Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание Питання до обговорення

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ

1. Які головні характеристики митного союзу?

2. Чому, на вашу думку, кількість держав-членів митного союзу збільшувала­ся одночасно зі зменшенням кількості держав-членів ЄАВТ?

3. Що важливіше для багатосторонньої інтеграції — лібералізація торговельних відносин міждержавами-членами процесу чи спільна митна політика стосовно третіх країн?

4. Випадок із "коров'ячим сказом" показав можливий негативний вплив існу­вання митного союзу на спільну сільськогосподарську політику та спільну політику щодо захисту споживача. Визначте зв'язок між спільною політикою в трьох різних сферах і вкажіть, які висновки з цієї катастрофи слід зробити?

5. Чи потрібна в митному союзі спільна політика для бороьби з контрабандою чи радше для цього досить заходів на національному рівні?


79.

Розділ 6

Спільний ринок

Основною метою Римського договору було створення єдиного Європейського економічного простору, що грунтується на спільному ринку (див. підрозділ 2.1.). У статті 2 Договору цю мету визначено так: "Спільнота, через створення спільного ринку та поступове узгодження еко­номічної політики держав-члені в, має забезпечити гармонійний розвиток еко­номічної діяльності на всій своїй території, постійний і збалансований розвиток, зміцнення стабільності, швидке зростання рівня життя та поглиблення сто­сунків між державами, що входять до неї".

Тепер слід визначити поняття "спільний ринок", "єдиний ринок" та "внутрішній ринок", які використовують майже як синоніми, але які мають важливі значеннєві відтінки. Спільний ринок - це етап економічної інтеграції, спрямова­ний, згідно з висновком Суду ЄС, на скасування всіх торговельних перешкоду ме­жах Спільноти задля об'єднання національних ринків у єдиний ринок, створюючи таким чином умови, якнайбільше наближені до справжнього внутрішнього ринку.' Варто зазначити, що в Договорі про заснування Європейської Спільноти жодного разу не згадано поняття "єдиного ринку". В Договорі переважно йдеться про спільний ринок і кінцевий результат його існування — внутрішній ринок. Згідно зі статтею 14 Договору, це "простір без внутрішніх кордонів, де вільний рух товарів, послуг, капіталу, а також вільне пересування людей забезпечуються відповідно до положень цього Договору". В цьому розділі розглянуто перешкоди, які Спільнота мала подолати до кінця 1992 року, протягом стадії спільного ринку на шляху до кінцевої мети — єдиного ринку. 1985 року цю мету встановив Голова Європейської Комісії Жак Делор.

Для запровадження спільного ринку треба було насамперед скасувати всі імпортні й експортні збори, шо діяли між державами перед заснуванням Спільноти. В попередньому розділі сказано, як швидко, навіть до закінчення .тановленого Договором терміну, держави-члени Спільноти змогли усунути митні бар'єри і як одразу після цього вони почали зводити між собою інші ери. В першій частині цього розділу ми розглянемо, як держави-члени Спільноти вирішили завершити формування спільного ринку та що саме вони рішили зробити для усунення технічних перешкод у торгівлі та доступу до державних контрактів.

Створення спільного ринку, подібного до внутрішнього, потребує не лише ралізації торговельних відносин між державами-учасницями процесу; для цього також потрібний вільний рух факторів виробництва — праці, послуг і

Judgment of May 5 Gaston Schul., case 15/81, ECR 1982, p. 1409.


80.

капіталу. В подальшому це зумовлює потребу в праві на вільне пересування фізичних і юридичних осіб у межах Спільноти для здійснення їхньої професійної чи комерційної діяльності. Тому в цьому розділі ми, серед іншого, розглянемо заходи, спрямовані на забезпечення вільного руху робочої сили, послуг і капіталу в межах ЄС, які, разом з вільним рухом товарів, є чотирма основними свободами спільного ринку. Ключовим словом для поняття спільного ринку є, як ми бачимо, слово "свобода".

6.1 Завершення формування внутрішнього ринку

У січні 1985 року президент новопризначеної Європейської Комісії Жак Делор, доповідаючи Європейському Парламентові про основні напрями своєї діяльності на наступні чотири роки, пообіцяв покласти край іміджові Європи як феодального утворення, що в ньому існують тільки бар'єри, митниці, формаль­ності та бюрократична тяганина. Делор пропонував усунути всі внутрішні європейські кордони до кінця 1992 року. Отож Комісія взяла на себе зо­бов'язання створити до кінця 1992 року справжній спільний ринок без внутрішніх кордонів. Утім було зрозуміло, що сама вона не здатна виконати таке складне завдання. У червні 1985 року Комісія подала Європейській Раді "білу книгу" про завершення формування внутрішнього ринку." Ця програ­ма ліквідації всіх фізичних, технічних і фінансових перешкод протягом семи років містила гнучкіший підхід до методів гармонізації. Комісія Делора запро­понувала понад 300 законодавчих ініціатив, спрямованих на скасування торго­вельних бар'єрів, та жорсткий графік досягнення цієї мети.

Програму, викладену в "білий книзі", було схвалено на Міланському засіданні Європейської Ради 28 червня 1985 року. Окрім того, більшість де ржав-учасниць проголосувала за скликання міжурядової конференції для розроблення проекту договору, який би охоплював, з одного боку, політичну співпрацю, а з іншого — вносив би поправки до Договору про ЄЕСп, потрібні для завершення процесу формування внутрішнього ринку. На своєму засіданні в Люксембурзі З грудня 1985 року Європейська Рада затвердила запропоновані Комісією "єдині рамки" для політичної співпраці та внесення змін до Договору про ЄЕСп. У підсумку "єдині рамки" вилилися в Єдиний європейський акт (ЄЄА), що був ухвалений на засіданні міністрів закордонних справ, яке відбулося в рамках Міжурядової конференції 27 січня 1986 року (див. підрозділ 2.1). Суттєво змінивши процес ухвалення рішень у Спільноті (кваліфікована більшість голосів у Раді та процедура співпраці з Європейським Парламентом) (див. підрозділ 4.2), Єдиний європейський акт не лише усунув технічні бар'єри в торгівлі, створивши таким чином Єдиний ринок, а й мав значний ефект.переливу (див. підрозділ 1.1.1) на спільні політики в різних сферах: транспортну політику, політику щодо оподат­кування, політику із захисту довкілля тощо.

СОМ(85)310 final.


81.

6.2 Вільний рух товарів

Новий імпульс процесові багатонаціональної інтеграції, наданий Єдиним європейським актом, особливо яскраво виявився в усуненні так званих технічних торговельних бар'єрів. Технічні перешкоди в торгівлі спричинені нормами національних законодавств, які зобов'язували виробників проми­слових виробів та харчових продуктів дотримуватись певних критеріїв, стан­дартів або технічних вимог. Таке законодавство потрібне через різні причини: воно служить потребам стандартизації промислової продукції, гарантує безпеку робітників, сприяє поліпшенню охорони здоров'я споживачів та зменшує ризик забруднення довкілля. Власне, для спільного ринку проблемою було не так існування національних норм, як відмінності між ними; окрім того, їх можна було постійно використовувати для захисту національного ринку від продукції, що надходила з інших держав-членів Спільноти, і що мала відповідати спе­цифічним стандартам країни-імпортера.

Причиною невідповідностей, що існували між країнами в сфері технічних вимог, були історичні й економічні мотиви. Країни, де імпорт переважав над виробництвом, намагалися зробити вимоги до імпорту жорсткішими, не надто замислюючись над економічною вартістю цих норм. З іншого боку, країни-виробники промислової продукції більше схилялися до толерантного ставлен­ня, враховуючи ускладнення для економіки, що їх могли спричинити надмірні вимоги та контроль, адже їхня недостатня гнучкість могла негативно вплинути на виробництво. В будь-якому разі різні зобов'язальні технічні норми можуть зашкодити торгівлі навіть більше, ніж митні збори, скасовані завдяки запро­вадженню митного союзу (див. підрозділ 5.1.2.). Фактично можна сплатити навіть високу ставку мита, і продукція, вироблена в одній країні, потрапить на ринок іншої; а в тому разі, коли продукція не відповідає різним технічним стан­дартам, шлях до ринку іншої країни буде закритий.

У результаті підприємець, який бажав експортувати продукцію до інших держав-членів ЄЕСп, мусив діставати додаткову інформацію й удосконалювати продукцію, витрачаючи таким чином зайві кошти на виробництво, аби про­дукція відповідала всім національним стандартам країни-імпортера. Отже, невідповідність законодавства всередині Спільноти змушувала виробників ви­готовляти різні компоненти, розширювати виробничі лінії, урізноманітнювати асортимент товару відповідно до тієї чи тієї країни-імпортера, залучати спеціалізовані мережі розповсюдження та впроваджувати післяпродажні по­слуги в кожній країні.

Усе це зробило виробництво в державах-членах Спільноти витратнішим, ніж воно мало бути. У сприятливішому становищі опинилися великі, радше ніж малі чи середні, підприємства. Великі підприємства, особливо багатонаціональні компанії, мали структуру, досвід і кадри, потрібні для задоволення специфічних вимог ринків декількох країн. Крім того, вони мали додаткові фонди, які можна було залучати для виробництва великих партій товару так, щоб вартість одиниці продукції була порівняно незначною. Натомість на малих і середніх підприємствах


82.

додаткові витрати становили істотну частку від ціни на одиницю продукції, що могло унеможливити експортування цих товарів.

Вільний рух товарів на території держав-членів Спільноти, який зафіксовано статтями 25-28 Договору про ЄСп, на практиці забезпечується процедурами щодо порушень, встановленими статтею 226 цього Договору. Комісія застосовує ці процедури щоразу, коли фіксує порушення норм Спільноти, що їх здійснюють ті чи ті владні інституції держав-членів (зокрема й судові органи³). Вона може розглядати справу у встановленому порядку, в світлі інформації, наданої членами Європейського Парламенту чи опублікованої в пресі або в офіційних бюлетенях держав-членів Спільноти. Втім зазвичай скаргу на проект стандартів чи технічних норм тієї чи тієї держави-члена подають до Комісії учасник ринку, асоціація чи навіть інша держава-член Спільноти. Стаття ЗО Договору про ЄСп дозволяє певні обмеження імпорту, умотивовані міркуваннями громадської мо­ралі, громадського порядку чи громадської безпеки, але в цій статті зазначено, що такі заходи не мають стати прихованими обмеженнями торгівлі між державами-членами Спільноти.⁴ Згідно з висновком Суду ЄС, бажання забезпечити вижи­вання тієї чи тієї компанії не може бути підставою для застосування цієї статті/¹

6.2.1 Гармонізація законодавств

Усунення технічних перешкод у торгівлі промисловою продукцією тра­диційно спиралося на статтю 100 Договору про ЄЕСп (відповідно, на статтю 94 Договору про ЄСп), яка передбачає зближення положень, встановлених зако­ном, постановами та адміністративними діями, якщо вони безпосередньо впли­вають на функціонування спільного ринку. Спираючись на таку правову базу, Європейська Комісія вже багато років намагається привести національні нор­ми у відповідність до стандартів Спільноти, зафіксованих у директивах Європейської Ради. Але зробити це не так просто, як здається на перший по­гляд. Оскільки технічні положення пов'язані із системами виробництва і, відповідно, із вкладеними інвестиціями; оскільки гармонізація таких положень іноді вимагає від промисловців окремих держав-членів змінювати свої системи виробництва, що потребує нових витрат, усунення технічних перешкод у торгівлі ставало приводом для нескінченних суперечок. Кожна країна Спільноти намагалася переконати своїх партнерів, що її технічні положення найкращі і саме їх слід прийняти в усій Спільноті.

До сьогодні Європейська Рада прийняла близько 250 директив щодо гар­монізації законодавств, до значної кількості яких, через невпинний технічний розвиток, кілька разів вносили зміни й доповнення. Ці директиви узгоджують національні положення в таких різних сферах, як, наприклад, автомобільне об­ладнання, харчові продукти та патентовані лікарські препарати. Отож значних

³Див. рішення Суду ЄС від ЗО вересня 2003: case C-224/01 Gerhard Kubler v Republic ofAustria;ECR2003.

⁴See in this context the Judgment of the Court on German beer, case 178/84, ECR 1987, p. 1227.

⁵ Judgment of 28 March 1995, case C-324/93, ECR 1995, p. 1 -0563.


83.

успіхів було досягнуто в галузі автомобілебудування, насамперед завдяки тому, що набрали чинності типові норми Спільноти для автомобілів та причепів до них.⁶ В галузі харчових продуктів відповідальним за оцінку та перевірку систем контро­лю держав-членів є орган інспекторів Спільноти.⁷ Ухвалено директиви і стосовно особливо делікатної сфери — виробництва харчових добавок, барвників і замінників цукру.⁸ Робота з узгодження норм у сфері фармацевтичної продукції завершилася створенням єдиного ринку лікарських препаратів і заснуванням Європейської агенції аналізу лікарських засобів⁹ [див. підрозділ 17.3.7].

Складні процедури, необхідні для зближення законодавств, дали результа­ти, не помітні для звичайних громадян, але дуже корисні для економічної інтеграції, бо ж таким чином було гармонізовано суттєву сферу промислового законодавства держав-членів Спільноти. Після встановлення стандартів, одна­кових у всіх державах-членах ЄС, підтвердження відповідності товару встанов­леним нормам, зроблене в будь-якій країні Спільноти, визнавали всі інші. Ви­робникам треба було лише гарантувати, що вся продукція відповідатиме прото­типові, затвердженому директивою. Товари, що не відповідають зразку, не можна продавати ані на спільному ринку, ані на внутрішньому ринку країни-виробника. І навпаки, жодна з держав-членів не може встановлювати суворіші національні норми, що перешкоджатимуть імпортові чи використанню про­дукції, яка відповідає нормам Спільноти.

Утім тоді як деякі проблеми розв'язували завдяки гармонізації законо­давств, держави-члени Спільноти, схильні до протекціоністської політики, ух­валювали нові закони та створювали подальші технічні перешкоди в торгівлі. Загалом ці процеси відбувалися в 70-ті роки, коли економічний клімат був до­волі тяжким. У результаті кропітка робота органів Спільноти з усунення пе­решкод нагадувала нескінченну працю Данаїд, приречених наповнювати без­донну діжку. Саме тому Європейська Комісія обрала іншій підхід до розв'язання дієї проблеми. Рішення ґрунтувалося на прецедентному праві Європейського Суду. У своєму висновку від 20 лютого 1979 року щодо справи про діжонський касис (стосовно продажу в Німеччині смородинового лікеру, виробленого у Франції), Суд дав дуже широке означення перешкод для вільної торгівлі, вста-ювлення яких заборонялося статтею ЗО і подальшими статтями Договору про ~ЕСп (відповідно, статтями 28-31 Договору про ЄСп).^ІО У висновку було зазначено, що будь-який товар, який виробляють і продають на законних підставах, взагалі-то має бути допущений на ринок будь-якої іншої держави на Спільноти.

Національні норми й правила мають не перешкоджати торгівлі, навіть у азі, коли їх в однаковий спосіб застосовують і до імпортованої, і до національної продукції. їх допускають тільки тоді, коли такі перешкоди встановлюють для виконання обов'язкових вимог і коли вони відповідають загаль-

⁶Directive 92/53, OJ L 225, 10.08.1992.

⁷ Directive 93/99, OJ L 290, 24.11.1993.

⁸ Directives 94/34, 94/35 and 94/36, OJ L 237, 10.09.1994.

9 Regulation 2309/93, OJ L 214, 24.08.1993.

10 Judgment of 20 February 1979, Case 120/78, ECR 1979, p. 649.


84.

ним інтересам, які вищі навіть за норми вільного руху товарів - однієї з основ­них свобод Спільноти. Простіше кажучи, країна не має зачиняти ринок для конкурентної продукції, виробленої в іншій країні Спільноти лише тому, що вона дещо відрізняється від товарів, витворених національними виробниками. Інакше Європейська Комісія може порушити проти неї справу в Європейському Суді, де таку країну цілком імовірно визнають винною згідно з чинним прецедентним правом. Згідно з іншим висновком Європейського Суду, національні положення не можуть бути дискримінаційними стосовно трей-дерів, до яких їх застосовують, або створювати різні умови для торгівлі товара­ми вітчизняного виробництва, з одного боку, та продукцією, виробленою в іншій країні Спільноти, з іншого."

Паралельно із застосуванням принципу "діжонського касису" 1983 року Європейська Комісія забезпечила прийняття Європейською Радою процедури надання інформації державами-членами Спільноти щодо введення ними будь-яких нових технічних стандартів і правил. Завдяки існуванню цієї процедури відповідні органи надають Європейській Комісії інформацію про будь-які нові технічні стандарти чи правила, які ці органи передбачають запровадити. Отже, Єврокомісія має змогу попередити інших держав-членів та запропонувати зміни до цих стандартів перед тим, як вони наберуть чинності. Такий стан справ є прикладом обмеженого суверенітету: держави-члени Спільноти погодилися втратити незалежність у питаннях стандартизації, але натомість здобули право спостерігати за діями сусідів у цій сфері (див. підрозділ 1.1.2.).

6.2.2. Спільна політика щодо стандартизації та сертифікації

Стосовно ж чинних норм і стандартів, то 1985 року Європейська Рада, за по­данням Єврокомісії, затвердила новий підхід до питань технічної гармонізації та стандартів.¹² Цей підхід не усуває можливості гармонізації законодавств, якої, відповідно до статті 95 Договору про ЄСп, можна досягати в Європейській Раді не одностайним рішенням, а кваліфікованою більшістю (таким чином усунено право вето), а спрощує та полегшує цей процес. У разі, коли досягти взаємної домовленості неможливо через те, що відмінність між головними цілями різних національних законодавств надто велика, процес гармонізації обмежується ухва­ленням первісних вимог безпеки (або інших вимог, що узгоджуються із загаль­ними інтересами), яким товари мають відповідати для вільного руху всією тери­торією ЄС. Тоді європейські органи, що займаються стандартизацією (про них ітиметься нижче), готують конкретні технічні умови та вимоги. Ці вимоги вироб­ники мають задовольнити, аби їхня продукція відповідала первісним вимогам, зафіксованим у директивах Спільноти, затверджених Європейською Радою та Європейським Парламентом згідно з процедурою спільного ухвалення рішень (див. підрозділ 4.2.). Такі технічні умови та вимоги не є зобов'язальними; вони мають статус технічних стандартів, додержання яких є добровільним. Це означає, що виробник має право не виробляти товар відповідно до цих стандартів, але несе

11 Judgment given on 24 November 1993, Joined Cases C-267/91 and C-268/91, Keck and Mithouard. ECR 1993, p. 1-6097.

^I2OJC 136, 04.06.1985, p. 1-9.


85.

відповідальність за те, щоб його продукція відповідала "первісним вимогам", закріпленим у відповідній директиві Спільноти. З іншого боку, національні органи влади мають визнавати, що товар, вироблений відповідно до узгоджених стан­дартів, відповідає первісним вимогам, зазначеним у такій директиві.¹³ Покупці, бачачи на товарі знак "СЕ" - торговельна марка Спільноти, можуть бути пев­ними, що цей товар вироблено відповідно до загальних європейських стандартів.

Ключовим моментом у впровадженні нового підходу до гармонізації технічних стандартів була спільна політика щодо стандартизації, тобто вста­новлення стандартів, які визначають умови та вимоги до промислової продукції. Стандарти затверджують європейські органи, завдання яких — розробити такі конкретні вимоги, які, з одного боку, відповідали б первісним вимогам, викла­деним у директивах щодо технічної гармонізації, а з іншого — були результатом домовленості всіх зацікавлених сторін: виробників, користувачів, споживачів, органів влади тощо. Такими органами є Європейський комітет стандартизації (CEN), Європейський комітет електротехнічної стандартизації (CENELEC) та Європейський інститут стандартів у галузі телекомунікацій.

Щоб європейські стандарти мали позитивний ефект, їх мають сертифікувати й визнати відповідні національні органи держав-членів Спільноти. Взаємне визнання сертифікатів відповідності продукції в межах чинних норм і стандартів є, отже, необхідною умовою для вільного руху товарів. Отож Рада ухвалила правила нагляду і перевірки належної лабораторної практики (good laboratory practice, GLP), визначила керівні принципи європейської політики щодо взаємного виз­нання сертифікатів і результатів випробувань'⁴, передбачила створення Європейської організації з питань сертифікації та випробувань. Рада також за­твердила порядок визначення ступеня відповідності, який передбачалося викори­стати в директивах щодо технічної гармонізації для продажу промислової про­дукції (див. також підрозділи 17.3.5 та 19.2.1).^|J Принцип взаємного визнання надає право відповідним органам країни-імпортера визнавати технічні умови, стандарти та правила, що застосовуються в іншій країні Спільноти, а також точність результатів випробувань, проведених у вказаних лабораторіях такої країни, якщо вона надає відповідні гарантії достовірності. Держави-члени Спільноти повинні інформувати Єврокомісію про будь-які заходи, що перешкод­жають вільному рухові певного виду чи типу продукції, яку на законних підставах продають чи виробили в іншій країні Спільноти.¹⁶

6.2.3. Захист інтелектуальної та промислової власності Єдиний ринок створив сприятливі умови, щоб отримувати зиск від масштабів використання цифрових і аналогових носіїв інтелектуальної власності, обіг яких становить понад 5% валового внутрішнього продукту Спільноти. За інтелектуальної та промислової власності в межах Спільноти допомагає

13.Decision 93/465, OJ L220, 30.08.1993.

14.OJC10, 16.01.1990, p. 1-2.

15.Decision 90/683, OJL380, 31.12.1990,.

16.Decision 3052/95, OJ L 321, 30.12.1995.86.


86.

забезпечити збереження й розвиток творчості на користь авторам, виконав­цям, виробникам, споживачам, культурі, промисловості та широкій публіці. Тому інтелектуальну власність визнали невіддільною частиною власності та одним з основних чинників створення додаткової вартості та конкурентності (див. також підрозділи 10.3 та 23.4). Європейський Суд встановив принцип, згідно з яким авторські права, як і інші права на промислову та торговельну власність, підпадають під дію договору, а отже, будь-яка дискримінація власни­ка прав через його громадянство, за національними законами, що регулюють сферу дії та обсяг таких прав, є неприпустимою.¹⁷

Торговельна марка Спільноти підтверджує відповідність товару стандар­там Спільноти. Отже, держави-члени мають допускати на свою територію будь-який товар, маркований позначкою "СЕ".¹⁸ Торговельна марка Спільноти може складатися з будь-яких знаків, які можна позначити графічно. Загалом це слова, зокрема й імена, малюнки, літери, цифри; формасамої продукції або її упаковки, виконані в такий спосіб, щоб можна було за допомогою цих знаків відрізнити продукцію, вироблену одним підприємством, від продукції, виробле­ної іншими. Зареєстрована відповідно до умов Інструкції від 20 грудня 1993 року, торговельна марка Спільноти гарантує однаковий рівень захисту на тери­торії його держав-членів, досягти якого можливо за допомогою однієї-єдиної процедури.¹⁰ Такий захист дозволяє власникові прав запобігти використанню торговельної марки іншими суб'єктами для аналогічних товарів або послуг чи для подібної продукції, якщо є ризик сплутати товари. Торговельна марка Спільноти реєструється на десятирічний термін, який може подовжити Управління з питань гармонізації на внутрішньому ринку, розташоване в місті Аліканте. Захист торговельної марки на території всіх держав-членів Європейського Союзу посилюється існуванням квазісудових органів — апе­ляційних рад Управління з питань гармонізації на внутрішньому ринку. їхні рішення можна оскаржувати в Європейському Суді.

Згідно з Протоколом до Мадридської угоди щодо міжнародної реєстрації торговельних марок, підписаного в Мадриді 27 червня 1989 року, міждержавні організації, такі як ЄСп, що мають власну систему реєстрації тор­гових марок, можуть брати участь у міжнародній системі реєстрації. Отже, приєднання Спільноти до Протоколу дає змогу компаніям захистити свою тор­говельну марку не лише в державах Спільноти, як торговельну марку ЄСп, а й у країнах, які приєдналися до Мадридського протоколу. Для цього потрібно лише подати окрему заяву.

¹⁷ Judgment given on 20 October 1993, Joined Cases C-92/92 and C-326/92, Phil Collins v Imtrat and Patricia v EMI Electrola, ECR 1993, p. 1-5145.

¹⁸ Directive 89/104, OJ L 40, 11.02.1989 and Council Decision 93/465, OJ L 220, 30.08.1993.

¹⁹ Council Regulation OJ L 11, 14.01.1994 and Council Regulation 3288/94. OJ L 349, 31.12.1994.

²⁰ Commission proposal, OJ C 293, 05.10.1996.


87.

6.3. Державні контракти

За умов справжнього внутрішнього ринку державний сектор також має бути відкритим для вільної торгівлі всередині Спільноти та конкуренції. На за­доволення потреб держави в постачаннях і виконанні робіт всіх видів - для центральних, регіональних та місцевих органів державної влади, а також для державних підприємств, інших підзвітних установ припадає 15% економічної діяльності держав-членів Спільноти. Наприкінці 80-х років лише 2% потреб державної влади забезпечували підприємства держав-членів Спільноти, в яких владні органи не були зацікавлені. При цьому не зважали на ціну, якість та інші переваги, які ці підприємства могли запропонувати.

У деяких галузях — авіаційній, енергетичній, телекомунікаційній та транс­портній — державне замовлення було найбільшим, якщо не єдиним, сегментом ринку, який фактично був вилучений зі спільного ринку. Отже, захищені висо-котехнологічні галузі промисловості, в розвитку яких держава особливо зацікавлена, опинилися в менш вигідному становищі, ніж традиційні сфери виробництва, бо останні виграли від лібералізації торгівлі. Для неефективних постачальників товарів і послуг, які мали зв'язки з державними установами, робота в таких захищених державою галузях була просто раєм. Але саме цим такі державні установи ставили під загрозу їхню ефективність. Справді, дер­жавна підтримка не могла компенсувати цим високотехнологічним галузям відокремлення від ринку, пов'язаного із забезпеченням їх функціонування; ад­же саме ці галузі насамперед потребували великого ринку та його можливості економії за рахунок виробництва. Було зрозуміло, що відкриття доступу до ук­ладання державних контрактів для учасників ринку Спільноти відповідало спільним інтересам, але законні інтереси держав-членів Спільноти уповільнили впровадження необхідних спільних заходів.

У контексті єдиного ринку надання замовлення в одній з держав-членів від імені держави, регіональних чи місцевих органів влади або інших керованих держа­вою установ має відбуватися відповідно до принципів угоди і, зокрема, принципів свободи пересування товарів, свободи створення підприємств і надання послуг, а також принципів, що з них випливають: рівні умови, недискримінація, взаємне виз­нання, пропорційність і прозорість. Застосування цих принципів до державних за­мовлень запровадили на початку 1970-х років.²¹ Однак відкрити державний сектор Спільноти для конкуренції вдалося тільки в 1990-х роках за допомогою низки ди­ректив, а саме: директиви 92/50 щодо координації процедур надання державного підряду на виконання послуг; директиви 93/36 щодо координації процедур надання контрактів на державні закупівлі та директиви 93/37 щодо координації процедур надання контрактів на громадські роботи.

2004 року ці директиви замінила єдина директива щодо координації процедур надання контрактів на громадські роботи, державні закупівлі та надання по­слуг у державному секторі, вартість яких без ПДВ дорівнює або перевищує пев­ний поріг (загалом це 162000 євро для державних закупівель та надання послуг і

²¹ Directive 71 /304, OJ L 185, 16.08.1971 and OJ L 1, 03.01.1994.


88.

6242000 євро для контрактів на громадські роботи).²² Положення директиви 2004/18, в яких ідеться про координацію національних процедур укладання таких контрактів, спрямовані на те, щоб гарантувати відкритість сфери державних за­мовлень для конкуренції. Щоб забезпечити справжню конкуренцію на отримання державних контрактів, оповіщення про конкурс, який оголошує та чи інша уста­нова держави-члена, має бути поширене в усіх країнах Спільноти. Перевірка прийнятності учасників конкурсу за відкритої процедури та кандидатів за обме­женої й закритої процедур з оприлюдненням умов тендеру мають проводитися цілком прозоро. Задля цього треба визначити недискримінаційні критерії, якими може користуватися установа-замовник, вибираючи підрядника, і засоби, якими можуть скористатися економічні оператори, щоб довести свою відповідність цим критеріям. Контракти мають надаватися на підставі об'єктивних критеріїв, які забезпечують дотримання принципів прозорості, недискримінації та рівних умов і гарантують, що тендер проводиться на засадах відкритої конкуренції. Відповідно, директива дозволяє застосовувати при виборі тільки два критерії: "найнижча ціна" і "економічно найвигідніша пропозиція". Щоб гарантувати рівні умови, кри­терії надання контрактів мають бути такими, щоб дозволити об'єктивно порівняти й оцінити учасників конкурсу.

Подібні ж принципи та правила застосовуються до процедур надання кон­трактів установами водо- й енергопостачання, транспорту та поштових послуг (державні комунальні служби), які початково визначались директивою 93/38, а нині - директивою 2004/17.^2І Спеціальні правила, що гарантують відкриту конкуренцію у виборі підрядників підприємствами цієї сфери, починаючи з пев­ної суми (499000 євро для контрактів на постачання й надання послуг, і 6242000 — для контрактів на громадські роботи), були потрібні через кілька причин. А саме: 1) різноманіття засобів, за допомогою яких національні органи влади можуть впливати на ці підприємства, зокрема й участь у їхньому капіталі та представництво в керівних і наглядових органах; 2) закритий характер ринків, на яких вони оперують, завдяки особливим чи ексклюзивним правам, наданим державою на постачання й управління мережами для надання таких послуг. Установи-замовники в цих секторах, які раніше, завдяки існуванню надаваних державою ексклюзивних прав, не могли протистояти політичному тискові "купувати своє", нині зобов'язані оголошувати конкурс у всіх країнах Спільноти. Через те що в сфері телекомунікацій, морських і повітряних пере­везень застосовуються особливі правила щодо конкуренції, на державні кон­тракти в цих секторах директива 2004/17 не поширюється.

6.4. Вільний рух робітників

Одне з найбільших досягнень європейської інтеграції полягає в перетво­ренні післявоєнних потоків економічної міграції у вільний рух робочої сили. Така свобода дає змогу громадянам ЄС шукати в межах Європейського Союзу ліпших, ніж у своєму регіоні, умов життя та роботи. Насамперед це істотно збільшує можливості поліпшення рівня життя окремої людини. Водночас сво-

²² Directive 2004/18, OJ 134, 30.04.2004.

²³ Directive 2004/17, OJ L 134, 30.04.2004.


89.

бода пересування зменшує соціальну напругу в найбідніших регіонах Європейського Союзу та сприяє поліпшенню умов життя тих, хто не полишає цих регіонів. Стосовно ж найбагатших країн і регіонів Спільноти, то міграція забезпечує їх робочою силою, вкрай потрібною для їхнього подальшого розвит­ку. В цілому міграція в ЄС полегшує узгодження пропозиції робочої сили з ко­ливаннями попиту на неї й дає змогу провадити послідовнішу та ефективнішу економічну політику в масштабах Спільноти. Отже, свобода руху робочої сили є важливим чинником досягнення цілей спільного ринку; одночасно це сприяє збільшенню гнучкості та дієвості ринку праці.

Однак поряд із перевагами вільний рух робочої сили має й вади. Серед них — втрата еміграційними регіонами найактивнішої частини працездатного на­селення та перенавантаження соціальної сфери в регіонах імміграції. Отже, вільний рух робочої сили в межах Європейського Союзу не є панацеєю від усіх проблем. Вільну міграцію робочої сили слід підтримати й спрямувати соціальним захистом робітників-мігрантів та їхніх сімей. Але передусім її треба поєднати з дієвою регіональною політикою, яка б сприяла створенню робочих місць у менш сприятливих для цього регіонах ЄС, таким чином працевлаштовуючи робітників у країнах або регіонах їхнього походження. За цих умов свобода пересування справді буде здобутим правом працездатного населення ЄС.

Право на вільний рух стосується не лише працездатного населення. Згідно зі статтею 18 Договору про Європейську Спільноту, кожен громадянин ЄС має право на вільний рух та перебування будь-де на території країн Спільноти. Це право є практичним вираженням ідеї європейського громадянства. Свобода пере­сування є важливим чинником досягнення цілей спільного ринку; водночас вона забезпечує гнучкість, а отже, й більшу дієвість ринку праці. Втім перед Союзом зараз постало завдання створити справжній європейський мобільний простір, де свобода руху є для європейців не лише правом, а й щоденним явищем. Це потре­бує комплексної взаємодії спільної політики в різних сферах, деякі з-поміж яких розглянуто далі, а деякі — в підрозділі про соціальний розвиток.

6.4.1. Спільний ринок праці

Стосовно робочої сили в Договорі про ЄЕСп визначена мета — створення спільного ринку праці, що означає вільний рух робочої сили в межах Спільноти та ліквідацію будь-якої дискримінації працівників на грунті громадянства в питаннях працевлаштування, заробітної плати й інших умов роботи та найму. Згідно зі статтею 48 Договору про ЄЕСп (стаття 39 ДЄСп) свобода переміщення праців­ників передбачає право приймати пропозиції про працевлаштування, задля цього вільно рухатися в межах територій держав-членів Спільноти, залишатися на території держави-члена Спільноти з метою працевлаштування та не полишати території цієї країни після звільнення (крім випадків, коли можливі певні обме­ження з міркувань громадського порядку, громадської безпеки й охорони громад­ського здоров'я). Формування законодавства Спільноти, яке втілювало ці прин­ципи, завершилося 1968 року. Отже, з правового погляду, свободи руху робочої сили було досягнуто одночасно із завершенням формування митного союзу. Від 1994 року право на вільний рух поширюється також на громадян держав, що на-


90.

лежать до Європейського економічного простору.²⁴ Працівник (працівниця) мо­жуть і надалі проживати в країні, де він (вона) оселилися, і після звільнення з роботи. Це право оформлюється як автоматичне поновлення дозволу на прожи­вання особи, визнаної такою, що працює. Члени родини такої особи проживати­муть разом з нею й матимуть право залишатися в країні, що приймає, навіть і після смерті цієї особи.

Директива, що запроваджує принцип рівного ставлення до людей, пере­дбачений статтею 13 Договору про Європейську Спільноту, незалежно від їх расового чи етнічного походження, спрямована на заборону дискримінації в державах Спільноти в усіх сферах — зайнятості, освіти, соціального забезпе­чення, охорони здоров'я та доступу до товарів і послуг.²⁵ В Директиві вміщено означення прямої та непрямої дискримінації; жертвам дискримінації вона надає право на відшкодування, а працедавців зобов'язує доводити, що вони не пору­шують права на рівне ставлення. Крім того, директива забезпечує захист від утисків та переслідувань у всіх державах-членах Спільноти. У сфері зайнятості Спільнота встановила спільні рамки для боротьби з дискримінацією через релігійні чи інші переконання, інвалідність, вік чи сексуальну орієнтацію.²⁶ Програма дій Спільноти з боротьби зі всіма формами дискримінації в 2001-2006 роках спрямована на впровадження відповідних заходів стосовно всіх форм, за винятком дискримінації за статевою ознакою. Із цим типом дис­кримінації Спільнота бореться окремо (див. підрозділ 13.5.5).²⁷ Мета програ­ми — змінити ставлення та практику, мобілізуючи всіх учасників та заохочуючи обмін інформацією й позитивним досвідом. Саме тому програма передбачає організацію баз даних та сприяння співпраці ключових осіб.

6.4.2. Соціальний захист робітників-мігрантів

Належне соціальне забезпечення, гарантоване європейськими положен­нями в сфері соціального захисту, є необхідною передумовою для ефективного використання права на вільний рух і вільне перебування в державах Європейського Союзу. Люди, які перетинають кордон, щоб працювати чи знайти роботу, без такого захисту ризикували б утратити частину або навіть всі права, що їх вони здобули за національним законодавством (наприклад, пенсію, медичне страхування, виплати в разі безробіття чи допомогу для членів сім'ї). Стаття 51 Договору про ЄЕСп (відповідно, стаття 42 ДЄСп) передбачає захо­ди, потрібні для забезпечення такого захисту, шляхом домовленостей, спрямо­ваних на надання працівникам, які від'їздять до іншої держави Спільноти, та їхнім сім'ям таких прав:

а) об'єднання всіх періодів, що враховуються згідно з законодавствами різ­них країн, з метою набуття та збереження права отримання виплат та

²⁴ Regulation 1612/68, OJ L 257, 19.10.1968 and Agreement on the EEA, OJ L 1. 03.01.1994, pp. 325, 572.

²⁵ Directive 2000/43, OJ L 180, 19.07.2000.

²⁶ Directive 2000/78, OJ L 303, 02.12.2000.

²⁷ Decision 2000/750, OJ L 303, 02.12.2000.


91.

б) отримання цих виплат особами, які постійно мешкають на території держав-членів Спільноти. Завдяки системі, впровадженій 1958 року, робітники-мігранти мають рівні з громадянами країни проживання пра­ва на соціальний захист, діти цих робітників мають право на отримання виплат від країни проживання, а ті, які звільнилися за віком, мають право отримувати пенсію, нараховану відповідно до їхнього сукупного трудового стажу в країнах Спільноти.

Згідно із законодавством Спільноти, подібне за типом пенсійне забезпе­чення, право на яке було зароблене в різних державах-членах Спільноти, можна об'єднати в одну пенсію, але зацікавлена особа може й не отримати загальної суми виплат, якщо вона перевищуватиме найбільший розмір пенсії, яку ця особа отримала б, якби все життя пропрацювала в одній країні.²⁸ Єдине законодавство Спільноти стосується також студентів, які рухаються з однієї країни Спільноти до іншої, бере до уваги їхнє специфічне становище та особливості схем, згідно з якими їх застраховано. Державні службовці й особи, яких до них прирівнюють, отримують загальне пенсійне забезпечення згідно із законодавством та особли­вими схемами для державних службовців, які чинні на території більшості дер­жав-членів Спільноти.²⁹ Додаткові пенсійні права осіб, що працюють або мають власний бізнес, однаково гарантовані на території всіх країн Спільноти.™

Незайнята особа, що від'їздить до іншої держави-члена Спільноти в по­шуках роботи, отримує виплати від країни останнього місця роботи протягом щонайбільше трьох місяців віддати вибуття. Якщо родина працівника прожи­ває в одній країні, а ця особа зайнята й застрахована в іншій, виплати на ме­дичне обслуговування цій родині здійснюють відповідні установи країни її про­живання. Допомогу тим, що мають великі сім'ї, сплачують згідно з нормами, встановленими законодавством країни, де особа зайнята. Відповідно до вис­новку Європейського Суду, виплата такої догомоги не обумовлюється терміном найкоротшого проживання в країні.³¹

Подібні положення стосуються приватних підприємців та членів їхніх сі-мей , а також і тих приватних підприємців чи найманих працівників, що здійс­нюють трудову діяльність на території двох чи більше держав-членів Спільно­ти.³³ Особа, застрахована в одній країні Спільноти, перебуваючи в іншій країні ЄС на відпочинку чи шукаючи там роботу, може бути шпиталізована чи отри­мати відшкодування за кошти, витрачені на невідкладну медичну допомогу за наявності "Європейського страхового полісу з охорони здоров'я" і "Європейська картка").³⁴ Ця картка замінила всі папери, потрібні для лікування в іншій державі-члені, передбачені регламентами 1408/71 та

28Regulation 1408/71, OJ L 149, 05.07.1971, Regulation 574/72, OJ L 74, 27.03.1972 and Regulation 1386/2001, OJ L 187, 10.07.2001.

29.Regulation 1606/98, OJL 209, 25.07.1998.

30.Regulation 1223/98, OJL 168, 13.06.1998.

³¹ Judgment given on 10 March 1993, Case C-l 11/91, Commission v Luxembourg, ECR 1993,1-840.

32.Regulation 1390/81, OJ L 143, 29.05.1981.

33. Regulation 3811/86, OJL 355, 16.12.1986.

34.Decisions 2003/751, 2003/752 and 2003/753, OJ L 276, 27.10.2003.


92.

574/72, і дає право на відшкодування витрат на лікування за тимчасового пе­ребування в країні Спільноти, яка не є країною громадянства чи постійного проживання. Європейська картка спростила доступ до медичних послуг за відвідування іншої країни Спільноти, надаючи гарантії установам, які фінансують лікувальні заклади в цій країні, що пацієнт має повне медичне стра­хування в своїй країні, а отже, вони можуть бути певними, що отримають від своїх колег відповідне відшкодування за послуги.

Для дієвості спільного ринку праці потенційні робочі мігранти мають от­римувати достовірну інформацію стосовно кількості та суті вакансій у країнах Спільноти, а також про професійні вимоги до можливих кандидатів. Саме таке завдання стоїть перед Європейською службою зайнятості (ЕСЗ), яка об'єднує в мережі близько 400 "єврорадинків" з національних служб зайнятості, асоціацій роботодавців, професійних спілок, регіональних влад і вищих навчальних за­кладів; саме "єврорадники" опікуються потребами шукачів роботи та робото­давців, які діють на транснаціональному ринку/'

6.5. Свобода підприємницької діяльності та визнання дипломів

До руху приватних підприємців у ЄС застосовується такий самий принцип свободи руху, як і до штатних службовців [див. підрозд. 6.4.]. В обох випадках базовим є принцип рівного ставлення до своїх громадян і до громадян інших держав-членів Спільноти. Свобода підприємницької діяльності передбачає право особи вести діяльність приватного підприємця чи засновувати й керувати підприємствами, зокрема компаніями та фірмами, відповідно до другого пара­графа статті 48 ДЄСп. Йдеться про заснування компаній відповідно до поло­жень законодавства країни, що приймає, які поширюються на громадян цієї країни. Ці положення також застосовуються і до процедури заснування агенцій, філій і дочірніх підприємств — так звана свобода вторинного (похідного) заснування підприємств (ст. 43 ДЄСп).

6.5.1. Право на підприємницьку діяльність

Враховуючи той факт, що свобода надання послуг здебільшого стосується економічної діяльності особи в іншій державі-члені ЄС без заснування голов­ного або вторинного (похідного) осередку ділової активності, право на підпри­ємницьку діяльність передбачає постійне влаштування в цій країні задля ве­дення економічної діяльності. Насправді ситуація з особами, що прагнуть ве­дення економічної діяльності, характеризується налагодженням постійного зв'язку з країною заснування, на відміну від ситуації з особами, що надають послуги, які зберігають зв'язок з країною походження.

Право громадянина будь-якої країни ЄС на працевлаштування або веден­ня підприємницької діяльності в державах-членах ЄС означає право на в'їзд і

³⁵ Decision 93/569, OJ L 274, 06.11.1993.


93.

проживання на території країни, де цей громадянин прагне працювати чи вести економічну діяльність. Це право поширюється на його подружжя, дітей та інших членів родини, а також і на зареєстрованого партнера, якщо законодав­ство відповідної країни визнає права зареєстрованого партнерства сумірними подружнім.³⁶ Якщо період перебування перевищує три місяці, держави-члени можуть вимагати від громадян Союзу тільки реєстрації у відповідних органах країни перебування. Ненаймані робітники, які працюють на себе, можуть за­лишатися в країні, де вони облаштувалися, і по закінченні своєї роботи. По суті, такі особи та члени їхніх сімей після п'яти років незмінного проживання в країні мають право на постійне місцеперебування в ній. Члени родини вільного трудівника навіть після його смерті зберігають право на громадянство.

Згідно зі статтею 46 ДЄСп принцип свободи підприємницької діяльності не поширюється на положення національного законодавства, що передбачають особливе ставлення до іноземців з міркувань громадянського порядку, грома­дянської безпеки та охорони здоров'я. Директива Ради щодо прав громадян Союзу та їхніх родин вільно переїжджати й оселятися на території держав-ленів містить перелік обставин, які не можна використовувати для обгрунтування відмови на в'їзд чи депортації. Директива також визначає низку правил застосування процедур відмови на в'їзд чи депортації громадян здержав €С.³⁷ Відповідно до рішення Суду ЄС право Спільноти не дозволяє автоматич­ної екстрадиції без права на апеляцію громадянина держави-члена, засуджено­го за кримінальний злочин, без урахування особистої поведінки засудженого та небезпеки, яку він становить для громадського порядку.³⁸

6.5.2. Визнання дипломів

Після подолання наявних дискримінаційних заходів це питання, однак, може й надалі бути перешкодою для свободи підприємницької діяльності. Справді, чис­ленні вимоги щодо додаткового стажування штатних службовців і приватних під­приємців, а також детальні процедури впорядкування для промислової та комер-ої діяльності, хоча й не є за своєю природою дискримінаційними, однак зава­жають вільному рухові людей, і саме через відмінність таких процедур у кожній окремій країні та зобов'язання особі складати новий іспит на відповідність рівня знань, що є суттєвою перешкодою для свободи заснування підприємств. З ляду на таку ситуацію, стаття 47 ДЄСп уповноважує Раду та Парламент розро­бити директиви щодо взаємного визнання дипломів, посвідчень та інших докумен­тів, які підтверджують кваліфікацію, для координування положень національного законодавства стосовно працевлаштування й діяльності приватних підприємців. Такі директиви вже застосовують стосовно окремих професій — медичних -працівників, лікарів, архітекторів та юристів.

36.Directive 2004/38, OJ L 158, 30.04.2004.

37.Directive 90/364, OJ L 180, 13.07.1990.

38.Judgment of 29 April 2004, Joined Cases C-482/01 and C-493/01, Orfanopoulos and others, ECR 2004.


94.

Водночас видання директиви щодо взаємного визнання дипломів, посвідчень та інших документів, що підтверджують кваліфікацію, не є вже нагальною потре­бою, оскільки Спільнота запровадила загальну систему визнання дипломів про вищу освіту. Таке визнання здійснюється на основі завершеної професійної освіти чи навчання, що тривало принаймні три роки.'¹ Особливостями цієї систе­ми є такі риси: принцип взаємної довіри між державами-членами ЄС; принцип порівнянності університетської освіти в державах-членах ЄС; взаємне визнання дипломів без попередньої гармонізації умов працевлаштування і, нарешті, прин­цип, що передбачає подолання розбіжностей між державами-членами, які, зок­рема, стосовно професійного вишколу слід компенсувати тривалістю досвіду ро­боти. Ця система означає, що особи, здобуваючи певну професію, виконують зазначені умови щодо кваліфікації, досвіду та професійної освіти, а їхні навички визнаватимуть у всіх державах-членах і вони матимуть право на професійну діяльність без обмежень.

Подібна система застосовується й до дипломів і сертифікатів, наданих по завершенні професійної освіти та навчання тривалістю до трьох років, на

рівні вищої або середньо-спеціальної освіти. Ця система стосується двох рівнів освіти, — вищої й середньо-спеціальної, — термін навчання за якими менше трьох років, а також середньої освіти. Система також застосовна й до осіб, що не мають освіти, однак здобули певний професійний досвід.⁴⁰ Положення, що забезпечує зв'язок між двома системами, містить перелік професій, до яких застосовуються вимоги першої й другої систем у кожній державі-члені ЄС.

Спрощений механізм діє щодо визнання професійної кваліфікації поза межами загальних систем, зазначених вище, у таких сферах, зокрема, як роздрібна торгівля та дрібне виробництво.⁴¹ Прецедентне право Європейського Суду зобов'язує владні органи країни, що приймає, не вимагати від особи, що має потрібні навички, підтвердження її професійного досвіду, таким чином сприяючи й безпеці мігрантів. Комісія регулярно видає перелік кваліфікацій, поданих країнами-членами ЄС для такої системи визнання. Професійний стаж також має враховуватися у випадках, коли країна ЄС, яка приймає, вважає за потрібне передбачити в загальній системі визнання дипломів адаптаційні курси чи тести, що перевіряють відповідні здібності.

Такі загальні системи визнання дипломів і кваліфікації надають кожному громадянинові ЄС, який здобув професійні навички в одній країні Євросоюзу, право на визнання його знань і вмінь на території іншої країни ЄС. Однак, щоб забезпечити можливості для власників дипломів про професійну освіту одержати сертифікати, що діятимуть на території всіх держав-членів ЄС однаковою мірою, а також для сприяння перевірки роботодавцями відповідності цих сертифікатів власним потребам Рада ЄС у липні 1996 року закликала держав-членів ЄС за­значати в сертифікатах зміст навчального процесу і природу здобутої кваліфікації.

39. Directive 89/48, OJ L 19, 24.01.1989 and Directive 2001/19, OJ L 206, 31.07.2001.

40. Directive 92/51, OJ L 209, 24.07.1992 and Directive 2001/19. OJ L 206, 31.07.2001.

41.Directive 1999/42, OJ L 201, 31.07.1999.


95.

Рада також звернулася з проханням запровадити заходи з видання дипломів про професійну освіту іншими мовами Спільноти.⁴²

6.6. Свобода надавати послуги

Стаття 49 ДЄСп передбачає, що обмеження на "свободу надання послуг" у рамках Спільноти мають бути "скасовані щодо громадян держав-членів, які ведуть підприємницьку діяльність в одній з держав-членів Спільноти і надають послуги громадянам інших держав-членів". Згідно зі статтею 50 ДЄСп сферу послуг, які надають за певну платню, слід регулювати окремо, оскільки вона не підпадає під положення щодо свободи руху товарів, капіталу та людей. Ця ж стаття визначає, що положення щодо вільного руху послуг поширюються на всі види професійної діяльності промислового та комерційного характеру чи ремісництва. Будь-які дискримінаційні заходи щодо надання послуг на основі громадянства заборонені безпосередньо статтею 49 ДЄСп.

Діяльність із надання послуг мусить мати часові обмеження, як правило — передбачати певну оплату й відповідні форми обслуговування за кордоном, за винятком випадків фізичного перетину кордону. Особа, що надає послуги, мо­же тимчасово вести свою діяльність у країні, в якій вона їх надає, користуючись рівними можливостями з громадянами цієї країни (третій параграф статті 50 ДЄСп). Послуги, надавані поза межами країни заснування підприємства на контрактній основі, можуть здійснюватися протягом тривалого проміжку часу. Крім того, така діяльність передбачає й купівлю товарів у країні, де підприємець надає послуги. Однак для надання послуг в іншій країні особа-надавач повинна мати центр своєї діяльності у власній країні, і послуги мають носити транскордонний характер. Правила договору регулюють також ситуації стосовно осіб, що отримують транскордонні послуги, скажімо, туристів, а та­кож ситуації, в яких і отримувач, і надавач послуг перебувають у своїх країнах (наприклад, може йтися про консультації через листування).

Послуги становлять близько 60% валового прибутку Спільноти, покри­ваючи такі різні сфери діяльності, як банківські послуги, страхування, транс­порт, туризм, не кажучи вже про опрацювання інформації та консультування з менеджменту. Отже, значення послуг в економіці та сфері працевлаштування постійно зростає, а отже, є важливою ланкою ефективності функціонування внутрішнього ринку ЄС.

Фінансові послуги, що їх надають банки, страхові компанії та біржі, пере­бувають, через свою важливість, під особливим контролем державних органів, оскільки вони є величезним ринком й відіграють ключову роль у функціонуванні інших секторів економіки. Ефективна й відкрита діяльність фінансових ринків сприяє економічному зростанню та працевлаштуванню че­рез збільшення інвестування капіталу й зменшення його вартості. У такий спосіб вони суттєво впливають на формування культури підприємницької діяльності, сприяють доступу та поширенню новітніх технологій. В цьому сто-

⁴² OJ С 224, 01.08.1996, р. 7-8.


96.

сунку Європейський Союз постав перед завданням узгодити дві суперечливі вимоги щодо діяльності фінансових ринків. Зокрема, з одного боку, йдеться про запровадження суворих критеріїв контролю та фінансової безпеки, з іншого -про забезпечення установ належним рівнем гнучкості для задоволення ними нових і дедалі більших вимог їхніх споживачів у межах європейського ринку, особливо після запровадження євро.

Згідно з принципом взаємного визнання, в разі, якщо фінансову послугу зареєстровано відповідно до вимог чинного законодавства однієї з країн ЄС, вона є відкритою для користування громадянами інших країн ЄС без узгоджен­ня з окремими особливостями їхнього законодавства, крім норм захисту прав споживачів. Контроль за діяльністю установи, що надає фінансову послугу, здійснює уряд країни, на території якої установа зареєстрована. Владні органи країни, на території якої надають послуги, лише відповідають за гарантування того, що установа дотримуватиметься відповідних норм комерційної діяльності. Ця система застосовується як до традиційних сфер послуг, як-от транспорт, страхування, банки, так і до нових сфер інформаційних технологій, маркетингу, аудіовізуальних послуг.

6.6.1. Банківська справа

Всі обмеження свободи підприємницької діяльності та свободи надавати послуги в сфері діяльності банків й інших фінансових установ були скасовані в 1970-х роках. Закони, підзаконні акти й адміністративні постанови держав-членів ЄС у сфері заснування та діяльності кредитних установ узгодили відповідно до спільної регулятивної структури." Право доступу до таких послуг ґрунтується на взаємному визнанні наглядових систем, тобто йдеться про за­стосування принципу нагляду за діяльністю кредитних установ державою-членом ЄС, де розташований головний офіс установи, а також через видання "єдиної банківської ліцензії", що діє на території всіх країн Спільноти.⁴⁴ Така єдина ліцензія надає право банкові однієї з країн ЄС відкривати філії в інших країнах без формальностей чи безперешкодно пропонувати свої послуги в країнах-партнерах. Щодо відкриття дочірніх відділень банків держав - не членів Спільноти застосовується принцип взаємності.

У межах внутрішнього європейського ринку прозорість, якість та стабільність транскордонних платіжних систем відповідає традиціям найкращих національних платіжних систем. Для цього Директива Парламенту й Ради ЄС вимагає від банків проводити транскордонні кредитні трансферні операції в розумних часових межах (п'ять банківських робочих днів для установи-відправника і один - для установи-отримувача); уникати подвійного оподаткування (воно є незаконним); виплачувати компенсацію в повному обсязі за невиконання трансферних операцій (максимальна ставка — 12 500 євро); а також забезпечувати прозорість умов здійснення транс­ферних операцій.⁴"¹ На думку Комісії, запровадження Директиви дозволяє банкам

⁴³ Directive 2000/12, OJ L 126, 26.05.2000.

⁴⁴ Directive 89/646, OJ L 386, ЗО. 12.1989 and Directive 92/30, OJ L 110, 28.04.1992.

⁴⁵ Directive 97/5, OJ L 43, 14.02.1997.


97.

впорядкувати співпрацю з підвищення ефективності транскордонних кредитних трансферів без обмеження конкуренції, зокрема щодо доступу до ринку й ціноутворення.⁴⁶

Останнє питання особливо цікавить туристів, оскільки це дозволяє користува­тися магнітними й електронними платіжними картками в усіх країнах Спільноти. Використання таких карток стає поширеною практикою в державах-членах ЄС для зняття готівки в банкоматах та оплати за товари чи послуги на місці через елек­тронні касові апарати або навіть удома. Для сприяння інтенсифікації взаємозв'язку між мережами Комісія розробила такі рекомендації: щодо захисту прав споживачів у сфері новітніх платіжних систем, зокрема щодо відносин між власниками карток та органами, що їх видають⁴⁷; щодо прозорості банківських зборів при здійсненні транскордонних операцій⁴⁸; щодо здійснення операцій за допомогою електронних платіжних систем, зокрема й щодо електронних грошей, а також відносин між їх виробниками та власниками.⁴⁹

Розроблення чіткої регулятивної структури для обігу електронних грошей у межах єдиного ринку спрямоване на підвищення довіри як надавачів послуг, так і споживачів до цієї нової форми розрахунків. Водночас воно гарантує рівні конкурентні можливості як для традиційних кредитних установ, так і для ком­паній, що видають електронні гроші.^м Діяльність установ, які працюють з елек­тронними грішми, регулюється загальними положеннями директив з коорди­нації функціонування банків. Компаній, що працюють з електронним грішми, але не бажають надавати повний комплекс банківських послуг, тим не менш, не позбавляють можливості працювати в рамках єдиного ринку на підставі єдиної ліцензії, виданої однією з держав-членів, що ставить їх в один рівень з кредитними установами.

6.6.2. Страхування

Нині основні положення законів, підзаконних актів та адміністративних постанов щодо прямого страхування, яке не пов'язане зі страхуванням жит­тя, є цілком узгодженими⁰¹, що дозволило ефективно використовувати свободу надавати страхові послуги в межах Спільноти.^:>2 Регуляційні норми Спільноти в цій сфері стосуються більшості виробничих і комерційних ризиків, а також від­повідного захисту всіх споживачів. Узгодженим є й законодавство держав-членів ЄС стосовно кредитного та гарантійного страхування'³, а також страху­вання на судові витрати.<sup>й

16</sup> OJC 251, 27.09.1995.

¹⁷ Recommendation 88/590, OJ L 317, 24.11.1988. ^w Recommendation 90/109, OJL 67, 15.03.1990. ^1!) COM (97) 353.

⁵⁰ Directive 2000/46, OJ L 275, 27.10.2000.

⁵¹ First Council Directive 73/239, OJ L 228, 16.08.1973 and Directive 95/26, OJ L 18.07.1995.

^a Directive 88/357, OJL 172, 04.07.1988 and Directive 92/49, OJ L 228, 11.08.1992.

⁵³ Directive 87/343, OJ L 185, 04.07.1987.

⁵⁴ Directive 87/344, OJ L 185, 04.07.1987.


98.

Єдина система авторизації дозволяє компанії, що зареєстрована в одній із держав-членів Спільноти, відкривати філії й надавати послуги в усіх державах -членах Спільноти без відповідних процедур у кожній країні окремо." Така сис­тема спрямована на забезпечення вільного руху страхових послуг у рамках Спільноти. Вона дає змогу європейським громадянам користуватися послугами будь-якого страхувальника в межах Спільноти, що найбільше відповідає їхнім потребам, вимагає менших витрат і водночас дає гарантію дотримання адекват­ного рівня захисту. Комітет зі страхування сприяє реалізації імплементаційних повноважень у сфері страхової діяльності, що їх надала Європейській Комісії Рада ЄС.⁵⁶

Зближення законодавств держав-членів ЄС про страхування громадян сто­совно відповідальності при користуванні транспортними засобами та про обов'язкове страхування від такої відповідальності забезпечує належний захист потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах, незалежно від країни, де це ста­лося.⁵⁷ Законодавство Спільноти передбачає обов'язкове страхування всіх паса­жирів транспортного засобу на території країни Спільноти в цілому, зокрема й у випадках, коли пасажир є власником автомобіля, має право ним керувати чи є сам застрахованою особою.⁵⁸ Завдяки вищезазначеному законодавству та багато­сторонній гарантійній угоді між національними страхувальниками, підписаній у Мадриді в березні 1991 p., держави-члени ЄС не повинні сплачувати за страхо­вими полісами від громадянської відповідальності в разі пошкодження транс­портного засобу держави-члена ЄС або будь-якої третьої країни.⁵⁹

Координування положень законодавств держав-членів ЄС і принцип сво­боди надавати послуги страхування життя формують для власників страхових полісів широкий вибір контрактів, що поширені на території Спільноти в цілому.⁶⁰ Цей принцип свободи реалізується за допомогою системи вільного надання послуг брокерами, які є незалежними в усіх державах-членах Спільноти. Координування основних правил зваженого фінансового контролю діє в рамках єдиної системи авторизації на території країн Спільноти. Діяльність брокерів контролює країна, в якій страхувальник зареєстрований.⁶¹

6.6.3. Діяльність бірж і фінансові послуги

Законодавство Спільноти щодо функціонування бірж і ринку цінних паперів спрямоване на зростання інвестицій на рівні Спільноти й одночасно на захист інвес­торів. Узгоджено умови доступу цінних паперів на офіційні біржі, отже, сформовано єдиний ринок цінних паперів Спільноти.⁶² Забезпечено свободу надавати інвести­ційні послуги у сфері цінних паперів, хоча й цей вид діяльності підпадає під регулю-

⁵⁵ Directive 92/49, OJ L 228, 11.08.1992 and Directive 2000/64, OJ L 290, 17.11.2000.

⁵⁶ Directive 91/675, OJL 374, 31.12.1991.

⁵⁷ Directive 2000/26, OJ L 181, 20.07.2000.

⁵⁸ Directive 90/232, OJ L 129, 19.05.1990.

⁵⁹ Commission Decision 91/323, OJL 177,05.07.1991. ^(il) Directive 90/619, OJ L 330, 29.11.1990.

⁶¹ Directive 92/96, OJ L 360, 09.12.1992 and Directive 2000/64, OJ L 290, 17.11.2000.

⁶² Directive 79/279, OJ L 66, 16.03.1979 and Directive 88/627, OJ L 348, 17.12.1988.


99.

вання фінансового ринку ЄС завдяки директиві про ринковість у фінансових ін­струментах." Ця директива запроваджує всеохопний регулятивний механізм, який впорядковує інвестиційні трансакції через біржі, інші торговельні системи й інвес­тиційні компанії, і гарантує інвесторам високий рівень захисту при виборі інвести­ційній компанії незалежно від їхнього місцерозташування в ЄС. Інвестиційна ком­панія будь-якої країни ЄС має право на діяльність на території всього Європейського Союзу за наявності єдиного авторизаційного документа (так званого "європейського паспорта"), що його видає країна, в якій компанію зареєстровано. Для цього узгоджено всі умови авторизації та діяльності компаній. Органи країни реєстрації за співпраці з органами тієї країни, де компанія веде свою діяльність, спираючись на уніфіковані правила, здійснюють зважений нагляд за діяльністю інвестиційних компаній. Вони мають доступ до всіх єдиних ринків ЄС. Гарантію дос­татнього рівня захисту інвестора забезпечує мінімальна кількість правил щодо про­зорості, що їх мають дотримуватися на регульованих ринках Спільноти.

Власний капітал інвестиційних компаній і кредитних установ має бути дос­татнім, щоб гарантувати стабільність ринку й запобігати банкрутству інвесторів на всій території Європейського Союзу, а також забезпечувати чесну конку­ренцію банків, діяльність яких регулюється окремим законодавством, та інвестиційних товариств на ринку цінних паперів. Для реалізації зазначених цілей окрема директива визначає мінімальний розмір установчого капіталу та розмір власного капіталу, який треба постійно підтримувати для покриття ризиків від установчих, обмінних і процентних ставок.⁶⁴ Всі держави-члени мають уживати заходи з мінімальної компенсації для інвесторів у разі припинення діяльності інвестиційної компанії, вповноваженої надавати послуги на території Євросою-зу.⁶⁵ У разі банкрутства передбачається додаткове забезпечення виплат у рамках систем розрахунків за цінними паперами, що передусім спрямоване на забезпе­чення прав суб'єктів цих систем, на відміну від збанкрутілої сторони.^ь(1

6.6.4. Послуги загального інтересу

Послугами загального інтересу є "ринкові" та "неринкові" послуги, зіднесені органами державної влади до таких, що становлять спільний інтерес і .гулюються специфічними положеннями щодо надання громадських послуг.

Стаття 86 ДЄСп зазначає, що підприємства, яким доручена реалізація (ринкових) іуг загального економічного інтересу, керуються положеннями Договору про ЄСп, зокрема правилами конкуренції, тією мірою, якою дотримання цих правил є перешкоджає виконанню завдань, покладених на ці підприємства (йдеться про оптові й транспортні послуги, телекомунікації, електропостачання, радіомовлення тощо). В рамках інституцій Спільноти розвивається концепція ніверсальних послуг". Вона охоплює комплекс загальних життєво важливих треб, які задовольняють надавачі цих послуг для всіх громадян на високому

63.Directive 2004/39, OJ L 145, 30.04.2004.

64.Directive 93/6, OJ L 141, 11.06.1993 and Directive 98/33, OJ L 204, 21.07.1998.

65.Directive 97/9, OJ L 84, 26.03.1997.

66.Directive 98/26, OJ L 166, 11.06.1998.


100.

рівні та за прийнятну ціну.⁶⁷ Концепція враховує національні особливості та поєднує особливості європейської моделі суспільства.

Стаття 16 Договору про ЄСп зазначає, що як Спільнота, так і держави -члени мають опікуватися тим, щоб служби, які надають загальні послуги, функціонували на основі принципів та умов, що сприяють реалізації їхніх функцій відповідно до статей 73, 86 та 87 Договору, а також з урахуванням місця послуг загального інтересу у системі спільних цінностей Європейського Союзу. Протокол до Договору про ЄСп, ухвалений в Амстердамі, містить по­ложення, що громадське телерадіомовлення безпосередньо стосується забез­печення демократичних, соціальних і культурних потреб кожного суспільства, а також спрямоване на дотримання принципу плюралізму в засобах масової інформації. Отже, положення Договору не ставлять під питання повноваження держав-членів у сфері фінансування громадського телерадіомовлення, якщо дотримані певні умови, зокрема якщо державне фінансування не впливає на відносини в сфері торгівлі та дотримання правил конкуренції Спільноти [див. підрозд. 10.2.].

6.7. Вільний рух капіталу

Вільний рух капіталу є важливим складником належного функціонування великого європейського внутрішнього ринку. Лібералізація платіжних операцій є вагомим доповненням до вільного руху товарів, людей і послуг. Позичальни­кам, себто малим і середнім підприємствам, створюють умови для отримання капіталу на найприйнятніших і найвигідніших умовах, а інвесторам і надавачам капіталу потрібні можливості для пропонування своїх ресурсів на ринку за наяв­ності якнайбільшого попиту на них. Саме тому важливим є формування держава­ми-членами в межах єдиного ринку умов для вільного руху капіталу й здійснення платежів валютою країни реєстрації кредитора або отримувача. Безперечно, вс ці умови мають передувати переходові до тієї стадії Економічного й валютного союзу, на якій запроваджується єдина грошова одиниця.

Для цього 1988 року ухвалено директиву, що гарантує повну лібералізацію руху капіталу.^ьа За цією директивою, всі обмеження на рух капіталу між юридич­ними та фізичними особами держав-членів ЄС були скасовані на початку 1990-років. Валютні та інші подібні операції було лібералізовано. До таких операц належать, зокрема, надання фінансових позик і кредитів, операції з валютою та депозитними рахунками, операції з цінними паперами й іншими фінансовими кументами, що функціонують у межах валютного ринку.

Лібералізація руху капіталу була розширена статтями 56-60 Договороу про ЄСп, що замінили статті 67-73 Договору про Європейську економ спільноту. Тобто принцип вільного руху капіталу та платежів чітко визнач Договором про ЄСп. Зокрема, стаття 56 проголошує заборону на обмеженню руху капіталу між державами-членами, а також між державами-членами

67.СОМ (2000) 580 and СОМ (2001) 598, 17 October 2001.

68.Directive 88/361, OJ L 178, 08.07.1988 and OJ L 1, 03.01.1994.


101.

третіми країнами. Головна відмінність від попередніх положень полягає в по­ширенні зобов'язання лібералізувати рух капіталу в операціях майже з усіма третіми країнами. Стаття 59, однак, передбачає застосування тимчасових об­межувальних заходів щодо руху капіталу на підставі вагомих політичних міркувань або коли рух капіталу з третьою країною створюватиме суттєві пе­решкоди для функціонування економічного й валютного союзу. Крім того, стат­тя 58 уповноважує держави-члени вживати всіх необхідних заходів задля за­побігання порушенню національного законодавства, зокрема в сфері оподатку­вання та зваженого нагляду за діяльністю фінансових інституцій.

На основі вищезазначених положень, а також тих, що стосуються лібералізації банківських, біржових і страхових послуг [див. підрозд. 6.6.1. — 6.6.3. ], з 1 січня 1993 року фінансовий ринок Спільноти було повністю лібералізовано. Європейські підприємства й особи мають вільний доступ до на­явних у країнах ЄС банківських послуг, позик і кредитів, цінних паперів та стра­хування. Вони мають змогу вибирати на такому великому ринку, що найбільше відповідає їхнім потребам і вимогам у щоденному житті й професійній діяльності.

6.8. Транс 'європейські мережі

Для забезпечення відповідного рівня функціонування єдиного ринку потрібна спільна політика щодо інфраструктури транс'європейських мереж

(ТЄМ). Справді, інтеграція національних ринків через завершення формуван­ня єдиного внутрішнього ринку має економічний і соціальний ефект лише за умови, якщо підприємства та громадяни користуються транс'європейськими транспортними, телекомунікаційними й енергетичними мережами, які сприяють дотриманню різноманітних правових положень, які регулюють внутрішній ринок. Щоб створити можливості для громадян, суб'єктів еко­номічної діяльності, регіональних і місцевих органів влади зискувати від засну­вання простору без внутрішніх кордонів, Спільнота наголошує на поширенні взаємозв'язку та взаємодії національних мереж, а також доступу до цих мереж. Цей процес відбувається з урахуванням потреби поєднання островів, су­ходільних і периферійних регіонів із центральними районами Спільноти (ст. 154 ДЄСп). Розбудова інфраструктури має відбуватися відповідно до складного переліку норм і правил, що часто відрізняються в державах-членах ЄС. Задля прискорення процесу формування єдиних мереж, а також з метою сприяння партнерству між приватним і громадським секторами відбувається спрощення складних норм і процедур формування ТЄМ через запровадження єдиної про­цедури затвердження, що заступає низку різноманітних дозволів для кожної частини проекту.

Фінансовими інструментами, що сприяють реалізації цих систем є, зок­рема, Фонд гуртування, окремі дії в рамках регламентів щодо структурних фондів, позики Європейського інвестиційного банку, а також гарантовані по­зики Європейського інвестиційного фонду [див. підрозд. 12.3.]. Відповідний регламент Ради містить юридичні норми надання фінансової допомоги


102.

Спільноти в сфері транс'європейських мереж.⁶⁹ Там визначені види допомоги, критерії відбору проектів і процедури розгляду, оцінювання й моніторингу звернень щодо фінансування. Регламент також сприяє розвитку партнерства між приватним і громадським секторами й залученню ризикового капіталу. Підтримка Спільнотою транс'європейських мереж може відбуватися шляхом підтримки досліджень можливості виконання проектів, через відсоткові суб­сидії, гарантійні позики, а також, в належно обгрунтованих випадках, шляхом надання прямих грантів під інвестиції.

6.9. Висновки

Протягом майже чверті століття відбувається процес скасування митних зборів і кількісних обмежень між державами-членами Спільноти. Цей процес має на меті паралельне формування митного союзу та спільного (єдиного) ринку ЄС. Попри певні зволікання, формування єдиного ринку є вагомим кро­ком у процесі європейської інтеграції. Першого січня 1993 року вісімнадцять держав - дванадцять держав-членів Спільноти та шість (натоді) держав ЄАВТ — створили економічний простір з населенням у 380 млн. мешканців, у рамках якого було скасовано перевірку руху товарів на внутрішніх кордонах. Наслідком цього було зменшення виробничих і транспортних витрат, збільшення експорту й реалізації важливих цілей економік країн. Зменшення адміністративних і фінансових витрат внутрішньої торгівлі Спільноти, а також втілення в життя економії, зумовленої зростанням масштабу виробництва, призвело до пожвавлення діяльності та зростання творчого потенціалу європейських підприємств і компаній, що, своєю чергою, закладало міцний фундамент їхньої міжнародної конкурентності.

Європейські споживачі, вибір яких донині був обмежений національними ринками, тепер здобули доступ до величезного ринку високоякісних товарів і послуг за цінами, сформованими в умовах вільної конкуренції. Вільний рух працівників, свобода надання послуг і свобода підприємницької діяльності ста­новлять основні права, що, своєю чергою, гарантують громадянам Спільноти право проживання в будь-якій державі-члені ЄС. Нині громадянина будь-якої країни ЄС — працівника, бізнесмена чи туриста — в іншій країні Спільноти вважають не чужинцем, а громадянином ЄС, а тому заборонені будь-які форми дискримінації щодо нього [див. підрозд. 9.1.].

Запровадження основних свобод спільного ринку дозволяє безперешкодно функціонувати факторам виробництва. У системі вільної конкуренції підприємства мають право виробляти й продавати свою продукцію в будь-якій країні ЄС, де умови функціонування є для них найсприятливішими. Водночас вони мають доступ до численних джерел капіталу в будь-якій державі-члені ЄС. Лібералізація руху капіталу сприяє ліпшому розподілу ресурсів у межах Союзу. В усіх державах-членах державні контракти на постачання відкриті для участі в тендері будь-якій компанії Спільноти. В сфері банківських послуг і

69. Regulation 2236/95, OJ L 228, 23.09.1995 and Regulation 1655/1999, OJ L 197, 29.07.1999.


103.

страхування, де обмеження транскордонної торгівлі були найвідчутнішими, транскордонна конкуренція призвела до зростання кількості філій і розширен­ня ринку збуту в інших держава-членах ЄС. У такий спосіб спільний ринок засвідчив переваги багатонаціональної інтеграції як щодо економічної ефек­тивності, так і щодо добробуту громадян держав-членів.

Завершення формування єдиного ринку сприяє інтенсифікації процесу європейської інтеграції в цілому. Безперечно, положення acquis communautaire щодо єдиного ринку мали ефект переливу практично на всі спільні політики ЄС [див. підрозд. 1.1.1. та 3.3. ]. Зокрема, вони прискорили процес фіскальної гармонізації, в такий спосіб стираючи фіскальні кордони див. підрозд. 14.2.2.]. Єдиний ринок сформував потребу в посиленні еко­номічного й соціального гуртування, що сприяло пожвавленню регіональної та соціальної політики Спільноти [див. підрозд. 12.1.2. та 13.2.]. Єдиний ринок прискорив формування європейських ринків електрики й газу, транспорту та -елекомунікацій [див. підрозд. 19.2.1., 20.2.1. та 17.3.5.]. У рамках єдиного ринку дедалі більше розвивалися правові засади політики із захисту прав спо­живачів та довкілля, політики з питань науково-дослідної діяльності й розвитку. І нарешті, одним із найважливіших наслідків є той факт, що консолідація в рамках єдиного ринку стала рушійною силою для Маастрихтських домовлено­стей, спрямованих на розбудову економічного й валютного, а також політичного союзу [див. підрозд. 2.2.].

Всі ці переваги, однак, не означають, що немає проблемних аспектів функціонування єдиного ринку. Пріоритетним напрямком діяльності наразі є ефективність функціонування єдиного ринку. Це стосується, зокрема, адекватної реалізації заходів, спрямованих на завершення процесу формування єдиного рин­ку, в кожній країні Союзу, ефективне використання державних підрядів, подаль­ше взаємне визнання стандартів, запровадження прозоріших правил функціонування внутрішнього ринку й спрощення систем оподаткування. Ефек­тивне функціонування внутрішнього ринку потребує також запровадження нових процедур і методів роботи, упрозорення законодавства Спільноти, започаткуван-ня всеохопної співпраці на основі партнерства між національними й Союзними органами влади в питаннях контролю за реалізацією положень законодавства та програм Спільноти. Ці передумови належного функціонування спільного ринку неоднаковою й недостатньою мірою створені в державах-членах. Ось чому штрафні санкції за невиконання обов'язків, які випливають із законів Спільноти щодо внутрішнього ринку, треба посилювати та застосовувати.


104.