Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание House of lords. select committee on the european union Питання до обговорення Економічний і валютний союз

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

Список літератури

BEYNON Paul. "Community mutual recognition agreements, technical barriers

to trade and the WTO's most favoured nation principle", European Law Review,

v. 28, n. 2, April 2003, p. 231-249.

BLANPAIN Roger. The legal status of sportsmen and sportswomen under

international, European and Belgian national and regional law. The Hague:

Kluwer Law International, 2003.

CECCHINI Paolo, HEINEMANN Friedrich, JOPP Mathias. The incomplete

European market for financial services. Heidelberg: Physica-Verlag;

Mannheim: Zentrum fiir Europaische Wirtschaftsforschung, 2003.

COX Helmut. "The question of competitive tendering for public services in the

European Union", Annals of Public and Cooperative Economics, v. 74, n. 1,

March 2003, p. 5-182.

EUROPEAN COMMITTEE FOR STANDARDIZATION (CEN). Trading with

and within Europe: Directives and Related Standards. Brussels: CEN, 2003.

FLYNN Leo, "Coming of Age: the Free Movement of Capital Case Law 1993-

2002", Common Market Law Review, v. 39, n. 4, August 2002, p. 773-805.

GARDENER Edward (ed.), Banking in the New Europe: the Impact of the

Single European Market Programme and EMU on the European Banking

Sector, Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2002.

HEINEMANN Friedrich, JOPP Mathias, The Benefits of a Working European

Retail Market for Financial Services: Report to European Financial Services

Round Table, Bonn: Europa u Verlag, 2002.

HOUSE OF LORDS. SELECT COMMITTEE ON THE EUROPEAN UNION,

Working in Europe; Access for All. London: Stationery Office, 2002.

LABILLOY Bertrand. La regulation du marche europeen de Vassurance. Paris:

Economica, 2003.

MOLONEY Niahm. "New frontiers in EC capital markets law: from market

construction to market regulation", Common Market Law Review, v. 40, n. 4.

August 2003, p. 809-843.

MOORE Matthew. "Freedom of Movement and Migrant Workers' Social

Security: an Overview of the Case Law of the Court of Justice 1997-2001",

Common market Law Review, v. 39, n. 4, August 2002, p. 807-839.

OFFERMANN Klaus, HOWELLS G., LANE R. The Impact of Private

International Law on e-commerce on the Internal Market and the Risk of

Creating Barriers to Trade, Luxembourg: European Parliament, 2002.

PHILIP Christian. Le livre vert de la Commission sur les services d'interet

general. Paris: Assemblee nationale, 2003.

SADELEER Nicolas de. "Procedures for derogations from the principle of

approximation of laws under article 95 EC", Common Market Law Review, v.

40, n. 4, August 2003, p. 889-915.


105.

SCHLOTELBURG Martin. The Community design: first experience with registrations", v. 25, n. 9, September 2003, p. 383-387.

■ SHUIBHNE Niamh Nic. 'The Free Movement of Goods and Article 28 EC: an Evolving Framework", European Law Review, v. 27, n. 4, August 2002, p. 408-425.

■ SNELL Jukka, Goods and Services in EC Law: a Study of the Relationship between the Freedoms, Oxford: Oxford University Press, 2002.

■ VANDAMME Jacques, RODRIGUES Stephane (sous la dir. de). L'acces aux services d'interet economique general. Paris: Ed. ASPE Europe, 2003.

■ WEATHERILL Stephen. "Fair play please!": recent developments in the application of EC law to sport", Common Market Law Review, v. 40, n. 1, February 2003, p. 51-93.

*Видання Офісу офіційних публікацій Європейських Спільнот (EUR-OP*) зазвичай представлені всіма офіційними мовами ЄС.


ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ

1. Чи можливо було розбудувати єдиний ринок на основі угоди про зону вільної торгівлі, чи радше формування спільного ринку передбачало також і запровадження митного союзу? Обміркуйте наслідки багатона­ціонального інтеграційного процесу.

2. Чому формування єдиного ринку затягувалося і як вдалося його заверши­ти? Поясніть роль спільних інституцій у процесі формування єдиного ринку.

3. Участь держав-членів ЕАВТ у ЄЕП передбачає поділ основних свобод спільного ринку. Нині вони є членами зони вільної торгівлі чи вже пе­рейшли до етапу спільного ринку?

4. Як запровадження основних свобод спільного ринку сприяє формуван­ню спільних політик ЄС і гармонізації законодавства держав-членів?

5. Що таке "acquis communautaire" спільного ринку і як він впливає на інші спільні політики ЄС?


106.

Розділ 7

ЕКОНОМІЧНИЙ І ВАЛЮТНИЙ СОЮЗ

Економічний та валютний союз (ЕВС) уособлює високий рівень багато­національної інтеграції, який передбачає запровадження спільної мо­нетарної політики та тісну координацію економічних політик держав-членів. ЕВС має грунтуватися на спільному ринку товарів і послуг, але й сам він він необхідний для нормального функціонування спільного ринку, оскільки коли­вання валютних курсів між державами-членами утруднюють взаємопроникнення ринків капіталів, порушують стабільність на спільному сільськогосподарському ринку й не дають спільному ринку промислової про­дукції стати повністю подібним до внутрішнього ринку.

На початку 1970-х років перші шість членів Європейської економічно; спільноти вже намагалися створити ЕВС, але та спроба була невдалою. Це спричинили як зовнішні фактори — крах міжнародної валютної системи — так і фактори внутрішні, недостатній ступінь розвитку спільного ринку. Втім, ця не­вдача стала повчальним досвідом. Держави-члени Європейської Спільноти усвідомили, що вони не можуть штучно пришвидшити процес міжнародної інтеграції, що вони мають повністю розбудувати систему спільного ринку, ви­робити чимало багато відповідних спільних політик та прийняти на себе -внесши відповідні положення до договорів — зобов'язання відданості меті ЕВС. Економічний та валютний союз, створений відповідно до Маастрихтського до­говору, є важливим етапом на шляху європейської інтеграції [див. підрозділ 2.2] Він являє собою поступове, дисципліноване та незворотне за­провадження єдиної валюти, якою керуватиме єдиний центральний банк. У ньому також унаочнюється неперервність процесу міжнародної інтеграції [див. підрозділ 1.1.2.].

7.1. Потреба в ЕВС

Спільний ринок усунув митні та технічні бар'єри, що заважали торгівлі між країнами Спільноти, але сам по собі не міг запобігти коливанням курсів валют, які можуть створювати перешкоди, що виявляються такими ж, якщо не більш нездоланними, як і митні бар'єри. Насправді девальвація валюти в країні, що є членом митного союзу, за своєю дією еквівалентна введенню митних тарифів на всі імпортовані товари та субсидуванню експорту цієї країни. І навпаки, реваль­вація валюти країни-члена обмежує обсяги експорту і створює сприятливі умови для імпорту, а ці чинники стримують розширення бізнесу в країнах із сильною валютою. В той час як за умов спільного ринку мають панувати рівні умови кон­куренції, девальвація валюти країни-члена може підвищити конкурентність про­мисловості цієї країни, тоді як підвищення курсу валюти іншої країни-члена може негативно відбитися на її експорті.


107.

стадії митного союзу коливання валют ще припустимі, і певною мірою бажані, оскільки країни-члени зберігають за собою право на незалежну еко­номічну політику і можуть за допомогою цих коливань пристосовувати свої економіки до умов конкуренції як між собою, так і щодо решти світу. Але на стадії спільного ринку коливання курсів валют створють для партнерів дедалі більше незручностей. Насправді незавершений єдиний ринок підвладний впливові монетарних та економічних проблем. На монетарному рівні, внаслідок можливості підвищення чи зниження курсу валют у якійсь країні-члені Союзу, існує валютний ризик у разі укладення угод про продаж у кредит іншому член Союзу, а це, своєю чергою, суттєво обмежує можливості торгівлі в кредит у межах Союзу. Насправді корекція валютного курсу, хоч і невелика, може суттєво змінити договірні зобов'язання тих фірм, що працюють у різних країнах-членах, та водночас вплинути на відносний рівень добробуту громадян та купівельну спроможність споживачів.

Коливання курсів валют можуть ставити в невигідне становище як інвесторів, що вкладають гроші за кордоном, експортуючи капітал, так і на тих, хто залучає ресурси в країні, куди вкладаються інвестиції. У першому ви­падку девальвація валюти країни, в якій здійснюються інвестиції, чи реваль­вація валюти в країни інвестора зменшує репатрійований капітал та отримані прибутки. У другому випадку девальвація валюти країни інвестора чи реваль­вація валюти в країні, куди вкладаються інвестиції, означає підвищення рівня амортизації, а отже більшу, ніж передбачалося, ціну цих інвестицій. Зважаючи на ці ризики, компанії, що працюють на спільному ринку в умовах відсутності валютного союзу, прагнуть отримувати зовнішнє фінансування тільки на ринку своєї країни. Отже, в умовах єдиного ринку без єдиної валюти ризики, пов'язані із коливанням курсу, обмежують взаємопроникнення фінансових ринків, а відтак економічний розвиток.

З економічних міркувань, якщо спільний ринок розподілений на окремі ав­тономні ринки, оскільки держави-члени дотримуються різних економічних політик, то очікувані від нього переваги, зокрема економічне зростання та досяг­нення економічної стабільності, суттєво зменшуються. Насправді взаємозалежність економік учасників спільного ринку прискорює поширення циклічних коливань та наслідків заходів, спрямованих на їх подолання. Досяг­нення економічних цілей у кожній країні великою мірою залежить від еко­номічних умов в інших країнах-членах. Несприятлива економічна ситуація в одній країні призводить до скорочення імпорту з інших країн-членів спільного ринку, які, своєю чергою, також від цього потерпають. З іншого боку, сприятлива еко­номічна ситуація в будь-якій країні-учасниці позитивно впливає на економіку інших країн, які, своєю чергою, позитивно впливають на неї. Без скоординованої економічної політики розбіжності в ході економічного розвитку, котрі набувають вигляду високих відсоткових ставок в одних країнах-членах та низьких - в інших, і навпаки, високого курсу валюти в перших країнах та низького — в останніх, мо­жуть спричинити небажане переміщення капіталу, тобто з найбідніших країн до найзаможніших.

Негативні наслідки можуть бути також спричинені відмінностями в корот­кострокових економічних політиках країн-членів. Якщо, приміром, країна-член вдається до дефляційної політики, підвищуючи відсоткові ставки, а в той самий


108.

час інша країна-член бажає провадити експансивну політику при низькому рівні відсоткових ставок, капітал може вивозитися з другої країни до першої для корот­кострокових інвестицій, що не дозволить обом країнам досягти своєї мети. І навіть коли вони мають на меті одне й те саме, але воліють досягти цього різними методами, дві країни-члени спільного ринку можуть дати поштовх для небажано­го переміщення капіталу. Якщо, приміром, одна країна накладає кількісні обме­ження на кредитні операції заради здійснення дефляційної політики, тоді як інша підвищує відсоткові ставки, капітал з першої країни може вкладатися в коротко­строкові інвестиції до другої країни, спричинюючи проблеми платіжного балансу у першій країні та інфляційний тиск — у другій.

Неважко помітити, що зростання рівня взаємопроникнення економік на спільному ринку призводить до зменшення незалежності національної коротко­строкової економічної політики. І якщо ця втрата незалежності не буде ском-пенсована запровадженням спільної економічної та валютної політики, контро­лювати економіку спільного ринку в цілому буде дедалі складніше. Насправді напівінтеграція, чи неповна інтеграція, характерна для спільного ринку, породжує ситуації нестабільності, які в довгостроковішій перспективі виявляються неприй­нятними для економічних політик країн-учасниць. Ці економічні політики вияв­ляються вже недостатніми для регулювання короткострокових економічних ситу­ацій, оскільки, по-перше, деякі важливі чинники лишаються за межами країни, а по-друге, деякі інструменти економічної політики — наприклад, митні збори, об­меження імпорту та заохочення експорту — виявляються вже непідконтрольними національному урядові [див. підрозділи 5.2 та 23.1 ].

Якщо економічні умови на спільному ринку мають відповідати умовам на внутрішньому ринку, насамперед потрібно усунути ризики коливання курсу валют, які ускладнюють продажі та інвестиції, роблячи непрогнозованими отримувані від них прибутки. З огляду на це держави-члени мають укласти уго­ду про повну конвертованість їхніх валют за фіксованим паритетом, а найкра­ще — запровадити єдину валюту. У будь-якому разі, вони таким чином ство­рюють валютний союз, в межах якого операційні витрати (витрати на валютні операції, чи вартість покриття валютного ризику) мають бути повністю усунені. Однак друга можливість, яку цілком слушно й обрав ЄС, має деякі додаткові переваги. Єдина валюта уможливить справжнє порівняння цін на товари та послуги в межах єдиного ринку, вона має стати головною валютою обміну та заощаджень у світі, та дозволить європейцям платити за товари, імпортовані з третіх країн, своєю власною валютою. Суттєво полегшуючи функціонування єдиного ринку, єдина валюта дозволить створити стабільну макроекономічну ситуацію, яка буде дуже сприятливою для, бізнесу. Така ситуація пожвавить торгівлю, поліпшить розподіл ресурсів, стимулюватиме заощадження, приско­рить темпи зростання і, зрештою, створить нові робочі місця.

7.2, Єдина монетарна політика

Римський договір не містив положень про валютну організацію Спільноти, перш за все тому, що він ініціював запровадження спільного ринку, але не еко­номічного та валютного союзу [див. підрозділ 2.1], а по-друге, через те, що на момент його підготування, вже існували певні міжнародні валютні організації,


109.

приміром, Бретонвудська система, котра забезпечувала конвертованість усіх валют Західу за фіксованими паритетами.

Саме в той час, коли на початку 1971 року Бретонвудська система зазна­ла краху, держави-члени Союзу почали докладати зусиль до організації валют­них стосунків у межах економічного й валютного союзу. Діючи за пропозицією Комісії, що ґрунтувалася на "Доповіді Вернера", Рада та представники урядів держав-членів висловили свою політичну волю створити економічний та ва­лютний союз, відповідно до поетапного плану, початком якого ретроактивно позначили 1 січня 1971 року. Внаслідок цього процесу Спільнота має створити зону єдиної валюти у межах міжнародної системи, і взяти на себе таку владу і відповідальність в економічних та валютних питаннях, яка дозволить цим інституціям керувати Союзом.

Коли ми озираємось назад, ті зусилля видаються марними та безпідстав­ними намаганнями, оскільки вони не спиралися на справжній спільний ринок. Втім вони дали змогу державам-членам набути неоціненний досвід й виробити інструменти та механізми, які 1979 року дозволили створити Європейську ва­лютну систему (ЄВС) (що більш чи менш успішно намагалася стабілізувати курси валют у країнах спільного ринку), яку з часом було вдосконалено й вико­ристано в ході другої спроби створення економічного та валютного союзу, що її здійснено в 1990-х роках. Ця друга спроба мала краще підґрунтя, ніж перша. Формування спільного ринку було завершено, держави-члени розвинули тісні зв'язки, запровадивши спільні політики, а також споромоглися до укладення Маастрихтського договору, що мав закласти підвалини зближення їхніх еко­номік [див. підрозділ 2.2].

7.2.1. Підготування до ЕВС

Договір про Європейський Союз, підписаний у Маастрихті 1991 року [див. розділ 2.2], уможливлює введення єдиної валютної політики на основі єдиної валюти та керування нею з боку єдиного незалежного центрального банку. Згі­дно з Договором, першою метою єдиною валютної політики та політики щодо обмінного курсу має бути підтримка цінової стабільності та, без жодної шкоди для цієї мети, підтримка загальних економічних політик у межах Спільноти, відповідно до принципів відкритої ринкової економіки та вільної конкуренції. Ця діяльність держав-членів та Спільноти загалом має передбачати поєднання таких керівних принципів: стабільність цін, сильні державні фінанси та стабі­льні валютні умови, а також стабільний баланс платежів (Ст. 4 ДЄСп).

Досвід 1971 року дозволив Європейському Союзові добре підготуватися до пе­реходу на єдину валюту. Хоча створення Економічного та валютного союзу розгля­далося як єдиний процес, насправді він проходив у три етапи. Перший етап, який означав початок процесу в цілому, розпочався із введення в силу в липні 1990 року Директиви про повну лібералізацію руху капіталу [див. підрозділ 6.7]. Головна мета на цьому етапі полягала в якомога більшому зближенні економічних політик та


110.

тісній співпраці між центральними банками, досягненні більшої послідовності ва­лютної діяльності в контексті Європейської валютної системи.¹

Як зазначається в статті 118 Договору про ЄСп, склад кошика екю був "заморожений" станом на 1 листопада 1993 року, тобто на день, коли набрав чинності Маастрихтський договір, на основі складу кошика (в перерахунку на кожну національну валюту), визначеного на 21 вересня 1989 року, коли до цьо­го кошика ввійшли песето та ескудо. На своєму засіданні в Мадриді 15 та 16 грудня 1995 року Європейська Рада вирішила, що на початку третього етапу нову європейську валюту слід назвати євро, тобто таким ім'ям, котре сим­волізуватиме Європу, і яка буде однаковою в усіх мовах держав-членів Союзу, беручи до увати відмінності в абетках, а саме латинської та грецької.

Другий етап створення Економічного та валютного союзу розпочався 1 січня 1994 року і завершився 31 грудня 1998 року. Впродовж цього етапу, згідно з Договором про Європейський Союз, кожна держава-член має не допускати надмірного дефіциту бюджету та ініціювати кроки, що унезалежнять її централь­ний банк, оскільки в майбутньому валютному союзі можуть брати участь лише країни, що мають добре економічне управління. У Регламенті Ради детально про­писані правила та визначення застосування процедури пагашення надмірного державного дефіциту, зокрема й визначення державного боргу, а також правила передачі відомостей від держав-членів до Комісії.² У ході процесу, спрямованого на досягнення незалежності центральних банків, Договір забороняє їм надавати урядам послуги овердрафту чи інші кредитні пільги а також скуповувати борги державного сектору безпосередньо в боржників (ст. 101 ДЄСп). У Регламенті Ради роз'яснюються деякі наслідки цієї заборони.³

Разом із забороною прямого монетарного фінансування дефіциту бюдже­ту, спрямованою на те, щоб підпорядкувати державні позики ринковій дисцип­ліні, Договір стверджує, що органи державної влади не мусять мати прямого доступу до фінансових інституцій, навіть якщо такий стан справ ґрунтувався на цілком слушних міркуваннях (ст. 102 ДЄСп). Отже, Договір має на меті запро­вадити певного виду бюджетний контроль, зумовлений міркуваннями ринку. Задля цього в Регламенті Ради визначено такі поняття, як "приватний доступ", "фінансові інституції", "слушні міркування" та "державні підприємства".⁴

Під час підготування та переходу до третього етапу Договір вимагає, аби Комісія та Європейський валютний інститут доповідали Раді про динаміку за­конодавств держав-членів, пов'язану зі створенням Економічного та валютного союзу, та про поступ до вищого рівня співпраці, який визначається дотриман­ням чотирьох особливих критеріїв [див. також підрозділ 7.3.1]: (а) рівня інфляції, близького до того, що їх показують три найкращих держави-члени за умов стабільності цін; (Ь) бюджетного становища уряду, що має уникати надмірного дефициту - бюджетний дефицит не має перевищувати 3% від

¹ Decision 90/142, OJ L 78, 24.03.1990.

² Regulation 3605/93, OJ L 332, 31.12.1993 та Regulation 475/2000, OJ L 58. 03.03.2000.

³ Regulation 3603/93, OJ L 332, 31.12.1993.

⁴ Regulation 3604/93, OJ L 332, 31.12.1993.


111.

ВНП, а загальний державний борг — 60% ВНП (відповідно до оцінки Ради, ухваленої кваліфікованою більшістю); (с) збереження та розвитку інтеграції, досягнутої державими-членами, що відбивається в довгостроковому рівні відсоткових ставок; (d) нормальних меж коливання, створеного за останні два роки завдяки механізму обмінного курсу в межах Європейської валютної сис­теми (ст. 121 ДЄСп та Протокол про процедуру щодо надмірного дефіциту)

Справді, 1 травня 1998 p., відповідно до процедури та плану, наміченого Дого­вором про ЄСп, Рада, діючи за рекомендацією Комісії, згідно зі статтею 109j (те­перішня ст. 121 ДЄСп) ухвалила рішення, згідно за яким Бельгія, Німеччина, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Австрія, Португалія та Фінляндія дотримуються необхідних умов для впровадження єдиної валюти. Європейський Парламент затвердив це рішення Ради 2 травня 1998. На основі цього Рада в ході зустрічі на рівні голів держав чи урядів, яка відбулася 3 травня 1998 року, вирішила, що 11 вищезгаданих держав-членів станом на 1 січня 1999 року відповідають умовам, необхідним для впровадження спільної валюти, а саме: національні законодавства, разом зі статутами національних банків, відповідали Договорові та Статутові Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ); при­пустимий рівень інфляції впродовж року, який завершився в січні 1998, був нижчи­ми за зазначені показники; ці країни не зазнавали санкцій Ради з причини надмірного бюджетного дефіциту; вони брали участь у регуляції курсів валют, і їхні валюти не зазнають суворого тиску; у рік, що завершився в січні 1998-го, їхній рівень відсоткових ставок не перевищував визначених показників.⁵

Рада також зазначила, що Греція та Швеція не виконали умов, необхідних для введення єдиної валюти. Вона не перевіряла, чи ці умови виконали Велика Британія та Данія, оскільки згідно з відповідним положенням Договору, Велика Британія повідомила Раду, що вона не має наміру приступати до третього етапу ЕВС 1 січня 1999-го року, а Данія — що не братиме участі в третьому етапі фор­мування ЕВС. Держави-члени, що не змогли ввести єдину валюту від самого початку, отримали відстрочення, а також гарантії того, що положення про моне­тарну політику та санкції, пов'язані з надмірним дефіцитом, до них не застосову­ватимуть (ст. 122 ДЄСп). Країни, що утримуюються від інтеграційних процесів, а також ті, хто на початковому етапі не відповідають потрібним критеріям, попри все, беруть участь у всіх процедурах (багатосторонній моніторинг, контроль за надмірним дефіцитом), що має полегшити їхню майбутню участь. Голови їхніх центральних банків є членами Загальної ради ЄЦБ. Ці заходи полегшили запро­вадження євро в Греції, після того як Рада в липні 2000 року визнала, що ця країна виконала умови, викладені в статті 121(1) Договору про ЄСп.<sup>(>

5</sup> Decision 98/317, OJ L 139, 11.05.1998.

⁶ Decision 2000/427, OJ L 167, 07.07.2000.


112.

7.2.2. Євро та інституції, що наглядають за ним

Третій етап створення ЕВС почався 1 січня 1999 року з незворотньої фік­сації обмінного курсу валют країн-учасниць та їхньої прив'язки до євро.' Екю бу­ло замінено на євро, яке стало повноцінною валютою, спільною валютою дер-жав-членів, що повною мірою беруть участь у єдиній валютній політиці (ст. 123 ДЄСп). Від того дня монетарна політика та політика щодо обмінного курсу орієнтуються на євро, міжнародні розрахунки пропонуються в євро, а держави-члени мають перевести свій поточний державний борг у євро. Держави-члени, що долучилися до Союзу, мають єдину монетарну політику та єдину валюту -євро.⁸ їх моніторинг здійснює Європейський центральний банк, який замінив Європейський валютний інститут (тимчасова інституція другої стадії), і утворює разом із центральними банками держав-членів Європейську систему централь­них банків (ЄСЦБ). Ані ЄЦБ, ані національні банки не мають ні чекати на вказівки від урядів держав-членів чи інституцій Спільноти, ні підпорядковуватися таким вказівкам (ст. 108 ДЄСп). Президент, віце-президент та інші члени Вико­навчої ради ЄЦБ призначаються рішенням на основі спільної згоди держав-членів, що запровадили єдину валюту, після того, як призначених ними кандида­тів будуть затвердить Європейський Парламент".

Усі центральні банки, зокрема банки тих країн, що не є учасницями єдиної монетарної політики, є учаниками ЄСЦБ від початку третього етапу. Головною метою ЄСЦБ є встановлення стабільних цін. До того ж, ЄСЦБ має підтримувати загальну економічну політику Спільноти щодо сприяння досяг­ненню цілей загальної економічної політики, зазначених у статті 2 ДЄСп. Го­ловні завдання, які має виконати ЄСЦБ, такі: розроблення та впровадження монетарної політики Спільноти та приведення операцій з іноземною валютою у відповідність до умов, передбачених статтею 111 (ДЄСп); утримання офіційних валютних резервів держав-членів та управління цими резервами; забезпечення стабільного функціонування систем платежів (ст. 105 ДЄСп). Втім політику щодо обмінних курсів (долара США, японської єни і т.д.) визначає Рада після консультацій з ЄЦБ (ст. 111 ДЄСп).

ЄЦБ може ухвалювати постанови та рішення для виконання завданнь, по­ставлених ЄСЦБ (ст. 110 ДЄСп). Національні уряди мають радитись із ЄЦБ сто­совно проектів законів у галузі його компетентності.¹⁰ ЄЦБ уповноважений: за­стосовувати мінімальниі резерви та визначати розміри компенсації за такі резер­ви; накладати штрафи та періодичні стягнення з фірм, які порушують встановлені правила чи не підкоряються його постановам або рішенням, а також збирати ста­тистичну інформацію з метою виконання цих завдань." ЄЦБ має ексклюзивне

⁷ Regulation 2866/98, OJ L 359, 31.12.1998 та Regulation 1478/2000, OJ L 167, 07.07.2000.

8 Regulation 974/98, OJ L 139, 11.05.1998 та Regulation 2596/2000, OJ L 300,29.11.2000.

⁹ Recommendation 98/318, OJ L 139, 11.05.1998 та Decision 98/345, OJ L 154, 28.05.1998.

¹⁰ Decision 98/415, OJ L 189, 03.07.1998.

11 Regulation 2533/98, OJ L 318, 27.11.1998.


113.

право здійснювати випуск євробанкноту межах Спільноти. ЄЦБ та національні центральні банки мають забезпечити випуск цих банкнот.¹² Держави-члени ма­ють забезпечити випуск євромонет в обсязі, визначеному ЄЦБ (ст. 106 ДЄСп). Із ЄЦБ слід консультуватися стосовно будь-якого запропонованого документа Спільноти, що підпадає під його компетенцію; окрім того, щодо питань, які пере­бувають у межах його компетенції, він може повідомляти про свою позицію інституціям Спільноти чи національним урядам (ст. 105 ДЄСп). Рішення Ради визначають обсяг та умови рекомендацій Банку, які він, у межах своєї компетент­ності, надає національним урядам з приводу введення нових законодавчих актів.¹³

На засіданні Європейської Ради в Амстердамі, яке відбулося 16 та 17 червня 1997 року, було прийнято резолюцію, яка жорстко визначає обов'язки держав-членів, Комісії та Ради щодо здійснення Пакту про стабільність та зростання [див. також підрозділ 7.3.2.]. Згідно з цим Пактом держави-члени зобов'язуються дотри­муватись короткострокової мети "профіцитного чи близького до збалансованості бюджету" при здійсненні своїх стабілізаційних програм чи програм розвитку; яко­мога швидше ліквідувати надмірний дефіцит у разі, якщо він виникає; з власної іні­ціативи оприлюднювати свої рекомендації, відповідно до статті 104 (ДЄСп); не на­магатися уникати процедур подолання надмірного дефіциту, навіть якщо вони за­грожують зниженням реального ВВП щонайменше на 0,75%.

Амстердамська Європейська Рада також ухвалила два Регламенти, що ста­новлять частину Пакту про стабільність та зростання, і забезпечують встанов­лення бюджетної дисципліни на третьому етапі створення ЕВС. Ці регламенти закдадають основу системи ефективного багатостороннього нагляду та визна­чають процедуру надмірного дефіциту. Перший стосується продовження дії кон­трактів, заміни разрахунків в екю на розрахунки в євро за курсом один до одного, курсу обміну та правил обігу.¹⁴ На додаток до цих Регламентів Директива про за­хист прав споживачів вимагає, щоб на продуктах, які пропонуються споживачам [див. підрозділ 11.3], було зазначено ціну з урахуванням курсів обміну та правил обігу, що свідчитиме про ясність та зрозумілість ціни.'¹¹ На початку цієї Директиви Комісія закликає торговельні організації досягти угоди стосовно зазначення ціни на товарах як у євро, так і в національних валютах. До того ж вона рекомендує банкам не стягувати платню за конверсію вхідних і вихідних платежів, рахунків та банкнот, деномінованих у євро чи національних валютах.¹⁰

Другий Регламент визначає умови, за яких валюти держав-членів замінюватимуться на євро від 1 січня 1999 року.¹⁷ Він також містить положен­ня, за яким від 1 січня 2002 року Європейський центральний банк, як і центра­льні банки держав-членів, вводять в обіг євро банкноти, і саме від цього моме­нту банкноти й монети євро вважатимуться офіційним платіжним засобом.

¹² Decision ECB/1998/6, OJL 8, 14.01.1999.

¹³ Decision 98/415, OJ L 189, 03.07.1998.

14 Regulation 1103/97, OJ L 162, 19.06.1997 та Regulation 2595/2000, OJ L 300, 29.11.2000.

15. Directive 98/6, OJ L 80, 18.03.1998.

16. Recommendations 98/286, 98/287 та 98/288, OJ L 130, 01.05.1998.

17.Regulation 974/98, OJ L 139, 11.05.1998 and 17. Regulation 2596/2000, OJ L 300, 29.11.2000.


114.

Відтепер держави-члени, що приєдналися до Економічного й валютного союзу, випускатимуть монети — євро чи центи. Банкноти й монети національної валю­ти залишатимуться офіційним платіжним засобом на території країн-членів не більше ніж шість місяців після завершення перехідного періоду. Регламент щодо деномінації та технічних характеристик монет євро, що випускатимуться в обіг, передбачає, що перша серія монет євро складатиметься з восьми номіналів (1, 2, 5, 10, 20, 50 центів, 1 і 2 євро).¹⁸ Паралельно із запроваджен­ням євро з 1 січня 2002 року банківські комісійні збори за транскордонні пла­тежі в євро слід привести у відповідність із комісійними зборами з трансакцій у євро на національному рівні."¹ Рамкове рішення Ради спрямоване на збільшення захисту від підробок у зв'язку з запровадженням євро²⁰, а два рег­ламенти Ради визначають заходи, необхідні для реалізації цієї мети.²' Програма "Перикл" із обміну, допомоги та стажування зосереджена на зближенні національних заходів, спрямованих на гарантування відповідного рівня захисту євро від підробок, і враховує найефективніший досвіду цій сфері.²²

На початку третього етапу, 1 січня 1999 року, встановлено механізм обмінного курсу (МОК), який замінив Європейську валютну систему, щоб прив'язати до євро валюти держав-членів ЄС, що залишилися поза межами єврозони. Механізм сприяв орієнтуванню цих країн на політику стабільності, при­скоренню зближення й у такий спосіб допомагав їм пристосуватися до євро. При цьому право голосу цих держав у Раді ЄС з питань єдиної валюти було тимчасово припинено. В рамках механізму обмінного курсу для валют країн поза межами єврозони визначають центральний курс стосовно євро. Відповідно, центральні кур­си встановлені для валют країн, що не входять у єврозону, зі стандартним розмахом коливання валютного курсу від євро у 15% в будь-якому напрямку. Валютна інтервенція в різницю між курсами має бути автоматичною та необмеженою, із ко­роткотерміновим фінансуванням, однак Європейський центральний банк, як і цен­тральні банки інших країн-учасниць, мають право призупинити інтервенцію в разі, якщо це суперечить їхній основній меті. З іншого боку, офіційно узгоджений розмах коливання валютних курсів є меншим за стандартні й загалом забезпечений автома­тичною інтервенцією, а фінансування може бути встановлене на прохання зацікавленої держави-члена ЄС, що не входить до єврозони.²'⁵

Опівночі 1 січня 2002 року національні валюти припинили своє існування. Національні банкноти та монети ще можна було використовувати протягом що­найбільше восьми тижнів, однак здійснення платежів у старих національних валю­тах за картками, чеками і трансферами стало неможливим. Протягом періоду подвійного обігу споживачі мали змогу розраховуватися в крамницях національними банкнотами й монетами, що залишилися в їх користуванні. По за-вершенніі перехідного терміну національні банкноти можна було обміняти в

18. Regulation 975/98, OJ L 139, 11.05.1998 and Regulation 423/1999, OJ L 52,

19. 02.1999. ^l!1 Regulation 2560/2001, OJ L 344, 28.12.2001.

²⁰ Framework Decision 2000/383/JHA, OJ L 140, 14.06.2000.

²¹ Regulations 1338/2001 and 1339/2001, OJ L 181,04.07.2001.

²² Decisions 2001 /923 and 2001/924, OJ L 334, 21.12.2001.

²³ OJC 236, 02.08.1997, p. 5-6.


115.

більшості комерційних банків (протягом кількох місяців), а після 10 років їх можна буде обміняти лише в центральних банках країни походження валюти.

7.3. Спільна економічна політика

Економічна політика Спільноти реально почала формуватися тільки тоді, коли держави-члени зобов'язалися сформувати економічний і валютний союз. Більшою мірою, ніж інші спільні політики Союзу, економічна політика є обов'язковою для такого союзу, оскільки є одним із його двох елементів. Завданням, покладеним на економічну політику Резолюцією Ради €С і представників урядів держав-членів від 22 березня 1971 року щодо поетапного формування економічного та валютного союзу, є зближення економік держав-членів Спільноти. Це завдання є дуже склад­ним з огляду на структурні відмінності економік країн, що мали брати участь у тако­му важливому проекті, напередодні формування спільного ринку. Водночас досвід, здобутий у цьому суперечливому процесі, виявився корисним для формування ефективної спільної економічної політики.

7.3.1. Економічне зближення в Європейському Союзі

На відміну від валютної політики, держави-члени зберігають за собою відповідальність за економічну політику в рамках економічного й валютного союзу [див. підрозд. 7.2.]. Держави-члени Спільноти мають діяти так, щоб по­важати принципи відкритої ринкової економіки, в якій панує конкуренція, про­вадити свої економічні політики з огляду на спільні інтереси держав-членів Спільноти та в контексті досягнення цілей Спільноти (ст. 98 та 99 ДЄСп). Отож спільна економічна політика доповнює єдину валютну політику.

Починаючи з другого етапу ЕВС, себто від 1 січня 1994 року, економічна політика держав-членів координується на рівні Спільноти. Рішення Ради 1990 року спрямоване на досягнення успішного зближення економічної діяльності держав-членів."⁴ Для цього щовесни Рада з економічних і фінансових питань (РЕФП — ECOFIN) на основі рекомендації Комісії кваліфікованою більшістю ухвалює проект, що містить формулювання загальних настанов економічної політики для держав-членів і Спільноти загалом. РЕФП звітує про наслідки ви­конання орієнтирів безпосередньо перед Європейською Радою. Рада на основі обговорення результатів приймає висновки щодо загальних настанов економічної політики держав-членів та Спільноти. На основі її висновків Комісія рекомендує, а Рада кваліфікованою більшістю схвалює загальні настанови економічної політики, що визначають спільні цілі щодо інфляції, державних фінансів, стабільності обмінних курсів і працевлаштування (ст. 99 ДЄСп).^2оі

Європейська Рада на основі представлених Комісією доповідей відстежує економічний розвиток у кожній державі-члені та Спільноті загалом, а також

²⁴ Decision 90/141, OJ L 78, 24.03.1990.

²⁵ See for example the Commission recommendation for the 2001 guidelines, COM (2001) 224, 25 April 2001 and Council Recommendation 2001/483, OJ L 179, 02.07.2001.


116.

слідкує за відповідністю економічної політики загальним настановам (ст. 121 ДЄСп).²⁶ Такий багатосторонній моніторинг грунтується на програмах збли­ження, що їх представляє кожна держава-член ЄС і що спрямовані на розв'язання специфічних проблемних вузлів у контексті економічної зближення (ст. 99,3 ДЄСп). Він також передбачає перегляд бюджетних політик, причому особливої уваги надають розмірові й фінансуванні дефіциту, за можливості на­передодні ухвалення проектів національних бюджетів. Складником загальної процедури моніторингу є регулярний нагляд за економічною й валютною полі­тикою держав-членів ЄС з боку Європейського валютного інституту.

У разі визнання невідповідності економічної політики однієї з країн Союзу загальним настановам Рада кваліфікованою більшістю ухвалює необхідні ре­комендації для зацікавленої країни. Рада може вирішити оприлюднити такі ре­комендації (ст. 99,4 ДЄСп). На підставі пропозиції Комісії Рада одностайно ухвалює рішення про вжиття заходів для подолання конкретних економічних ситуацій, наприклад, суттєвих ускладнень у постачанні окремих видів продукції. За виникнення ускладнень в одній з держав-членів Спільноти або якщо є за­гроза виникнення таких ускладнень через причини, що не залежать від цієї країни, Рада має право, за поданням Комісії й діючи за процедурою одностай­ності, ухвалити рішення про виділення за певних обставин для цієї країни фінансової допомоги Спільноти (ст. 100 ДЄСп).

Перехід до третього етапу Економічного й валютного союзу, у зв'язку з уп­ровадженням євро, тісніше пов'язав економіки держав-членів. Тепер вони поділяли єдину валютну політику та єдиний валютний курс. Згідно з положен­нями статті 104 ДЄСп й Пакту про стабільність та зростання, економічна політика й визначення рівнів заробітної плати залишається в межах компе­тенції держав-членів Союзу. Оскільки розвиток кожної окремої національної економіки безпосередньо впливає на рівень інфляції в єврозоні, він також впливає й на умови функціонування валюти в цій зоні. З огляду на це, запро­вадження єдиної валюти вимагає тіснішого координування й спостереження за економічною політикою Спільноти між державами-членами єврозони. Тісніше координування також має сприяти досягненню цілей Спільноти, викладених у статті 2 Договору про ЄСп. Щоб забезпечити подальше зближення та ефек­тивне функціонування спільного ринку, держави, що не є членами єврозони, мають долучатися до координування економічної політики. Це питання є особ­ливо актуальним для країн, що беруть участь у механізмі обмінного курсу [див. підрозд. 7.2.2.].

7.3.2. Бюджетна дисципліна та єдина валюта

Бюджетна політика, напевне, досі є сферою, в якій відмінності підходів держав-членів є доволі суттєвими. Це спричинене тим, що бюджет є найхарак­тернішою ознакою національного суверенітету країни в економічній сфері. Бюджет справді є головним інструментом визначення напрямків розвитку як економіки в цілому, так і окремих аспектів урядової політики, зокрема

Див., СОМ (97) 169, 23 April 1997.


117.

регіонального, соціального, індустріального розвитку тощо. Витратна частина бюджету безпосередньо впливає на визначення державних капіталовкладень, а також, опосередковано, у формі різноманітної допомоги, — на приватні інвестиції. Прибуткова частина бюджету становить основу заощаджень й умов обігу валюти. Бюджетна політика держави може мати короткотермінові цілі (уникнення рецесії або стримування інфляції), а також передбачати структурні перетворення в рамках національної економіки, що реалізуються через вироб­ниче інвестування. Очевидно, що хоча це й складне завдання, однак координу­вання бюджетної політики є надзвичайно важливим процесом для економічного зближення, передбаченого Договором про ЄС, а також для участі держави-члена Спільноти в третій фазі ЕВС.

Пакт про стабільність та зростання, про який ішлося вище [див. підрозд. 7.2.2.], зазначає, що за національну бюджетну політику й надалі відповідальні держави-члени. З іншого боку, як запобіганню, так і стримуванню служать два регламенти. Регламент про посилення нагляду за бюджетними статтями вима­гає віддержав-членів запровадження програм стабільності (або програм збли­ження у випадках, коли країна не бере участі в єдиному валютному союзі), що визначають середньострокові завдання для урядових статей бюджету, які близькі до залишків або надлишків.²⁷ Метою другого регламенту є прискорення й уточнення запровадження процедури надмірного дефіциту, зокрема, вона ви­значає санкції, накладені на державу-члена, яка не вживала необхідних заходів для корегування надмірного дефіциту, а також кінцеві терміни різних етапів цієї процедури.²⁸ Держави-члени повинні щоквартально готувати й передавати Комісії дані щодо свого державного боргу.²"

На третьому етапі ЕВС, який розпочався 1 січня 1999 року, бюджетна полі­тика держав-членів Союзу визначається трьома правилами: овердрафт (заборго­ваність банку) або будь-які інші види кредитування Європейського центрального банку чи національних центральних банків державним органам влади (Спільноти, національним або регіональним) заборонені (ст. 101 ДЄСп); будь-який пільговий доступ державних органів влади до ресурсів фінансових інституцій забороняється (ст. 102 ДЄСп)³⁰; ані Спільнота, ані її держава-член не несуть відповідальності за зобов'язання державних органів влади або підприємств (ст. 103 ДЄСп). Через запровадження нових домовленостей щодо координування економічної політики Рада має змогу щільно контролювати за справжніми й очікуваними показниками розвитку бюджетної політики держави-члена ЄС.

Комісія має наглядати за розвитком бюджетної ситуації та рівнями урядо­вого боргу в державах-членах задля своєчасного визначення помилок. Зокре­ма, йдеться про вивчення відповідності бюджетній дисципліні на основі таких двох критеріїв [див. також підрозд. 7.2.1.]: а) частка запланованого або реаль­ного урядового дефіциту відносно ВВП не повинна перевищувати контрольний показник у 3% від ВВП та динаміку зміни частки — чи досягає вона рівня конт-

²⁷ Regulation 1466/97, OJL 209, 02.08.1997.

²⁸ Regulation 1467/97, OJ L 209, 02.08.1997.

²⁹ Regulation 1222/2004, OJ L 233, 02.07.2004.

³⁰ Regulations 3603/93, 3604/93 and 3605/93, OJ L 332, 31.12.1993.


118.

рольного показника, чи, навпаки, суттєво й тимчасово перевищує його; б) ча­стка урядового боргу відносно ВВП не повинна перевищувати відносну вартість у 60% від ВВП, та чи достатньою мірою ця частка зменшується і на­ближається до рівня відносної вартості задовільними темпами(ст. 104ДЄСп та Протокол щодо подолання надмірного дефіциту).

У разі, якщо держава-член не відповідає одному чи обом цим критеріям, Комісія має підготувати звіт, враховуючи всі відповідні чинники, зокрема й се-редньострокові економічні та бюджетні показники держави. За поданням Комісії та за результатами комплексного оцінювання й з урахуванням всіх за­уважень держави-члена Рада кваліфікованою більшістю ухвалює рішення що­до наявності надмірного бюджетного дефіциту. Якщо існування надмірного дефіциту доведено, Рада має виробити рекомендації країні для виправлення ситуації у визначений термін. За умови, якщо у відповідь на рекомендації Ради протягом передбаченого терміну ефективних заходів не вжито, Рада насампе­ред може оприлюднити надані раніше рекомендації, а потім кваліфікованою більшістю ухвалює рішення стосовно заходів щодо непокірної держави-члена ЄС(ст. 104Д€Сп).

7.3.3. Фінансова солідарність

Головний інструмент фінансової солідарності Спільноти — це Європейський інвестиційний банк (ЄІБ). Відповідно до статті 267 ДЄСп завданням ЄІБ є спри­яння збалансованому й стабільному розвиткові Спільноти в процесі реалізації його основних політик. ЄІБ здійснює це завдання через звернення до ринку капіталів і використання власних ресурсів. Завдяки високому кредитному рейтин­гові Банку він бере позики на вигідних умовах на світових ринках капіталів і пере­дає їх кінцевим позичальникам в особі держав-членів Спільноти та їхніх фінансових інституцій, що розподіляють ці глобальні позики між малими й се­редніми підприємствами. ЄІБ є головним джерелом фінансування для новітніх сфер промисловості й передових технологій, зокрема в таких галузях, як машино­будівна та хімічна промисловість, фармацевтика, аерокосмічне будівництво й інформаційні технології. Він також сприяє розбудові транс'європейських телеко­мунікаційних, транспортних та енергетичних мереж [див. підрозд. 6.8.], підвищенню конкурентності промислового виробництва [див. підрозд. 17.1 та 17.2.2.], приділяє особливу увагу охороні довкілля й співпраці стосовно розвитку третіх країн [див. підрозд. 22.1.]. Однак пріоритетним напрямком діяльності ЄІБ є сприяння розвиткові найменш розвинених регіонів Європейського Союзу [див. підрозд. 12.1.1. та 12.3.]. Така допомога становить близько 70% загального фінансування в Спільноті.

У грудні 1992 р. на засіданні Європейської Ради в Единбурзі ухвалено принципове рішення про заснування Європейського інвестиційного фонду (ЄІФ) з капіталом у 2 млрд. екю, частка ЄІБ у якому становить 40%, Комісії -30%, державних і приватних фінансових інституцій — 30%. Наприкінці 1998 р. кількість акціонерів ЄІФ була 78, з яких 76 банків і фінансових установ, а та­кож Європейська Спільнота та ЄІБ, при чому останній є найбільшим


119.

акціонером." Дві третини гарантійних фінансових операцій ЄІФ припадає на проекти розвитку інфраструктури транс'європейських мереж, а одна третина покриває операції за участі малих і середніх підприємств, реалізацію програми "Розвитку й охорони довкілля", а також новий гарантійний механізм для малих і середніх підприємств [див. підрозд. 17.2.3. ].³²

7.4. Висновки

Зусилля зі створення економічного й валютного союзу беруть свій початок з 1 січня 1971 p., що розвинулись у "Плані Вернера" та резолюції Ради й пред­ставників урядів держав-членів Спільноти від 22 березня 1971 р. Ця перша спроба виявилась невдалою через свою передчасність, зумовлену ситуацією на міжнародному валютному ринку, що характеризувалася нестабільністю до­лара та станом економічної інтеграції всередині Спільноти, яке тоді лише за­вершило формування митного союзу. Тоді панувало прагнення створити одразу економічний і валютний союз, оминаючи етап формування спільного ринку. Такі ілюзії швидко розвіялися, й перегони завершилися, так би мовити, уже після першого кола. Однак спроби не були марними. Саме на етапі цієї першої спроби заснування ЕВС були запроваджені інструменти й механізми такого союзу. Передусім йдеться про "валютну змію", європейську одиницю розрахун­ку та Європейський фонд валютної співпраці, який 1979 року було перетворе­но на Європейську валютну систему. Уже на цьому етапі всі ці інструменти проявили і свої переваги, й свої недоліки; їх було враховано у другій спробі за­провадження ЕВС в 1990-х роках.

Друга спроба запровадження ЕВС, без сумніву, була успішною, особливо якщо взяти до уваги виклики, пов'язані з переходом до єдиної валюти. Запровад­ження євро було не просто історичною подією, а й безпрецедентним стра­тегічним, матеріально-технічним і практичним викликом. Одного дня замість національних валют банкомати почали видавати банкноти євро. Декілька мільйонів монетних автоматів і банкоматів було перепрограмовано. Протягом кількох тижнів в обіг випущено 15 мільярдів євробанкнот і 50 мільярдів євромонет, що становило рівноцінний еквівалент національних банкнот і монет у дванадцяти країнах з тримільярдним населенням. Масштаби цієї операції разючі: вага монет євро становила понад 239 000 тонн, що дорівнює вазі двадцяти чо­тирьох Ейфелевих веж. Тисячі вантажівок в усіх країнах єврозони перевозили євробанкноти та євромонети, збираючи старі національні купюри.

Як громадяни, так і підприємства постали перед істотними проблемами, пристосовуючись до нової валюти. Причому головні проблеми мали здебільшого психологічний характер. Громадяни мусили відмовлятися від сен­тиментальної прив'язаності до національної валюти, що інколи була зумовлена її престижністю (наприклад, німецької марки), а деколи — її давністю (наприк­лад, давністю грецької драхми, запровадженої ще 26 сторіч тому). Споживачі потребували часу для пристосування до євро, а також для вироблення нової

³¹ Decision 94/375, OJ L 173, 07.07.1994.

³² Decision 98/347, OJ L 155, 29.05.1998.


120.

шкали цінностей. Крамарі мали подавати ціни своїх товарів та давати решту в євро. Підприємства й компанії мали перепрограмувати обладнання, підготуватися до використання нової валюти в розрахунках, а також скориста­тися перевагами дедалі більшої конкуренції всередині спільного ринку, зумов­лену дедалі більшою прозорістю цін. Попри всі ці ускладнення й лиховісні віщування, обіг євро доволі вдалий — і саме завдяки зразковій співпраці й пла­нуванню національних і європейських органів влади.

Мало того, незважаючи на вагомі переваги багатонаціональної інтеграції, реалізованої започаткуванням ЕВС, певною мірою втрачалася й частина національного суверенітету. На третьому етапі ЕВС держави-члени ЄС, безпе­речно, втрачали автономію у валютній політиці, оскільки вони вже не могли вільно впливати на два суттєві складники цієї політики - обмінний курс і відсо­ткову ставку (значною мірою цю свободу вони вже втратили через посилення взаємозалежності європейських економік). Водночас із втратою відповідальності за паритет національних валют і рівновагу платіжного балансу держави-члени тепер мали поділяти відповідальність за паритет євро відносно валют третіх країн і рівновагу спільного платіжного балансу країн, що вступили до третьої фази ЕВС. До речі, країни, що перейшли до цієї фази, вже здобули контроль над своїми економіками стосовно інфляції, зовнішнього боргу та дефіциту державного сектора за одночасного колективного користування пере­вагами належності до зони твердої валюти — єврозони. Однак повсякденний платіжний баланс і надалі матиме стримувальний ефект для Союзу в цілому. В цьому й полягає важливість тісного координування економічної політики дер-жав-членів Євросоюзу.

Стабільність цін є важливою передумовою ЕВС, а також позитивно впливає на зростання й ефективне використання механізму ціноутворення для розподілу ресурсів. Національна бюджетна політика й державне фінансування все ще підпадають під певні обмеження, оскільки держави мають чітко й цілковито дотримуватися критеріїв зближення до і після запровадження єдиної валюти. З іншого боку, через зникнення ризиків валютних курсів та інфляції процентні ставки перебувають на низьких рівнях, формуючи додаткову надбав­ку для національних бюджетів більшості країн, яка перевищує втрати при­бутків спричинених випуском нової валюти. Головний прямий "статичний зиск" полягає в результаті, в рамках об'єднаного ринку, оскільки всі витрати на опе­рації, пов'язані з використанням декількох валют, становлять від 0,3 до 0,4% ВВП ЄС. Комівояжери й туристи, що раніше втрачали суттєві суми, обмінюючи одну валюту на іншу, особливо прихильно ставляться до такого зиску. "Динамічні зиски" набувають двох форм: від зростання продуктивності й від скасування невизначеності за довготермінового прогнозування валютних курсів. Важливо, що євро посилює позиції Європи в безладі міжнародного фінансового ринку, водночас сприяючи балансу міжнародної валютної систе­ми, де вже півсторіччя панує долар, який є резервною валютою для 60% світової торгівлі при частці експорту США в світовій торгівлі у 12%. Завдяки запровадженню єдиної валюти Європейський Союз дістав змогу відігравати в світовій валютній системі роль, що відповідає його економічному й торговель­ному потенціалові (16% світового експорту). Суттєвий прогрес, якого досягли держави-члени ЄС у процесі економічного зближення (стале державне


121.

фінансування, дуже низький рівень інфляції, стабільний валютний курс), а та­кож механізми тіснішого координування економічної політики держав-членів Спільноти, як складник процесу запровадження євро, сприяли тому, що еко­номічний і валютний союз уже перетворив Європейський Союз на осередок стабільності в світі, захищений від постійних фінансових криз.

Єврозона є полюсом стабільності для держав-учасниць, захищаючи їх від спекуляцій і фінансового безладу. Вона посилює внутрішній ринок і закладає підґрунтя стабільним базовим показникам стійкого розвитку. Стабільність єврозони, яка стала результатом політики й структурних перетворень Європейського Союзу останніми роками, забезпечує можливості протистояти спадові економічної діяльності, зокрема, після вересня 2001 року. Водночас спроби консолідації громадянського фінансування формують необхідні можли­вості для маневрування задля пожвавлення дії автоматичних стабілізаторів економіки. Вони також дозволили Європейському центральному банкові відіграти ключову роль у подоланні збоїв в економічній рівновазі європейської економічної системи.