Держава І право у період відродження

Вид материалаДокументы

Содержание


Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів
2. Утворення Української Центральної Ради. Державний устрій і право Української Народної Республіки
Головою УЦР
УЦР як орган української революційної демократії складається
Наприкінці серпня
Російський Раднарком
11-12 (24-25) грудня 1917 р
Центральні органи влади і управління УНР
Місцеві органи влади і управління УНР
Військова організація УНР
Охоронно-каральні органи УНР
Судова система УНР
Земельного законопроекту
Закон про національно-персональну автономію національних меншин
Закону про громадянство
Закон про державну символіку
3. Українська держава за гетьманування Павла Скоропадського
4. Українська Народна Республіка за правління Директорії
Подобный материал:
  1   2   3   4   5   6   7

ДЕРЖАВА І ПРАВО У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ (1917-1920 рр.)


1. Лютнева революція 1917 р. у Росії. Розпад Російської імперії і встановлення влади Тимчасового уряду.

2. Утворення Української Центральної Ради. Державний устрій і право Української Народної Республіки.

3. Українська держава за гетьманування Павла Скоропадського.

4. Українська Народна Республіка за правління Директорії.


1. Лютнева революція 1917 р. у Росії. Розпад Російської імперії і встановлення влади Тимчасового уряду

Революційна ситуація у Російській імперії визріла за умов російського самодержавно-поліційного режиму та світової соціально-економічної, політичної і національної кризи, яка призвела до першої світової війни 1914-1918 рр. Внаслідок особливого загострення суперечностей між антагоністичними класами пролетаріату і капіталістів, між селянами і поміщиками, між відсталим напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним містом у Російській імперії відбулась Лютнева революція 1917 р. Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію, стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні робітники і солдати майже повністю оволоділи столицею Російської імперії, і у ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього царського уряду. Невдовзі революція перемогла у всій державі і самодержавство було повалено. На початку березня 1917 р. Микола ІІ зрікся імператорського престолу і члени царської сім`ї вимушено відмовились від прав на російський престол. Проте, офіційно Росія була проголошена республікою декретом Тимчасового уряду аж 1 вересня 1917 р.

Вже на початку березня 1917 р. було утворено Петроградську міську Раду робітничих, солдатських і селянських депутатів, а згодом Ради стали формуватись у містах і селах усіх районів унітарної Російської держави. Ними керували соціалістичні партіїменшовиків, есерів та ін., які ставили за кінцеву мету побудову у Росії шляхом реформ соціалістичного суспільства, спершу пройшовши тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, за якого пролетаріат не може і не повинен прагнути до влади. Їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялась від планів і політики екстремістського крила російської соціал-демократіїбільшовиків, які вважали, що Росія у своєму розвитку досягла найвищої стадії капіталізму – імпералізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Лідер більшовиків Владімір Лєнін трактував революційний вибух у Росії як початок світової соціалістичної революції і стверджував, що демократична Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудівних мас за своє визволення і повинна перерости у соціалістичну революцію. Щоправда він визнав можливість мирного розвитку революції і переходу її від демократичної до соціалістичної шляхом завоювання комінустами більшості у Радах. Відтак, вони висунули гасло “Вся влада Радам!”, обіцяючи кожному робітнику, солдату і селянину участь в управлінні державою. Насправді ж єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка візьме контроль на Радами, і саме на її роль претендували більшовики, сподіваючись витіснити меншовиків і есерів з Рад. Політичний курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке у процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову – як необхідну передумову демократії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялись і від демократії, вступали у конфлікт з більшістю населення і, врешті, підштовхували Росію до громадянської війни.

Петроградська Рада претендувала на роль всеросійського державного центрального органу, аналогічного статусу прагнув буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи, тож за згодою лідерів Тимчасового комітету і керівництва Петроградської Ради 2 березня 1917 р. було створено Тимчасовий уряд на чолі з князем Г.Львовим. Формально він нікому не підпорядковувався, а фактично діяв під контролем Тимчасовго комітету, з яким до травня 1917 р. проводив спільні засідання; а водночас був пов`язаний Петроградською Радою низкою зобов`язань, за виконанням яких вона стежила. Коаліційний Тимчасовий уряд, до якого входили кадети (головна партія російської буржуазії), народні соціалісти, меншовики і есери, був створений як тимчасовий вищий державний орган з усією повнотою влади, крім права видавати законодавчі акти, які б вносили докорінні зміни у державний і соціальний лад. Цю компетенцію він зберігав до скликання Всеросійських установчих зборів як вищого представницького органу держави, після чого мав залишитись лише урядовим органом.


2. Утворення Української Центральної Ради. Державний устрій і право Української Народної Республіки

Утворення Української Центральної Ради

Лютнева революція створила сприятливі умови для розвитку національно-визвольного руху. Відбулося згуртування національних сил в Україні і 3 березня 1917 р. виник загальноукраїнський громадсько-політичний центр, покликаний очолити масовий народний рух і перебудувати суспільний лад, виходячи з невід’ємного права українського народу на самовизначення, - Українська Центральна Рада. З часом Рада мала скликати український парламент і створити відповідальний перед ним уряд. До УЦР увійшли ТУП (виступало за автономію України у складі перебудованої на федеративних засадах Російської держави), українські соціалісти, а також представники православного духовенства, культурно-освітніх, кооперативних, військових, студентських та інших організацій, громад і гуртків, представники наукових товариств. 4 березня УЦР телеграмою повідомила Е.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалось 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін.

Головою УЦР було обрано видатного історика і громадського діяча М.Грушевського – лідера ТУП, а невдовзі він приєднався до українських есерів. Провідниками УЦР були також В.Винниченко, С.Петлюра і С.Єфремов. Визначальна роль в УЦР належала українським соціал-демократам із соціалістичною орієнтацією, розрахованою на віддалену перспективу, а за найближчу мету вони мали домогтись від Тимчасового уряду широкої автономії для України у складі федеративної республіки. Під національно-територіальною автономією М.Грушевський розумів самостійне вирішення економічних, культурних і політичних справ, утримання власного війська, розпорядження власними доходами, землями, шляхами і будь-якими натуральними багатствами, власне законодавство, адміністрацію і суд.

19 березня у Києві відбулась стотисячна маніфестація, яка завершилась ухвалою резолюції про доручення УЦР вступити у прямі переговори з Тимчасовим урядом щодо питання автономії України. 5-7 квітня відбувся Всеукраїнський Національний Конгрес як перший крок до організації державності, делегатами на якому були понад 900 представників від демократичних організацій України, а також Росії і Польщі. У документах, ухвалених Конгресом, визначалися такі основні цілі українського національного руху: широка національно-територіальна автономія України та інших регіонів країни у складі Російської федеративної демократичної республіки; забезпечення економічних, політичних та інших прав національних меншин, які проживають на території України; допуск представників України до участі в майбутніх переговорах з Німеччиною; встановлення правового статусу для українців, які проживають в інших губерніях Росії. Конгрес доручив УЦР організувати крайові Ради та поступово встановити українську владу на місцях. Кордони автономних республік мали бути визначені на підставі етнографічного принципу. Конгрес обрав депутатів УЦР і виконкому УЦР; головою УЦР обрано М.Грушевського, його заступниками у Раді – В.Винниченка і С.Єфремова, у виконкомі – Ф.Крижанівського і Д.Антоновича. Тож Конгрес оформив ідеологічні і організаційні основи національно-державного будівництва. УЦР була визнана національним парламентом; розпочали діяльність президія і постійні комісії УЦР, почав формуватись апарат. Конгрес доручив УЦР створити комітет для розробки статуту автономної України. Перший документ, що регламентував діяльність УЦР, “Наказ Українській Центральній Раді” від 5 травня 1917 р. юридично закріпив існуючий порядок, визначивши повноваження і механізм функціонування загальних зборів УЦР і її Комітету (згодом Малої Ради), комісій, секретарств та інших органів. М.Грушевський визнав за можливе вже говорити про “Тимчасовий Український уряд”.

Активізувались контакти Тимчасового уряду Росії з УЦР і на особистому, і на офіційному рівні (перша офіційна зустріч відбулась у другій половині травня під час перебування О.Керенського у Києві). УЦР підтримали скликані у Києві у травні 1917 р. всеукраїнські з’їзди: військовий, селянський і робітничий. Всеукраїнський військовий з’їзд ухвалив рішення про українізацію армії; із солдат запасу – українців - було сформовано Перший полк ім.Б.Хмельницького. На місцях було утворено губернські, повітові і міські “українські ради”. Але до літа 1917 р. відносини УЦР з Тимчасовим урядом значно загострились через політичну лінію загальноросійської влади.

1 червня, коли Тимчасовий уряд офіційно дав негативну відповідь на вимоги УЦР надати їй національно-територіальну автономію у складі Російської держави, призначити свого уповноваженого комісара в Україну, а в себе прийняти уповноваженого комісара від України, а також залишати в розпорядженні України податки, стягувані на території України, - розпочався новий період у політичній історії УЦР. Внаслідок цього виконком УЦР 10 (за новим стилем – 23) червня прийняв перший Універсал – державний правовий документ у формі звернення до населення. Він був проголошений В.Винниченком на ІІ Військовому з’їзді. В І Універсалі проголошувалась суверенність українського народу на своїй землі; принципово новим було положення про відмову передавати будь-які кошти, у т.ч. й податки, у центральну (російську) державну скарбницю, а також про впровадження спеціального податку на “рідну справу”, тобто на потреби України. Цей Універсал став першим політико-правовим виразом української державності. Слово “універсал” було вибране як згадка про українську державність періоду Гетьманщини.

Проголошення в І Універсалі автономії України означало крах національної політики Тимчасового уряду; саме непоступлива позиція Тимчасового уряду стала рішучим поштовхом до перетворення УЦР з “національно-політичного центру” в орган національної державності. УЦР виявила себе владою, встановленою українським народом, здатною управляти ним, а тому її постанови і накази підлягали обов’язковому виконанню українською спільнотою.

Після проголошення І Універсалу лідери УЦР розпочали організацію роботи над проектом Української Конституції – “Статуту автономної України”. 28 червня було засновано Генеральний Секретаріат УЦР. Він не був урядом у звичному розумінні слова, оскільки на той час не мав жодної влади - не міг ні призначити, ні зняти з посади жодного урядовця, не міг жодній адміністративній інстанції дати розпорядження чи наказ, але всі урядовці і службовці накази Генерального Секретаріату ставили вище за накази Тимчасового уряду. Генеральний Секретаріат був утворений як організація морально-правової влади. У склад Генерального Секретаріату входили генеральний секретар внутрішніх справ (В.Винниченко), генеральний секретар міжнаціональних справ (С.Єфремов), генеральний секретар військових справ (С.Петлюра), генеральний секретар фінансових справ, генеральний секретар земельних справ, генеральний секретар судових справ, генеральний секретар харчових справ, генеральний секретар освіти та генеральний писар. Генеральний Секретаріат прийняв, зокрема, Декларацію від 27 червня 1917 р., яка зазначала, що УЦР з виконавчого органу об’єднаних партійних і громадських груп стала найвищим виконавчим і законодавчим органом усього українського народу; з моральної влади вона перетворилась у публічно-правову; Декларація в загальних рисах визначила головні напрями діяльності УЦР і Генерального Секретаріату та повноваження усіх секретарств.

На початку липня пленум УЦР ухвалив рішення про те, що УЦР як орган української революційної демократії складається, головно, з Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів, а також представників від Генерального Військового комітету, учительської спілки, кооператорів, студентства і духовенства та губерній, великих міст і колоній; було ухвалено й спеціальне рішення про обов’язкове представництво в УЦР національних меншин.

Проте Тимчасовий уряд продовжував чинити перешкоди відродженню української державності. Лідери УЦР після переговорів з петроградськими міністрами, які прибули до Києва на чолі з О.Керенським, були змушені тимчасово піти на поступки щодо автономії України і в ІІ Універсалі від 3 липня 1917 р., виходячи з угоди з Тимчасовим урядом, утворення автономії України передбачалось аж після скликання Всеросійських Установчих Зборів. А Тимчасовий уряд погодився визнати своїм крайовим органом утворений УЦР уряд – Генеральний Секретаріат, водночас Генеральний Секретаріат був підзвітний і Малій Раді – комітету, створеному УЦР для оперативного вирішення найважливіших питань. 29 липня Мала Рада затвердила “Статут Генерального Секретаріату” – за словами М.Грушевського, першу Конституцію України. Статут визначав, що Генеральний Секретаріат є вищим органом управління на Україні, він формується УЦР, відповідає перед нею і затверджується Тимчасовим урядом. До складу Генерального Секретаріату входило 14 генеральних секретарів. Статут надав Генеральному Секретаріату право заміщати всі невиборні урядові посади в Україні і всі урядові органи віддавав під його юрисдикцію. Генеральний Секретаріат мав передавати на затвердження Тимчасового уряду законопроекти, які розглянула й ухвалила УЦР, та фінансові звіти. Статут також визначав відносини між Генеральним Секретаріатом і комітетом УЦР, порядок, законодавчі процедури та інші питання.

Однак після розстрілу липневої демонстрації у Петрограді відбувся спад революційної хвилі і у серпні цей Статут було перетворено на Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріату, яка істотно обмежувала повноваження Генерального Секретаріату як територіально (його юрисдикція поширювалась на 5 губерній: Київську, Подільську, Полтавську, Чернігівську і Волинську), так і функціонально (замість 14 генеральних секретарів залишалось лише 9). Хоч Інструкція й була видана без погодження з українською стороною, УЦР вимушено визнала її.

УЦР вступила в новий етап розвитку, що тривав до кінця жовтня, коли вона прагнула надати практичного змісту діяльності раніше утворених інститутів. Пленум УЦР підготував проект постанови про введення українського прогресивно-прибуткового оподаткування у розмірі 25% загальноросійського прибуткового податку, поземельного податку по 10 коп. з десятини та одночасного оподаткування робітників і службовців у розмірі 25% одноденного заробітку. Генеральний Секретаріат розглянув також проблеми судоустрою. Визнаючи верховне командування за воєнним міністром Росії, Генеральний Секретаріат надав Секретарству військових справ повноваження у сфері організації формування українських військових частин. 12 жовтня 1917 р. Генеральний Секретаріат прийняв Декларацію, яка уточнювала компетенцію кожного секретарства і всього Секретаріату в цілому. УЦР намагалась поширити політичний вплив на національно-державницькі рухи “недержавних” народів, проживаючих на окраїнах колишньої імперії, зокрема 21-28 вересня у Києві відбувся З’їзд народів.

Наприкінці серпня у Росії відбувся Корніловський заколот, що мав на меті захопити владу у державі. 29 серпня УЦР запропонувала через Генеральний військовий комітет українським частинам і організаціям не виконувати наказів Корнілова. Водночас поглиблювався конфлікт УЦР з Тимчасовим урядом. Довідавшись у третій декаді жовтня про те, що у Києві розгорнулась практична підготовка до скликання Українських Установчих Зборів, Тимчасовий уряд наказав прокурору Київської судової палати негайно розпочати слідство для притягнення генеральних секретарів до кримінальної відповідальності. Але у ніч з 24 на 25 жовтня (за новим стилем – 7-8 листопада) 1917 р. у Петрограді відбулось збройне повстання, очолене більшовиками під проводом В.Лєніна і Л.Троцького, Тимчасовий уряд було заарештовано (його глава-міністр О.Керенський утік за кордон), уся влада перейшла до Рад, було сформовано більшовицький уряд Росії – Раду Народних Комісарів (Раднарком) на чолі з В.Лєніним і встановлено пролетарську диктатуру.


Державний устрій і право Української Народної Республіки

Історично-політичні передумови проголошення Української Народної Республіки

Переважна більшість народних мас України підтримували політику партій, які входили до складу УЦР, - партій соціальних реформ і національного відродження. Тому перехід в Україні влади до Рад більшовикам вдалося здійснити лише у пролетарському Донбасі. Керівництво УЦР прийняло резолюцію про засудження Жовтневого перевороту у Росії; українські партії висловились проти переходу влади до Рад робітничих і солдатських депутатів, так як ті не презентували всієї революційної демократії.

За таких умов для визнання УЦР єдиною фактичною крайовою владою в Україні постала необхідність утворення Української Народної Республіки, що й проголосив ІІІ Універсал УЦР від 7 листопада (за новим стилем – 20) 1917 р. (УНР у федеративному союзі з Росією). А ІV Універсал УЦР від 22 січня 1918 р. проголосив повну незалежність і самостійність УНР.
ІІІ Універсал від 7 листопада 1917 р. містив також такі положення: 1. конфіскація поміщицького, удільного, церковного, монастирського землеволодіння і передача земель трудовому народу без викупу; 2. встановлення 8-годинного робочого дня і державного котролю над виробництвом; 3. негайний початок мирних переговорів і укладення справедливого миру між воюючими сторонами; 4. оголошення повної амністії за політичні виступи і ліквідація смертної кари; 5. закріплення за населенням усіх прав місцевого самоврядування; 6 забезпечення населенню усіх прав і свобод: свободи слова, друку, віри, зборів, союзів, страйків, недоторканості особи і житла, рівноправності усіх мов; 7. визнання за усіма населяючими Україну народами національно-персональної автономії і рівних прав тощо.

Російський Раднарком спершу визнав за українським народом право на відокремлення і утворення самостійної держави, яке проголосила Декларація прав народів Росії від 2 (15) листопада 1917 р. Проте, відчувши реальну загрозу втрати України, вже 4 (17) грудня 1917 р. він видав “Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Центральної Ради”, що було грубим втручанням у внутрішні справи УНР. Тож у відповідь на цей ультиматум 5 грудня Генеральний Секретаріат надіслав Раднаркому ноту про порушення ним права українського народу на самовизначення; однак, вже 6 грудня російські радянські війська почали збройний наступ на Україну.

11-12 (24-25) грудня 1917 р. у Харкові відбувся Перший Всеукраїнський з`їзд Рад, скликаний більшовиками, який, визнаючи Україну федеративною частиною Російської республіки, оголосив Центральну Раду поза законом, передавши усю повноту влади лише Всеукраїнському з`їзду Рад, а на місцях – Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів; і проголосив Україну Радянською Республікою. З`їзд обрав Центральний виконачий комітет України (ЦВК України), якому мала належати вища влада у період між Всеукраїнськими з`їздами Рад; та сформував радянський уряд УкраїниНародний Секретаріат на чолі з М.Скрипником.

Під загрозою поширення радянської влади в Україні та за умов російського радянського збройного наступу на Україну 9 (22) січня 1918 р. УЦР прийняла IV Універсал, яким проголосила повну незалежність і самостійність УНР. Її визнали у 1918 р.: Румунія, Франція, Великобританія, США, Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Туреччина, Японія, Китай, Португалія, Данія, Греція, Норвегія, Ірак, Іспанія, Фінляндія, Польща, Швеція, Щвейцарія та ін; у 1919 р. – Угорщина, Чехословаччина, Ватикан, Голландія, Італія та ін.

Центральні органи влади і управління УНР

У ІІІ і ІV Універсалах і деклараціях Генерального Секретаріату УЦР була визнана представницьким законодавчим органом селян, робітників і солдатів; революційним, демократичним парламентом. Поза тим, УЦР мала певну специфіку: 1) в основоположних документах УЦР декларувалось, що вона є тимчасовим органом, який має припинити свою діяльність після скликання Всеукраїнських Установчих зборів; 2) УЦР формувалась не шляхом загальних виборів, а на основі делегування до її складу представників різних демократичних громадських організацій.

Для опертя у питаннях державного будівництва на всі соціальні верстви населення України УЦР запланувала скликання І Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, селянських і солдатських депутатів від усіх українських земель. Більшовики України теж прагнули скористати з цього з’їзду – переобравши на ньому склад УЦР, перетворити її на зразок російського ЦВК. З’їзд розпочав роботу 4 грудня 1917 р. у Києві з понад 2 тис. депутатів (переважно селян), з-поміж яких більшовиків було лише понад 100 чол.; тож він висловив повну довіру і підтримку УЦР і Генеральному Секретаріату, вважаючи несвоєчасним і недоцільним переобрання УЦР. Більшовики були змушені залишити з’їзд і переїхати до Харкова, де 11-12 грудня провели свій окремий І Всеукраїнський з’їзд Рад, на якому проголосили утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки. Попри усі зусилля УЦР не вдалося домогтись повноцінного територіального представництва на підставі виборчого права упродовж усього часу її існування.

Приймались нормативні акти, що визначали правові засади діяльності УЦР: Закон про утримання УЦР за державний кошт від 25 листопада 1917 р., Закон про недоторканість членів УЦР (аналогічно депутатам парламенту) від 16 квітня 1918 р., Закон про право безмитного придбання книжок та інших видань бібліотекою УЦР від 9 квітня 1918 р.

Функції уряду виконував Генеральний Секретаріат, який за ІV Універсалом був перетворений на Раду Народних Міністрів у складі: голови міністрів (Голубович – український соціаліст-революціонер) та міністрів внутрішніх справ, військових і морських справ, судових справ, земельних справ, харчових справ, праці, пошт і телеграфів, залізничних шляхів, фінансів, просвіти, торгівлі й промислу, а також державного секретаря закордонних справ і державного контролера.

У галузі державотворення після проголошення УНР передусім постає проблема розподілу компетенції між УЦР і Генеральним Секретаріатом, що так і не була розв’язана (навіть у Конституції УНР): УЦР як законодавчий орган і Генеральний Секретаріат як виконавчий орган займались одними й тими ж питаннями, з яких приймали, відповідно, закони чи постанови. Але українській справі значно більшої шкоди завдало не протистояння гілок влади, а партійні чвари і суперечки між політичними силами, які реально впливали на державне будівництво.

25 листопада 1917 р. УЦР ухвалила Закон про порядок видання нових законів, що фактично заклав правові основи державного будівництва і передбачав залишення у силі всіх державних органів і установ, що перебували на території УНР до 7 листопада 1917 р. пристосовуючи старий державний механізм до потреб національного самовизначення.