Держава І право україни у період козацько-гетьманської доби (середина 17 – кінець 18 ст.)
| Вид материала | Документы |
- Держава І право україни у період народно-визвольної війни 1648-1654, 324.36kb.
- Українська козацько-гетьманська держава, 96.46kb.
- Лекція 10. Держава І право феодальної Франції, 202.08kb.
- Держава І право у період відродження, 2439.88kb.
- Церковна архітектура України доби Гетьманщини, 115.13kb.
- Пакти й конституції законів та вольностей війська запорозького., 12810.05kb.
- З м І с т, 469.94kb.
- Річна фінансова звітність, 3536.61kb.
- План заняття. Поняття звичаю та звичаєвого права. Різні підходи до трактування терміну, 657.42kb.
- України на період, 1241.03kb.
3. Державний устрій Козацько-гетьманської держави
Державний устрій України за Березневими статтями 1654 р.
Березневі статті 1654 р. не визначали територіальний склад Української держави – вважалось, що у підданство до Росії переходять землі України, на яких проживали українці, що звільнились з-під влади Польщі. Ці землі охоплювали великий простір: на лівому березі Дніпра – Чернігівщина і Полтавщина, на правому – Київщина, східне Поділля, частина Волині; а навесні 1654 р. у Польщі була відвойована частина Білорусії, яка приєднувалась до України як Білоруський полк; Запорізька Січ теж входила під владу Росії як невід`ємна частина України на автономному становищі. За Березневими статтями навесні 1654 р. Б.Хмельницький вже у союзі з Росією розпочинає війну з Польщею (1654-1667), щоб завершити об`єднання українських земель в етнічних межах, аж до Вісли і угорського кордону.
Лівобережну Україну місцеве українське населення називало Гетьманщиною (за її політичною організацією), а російський уряд – Малоросією; до неї належало 11 великих міст, 126 містечок і близько 1800 сіл, у 1700 р. її населяло близько 1,2 млн.чол., що становило майже ¼ усього населення тогочасної України.
За Березневими статями в Україні зберігався військово-адміністративний апарат влади і управління у формі полково-сотенної організації (до Гетьманщини входило 10 полків: Стародубський, Чернігівський, Ніжинський, Прилуцький, Київський, Гадяцький, Переяславський, Луб`янський, Миргородський і Полтавський) часів народно-визвольної війни, який очолював гетьман, що обирався Військовою Радою, а іноді Радою генеральної старшини (наприклад, гетьман Дем`ян Многогрішний). Гетьман Б.Хмельницький, покладаючись на свій авторитет, намагався зробити посаду гетьмана спадковою – за його наполяганням Військова Рада у Чигирині у квітні 1657 р. визнала його спадкоємцем молодшого сина 16-річного Юрія (попри його слабке здоров`я і відсутність управлінських здібностей), та по смерті Богдана 27 липня 1657 р. гетьманом став генеральний писар Іван Виговський, а Юрій Хмельницький згодом був обраний гетьманом у загальному порядку. Іноді гетьман призначався як наказний, тобто тимчасово – за відсутності законно обраного гетьмана. Строк правління гетьмана не визначався – він міг бути змінений (перенесений) Військовою чи Старшинською Радою; так, Військова Рада позбавила гетьмана Івана Самойловича цієї посади за зловживання владою. За Березневими статтями будо достатньо лише повідомити царя про обрання гетьмана. Влада гетьмана поширювалась на всю територію України, офіційно він носив титул гетьмана Лівобережної України. Спершу він володів широкою владою – законодавчою, військовою і судовою; виступав офіційним представником України, підписував найважливіші документи від її імені.
Після 1654 р. полково-сотенний устрій і, відповідно, полково-сотенна адміністрація поширились і на Слобожанщину, де у 1652 р. було створено Острозький полк, а потім Ізюмський, Охтирський, Сумський і Харківський. Острозький полк заснували переселенці-козаки і селяни Чернігівського полку, полкова організація у ньому відрізнялась лиш тим, що в адміністративних і військових справах вона підпорядковувалась безпосередньо білгородському воєводі, а через нього – Розрядному приказу. Харківський полк підлягав харківському воєводі.
Влада полкової організації поширювалась і на ратушні міста, які розташовувались на території полку і не мали привілеїв щодо управління за магдебурзьким правом. А органи самоврядування привілейованих міст, які не підлягали полковій адміністрації, перебували під владою гетьмана.
Основу військово-адміністративної організації України становили власні збройні сили. За Березневими статтями до реєстрового війська входило 60 тис. козаків. Воно було постійною професійною армією, яка виділилась із 300-тисячного українського війська, що боролось за національне визволення з-під Речі Посполитої; на відміну, основу армій більшості країн Європи у той час становили королівські завербовані частини і найманці-чужинці. Б.Хмельницький збільшив реєстр до 80-100 тис.чол., виправдовуючи це потребами війни. До реєстрового козацтва входила кіннота, піхота, артилерія, річково-морські підрозділи.
Після 1654 р. реєстрове військо стало називатись “Войско его царского величества Запорожское”. За договором 1654 р. Україна мала надавати Росії військову допомогу, тому війська України брали участь у всіх воєнних діях Російської держави, у т.ч. у її війні з Польщею. Невдовзі після 1654 р. російський уряд відмовився надавати реєстровцям платню, обгрунтувавши це тим, що цар воює за визволення України і що його казна зазнає великих витрат; внаслідок чого відбулось скорочення українського війська, оскільки служити за власний кошт були спроможні лише заможні козаки.
Царська Жалувана грамота 1654 р. визнавала за Україною право мати власні суди і судитись за своїми попередніми правами. Спершу судові функції виконували уряди різних рівнів, та невдовзі у їх складі виділяються колегії і окремі урядовці, яким доручається постійно здійснювати судові повноваження, тобто в Україні відбувається поступова диференціація органів публічної влади та оформлення судової системи у самостійну гілку влади, що випереджало її розвиток і у Росії, і у Речі Посполитій. Вищим судовим органом був Генеральний військовий суд, до якого входили генеральний суддя (у 1654 р. їх було 3, згодом – 2, а потім – 1) і генеральна старшина.
Б.Хмельницький не підкорився обмеженням Березневих статей у сфері міжнародних відносин – Україна налагоджувала дипломатичні зв`язки, про які не повідомляла Росію. Австрія, Прусія, Швеція та інші держави підтримували з Україною відносини як із самостійною державою - у документах, адресованих гетьману Б.Хмельницькому, до нього звертались як до глави держави; у договорі зі Швецією 1657 р. вказувалось, що українці – вільний, нікому не підлеглий народ. Туреччина-Порта пропонувала Україні протекцію; а Польща лякала своїх сусідів могутністю України і закликала повернути її у підданство до Речі Посполитої.
Найважливіші для України положення договору 1654 р. про невтручання Росії у її внутрішні справи спершу дотримувались, оскільки у Росії не було спеціальних органів управління Україною. Відносини Росії і України регулював, як і з іншими державами, Посольський приказ, і нагальні питання вони вирішували шляхом постійного обміну посольствами, тобто на початках Україна не входила до складу Російської держави, а залишалась суверенною. Україна також мала власний митний кордон з Росією.
Невдовзі по укладенні договору 1654 р. Росія порушила свої зобов`язання про невступ на територію України і невтручання у її внутрішні справи. Ще у січні 1654 р. один із військових підрозділів Росії – загін з 3 тис.чол., який прибув з посольством Бутурліна, нібито випадково просунувся до Києва і розмістився там. У 1653 р., передбачаючи війну з Польщею, Б.Хмельницький просив у царя військо для захисту Києва, і воєводами у Києві царем були призначені князі Куракін і Волконський. У 1654-1656 рр. під час спільних воєнних дій Росії і України проти Польщі у великі українські міста було введено російські війська на чолі з воєводами, які усупереч умовам Березневих статей і протестам Б.Хмельницького залишились на території України і після укладення на порушення Березневих статтей у жовтні 1656 р. російсько-польського Віленського перемир`я, про зміст якого Україну повідомили лише на початку грудня. Але у червні 1657 р. Б.Хмельницький заборонив царським воєводам перебувати у Києві, Ніжині, Переяславі і Чернігові та заборонив надавати землю в Україні російським стрільцям, які прибули разом з воєводами.
В усіх великих містах Слобідської України воєводи з військовими загонами закріпились під час заселення цієї території переселенцями з Росії для їх захисту і управління ними. У 1654-1656 рр. воєводою усіх російських військ у Слобідській Україні був боярин І.Ромодановський, який затверджував обраних старшиною полковників, очолював Білгородський приказ і підлягав Розрядному приказу у Москві.
Державний устрій України у період її автономії у другій половині 17 ст.
Період по смерті Б.Хмельницького історики називають Руїною, роками смути, анархії, міжусобиць і боротьби за владу між старшинськими угрупуваннями, коли з втратою харизматичного провідника, здатного об`єднати і повести за собою до спільної мети увесь народ, державорозбудовчі процеси були загальмовані, а згодом і придушені російським царатом. Початок смуті поклала близька до Б.Хмельницького особа – генеральний писар, професійний юрист Іван Виговський, який відібрав гетьманство (1657-1659) у спадкового гетьмана Юрія Хмельницького. Та він не зумів порозумітись ні зі старшинськими колами, ні з іншими станами, не знайшов підтримки у Росії і, врешті, уклав з Польщею Гадяцький договір 1658 р., за яким Україна втрачала незалежність і поверталась у склад Речі Посполитої як автономія під назвою Велике князівство Руське, до якого входили Київське, Чернігівське і Брацлавське воєводства. Це князівство зберігало самостійність у внутрішніх справах – найвища законодавча влада належала Раді, в яку входили посли від усього князівства; гетьман, який обирався довічно, мав найвищу виконавчу владу; найвищу судову владу здійснював трибунал. Князівство мало свою скарбницю, у яку надходили усі доходи і податки; карбувало свою монету; мало власних найвищих урядовців-українців і своє військо у 30 тис. козаків (або й більше) і 10 тис. постійних вояків. Скасовувалась церковна унія, і митрополит і 5 православних владик мали засідати у польському Сенаті нарівні з католиками. У князівстві мало діяти 2 українських університети (1 у Києві), українські школи та друкарні. Гетьман міг подавати польському королю список козаків і міщан для надання їм шляхетства. Натомість, Велике князівство Руське втратило право на міжнародні зносини з іноземними державами. А інші українські землі ставали польськими територіями, де відновлювався старий адміністративно-територіальний поділ та землеволодіння повертались їх колишнім польським землевласникам. Однак, цей договір не був зреалізований – гетьманування І.Виговського викликало народне обурення, що призвело до громадянської війни і втечі І.Виговського до Польщі, внаслідок чого гетьманом став Юрій Хмельницький (1659-1663).
Отож, міжусобиці і війни по смерті Богдана Хмельницького у 1657 р. призвели до географічно-політичного поділу території України на 2 частини: Правобережну (Велике князівство Руське) і Лівобережну (яка за новими Переяславськими статтями 1659 р. називалась Малоросія). Цей поділ реально позначився у 1663 р. з обранням 2 гетьманів – лівобережного Івана Брюховецького (1663-1668) та правобережного Павла Тетері (1663-1665). А юридично поділ був оформлений Андрусівським перемир`ям 1667 р., укладеним Річчю Посполитою і Росією без участі України, за яким до Росії входила Лівобережна, а до Польщі – Правобережна Україна. Та у 1674 р. на Лівобережжя передислокувалися Брацлавський і Уманський полки, а у 1675 р. – Корсунський полк; а у 1676 р. правобережний гетьман Петро Дорошенко (1665-1676) здав Москві Чигирин з усіма його жителями і присягнув на вірне підданство Росії. А договір про вічний мир між Польщею і Росією 1686 р. підтвердив положення Андрусівського перемир`я про входження Правобережної України до складу Речі Посполитої з поправкою про закріплення Києва і Запорізької Січі та Слобожанщини за Росією. Поділ України на Правобережну і Лівобережну був закріплений створенням між ними нейтральної зони, яку заборонялось заселяти.
Гетьман Ю.Хмельницький на противагу Гадяцькому договору вирішив укласти новий договір з Росією. На скликаній у Жердовій Долині Раді було вироблено статті, спрямовані на збереження суверенітету України при конфедеративному зв`язку з Росією. Вони передбачали включення до складу Української держави північної Чернігівщині і частини Білорусії, вільне обрання козаками гетьмана, право на зовнішньополітичну діяльність, забороняли перебування на території України російського війська і воєвод тощо. Однак, командувач російськими військами О.Трубєцкой, вдавшись до шантажу, відхилив ці статті і домігся на скликаній у жовтні 1659 р. Раді ухвалення Нових Переславських статей, які містили підроблені московським урядом умови Переяславського договору 1654 р. і додаткові положення. Їхній зміст докорінно змінював характер українсько-російських взаємовідносин, зводячи їх з пропонованого Ю.Хмельницьким конфедеративного зв`язку до обмеженої автономії України у складі Росії.
Гетьмана обирала Військова (козацька) Рада, у якій брав участь увесь козацький стан, що реально було можливим лише в умовах воєнного стану (так було обрано гетьманом у 1687 р. І.Мазепу – на Раді за участю 2 тис. козаків, скликаній у військовому таборі під Коломаком). Та найчастіше гетьмана обирала Старшинська Рада (Збори генеральної старшини, полковників і сотників) – так були обрані Д.Многогрішний і І.Самойлович. Іноді гетьмана обирала Чорна Рада – Рада генеральної старшини з участю представників від інших станів (так був обраний Ю.Хмельницький). За війтами міст, наділених магдебурзьким правом, теж визнавалось право обирати гетьмана. Для обрання гетьмана певне значення мала підтримка його кандидатури Запорізькою Січчю, хоча ні вона у цілому, ні її представники, зазвичай, не брали участі у його виборах; так, саме Січ вплинула на обрання гетьманом Січового кошового І.Брюховецького, та після його чолобитної Москві Запорізька Січ вже не втручалась у вибори гетьмана. Для виконання окремих владних повноважень за відсутності законно обраного гетьмана, як виняток, призначали тимчасового гетьмана – наказного, що було передбачено ще за Б.Хмельницького, навесні 1662 р. наказним гетьманом став дядько Ю.Хмельницького І.Сомко, а у 1668 р., коли П.Дорошенко проголосив себе гетьманом обох сторін Дніпра, він залишив наказним гетьманом на Лівобережжі Д.Многогрішного.
За Березневими статтями 1654 р. царя повідомляли вже про факт обрання гетьмана, та по смерті Б.Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його попередньо повідомляли про обрання гетьмана. Цю вимогу не було виконано при обранні гетьманом І.Виговського, тому в Москві його обрання не визнали, і довелось проводити вибори удруге - у присутності посла Росії, а деякі історичні джерела свідчать, що Москва не погодилась і з цим обранням, і Виговського обирали утретє – на початку лютого 1658 р. у Переяславі, де, врешті, московський посол вручив йому булаву. За новими Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. попереднє повідомлення царя про обрання гетьмана спричинилось до обов`язкового отримання від нього згоди на обрання пропонованого кандидата. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. підтвердили обрання гетьмана за волею царя і при його послі, та обов`язкове прибуття новообраного гетьмана з поклоном до Москви для затвердження його царем; тобто, обрання глави Української держави стало лише формальністю. За Коломацькими статтями І.Мазепи 1687 р. вибори гетьмана відбувались за указом царського уряду - так, у 1708 р., коли старшина у Глухові хотіла обрати гетьманом полковника Павла Полуботка, Петро І не погодився з цією кандидатурою, вручивши булаву полковнику Стародубського полку Івану Скоропадському. При погодженні кандидатури і затвердженні вже обраного гетьмана царський уряд послуговувався характеристиками, наданими його агентами, головно воєводами, перебуваючими в Україні. Обрані гетьмани присягали на вірність царю, а з 1660 р. гетьман мав отримувати клейноди (відзнаки його верховної влади) і грамоту на гетьманування від російських послів або безпосередньо від царя у Москві. Обрання нового гетьмана, зазвичай, супроводжувалось складанням статей, які визначали взаємовідносини України з Росією, гетьмана і царя; і, присягаючи на вірність царю, гетьман також присягав на вірність цим статтям.
Строк правління гетьмана не визначався. Спершу Військова або Старшинська Рада мала право усувати гетьмана за вагомих підстав – так, І.Виговського було усунуто з гетьманства за перехід на бік Польщі. За Переяславськими статтями Ю.Хмельницького 1659 р. Рада не могла усувати гетьмана без дозволу царя. Та у 1663 р. Старшинська Рада скинула з гетьманства Ю.Хмельницького, а його наступник І.Брюховецький згодом був убитий під час військового повстання. За Конотопськими статтями І.Самойловича 1674 р. гетьмана можна було позбавити влади за зраду – так, при усуненні І.Самойловича його звинуватили у невдачі російсько-українських військ у кримському поході та змові з кримським ханом. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. передбачили можливість відставки гетьмани лише за вказівкою царського уряду.
По смерті Б.Хмельницького влада гетьмана поширювалась на Лівобережжя і Правобережжя, та після утвердження Польщі на Правобережжі у 1663 р. там було засновано самостійне гетьманство, і певний час паралельно правили правобережний і лівобережний гетьмани. Першим правобережним гетьманом був обраний однодумець і зять Б.Хмельницького Павло Тетеря (1663-1665), а потім Петро Дорошенко (1665-1676), який очолив боротьбу за незалежність України та об`єднання усіх її земель, а на початку 1668 р. проголосив себе гетьманом усієї України, але Лівобережжя і Запорізька Січ його не підтримали; по його гетьманству на Правобережжі гетьманів більш не обирали. Першим лівобережним гетьманом був І.Брюховецький (1663-1668) - перший український гетьман, що прибув до Москви з чолобитною царю. І.Мазепа відразу ж по обранні його гетьманом у 1687 р. був пожалуваний гетьманом обох сторін Дніпра, тобто номінально і Правобережної України (т.зв. двогетьманство), хоча з укладення Вічного миру 1686 р. влада гетьмана визволеної з-під Речі Посполитої України обмежувалась Лівобережжям. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які безпосередньо підлягали російській адміністрації.
Обсяг повноважень гетьмана був доволі широким – у внутрішніх справах йому спершу належала законодавча, виконавча і судова влада. Як законодавець, глава і офіційний представник України гетьман підписував важливі нормативні акти, передусім гетьманські статті. Як верховний адміністратор він особисто розпоряджався землею, що належала усьому козацькому війську. Гетьман був головнокомандувачем - “зверхником над військом”. Він відав фінансовими коштами держави – керував збиранням податків і розпоряджався державною військовою скарбницею; тривалий час його особисті і державні кошти не відмежовувались, що призвело до зловживань, у чому Мазепа звинуватив свого попередника Самойловича, що стало однією з підстав усунення його з гетьманства, а згодом була заснована посада генерального підскарбія, що відав військовою казною. За Глухівськими статтями Д.Многогрішного 1669 р. гетьман подавав царю кандидатури для пожалування дворянського звання.
Та поступово влада гетьмана обмежувалась разом з обмеженням автономних прав України. Було обмежено повноваження гетьмана у внутрішньому управлінні Україною - офіційні документи набували юридичної сили лише після затвердження їх царем або вищими урядовцями Росії, а згодом цей порядок було поширено на усі нормативні акти гетьмана – так, Глухівські статті встановлювали обов`язковість підтвердження царськими грамотами універсалів гетьмана про пожалування земель за службу. Гетьмана також було позбавлено права призначати і усувати без участі Генеральної Ради полковників і генеральних старшин. Звужувались права гетьмана і в міжнародних відносинах - Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. не дозволяли гетьману мати зносини з іншими державами, приймати послів, починати війну, брати участь у військових походах та надсилати військо на допомогу сусіднім державам без попереднього дозволу царського уряду. Глухівські статті 1669 р. заборонили гетьману підтримувати безпосередні дипломатичні зв`язки з іноземними державами, тож усі переговори можна було здійснювати лише через царя; щоправда, представникам від України дозволялось бути присутніми на переговорах Росії з іншими посольствами, та це право скасували Конотопські статті І.Самойловича 1674 р., зберігши лише обіцянку Москви повідомляти про ведені нею переговори. Коломацькі статті І.Мазепи 1687 р. підтвердили заборону для України приймати послів, а усі документи, отримані від інших держав, мали передаватись до Москви у Малоросійський приказ.
По смерті Б.Хмельницького Військова Рада скликалась рідше, а згодом і зовсім зникла, внаслідок малореальної змоги скликання представників усіх верств населення та протистояння між ними. Гетьман правив за участю Ради генеральної старшини (або Старшинської Ради), яка збиралась кілька разів на рік для вирішення найважливіших питань – обрання гетьмана і генеральних старшин, охорони кордонів тощо, а також за вимогою Генерального уряду, який за відсутності гетьмана здійснював вищу владу в Україні. Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повноважень отримували з казни оплату та пожалування землі у ранг. Полковники і сотники спершу обирались, згодом стали призначатись гетьманом з-поміж пропонованих 2-3 кандидатур з козаків, а потім їх почав призначати цар. У суперечках з гетьманом козацька старшина апелювала до царя – так, після усунення Д.Многогрішного представники старшини просили царя заборонити гетьману зноситись з іноземними державами, а також карати козаків і селян без вироку військового суду, а Коломацькі статті І.Мазепи заборонили гетьману карати старшин без погодження із Старшинською Радою.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили обов`язок гетьмана залучати козацьке військо до участі у воєнних походах Росії, а також реєстрове військо використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні, та на різних роботах – будівництві доріг, мостів, фортець тощо. У цих походах козаки підлягали російському командуванню, проте у другій половині 17 ст. ще зберігали організаційну відокремленість. Полки Слобідської України підпорядковувались царському воєводі. За Московськими статтями І.Брюховецького 1665 р. реєстр було скорочено до 30 тис. козаків, та, поза тим, гетьман отримав право створювати наймане “затяжное” військо у 1000 чол., тобто 1 полк, а реально існувало кілька найманих полків: сердюцький (піхотний) і компанійський (кінний) – вони створювались за потреби, утримувались за рахунок додаткового оподаткування населення та отримували грошову оплату, харчі і одяг. А вперше найманці з`явились в Україні ще за Б.Хмельницького – з іноземців: кроатів, німців, італійців і поляків.
У другій половині 17 ст. в Україні зберігалась судова система часів Б.Хмельницького; притому, феодали утримали право на доменіальний і вотчинний суди. Доменіальний суд, якому підлягали селяни магістратських і ратушних сіл, здійснювали магістрати і ратуші, а також право доменіального суду отримали козацька старшина, українська шляхта, землевласники і “царські люди” в Україні. Собором 1667 р. був санкціонований церковний суд. З другої половини 17 ст. міські суди потрапили під значний вплив сотенної адміністрації, самостійність зберегли лише магістратські суди великих міст – Києва, Переяслава, Ніжина, Чернігова та ін.
Спершу відносини Росії з Україною, як і з іншими державами, регулював Посольський приказ. Та у ході перетворення України в автономне утворення у складі Росії царський уряд створює спеціальні установи для регулювання своїх відносин з нею. Так, у 1663 р. був заснований Малоросійський приказ у складі Посольського приказу, очолений наближеним царя - Артамоном Матвеєвим; з його утворенням козацьке самоврядування було істотно обмежено, оскільки він відав адміністративними, військовими і судовими справами, зокрема: санкціонував вибори нового гетьмана і старшини, контролював українську церкву і духовенство. Після скасування приказної системи у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. санкціонували перебування російських воєвод у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві і Умані. Поступово воєводи почали втручатись у місцеве управління і збирання податків. Московські статті І.Брюховецького 1665 р. передбачили збільшення російських гарнізонів у вказаних містах, а також розміщення воєвод у інших містах, зокрема у Кодаку (на Запоріжжі) і Кременчуку, з розширенням їх поліційних і фіскальних функцій; щоправда, козаки не підпорядковувались їм. Та Глухівські статті 1669 р. обмежили перебування російських військ в Україні 5 містами – Києвом, Переяславом, Черніговом, Ніжином і Уманню, і вони не мали права втручатись у місцеві справи. Згодом полк московських стрільців охороняв резиденцію І.Мазепи у Батурині.
Переяславські статті Ю.Хмельницького 1659 р. підтвердили, що православне духовенство України на чолі з митрополитом переходить під благословення Московського патріарха, який, однак, не втручається у його справи. І.Брюховецький просив Москву надіслати митрополита для України, та ієрархи української православної церкви опротестували це, але у 1675 р. по смерті Київського митрополита Тукальського Москва перешкодила виборам нового митрополита і заснувала тимчасову посаду місцеблюстителя. Вагомого удару по автономії української православної церкви завдав І.Самойлович, за змовою якого з Москвою у 1685 р. Київським митрополитом було висвячено у Москві його свояка Луцького єпископа Гедеона, ща затвердив Московський патріарх Іоаким і погодив Константинопольський патріарх; щоправда, попри те, Київська митрополія не підлягала Московському патріарху, хоч і перебувала під його благословенням і формально була йому підвідомчою. Вище духовенство (митрополит і єпископи) обирались на козацьких радах, а священики – на сільських сходах; їх обрання затверджував гетьман, тобто церква входила до системи військово-адміністративної організації.
4. Ліквідація автономного устрою України
З початку 18 ст. почався наступ царату на права і вольності України, оскільки порядок управління нею, опертий на демократичні засади військово-козацької системи, сурепечив самій природі російського абсолютизму – єдиновладному, самодержавному, тоталітарному правлінню. Особливо інтенсивно обмеження автономії України відбувалось за царювання Петра І і Катерини ІІ.
У 18 ст. російський уряд встановив для Гетьманщини офіційну назву – Малоросія (“Малая Россия”). Глава України гетьман формально обирався, а фактично призначався за наказом царя. Так, у 1709 р. старшина бажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка, але Петро І не погодився з його кандидатурою і гетьманом був обраний, а точніше призначений, Іван Скоропадський (1709-1722), який перед смертю розпорядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження доручили чернігівському полковнику П.Полуботку, і той став наказним гетьманом (1722-1723). Прагнучи скасування гетьманської влади в Україні, Сенат Росії і Петро І охоче затвердили це розпорядження І.Скоропадського і у подальшому перешкоджали обранню чергового гетьмана – після арешту Полуботка у 1723 р. Україна не мала гетьмана до 1727 р. Деякі гетьмани, зокрема І.Мазепа, попри тиск з боку Росії, намагались домогтися успадкування гетьманської посади, чому спершу протистояли не лише царський уряд, а й старшина, яка, однак, згодом підтримала такі прагнення Кирила Розумовського (1750-1764), сподіваючись зберегти цим Українську державу і запобігти зазіханням на неї царату.
По смерті І.Мазепи запорізькі козаки, які втекли разом з ним після Полтавської битви, на своїй Раді у Бендерах (у Молдові) у 1710 р. обрали гетьманом колишнього генерального писаря Пилипа Орлика (1710-1742), що став першим гетьманом України в еміграції, та затвердили укладені ним“Пакти і Конституцію прав і вольностей Запорізького Війська”, які визнавали природне право народу чинити опір гнобленню та проголошували незалежність України від Польщі і Росії й ідею козацької соборності і козацької держави; однак, положення цього документа не були реалізовані.
Петро І порушив звичай супроводження обрання нового гетьмана складанням статей, які визначали взаємовідносини України і Росії, гетьмана і царя. Так, він прийняв Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р., які передбачали відновлення важливих прав Гетьманщини – невтручання російських воєвод в управління Україною, усунення російських офіцерів від командування козаками у походах тощо, але припинив їх дію, посилаючись на воєнну обстановку. Та наступні статті “Решительные (конформированные) пункты” Данила Апостола (1727-1734) 1727 р., укладені при обранні його гетьманом, були затверджені урядом Петра ІІ у вигляді відповідей на 28 пунктів і діяли до скасування Гетьманщини.
Решетилівські статті І.Скоропадського 1709 р. забороняли гетьману здійснювати дипломатичні зносини, але дозволяли залагоджувати прикордонні конфлікти з Польщею і Кримом з дозволу царського резидента. Гетьмана було позбавлено права призначати і звільняти генеральних старшин і полковників без участі Генеральної Ради, а поза тим, Петро І самочинно здійснював переміщення урядовців. Влада гетьмана не поширювалась на Запорізьку Січ і Слобідську Україну, які підлягали безпосередньо органам Російської держави, що встановлювалось для перешкоджання створенню цілісної території України.
У 1709 р. при гетьмані І.Скоропадському була заснована посада царського резидента, ним був призначений стольник Ізмайлов, що мав керуватись у своїй діяльності 2 інструкціями Петра І, одна з яких, таємна, наказувала йому стежити за тим, щоб гетьман і старшина не зносились з ворогами Росії і України, та уточнювати справжні доходи України. Згодом при гетьмані Апостолі перебував російський резидент Наумов для дорадництва у цивільних справах, а у військових справах гетьман підлягав фельдмаршалу - командувачу російського війська в Україні.
У гетьманський період опорою гетьмана залишалась полково-сотенна система, і попри розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, вони разом з усім Військом Запорізьким проводили єдину політику, спрямовану на збереження міцності військово-адміністративної організації і її демократичних елементів, тож царський уряд, здебільшого, адресував свої звернення спільно гетьману і усьому війську.
У 1720 р. Генеральний уряд було перетворено на Військову канцелярію, що складалась з 6 осіб, призначених царем, 3 з яких були представниками козацької старшини і 3 – з російських урядовців. Військова канцелярія припинила існування за часів гетьманування Д.Апостола (1727-1734), а по його смерті відновила своє функціонування і зберігалась при К.Розумовському та була ліквідована разом з гетьманством у 1764 р.
За указом Петра І 1718 р. Військову Раду було позбавлено права обирати полкових старшин (полковий уряд)– вона лише рекомендувала гетьману 2-3 кандидатури козаків на кожну посаду, з яких він призначав посадовця. Невдовзі виборність полковників та інших полкових урядовців було скасовано – спершу їх призначав гетьман після погодження кандидатури з російським урядовцям, а потім їх призначав цар та інші вищі органи Росії, причому здебільшого – з росіян, а Петро І мав намір замінити усіх полковників-українців на росіян, але не встиг. Полковник залишався на посаді пожиттєво, щоправда, уряд міг замінити його; тож часто ця посада ставала спадковою і виникли полковницькі династії. Призначений полковник володів повнотою влади і не зважав на полкову раду, внаслідок чого її значення значно послабилось. Владу полковника підтверджували клейноди, подібні до гетьманських, але булава була не кругла, а шестигранна – “пернач”. Згодом почали призначати, а не обирати, і сотників.
Із скасуванням системи приказів Петром І у першій чверті 18 ст. повноваження Малоросійського приказу було передано до Колегії іноземних справ, а у 1722 р. управління Малоросією було передано урядовому Сенату, що означало відмову Петра І визнати Україну самостійним державним суб`єктом; згодом Україна двічі поверталась під владу Колегії іноземних справ – у 1727-1734 рр. і 1750-1764 рр., та це вже не впливало на позицію Росії у її ставленні до України. Умови договору 1654 р. про невтручання Росії у внутрішнє управління України послідовно порушувались, поступово перетворюючи Україну у невід`ємну частину Російської імперії. У 1722 р. за царським маніфестом Петра І було засновано І Малоросійську колегію (1722-1727) у Глухові при резиденції гетьмана. Вона складалась з призначених царем 6 штаб-офіцерів – представників полків російської армії, дислокованих в Україні, її президентом був призначений генерал С.Вельямінов. Її утворення офіційно мотивувалось необхідністю наведення порядку у судових і адміністративних органах України, а насправді її завданням було знищення усіх давніх порядків на Україні і введення її до системи управління Російської імперії. Тому, хоч формально вона мала виступати вищим апеляційним органом щодо судів і адміністративних установ України, та фактично наділялась усією повнотою влади. Гетьман міг лише давати їй поради, він і генеральна старшина діяли лише через її президента і, зокрема, їм було заборонено розсилати універсали. Так, Полуботка було звинувачено, головно, у непогодженні своїх дій з колегією, а його прохання про встановлення в Україні гетьманського правління і скасування колегії було розцінене як сепаратизм, за що його було заарештовано у 1723 р., і він помер у Петропавловській фортеці. З 1723 р. Малоросійська колегія отримала право давати накази полковникам без згоди гетьмана. Вона здійснювала нагляд за грошовими і натуральними поборами, що надходили у її розпорядження (до того Україна не вносила доходи у російську казну, крім “консистентських дачок”), внаслідок чого грошові і хлібні збори в Україні зросли учетверо, а про витрати колегія звітувала лише перед Сенатом. Малоросійська колегія проводила підступну, демагогічну політику, прагнучи розколоти українське суспільство, - переконувало населення, що має на меті лише підготувати вибори нового гетьмана і охороняти народ від утисків з боку шляхти і старшини, та закликала маси подавати їй скарги на старшину та інших кривдників. Та у 1727 р. Верховна таємна рада, побоюючись антиросійського вибуху в Україні, скасувала нові податки, запроваджені Малоросійською колегією, і обмежила її владні повноваження, зберігши за нею лише статус апеляційної інстанції, внаслідок чого вона як орган управління Україною припинила існування, і Україну було знову підпорядковано Колегії іноземних справ.
У 1727 р. гетьманом був обраний 70-літній миргородський полковник Данило Апостол – Росія погодила це обрання, оскільки внаслідок насування нової війни з Туреччиною вона потребувала військової підтримки з боку України. Д.Апостол скористався сприятливою для України ситуацією і домігся встановлення певних елементів її самоврядування: виборність органів управління і суду, право мати військову казну, ліквідація І Малоросійської колегії, відмова російського уряду від уведення нових податків, відновлення Нової Січі (свого часу прохання П.Полуботка про встановлення цих же прав обурило Петра І і спричинилось до його арешту і ув`язнення).
По смерті Д.Апостола у 1734 р. царський уряд замість посади гетьмана створив Правління гетьманського уряду (1734-1750) у складі 6 осіб – 3 представників генеральної козацької старшини і 3 представників вищого царського офіцерства, формально рівноправних, на чолі з князем О.Шаховським. Правління було підпорядковане поновленій Малоросійській колегії, хоча царський уряд офіційно не використовував цю назву. У таємній інструкції царату главі Правління завданням цієї установи вказувалась компрометація гетьманської влади, обвинувачення її у надмірних податках та інших тягарях (насправді накладених царатом), а також зближення українців з росіянами, зокрема шляхом змішаних шлюбів, і запобігання різноманітним зв`язкам населення Гетьманщини з правобережними українцями та поляками і білорусами. Також правління виступало проти самоврядування українських міст – так, у 1737 р. за його наказом були конфісковані документи, які засвідчували права Київської магістратури, щоб у подальшому назавжди позбавити Київ самоврядних прав.
Внаслідок масового обурення українського народу політикою Правління гетьманського уряду, здійснюваною жорстокими і брутальними засобами, у 1750 р. імператриця Єлизавета погодилась поновити посаду гетьмана, яким був призначений Кирило Розумовський (1750-1764) – українець за походженням, наближений до царя, рідний брат фаворита, а згодом морганатичного (з лат. – “обмежувати”; означає - нерівний шлюб особи царської (королівської) сім`ї з особою нецарського роду, притому така особа та діти від цього шлюбу не отримують прав престолоспадкування) чоловіка імператриці Єлизавети – Олексія Розумовського.
Та у 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано, що завершило гетьманську епоху, і управління Україною знову було доручено вже ІІ Малоросійській колегії (1764-1786) у складі 8 членів – 4 представників вищих офіцерських чинів російської армії, дислокованих в Україні, і 4 представників генеральної старшини (1 з яких граф Олексій Безбородько був писарем-канцлером при президенті колегії та водночас головним комендантом усіх козацьких військ України), на чолі з президентом графом Петром Румянцевим, якого водночас було призначено генерал-губернатором Малоросії, а, по суті, він управляв Україною одноосібно. Відновивши Малоросійську колегію, Катерина ІІ мала на меті остаточно ліквідувати автономію України – в інструкції Румянцеву вона наказала скасувати усі відмінності у державному устрої України і зрівняти її з іншими імперськими провінціями та витравити в українців самоусвідомлення себе як народу, притому було рекомендовано дотримувати такого методу управління Україною – розсварити старшину з народом і згодом усунути її від влади. Колегія розпочала втілення цієї політики з перепису населення України (Генерального опису України) з метою вивчення її економічного потенціалу та збільшення податкових надходжень у царську казну. За правління колегії відзнаки Української державності – прапор, військові печатки, гетьманські клейноди, гармати тощо - було відіслано до Москви; ця акція символізувала позбавлення України автономного статусу у складі Росії. Колегія долучилась також до реалізації сумнозвісного указу Катерини ІІ 1775 р. про ліквідацію Запорізької Січі.
У другій половині 18 ст. російський абсолютизм розпочав наступ на полковий устрій – за маніфестом Катерини ІІ 1765 р. його було скасовано на Слобідській Україні під приводом, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії; цю акцію підготувала Канцелярія з управління слобідськими полками, яку хоч і було ліквідовано у 1743 р., та вона встигла прирівняти полкові канцелярії до канцелярій російських губерній, підпорядкувавши судочинство і діловодство загальноросійському законодавству. А у 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій був скасований і на Лівобережній Україні і у 1782-1783 рр. там було уведено губернський поділ відповідно до російського “Установлення про губернії” 1775 р. Тож внаслідок остаточної ліквідації у 1783 р. полково-сотенного устрою в Україні поширилась російська система органів влади і управління, в силу чого відпала потреба у ІІ Малоросійській колегії, і вона була ліквідована у 1786 р. Згодом на основі губерній було утворено 5 намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське і Катеринославське) з повітами замість сотень. А у 1796 р. замість намісництв було засновано губернії: Чернігівську і Полтавську (до того вони утворювали Малоросійське генерал-губернаторство) і Слобідсько-Українську (на території 5 полків колишньої Слобожанщини).
Судові органи. Значну частину справ розглядав Генеральний військовий суд у складі генерального судді і судового писаря. У 1727 р. до складу Генерального військового суду було уведено 3 російських і 3 українських чиновники, кандидатури яких затверджувались царем, а головою суду став гетьман. Гетьманським універсалом 1760 р. Генеральний військовий суд було реформовано – до його складу увійшли 12 членів, які обирались козацькою старшиною: 2 генеральних суддів і 10 депутатів від полків, а у 1767 р. депутатів змінили постійні члени суду. Спершу Генеральний військовий суд був судом першої інстанції в особливо важливих справах, а згодом за універсалом гетьмана К.Розумовського був перетворений на вищу апеляційну інстанцію, і як вища інстанція видавав інструкції нижчим судам і скеровував до них своїх представників для участі у судовому розгляді. Генеральний військовий суд діяв і після ліквідації Гетьманщини – до 1786 р.
Основною ланкою судової системи були полкові суди, які діяли до 1763 р. і за своїм складом не відрізнялись від складу відповідних полкових канцелярій. Головував у суді полковник, а у засіданні брав участь полковий суддя. Полкові суди розглядали кримінальні (передусім, про вбивство) і цивільні справи. Вони були судами другої інстанції для нижчих судів, а під час військових походів функціонували як військово-польові суди.
На території сотні діяли сотенні суди, які за своїм складом і діяльністю були подібними до сотенного правління. Спершу сотенні суди діяли разом із ратушними судами як “сотенний уряд”. З середини 18 ст. до складу сотенного суду входили: сотник, отаман, міський писар, сотенний осавул і хорунжий. За інструкцією Д.Апостола 1730 р. сотенний суд було відокремлено від міського (магістратського) суду. Поступово його компетенція звужувалась – за ним залишилось право здійснення судочинства лише за дрібними скаргами і спорами рядового козацтва. Сотенні суди було скасовано у 1763 р.
Існували також сільські суди – загальні для козаків і селян, однак їх справи розглядались окремо. До складу сільського суду входили війт та кілька козаків і селян. А за інструкцією 1730 р. у селах, підлеглих сотенній адміністрації, судочинство здійснював отаман або війт із 2-3 товаришами. У державних маєтках за скаргою селянина на козака судочинство здійснював отаман із “знатним товариством”, а за скаргою козака на мужика – староста або війт.
Гетьман Д.Апостол провів певне відмежування міських судів від полкових і сотенних судів. У 1763 р. суди магістратів було вилучено з підпорядкування полковим канцеляріям, а, натомість, уведені наприкінці 1763 р. земські суди могли розглядати справи міщан. До складу міських судів входили: війти, бурмістри, райці і лавники.
Судові функції в Україні також здійснювали: цехові, мирові, третейські і ярмаркові суди.
У середині 18 ст. в Україні назріла потреба у судовій реформі для забезпечення соціально-економічних вимог старшини і шляхти, які прагнули зрівняння їх у правах із російським дворянством, тож завданням судової реформи було: зрівняння у підсудності усіх прошарків панівного стану, обмеження компетенції Генерального військового суду як першої інстанції для верхівки старшини, розмежування розгляду цивільних і кримінальних справ і, врешті, спрощення судової системи. З`їзд козацької старшини у Глухові постановив підтримати цю реформу, і після її проведення склалась нова система загальних судів – земські, гродські і підкоморські, а Генеральний військовий суд став апеляційною інстанцією для них.
Земські суди було утворено у всіх повітах Лівобережної України. До їх складу входили земський суддя, підсудок і писар, які обирались із козацької старшини, а з 1768 р. було заборонено обирати до складу земського суду рядових козаків; вступаючи на посаду, члени земського суду присягали. Земські суди розглядали спори про право на власність і на спадщину. Їх було ліквідовано у 1831 р.
Гродські суди були аналогічними до полкових судів, які діяли у полкових містах. До гродського суду входили: полковник, міський суддя, кілька (до 3) полкових старшин і судовий писар. До компетенції гродських судів належали кримінальні справи про вбивство, згвалтування, крадіжку, розбій, хабарництво тощо, а важливі кримінальні справи, які стосувались інтересів Російської імперії, передавались на розгляд у Преображенський приказ і Таємну Канцелярію, а пізніше у Вищу таємну раду і Таємну експедицію. Гродські суди діяли до 1782 р.
Підкоморські суди створювались по усіх повітах, до їх складу входили підкоморій і комірник. Кандидатуру підкоморія визначав гетьман, і він обирався повітом; за своїм становищем він вважався першим після полковника; підкоморій добирав собі помічника – комірника; обидві посади були довічними. Підкоморський суд розглядав земельні спори, апеляційною інстанцією для нього був Генеральний військовий суд. Підкоморський суд діяв до 1840 р.
На Запорізькій Січі суд традиційно не був відокремлений від кошової і паланковвої адміністрації. Функції судових органів здійснювала козацька старшина під головуванням кошового отамана за участю військового судді, який був другою особою після отамана у Коші. У своїй організації і діяльності суд керувався виключно нормами звичаєвого права. Запорізькі козаки підлягали юрисдикції лише козацького суду.
У Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях з 1775 р. діяла судова система Росії.
Реєстрове козацтво. У 18 ст. Україна зберігала власні збройні формування. Реєстрове військо допомогло Росії здобути перемогу у війні із Польщею у 1733 р., брало участь у кримських походах кінця 18 ст., а також використовувалось для охорони кордонів Росії, особливо на півдні. У походах козаки підлягали російському командуванню; за указом цариці Анни реєстр було скорочено до 20 тис.чол.; козацтво становило піхоту і артилерію, а кінноти не мало, що спонукало Україну до військової співпраці з кримським ханом. Поза тим, відбулись зміни в організаційній структурі українського війська, що врешті призвело до його влиття у російську армію; цей процес був започаткований у 1723 р., коли військові полки як військові одиниці були виведені з підпорядкування головнокомандувача нерегулярних сил Росії Голіцина, а полковники слобідських полків ще у 1718 р. були підпорядковані російському воєводі, призначеному командувати Слобідсько-Українською дивізією, і їм було надано звання прем`єр-майорів російської армії, а у 1733 р. козацькі полковники були зрівняні у правах з генерал-майорами за Табелем про ранги. Згодом царські чиновники почали використовувати козацьке військо не за призначенням – на важких фізичних роботах: прокладенні шляхів, будівництві мостів, фортець, ритті каналів.
Після втечі І.Мазепи до Туреччини у 1708 р. внаслідок поразки шведсько-українських військ у Полтавській битві з Росією російський уряд знову почав уводити свої війська в Україну, порушуючи умови попередніх гетьманських статтей. В Україні було дислоковано 10 драгунських і 6 гренадерських полків російської армії, які утримувались за рахунок місцевого населення, з якого стягувався спеціальний збір – “консистентські дачки” (консистенти - солдати російських полків). За часів російсько-турецької війни (1730-1739) майже уся російська армія (75 полків) перебувала в Україні, що завдало українському народу величезну матеріальну шкоду. До російських частин на території України стали зараховувати козаків, що загрожувало існуванню українських козацьких полків, та внаслідок невдоволення козаків полки було відновлено, але не надовго. У 1765 р. Катерина ІІ оголосила, що козацьке військо як особливий вид збройних сил непотрібне – пропонувалось усі полки розформувати, а козакам вступати до гусарів, у ході чого усі слобідські полки було перетворено на регулярні гусарські полки, а їх вояків – у пікінерів, у категорію яких було переведено і козаків Миргородського і Полтавського полків, а у 1783 р. пікінерські частини теж було розформовано. У 1783 р. за указом Військової колегії 10 полків Лівобережної України було перетворено у регулярні полки кавалерії – карабінерські, і їх полковники отримали табельні чини; а рядових козаків було зрівняно з державними селянами і зобов`язано виконувати їх повинності; і у 1797 р. був проведений перший рекрутський набір серед лівобережних козаків.
Запорізька Січ. У Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігалась, а у другій половині 18 ст. ще більш зміцнилась колишня самоврядна організація управління, що підтверджували клейноди, отримані від Росії, якій вона підпорядковувалась безпосередньо. Вища влада у Запорізькій Січі належала усім формально рівноправним членам запорізького товариства, від імені яких її здійснювала Військова Рада, яка щорічно 1 січня обирала кошового отамана, причому деяких з них багаторазово – Івана Сірка 8 раз, Петра Калнишевського 10 раз; а також обирала його помічників - кошових старшин, які виконували різні доручення, а також серед них було кілька полковників, які очолювали паланки або управляли великими військовими частинами. Та поступово низку повноважень Військової Ради привласнив кошовий отаман (зокрема, призначення старшин), а інші – перейшли до Старшинської ради. У час воєнних дій кошовий отаман мав вагомішу владу, ніж гетьман; а за Катерини ІІ вже царський уряд погоджував обрання кошового отамана і затверджував його. Заступником кошового отамана був військовий суддя, який також виконував обов`язки скарбника. Основною соціально-військовою одиницею Запорізької Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва; налічувалось 38 куренів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового отамана.
Військове формування запорізьких козаків становило автономний підрозділ у збройних силах Росії, і на відміну від реєстрових козаків називалось “військо низове запорізьке”, причому царський уряд перешкоджав встановленню будь-яких зв`язків між реєстровими і запорізькими козаками. У 1770 р. Катерина ІІ склала подяку запорізьким козакам за звитяги у російсько-турецькій війні, а кошового отамана Калнишевського нагородила орденом Андрія Первозванного, а у 1773 р. йому було надано чин генерал-майора російської служби. У мирний час запорізькі козаки охороняли кордони.
Поза тим, наступ на автономні права України не обминув і Запорізьку Січ. Першого нищівного удару їй завдав Петро І після того, як кошовий отаман Кость Гордієнко із прибічниками перейшов на бік І.Мазепи у російсько-шведській війні, за що у 1709 р. Чортомлицька Січ, розташована на о.Базавлук, була зруйнована, а запорожці, які втекли від помсти царя, прийняли зверхність кримського хана і заснували поблизу Херсона біля гирла Дніпра Олешківську Січ, де поселились у повній ізоляції від України. Та у 1734 р. цариця Анна на прохання гетьмана Д.Апостола дозволила цим запорожцям-втікачам повернутись до рідного краю і заснувати Нову Січ на р.Базавлук (Підпільна) поблизу Нікополя (за кілька кілометрів від давньої Січі), що було скріплено договором між запорожцями і царським урядом, укладеним у Лубнах у 1734 р. за зразком гетьманських статтей: усіх запорожців було амністовано, Січі повертались давні (до 1709 р.) землеволодіння, підтверджувалось її автономне становище і право козаків жити за своїми традиціями, а також Росія зобов`язувалась щорічно виплачувати запорожцям 20 тис.крб. за несення ними військової і вартової служби. У новоствореній Січі проживало 15-20 тис. козаків і посполитих, які жили у паланках, а загальна чисельність населення становила близько 100 тис.чол. Спершу Нова Січ перебувала у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора, який був водночас головнокомандувачем розміщених в Україні російських військ. У 1750 р. її було передано у безпосереднє підпорядкування гетьману, чим імператриця Єлизавета прагнула піднести авторитет свого свояка гетьмана К.Розумовського; та фактично вона залишалась у підпорядкуванні Київського генерал-губернатора. У 50-х рр. 18 ст. на півночі Нової Січі царський уряд заснував кілька військових поселень для охорони від нападів татар і запорожців, тобто частина землеволодінь Січі була захоплена Росією; уряд також намагався використати козацтво у боротьбі проти гайдамацького руху, та це викликало категоричний спротив запорожців, а натомість, гайдамаки тікали від царських переслідувань на Січ.
Тож уряд Росії вирішив остаточно покінчити із Запорізькою Січчю, і за маніфестом Катерини ІІ 1775 р. Запорізька Січ була ліквідована – на Запоріжжя вдерлись частини російської армії на чолі з генералом угорцем Текелі і розтрощили Січ дощенту, причому одним з найактивніших нищівників був Г.Потьмкін, прийнятий до запорізького товариства у 1772 р. під ім`ям Грицька Нечеси; усі запорізькі старшини були захоплені у полон і багато з них відправлено на заслання, зокрема кошовий отаман Петро Калнишевський на багато років був ув`язнений у кам`яному мішку у Соловецькому монастирі, де наприкінці життя постригся у ченці, і помер у 1803 р. у віці 112 років. Рядовим козакам було дозволено служити у козацьких полках або записатись до селянства; назва “запорізький козак” була заборонена. Територію Січі було приєднано до Новоросійської губернії.
Поза тим, 5 тис. запорізьких козаків втекли за Дунай, де прийняли турецьке підданство і поблизу Добружі заснували Задунайську Січ за зразком Запорізької. Однак, Туреччина не визнавала її автономії і примушувала разом з нею воювати проти єдиновірців – запорожців, України і Росії.
Руйнуванням Запорізької Січі було завдано значних втрат збройним силам Росії, що вона особливо відчула у війні із Туреччиною. У 1784 р. російський уряд утворив із рядових запорожців Бузьке козацьке військо, поселене між Бугом і Дністром, у 1791 р. його було перейменовано на “військо вірних чорноморських козаків”, очолене “великим гетьманом” Потьомкіним, по смерті якого у 1792 р. воно було переведене на Кубань – на землі між Азовським і Чорним морями, де установилась нова форма організації чорноморських козаків, які проживали у селах-станицях, де вели індивідуальне господарство.
З 1721 р. Синод, у складі якого було багато українців, як вищий орган церковного управління, заснований замість скасованого патріархату, став призначати усіх вищих ієрархів України. З 1728 р. в Україні, як і у Росії, проводилась політика обмеження прав церкви – гетьман обмежив церковну земельну власність, заборонивши передавати церквам землі світських феодалів, а у 1780 р. в Україні було проведено секуляризацію церковних земель.
6. Характеристика права Козацько-гетьманської держави