Усе про спільні політики європейського союзу

Вид материала

Документы

Содержание Питання до обговорення Політика щодо конкуренції

Подобный материал:

• Адаптація законодавства, 124.89kb.
• Указ президента україни про Програму інтеграції України до Європейського Союзу, 14.47kb.
• Авна політика інтеграції України до Європейського Союзу та формування нової політики, 107.81kb.
• Постанови кабінету міністрів україни зміст, 5319.12kb.
• Інструмент Європейського сусідства І Партнерства, 640.25kb.
• Яка основна мета адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу?, 6.85kb.
• Львівський національний університет імені івана франка на правах рукопису, 1144.09kb.
• З м І с т вступ 3 розділ правова природа європейського союзу, 398.05kb.
• План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ план дій європейського, 130.74kb.
• Удк 37. 031 Ó Брюханова Н. О. Зміст освіти: аспекти вивчення, 245.11kb.

ПИТАННЯ ДО ОБГОВОРЕННЯ

1. Яке значення має фіскальний нейтралітет на спільному ринку?

2. Для чого багатонаціональній інтеграції запровадження всіма державами-членами податку на додану вартість?

3. Яким чином усередині спільного ринку скасували "фіскальні кордони"?

4. Окресліть гармонізацію непрямого оподаткування в ЄС.

5. Обговоріть потребу в гармонізації прямого оподаткування всередині ЕВС.


234.

Розділ 15

ПОЛІТИКА ЩОДО КОНКУРЕНЦІЇ

Спільна політика щодо конкуренції є суттєвою для досягнення та підтримання єдиного ринку [див. підрозділ 6.1.]. Вона забезпечує конкурентну поведінку підприємств (фірм, компаній, комерційних підприємств) і захищає інтереси споживачів, уможливлюючи вироблення товарів і послуг на кращих умовах. Вона сприяє економічній ефективності через створення клімату, придатного для інновацій і технічного прогресу [див. підрозділ 17.1.]. Вона запобігає антиконкурентним діям з боку компаній, які могли б знищити динаміку конкуренції, сформовану зі створенням єдиного ринку. Фактично умо­вою для економічних результатів єдиного ринку є спроможність підприємств конкурувати нарівні на ринках усіх держав-членів.

Запобігаючи тому, щоб ізольованість ринку відновлювалася за допомогою міжнародних угод і щоб розширення ринку призводило до отримання надпри­бутків панівними підприємствами, європейська політика щодо конкуренції має встановити правові рамки й економічні умови для європейської промисло­вості, що стимулюватимуть її розвиток і модернізацію, необхідні, щоб вистояти в міжнародній конкуренції. Ось чому, коли впроваджуються постійні заходи проти неналежних угод або поведінки з боку частини (переважно значної) підприємств, які намагаються монополізувати підрозділ спільного ринку та відповідні прибутки, водночас дозволяються угоди й дії, що дають можливість МСП співпрацювати одне з одним і створювати стратегічні союзи, не зашкод­жуючи інтересам споживачів або торгівлі між державами-членами, навіть без попереднього повідомлення Комісії.

Таке ж значення для належного функціонування внутрішнього ринку мають правила Спільноти, які регулюють державну допомогу, державні підприємства та національні монополії. Ці правила намагаються запобігти використанню держа­вами-членами таких засобів для підтримки національної промисловості, які шко­дять їхнім конкурентам і, зрештою, єдиному ринкові. Проте ці правила необхідно виконувати, а це зумовлює потребу в нейтральному та поважному судді, який стоятиме вище зіткнення національних інтересів. Договір про ЄСп відводить цю роль Європейській Комісії. Це насправді одна з небагатьох сфер, де Комісія має автономну, наднаціональну владу і може вийти за межі своєї ролі ініціатора, взявши на себе повноваження щодо прийняття прямих рішень [див. підрозділ 4.1.2.]. Під контролем Суду вона впроваджує право Спільноти стосовно конку­ренції, які скеровують і орієнтують національні законодавства [див. підрозділ 3.3.]. Насправді держави-члени примусили свої національні органи влади з пи­тань конкуренції впровадити свої власні відповідні національні закони, які в ба­гатьох аспектах керуються правом Спільноти щодо конкуренції. Це означає, що в багатьох сферах імплементацію правил Спільноти можна передати властям і су­дам держав-членів, таким чином звільнюючи Комісію від рутинної роботи.


235.

Спільна політика щодо конкуренції впливає на решту спільних політик, які повинні відповідати її правилам. Зокрема, це стосується промислової політики (в питаннях структурних і галузевих заходів), регіональної політики (в питаннях державної допомоги бідним регіонам), енергетичної і транспортної політики (в питаннях головних державних і багатонаціональних підприємств в цих секторах), і сільськогосподарської політики та політики щодо рибальства (в питаннях організації спільного ринку).

15.1. Потреба в спільній політиці щодо конкуренції

Перед відкриттям кордонів для торгівлі та конкуренції всередині Спільноти ціни в деяких секторах у більшості країн штучно підтримувалися на рівні, який дозволяв підприємствам виживати. Вартість їх захисту переклада­лася на споживача. В інших секторах нерентабельні підприємства підтримувалися за рахунок різних видів допомоги, і саме платник податків їх підтримував. Звідси зацікавленість і споживачів, і платників податків у тому, щоб нерентабельні підприємства зникли з ринку завдяки справедливій конку­рентній грі. Цей спільний інтерес громадян держав-членів — головна рушійна сила багатонаціонального процесу інтеграції [див. підрозділ 1.1.2.].

Національні правила самі по собі не можуть забезпечити конкуренцію в спільному ринку. їх слід доповнювати правилами Спільноти, щоб охопити випад­ки, які стосуються торгівлі між державами-членами і де, отже, діє компетенція Спільноти. На відміну від національної політики щодо конкуренції, метою спільної політики є ринкова інтеграція. Вона має гарантувати єдність спільного ринку, протидіючи його поділові між підприємствами, що відбувається, наприк­лад, шляхом застосування превентивних угод. Вона повинна перешкоджати мо­нополізації певних ринків, стаючи на заваді зловживанням великих компаній сво­єю панівною позицією, для нав'язування своїх умов або скуповування їхніх конку­рентів. Нарешті, вона має перешкоджати урядам перекручувати правила гри шляхом допомоги підприємствам приватного сектора або дискримінації на ко­ристь державних підприємств.

15.1.1. Пожвавлення конкуренції на великому ринку

Сама сутність великого ринку Європейського Союзу — жвавість конку­ренції. Великий ринок фактично дає можливість підприємствам здійснювати великомасштабне виробництво, використовувати сучасні методи виробництва і зменшувати свої витрати на користь споживачів. Завдяки спільному ринку споживачі мають вибір між внутрішніми виробами і виробами інших країн-партнерів, імпорт яких не обмежується кількістю та митом [див. підрозділ 5.1.]. їхній вибір, безумовно, падає на якісніші товари, беручи до уваги їхню ціну, незалежно від їх походження. Отож споживачі є суддями ведення комерційної діяльності у великому ринку. Найменш життєздатні фірми мають мо­дернізуватися або закриватися.


236.

Проте, попри на зникнення нерентабельних фірм у спільному ринку, кількість підприємств, що фактично конкурують між собою, на окремих ринках зростає, а можливості для панування на ринку зменшуються, оскільки про­дукція партнерів конкурує із внутрішньою продукцією нарівні. В розширюваному ринку національні монополії стають олігополіями, і кількість фірм на ринках олігопольного типу зростає. Результатом цього є тенденція до зниження еко­номічного впливу національних монополій і олігополій. Конкурентний тиск спо­нукає фірми підвищувати продуктивність і знижувати ціни в державах-членах з високим рівнем цін до нижчих рівнів, наявних в інших державах-членах.

Зростання конкуренції, як результат створення спільного ринку, веде за собою переворот в умовах пропозиції, відмову від традиційних звичок і по­ведінки, а в деяких випадках — втрату монопольних прибутків. Такий розвиток подій не може залишати бізнесменів байдужими. їх ставлення може бути як позитивним, так і негативним. Переважно вони намагатимуться зберегти або навіть збільшити свою частку на ринку, зменшуючи собівартість продукції че­рез реструктуризацію, інвестиційні витрати та раціоналізацію виробництва і методів розподілу [див. підрозділ 17.1.]. У такому підході зацікавлені й спожи­вачі, що отримують вигоду зі щедрих пропозицій на найкращих умовах, і самі бізнесмени, оскільки вони вчаться працювати в спільному ринку і краще справлятися з міжнародною конкуренцією. Вертикальні угоди між виробника­ми та місцевими дистриб'юторами можуть використовуватися проконкурентно для сприяння ринковій інтеграції.

15.1.2. Негативні реакції на посилення конкуренції

Деякі підприємства можуть реагувати негативно на конкурентний тиск

спільного ринку. Для протистояння дедалі більшій конкуренції вони могли б спробувати укріпити чинні національні угоди чи укласти нові горизонтальні угоди та встановити вертикальні обмеження на європейському рівні. Інші компанії, що займають панівну позицію на певному ринку, могли б спробувати встановити мо­нополію в ньому, скуповуючи конкурентів. Монополізувати ринок можна двома шляхами: через угоду або через концентрацію. Угода є домовленістю між підприємствами, що залишаються автономними, укладена задля особливої по­ведінки на ринку, зокрема обмеження проявів конкуренції. Концентрації скасо­вують автономію залучених підприємств шляхом створення їхніх угруповань, підпорядкованих єдиній економічній адміністрації, особливо через інтеграцію капіталу й управління. Очевидно, що угоди визначають специфічну поведінку, тоді як концентрації спричинюють зміну структури підприємств.

Деякі угоди консервативні за своєю суттю, оскільки вони загалом спрямо­вані на захист того, що вже існує, зокрема й менш конкурентні фірми. Штучно обмежуючи конкуренцію між компаніями, такі угоди ізолюють їх від тиску, який зазвичай спонукав би їх до випуску нової продукції або продуктивніших методів виробництва. З іншого боку, концентрації головно роблять внесок у ліквідацію (через приєднання) менш життєздатних і менш ефективних підприємств. Угоди можуть відповідати інтересам споживача і дозволяються, якщо вони спрямовані на дослідження, спеціалізацію та кооперацію для поліпшення методів виробниц­тва і розподілення. Концентрації взагалі допустимі, оскільки ринок, який розши-


237.

рюється через економічну інтеграцію, вимагає більших підприємств, і тому, що через поліпшення структур, раціоналізацію виробництва й захист внутрішніх економік вони скорочують виробничі витрати на користь споживача. Проте там, де концентрації перевищують певні межі, вони становлять небезпеку, оскільки дуже велика компанія може використати свою панівну ринкову позицію для пов­ного усунення конкуренції. З цієї причини європейські інституції повинні контро­лювати не тільки угоди, але й концентрації.

Для того щоб забезпечити всюди ті ж умови конкуренції підприємствам, що працюють на внутрішньому ринку, необхідно докладати зусиль для боротьби не тільки з нечесними діями підприємств, а й з дискримінаційними заходами з боку держав. Економічна інтеграція й дедалі більша лібералізація міжнародної торгівлі значно послаблюють класичні методи комерційного захисту - високі мита й кількісні обмеження імпорту, а також технічні бар'єри для торгівлі. Тому держави звертаються по допомогу як інструмент економічної політики, особливо врахо­вуючи те, що все більша конкуренція й швидша зміна технологія викривають струк­турні слабкості в кількох секторах і регіонах ЄС. Деякі види допомоги, безсумнівно, виправдані соціальною або регіональною політикою, тоді як інші потрібні для спря­мування комерційної діяльності на необхідні врегулювання припустимих суспільних витрат. Проте політика допомоги держав-членів часто спрямована на штучне за­безпечення виживання тих секторів, які мають структурні проблеми. Такі допоміжні заходи протидіють невідокремним від технологічного прогресу змінам виробничих структур, а їхня соціальна ціна часто більша за призначені на це суми, оскільки ці заходи блокують рушійні сили виробництва, які могли б значно краще використову­ватися будь-де. Крім того, такі нескоординовані заходи на європейському рівні ве­дуть до спірального зростання допомоги, оскільки кожна країна вважає себе зо­бов'язаною наслідувати дії сусіда щоразу, коли він підтримує економічну діяльність. Всі ці причини вимагають встановлення європейського контролю за державною допомогою.

Одна з найзаплутаніших проблем у сфері конкуренції — це проблема, пов'язана з підприємствами, які належать державі чи контрольовані нею. Держа-ви-члени використовують їх як інструменти для досягнення різних економічних, політичних і соціальних цілей, таких як спрямування інвестицій у певні галузі або регіони, допомога деяким нерентабельним сферам комунальних послуг, підтримка певної економічної діяльності, що вважається стратегічною, представ­ництво національного стандарту на арені міжнародної конкуренції й найм осіб, які не можуть знайти робочі місця в приватному секторі. В обмін на різноманітні по­слуги, які державні підприємства надають урядам, останні в своїх діях віддають їм перевагу. Різні надавані їм привілеї можуть деформувати умови конкурентної бо­ротьби з підприємствами приватного сектора в своїй же країні та їхніми партне­рами в спільному ринку. Саме цей останній аспект відносин між державами-членами і між їхніми державними підприємствами викликає особливе занепо­коєння європейських інституцій


238.

15.2. Засади європейської політики

Протекціоністські угоди, концентрації, державна допомога й дис­кримінація на користь державних підприємств не сумісні зі ідеєю спільного ринку. їх мають контролювати європейські інституції на базі європейських критеріїв, оскільки національні політики щодо конкуренції, навіть коли вони досить вимогливі, на європейському рівні не ефективні. Ось чому стаття 3 До­говору про ЄЕСп, присвячена принципам Спільноти, прийнятим для створення "системи, яка забезпечує таке становище, що конкуренція на внутрішньому ринку не деформується", і весь розділ стосовно конкуренції ставлять перед Спільнотою завдання з організації всередині Спільноти торгівлі, вільної від тарифних бар'єрів, відповідно до закону попиту та пропозиції. Стаття 85 щодо угод, стаття 86 стосовно панівної позиції і стаття 92, яка стосується державної допомоги, цілком імовірно були найвідомішими статтями Римського догово­ру, і важливо знати, що хоча тепер їх номери 81, 82 і 87, їх зміст в Договору про ЄСп залишається незмінним. Ми розглянемо їх у дальших трьох частинах цього розділу.

Правила Договору про ЄСп щодо конкуренції інтерпретуються і застосову­ються через регламенти Ради та Комісії, а також через загальні повідомлення й од­ноосібні рішення Комісії. Регламент № 17 1972 року — перший регламент, що впроваджував статті 85 і 86 Договору про ЄЕСп, був замінений Регламентом 1/2003 щодо виконання правил конкуренції, викладених у Статтях 81 і 82 Договору про ЄСп. Тоді як Регламент 17/62 базувався на попередньому повідомленні і цен­тралізованому схваленні угод Комісією, Регламент 1/2003 базується на контролі по факту, і на децентралізованому застосуванні правил конкуренції статті 81 (1), 81 (3) і 82 національними органами влади та судами, таким чином звільнюючи Комісію від вивчення звичайних справ і відмовляючись від системи витрат, пов'язаних з повідомленнями¹. На основі цього регламенту угоди, рішення й узгоджені дії, визна­чені статтею 81(1) Договору, забороняються, як ті, що не відповідають умовам статті 81 (3), попередні рішення стосовно цього не вимагаються. Це також сто­сується зловживань панівною позицією, на які посилається стаття 82 Договору. Навпаки, угоди, рішення й узгоджені дії, що відповідають умовам статті 81 (3) Дого­вору [див. підрозділ 15.3.], попередніх рішень стосовно цього не вимагають.

Головний принцип Регламенту 1/2003 — застосування всіма інституціями, які ухвалюють рішення, єдиного зводу правил до будь-яких дій, що впливають на торгівлю між державами-членами. Адміністративний тиск на співпрацю компаній був зменшений завдяки відмові від вимоги попереднього повідомлення. У ситуаціях, коли їхні операції стосуються торгівлі між держа­вами-членами, вони мають керуватися лише законом Спільноти замість 25 за­конодавчих систем, що допомагає забезпечити однорідність умов конкуренції. Усунення необхідності повідомлень також допомагає Комісії сконцентруватися на боротьбі з найсуттєвішими обмеженнями та зловживаннями, тим більше, що регламент посилює засоби, що їх надають у її розпорядження для виявлення та покарання картелів чи інших порушень. Національні органи влади з питань

1. OJC 132, 12.05.1999, р. 1.
   

239.

конкуренції і Комісія співпрацюють у межах однієї системи контролю за ко­мерційними угодами і карають за порушення правил Спільноти з конкуренції. Національні суди вповноважені захищати особисті права громадян згідно з за­конами Спільноти, встановлюючи компенсації за збитки та проценти або кон­тролюючи виконання контрактів. Через інформаційний обмін і механізми спів­праці децентралізація забезпечує однакове ставлення до учасників економічної гри в усьому ЄС і послідовне застосування правил.

Починаючи з 1 січня 1994 року правила конкуренції Європейського Союзу були поширені на всю Європейську економічну зону (ЄЕЗ). Статті 81 і 82 (ДЄСп), які відповідно забороняють угода та зловживання панівною позицією, отже, тепер застосовуються в Норвегії, Ісландії та Ліхтенштейні згідно зі стаття­ми 53 і 54 Договору про ЄЕП [див. підрозділ 25.1.]. Європейські угоди, підписані з країнами Центральної та Східної Європи, також містять правила конкуренції, які по суті є тотожними вміщеним в Договір про ЄС [див. підрозділ 25.2.]. Менш суворі правила конкуренції містяться в угодах про співпрацю, укладених із неза­лежними державами колишнього Радянського Союзу. Угода між Європейськими Спільнотими і урядом Сполучених Штатів Америки призначається для сприяння співпраці й координації між органами влади з питань конкуренції обох сторін, що спрямовані на боротьбу з антиконкурентною діяльністю у світовому вимірі.² Ви­явлені між сторонами справи, що представляють спільний інтерес, можуть підштовхнути до детальних обмінів інформацією для забезпечення узгодженості між процедурами та засобами, що використовуються в межах двох судових сис­тем. Додаткова угода між ЄС і США спрямована на дотримання позитивних принципів взаємовизнання в застосуванні законів конкуренції³. Вона дозволяє кожній стороні просити іншу провести розслідування та вжити заходів щодо ан-тиконкурентної поведінки, наявної на території останньої. Злиття компаній не охоплює ця угода.

23 липня 2002 p., після закінчення терміну дії Договору про створення Європейської Спільноти з вугілля та сталі [див. підрозділ 2.1], галузі, на які раніше поширювалася дія цього Договору, процедурні правила і вторинне за­конодавство, базоване на ній, підпорядковуються правилам Угоди про ЄС. На думку Комісії, перехід і відповідні модифікації, а також наявні процедурні відмінності між двома режимами (ЄСВС і ЄСп) не створюють будь-яких знач­них проблем⁴.

15.2.І. Система європейської конкуренції

Регламент № 17 від 1962 року заклав систему контролю, котра вимагала, щоб про обмежувальні дії, які впливають на торгівлю між державами-членами, доповідали Комісії для їх кваліфікації з метою звільнення від заборони. Таким чином Комісію наділяли винятковою владою санкціонувати обмежувальні дії відповідно до умов статті 81 (3) (раніше статті 85 (3) Договору про ЄСп. Ця

² Decision 95/145 and Agreement, OJ L 95, 27.04.1995, p. 45-52.

³ Decision 98/386 and Agreement, OJL173, 18.06.1998, p. 26-31.

4. Commission communication, OJ C 152, 26.06.2002.


240.

система централізованого схвалення була необхідною й виявилася дуже ефек­тивною при становленні "культури конкуренції" в Європі, тоді як інтерпретація статті 81 (обмежувальні дії) і статті 82 (зловживання панівною позицією) була ще не визначеною і коли Комісія робила спроби інтегрувати національні ринки, які все ще були дуже неоднорідними. Протягом сорока років існування Регламенту 17/62 Комісія ухвалила багато одноосібних рішень із застосуванням критеріїв звільнення, зазначених у статті 81 (3) Договору. Отже, національні органи влади з питань конкуренції і національні суди тепер добре обізнані щодо умов, за яких чинна стаття 81.3. Враховуючи це, одноосібні рішення Комісії про звільнення більше не є обов'язковими для того, щоб га­рантувати уніфіковане застосовування статті 81 (3) Договору. Крім того, сис­тема повідомлень, що вимагає великого обсягу дослідної роботи від Комісії, вже не діє в Союзі 25 держав-членів.

Саме тому, за пропозицією Комісії, Регламент 1/2003 замінив її абсолют­ну владу в галузі конкуренції мережею органів управління з питань конкуренції, що має назву Європейська мережа з питань конкуренції (ЄМК) і є ключовим пунктом нової системи правозастосування. Сформована Комісією й органами влади держав-членів з питань конкуренції, ця мережа органів державної влади, що тісно співпрацюють, застосовує правила Спільноти щодо конкуренції, пере­дбачаючи територіальний розгляд справ за принципом "найзручніше розташо­ваного владного органу", керуючись тим, що кожну справу має розглядати один орган влади. На додаток до цього, Комісія радиться з Консультативним комітетом з питань обмежувальних дій і панівних позицій, куди входять пред­ставники органів влади держав-членів з питань конкуренції.

Комісія може продовжувати приймати так звані регламенти про "блокові вивільнення", через які вона оголошує категорії угод, рішень і узгоджених дій, до яких не застосовується стаття 81(1) Договору. Вона також досі може ухва­лювати одноосібні рішення, що забороняють значні картелі, які справляють негативний вплив на торгівлю між державами-членами й мають обмежуваль­ний ефект на конкуренцію. У тих випадках, де Комісія, діючи за дорученням або за власною ініціативою, виявляє порушення статті 81 або статті 82 Договору, своїм рішенням вона може вимагати від підприємств і підприємницьких асоціацій припинення таких порушень. З цією метою вона може застосувати до них будь-які поведінкові або структурні заходи, пропорційні скоєному пору­шенню і необхідні для його фактичного припинення.

Зі свого боку, національні органи влади з питань конкуренції та суди впов­новажені застосовувати законодавство Спільноти. Вони мають владу використо­вувати не тільки статті 81 (1) та 82 Договору, які безпосередньо застосовуються на підставі прецедентного права суду, але й також статтю 81 (3) Договору. Це означає, що національні органи влади з питань конкуренції вповноважені анулю­вати дію регламенту Спільноти про "блокові вивільнення" [див. підрозділ 15.3.3.]. Національні органи влади з питань конкуренції можуть приймати такі рішення: вимагати припинення порушення, призначати тимчасові заходи, приймати зо­бов'язання, накладати штрафи, регулярні виплати пені або будь-які інші стягнен­ня, передбачені національним законодавством. Національні суди можуть застосо­вувати правила конкуренції Спільноти в судових процесах між приватними сто­ронами, діючи при цьому як державні органи примусового правозастосування або