Українська козацько-гетьманська держава

Вид материала

Документы

Подобный материал:

• Держава І право україни у період козацько-гетьманської доби (середина 17 – кінець, 771.2kb.
• Українська Гетьманська держава за 116 років свого існування (1648-1764) мала 17 гетьманів., 3585.4kb.
• Українська Народня Республіка, І її закон, 678.79kb.
• Молода українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне майбутнє демократичної,, 79.8kb.
• Громадянське суспільство І правова держава, 123.21kb.
• Держава у політичній системі, 526.95kb.
• 1. держава у політичній системі, 531.84kb.
• Положение о «Школьном государстве Держава», 548.81kb.
• Анатоль Бедрій Українська Держава, відновлена Актом, 355.46kb.
• 24 серпня 1991 року Україна відродилася як незалежна держава невід’ємна складова європейської, 110.96kb.

Українська козацько-гетьманська держава.


В цілому державницькі традиції доби Київської Русі і Га­­­лицько-Волинського князівства мали велике значення для збережен­­­ня і зміцнення історичної самосвідомості українського народу, йо­­­го бажання мати свою державу, яке стало реальністю з проголошен­­­ням 24 серпня 1991 року незалежності України.

На середину ХVII ст. в Українi зав'язався складний вузол су­­­перечностей (полiтичних, соцiально-економiчних, тощо), що мiцно переплiталися i розв'язати який правлячi кола Речi Посполитої виявилися неспроможними.

Гостре невдоволення, зокрема серед козацтва, викликала полiтика уряду на лiквiдацiю його як стану, переслiдування пра­­­вославної вiри, зловживання i здирства з боку мiсцевої ад­­­мiнiстрацiї та арендарiв.

Вiдповiддю на всi утиски українського суспiльства з боку Польщi стала нацiонально-визвольна вiйна, яка розпочалася в 1648 роцi пiд проводом гетьмана Богдана Хмельницького i вiдкрила для українського народу шлях до власної держави.

Основнi принципи нацiональної державницької iдеї гетьман сформував ще в лютому 1649 року, а пiзнiше розвинув пiд час його переговорiв з Москвою.

По-перше, Б. Хмельницький засвiдчував право українського на­­­роду на створення держави в етнiчних межах проживання. В реалiзацiї цього вiн убачив основну мету своєї дiяльностi.

По-друге, гетьман вiдстоював iдею незалежностi утвореної держави вiд влади польського короля.

По-третє, вiн сформував положення про соборнiсть української держави. У переговорах з поляками Хмельницький неодноразово наго­­­лошував на намiрi "вiдiрвати вiд ляхiв всю Україну".

По-четверте, утворена українська держава розглядалася як спадкоємиця Київської Русi. Гетьман наполягав на тому, що зами­­­рення з Рiччю Посполитою можливе лише за умови визнання її уря­­­дом незалежностi козацької держави в тих кордонах, що " володiли благочестивi великi князi".

Протягом цього часу вiдбувалися серйознi змiни i в самос­­­вiдомостi українцiв: пришвидшується розвиток iдей Батькiвщини, її єдностi та незалежностi, чуття спiльної мети i iдентичностi. Спершу українська держава називалась Запорозьке Вiйсько.

За гетьмана Iвана Виговського, а пiзнiше Iвана Мазепи перед­­­бачалась назва Руське Князiвство. У зв'язках з Москвою вживали як офiцiйний титул слово Малоросiя. Назва Україна в офiцiйних доку­­­ментах не прийнялася, але в поточному життi набула значення та поширення. Державний герб був: козак з мушкетом на правому раменi та шаблею при лiвому боцi.

Територiя держави була найширша за гетьманства Богдана Хмельницького, коли обiймала воєводства: Київське, Брацлавське та Чернiгiвське, частину Бiлої Русi пiд назвою Чауського полку. Пiсля падiння гетьмана Юрiя Хмельницького в 1663 роцi державну територiю подiлено на правобiчну i лiвобiчну. Запорожжя було ок­­­ремою провiнцiєю.

Основою державної територiї була Надднiпрянщина. А пос­­­кiльки це був замалий простiр, щоб на ньому могло розвинутися са­­­мостiйне державне життя, то лiвобiчнi гетьмани, а особливо Самой­­­лович та Мазепа, намагалися повернути Правобережжя i стати гетьманами "обох сторiн Днiпра". На жаль, справа приєднання захiдних земель - Волинi, Галичини, Холмщини - пiсля Хмельницько­­­го вже не була зреалiзована.

Столицею української держави Богдан Хмельницький обрав Чиги­­­рин. Київ не став столичним мiстом тому, що в ньому занадто сильнi були впливи мiщанства та духовенства i вiн не пiдходив на центр вiйськової органiзацiї.

Чигирин, був столицею козацької держави до часiв гетьмана Петра Дорошенка.

Пiсля зруйнування його турками столиця була перенесена на Лiвобережжя - до Батурина та до Глухова.

Козацька українська держава, незважаючи на васальну за­­­лежнiсть України вiд Литви, мала свого окремого голову держави -гетьмана, який обирався самими українцями й тiльки присягав пiсля виборiв царевi на вiрнiсть i з його урядом заключав фор­­­мальний договiр, мала своє вiйсько, свої фiнанси, свiй власний адмiнiстративний та судовий устрiй i свої закони. До 1686 року навiть церква українська залежала не вiд московського, а вiд цар­­­городського патрiарха.

Влада гетьмана була дуже велика: вiд нього залежало розда­­­вання земельних маєтностей за службу, призначення на посади, тощо.

Проте на дiлi гетьман рiдко коли правив цiлком самовладно: як правило, що про важливіші справи вiн радився з близькими до се­­­бе старшинами, тобто з генеральною старшиною й полковниками, а iнколи з iншою полковою старшиною та сотниками. Установився зви­­­чай, коли цi старшини з'їздилися регулярно до гетьманської рези­­­денцiї кiлька разiв на рiк, звичайно на свята: Рiздва, Великодня, Спаса, Нового року, й тодi вiдбувалися сесiя ради, де обмiркову­­­валися найважнiшi справи. А вже у вiдомiй конституцiї гетьмана Орлика 1710 року була зроблена спроба зафiксувати звичай старшин­­­ських з'їздiв законом i зробити їх державною установою.

Загальна козацька рада (iнодi звуть її Генеральною Радою) вiдживає по смертi Богдана Хмельницького i входить у широку прак­­­тику в часи Руїни, коли дуже часто мiнялися гетьмани й вiдбували­­­ся рiзнi полiтичнi перемiни. Найчастiше збиралися ради - й стар­­­шинська, й загальна тобто Генеральна Рада - за Дорошенка, який з усiх українських гетьманiв ХVII ст. був, так би мовити, найбiльш конституцiйним гетьманом. На Лiвобережнiй Гетьманщинi уже при гетьманi Многогрiшному Генеральна Рада помалу замирає або втрачає свiй первiсний характер демократичного органу вияву суверенної волi козацького "народу".

На чолi центральної управи держави стояла пiд проводом гетьмана колегiя генеральних старшин, яка складалася з писаря, обозного, хорунжого, бунчужного, осавула i суддi.

Функцiї генеральних старшин були такi:

Генеральний писар звичайно був один. Вiн завiдував гетьман­­­ською канцелярiєю, проводив дипломатичнi зносини i взагалi вико­­­нував функцiї мiнiстра закордонних справ. Його атрибутом була державна печать, яку вiн переховував i прикладав до важливих актiв.

Генеральний обозний спецiально завiдував генеральною вiйськовою артилерiєю, але в його руках зосереджувалося взагалi все вiйськове управлiння. Загалом кажучи, генеральний обозний ви­­­конував функцiї вiйськового мiнiстра.

Генеральних суддiв звичайно було два й завiдували вони, як показує сама назва, судовими справами.

Уряди генерального осавула (їх було завжди два), так само як i генерального хорунжого та генерального бунчужного не мали стис­­­ло зазначених функцiй: носiї цих урядiв виконували важливі дору­­­чення гетьмана, командували вiйськами, їздили послами. У ХVIII ст. до генеральних старшин було вiднесено й генерального пiдскар­­­бiя, який завiдував фiнансами. Кожен iз генеральних старшин, окрiм звичайних своїх функцiй, виконував рiзнi важливі доручення гетьмана як вiйськового, так i цивiльного характеру, а всi разом генеральнi старшини творили його найближчу державну раду, як вис­­­ловлювався М. Грушевський, "штаб", або "кабiнет мiнiстрiв".

Лiвобережна гетьманщина остаточно (вже за гетьмана Iвана Брюховецького) була подiлена на десять вiйськових округiв, якi називалися полками. Всi козаки, що жили на територiї даного окру­­­гу, складали окрему вiйськову одиницю - "полк", який вiдповiдав бiльш-менш сучаснiй дивiзiї. Полки були такi: Київський, Чер­­­нiгiвський, Стародубський, Нiжинський, Прилуцький, Переяслав­­­ський, Лубенський, Гадячський, Миргородський i Полтавський. На чолi кожного полку - територiї стояв полковник, який був заразом i воєнним начальником свого козацького полку, як бойової одиницi, й головою адмiнiстрацiї полку, як округу.

Бiля нього стояла полкова старшина, що мала такi самi назви, як i генеральна, тiльки функцiї поширювалися лише на обсяг одно­­­го полку. Полк дiлився на сотнi, тобто повiти - як територiя i як меншi бойовi частини в складi полку. Пiд юрисдикцiю полковникiв не пiдпадали мiста, якi мали самоврядування на основi магдебур­­­зького права.

Однiєю з найважливiших справ козацької держави було будiвництво вiйська. З початком народно-визвольної вiйни до зброї стали двiстi-триста тисяч чоловiк, що на той час було надзвичай­­­но величезною вiйськовою силою. Пiзнiше, коли держава почала стабiлiзуватися, утримання такої великої кiлькостi вiйська було недоцiльне. Богдан Хмельницький пiд час переговорiв з Москвою до­­­магався залишити у вiйськовому реєстрi 60000 козакiв. Коли Право­­­бережжя занепало, на лiвобережнiй Гатьманщинi утримався реєстр на 30000. Реєстровi козаки були зобов'язанi перебувати у воєннiй го­­­товностi i на унiверсал гетьмана виходити в полку з повним оз­­­броєнням, обозом та кiньми. В 1735 роцi козакiв подiлено на двi групи - виборних, якi фактично служили у вiйську i пiдпомiчникiв, що мали постачати все потрiбне для вiйськової служби.

За гетьманства Хмельницького вiйсько української держави бу­­­ло надзвичайно боєздатним, особливо пiхота. Планував вiн пiднести боєздатнiсть своєї армiї також творенням найманих частин,- з нiмцiв, сербiв, татар, що могли внести до вiйська зразки чужозе­­­мної органiзацiї. Iван Виговський уживав заходiв, щоб залучи­­­ти шведських iнструкторiв та технiкiв. Петро Дорошенко утворив постiйне наймане вiйсько, так званих сердюкiв. Воно вiдзначалося великою хоробрiстю. На такий самий зразок Многогрiшний органiзу­­­вав пiдроздiли компанiйцiв, що мали i вiйськовi, i полiцейськi завдання. Мазепа також мав значнi пiдроздiли компанiйцiв та сер­­­дюкiв. Пiд час Пiвнiчної вiйни була думка перетворити козацьке вiйсько на регулярне. Особливо наполягав на цьому Петро I. Проте українська старшина спротивилася цьому, боячись, щоб цi реформи не порушили козацьких вiльностей. Це була помилка: вiйсько ук­­­раїнської держави вiдстало в своєму розвитку i не могло вже вiдповiдати воєнним завданням нового часу. У походах ХVIII ст. українськi козаки виконували вже тiльки службу охотничих вiйськ (пiд'їзди, розвiдка, наскоки) i не становили основну частину армiї. Через соцiальнi незгоди - гнiт старшин - меншало також число виборних козакiв: у 1736 роцi було їх уже тiльки 20000, в 1764 роцi залишилося всього 10000. Занепад вiйськової сили привiв у наслiдку до занепаду всього державного життя.

Українське вiйсько не мало доброї кiнноти, але артилерiя бу­­­ла значна i досить непогана. Вона весь час була пiд опiкою гетьманiв, а особливо опiкувався нею Мазепа, що мав фахове арти­­­лерiйське знання. Вiн навiть заснував свою ливарню гармат. Знач­­­но розвинулася на Надднiпрянщинi фортифiкацiйна справа: всi значнiшi оселi, особливо в степовiй смузi, були забезпеченi вала­­­ми i рiзнорiдними укрiпленнями.

Що стосується права та судiйства в українськiй державi, то воно вийшло з права народного, звичаєвого: "де три козаки, там два третього судять". Але звичаєве право не розвинулось в систе­­­му, а перемогло запозичення чугого права, спершу магдебурзького, а потiм Литовського статуту. Цю справу вели вже Скоропадський, Полуботок i Апостол. В 1749 роцi з'явився кодекс "Права, по кото­­­рим судится малоросiйський народ". Але росiйський уряд не дав свого затвердження, i кодекс залишився неофiцiйним пiдручником, яким користувалися юристи. Iнстанцiї судiвництва впорядкував Апостол iнструкцiєю з 1780 року. Найнижчий суд був сiльський, в якому козакiв судив отаман, посполитих - вiйт з громадою. Другою iнстанцiєю був сотенний суд, де судив сотник з старшиною. Третьою iнстанцiєю був полковий суд, в якому судив полковий суддя, а в кримiнальних справах - полковник з старшиною. Найвищою апе­­­ляцiйною iнстанцiєю був генеральний суд пiд проводом генеральних суддiв. На основi "Рiшительних пунктiв" з 1728 року генеральний суд складався з трьох українцiв та трьох росiян i засiдав пiд проводом гетьмана.

Щоб доповнити образ життя та устрою української держави не слiд забувати Запорожжя, що було тiсно пов'язане з цiєю державою й мало великий вплив на її внутрiшнi вiдносини.

При Богданi Хмельницькому запорожцi були слухняним знаряд­­­дям українського уряду. Але пiсля його смертi вони пiднiмають го­­­лову. Запорожжя стає гнiздом опозицiї проти гетьманського уряду та вмiшується в полiтичне життя України. Це добре розумiє Москва i заводить безпосереднi зносини з запорожцями, якi дiйсно грають на руку московськiй полiтицi. Запорожжя пiддержує Пушкаря проти Виговського, Брюховецького проти Сомка, Суховiя й Ханенка проти Дорошенка, Петрика проти Мазепи. Типовим представником Запорожжя за Руїни був кошовий отаман Сiрко, хоробрий вояк, але без сталих полiтичних принципiв. Вiн служив то Москвi, то Польщi, то пома­­­гав Дорошенковi, то завдавав йому удар в спину саме в рiшучий мо­­­мент. Бiльш слухняними запорожцi стали за гетьмана Мазепи, який зумiв високо поставити авторитет гетьманської влади, хоч i тодi Запорожжя зоставалось осередком, де зароджувалися й звiдки вихо­­­дили всякi рухи, спрямованi проти гетьманського режиму (iсторiя з Петриком), а позатак - проти української козацької держави.

Образ життя української держави був би неповним, особливо в другiй половинi ХVII ст., якби ми не зупинилися на становищi в цiй державi освiти та культури. В осередку культурного життя стояв Київ iз своєю Могилянською академiєю. В нiй вчилися дiти всiх станiв: починаючи вiд аристократiв, таких, як князi Огинськi, до дiтей простих козакiв i селян. Викладання в академiї велося виключно латинською мовою. Викладалися такi науки, грама­­­тика, риторика, поетика, дiалектика, логiка та фiлософiя. Учбо­­­вий процес був щедро забезпечений матерiально. Вiйни половини ХVII ст. й особливо смутнi часи Руїни вiдбилися на станi академiї, але з початком 70-х рокiв цього столiття коли настав спокiй в Українi, починається розквiт дiяльностi академiї.

З вихованцiв академiї виходить цiлий ряд видатних учених, поетiв, дипломатiв, дiячiв мистецтв. Досить згадати славного Си­­­меона Полоцького, Степана Яворського, Теофана Прокоповича та цiлу низку iнших. Багато професорiв та вихованцiв академiї з половини ХVII ст. починають запрошувати до Москви, й вони стають там пiо­­­нерами захiдно-європейської освiти та культури (Єпифанiй Слави­­­нецький, Артемiй Сатановський, Симеон Полоцький).

Пiсля того, як на лiвобережнiй Українi запанував вiдносний спокiй, коли почала формуватися заможна верства земельних влас­­­никiв, козацької старшини, мiщан, надзвичайно прискорюється розквiт в українськiй державi матерiальної культури та мистецтва. Як писав у 1655 роцi араб-християнин Павло Алеппський, мандруючи Україною по дорозi до Москви: "усi вмiють читати й знають поря­­­док церковної служби та церковнi спiви; крiм того священики вчать сирiт i не залишають їх волочитись по вулицях невiгласами". Там же у Києвi вiн милувався високим рiвнем друкарського мистец­­­тва, малювання та будiвництва.

Таке саме враження високо-культурної української держави ро­­­била Гетьманщина й на iнших чужоземних подорожнiх, якi переїзди­­­ли її на переломi ХVII та ХVIII ст. за золотої доби гетьмана Ма­­­зепи. Московський подорожнiй пiп Iван Лук‘янов, що переїздив її в 1701 роцi, був уражений красою архiтектури українських мiст Глу­­­хова, Кролевця, Батурина, Нiжина, а особливо Києва. Його вразила також чистота, чепурнiсть українцiв, їх гарнi будiвлi.

Так, незважаючи на тяжкi вiйни i спустошенi все ж таки ук­­­раїнська держава дала змогу українському народовi розвинути най­­­кращi сторони своєї вдачi та досягти такого рiвня освiти й культури, який дозволяє ставити її поруч iз найбiльш освiченими країнами Європи.

В цiлому українська держава вiд Богдана Хмельницького до Iвана Мазепи була полiтичним утворенням, в якому народнi маси здобули волю i громадянськi права, де зародилися сильне почуття патрiотизму i любовi до Батькiвщини.

Українська держава впала пiд наступом краще вiйськово та економiчно зорганiзованої Москви. Але все те, що український на­­­род створив за недовгий час самостiйного життя, не пропало, а за­­­лишилось у спадщину дальшим поколiнням. Свiдомiсть нацiональної окремiшностi, цiнування волi та самостiйного розвитку, пошана до громадського авторитету, глибока культурнiсть - це були надбання, якi мають велике значення i сьогодні.


Керівник заняття

_________________________