Geum.ru

Суставова Анна (м. Костопіль, Рівненська обл.)

Вид материалаДокументы

Содержание


Становлення особистості у вирі історичних подій
Чи змінюються владні пріоритети зі зміною форми держави?
Подобный материал:
ІІ місце


Суставова Анна (м. Костопіль, Рівненська обл.)

Держава, провінція, особистість – трикутник протиріч

Вступ

Мій рідний край, моя земля – Полісся!

Тебе, як рідну матір, я люблю.

Історія твоя – сумна й весела пісня.

Історію твою я бережу й творю.

Т.Антонюк

Напевно, якби всесвітня історія вивчалася в навчальному курсі розміром в сторіччя, то беззаперечним лідером історичних століть стало б саме XX. Період революційних змін, період становлення та зникнення держав, період страшних війн та катаклізмів, період диктаторів та демократів, період тотальної неграмотності та високих мистецьких здобутків.

Невід'ємними складовими цих етапів історії залишалися держава, провінція, особистість. Протиріччя, що виникали між ними, змушували суспільство вдосконалюватися. На мою думку, відсутність таких протиріч свідчитиме або про побудову ідеального громадянського суспільства, або про ту історичну дистанцію, яку певна держава проходить на своєму шляху.

Найголовнішу роль у цьому так званому трикутнику протиріч, я вважаю, відіграє держава як механізм політичної організації суспільства. Її форма правління, політичний режим та устрій будуть визначати не тільки життя провінції, а й життя окремих громадян. Досліджуючи історію рідної Костопільщини, я помітила, що лише у ХХ столітті вона 6 разів (!) зазнавала переважно революційних, ніж еволюційних, змін державної влади. Це проста статистика, а скільки людських доль, трагедій, втрат стоїть за цією безневинною цифрою!

Оскільки мене глибоко хвилює історія моєї держави, моєї малої Батьківщини і людини, чия доля не може не зачепити найчерствіше серце, я обрала для своєї наукової роботи тему „Держава, провінція, особистість – трикутник протиріч”. Мені хотілося б з’ясувати механізм державного впливу або його відсутність на формування непересічної особистості.Тому вважаю завданням своєї роботи продемонструвати на прикладі життя конкретної людини становлення унікальної особистості в умовах глибинних історичних катаклізмів.

Становлення особистості у вирі історичних подій

З початком ХХ століття Костопіль залишався невеликим містечком. Звісно, традиційні народні ремесла продовжували розвиватися, працювало багато різних крамничок, але вузькі, брудні, занедбані вулички робили його схожим на звичайне село.

Влітку 1914 року вибухнула Перша світова війна. З її початком місто опинилося в прифронтовій смузі. Мобілізаційні процеси до російської армії вплинули на скорочення промислового виробництва в Костополі. Ливарно-механічний і скляний заводи перестали працювати.

У 1918-1919рр. Костопіль став ареною жорстокої боротьби різних суспільно-політичних сил. А вже у 1921 році Волинь за Ризьким договором, у тому числі й Костопіль, опинилися в зоні окупації відновленої польської держави. Колоніальна політика Польщі гальмувала розвиток економіки та культури, освіти, науки. На початку 20-их років у місті проживало 2990 чоловік, у 1921р. Костопіль пертворився на самостійну адміністративну одиницю – міську гміну, а в 1925 став центром повіту. Але медицина і освіта знаходилися у занедбаному стані. У повіті майже половина населення не вміла ні читати, ні писати.Згодом Костопіль почав набувати іншого вигляду: виникакли нові підприємства, зростала кількість населення, прокладалися нові дороги, залізничні колії. Вулиці викладалися базальтовою бруківкою.

Саме вереснем 1939 року закінчився польський період Західної України, а відтак і Костополя. Яке „визволення” прийшло зі Сходу того „золотого” вересня, населення Західної України незабаром відчуло на собі практично (насильницька колективізація, репресії, депортації).

22 червня 1941р. в кривавому двобої за світове панування зіткнулися дві тоталітарні військові машини.

1 липня, на 11-ий день від початку воєнних дій, гітлерівці захопили Костопіль. 14 серпня 1941р. було проведено масові арешти, а 16 серпня окупанти за стадіоном "Динамо" знищили майже 2 тисячі осіб.

Неподалік нинішнього "Костопількомунсервісу" гітлерівці стратили 2300 чоловік, у самому місті – 60, на північному заході від нього, за 1км від урочища Стара Гута, – 150. Шість тисяч людей було розстріляно на відстані одного кілометра від залізничного переїзду в північно-східному напрямку від міста. Вздовж шосейного шляху, який веде на Рівне, за 12км від Костополя, німецькі загарбники створили величезний концтабір, де загинуло 18 тисяч військовополонених.

У серпні 1942 р. жертвами окупаційних властей стали 4 тисячі євреїв. Їх було вбито за кілька кілометрів від міста, між Перемінкою і Корчів’ям. Воєнні злочинці залишили після себе 6 могил довжиною 20 і шириною 4 метри кожна. Кілька років тому, уже в часи незалежності нашої держави, на місці розстрілу людей єврейської національності встановлено пам’ятник.

Саме над цією могилою у серпні 2007р. схилив свою голову відомий амбітний російський політик Володимир Жириновський. Тут поховані його дідусь Айзік Іцхак Ейдельштейн, бабуся Рівка, тітка та двоюрідна сестра. Володимир Вольфович вшанував пам’ять загиблих і повіз додому часточку землі з місця масового поховання громадян. Також російський депутат відвідав стару прохідну підприємства з виробництва дерев’яних виробів, яке було спільною власністю Яхнюка та Едельштейна, а згодом націоналізоване і передане Наркомліспрому СРСР.

За два з половиною роки окупації гітлерівці знищили в Костополі та неподалік нього більш ніж 35 тисяч чоловік. У період війни зазнала величезних втрат промисловість міста..

Проте навіть в умовах німецької окупації культурне життя, придушене "першими совєтами" в 1939-1942рр., продовжувалось: діяла "Просвіта", деякий час працювали загальноосвітні школи. У 1941-1943рр. в місті існувало видавництво "Костопільські вісті", виходила однойменна газета, друкувалися журнали "Українка" та "Українська дитина". Були опубліковані "Календар на 1942р.", книжечка кишенькового формату "Мала історія України" десятитисячним накладом, автором якої був відомий український історик Іван Крип’якевич (на титульній сторінці подано лише ініціали: І.К.).

На початку липня 1941р. на базі місцевої друкарні стали випускати газету “Самостійність”, яку редагував Григорій Рибак. Однак назва часопису колола очі фашистським окупантам: адже ніякої самостійності Україні вони не збиралися давати. Довелося змінити назву на звичайну “Костопільські вісті”. Редколегію часопису складали Роман Данилевич (священик, випускник Луцької духовної семінарії), Серафим Бичківський (випускник Українського університету в Празі, директор Костопільської гімназії), Юрій Лащук (нині житель Львова, професор, доктор мистецтвознавства).

1944 – 1945рр. Самолюк Іван навчається у четвертому класі середньої школи №1. Був здібним учнем, особливий нахил мав до точних наук, любив читати. Під час війни була розгромлена єдина бібліотека у місті. Одного разу Іван зустрів чоловіка, що віз цілу підводу книг. Той запропонував йому взяти стільки книг, скільки зможе донести. Серед авторів були і Байрон, і Бальзак, і вищезгаданий Сенкевич, і багато інших.

Крім навчання, Іванові доводилося багато працювати в домашньому господарстві. Батько, Василь Тарасович, був селянином-одноосібником, власником 6га землі. Іван був правою рукою батька.

Ігнорування прав людини в умовах тоталітарної держави

Особливого розмаху в нашому краї набував національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. Саме тут діяли загони ОУН, а Українська Повстанська Aрмія була створена 14 жовтня 1942 року в урочищі Гутвин Костопільського району.

Протидію колгоспному будівництву після війни чинила ОУН. Радянське керівництво використовувало значні сили для боротьби з ОУН. Сутички з невеликими бойовими групами УПА точилися по всій Рівненщині. За часів існування СРСР офіційно визнавалася лише негативна оцінка ОУН-УПА. Їх діяльність вважалася злочинною. Водночас замовчувалися факти репресивних дій радянської системи проти усіх, хто звинувачувався в „українському буржуазному націоналізмі” або в посібництві йому. Люди, запідозрювані у зв'язках з УПА чи ОУН, піддавалися репресіям, їх сім’ї вивозилися до Сибіру. У свою чергу служба безпеки ОУН знищувала прорадянські елементи, офіцерів НКВС, партійних активістів і тих, хто підозрювався у співпраці з радянською владою. Вояки УПА намагалися перешкодити колективізації, депортаціям, створенню радянської адміністрації на місцях. Але протистояти величезній перевазі радянських сил рештки ОУН-УПА, які боролися у підпіллі, не могли. До середини 50-их років їх опір припинився.

Діяльність ОУН-УПА не могла бути поза свідомістю жителів краю, які ще в ті часи висловили своє категоричне „так" чи „ні" відносно цих організацій. Розповіді радянських воїнів, що визволяли Європу, яка вражала своєю облаштованістю, порядком, а також розповіді про мету діяльності ОУН-УПА не могли не цікавити тогочасну мислячу молодь.

2 березня 1951 року Івана Самолюка, що от-от мав здобути середню освіту, вихованого, розумного учня, заарештували і забрали з уроку.

Його і ще двох хлопців – Литвина М. і Таргонія А. – звинуватили у пропаганді антирадянської літератури. Отож, на підставі ст. 20, 54-1а, 54-10 ч.1 КК УРСР та ст. 296-297 КПК УРСР на них була заведена кримінальна справа № 9406.

Таргоній Анатолій Порфирович, 1932 року народження, уродженець і житель с. Хмизопіль, селянин-одноосібник, безпартійний, з початковою освітою, раніше не судимий, отримав 25 років позбавлення волі, конфіскацію майна та “поражения в правах” на 5 років.

Незважаючи на виявлений при медогляді туберкульоз, радянські органи таки відправили Таргонія М. у Камишовий табір МВС м. Омська. 24.01.1954 року він написав скаргу Генеральному Прокурору СРСР. “Гуманна” прокуратура близько десяти місяців розглядала справу і 5.10.1954 року Таргоній був звільнений за хворобою, виїхав на Донбас, де згодом і зустрінеться з Іваном Самолюком.

Литвин Микита Микитович, 1932 року народження, уродженець с. Дріщев, Холмського району, Люблінської області, учень з незакінченою середньою освітою (однокласник І.Самолюка), раніше не судимий, отримав 10 років позбавлення волі, без конфіскації майна та 5 років “поражения в правах”. Покарання відбував у виправно-трудовому таборі Чаун-Чукотського спецвідділення. 19.05.1992 року Литвина було реабілітовано. Він проживав у місті Черкаси. Як і Таргонію, йому декілька разів довелося зустрітися із Самолюком.

І у Таргонія, і у Литвина, і у Самолюка радянські органи шляхом катувань “вибивали” з них інформацію, що не відповідала дійсності.

За даними правоохоронних органів Рівненщини, хлопці нібито підтримували тісні зв’язки з оунівцями, зокрема їх місцевим ватажком на прізвисько “Сєрий”, який постачав і через них поширював націоналістичну літературу. Серед інкримінованої їм антирадянської літератури були брошури: “Пригоди молодого лицаря”, “Прапор українського націоналіста”, “За волю нації”, “Юнак іде”, “Україна помирає, хто винен?”.

Зі слів Івана Самолюка, про існування цієї літератури він не знав, а лише читав “Сільську вчительку”, яку отримав з рук Таргонія. Про це стверджував і під час слідства, і на судовому засіданні.

До речі, під час обшуку ні в кого із трьох звинувачуваних не було знайдено жодних речових доказів. Лише у І.Самолюка “гебістів” “зацікавила” книга Фенімора Купера “Шпигун”.

Та все ж, незважаючи на відсутність доказів, сталінська репресивна машина зуміла оформити справу. 5 липня 1951 року було проголошено “Обвинительное заключение”: ”Обвиняемый Самолюк с весны 1949 года систематически приобретал антисоветскую националистическую литературу, хранил её у себя и изучал. Весной 1950г., связавшись с участником ОУН Таргонием до дня ареста получал от него антисоветскую литературу для чтения и распространения. За это же время неоднократно передавал для чтения и хранения националистическую литературу однокласснику Литвину, совместно с которым и изучал её. В сентябре 1950 вместе с обвиняемыми Таргонием и Литвином ходил на встречу к бандитам ОУН в лес около села Хмызополь, Костопольского района. На состоявшейся встрече с бандитами рассказал им о том, что изучает националистическую литературу и получил от них задание распространять её среди учащихя Костопольской средней школы, на что дал своё согласие. Выполняя задание бандитов, в конце 1950г. передал для чтения антисоветскую брошюру “Сельская учительница” своему однокласснику Малышу А., продолжая передавать оуновскую литературу Литвину Никите”.

Вирок був подібним смертній карі: 25 років позбавлення волі, 5 років позбавлення прав із конфіскацією майна. За що? За прочитану інформацію? Кому? Випускнику школи, по суті, дитині. А що ж „пропонувала” сталінська репресована машина вбивцям, гвалтівникам?

Конфіскація майна як ляпас родині за „виховання” сина. В описі майна, на яке був накладений арешт, перелічено: "Будинок старий, критий соломою – один, клуня стара, крита соломою, – одна, корова чорна з білими плямами – одна, свиня річна – одна". Скромний перелік життєвого надбання сім'ї (а не виключно Івана). Проте доводити щось комусь не було сенсу. Самолюк Іван вважав, що таке покарання заробив собі сам: "Прокурор в своїй заключній промові назвав мене ярим націоналістом і просив срок, який я і отримав. Я, звичайно, захищаючись, сказав приблизно так: „Я десять років навчався в радянській школі, де виховувався як інтернаціоналіст, а, прочитавши декілька брошур антирадянського спрямування, став ярим націоналістом. Із цього можна зробити висновок, що прокурор говорить неправду. А якщо прокурор сказав правду, то чого варта соціалістична ідеологія (після десяти років навчання), яку легко спростували ці декілька брошур”. І мене головуючий лишив останнього слова. Так я опинився в перших рядах „будівельників світлого майбутнього”. Я став „ворог народу” або просто „зек”.

Своє 19-річчя Іван Самолюк зустрів, будучи зеком із піврічним стажем. Відбував покарання на Півночі, в місті Інта Комі АРСР. Працював на будівництві залізниці, в шахті. Часто згадував матір, яка сварила дітей, що були ледачі: "Ось вам би лежачу роботу". Якраз в шахті і була лежача робота. Жили в землянках, заметених снігом. У своє „житло” „будівники світлого майбутнього” „в'їжджали”, як у нору. Різноманітні роботи довелося виконувати: працювали і на електростанції, і в шахтах. Тому саме тут Іван освоїв багато робітничих спеціальностей, вмів підготувати технічну документацію, здобув професію електрика, яку згодом вдосконалив до 6-го розряду.

У середовищі таких же „ворогів народу” Іванові пощастило познайомитись із багатьма розумними, цікавими людьми, які були переважно родом із України, Прибалтики. У кочегарці разом з ним працював доктор мистецтвознавства. В Інті Іван познайомився зі своїм земляком Омеляном, який був родом з села Корчин Костопільського району.Це знайомство переросло в міцну дружбу на все життя. Іван застав людей, які відбували покарання ще по „справі Кірова” (1934 р.). Молодого здібного юнака з Костополя поважали, навчали, жаліли як наймолодшого. Мабуть, без перебільшення, найжаданішою новиy для „ворогів народу” була смерть Й.Сталіна 5 березня 1953 р. І хоча до звільнення залишалось ще...23 роки, проте певні прояви „відлиги” з’явилися: стало можливим для зеків пересуватися поза бараками, будувати будинок, одружуватися. Але єдиною забороною було відвідування залізничних станцій. Тим, що порушували заборону, загрожувало ув’язнення. Була створена бригада із робітників різних спеціальностей, що виїжджала на будівництво по колгоспах.

Смерть Сталіна ознаменувала собою початок нового етапу в житті всіх народів СРСР.

29 грудня 1954 року Військовий Трибунал Південно-Уральського військового округу змінив термін ув’язнення Самолюку І. з 25 до 10 років, а Литвину – з 10 до 7 років позбавлення волі. 11 березня 1955 року Самолюк І. ознайомився із цим документом, написавши при цьому розписку.

П'ять років, два місяці, два дні - термін ув'язнення Івана Самолюка. З 18-ти до 23 років - найкращі молоді літа будь-якої людини. Період від закінчення школи - до здобуття професії, період „постійної весни”, період кохання. На жаль, не для всіх. На жаль, і не для одного Івана. Рішенням комісії Президії Верховної Ради СРСР від 07.05.1956 року Самолюк Іван Васильович достроково звільнився з місць позбавлення волі „ со снятием судимости и поражения в правах. Следует к месту жительства в город Костополь Ровенской области".

Скільки різних думок, спогадів про матір, родину (добре, що сімейна фотографія так і залишилась назавжди з Іваном) „розривало” юнацьке серце. Парадокс та й годі, майже ніколи Іван Васильович не нарікав на долю, згадуючи ті роки як зустріч (ба, сімпозіум) найрозумніших людей з питань обміну життєвим досвідом та науковими відкриттями.

Здавалося б, нарешті наступило торжество справедливості. Проте... Після повернення додому Іван отримав повідомлення Управління ВС виконкому Рівненської обласної Ради депутатів трудящих від 30.12 1957 року №10\с-6 „На ваше заявление, адресованное в Совет Министров УРСР от 2 декабря 1957 года, сообщаю, что Вам прописка в Ровенской области отказана. Вы должны выехать в восточные районы страны без напоминаний.Начальник ПРО УВД Ровенской области. Сухоруков.”

Отже, на волю випускаємо, проте свободи не гарантуємо. Дійсно, не глобальне „потепління”, а лише „відлига”.

Десять (!) років Іван Самолюк вів „дружнє” листування з органами влади щодо отримання дозволу на прописку в Рівненській області, а згодом - ще й на отримання трудового стажу. Довелося Самолюку Івану без „напоминаний” виїхати на Донбас. Працювати треба було знову на... шахті 7\8 в Красному Лучі електрослюсарем. Там і закінчив 10 клас, у...23 роки. До речі, саме в цій школі Іван навчив вчителя математики користуватися логарифмічною лінійкою, а сам ці знання здобув на Півночі. Більше року Іван не може бути на шахті і знову шукає для себе нове місце перебування. У 1958 році Іван Самолюк влаштовується на роботу в електричний цех Дніпропетровського трубопрокатного заводу ім. Леніна. Попервах жив в селі Сугачівка, щодня на роботу добирався катером, згодом жив у гуртожитку.

У вільну від роботи хвилину Іван багато читав, переосмислював, особливо його цікавила астрономія, фізика. Він сам будує свою теорію Всесвіту (саме тут почне свою тридцятилітню працю „ Чому земля крутиться або від атома до Всесвіту”). Маючи грунтовну математичну підготовку, Іван багатьом своїм друзям допомагає вступити до технічних вузів. А в 1959 році і сам стає студентом-заочником Дніпропетровського металургійного інституту, за спеціальністю „Механічне обладнання металургійних заводів”. Вчився виключно своїми силами, дивував деяких викладачів неабияким інтересом до різних питань, що розглядалися.

На третьому курсі Самолюка Івана відрахували з числа студентів. Мотивація: не приступив до занять. Причина: не погодився стати „стукачем” Комітету Державної Безпеки.

У 1967 р. здійснилася мрія Івана: він повертається додому, на радість всій своїй родині. Працює електриком в цеху ДСП-30 Костопільського домобудівного комбінату.

А в 1968 році збулася, мабуть, найзаповітніша мрія Самолюк Глікерії: нарешті її син одружився... у 36 років. Шлюб цей можна назвати ідеальним: 30 років подружнього життя, де панувала взаємоповага, взаєморозуміння і невластивий для того часу демократичний стиль стосунків між чоловіком, жінкою, сином. Ірина Миколаївна Білецька, вчитель-математик, ніколи не вважала, що її інститутський інтелектуальний багаж є більш значущим, – навпаки, вона була приємно шокована кругозором, науковою основою знань свого чоловіка, та найбільш вразили її серце простота, щирість, людяність Івана.

1969 р. в сім’ї Івана та Ірини Самолюків народився син Ігор. Сімейним щастям сина, на жаль, недовго довелося радіти батькам Івана. У 1970 р. помирає мати, а в 1973 – батько Івана. Проте у вічність вони відійшли із душевним спокоєм. Їх троє дітей мали вже свої сім’ї, порадували ще й онуками.

Чи змінюються владні пріоритети зі зміною форми держави?

У житті Івана Самолюка настає найстабільніший період. Він будує дім (цілком зрозуміло, виключно за своїм, нестандартним для 70-их років, проектом), виховує сина, займається своїми „науковими відкриттями”. На підприємстві про нього кажуть: „справжній професіонал”. Він ударник усіх п’ятирічок, кращий раціоналізатор, майстер „золоті руки”. Його виступ на нараді технічного персоналу комбінату 1969 року оцінили навіть найсуворіші працівники підприємства. Цікаво, чи міг би хтось із людей, що спілкувалися з Іваном Самолюком, хоча б припуститися думки, що це – ярий націоналіст, злочинець, який заслуговує на 25-річну каторгу?!

„Перебудову” Іван Самолюк сприйняв позитивно. Він завжди був людиною обізнаною, мав свій погляд на будь-яку політичну подію, багато читав, слухав радіо, дивився телепередачі.

Саме в цей час на Рівненщині створюються політичні і громадські організації, партії національно-демократичного спрямування. До них належали товариство „Просвіта”, „Рух”, „Меморіал”, „СМУ”, „Пласт”, РПУ, ДПУ, „Союз українок”, УНА-УНСО та багато інших. Лідерами Костопільського товариства „Просвіта” були С.Праск, Б.Дідич, А.Вакулка.

Демократичні перетворення на Рівненщині дали змогу переглянути архівні матеріали справ засуджених, що готувались до реабілітації. 7 червня 1989 року було підготовлено “Протест в порядке надзора № 13-332с”:”Ни следователем, ни в суде не установлено, что в этой литературе содержался призыв к свержению, подрыву или ослаблению советской власти. По этому вопросу литературоведческая экспертиза не проведена, возможности провести её в настоящее время не имеется. Другая антисоветская литература, на которую ссылается Таргоний А.П. и Самолюк И.В., что они её читали, вообще не изымалась”.

21 червня 1989 р. президією Ровенського обласного суду була переглянута кримінальна справа за звинуваченням Самолюка Івана Васильовича: „Приговор военного трибунала войск МГБ Ровенской области от 17 июля 1951 года и определение военного трибунала Южно-Уральского военного округа от 31 января 1955 года в отношении Самолюка Ивана Васильевича отменены и дело производством прекращено за недоказанностью его вины в совершении преступления. Гражданин Самолюк Иван Васильевич по данному делу реабилитирован“.

Незважаючи на сфабрикованість справи, по якій проходив Самолюк, потоптану сталінським режимом юність, єдиною втіхою для Івана Васильовича був факт прижиттєвої, а не посмертної реабілітації.

Іван Самолюк не був байдужим до процесу державотворення. Проте свої погляди, думки, оцінки завжди тримав при собі. З його тепер „героїчним минулим” він міг би бути на політичному п’єдесталі будь-яких сил, проте це не його стихія. Його стихія – наука.

Вийшовши на заслужений відпочинок в 1992 р., Іван Васильович продовжує свою роботу „Від атома до Всесвіту”, розпочату ще в Дніпропетровську, яку друкує в 1998 р. Серед раціоналізаторських робіт ”Автоматическая установка опрессовки концов труб” (1964), „Следящая система уровня вязких материалов” (1980р). Роботами Івана Самолюка цікавилась Українська академія оригінальних наук. Зокрема, Іван Васильович вів переписку з членом оргкомітету Академії, кандидатом біологічних наук Харченком Петром Андрійовичем. З весни 1998 року почав опрацьовувати „Поршневу помпу” та “Вітряк Русь”, на яку уже посмертно отримав рішення про видачу патенту.

Мабуть, останні роки життя приносили Івану Васильовичу найбільшу насолоду. Він займався улюбленою справою, поруч з ним завжди була не лише дружина в особі Ірини Миколаївни, а й цікавий співрозмовник, однодумець. Радував батьків син Ігор – вихована, розумна, тактовна людина. Іван Васильович залишив по собі велику кількість літератури, перевагу завжди надавав довідковій літературі, мав зібрання ВРЕ, серії „Еврика”, ЖЗЛ, багато науково-технічної літератури. Любив і ніколи не пропускав трансляції Олімпійських ігор, обожнював лісові прогулянки, збір грибів. Найголовнішим у природі вважав Місяць, який був основним предметом його дослідження. До речі, на надгробку Івана Васильовича також зображено Місяць.

Можливо, постать Івана Васильовича не стала такою відомою з огляду на провінційність. Зрештою, він до цього і не прагнув. Але ми щасливі з того, що саме наша „провінція”, наша земля дала нам такий унікальний синтез неперевершеності людських якостей і таланту в період великих історичних потрясінь, приклад, гідний для наслідування.

Величезна подяка Самолюк Ірині Миколаївні за становлення та впорядкування сімейного архіву, шанобливе ставлення до всіх матеріалів, що стосуються історії членів родини.