Держава І право україни у період козацько-гетьманської доби (середина 17 – кінець 18 ст.)
| Вид материала | Документы |
- Держава І право україни у період народно-визвольної війни 1648-1654, 324.36kb.
- Українська козацько-гетьманська держава, 96.46kb.
- Лекція 10. Держава І право феодальної Франції, 202.08kb.
- Держава І право у період відродження, 2439.88kb.
- Церковна архітектура України доби Гетьманщини, 115.13kb.
- Пакти й конституції законів та вольностей війська запорозького., 12810.05kb.
- З м І с т, 469.94kb.
- Річна фінансова звітність, 3536.61kb.
- План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
- України на період, 1241.03kb.
ДЕРЖАВА І ПРАВО УКРАЇНИ У ПЕРІОД
КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДОБИ (СЕРЕДИНА 17 – КІНЕЦЬ 18 СТ.)
1. Перерозподіли території України між іноземними державами.
2. Суспільний лад Козацько-гетьманської держави.
3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави.
4. Ліквідація автономного устрою України.
5. Характеристика права Козацько-гетьманської держави.
1. Перерозподіли території України між іноземними державами
За Березневими статтями 1654 р. Україна увійшла до складу Росії фактично як автономне державне утворення – її суверенітет обмежувався визнанням верховенства над собою царської влади, статус України визначала Російська держава, гетьман і козацька старшина перебували на службі у царя, проте Україна зберігала самостійність у внутрішньому управлінні, зокрема мала власну казну.
Міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Чернігівське, Київське і Брацлавське воєводства), яка опинилась під владою групи старшин, що орієнтувалась на Польщу, і за Гадяцьким договором 1658 р. називалась Великим князівством Руським, та Лівобережну, яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія. Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна.
За Бучацьким миром 1672 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, до Туреччини відходило Подільське воєводство разом з Кам`янцем, а Брацлавське воєводство і південна Київщина, керовані правобережним гетьманом Петро Дорошенком (1665-1676), переходили під протекторат Туреччини, а північна Київщина, Волинь і Галичина залишались у складі Польщі. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк. За Журавненським мирним договором 1676 р., укладеним між Польщею і Туреччиною, за Туреччиною і надалі залишалось Поділля, Брацлавщина і південна Київщина, а також Запоріжжя. Та у 1676 р. П.Дорошенко здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії.
Договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі, а також Слобожанщини, заселеної, головно, переселенцями з України, що визнавалась українською землею, за Росією та залишення Поділля під протекторатом Туреччини. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти. Згодом за Карловицьким мирним договором 1699 р. між Польщею і Туреччиною більша частина Поділля увійшла до складу Речі Посполитої. Константинопольський мирний договір Росії з Туреччиною 1710 р. підтвердив залишення Правобережної України у складі Польщі, Лівобережної з Києвом – у складі Росії.
За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р., укладенням якого завершилась розпочата Портою у 1768 р. російсько-турецька війна, землі між Дніпром і Бугом, а також м.Керч і фортеці Єнікале, Азов і Кінбурн у Криму були звільнені з-під влади Туреччини і перейшли до Росії, а Крим проголошувався незалежним, та у 1783 р. його приєднали до Росії. За Ясським мирним договором 1791 р., укладеним на завершення нової російсько-турецької війни, до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Тож, врешті, більша частина степової України увійшла до складу Російської держави.
Послабленням Речі Посполитої скористались Прусія і Австрія, які захопили більшість польських земель. Російський уряд, побоюючись їхньої могутності, взяв участь у поділі Речі Посполитої, який відбувся у 3 етапи: за першим поділом 1772 р. до Росії відійшли землі Білорусії і частина Литви, до Австрії – Галичина, а до Прусії – власне польські землі; за другим поділом 1793 р. до складу Росії відійшла Правоборежна Україна – Київщина, Волинь, Поділля і Брацлавщина, а також частина Західної Білорусії, а Галичина, Буковина і Закарпатська Україна залишились за Австрією; за третім поділом 1795 р. до Росії відійшла Західна Волинь. Тож більшість українських земель увійшли до складу Російської держави.
2. Суспільний лад Козацько-гетьманської держави
Зміни у правовому статусі України у складі Російської імперії, а відповідно і у правовому становищі її станів, верств і категорій населення, закріплювалось у нормативних актах, передусім у гетьманських статтях, які становили своєрідну згоду двох сторін – Росії в особі царського уряду та України в особі гетьмана та визначали їх взаємовідносини. Кожен з цих документів називався або за ім`ям гетьмана, який його підписав, або за місцем, де його було прийнято. Це статті: Березневі чи Переяславські, чи Богдана Хмельницького 1654 р., нові Переяславські чи Юрія Хмельницького (1659-1663) 1659 р., Московські чи Батуринські, чи Івана Брюховецького (1663-1668) 1665 р., Глухівські чи Дем`яна Многогрішного (1668-1672) 1669 р., Конотопські чи Івана Самойловича (1672-1687) 1674 р., Коломацькі чи Івана Мазепи (1687-1709) 1687 р., Решетилівські чи Івана Скоропадського (1709-1722) 1709 р., “Рішительні пункти” Данила Апостола (1727-1734) 1728 р.
Феодальне суспільство за правовим статусом поділялось на 5 станів: козацтво, шляхетство, духовенство, міщанство і селянство. В межах станів окремі соціальні групи відрізнялись за своїм економічно-правовим становищем – привілейовані групи (козацька старшина, родова шляхта, вище православне духовенство, міська аристократія) становили панівний клас, а підпорядковані їм залежні люди (селяни, рядове козацтво, міська біднота) обмежувались у правах і привілеях або й взагалі позбавлялись їх. Правове становище станів, різних груп і категорій визначалось Березневими статтями і царськими жалуваними грамотами, які залишали усі стани українського населення у їх попередньому соціально-правовму статусі; а у подальшому – наступними гетьманськими статтями, царським законодавством і нормативними актами місцевої адміністративно-політичної влади (гетьманськими універсалами, рішеннями і декретами Генеральної Ради, універсалами полковників тощо).
Суспільний лад Лівобережної України за Березневими статтями 1654 р.
По завершенні національно-визвольної війни і підписанні Березневих статей 1654 р. більшість земель вигнаних польських феодалів була передана до скарбниці, а також дісталась козацькій старшині, яке набула прав феодалів. Кожний обраний на посаду в один із трьох урядів, отримував шляхетські права, старшина ставала панівним станом. Феодали (старшина і шляхта) привласнили також привілеї вигнаних з України польських феодалів – за ними закріплювалось виключне право на зайняття промислами (поташним, пивоварним, млиновим) та гуртовою торгівлею. Б.Хмельницький надавав феодалам захисні універсали, які підтверджували їх привілеї.
Змінився також статус православного духовенства – за договором 1654 р. православна церква в Україні була відновлена у своїх правах. Царський уряд підтвердив права і привілеї православного духовенства і пообіцяв не порушувати їх. Правове становище духовенства було наближеним до статусу шляхти.
Було уточнено правовий статус реєстрового козацтва. За Березневими статтями з нього мало бути сформоване військо України, тому після 1654 р. реєстровими стали вважати усіх, хто служив у війську, та з`явилась їх нова назва – “воинского звания человек”. Реєстр оголошувався у 60 тис. козаків, проте Б.Хмельницький для зняття соціальної напруги додатково залишив у складі реєстру ще значну кількість козаків. Реєстровцями могли бути лише заможні козаки, оскільки цар не давав їм платні, а служба потребувала витрат. Вони були власниками землі; джерелом їх земельних володінь було здебільшого захоплення залишених польськими феодалами у ході війни земель. Рядові реєстрові козаки несли бойову і похідну військову службу та підлягали лише своїй козацькій адміністрації.
Більшість економічно підлеглого населення становили селяни (посполиті). Поза тим, зростав прошарок вільних селян внаслідок скасування польського землеволодіння і зменшення землеволодіння української шляхти, а також багато селян, що брали участь у війні, стали вільними жителями військових поселень, де покозачились і набули право на володіння землею і на особисту свободу, та стали підлягати козацькій адміністрації. Приватні селяни зберігали право переходу, зокрема у козацтво. Б.Хмельницький не провів чіткого правового відмежування козацтва від селянства.
Після 1654 р. зростає кількість і роль в економіці міського населення України. З вигнанням польської шляхти багато міст вийшло з-під її феодальної влади і більшість міщан отримали особисту свободу. Більшість населення міста становили безпосередньо міщани, а також міщанами вважались усі жителі полкових і сотенних міст. Б.Хмельницький збільшив кількість міст, які управлялись за магдебурзьким правом – вони звільнялись від постоїв та інших військових обов`язків, а купцям і ремісникам надавались різні пільги.
Суспільний лад Лівобережної України у період її автономії у другій половині 17 ст.
Після Березневих статей феодали продовжували вимагати нових гарантій як від царського уряду, так і від гетьмана. У другій половині 17 ст. їх права розширюються низкою владних розпоряджень, зокрема, заборонялось арештовувати феодалів без санкції суду та встановлювались суворі покарання за посягання на їх життя і гідність. Збільшуються земельні володіння феодалів; головним джерелом наділення землею було пожалування її гетьманом; старшина отримувала рангові маєтки – за урядовими посадами за службу, з умовних володінь вони поступово перетворюються на спадкові. До рангових володінь належав Батурин – гетьманська резиденція; Гадяч з рангового перетворився у спадковий маєток родини Брюховецьких; згодом уся територія Стародубського полку перейшла у спадкову власність. За своїми земельними володіннями козацька старшина не лише зрівнялась із шляхтою, а й часто перевершувала її.
Козацька верхівка прагнула зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. Так, гетьман І.Самойлович мав 20 тис. селянських дворів, у І.Мазепи було 100 тис.селян в Україні і 10 тис. у Росії. Нові Переяславські статті 1659 р. передбачали взаємне повернення селян, які втекли з України у Росію і навпаки.
Фактичне становище українських феодалів не відрізнялось від російських феодалів, а вже за Московськими статтями 1665 р. гетьман І.Брюховецький домігся чина боярина, а члени його посольства у Москві (500 старшин) були пожалувані у дворяни. За Глухівськими статтями 1669 р. цар пообіцяв надавати дворянське звання за поданням гетьмана, а також підтвердив колишні вольності феодалів і пожалування, які вони отримали від Б.Хмельницького.
У другій половині 17 ст. реєстр козацтва то зменшувався, то збільшувався; так, за Глухівськими статтями 1669 р. він був скорочений до 30 тис.чол. За Конотопськими статтями 1674 р. царський уряд обіцяв не відбирати козацьких вольностей, не називати реєстровців “мужиками”, а також, що російські війська не розміщуватимуться у дворах козаків і не братимуть козаків у провідники; а реєстровцям надавалось право виготовляти і продавати вино, пиво і мед. Оскільки належність до реєстрового стану не передавалась у спадок, Глухівські статті наказували, щоб ніхто не відбирав козацького майна у козацьких вдів і дітей.
Наприкінці 17 ст. почало погіршуватись становище селян. Феодально залежний селянин був зобов`язаний “звиклим послушенством”, сплачувати ренти феодалові і податки у військову казну, які йшли на утримання адміністрації і війська, а частина їх передавалась до царської казни.
Суспільний лад Лівобережної України у період обмеження її автономії у 18 ст.
У першій чверті 18 ст. в Україні поступово оформлюються елементи капіталістичного ладу, зростає мануфактурне виробництво, яке розвивається на базі дрібних селянських промислів і міського ремісництва. Багато мануфактур належало царській казні - закладену у 1719 р. першу в Україні Путівльську суконну мануфактуру пізніше було взято до казни; у другій половині 18 ст. було засновано казенний пороховий завод у Шостці, київський “Арсенал”, луганський чавунно-ливарний завод, катеринославську мануфактуру. Було створено також багато приватних мануфактур, які належали купцям, заможним козакам, поміщикам. В останній чверті 18 ст. на Лівобережній і Слобідській Україні діяло 200 мануфактур. У виробництві України відбувалась спеціалізація, чіткіше визначались окремі галузі. У 1722 р. розпочалось видобування кам`яного вугілля (у Бахмуті). Зростали і економічно міцніли українські міста, закладались нові. Україна підтримувала широкі торгівельні зв`язки з Росією та країнами Західної Європи – через балтійські порти та Краків і Вроцлав. В Україну експортувались худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією і Україною було ліквідовано.
Феодали. У 18 ст. оформлюються старшинські династії – Апостолів, Безбородьків, Галаганів, Горленків, Кочубеїв та ін. Верхівку українських феодалів становило бунчукове товариство, яке створив І.Мазепа (перша згадка про нього – у 1685 р.). Спершу це були особи з близького оточення гетьмана, які не мали визначеної посади і виконували почесні обов`язки – супроводжували гетьмана під бунчуком, брали участь у посольствах, виконували інші доручення гетьмана. Їх становище і маєтки стають спадковими. Вони підлягали юрисдикції гетьмана і Генерального суду. Згодом до цієї суспільної категорії почали входити усі, хто раніше належав до генеральної старшини чи перебував на посаді полковника.
Наступну привілейовану групу утворила нововиникла на початку 18 ст. знать – значкове товариство, до якого належали дорослі чоловіки із старшинських родин, які ще не займали жодних посад, але з появою вакансії могли отримати посадове призначення; вони перебували при генеральних старшинах і полковниках на аналогічному до бунчукового товариства становищі. У 60-х рр. 18 ст. значкове товариство налічувало 1300 чол. Крім них, було близько 800 чол., які фактично займали урядові посади.
Українська землевласницька еліта прагнула зрівнятись за статусом з російським дворянством – так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги, внаслідок чого у 1728 р. у Глухові було засновано кодифікаційну комісію, яка водночас мала врегулювати правове становище українських феодалів, проте Сенат не затвердив підсумки її роботи, оскільки вона закріплювала збереження в Україні козацько-старшинської адміністрації. Та поза тим, царський уряд надав, за попередніми домовленостями, права російського дворянства родинам української еліти – Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським, Тращинським були пожалувані графські титули і їх було допущено у коло російської аристократії. У 1764 р. комісія з укладення Уложення підтвердила вольності українського шляхетства і рівність його прав з правами російського дворянства; у 1767 і 1783 рр. царськими указами українське шляхетство і козацьку старшину було включено до складу дворянського стану Росії. Згодом у 1785 р. при переведенні царизмом, за “Хартією дворянських вольностей” Катерини ІІ, української знаті у російське дворянство тисячі дрібних урядовців і заможних козаків претендували на титул дворянина, часто на підставі фальшивих документів. У 1797 р. на українське дворянство було поширено дію “Грамоти на права, вольності і привілеї російського дворянства”, а наприкінці 18 ст. вже на всю Україну була поширена дія Табеля про ранги. Представники української знаті із дворянським титулом отримали посади не лише в імперській адміністрації колишньої Гетьманщини, а й у нещодавно завойованих землях Криму, Правобережжя і навіть на Кавказі (у Грузії). Наприкінці 18 ст. українці займали деякі найвищі посади у Російській імперії – з родин української еліти (вказаних вище) були призначені канцлери і міністри, які сприяли багатьом землякам отримувати призначення на впливові посади у столиці Росії; більшість українських дворян переходили на російську і французьку мову спілкування. Головно, саме ця привілейована служба імперії спричинилась до слабкого опору ліквідації Гетьманщини серед української знаті.
Гетьмани і царі дарували старшині земельні маєтки (Катерина ІІ жалувала землі Російської держави українським феодалам, а землі України – російським), а часто урядники незаконно привласнювали закріплені за їхніми посадами землі, внаслідок чого у 1735 р. понад 35% оброблюваних земель Гетьманщини стали приватною власністю шляхти, а за посадами шляхта додатково користувалась ще 11% землі; тож менш 1% населення володіла майже 50% землі. Кілька родин, головно ті, з яких виходили гетьмани і генеральна старшина, отримували величезні латифундії; так, Мазепа володів 19654 маєтками, Скоропадський – 18882, Апостол – 9103; а середнього статку старшина мала, здебільшого, лише маєток із 30 селянами, що становило 1/3 володінь середнього російського дворянина. Тобто, у Гетьманщині знать була чисельнішою, ніж у Росії, а закріпачене селянство – навпаки.
Поки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, у другій половині 18 ст. – Духовний регламент та штатний розпис 1764 р. За царським указом 1794 р. духовенству було встановлено утримання нарівні з російським.
Реєстрове козацтво. Після повстання 1648 р. козацтво користувалось широкими привілеями – військова служба надавала їм право землеволодіння і звільняла від податків; їм дозволялось мати самоврядування, вести торгівлю і виготовляти горілку (раніше цей привілей належав шляхті), змушувати селян відбувати панщину. Тож, хоча за величиною маєтків більшість козаків мало відрізнялись від селян, та за набутими правами фактично прирівнювались до колишньої польської шляхти. Та попри ці вольності з кінця 17 ст. почалось погіршення становища рядового козацтва – внаслідок зростання впливу старшини прості козаки втратили важливі політичні прерогативи – право обирати старшину і брати участь у радах; а відбуваючи тривалу і виснажливу військову службу власним коштом, вони часто потрапляли у борги, вналідок чого продавали свої наділи кредиторам-старшинам (причому, здебільшого, під примусом і за низькими цінами), продовжуючи проживати на цих землях як орендарі та виконуючи повинності, аналогічні селянським. Лише деякі козаки домоглись титулу старшин. Тож внаслідок занепаду козацтва його чисельність зменшилась з 50 тис. у 1650 р. до 30 тис. у 1669 р. і до 20 тис. у 1730 р. Тому царська влада у 1723 і 1728 рр. заборонила продаж козацьких земель.
У 1735 р. уряд Гетьманщини вдався до спроби ширших реформ, поділивши козаків на 3 категорії:
1. виборні (повноправні) – заможні боєздатні козаки, які мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець. Вони вносились до спеціальних списків за сотнями і зберігали правовий статус, визначений ще у 17 ст.
2. підпомічники (підмогочі) – були неспроможні придбати військове спорядження, оскільки не мали власного господарства. На час участі виборних у воєнних діях вони повинні були забезпечувати їх провізією (спорядженням і провіантом, кіньми, зброєю), служити гінцями і навіть обробляти їхні землі; притому кожен виборний мав 2-3 підпомічників. Вони обкладались оброком, щоправда, удвоє меншим, ніж селянський; тож фактично вони перетворились на слуг заможніших товаришів і старшин, а до кінця 18 ст. більшість з них опустились до рівня державних селян.
3. підсусідки (батраки) – походили із збіднілих козаків, селян, міщан, не мали майна і осілості, працювали і проживали у господарствах виборних козаків і підпомічників, які надавали їм засоби до прожиття (харчі і одяг). Здебільшого вони з часом ставали кріпаками, але в разі набуття майна могли перейти у категорію підпомічників і навіть виборних.
Ліквідація українсько-російського кордону, а відтак і відсутність потреби обороняти його, економічне зубожіння, перетворення старшини на великих землевласників, відсталість у військовій справі призвели до зникнення в Україні козаччини.
Запорізьке козацтво спершу зберігало колишній устрій внаслідок певної автономії Запорізької Січі. У самій Січі проживало 20 тис. несімейних козаків-січовиків, які власне становили запорізьке братство; частина з них несли вартову службу на кордоні і у фортецях, а решта займались різними промислами (рибацтвом, полюванням). У паланках розміщувались слободи і хутори-зимівники, у яких проживали сімейні козаки і посполиті. Усього на території Нової Січі у 1775 р. проживало близько 200 тис.чол., з них 35 тис. козаків-січовиків.
З середини 18 ст., коли Січ переходить до колонізації своїх земель і ведення осілого землеробства, хутори-зимівники старшини перетворюються на великі феодальні господарства, у яких експлуатується низове запорізьке товариство - голота і сірома. А кіш експлуатує рядових козаків і втікачів-посполитих, які, зокрема, були зобов`язані сплачувати головний грошовий податок кошу - військовий оклад.
Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині і Лівобережжі та ліквідації Січі за указом Катерини ІІ 1783 р. запорізьких козаків було переведено у розряд селян-однодвірців, які обкладались подушним податком і їм заборонялось вільно переходити на інше місце поселення; а назва “запорізький козак” була заборонена. Землі Запорізької Січі Катерина ІІ роздала своїм фаворитам.
Селяни-посполиті. Становище селян поступово погіршувалось. По народно-визвольній війні вільні і автономні військові поселення були відписані із земельного фонду Гетьманщини індивідуальним землевласникам-старшинам. Спершу ці власники збирали невелику орендну плату і зобов`язували орендарів виконувати певні роботи – заготовляти дрова і перевозити сіно. Та поступово кількість вільних селян, підлеглих козацькій адміністрації, зменшується – у 1731 р. вони становили лише 1/3 сільського населення Гетьманщини. Натомість, за рахунок їх зменшення та скорочення реєстру зростала кількість залежних селян. За царською грамотою 1723 р. із селян, незалежно від їх особистої свободи чи залежності, стягувались однакові податки. У 1710 р. трудова повинність зросла до 2 днів на тиждень (на відміну, польські і російські селяни відробляли 4-6 днів панщини на тиждень), та вже за 20 р. вона збільшилась до 3, а іноді і 4-6 днів на тиждень. Поза тим, селяни відбували й інші повинності: на час війни селяни повинні були постачати імператорському війську провізію, постій (утримувати царські військові підрозділи та іноземних найманців), утримувати шляхи, будувати фортеці, зводити мости, рити канали тощо.
Щоправда, за селянином зберігалось право вільного залишення свого пана і переходу до іншого чи поселення в іншому селі або у відкритому степу (на правах козака). Та вже у 1706 р. І.Мазепа наказав старшині Полтавського полку затримувати селян, які залишили своїх господарів; універсал І.Скоропадського 1721 р. наказав старшині не допускати селянських переходів; за законом 1727 р., залишаючи феодала, селянин втрачав право на належне йому майно. У 1739 р. Генеральна військова канцелярія під приводом запобігання втечі за кордон заборонила переселення селян, та фактично селянин міг переселитись в іншу місцевість за умови виконання усіх повинностей та отримання дозволу на це від власника і місцевої адміністрації. За універсалом К.Розумовського 1760 р., підтвердженого Катериною ІІ у 1763 р., селянин отримував право переходу лише з письмового дозволу пана, якому залишав усю свою нерухомість, що зумовило масові втечі селян на Запорізьку Січ. У 1765-1769 рр. було складено генеральний опис населення України, а у 1776 р. введено подушний податок на Слобожанщині, а у 1783 р. – на Лівобережжі. За указом Катерини ІІ 1783 р. було остаточно заборонено селянам залишати феодалів – наказано їм залишатись на тих місцях, за якими вони вказувались у генеральному описі; і на Лівобережну Україну було поширено Соборне уложення 1649 р., яке встановлювало повне закріпачення селянства.
Міське населення. Одвічні міщани (за ревізією 1723 р. у Києві вони становили 71,5% усього міського населення) здебільшого були юридично і особисто вільними. Вони отримали право займатись ремеслами поза цехами, дрібною торгівлею, наданням дрібного кредиту. З дозволу адміністрації міста і своєї станової групи міщани могли змінювати місце проживання. Вони мали право переходу до іншого стану. Натомість, були зобов`язані сплачувати податки до гетьманської казни, зокрема подушний податок (який іноді перевищував аналогічний податок з державних селян), та несли низку повинностей, зокрема з охорони міста, а також рекрутську повинність; притому вони були пов`язані круговою порукою, яка гарантувала сплату ними податків і виконання повинностей. Вони часто перебували в економічно невигідному становищі – звільнені від податків козаки могли продавати у містах свій крам, не сплачуючи міського мита, а міщани були змушені сплачувати податок у міську скарбницю за продукти, якими торгували, а тому часто мали менше крамниць у власному місті, ніж козаки і солдати російських залог та ченці; відтак, у більшості міст Лівобережжя проживало небагато міщан – 3-5 тис.чол. Щоправда, населення Києва як адміністративного і культурного центру зросло з 11 тис. у 1723 р. до 43 тис.чол у 1780 р., та процвітали північноукраїнські міста Стародуб і Ніжин.
Поза тим, правове становище міщан залежало також від статусу і підлеглості міст, у яких вони проживали. Так, у містах, що управлялись магдебурзьким правом (царський уряд надав це право Батурину, Глухову, Кролевцю, Почепу та ін.), міщани користувались податковим і судовим імунітетом, пільгами у зайнятті ремеслами, промислами, торгівлею, мали право обирати магістрат. У полкових містах існували значні обмеження прав міщан, оскільки полкові уряди самі визначали для них види і розміри податків і повинностей. У приватних містах міщани залишалися залежними від феодала-власника міста.
Існували й інші станові групи одвічних міщан – ремісники, об`єднані у цехи, та купці, об`єднані у гільдії, які вели гуртову і широку роздрібну торгівлю; ці групи займали привілейоване становище серед міщанства. Кожна з цих груп підрозділялась на окремі соціальні верстви і підгрупи.
Ремісники об`єднувались у цехи за фахом, тобто за видом ремесел (ткацьке, кравецьке тощо); кожен цех мав свою управу. Стати членом цеху могли власники господарства з виготовлення ремісничих виробів по досягненні 21 р. Ремісники-члени цеху поділялись на довічних цехових і тимчасових цехових майстрів. Статус майстра посвідчувався свідоцтвом цехової управи; майстри мали доволі широкі права – могли заснувати цехову організацію, обирати її адміністрацію, самостійно вирішувати виробничі питання, встановлювати монополію на виготовлення і збут своїх товарів, розглядати дрібні спори між членами цеху. Ремісники сплачували податки і виконували повинності, якими обкладалась у цілому цехова община; майстри мали привілеї у сплаті податків і зборів та використовували працю підмайстрів, учнів і робітників. Усі ремісники міста утворювали ремісничий схід, який обирав на 3 р. єдину для усіх цехів ремісницьку управу - ремісничого старосту і 2 його товаришів. Система цехового управління була підпорядкована міським магістратам і ратушам. Поза тим цеховий устрій у різних містах України був доволі різноманітним. Наприкінці 18 ст. на Лівобережжі і Півдні України (її степовій частині) діяло законодавство Росії, що регулювало правовий статус ремісників, - Ремісниче положення 1785 р. і Статут про цехи 1799 р.
Подібними пільгами користувались і купці, до яких міг записатись кожен міщанин, що володів капіталом понад 50 крб. Купці об`єднувались у гільдії, притому правове становище купця залежало від своєчасної сплати гільдійського внеску – у разі його несплати купець автоматично переводився до міщанського стану. Наприкінці 18 ст. гільдійське купецтво було звільнене від подушного податку, рекрутчини і тілесних покарань, але обкладалось низкою феодальних повинностей, від яких багаті купці могли відкупитись. Для зміни місця проживання купець повинен був отримати спеціальний дозвіл урядовців і купецького товариства.
Крім одвічних мешканців міст (міщан, ремісників і купців) у містах проживали також козацька старшина, шляхта, дворяни, духовенство, рядове козацтво. Старшина, шляхта і міська адміністрація посідали верхівку соціальної ієрархії міського населення. Дворяни, які займались торгівлею і товарним виробництвом, записувались до купецьких гільдій.