біля своїх куренів.)

Класовод. Спробуйте, дорогі діти, замислитися над словом «козак». Що воно пробуджує у ваших душах? Так, образи сильних, мужніх, відданих своїй землі людей. Скажіть-но мені, козаки, чому ж вас так звуть?

Перший учень. Вважають, що слово «козак» походить від слова «коза». Козаки були спритні, як кози, одягалися в козячі кожухи, говорили гучними голосами.

Другий учень. А ще вважають, що слово «козак» пішло від слова «коса». Люди, які йшли в бій із татарами, озброювалися косами і серпами.

Третій учень. Козаки — це вільні, незалежні, сміливі, озброєні люди.

Класовод. Дорогі гості! Сьогодні, як ви вже зрозуміли, ми проводимо один день на Запорозькій Січі, ознайомлюємося із життям нашого славного козацтва.

(Козаки заходять до куреня, лунає барабанний дріб.)

Класовод. Якою б не була погода, козаки кожного куреня вставали до схід сонця і бігли на річку купатися. Потім снідали, їли вранці козаки соломаху — затірку, заправлену салом або олією.

(Козаки проводять гру між куренями «Хто швидше спорожнить свої миски».)

Кошовий. Устаньте, хлопці, і помоліться Господу-Богу, подякуйте за прожитий день, попросіть сили та здоров'я для подальших справ.

(Козаки читають молитву.)

Класовод. Після заутреньої починалася бойова підготовка. І наші славні козаки покажуть сьогодні свою силу, спритність і відвагу.

(Проводяться ігри між куренями: «Не потрапити в коло»; «Влуч у ціль»; «Козацька естафета».

Школярі виконують народну пісню «Ой у полі нивка».)

Класовод. Рівно в полудень з мортирної гармати лунав постріл. За цим сигналом козаки йшли обідати. Я хочу довідатися, чи відомі вам козацькі обіди.

(Діти розповідають, які страви їли козаки на обід: тетеря — зварене пшоно або житнє борошно на квасі, варена чи печена риба, мед, пиво, галушки, юшка з риби, що називалася щербою, куліш із салом або олією. Іноді баранина або дичина.)

Класовод. Після обіду на весь степ линули пісні, думи, козаки слухали розповіді кобзарів, лірників, бандуристів.

(Козаки сидять на землі, на ослонах і тихо співають народну пісню «Шумить, гуде сосонька».)

Шумить, гуде сосонька,

Плаче, тужить родинонька.

Плаче, тужить, ще й ридає,

На шлях битий поглядає.

Битим шляхом козаки йдуть,

За уздечки коня ведуть.

Ой ти, коню вороненький,

Де синочок мій рідненький.

Твій синочок в руці шаблю держить.

Класовод. У ці миті наставала цілковита тиша, козаки замовкали, і кожен подумки линув до рідної домівки. Згадували село, стареньку хату, братів, сестер, рідну неньку.

(Лине народна пісня «Повіяв вітер степовий».)

Повіяв вітер степовий,

Трава вся похилилась,

Пав в бою козак молодий,

Дівчина зажурилась.

А то був хлопець молодий,

Його лишень кохати.

Він пав, як той сухий листок,

Повік буде лежати.

Заплаче мати не одна,

Заплаче чорнобрива,

Бо не одного козака

Сира земля накрила.

Класовод. Вечір. Сміливі, веселі козаки часто вирушали у ближні хутори. Туди, де були молоді дівчата, бо поспівати й потанцювати так кортіло.

Курінний. Підемо, хлопці, у Глибоку Балку.

Козаки. Ідемо, ідемо.

(Козаки імітують, ніби їдуть на конях. Співають народну пісню «Марш січових стрільців», підходять до хутора. Стоїть пліт, біля нього гурт дівчат.)

Козаки. Доброго вечора вам, дівчата.

Дівчата. І вам вечора доброго.

(Вклоняються.)

Козаки. Привезли вам славних музик.

Дівчата. То хай заграють, а ми послухаємо.

(Музики грають народну мелодію.)

Дівчина. Славно музики грають, дай Бог їм сили та здоров'я людей радувати.

Музики. Заграємо українського гопака. Запрошуйте дівчат, козаки.

(Хлопці запрошують дівчат і танцюють гопака.)

Перший козак. Красно дякуємо вам, дівчата, за танець.

Другий козак. А тепер можна і пісню заспівати, щоб луна пішла гаєм, щоб аж соловейко затих.

Перший козак. Ану, дівчата, і своєї заспівайте.

(Дівчата виконують народну пісню. Потім козаки й дівчата співають, пританцьовуючи, народну пісню «Катерина і Василь». Козаки співають українську народну пісню «Їхав козак містом».)

Козак. Гей музики, годі грати, треба у похід рушати.

(У супроводі козацького маршу виходять зі сцени.)

Класовод. Ми доторкнулися з вами до часточки спадщини нашого славного козацтва. Нехай дійде до ваших душ шелест козацьких знамен, брязкіт їхньої зброї, стогін української землі від копит завойовників, як межа між життям і смертю, між минулим і майбутнім нашого народу.

Усі учасники. Хай же козацькому роду не буде переводу.

(Лунає пісня «Запорозькі козаки», слова В. Крищенка, музика Г. Татарченка.)

Є нам про що згадати...

Пісне, душу возвелич.

Ой, була в нас ненька-мати,

Запорозька славна Січ.

Приспів.

Гей, ви, запорожці, —

Вітер в чистім полі,

Научіть нащадків

Так любити волю.

Гей ви, козаченьки, —

Спомин з м'яти-рути,

Научіть минулу

Славу повернути.


Круточола наша доля,

Не вода в ній — кров тече,

Козаку найперше — воля,

Козаку найперша — честь.

Приспів.

А прийшла лиха година —

Впав козак наш у траві,

Щоб іскрилась Україна

На гетьманській булаві.

Приспів.

Обросила землю рана

Із козацького чола,

Щоб неправда помирала,

Щоби правдонька жила.

Приспів.


О.Бондаренко,

І.Миронова

Козацькими стежками


Гра-подорож


Мета: надати дітям можливість розкрити організаторські здібності, навчити їх планувати творчу справу і дотримуватися плану; перевірити знання учнів про історію доби козаччини; ство­рити сприятливі умови для виявлення творчих здібностей і таланту дітей; надати їм можливість спробувати силу і спритність; виховувати дисцип­ліну; розвивати допитливість; навчити аналізува­ти успіхи й помилки, які виникли під час прове­дення гри.

Організатори гри. Для організації та проведення гри обирається рада, яка складає план підго­товки до гри-подорожі й розподіляє доручення між членами ради:

• оформлення приміщення (курені, таблички з назвами куренів, маршрутні листи);

• складання сценарію;

• підготовка зупинок-куренів;

• підготовка запитань і жетонів;

• підготовка до нагородження переможців.

Учасники гри. У подорожі беруть участь учні се­реднього шкільного віку. До проведення гри діти заздалегідь діляться на козацькі загони (7—10 осіб).

Учень 1. Яка ж вона довга, у століття, у цілі віки,

Година негоди, що люд український гнітила.

Із сивої пам'яті сміливо ідуть козаки,

А шаблі, мов блискавки, сині жупани, мов крила

Закличний марш: агов, козацтво, в путь!

І, як струна, душа правдива кожна,

З глибин історії вони ідуть, ідуть.

«Гей, долиною, гей, широкою, козаки йдуть»

Ведучий 1. Було це наприкінці XV сторіччя. Ли­товське князівство, до складу якого входили ук­раїнські землі, не хотіло обороняти їх від Золотої Орди. Біда змусила людей цього краю взятися за зброю. У степах біля Дніпра-Славути виникли заго­ни для відсічі ворога, селилися вони за Дніпровсь­кими порогами — це і була Запорізька Січ.

Запорізькі козаки були типовими представника­ми свого народу: середнього зросту, ставні, плечисті міцні. Від літньої спеки і степового повітря смаг­ляві, з довгими вусами й розкішними оселедцями на тімені, із люлькою в зубах. Одяг у них був одна­ковий і одного кольору: жупан, черкеска з вильота­ми, пояс, чоботи-сап'янці, шапка-чапардинка. На свята вони вдягали дорогі червоні жупани зі шнур­ками й китицями.

Любили козаки свободу, були сильними, кмітли­вими, витриманими. Любили повеселитися шану­вали гумор.

Сьогодні ми побуваємо в Запорізькій Січі, у тому осередку, де народилися воля й козацтво.

Ведучий 2. Ви чули цю чудову новину? Ми виру­шаємо в подорож козацькими стежками! А ви лю­бите подорожувати? Ось і чудово. Кожен загін отримає маршрутний лист, на якому позначено всі зупинки. А ще вам потрібно прихопити із собою в дорогу усмішку, свої знання й вірних друзів.

Гетьман (читає). Сини мої, козаки! Я, гетьман козацького війська, наказую провести змагання двох куренів, щоб підняти бойовий дух нашого козацтва. Отамани, шикуйте курені!

(Привітання куренів одне одному.)

Отаман першого куреня (командує). Курінь «Ко­зацька шабля»! Рівняйсь, струнко! Наш девіз (усі): Сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам ля­гаю!

Отаман. Привітання суперникам (усі): Нехай знає рідна мати — вільна Україна: козаки ми ще маленькі — зате гідна зміна.

Отаман другого куреня (командує). Курінь «Си­вий коник»! Рівняйсь, струнко! Наш девіз (усі): Степ широкий — то мій сват, сивий коник — то мій брат.

Отаман. Привітання суперникам (усі): Душу й тіло ми положим за нашу свободу , і покажем, що ми, браття, козацького роду!

Ведучий 1. А щоб веселіше було подорожувати заспіваймо пісню.

(Козаки співають народну пісню.)

КУРІНЬ ПАМ'ЯТІ

Ведучий 2. Ось і перша зупинка.

Учень 2. Родина, рід: які слова святі.

Вони потрібні кожному в житті,

Бо всі ми з вами ніжні гілочки

На дереві, що вже стоїть віки.

Це дерево — наш славний родовід.

Це — батько, мати, прадід твій і дід,

Це — Берегиня роду і життя,

В родині кожній щастя берегла

І дарувала свічу пам'яті усім,

Щоб пам'ятали край свій, рід і дім.

Ведучий 1. Пройшли часи. Залишилися високі могили, які гомонять уночі з буйним вітром про діяння запорожців. Залишилися місця, де колись вирувало життя, чудові козацькі думи та історичні пісні. Залишився старий сивий Дніпро, який колись любо колихав на своїх хвилях високі легкі козацькі човни. А в нас збереглася свята пам'ять про славні подвиги наших предків-запорожців.

Ведучий 2. Наші загони підготували розповіді про гетьманів України.

(Театралізовані виступи загонів.)

Ведучий 1. Тривожно шумить Чорне море край ту­рецьких берегів. І вітру немає, а сунуть і сунуть на обрій білі баранці, наче десь хазяйновитий пастух гу­кає, кличе до себе їхні неслухняні отари. Колишуть­ся на хвилях утлі човни. Де не глянь, шукають у морі щастя турецькі рибалки. А ось хутко пливе галера з усім бойовим припасом, три з половиною сотні не­вільників сидять за важкими веслами, прикуті ланцю­гами до лави — ні встати, ні випростати затерплі ноги.

(З передньої лави ледве чутно долинає хрипка не­вільницька пісня.)

Читець. На Чорному морі, на камені білому

Ясен сокіл-білозорець квилить-проквиляє,

На небо поглядає,

Смутно себе має.

Усі зорі на небі похмарило,

Ще й половину місяця хмарами закрило.

А ізнизу буйний вітер повіває,

Якорі зриває,

Байдарки козацькі затопляє.

Не багато гинуло, не мало,

Три полки козацькі потопало,

А між ними батько — гетьман запорозький.

Ведучий 2. Ох, неправда! Не потопилися козаки, а краще б утопилися, бо наскочили султанські га­лери, оточили — ніяк було відбитися. Хоч боронилися запорожці до останку, усіх позахоплювало в полон, а з ними й гетьмана Самійла Кішку.

(На сцену виходить козак у старенькому жупані, з червоним поясом.)

Самійло Кішка. І ось сиджу я на невільницькій лаві, закутий у ланцюги, двадцять років сам собі не вірив, що таке зі мною сталося. П'ять років наганяв страху на турків і татар, водив у походи по двісті-триста бай­даків, ніколи жодного з них не згубив, а на шостий рік потрапив у біду. Та я не скорився, тричі тікав із галери. Тільки не щастило... А там, на Вкраїні, мабуть, і згад­ки не мали — давно поховали. А я пам'ятаю...

(На сцену виходить кобзар, співає сумну пісню про невільників.)

Ведучий 1 (ставить учасникам гри запитання). Чи зміг витримати гетьман у неволі? Чи повернувся він на батьківщину?

Ведучий 2. Горить сонце над Стамбулом, виграє на золоті стародавніх храмів-мечетей, пірнає в зе­лень садів. Де ще знайдеш таку красу, таку розкіш, як у турецькій столиці?

(Виходить із глечиком дівчина, одягнена по-турецьки.)

Маруся Богуславка. Не туркеня я. Підлітком схо­пили мене татари в Богуславі, що над Россю, по­мчали під Перекоп, а звідти — морем до Стамбула. Може, і загинула б у недобрих людей, та запримітив мене на ринку Ахмед-паша, купив. І потурчили мене, побусурманили, навчили чужих звичаїв, чу­жої немилої мови. Та як могла жаліла я невільників, допомагала крадькома, бо в очі дивитися нещасним бранцям сором, хоч вони і не бачать мене під важ­ким чорним запиналом.

Ночами гірко плачу, бачу вві сні свою матінку. Одна в людини мати, одна й Батьківщина...

Ведучий 1. Загони, пісню заспівуй!

(Загони співають народну пісню.)

ПІСЕННИЙ КУРІНЬ

Ведучий 2. Як ви думаєте, що на нас тут чекає?

Учень 3. Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

Он де, люде, наша слава,

Слава України!

Хай палає свічка...

Хай палає.

Поєднає нас вона в цей час.

Друзів голоси нехай лунають,

Пісня й слово хай чарують вас.

(Загони виконують козацькі пісні.)

КУРІНЬ НАРОДНОЇ МУДРОСТІ

Ведучий 1. Поки співали, не зчулися, як і шлях подолали.

Учень 4. Рідне слово моє — в нім озвуться віки,

Рідне слово моє — і крізь хмари сія.

Словом вишию день, простелю рушники,

А на тих рушниках — Україна моя!

Учень 5. Від бабусь і дідусів

Збереглись скарби усі

Української землі,

Щоб дорослі і малі

І на вдачу, і на вроду

Були гідні свого роду!

КУРІНЬ КОЗАЦЬКОЇ КМІТЛИВОСТІ

Ведучий 2. Курінь, який відповість першим, от­римує бал. Читаємо швидко.

1. Як козаки голили собі голову? (Залишався чуб на «оселедець».)

2. Який одяг носили? (Шапка з китицею, червоні або сині шаровари, жупан, барвистий пояс.)

3. Як козаки могли перечекати небезпеку де-не­будь при березі чи у плавнях? (Брали в рот очерети­ну і дихали через неї, занурившись у воду.)

4. Яку козаки носили зброю? (Пістолі, шаблі.)

5. Яким чином козаки повідомляли на далеку відстань про небезпеку? (Запалювали смоляні бочки.)

6. Для чого козаки випалювали у степу високу траву? (Щоб не було де ховатися татарину.)

7. Якого кольору був стяг у Запорізькій Січі? (Малинового.)

8. Як називався козацький ватажок? (Отаман, кошовий.)

9. Як була укріплена Запорізька Січ? (Довкола була обнесена високою огорожею, біля неї був викопа­ний глибокий рів і насипано високі земляні вали.)

10. Назвіть відомого гетьмана України. (Богдан Хмельницький.)

Ведучий 1. Із завданням упоралися, можна й далі подорожувати.

КУРІНЬ БОГАТИРСЬКИЙ

Учень 6. Хто в спортивнім бою переможе,

Тому на вірнім путі,

Тому в упорнім труді

І у важкій боротьбі

Сила й спритність завжди допоможе.

Ведучий 2. Кожному козацькому загонові по­трібно провести зарядку для козаків.

(Загони проводять зарядку.)

Учень 1. Все, що мріялось віками,

Сповнилось, настало!

«Ще не вмерли України!» —

Гордо пролунало.

Ведучий 1. Добігла кінця наша подорож. Час підбивати підсумки.

(За маршрутними листами визначаються кращі загони. Вони нагороджуються козацькими грамотами.)

Ведучий 2. Ми — нащадки козацького роду. У наших жилах пульсує гаряча козацька кров, кличе нас на славні справи. Шануймося, єднаймося зара­ди слави України!


Будугай А.,

Будугай О.

Сторінки історії Запорозького козацтва

(з використанням збірки «Козацька Літератка»)

Сценарій літературно-історичного вечора

Оформлення зали: Символи України і клейноди Запорізького козацтва (або їх макети).

Сторінка перша. Зародження Січі.

(Лунає музика «Запорозького маршу». На сцені з’являються ведучі.)

Ведучий: Дорогі друзі! Щиро вітаємо всіх вас у цій святковій залі, де ми зібрались разом, щоб перегорнути хвилюючі сторінки історії славного Війська Запорозького низового і вшанувати світлу пам’ять лицарів, що не жаліли власного життя за рідну землю українську, за віру християнську, за волю і щастя всього народу. А краще відчути дух запорозького лицарства нам допоможуть поезії із збірки Ольги та Андрія Будугаїв «Козацька Літератка». (Читає вірш «Україна»).

Ведучий: Запорозька Січ... Хто з дитинства не знайомий з яскравим образом мужнього козака-запорожця, захисника рідної землі? На легких чайках гуляли лицарі України по морях, беручи неприступні фортеці вражі, визволяючи бранців-земляків із турецької неволі, повертаючи матерям синів і дочок. Славним називали Запорожжя знедолені кріпаки-втікачі. Михайло Карамзін зауважував, що «козаки організували воєнну християнську республіку», де «заклалось славне Запорожжя і розлило із себе дух козацтва по всій Україні». Запорізька Січ з перших кроків свого існування заявила про себе як про сповна життєздатне утворення, сила і вплив якого підтверджувалися два з половиною сторіччя його існування.

Ведучий: Микола Гоголь з гордістю писав: «Так ось вона, Січ? Ось це гніздо, звідки вилітають усі ті горді й міцні, як леви, ось звідки розливається воля і козацтво на всю Україну». А цариця Катерина ІІ називала Січ-матір «гнездом своеволия», мріяла про її знищення і домоглась цього. (Читає вірш «Епоха козацька»).

Ведучий: історик Володимир Сергійчук підкреслив: «Українську козаччину спричинили тодішні суспільні й політичні відносини: постійні набіги кримських ханів на Україну, майже щорічні загрози грабіжницьких наступів турецьких агресорів, котрі плюндрували українські землі, забираючи в полон тисячі й тисячі людей. (Вірш «Ясир»).

Ведучий: Шляхетській Речі Посполитій доля українського народу була байдужою. Ставши 1511 року данником Кримського ханства, Польша виплачувала щорічно 400 поставів сукна і 12.000 золотих червонців. А тим часом на ринках Кафи (нині – Феодосія), Козлова (нині – Євпаторія), Бахчисарая турки і татари, греки і євреї продавали бранців-християн. Як справедливо зазначив Михайло Драгоманов, «замість торгу хлібом почався на узбережжі Чорного моря торг невільниками». (Вірш «Аркан»).

Ведучий: Перші згадки про козаків на Україні у письмових джерелах з’явились у 80-90-х роках XV століття. І навіть є письмові свідчення зарубіжних авторів. Сама ж історія Запорозького козацтва сягає коріннями у сиву давнину, коли втікачі від феодоальних утисків почали гуртуватися за порогами Дніпра для захисту від нападів ординців спочатку у невеликі ватаги, а пізніше – в досить сильні дружини. Справжньої сили козацтво набуло в XVI-XVII століттях. Слово «козак» означає «вільна озброєна людина» і прийшло до нас із тюрських мов. «Запорожцями» захисників України назвали за місцем їх перебування – за порогами Дніпра-Славути. Пороги – це частки твердої кам’янистої породи, що не розмивається водою. Вони утворювали небезпечні для плавання на човнах водоверті. Найгрізніший поріг мав промовисту назву Ненаситець.

Ведучий: Історія Запорозького козацтва пов’язана з історією восьми Січей. Слово «Січ» своїм походженням завдячує дієслову «сікти», «робити засіки», тобто дерев’яні укріплення козаків. Перша Січ була заснована в середині XVI століття князем Дмитром Вишневецьким, відомим ще під легендарним іменем Байди, що з гідністю помер, підвішений на залізні гаки за наказом султана. У 1556 році Дмитро Вишневецький спорудив фортецю-замок на острові Мала Хортиця, організував козаків для відсічі від нападів ворога. (вірш «Хортиця»).

Ведучий: Захищав від татарських набігів нашу Січ-матір і Великий Луг-батько, що був низиною з багнистими місцями, вкритий лісом, травами, очеретом. Тут козаки обробляли родючу землю, рибалили, полювали, розводили бджіл, але ніколи не мали змоги випускати із рук зброї. Боронившись від ворога, вони закривали собою всю Україну. Це був дивовижний випадок в історії – народ, якому не давали мати свою державність, створив самостійні регулярні збройні сили, що є неодмінною ознакою державності (вірш «Незалежність»).

Ведучий: Відома дослідниця історії запорозького лицарства Олена Апанович стверджувала, що «до лав козацтва вступали найсміливіші, наймужніші люди – адже на них чекали військові походи й битви, тривала повсякчасна боротьба проти напасників». Запорожці відродили до життя спустошені татарами українські степи. Кордони Вольностей Війська Запорозького Низового в різні часи змінювалися. Але найчастіше це були землі сучасних областей: Запорізької, Дніпропетровської, Донецької, Миколаївської, Херсонської, Кіровоградської, Луганської.

Ведучий: На Січі жили нежонаті козаки та юні джури-хлопчики, яких батьки самі приводили вчитись військовому мистецтву або усиновлені запорожцями сироти. Кожному доступ на Січ був вільним, але вимагалось дотримуватись п’яти умов:

1) бути вільною нежонатою людиною;

2) розмовляти українською мовою;

3) присягнути на вірність цареві (коли були під Росією);

4) сповідати православну віру;

5) пройти повне навчання (приблизно 7 років).

У Січ міг прийти і селянин, і жонатий, але ставши козаком, мусив жити винятково доброчесно і його карали смертною карою, якщо приводив у Січ матір чи сестру, не кажучи вже про дружину. (Вірш «Жінки Вкраїни»).


(Виконується пісня або якийсь номер самодіяльності, пов’язаний з козацтвом).