Geum.ru

Держава І право у період відродження

Вид материалаДокументы
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7
Військова організація

Ідея народної міліції, ілюзорність якої усвідомила вже УЦР, за гетьманства остаточно поступилась місцем програмі формування регулярних, професійно підготованих збройних сил.

Крім Військового міністерства, в якому діяли Головне артилерійське, Головне інтендантське і Головне інженерне управління, було створено Генеральний штаб.

Законодавча база військового будівництва складалась з кількох актів, зокрема Закону про загальний військовий обов’язок від 24 липня 1918 р. (строк служби у піхоті – 2 р., а у кінноті і артилерії – 3 р.), Закону “Про політично-правове становище службовців військового відомства” від 1 серпня 1918 р., який позбавляв їх активного і пасивного виборчого права і права входити до складу будь-яких спілок, товариств, партій, рад, комітетів та інших організацій, що мають політичний характер. У вересні 1918 р. Рада Міністрів за згодою гетьмана ухвалила підготований Генеральним штабом план організації української армії, яка мала складатись з 8 армійських корпусів, що комплектувались територіально відповідно до кількості військових округів: Київського, Волинського, Одеського, Полтавського, Харківського, Чернігівського, Катеринославського і Подільського. У листопаді 1918 р. чисельність гетьманської армії становила близько 60 тисяч.

2 червня 1918 р. гетьман у листі до Військового міністерства оголосив ліквідованими усі приватні вільно-козачі організації, створені ще під егідою УЦР, та, водночас, доручив йому негайно утворити Козацьку раду для розроблення Статуту для організації козацтва на Україні.

Попри усю законодавчу базу військового забезпечення, не було сформовано реальної потужної військової сили, і навіть гвардійська сердюцька дивізія, до якої набирали представників заможного селянства і яка вважалась опорою гетьманства, перейшла на бік Директорії.


Судова система

Судова система спочатку не зазнала істотних змін порівняно з УНР. “Закони про тимчасовий державний устрій України” визначали Генеральний Суд як найвищий судовий і адміністративний орган, лише усі генеральні судді призначались гетьманом. 20 травня 1918 р. разом з іншими комісіями при Міністерстві судових справ було утворено Комісію для перегляду заведення Генерального та Апеляційного судів, а 25 травня гетьман затвердив Закон про титул, іменем якого твориться суд на Україні – “іменем закону Української держави”. 2 червня прийнято Закон про зміну закону від 2 грудня 1917 р. про Генеральний Суд, який уточнював функції сформованого ще УЦР Генерального Суду до здійснення судової реформи – він мав складатись з 3 департаментів: цивільного, карного й адміністративного, і виконувати на всій території України функції, що до його формування належали російському Сенату, та касаційні функції Головного Військового Суду. Кінцевою метою судової реформи було прийняття Закону про Державний Сенат, який гетьман затвердив 8 липня як вищий орган у судових і адміністративних справах, але цей закон не визначав його компетенцію, а його діяльність тимчасово регулювалась “Учреждением Российского Правительствующего Сената”, “Учреждением Судебных Установлений» та «Уставом Уголовного и Гражданского Судопроизводства». Закон визначав лише структуру Державного Сенату, вимоги до сенаторів, порядок їх призначення та деякі інші питання. Державний Сенат, очолюваний Президентом, поділявся на Генеральні Суди: Адміністративний, Цивільний і Карний. На відміну від Закону УЦР про Генеральний Суд, було встановлено значно суворіші вимоги до кандидатів на посади сенаторів – вища юридична освіта і не менше 15 р. стажу роботи у судовому відомстві на посадах не нижче судового слідчого або товариша прокурора окружного суду, або присяжним адвокатом, або наявність вченого ступеня магістра чи доктора. Поза тим, закон містив і аналогічну сучасній заборону займатись будь-якою іншою діяльністю, крім наукової і викладацької.

Деякі статті Закону “Про Державний Сенат” торкались й питань прокуратури. Зокрема, встановлювалось, що при кожному генеральному судді і при Загальному зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції як Генерального прокурора.

Крім системи загальних судів, в Українській державі функціонували й військові суди, які за законом від 21 червня 1918 р. “Про організацію військово-судових установ та їх компетенції” поділялись на вищі (Київський і Катеринославський) і штабні (при штабах дивізій, корпусів і головному штабі). При військових судах незалежно від їх рівня вводились також посади військових слідчих. Всі військові установи у своїй діяльності мали керуватись колишнім російським законодавством, яке не суперечало законам Української держави.


Законодавство Української гетьманської держави

Гетьманська адміністрація, визнавши усе успадковане законодавство Російської держави і УЦР, скасувала акти, які суперечили соціально-економічним і політичним засадам Української держави. Закон УЦР про національно-персональну автономію було скасовано 9 липня 1918 р., оскільки Скоропадський виходив не з національного, а з територіального розуміння держави. 1 липня гетьман затвердив Закон про українське громадянство, що встановив “нульовий варіант”, за яким всі російські піддані, що перебували на Україні в час видання закону, визнавались громадянами України. 16 травня Міністерство праці у циркулярі “Про закони, циркуляри і розпорядження Російського уряду і Центральної Ради” вказало, що всі акти з робітничого питання, які не скасовані гетьманським урядом, зберігають чинність.

Законодавча діяльність гетьманської адміністрації розпочалась з того, до чого УЦР підійшла лише в останні тижні свого існування, - з визначення правових основ самого законотворчого процесу. Вже в “Законах про тимчасовий державний устрій України” у загальних рисах було окреслено його принципові засади, встановлювалось, що закон набуває обов’язкової сили з часу, вказаного у самому законі, і скасовуються закони лише законами. Готувати законопроекти мали відповідні міністерства і передавати їх на розгляд Раді Міністрів, після ухвали якою вони остаточно затверджувались гетьманом. Міністри також наділялись правом видавати розпорядження з роз’ясненням законів, які теж підлягали попередньому ухваленню Радою Міністрів.

Найважливішими законодавчими актами гетьманської держави були закони у сфері власності. Закон “Про право продажу і купівлі земель поза міськими поселеннями” захищав інтереси, передусім, великих власників. Були значні здобутки у законодавчому забезпеченні культури й освіти. Зокрема, було відкрито перший державний український університет у Києві (6 жовтня 1918 р.), а згодом у Кам`янці-Подільському; в усіх вищих навчальних закладах почали функціонувати кафедри української мови, літератури, історії. Було засновано український державний театр, Національний музей, Національну капелу. Було створено (24 листопада 1918 р. – урочисто відкрито) Українську Академію Наук, Президентом якої було обрано В.Вернадського.

Гетьманське законодавство посилювало каральну спрямованість, особливо Тимчасовий закон від 8 липня 1918 р. “Про заходи боротьби з розладнанням сільського господарства”.

За місяць до падіння гетьманства Скоропадський у черговій “Грамоті до Українського народу” від 22 жовтня 1918 р. зробив певні підсумки законодавчої діяльності Української держави: було видано закони про громадянство, про Державний Сенат, про створення двох українських університетів, вироблено законопроект про створення Української Академії Наук і Мистецтв; видано закони про створення армії і флоту, поліпшення становища всіх працівників судового відомства, народних вчителів і духовенства, закон про порядок виборів у земські і міські установи, про створення державного земельного банку тощо.


Повстання проти гетьманського уряду

Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції окупаційних військ викликали бурхливу реакцію українського селянства, боротьба з гетьманським урядом набирала радикальних форм, створювались повстанські загони. Селянські повстання послаблювали місцеву адміністрацію, зароджували недовіру до гетьманського уряду.

За таких умов Український національний союз розпочав загальне повстання. Для керівництва повстанським рухом 13 листопада 1918 р. було обрано Директорію у складі Винниченка, Петлюри, Андрієвського, Швеця і Макаренка. Осередок Директорії знаходився у Білій Церкві, головна сила, на яку спирались повстанці, був полк Січових Стрільців.

Гетьманські війська були малочисельні і розкидані по всій Україні, тому не моглі чинити серйозного опору. Гетьманський уряд не мав і зовнішньої підтримки: Антанта не визнавала Української держави, а допускала лише Федерацію народів, що входили до складу Російської імперії (у т.ч. й Україна). Тож Україна опинилась між Антантою, більшовиками і армією Денікіна, якого підтримувала Антанта.

Виходом з цього становища могла бути лише зміна орієнтації. 14 листопада 1918 р. гетьман відважився на рішучий крок: кабінет Ф.Лизогуба, в якому було багато германофілів, був розпущений; водночас було підписано Грамоту про федерацію з майбутньою, небільшовицькою Росією і доручено С.Гербелю створити новий кабінет, що мав діяти до з’ясування відносин з Антантою.

14 листопада 1918 р. водночас відбулись дві важливі події: у Києві було підписано грамоту про федерацію України з майбутньою Росією, а в Білій Церкві Директорія розпочала повстання проти гетьманського уряду. Це все – і грамота про федерацію, і новий склад кабінету, у якому більшість становили неукраїнці, і маса росіян, які втікали до Києва від більшовиків, і російські військові частини, що їх формували на захист уряду від повстанців, - створювало в масах вороже ставлення до гетьманського уряду.

Регулярного війська у повстанців не було, але зростала чисельність нерегулярного війська: добровольців із селян, міського населення та інтелігенції. Німецькі війська дотримувались нейтралітету. 18 листопада 1918 р. повстанська армія розбила гетьманські війська під Мотовилівклою. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади, передавши її і державний скарб урядові, а сам виїхав за кордон.