Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание Частина і Основи європейської інтеграції

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

ПЕРЕДМОВА

Фламандський художник Пітер Брейгель-старший яскраво зобразив байдужість людей до історичних подій, що відбуваються безпосеред­ньо в них перед очима. На картині "Христос несе хрест" (1564 рік) маленька постать Месії згинається під вагою хреста на шляху до Голгофи. Жоден із со­тень римських солдатів і простих людей довкола не звертає уваги на його муче­ництво. Всі вони натомість стежать за бійкою кількох селян з трьома вояками, зображеними на передньому плані картини. Увага натовпу зосереджена на цій банальній сварці, а не на події, що змінила хід історії. Навряд чи варто дорікати цим людям за те, що вони в мить страти Христа займались своїми справами й захопилися видовищним, хоча й буденним, епізодом. Як показує Брейгель, вони не мали тієї переваги в часі, яку маємо ми, а отже, не могли розуміти значення події, котра розгорталась перед ними.

Так само не варто дорікати й більшості сучасних мешканців Європи за те, що їх мало цікавить європейська інтеграція. Вони й гадки не мають про те, що стали сучасниками подій, які теж, цілком імовірно, змінять історію людства. Історія ця позначена війнами та кривавими бійками між етнічними, релігійними й іншими групами, боротьбою за владу, землю, ідеї (реальні чи уявні), або й просто за ви­живання націй чи груп, переслідуваних іншими. Надзвичайність теперішньої події полягає в тому, що протягом п'ятдесяти років різні, раніше непримиренні, нації живуть у мирі й добровільно єднаються. Європейський досвід унікальний уже своєю метою: закласти фундамент для дедалі міцнішого союзу між колись воро­жими націями. Особливий він також і своїми інституціями, які не мають аналогів в інших міжнародних організаціях. Врешті-решт, він винятковий завдяки досяг­нутим результатам: ніколи ще в історії людства різні країни не співпрацювали так тісно й не провадили такої кількості спільних політик; і нікому досі ще не вдава­лось так швидко настільки узгодити способи життя й економічні ситуації в країнах, які так сильно відрізнялися на старті.

Однак цей неповторний досвід не навіває оптимізму. Він затьмарений маруд­ними переговорами хитромудрих інституцій, які використовують специфічний жаргон, не зрозумілий пересічним громадянам. І як це не дивно, не брак, а над­лишок інформації затемнює європейський горизонт. Аби бажання — інформації про діяльність європейських інституцій повно, і вона легкодоступна, особливо в електронному вигляді. Проблема полягає в тому, що переважна більшість європейських громадян не хоче й ніколи не хотітиме шукати інформацію про те, що вони вважають надзвичайно складним і далеким від свого повсякденного жит­тя. Європейські ЗМІ, зі свого боку, щодня інформують людей про нові європейські заходи, закони, програми та внутрішні й зовнішні суперечки. Однак повідомлення в масових медіях для більшості європейців — як дерева, за якими не видно лісу. Ці новини скороминущі й малоцікаві, не варті особливої уваги. А дрімучий ліс європейських інституцій, політик та законів — темний і лячний для тих, у кого немає карти з дороговказом, щоб пройти крізь нього.

Ця книжка є спробою дати читачеві загальну картину та перспективу, що потрібні для розуміння такого складного утворення, яким є Європейський Союз (ЄС). Справді, неможливо зрозуміти функціонування окремого механізму чи конкретного заходу, не маючи всеохопної картини всієї організації та не знаючи її історії. Основна увага зосереджена на спільних політиках, запроваджених Європейською Спільнотою/Союзом. Саме на детальному розгляді того, як держави-учасниці започатковують і розвивають спільні політики, базується один із підходів до багатонаціональної інтеграції. Цей підхід спирається на досвід Європейського Союзу, втім його мржна застосувати, з відповідними змінами, й до інших міждержавних інтеграційних схем будь-де в світі.


2.

Сподіваємось, що книга стане підручником для всіх, хто досліджує євро­пейську інтеграцію: студента університету, котрий вивчає саме цей процес; юриста, якого цікавить право Спільноти, що безупинно розростається та змінюється; економіста, який прагне дістати найновішу інформацію про європейські економічні політики; історика, що прагне зрозуміти сучасну історію континенту, чи бізнесмена, який намагається осягнути механізм функціонування того великого ринку, в якому він працює. Дійсно, таке складне явище, як європейська інтеграція, неможливо зрозуміти, окремо застосовуючи підходи політології, теорії міжнародних відносин, економіки чи права. Отже, аби зрозуміти феномен Європейського Союзу, ми спробуємо використати для його дослідження міждисциплінарні погляди.

Цей підхід, однак, не є ані догматичним, ані суто теоретичним. Усі тверд­ження щодо минулого, теперішнього або майбутнього розвитку тієї чи іншої спільної політики, так само, які і всі посилання на положення європейського права, грунтуються на офіційних текстах законодавства ЄС, опублікованих в "Офіційному віснику Європейських Спільнот" (ОВ) або в періодичних видан­нях Європейської Комісії: щомісячному "Бюлетені Європейського Союзу" та щорічній "Генеральній доповіді про діяльність Європейського Союзу". Поси­лання на офіційні документи зроблено також і задля надання дослідникам допо­моги в пошуку офіційних текстів у добірках ОВ або в електронній базі даних (ЕІЛЮ-іех) на сервері "Європа" Європейської Комісії (еигора.еи.іпі).


3.

ЧАСТИНА І:

НОРМАТИВНО-ПРАВОВА Й ІНСТИТУЦІЙНА БАЗИ

Розділ 1. Основи європейської інтеграції

Розділ 2. Європейські договори

Розділ 3. Європейське право та фінанси

Розділ 4. Європейські інституції

У першому розділі цієї частини ми ознайомимося з теоріями, що розглядають феномен європейської інтеграції. Висвітлюючи різні аспекти інтеграційного процесу, всі вони залишають поза увагою дуже важливе питання — особливості формування спільних політик та управління ними. Саме тому читачеві запропоновано синтез різних євроінтеграційних теорій, заснований на дослідженні спільних політик Союзу. Теоретичні міркування, наведені в підрозділі 1.1.2., будуть підтверджені практичними прикладами далі в тексті. Друга частина розділу містить коротку історію розвитку євроінтеграційного процесу після Другої світової війни.

У другому розділі розглянуто роль Європейських договорів та запровад­жених ними реформ у процесі формування нових спільних політик та у вста­новленні дедалі вищих цілей для вже наявних політик. Серед іншого, йдеться про успішне функціонування спільної політики, заснованої на підписаному в Парижі в квітні 1951 року Договорі про Європейську Спільноту з вугілля та сталі (ДЄСВС), яке поширило інтеграційний процес на всі сфери економічних відносин з підписанням у Римі в березні 1957 року Договору про Європейську Спільноту з атомної енергії (Євратом) та про найважливіший з усіх трьох До­говір про заснування Європейської економічної Спільноти (ЄЕСп), що поши­рював інтеграцію на всі сектори економіки.

Для досягнення щораз вищих інтеграційних цілей західноєвропейські країни в 1992 році в Маастрихті вирішили об'єднати доопрацьований за мину­лий час Договір про заснування Європейської Спільноти (ДЄСп) та Договори про ЄСВС і Євратом у широкомасштабніший Договір про Європейський Союз (ДЄС), який, серед іншого, передбачав поступове запровадження економічного й валютного союзу. За п'ять років на зміну Маастрихтському прийшов Амстер­дамський договір, де на додаток до зазначеного прописано основні елементи нових спільних політик щодо юстиції та внутрішніх справ, а також щодо зовнішніх відносин.

У третьому розділі автор створює метафоричний образ, аби пояснити, як Європейський Союз об'єднує в своїй структурі головну будівлю європейської конструкції - Європейську Спільноту, та два нові крила — спільну зовнішню й


4.

безпекову політику та інтеграцію в сфері юстиції і внутрішніх справ. У розділі показано своєрідний процес ухвалення рішень Спільноти, який впливає на формування не менш оригінальної правової системи, що грунтується на Дого­ворах та діє у формі регламентів, директив і рішень. Особливу увагу приділено також унікальній фінансовій системі Європейської Спільноти, що грунтується на власних ресурсах держав-членів, внесених до бюджету Спільноти, яким ке­рує Європейська Комісія.

Останній розділ цієї частини зосереджений навколо структури та функцій головних дієвців євроінтеграційного процесу, європейських інституцій та кон­сультативних органів. їх порядок відповідає процесові виробляння та ухвалю­вання рішень: Європейська Рада, Європейська Комісія, Економічно-соціальний комітет, Комітет регіонів, Європейський Парламент, Рада міністрів, Рахункова палата та Суд ЄС. Взаємодія цих інституцій та органів є дуже важливою для розвитку спільних політик, про які йдеться в цій книжці.


5.

Розділ 1

ОСНОВИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ

1945 році, відразу після закінчення Другої світової війни, Вінстон Че-рчил охарактеризував Європу як "груду каміння, гробовище, землю чуми й ненависті". Півстоліття по тому Західна Європа стала островом миру та процвітання в спустошеному конфліктами та стражданнями світі. Тією успішною формулою, яку було використано для подолання руїни, стала інтеграція колись антагоністичних націй у союз, де вони мирно співпрацюють та конкурують. Формула багатонаціональної інтеграції передбачає поступове створення непомітних, але й незліченних зв'язків між націями-учасницями цьо­го процесу. Ті зв'язки полягають у спільних законах та спільних політиках, що регулюють економічну діяльність держав-членів і впливають на повсякденне життя їхніх громадян.

1.1. Теоретичні рамки

Істотну кількість теорій міжнародної та, особливо, європейської інтеграції розроблено протягом другої половини двадцятого століття; вони грунтуються переважно на теоретичних засновках політології та теорії міжнародних відносин. Кожна теорія зосереджена на окремому аспекті інтеграційного про­цесу й відіграє свою роль у висвітленні цього складного явища. Водночас жодній із них не вдалося прояснити процес цілком, структурувати дослідження всіх його елементів та передбачити майбутній розвиток подій.

Після огляду засадничих позицій попередніх теоретичних підходів у під­розділі 1.1.2. до уваги читача подано теорію багатонаціональної інтеграції, грунтовану на дослідженні еволюції розвитку спільних політик.

1.1.1. Короткий огляд основних теорій євроінтеграції

Ще в 1920-х роках федералісти на кшталт Куденгофе-Калерґї стверджува­ли, що європейські нації, які хоча й руйнували одна одну впродовж безглуздої війни, вже за своєю природою формують інституцію, яка, за умови розроблення федеральної конституції, могла б стати суттєвою світовою силою¹. Після Другої світової війни Альтьєро Спінеллі висловив думку, що держави європейського регіону втратили raison d'tctre, оскільки не могли більше самостійно гарантувати політичну й економічну безпеку своїх громадян. Через це вони мають поступитися

COUDENHOVE-KALERGI Richard N.. Pan-Europe, Knopf, 1926.


6.

своїм суверенітетом на користь федерації, яку він назвав ''Європейський Союз"/ Отже, воза (кінцеву стадію європейської інтеграції) поставили перед конем (до­сягненням солідарності між колишніми ворогами).

Функціоналісти, серед яких Мітрані'', з цього приводу правильно зазнача­ли, що міжнародні організації не є самодостатніми, а радше слугують засобами для досягнення цілей, продиктованих людськими потребами, і тому мусять бути гнучкими, тобто модифікувати свої завдання (функції) відповідно до обставин. Однак, надміру оптимістичні в поглядах на формування взаємодії між дійсно міжнародними (світовими) спеціалізованими організаціями, вони нехтували функціями підтримання миру й добробуту такої регіональної організації, як Європейська економічна Спільнота.

Погоджуючись з деякими елементами європейської дійсності, трас-акціоналістська теорія Карла Дойча визначає міжнаціональну інтеграцію як до­сягнення в межах певної території "відчуття спільності", а також заснування інституцій та практик, достатньо сильних для забезпечення реальних сподівань "мирних змін" серед населення.⁴ Твердження про те, що відчуття спільності між державами залежатимете від створення мережі взаємин', підтверджує, проте, саме досвід європейських Спільнот. Водночас зазначений досвід свідчить і про те, що спочатку відбувається розбудова інституційної структури, а вже потім на її основі формуються неофіційні стосунки і, відповідно, дух Спільноти, необхідний для ефективної багатонаціональної інтеграції.

Набагато ближчою до "інтеграційного методу Моне" є неофункціоналістська теорія Ернста Гааса.'¹ Обидва відкидали ідеалізм федералістів і переносили функціоналізм Мітрані з високих сфер міжнародних відносин у цілому на рівень декількох сусідніх країн. Моне вважав, що відома заява Робе-ра Шумана 9 травня 1950 року досить чітко окреслила шлях, яким треба йти в контексті європейської інтеграції: "Європу неможливо побудувати враз або за певним планом. її будуватимуть поступово, крізь конкретні досягнення, що за­кладуть підвалини солідарності де-факто".

Логіка неофункціоналістів будувалася на ідеї ефекту переливу (spillover effect). Згідно з нею, економічна інтеграція поступово приведе до виникнення солідарності серед націй-учасниць та, своєю чергою, — до потреби в подальшій наддержавній інституціоналізації. Леон Ліндберг (1963)⁷ дав таке означення "ефектові перели­ву" — "ситуація, за якої певна дія, спрямована до певної мети, спричинює ситуацію.

SPINELLI Altiero, "The Growth of the European Movement since the Second World War", in M. Hodges (ed.), European Integration, Penguin, Harmondsworth, 1972.

MITRANY David, A Working Peace System, Quadrangle Books, Chicago, 1966.

DEUTSCH Karl W., Nationalism and Social Communication, 2nd edition, MIT Press, Cambridge, MA, 1966.

DEUTSCH Karl W., The Analysis of International Relations, Prentice Hall, Englewood Cliffs NJ, 1968.

HAAS Ernst B. The Uniting of Europe: Political, Social and Economic Forces 1950- 1957, 2nd edn. Stanford: Stanford University Press, 1968.

LINDBERG Leon, The political Dynamics of European Economic Integration, Stanford CA, Stanford University Press.


7.

коли цю мету можна досягти тільки завдяки подальшим заходам, що, своєю чергою, створює відповідні умови та потреби для майбутніх дій тощо ".

Слушність багатьох інших припущень неофункціоналістів довів європейський досвід, зокрема: групи осіб, об'єднаних спільними інтересами, в своїх діях мотивуватимуться не ідеалістичним прагненням спільного блага, а керуватимуться власними інтересами та певними цілями; сприйняття цими групами зміни влади та сили дедалі більше спрямовуватиме їхню діяльність у бік будування наддержавної арени; наддержавна схема правління на регіональному рівні була б відповідним аналогом для нації, яка відчуває не­спроможність досягти злагоди в межах власних обмежених кордонів. Говорячи мовою економіки, створення зони вільної торгівлі або, краще, митного союзу спонукатиме до створення спільного ринку й валютного союзу. Глибша еко­номічна інтеграція потребуватиме наддержавних регулятивних можливостей. Отже, політична інтеграція слідуватиме за економічною.⁸

Ці твердження неофункціоналістів, зокрема щодо відмирання політичних державних систем, призвели до виникнення сильної міждержавницької альтер­нативи неофункціоналізмові, попри серйозні свідчення, що їх дає на користь останнього європейський досвід. Маастрихтський та Амстердамський договори таки довели хибність передбачень Стенлі Гофмана про те, що держави не ризику­ватимуть власною суверенністю, переводячи інтеграцію з площини "низької полі­тики" (тобто економіки) у сферу "високої політики" (тобто царини зовнішньої та безпекової політики)." Концепція ліберального міждержавництва, що її запропо­нував Ендрю Моравчик (1993),'° не змогла пояснити, як національні інтереси, представлені національними урядами під час міжнародних переговорів, можуть об'єднуватися та давати змогу процвітати європейській інтеграції.

Хоча неофункціоналістська теорія ближче підійшла до європейських інтеграційних процесів, особливо завдяки її наголосові на ефекті переливу, деякі критики справедливо відзначають певні вади в аргументації неофункціоналістів. Висуваючи на перший план ідею багаторівневого урядування (що включає європейське, національне, регіональне урядування тощо) Європейської Спільноти/Європейського Союзу, а також ідею взаємодії політичних діячів на цих рівнях, Гері Маркс та інші (1996)" показали теоретичну пастку як уявлення про відмирання держави, так і уявлення про її неодмінне виживання. Неоінституціоналісти Марч та Ольсен (1984)'² продемонстрували важливість інституцій (не просто офіційно утворених наддержавних органів, але також не­офіційну взаємодію), показавши моделі ситуацій, коли діячі можуть укласти вели­ку кількість взаємовигідних договорів.

BALASSA Bela, The Theory of Economic Integration, Allen and Unwin, London, 1962. HOFFMANN Stanley, "The European Process at Atlantic Crosspurposes", Journal of Common Market Studies, No3, 1964.

¹ MORAVCS1K Andrew, "Preferences and Power in the European Community: A Liberal Intergovemmentalist Approach, Journal of Common Market Studies, No 31 (4). MARKS G., SCHARPF F., SCHMITTER P.C. and STREECK W., Governance in the European Union, London, Sage.

MARCH J.G. and OLSEN J.P., "The New Institutionalism: Organizational Factors in Political Life", American Political Science Review, No 78.


8.

Хоча неофункціоналістська теорія наблизилася до розуміння процесу європейської інтеграції, зокрема, завдяки наголосові на "ефекті переливу", вона, як і інші інтеграційні теорії, зігнорувала головний елемент цього проце­су — поступове формування, розвиток та посилення спільних політик. У даль­шому підрозділі ми пропонуємо теоретичний синтез з урахуванням цього важ­ливого елемента.

1.1.2. Емпіричний підхід, оснований на розвитку спільних політик

Багатонаціональний інтеграційний процес можна означити як добровільне заснування (через договір, укладений між незалежними державами) спільних інституцій та поступове вироблення їхніх спільних політик, що керуватимуться спільними цілями та інтересами. Оскільки він є "добровільним", багатонаціональ­ний інтеграційний процес вочевидь відрізняється від будь-якої форми примусово­го врядування чи коаліції націй або держав. Треба відрізняти "багатонаціональ­ний" ('multinational') інтеграційний процес між декількома націями від "міжнаро­дної ('international') інтеграції" Мітрані, до якої залучено всі або більшість націй світу. Його також треба відрізняти від "регіональної інтеграції", концепції, яку використовують для означення інтеграції різних держав певного регіону світу, але яку фактично слід було б застосувати для пояснення інтеграції окремих регіонів певної держави — процесу, що триває в більшості країн світу. Міжнаціональна інтеграція може відбуватися всередині однієї країни, де є кілька націй, але в тако­му разі її інституції базуються на федеральній конституції, а не на договорі між незалежними державами.

"Поступовий розвиток" спільних політик передбачає, що багато­національна інтеграція є процесом, який безперервно еволюціонує, без чітко визначеної кінцевої дати. Оскільки процес є добровільним, це означає, що не­залежні держави можуть приєднатися до нього будь-коли, відповідно до проце­дур і критеріїв, встановлених групою, або ж вийти з нього, якщо вони вважати­муть, що спільні політики, розроблені або передбачені групою, відповідно до визначення більшістю спільних інтересів, уже не збігається з їхніми національними інтересами.

Основна мета багатонаціональної інтеграції — досягнення миру та безпе­ки серед держав-членів, так само, як і між ними та рештою світу. Однак, на відміну від військового союзу, що в ньому цю мету досягають шляхом різноманітних зобов'язань політичного та військового характеру, схема багато­національної інтеграції будується поступово за допомогою великої кількості спільних політик, зміцнюючи спільні інтереси та створюючи справжню солідарність серед держав-членів. Як сказав Жан Моне, інтелектуальний бать­ко європейської інтеграції, "союз між індивідами чи спільнотами не природний; він може бути тільки результатом інтелектуального процесу..., маючи за відправний пункт вивчення потреб у змінах. Його рушійною силою мають бути спільні інтереси між індивідами чи спільнотами".

Характерно, що в преамбулі Договору про Європейський Союз (ДЄС) [див. підрозділ 2.2.] зазначено, що цілями Високих сторін, що домовляються, є: "...


9.

припинення поділу європейського континенту", "... [поглиблення] солідарності між їхніми народами, повага до їхньої історії, культури та традицій...", "... [впро-задження] напрямків політики, завдяки яким здобутки в економічній інтеграції супроводжуватимуться паралельним прогресом в інших сферах"..., [таким чином продовжуючи] "процес творення дедалі тіснішого союзу народів Європи". У статті 2 ДЄС зазначено низку завдань, як-от сприяння економічному й соціальному прогресові, а також проголошення європейської ідентичності на міжнародній арені, але як завдання Союзу не згадано очевидне — підтримування миру між державами-членами. Насправді ДЄС покладається на втілення спільних політик для зміцнення миру між учасниками.

Виразніше про це йдеться в статті 2 Договору про заснування Європейської Спільноти (ДЄСп), в якій зазначено, що "Спільнота має за мету сприяти гармонійному, збалансованому та стабільному розвиткові економічної діяльності у Спільноті шляхом створення спільного ринку, економічного й ва­лютного союзу, реалізації спільних політик чи напрямів діяльності, визначе­них у статтях 3 та 4...". Статті 3 та 4 ДЄСп фактично слугують правовою осно­вою для спільних політик у багатьох секторах або для спільних заходів у деяких інших сферах (різниця між спільними політиками та спільними заходами є рад­ше кількісною, ніж якісною).

Поступовий розвиток спільних політик сприяє і політичній, і економічній інтеграції держав-учасниць. Хоча багатонаціональна інтеграція залежить від політичних рішень, вона істотно впливає на економіки держав-членів. Дедалі більше, крізь етапи митного союзу, спільного ринку, економічного й валютного союзу (див. частину II), вона відкриває економіки держав-учасниць для багато­національної торгівлі та конкуренції. Очевидно, що на економіки держав-членів досить сильно впливають спільна економічна й інші політики. Мірою поступового відкривання цих економік для багатонаціональної торгівлі та конкуренції змінюються всі економічні параметри: значно збільшуються обсяги торгівлі всередині великого внутрішнього ринку, радикально змінюються умови і попиту, й пропозиції, серйозно обмежується втручання держави і залучаються нові рушійні сили, зокрема ті, що стосуються торгівлі й інвестиційних можливостей. Створення та/або розширення багатонаціональних компаній та взаємне інвестування між ними й національними компаніями забезпечує тісніший зв'язок між економіками. Фактично спільні політики будують нову концепцію та створю­ють нове середовище політичної економії, яких не можуть ігнорувати економісти та, що найважливіше, бізнесмени держав-членів.

Справді, ініціюючи жорсткіші умови конкуренції, ніж ті, що були всередині колишніх захищених економік, багатонаціональна інтеграція приводить до ра­дикальних змін у бізнесовій практиці та створює для неї нові можливості. З цього випливає, що учасники економічної діяльності — великі бізнесові багато­національні компанії, компанії, які контролює держава, та асоціації підприємств, зокрема малих та середніх, не можуть у процесі інтеграції бути байдужими спостерігачами. Вони утворюють потужні зацікавлені групи, що на різних етапах процесу ухвалення рішень своїми вимогами, пропозиціями чи критикою на адресу головних дійових осіб втручаються в динаміку окремих політик чи прогресу самої інтеграції.


10.

У разі ЄСп/ЄС очевидно, що політична еліта була й залишається під впли­вом відкритої та динамічної економічної еліти. Фактично історичні рішення держав-членів були мотивовані економічними чинниками (більшою мірою, ніж міркуваннями безпеки чи балансу сил, яким надають занадто багато уваги дослідники): відновлення двох головних економічних секторів у повоєнний період - вугільного та сталевого; створення великого ринку, що мав би вдихнути новий динамізм своїм економікам, які задихалися під тиском протекціонізму; за­вершення процесу створювання єдиного ринку, аби надалі полегшити торгівлю та інвестиційний процес усередині великого ринку; зміцнення єдиного ринку запро­вадженням єдиної валюти, зокрема, в контексті глобалізації світової економіки. Саме впливові економічні групи в державах-членах підтримали чи навіть запо­чаткували ці рішення та спільні політики, які з них випливали.

Втім самі лише економічні стимули, попри своє першорядне значення, не можуть зініціювати інтеграційного процесу. Для започаткування багато­національного інтеграційного процесу потрібно, аби політична, економічна й інші еліти сусідніх країн неодмінно прагнули служити інтересам своїх націй, а не своїм власним чи інтересам окремих класів або соціальних категорій. За цих умов, що передбачають демократичний режим, економічні й політичні лідери рано чи пізно дійдуть згоди, що лібералізація торгівлі ліпше слугуватиме най­вищим цілям миру та добробуту, ніж наявна протекціоністська економічна політика [див. підрозділи 5.1. та 6.1.]. У такому разі постане альтернатива: три­мати курс на взаємну лібералізацію торгівлі шляхом міждержавної співпраці або ж через процес багатонаціональної інтеграції.

Міжурядова співпраця традиційно оберігає національні інтереси, закуті у звичну надійну броню національного суверенітету, який обстоюють національні уряди. Міжурядова співпраця не потребує ні сильних центральних інституцій, ні спільної правової бази. Хоча найчастіше вона грунтується на угоді, яка визначає спосіб дій і заходи урядів, спрямовані на усунення бар'єрів на шляху торгівлі, і санкції в разі порушення домовленостей державами-учасницями; втім виконання угоди залежить насамперед від доброї волі урядів, а не від правових рішень і ви­конавчих заходів наддержавних органів. Наприклад, підписуючи угоду з міжнародної співпраці в рамках Світової організації торгівлі (COT), держава зо­бов'язується обмежити свою свободу дій щодо тарифів і торгівлі, але не посту­пається суверенітетом у цій сфері. У разі виникнення суттєвих розбіжностей з партнерами держава може відмовитися від своїх обов'язків, і таке рішення не спричинить серйозних правових чи політичних наслідків.

Натомість обстоювання національних інтересів за багатонаціональної інтеграції — динамічний і не завжди певний процес, який залежить від багатьох непередбачуваних внутрішніх і зовнішніх параметрів; він невпинно розви­вається завдяки постійній зміні вимог партнерів та надзвичайній рушійній силі, яку генерує поєднання їхніх сил. Однаково захищаючи інтереси великих і малих держав, інтеграція потребує спільних інституцій і поступово призводить до формування безлічі спільних політик, гармонізації законів та переходу до спільного управління в багатьох сферах національних повноважень. Уряди країн-учасниць інтеграційного процесу не задовольняються самою лише торго­вельною інтеграцією. Вони прагнуть лібералізувати також рух людей і капіталів та полегшити компаніям з країн-партнерів облаштування й надання послуг.


11.

Законодавчі акти, які потрібно ухвалити для реалізації всіх цих завдань, зв'язують економіки, суспільства та уряди держав-учасниць численними міцними зв'язками. І хоча уряди теоретично мають змогу вийти з інтеграційного процесу, ці зв'язки роблять "розлучення" дедалі складнішим і дорожчим. Тож і виходить, що уряди, як ніколи, змушені в цьому разі дотримуватись правил, записаних в угоді, яку вони підписали й ратифікували і яка зазнає поправок, щоб дозволити подальший поступ в інтеграційному процесі.

Отже, базове рішення кількох країн започаткувати процес багато­національної інтеграції, засади якого відбито в підписаній і ратифікованій країнами угоді, є каталізатором, що прискорює низку вторинних рішень про різні напрями спільних політик. Якщо реалізація цих початкових спільних політик дає задовільні, але не оптимальні результати, це може свідчити про потребу в збільшенні їхньої кількості, а отже, в розширенні масштабів усього процесу. Неможливо передбачити меж цього процесу, адже він залежить від різноманітних внутрішніх і зовнішніх чинників. Залежно від впливу цих чин­ників на дійових осіб процес може бути тимчасово уповільнений чи прискоре­ний, але загалом прогресує. Раптовий кінець багатонаціонального інтегра­ційного процесу теоретично можливий, але вірогідність цього дедалі змен­шується, оскільки сам процес постійно зміцнює та збільшує економічні, політичні й культурні зв'язки міждержавами-учасницями.

Втім країни, які вибирають метод Спільноти, не можуть негайно застосу­вати його в усьому економічному секторі, не кажучи вже про інші сфери. Про­цес інтеграції еволюційний за природою, тож уряди мусять поступово, крок за кроком застосовувати метод Спільноти, насамперед у напрямку скасування найважливіших перешкод на шляху економічних відносин між їхніми держава­ми. Розв'язавши нагальні проблеми, вони беруться до цілої низки інших, мен­ших, питань, які також потрібно владнати, щоб забезпечити ефективне функціонування ринків. Позаяк розв'язання повсякденних проблем треба уз­годжувати з усіма чи з більшістю учасників, а примирення різних інтересів мо­же забрати іноді й кілька років, процес інтеграції неминуче відбувається повільно. Поки триває пошук оптимального рішення певної проблеми в рамках методу Спільноти, учасники інтеграційного процесу можуть вдаватися й часто здаються до міжурядової співпраці. Вони визначають спільні завдання, аналізують найкращі способи їх виконання та, в будь-якому разі, уникають збільшення розриву між своїми політиками у відповідній галузі. Як наслідок, в нтеграціиному процесі всі політики в сфері економіки й дедалі більша кількість нших галузей складаються частково зі спільних заходів і частково — з міждержавних, основна різниця між якими полягає в тому, що перші є обов'язковими для виконання, а другі — ні.

Позаяк спільні політики потребують делегування загальним органам функцій, які належали до національних повноважень, всі учасники повинні дійти згоди щодо них і відбити своє рішення в угоді. В угоді також можуть бути записані завдання для міжурядової співпраці; втім ці завдання можуть визначати й спільні інституції в ході їхньої звичайної роботи. Заходи, спрямовані на виконання таких завдань, виконують навчальні функції й часто прокладають шлях до чергових спільних політик, що їх виробляють і провадять методом Спільноти. Ці політики,


12.

знову ж таки, мають відбитися в угоді, тож час від часу до угоди треба вносити зміни, які дедалі вище піднімають планку інтеграційних завдань.

Зі сказаного вище випливає, що міждержавний метод і метод Спільноти взаємодоповнюють один одного, але останній має тенденцію витісняти перший у дедалі більшій кількості галузей, якщо інтеграція поглиблюється. За цих умов витіснення в зворотному напрямку неможливе, оскільки міжурядова співпраця не має інституцій, потрібних для функціонування методу Спільноти. Втім члени міжурядових об'єднань (наприклад, Європейської зони вільної торгівлі) можуть у рамках зміцнення співпраці/інтеграції (як, скажімо, в Європейській еко­номічній зоні) пристосовувати до своїх потреб деякі правові та фінансові інструменти, розроблені й утілені інституціями інтеграційного об'єднання (в нашому прикладі Європейської Спільноти/Союзу).

Багатонаціональна інтеграція базується на спільних політиках, які розвива­ються та множаться завдяки особливій процедурі ухвалення рішень Спільноти, що є ознакою такої інтеграції. В контексті багатонаціональної інтеграції спільною політикою називають набір рішень, правил, заходів і кодексів поведінки, ухвале­них спільними інституціями, що були засновані групою держав [див. підрозділ 4.1.], і впроваджуються спільними інституціями і державами-членами. Справжню спільну політику (не плутати з так званою "спільною політикою") повинні запро­ваджувати всі учасники, а отже, потрібні наднаціональні виконавчі й судові орга­ни для нагляду та контролю за її впровадженням. Таким чином, ухваленням спільної політики, учасники погоджуються делегувати частину своїх суверенних національних повноважень наднаціональним інституціям. Таке делегування суве-^v ренних прав у рамках спільних політик є головною проблемою, але водночас — фундаментальною характеристикою багатонаціональної інтеграції. Це пояснює, чому так важко ухвалюються спільні політики; але також і те, чому після ухва­лення вони стають обов'язковим (або складовим) елементом всієї багато­національної структури. Спільні політики, отже, відрізняють багатонаціональну інтеграцію від міждержавної співпраці й пояснюють націоналістичний скепти­цизм щодо першої.

Є чотири головних типи спільних політик: базові та вторинні, горизон­тальні й секторальні. Базові політики можна також назвати рамковими спільними політиками, тому що їхні основні завдання й масштаби записуються безпосередньо в угоду, а отже, мають бути узгодженими з усіма учасниками. Вторинні спільні політики виробляють спільні законодавчі інституції в рамках базових спільних політик згідно з процедурою ухвалювання рішень Спільноти. Як базові, так і вторинні спільні політики можна класифікувати за зменшенням важливості, залежно від тих галузей, на які вони поширюються.

Багатонаціональна інтеграція як така є, по суті, найважливішою спільною політикою, позаяк група держав від самого початку віддала їй перевагу перед ізоляціонізмом чи міждержавною співпрацею. Справді, інтеграція — це магістральний напрямок дій (стовбур), обраний добровільно, спільно, через укла­дання договору, від якого беруть початок (мов гілки від стовбура) всі інші спільні політики. Оскільки інтеграційний процес відбувається поетапно, перехід від однієї стадії до іншої — від митного союзу до спільного ринку, потім до економічного й ва­лютного союзу і, врешті-решт, до спільного ринку - також базується на рішенні в


13.

рамках фундаментальної спільної політики, записаному в угоді [див. частину II]. Такі спільні політики, які вибудовують сходинки інтеграційного процесу, найважливіші. Образно кажучи, це найтовщі гілки дерева.

Від стовбура відходять і тонші "гілки" — менш важливі засадничі політики, також окреслені в угоді, наприклад, політика в галузі конкуренції, охорони довкілля або сільськогосподарська політика. Від таких засадничих політик відгалужуються ще тонші гілки вторинних політик. Зокрема, в сфері охорони довкілля потрібна загальна політика захисту атмосфери, а також специфічні заходи, визначені в постановах, директивах і рішеннях. Ієрархія важливості існує як серед горизонтальних спільних політик (як-от соціальна політика, політика в галузі конкуренції, охорона довкілля), які охоплюють загальні еко­номічні й суспільні засади в державах-членах, так і серед спільних сектораль­них політик, що стосуються окремих галузей економіки (а саме промисловості, енергетики, транспорту, сільського господарства й риболовлі).

Спільні політики з'являються там, тоді й тією мірою, якою уряди, котрі представляють сторони інтеграційного договору, починають вважати, що такі політики краще відповідатимуть індивідуальним інтересам їхніх держав, ніж політики суто національні. Рішення щодо фундаментальних спільних політик, які зачіпають національний суверенітет, ухвалюють уряди держав-учасниць та фіксують у договорах, що їх ратифікують парламенти держав-членів [див. розділ 2]. Рішення щодо другорядних спільних політик, зокрема й керівні прин­ципи та правові акти, що ґрунтуються на договорі, зазвичай ухвалюють спільні інституції, засновані договором [див. підрозділ 4.1.], відповідно до процедур та правових норм, у ньому обумовлених [див. підрозділи 3.3. та 4.2.]. Аби створити дух взаємодовіри, формулювання спільної політики спільними інституціями має чітко відбивати спільні потреби, на задоволення яких скеровано цю спільну політику, спільну мету, що ЇЇ досягатимуть, та спільні інтереси, яким вона слу­гуватиме [див. підрозділ 3.2.].

Головним елементом у спільній політиці є визначення спільного інтересу в завданнях, які вона перед собою ставить, і заходах, які для цього застосовує. Це визначення має задовольнити всіх держав-членів, якщо йдеться про фундамен­тальну спільну політику, і більшість дєржав-членів — у разі вторинної спільної політики. Цілком зрозуміло, що деякі спільні політики більше відповідають національним інтересам одних учасників, ніж інших. Ненормально та неможли­во, щоб усі спільні політики радше задовольняли інтереси деяких груп, заш­коджуючи іншим. Справді, жодна зі сторін багатонаціональної інтеграційної схеми не має відчувати, що її національні інтереси постійно та систематично уражують через запропоновану спільну політику; але, з іншого боку, жодна зі сторін за такої схеми не може повсякчас перешкоджати реалізації запропонованої спільної політики, заявляючи, що вона не зовсім задовольняє її національні інтереси. Тобто всі сторони багатонаціональної інтеграційної схеми мусять бути готовими миритися з компромісними рішеннями, ухваленими в рамках спільних політик внаслідок дискусій, та іноді поступитися чимось в одній сфері, сподіваючись виграти в іншій. Сотні рішень, які щороку ухвалюють інституції ЄС, свідчать про те, держави-члени грають за цим правилом. Кілька винятків тільки підтверджують правило.


14.

Учасники "грають" за правилами, які сформулювали в угоді, водночас спільні політики мають тенденцію з часом розвиватися та множитись. Це відбувається то­му, що, як і всі інші державні політики, вони покликані відповідати на потреби, що виникають у певному суспільстві в певний момент. Ці потреби з часом змінюються та зростають. Як наслідок, не тільки цілі, визначені державами-членами для кожної спільної політики, а й засоби, надані ними в розпорядження спільних інституцій для їх досягнення, і заходи, ухвалені цими інституціями для їх запровадження, слід онов­лювати відповідно до зміни економічних, політичних і соціальних потреб держав-учасниць інтеграційного процесу.

Спільна політика може розвиватися в двох напрямках: еволюціонувати в правовому сенсі, щоб не відставати від економічного й технічного прогресу в тій галузі, яку вона регулює; і в напрямку розширення повноважень. Останнє трапляється, коли виникає потреба охопити або периферійні потреби, які раніше не входили до переліку повноважень цієї політики, або нові, що виник­ли в ході виконання початково ухвалених заходів чи внаслідок певних гео-політичних обставин. Мало того, спільна політика має тенденцію проникати до сфери повноважень інших політик, створювати нові потреби, провокувати відповідні дії та підживлювати їх розвиток. Отже, спільні політики тісно взаємопов'язані, підтримують одна одну, сприяють спільному розвиткові й роз­ростанню і всім цим сприяють прогресові багатонаціональної інтеграції.

У контексті ЄСп/ЄС "спільні політики" - це політики, які заміщують головні елементи національних політик (сільське господарство, рибальство, зовнішня торгівля). Політика, яка підтримує та доповнює національну, називається "політикою Спільноти". Але, зрештою, немає чітко визначеної відмінності між двома категоріями. Справді, всі спільні політики, запроваджені безпосередньо дого­ворами або ж практикою Спільноти, перебувають у стадії розвитку. Вони виника­ють просто як цілі, що визначають конкретно або в загальніших рисах договори чи інституції і поступово розбудовують спільні правові акти або правові акти "Спільноти". В цій книзі терміни "спільна політика" та "політика Спільноти" вико­ристовуються як альтернативні, оскільки останній вживається в значенні "спільна політика Спільноти" у певних сферах

Ця книга надає достатньо емпіричних доказів для слушності теоретичних тверджень, наведених вище. В розділі 4 проаналізовано структуру, функції та роль головних дієвців європейської інтеграції, якими є спільні інституції. В другій частині книги розглянуто засадничі спільні політики, що відповідають етапам євроінтеграційного процесу. Ці основні напрями політики обрамлені другорядними рішеннями, наведеними у відповідних розділах частини II, їх же підтримують горизонтальні та галузеві напрями політики, аналізовані в інших частинах книги. В частині III увагу зосереджено на напрямах політики, яким громадяни Союзу надають особливого значення, розглянуто також роль політичних партій і засобів масової інформації в багатонаціональному інтеграційному процесі. У четвертій частині проаналізовано спільні горизон­тальні політики — зокрема соціальна політика, політика щодо конкуренції чи політика з захисту довкілля, які впливають на загальні умови економік і суспільств держав-членів. У п'ятій частині проаналізовано спільні галузеві політики, які стосуються певних секторів економік держав-членів, зокрема промисловості, енергетики, транспорту та сільського господарства. У шостій


15.

частині йдеться про спільні зовнішні політики, що координують відносини держав-членів із третіми країнами. В останньому розділі підбито підсумки ефективності евроінтеграційного процесу та йдеться про можливості його по­дальшого розвитку.

1.2. Народження та розвиток Спільноти

У своїй історичній заяві 9 травня 1950 року Робер Шуман, міністр закор­донних справ Франції, зазначив, що "Європу неможливо побудувати враз або за певним планом. її будуватимуть поступово, крізь конкретні досягнення, що закладуть підвалини солідарності де-факто''. Так Шуман став на бік функціонального методу європейської інтеграції, віддавши йому перевагу перед методом конституційним, що базувався б на конституції федерації. Це означало, що європейські держави, які щойно знов здобули національний суве­ренітет після Другої світової війни, не мусили одразу й цілком віддавати його на користь федеральної європейської держави. їм тільки треба було відмовитися від догми неподільності суверенітету і, відповідно, певних його частин в окре­мих чітко визначених сферах. В обмін за це вони б здобули право перевіряти ті справи своїх партнерів, на які б поширювалося спільне управління, і в такий спосіб розширили б власний суверенітет. Отож це було питання поступового зменшення суперечностей між ідеями європейської інтеграції та національної незалежності.

У цій заяві 1950 року Робер Шуман запропонував створити спільний ринок у двох важливих економічних секторах, які доти використовували у військових цілях, тобто у вугільній та сталевій галузях. Йшлося про економічне й політичне інтегрування Німеччини, разом із Францією й іншими охочими державами, до Європейської Спільноти з вугілля та сталі. Він обстоював передання частини суверенітету незалежному вищому органові, наділеному повноваженнями, які раніше мали держави в зазначених секторах; рішення цього органу були б обов'язковими для держав-членів. Тобто кооперація держав-членів у цих секто­рах мала б бути зовсім іншою, ніж та, що вже існувала всередині традиційних міжнародних організацій. Вибір вугілля та сталі був не випадковим. На початку 1950-х років ці галузі були основою промислової та військової могутностей будь-якої країни. Крім того, до економічних переваг, які планували здобути, об'єднання французьких і німецьких ресурсів вугілля та сталі мало відзначити французько-німецьке примирення й гарантувати мир у Європі. Тож вугільну й сталеливарну галузі обрали на роль наріжного каменя європейської інтеграції як з економічних, так і з політичних міркувань.

Окрім Спільноти з вугілля та сталі, Робер Шуман передбачив створення спільного ринку для всіх товарів, подібного за розміром до ринку Сполучених Штатів, де завдяки ліпшому розподілові праці та посиленому використанню нових виробничих технологій будуть створені умови для швидкого й постійного еко­номічного зростання. Крім економічної інтеграції, він передбачив ще й політичну інтеграцію шляхом злиття суттєвих економічних інтересів європейських держав, поетапного створення "Європейської Федерації". Але це слід було досягати посту­пово, через конкретні здобутки, грунтовані на спільних політиках.


16.

Хоча заклик французького міністра закордонних справ був адресований усім європейським країнам, тільки п'ять - Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург — зреагували позитивно. Отже, 18 квітня 1951 року в Парижі тільки шість держав підписали Договір про заснування Європейської Спільноти з вугілля та сталі (ЄСВС) [див. підрозділ 2.1.]. "Маленька Європа шістьох" по­чала своє будівництво 25 липня 1952 року, коли набрав чинності Договір про ЄСВС. Велика Британія, з іншого боку, віддавала перевагу міждержавному ме­тодові лібералізації торгівлі через європейську зону вільної торгівлі, що не перед­бачало б жодних відмов від національного суверенітету. Звичайно, митні збори між державами-членами було б скасовано, але останні мали б залишитись авто­номними стосовно комерційної політики з третіми країнами. Данія, Норвегія, Ісландія, Австрія, Португалія та Швейцарія підтримали цей аргумент і через це не підписали Договір про ЄСВС.

Паралельно з інтеграцією економік шість країн-засновниць ЄСВС хотіли інтегрувати також свої армії. Задля цього 27 травня 1952 року вони підписали в Парижі угоду про створення Європейської оборонної спільноти (ЄОС). ЄОС мала на меті створити єдину наднаціональну армію, втім, підпорядковану ви­щому командуванню НАТО, окрім випадків, коли вся шістка одностайно проти. Проект ЄОС провалив французький парламент ЗО серпня 1954 року. Він міг би надалі розвиватися в рамках європейської конституції, зі створенням умов, яких бракувало п'ятдесят років тому.

Функціонування митного союзу в межах ринку вугілля та сталі засвідчило, що модель ЄСВС спрацьовує й може бути поширена на всі товари. Під час зустрічі в Мессіні 1-3 червня 1955 року міністри закордонних справ "шістки" обговорили можливість створення саме такого спільного ринку, який би охоп­лював всі товари, та окремої Спільноти з атомної енергії. Вони доручили комітетові експертів, що його очолював Поль-Анрі Спаак, підготувати доповідь з цього питання. Комітет представив цю доповідь 21 квітня 1956 року, і ЇЇ вис­новки схвалено на Міжурядовій конференції у Венеції 29 травня 1956 року. Міністри закордонних справ тоді вирішили розпочати переговори між шістьма державами з метою створення Європейської економічної Спільноти (ЄЕСп) та Європейської Спільноти з атомної енергії (Євратом). Всього десять місяців по тому, 25 березня 1957 року - рекордний час, зважаючи на предмет обговорення — в Римі шість держав змогли підписати договори про створення двох нових Спільнот [див. підрозділ 2.1.].

Нові спроби Великої Британії створити широку європейську зону вільної торгівлі між Європейською економічною спільнотою та іншими державами-членами ОЕСР зазнали поразки восени 1958 року через непереборні відмінності в поглядах Франції та Сполученого Королівства. Удар у відповідь завдано в 1959 році - створено "маленьку" Європейську асоціацію вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої приєдналися Велика Британія, Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, Португалія, Ісландія та Швейцарія, а згодом — Фінляндія.

Утім минуло небагато часу, допоки британський уряд, вражений раннім успіхом Європейської Спільноти, переглянув свою відмову відігравати активну роль в об'єднанні Європи. Він усвідомлював, що Велика Британія не може зберігати політичний вплив у Європі та світі через міжурядову співпрацю в


17.

ЄАВТ. Тому в серпні 1961 року Велика Британія подала першу офіційну заявку на повне членство в Європейській Спільноті. За Великою Британією заявки подали ще два члени ЄАВТ, зокрема Данія та Норвегія, а згодом — Ірландія.

Приєднання цих держав спочатку зіткнулося з опором президента Фран­цузької Республіки, генерала де Ґоля, який дуже недовірливо поставився до заявки Великої Британії на приєднання й підчас переговорів 1963 року заявив про своє небажання їх продовжувати. Другу заявку на приєднання Британії 1967 року, до якої все ще долучалися Ірландія, Данія й Норвегія, тривалий час не розглядали саме через побоювання Франції. Питання приєднання цих країн не розв'язали й згодом, після відставки генерала де Ґоля в квітні 1969 року. Врешті, 22 січня 1972 року, після напружених перемовин, було підписано до­говори про приєднання. Вступ Великої Британії, Ірландії й Данії набрав чин­ності 1 січня 1973 року після позитивних відповідей на референдумах (Ірландія й Данія) і ратифікації національними парламентами. Норвегія натомість не вступила, бо під час референдуму 53,49% населення країни заявили проти приєднання до Європейської Спільноти.

Після відновлення демократії в Греції, Португалії й Іспанії ці країни пода­ли заявки на вступ до Європейської Спільноти (1975 року - Греція, 1977-го -Португалія та Іспанія). Греція приєдналася до Спільноти 1 січня 1981 року, а Іспанія й Португалія - 1 січня 1986-го. Тож ці країни віддали перевагу ново­му, а отже, ризикованому експериментові в рамках Європейської економічної Спільноти проти безпечного, але тіснуватого укриття ЄАВТ.

Підписанням Єдиного європейського акта в червні 1987 року дванадцять держав-членів Європейської економічної Спільноти визначили датою завер­шення формування внутрішнього ринку 31 грудня 1992 року. За рік до цієї да­ти, в грудні 1991 року, в Маастрихті вони вирішили заснувати в межах спільного ринку економічний і валютний союз, започаткувати спільну політику в царині юстиції та внутрішніх справ, а також спільну зовнішню й безпекову політику, таким чином трансформуючи Європейську економічну Спільноту в Європейський Союз (ЄС). Новостворений Європейський Союз містив у своїй структурі й оновлену Європейську Спільноту.

1 січня 1995 року зі вступом Австрії, Фінляндії та Швеції Європа дванад­цяти країн перетворилася на Європу п'ятнадцяти. Натомість 52,8% населення Норвегії знову проголосувало проти членства в Союзі. Решта країн Європейської асоціації вільної торгівлі (за винятком Швейцарії) — Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн — підписали з Європейською Спільнотою договір про Європейську економічну зону, що набрав чинності 1 січня 1994 року й ство­рив велику зону вільної торгівлі, в якій діють кілька спільних політик ЄС [див. розділ 25.1.].

Розширення ЄС триває. Після падіння залізної завіси 1989 року одна за одною держави Центральної та Східної Європи подали заявки на членство в ЄС, явно демонструючи свій вибір на користь багатонаціональної інтеграції, на відміну від міждержавної співпраці в рамках ЄАВТ. ЄС заохочував їхні вступні амбіції політично та фінансово [див. розділ 25.2.] і розпочав переговори про вступ з Естонією, Латвією, Литвою, Польщею, Словаччиною, Словенією, Угорщиною, Чехією, а також з Кіпром і Мальтою. Завершивши переговори, 16


18.

квітня 2003 року ці країни підписали в Атенах Угоду про вступ." Румунія та Болгарія зможуть вступити 2008 року, а інші балканські країни очікують своєї черги. Переговори можуть розпочатися з Туреччиною, тільки-но вона відповідатиме критеріям членства в Союзі, визначеним Європейською Радою в Копенгагені 1993 року.

1.3. Привабність методу Спільноти

У двох попередніх підрозділах ми коротко представили концепцію багато­національного інтеграційного процесу, що його обирають дедалі більше європейських країн і який базується на особливому методі ухвалювання рішень — "методі Спільноти". З огляду на те, що об'єднання націй, особливо після кривавої війни між ними, було цілковито новою концепцією й експериментом, успіх Спільноти вражає. Щоб оцінити стрімкий розвиток європейської інтеграції, тре­ба порівняти її еволюцію та зростання кількості її членів.

Процес розпочався 1951 року з митного союзу, який охоплював тільки вугільну та сталеливарну галузі шести країн. За вісім років ці країни поширили митний союз на всі сфери економіки. За десять років, 1968 року, вони завершили побудову митного союзу і почали створювати спільний ринок. Ще через п'ять років, 1973 року, до них приєдналися три країни, які спочатку віддавали перевагу міжурядовій співпраці в рамках зони вільної торгівлі. 1986 року — двадцять п'ять років по закладенню першого каменя, будівничих спільного ринку стало дванад­цять і вони вирішили, що мають завершати цей етап інтеграції до 1992 року [див. розділи 2.1. та 6.1.]. За рік до успішного завершення формування спільного ринку дванадцятеро учасників домовилися про наступний етап інтеграції, а саме — еко­номічний та монетарний союз, і вирішили закладати підґрунтя для останньої фази інтеграції — політичного союзу [див. розділи 2.2. та 2.3. і главу 8]. 1995 року до творців союзу приєдналися ще три держави, які спочатку віддавали перевагу зоні вільної торгівлі. На зламі століття ці п'ятнадцятеро довершили свій монетарний союз [див. розділ 7.2.3.], просунулися в побудові політичного союзу [див. розділ 8.2.] і вели переговори про участь у їхньому підприємстві десяти нових держав [див. розділ 25.2.].

Швидке зростання Спільноти/Союзу демонструє надзвичайну привабність ба­гатонаціонального інтеграційного процесу, методу Спільноти порівняно з альтерна­тивним варіантом — міжурядовою співпрацею. Країни, які спочатку виступали па боці останньої, одна за одною заявили про бажання взяти участь в інтеграції. Країни Західної Європи, які досі лишаються осторонь цього процесу, втім, дотримуються багатьох політик, вироблених країнами-учасницями, завдяки угоді про Європейську економічну зону (ЄЕЗ) [див. розділ 25.1.]. Країни Центральної та Східної Європи, які, звільнившись з-під залізної завіси, мали змогу вибирати між зовнішнім колом вільної торгівлі в рамках ЄАВТ/ЄЕЗ та внутрішнім колом ЄС, не вагаючись, віддали перевагу останньому. Факти свідчать самі за себе. Важко знайти ліпший доказ на користь методу багатонаціональної інтеграції (Спільноти), ніж його при­вабливість для сусідніх країн.


19.

Ще дивовижніше те, що кількість членів зростала разом зі збільшенням зав­дань, які команда ставила перед собою. Це означає, що нові вступники приєднуються до дедалі міцнішого союзу й зобов'язуються засвоїти весь "доробок Спільноти", тобто все законодавство, ухвалене інституціями, що їх створили старіші члени. Попередні розширення відбувалися за часів, коли Спільнота саме завершила створення митного союзу і формувала єдиний ринок. Вступники цілком могли сподіватися, що інтеграційний процес завершиться на цьому етапі. Дехто з них насправді хотів би, щоб так і сталося, і вважає себе ошуканим, бо процес і досі триває. Але всі, хто приєднався пізніше, вступали вже тоді, коли Спільнота оголо­сила, в оновлених угодах, про свій намір переходити до етапу будівництва еко­номічного й монетарного і навіть політичного союзу. Отже, коли вони підписували й оатифікували угоди, то цілковито усвідомлювали, що європейська інтеграція -процес, який не має обумовленого кінця, натомість має проголошену мету — дедалі міцніше єднання європейських народів. Це означає, що недавніх вступників і канди­датів приваблюють економічні й політичні переваги інтеграції, які, на їхню думку, переважують такий недолік, як необхідність передати частку своїх суверенних пов­новажень наддержавним інституціям.